• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Біографії історичних діячів

Антонович Дмитро Володимирович (1877—1945) — політичний і громадський діяч, мистецтвознавець. Один із засновників РУПу (1900) та УСДРП (1905). Перебуваючи в еміграції в Чернівцях, ре­дагував газети «Гасло» та “Селянин”, в Харкові у 1905 р. — газету “Воля”. Виступав за наближення політичного курсу РУП до міжна­родної соціал-демократії та перенесення акцентів боротьби з національно-визвольних до соціальних. Під час внутріпартійної дискусії в 1905 р. проголосив національне питання неіснуючим. Виступав за те, щоб припинити вживати в агітаційній літературі гасло «автономії України» як таке, що суперечить інтересам проле­таріату і затемнює його самосвідомість; розпустити РУП і влитися до російської соціал-демократії. В період Першої світової війни — уповноважений Всеросійського земського союзу. 7 березня 1917 р. обраний товаришем голови Центральної Ради, а також го­ловою її маніфестаційної комісії. З 21 листопада 1917 р. — Гене­ральний Секретар Морських справ. З липня 1918 р. брав активну участь в дипломатичній діяльності: генеральний консул у Швеції, член української делегації на переговорах з Антантою, голова дип­ломатичної місії УНР в Римі. Був одним з фундаторів, ректором і професором Українського Вільного Університету у Празі та Відні. Автор праць з шевченкознавства, українського театрознавства.

Бандера Степан (1909-1959) — політичний діяч, ідеолог україн­ського націоналістичного руху. Народився в Галичині у родині свяще­ника. З 1927 член Української військової організації (УВО). З 1929 зі створенням ОУН став її членом, а згодом одним із керівників. У 1934 був засуджений польським судом на смертну кару, замінену на довічне ув'язнення. В 1939 з початком війни був визволений. В лютому 1940 Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний Провід ОУН, а в 1941 на II Великому зборі Проводу стає його головою. У 1947 обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського націоналістичного підпілля проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнського революцій­но-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.

Брюховецький Іван (? — 1668) — гетьман Лівобережної України в 1663—1668. З 1648 при дворі Б. Хмельницького в якості "стар­шого слуги" займався вихованням гетьманича Юрія, виконував дип­ломатичні доручення. З 1659 перебував на Запорозькій Січі, тоді ж обраний кошовим отаманом. У 1661 прийняв титул кошового гетьмана. Протягом 1662-1663 рр. один із головних претендентів на гетьманство в Лівобережній Україні. Москвофільські заяви Брюхо­вецького забезпечили йому підтримку царського уряду. На чор­ній раді під Ніжином (1663) проголошений гетьманом. Наказав стратити іншого претендента — Я. Сомка, вчинив розправу над опозицією. У вересні 1665 р. першим з українських гетьманів здійс­нив візит до Москви. Невдалі спроби Брюховецького припинити колонізаторську політику російського уряду спричинили падіння його політичного авторитету в Україні. Прагнучи втримати важелі влади, оголосив про розрив з Москвою. 7 (18) червня 1668 біля Диканьки відбулось об'єднання військ Правобережної та Лівобе­режної України, під час якого лівобережні козаки буквально роз­терзали Брюховецького. За наказом гетьмана П. Дорошенка його тіло було перевезено до Гадяча і там поховано з усіма гетьмансь­кими почестями в соборній церкві.

Вернадський Володимир Іванович (1863—1945) — геолог, гео­хімік, академік Російської АН (з 1909), академік УАН (з 1918). У 1885 закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького уні­верситету. В 1917—1921 жив і працював в Україні, взяв активну участь у створенні УАН, був її першим президентом (1918—1921). У 1922 переїхав до Петрограда. Досліджував основні геохімічні закономірності будови й складу Землі, хімічний склад земної ко­ри, гідросфери, атмосфери, міграцію хімічних елементів у земній корі, роль і значення радіоактивних елементів в її еволюції, роз­поділив хімічні елементи за їх поширенням в названих шарах Зем­лі. Ідеї Вернадського про роль живої речовини в житті земної кори стали фундаментом створеної ним науки - біогеохімії. Вернадсь­кий — засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу. Член багатьох академій наук та науко­вих товариств. У 1943 АН СРСР встановила премію, а в 1963 — золоту медаль імені Вернадського.

Виговський Іван (? — 1663) - діяч українського козацтва. Похо­див зі старовинного українського шляхетського православного роду. По закінченні Києво-Могилянської колегії служив у дер­жавних установах. У роки Визвольної війни став одним із найб­лижчих соратників Б. Хмельницького, генеральним писарем Вій­ська Запорозького. Після смерті Б. Хмельницького обраний на­казним гетьманом при Юрії Хмельницькому, а згодом добився гетьманської булави. На посаді гетьмана здійснював антимосковську політику, розгромив промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом прислані російські війська (1659). Уклав у Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка була ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що різко зменшило підтримку Виговського серед козацтва. В жов­тні 1659 на чорній раді він був усунутий від гетьманства і по­вернув владу Юрію Хмельницькому. Після цього перебував на польській державній службі. В 1664 за наказом свого особисто­го ворога — тодішнього гетьмана Правобережної України Павла Тетері — був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля і розстріляний.

Винниченко Володимир Кирилович (1880—1951) — політичний і громадський діяч, письменник. Походив з селянської сім'ї, закінчив гімназію, навчався у Київському університеті. Був членом РУП, по­тім УСДРП, з 1907 - член її ЦК. З 1903 - на професійній револю­ційній роботі. Один із вождів української національної революції, лідер УСДРП, головний редактор "Робітничої газети", член та зас­тупник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Сек­ретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Керував робо­тою Українського національного конгресу, двох військових, селян­ського та робітничого з'їздів. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 передала Тимчасовому урядові вимогу Центральної Ради про надання Україні автономії, вів переговори з делегацією Тимча­сового уряду в Києві 29—30 червня 1917. Був автором усіх головних законодавчих актів УНР, в т.ч. чотирьох Універсалів. 9 січня 1918 Винниченко пішов у відставку з поста прем'єра. Засудив гетьман­ський переворот. 18 вересня був обраний головою Українського Національного Союзу, грав провідну роль в організації протигетьманського повстання. З листопада 1918 до лютого 1919 очолював Директорію, був усунутий за ліві погляди, після чого виїхав за кор­дон. У 1919 організував в Австрії Закордонну групу українських ко­муністів, заявивши про перехід на відповідні позиції. В 1920 повер­нувся в Україну, але після невдалої спроби співпрацювати з біль­шовиками знову відбув за кордон. У середині 20-х років намагався ще раз повернутися на Батьківщину, але дозволу на в'їзд не отри­мав. З кінця 20-х років жив на півдні Франції, повністю залишивши політичну діяльність і присвятивши себе літературі та публіцистиці. Автор тритомного мемуарно-публіцистичного твору "Відродження нації. Історія української революції (1917 — грудень 1919)".

Вишневецький Дмитро ("Байда”, 1516—1563) — один із перших відомих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок вели­кого князя литовського Ольгерда. В 1551 — черкаський і канівсь­кий староста, організатор відсічі татарським нападам. У 1560 — на службі у московського царя Івана Грозного, в 1561 повертаєть­ся в Україну. У 1563 здійснив військовий похід до Молдавії. Через зраду одного з молдавських претендентів на владу козацьке вій­сько зазнало поразки, а сам гетьман потрапив у полон, був від­правлений до Стамбула і там страчений.

Володимир Святославич (Володимир Великий; після хрещення — Василій; ? — 1015) — син Святослава Ігоровича, великий князь Київський (бл. 980—1015), один з найвидатніших державно-політичних діячів Київської Русі. В 969—978 рр. князював у Новгороді, а через два роки, перемігши свого брата Ярополка, став великим князем у Києві. Значно зміцнив і розширив кордони Київської Русі (зайняв Перемишль, Червенські міста, підпорядкував Закарпатську Русь і Тмутаракань). Завершив об'єднання всіх руських земель у складі Київської держави. Здійснив релігійну реформу (запровадження християнства). Розвивав політичні, економічні, культурні зв'язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропейськими країнами. Домагався зміцнення міжнародних позицій своєї держави: саме за нього Київська Русь досягла найбільшої політичної могутності. Після смерті канонізований церквою.

Гедимін, Гедимінас (1316—1341) — великий князь литовський починаючи з 1316 р., першим почав титулувати себе "королем Литовців і Руських». Вів активну боротьбу з Тевтонським орденом, завдав кілька поразок німецьким лицарям. Проводив політику зі збирання «руських земель», застосовуючи дипломатичні, династичні та воєнні заходи. Його васалами стали мінський, лукомський, друцький, берестейський, дорогичинський князі. З 1340 р. на Волині правив його син Любарт-Дмитро. Видав доньку Алдону за сина польського короля Володислава Локетека Казимира; інша донька, Марія, стала дружиною тверського князя Дмитра Михайловича. Таким чином він підтвердив претензії своєї династії бути однією з найвпливовіших у Східній Європі. Сини Гедиміна — Ольгерд (1296—1377) та Кейстут (1297—1382), які правили разом з 1345 р., об'єднали всі литовські землі та продовжили політику батька на розширення Великого князівства Литовського. Ольгерд взяв під свій контроль значну частину українських земель — Чернігово-Сіверщину (1355), Київщину, Поділля (1362, після розгрому татар біля Синіх Вод). Його боротьба з Казимиром закінчилась приєднанням до Великого князівства Литовського більшої частини Волині (крім Белзької та Холмської земель). Він залишив правити в українських землях князів з роду Рюриковичів, руська (давньоукраїнська) мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського. Рід Гедиміновичів — один з найрозгалуженіших у Східній Європі того часу. Від синів Гедиміна вели генеалогію князі Острозькі, Заславські, Корецькі, Чорторийські, Вишневецькі, Сангушки, Збаразькі та ін.

Гізель Інокентій (бл. 1600—1683) — історик, освітній та політич­ний діяч. Народився в Пруссії в німецькій реформаторській ро­дині. В 1642 закінчив Києво-Могилянський колегіум, продов­жив навчання за кордоном. З 1645 — ректор названого колегі­уму. З 1650 — ігумен Кирилівського, з 1652 — Миколаївського монастирів у Києві. Від 1656 до 1683 — архімандрит Києво-Пе­черської лаври і управитель лаврської друкарні. Захищав інтере­си Української держави в російсько-українських переговорах 1654. Завдячуючи йому, Київщина за Андрусівським перемир'ям зали­шалася у складі Росії. Автор трактату "Мир с Богом человеку” (1669), який містить багато відомостей з історії України XVII ст. За гуманістичну спрямованість та критичний аналіз дійсності він у 1690 був заборонений Синодом. Широке визнання здобула також праця Гізеля "Твір про всю філософію" (1645—1647).

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) - історик, лі­тературознавець, публіцист, політичний і державний діяч. Голова Української Центральної Ради. Народився в м. Холм (нині на тери­торії Польщі). По закінченні Київського університету (1890) прова­див дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києва. Водночас брав участь у громадському житті: один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновник Товариства українських поступовців (1908). У 1914 був арештований і засланий до Симбірська. 7 (20) березня 1917 обраний Головою Української Центральної Ради. За гетьмана П. Скоропад­ського перебував у підпіллі, з 1919 в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж). У 1923 обраний дійсним членом ВУАН, у 1924 повернувся в Україну. Очолював кафедру історії України, істо­ричний відділ ВУАН. У 1929 обраний академіком АН СРСР. У 1931 арештований ДПУ і звинувачений у керівництві "Українським наці­ональним центром" та в антирадянській діяльності. З кінця 1930 до 1934 змушений був працювати у Москві. Помер 25 листопада 1934 у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є "Історія України Руси" у 10 томах і 13 книгах (1898—1936), "Нарис історії українського народу” (1904), “Ілюст­рована історія України” (1911), п'ятитомна "Історія української лі­тератури" (1923-1927).

Донцов Дмитро Іванович (1883-1973) - політичний діяч, публі­цист, ідеолог українського націоналізму. Походив з козацько-стар­шинського роду. Навчався в Царськосельському ліцеї, на юридич­ному факультеті Петербурзького університету, з якого виключе­ний за участь в українській демонстрації 1905. У 1905 член РУП (згодом УСДРП). Під час Першої світової війни — перший голова Союзу Визволення України (1914), з якого вийшов у 1915. У 1917 жив у Львові, де здобув ступінь доктора права. В березні 1918 виїхав до Києва, де очолював Українське телеграфне агентство, був членом української делегації на переговорах з РСФРР. Один із керівників Української хліборобсько-демократичної партії. В 1919—1921 —у Швейцарії. Під час Другої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі, в 1945 — у Парижі, в 1946 переїхав до Великої Британії. З 1947 в еміграції в Канаді. У своїх працях, найбільш ґрунтовнішими з яких є “Націоналізм" (1926), “Росія чи Євро­па” (1955), “Клич доби” (1968), виклав доктринальні засади укра­їнського націоналізму.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627—1698) — гетьман Укра­їни (1665— 1676), один із найвидатніших діячів її історії. Наро­дився в Чигирині у козацькій родині. Здобув ґрунтовну освіту. Активний учасник Визвольної війни українського народу, один з найближчих соратників Б. Хмельницького і продовжувач його спра­ви. Ставши гетьманом на Правобережжі, рішуче виступив проти умов Андрусівського договору й восени 1667 зробив спробу при­єднати до Гетьманщини Західний регіон. У червні 1668 домігся возз'єднання Козацької України, гетьманом якої був обраний. В умовах спровокованої Запорожжям й сусідніми з Україною дер­жавами політичної боротьби пішов у березні 1669 на прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 взяв участь у поході ту­рецької армії проти Польщі, але невдоволений укладеним між Портою і Польщею Бучацьким договором, який перекреслив йо­го політичні плани, переорієнтовується на Росію і Польщу. В роз­палі народного обурення спустошенням України турецько-татар­ською та польською арміями складає гетьманські повноваження. У березні 1677 вивезений до Москви, у 1679—1692 — в'ятський воєвода. Останні роки провів у своєму маєтку в с. Ярополче Волоколамського повіту, де й похований. Могила збереглася до нашого часу.

Єфремов Сергій Олександрович (1876—1939) — політичний ді­яч, публіцист, літературний критик та історик літератури. Похо­див з сім'ї священика. Закінчив Київський університет, з середи­ни 90-х років займався літературною діяльністю. Належав до лі­берального крила українського руху, був одним із лідерів ТУП, пізніше — головою УПСФ, заступником Голови Центральної Ра­ди, редактором газети "Нова Рада", генеральним секретарем з міжнаціональних питань. Ідеолог і теоретик національного руху. Співробітничав з Українським Національним Союзом, проте був противником антигетьманського повстання. Під час Директорії працював в Українській Академії наук. У радянські часи — на на­уковій роботі, був обраний академіком, а згодом віце-президен­том ВУАН. 2 липня 1929 заарештований і в березні 1930 засуд­жений у "справі СВУ (як нібито один з її керівників) до 10 років тюремного ув'язнення. Помер в одному з таборів ГУЛАГу 10 бе­резня 1939.

Іларіон (?— бл. 1088) — митрополит київський, церковний і полі­тичний діяч, філософ і оратор. Автор "Слова про закон і благо­дать" (бл. 1037). До поставлення митрополитом був пресвітером князівського храму в с. Берестові біля Києва, визначався вченістю і благочестям. Входив до кола найближчих радників Ярослава Муд­рого. В 1051 Ярослав самочинно поставив Іларіона у загальноруські митрополити без погодження з константинопольським патріархом. Подальша доля митрополита невідома. За однією з вер­сій незабаром після поставлення у митрополити Іларіон помер. За іншою — постригся у ченці під ім'ям Никона, поселився у Киє­во-Печерському монастирі й став автором так званого Печерсь­кого літопису 1073.

Ковпак Сидір Артемович (1887-1967), командир Сумського партизанського з'єднання в часи Другої світової війни, двічі Герой Радянського Союзу (1942, 1944), генерал-майор (1943). У 1941-45 провів 5 рейдів по фашистських тилах (бл. 10 тис. км). З'єднання пройш­ло рейдами по Україні 15,4 тис. км., громило на своєму шляху гарнізони, військові частини, залізничні мости і автошляхи. Автор книги «Від Путивля до Карпат».

Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — громадсько-полі­тичний діяч, історик, письменник і публіцист, археограф, фольк­лорист і етнограф. Народився в с. Юрасівці Острогозького повіту (нині Ольховатського р-ну Воронезької обл. Росії) в сім'ї нащадка козаків-переселенців і українки-кріпачки. Закінчив воронезьку гім­назію (1833), Харківський університет (1836). У 1844 отримав сту­пінь магістра історичних наук, у 1844—1845 вчителював, у 1846— 1847 — ад'юнкт-професор Київського університету. Один із зас­новників та ідейний провідник Кирило-Мефодіївського братства, автор його найголовніших програмних документів, зокрема "Кни­ги буття українського народу". В 1847 був заарештований у справі братства, в 1847—1848 — в'язень Петропавлівської фортеці, в 1848—1855 — політичний засланець у Саратові. У 1859—1862 — екстраординарний професор Петербурзького університету. З 1862 і до кінця життя займався науковою діяльністю.

Кравчук Леонід Макарович народився в 1934 р. у селянській ро­дині на Рівненщині. У 1958 р. закінчив економічний факультет Ки­ївського державного університету, працював викладачем політеко­номії в Чернівецькому фінансовому технікумі, кандидат економіч­них наук. З 1960 р. на партійній роботі; з 1970 р. — в апараті ЦК Компартії України. Став відомим широкій громадськості під час теледебатів з організаторами Руху на початку 1989 р., коли він обій­мав посаду завідувача відділу агітації та пропаганди ЦК Компартії України. Влітку 1990р. обраний Головою Верховної Ради УРСР, од­ночасно будучи на посаді секретаря ЦК Компартії України. З КПРС вийшов під час серпневого заколоту 1991 р. Протягом 1991— 1994 рр. — перший всенародне обраний Президент України. З 1994 р. — народний депутат України.

Кучма Леонід Данилович, 1938 р. народження, українець, наро­дився на Чернігівщині у селянській родині. Після закінчення Дніп­ропетровського університету з 1960 р. працював інженером, старшим інженером, провідним конструктором, помічником го­ловного конструктора, секретарем парткому, генеральним дирек­тором виробничого об'єднання «Південний машинобудівний за­вод» у Дніпропетровську. В 1990 р. був обраний народним депута­том Верховної Ради України, а з жовтня 1992 по вересень 1993 ро­ку був прем'єр-міністром України. Потім зосередився на роботі у Верховній Раді, очолював впливову Спілку промисловців та підпри­ємців України, яка висунула його на посаду Президента. 3 1994 по 2005 р. — Президент України.

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870-1924), російський політичний і державний діяч; засновник комуністичної партії і радянської держави; один з лідерів міжнародного комуністичного руху. У 1887 Ленін вступив до юридичного факультету Казанського університету; у грудні виключений з університету і висланий за участь у студентському русі. У 1891 склав іспити за юридичний факультет при Санкт-Петербургському університеті; помічник присяжного повіреного в Самарі. У 1893 переїхав у Санкт-Петербург. У 1895 Ленін брав участь у створенні Петербурзького «Союзу боротьби за звільнення робітничого класу», потім арештований. У 1897 висланий на 3 роки в с. Шушенське Єнисейської губ. У 1900 виїхав за кордон; разом з Г. В. Плехановим та ін. почав видання газети «Іскра». На 2-м з'їзді РСДРП (1903) Ленін очолив партію більшовиків. У квітні 1917, приїхавши в Петроград, Ленін висунув курс на перемогу соціалістичної революції. Після Липневої кризи 1917 на нелегальному становищі. Очолив керівництво Жовтневим повстанням у Петрограді. На 2-му Всеросійському з'їзді Рад обраний Головою Ради народних комісарів (РНК); член Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК), а пізніше Центрального Виконавчого Комітету (ЦВК) СРСР. 30 серпня 1918 при замаху на його життя був важко поранений. Ленін схвалив створення Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем, широко і безконтрольно застосовував методи насильства і репресій; ліквідацію опозиційних партій, у т.ч. соціалістичних, що привело до виникнення однопартійної системи; висилку з країни видних представників інтелігенції, не згодних з політикою нової влади; репресії стосовно духівництва. На VIII конференції РКП(б) у грудні 1919 р. В. Ленін запропонував проект резолюції "Про радянську владу в Україні". Вона передбачала визнання фор­мальної незалежності УРСР за умови централізованого управління господарством та обороною з Москви. З грудня 1919 р. вона стала основою укра­їнської політики Раднаркому РСФРР. У 1922 Ленін важко занедужав і з грудня не брав участь у політичній діяльності.

Мазепа Іван Степанович (1644-1709), гетьман України (1687-1708). Прагнув до відділення Лівобережної України від Росії. За його ініціативою в Україні ак­тивно будували школи, бурси, шпиталі, друкарні. Справжнім дітищем гетьмана була Києво-Могилянська ака­демія, котра завдяки його зусиллям отримала академічний статус у 1701 р. і стала першим вищим навчальним закла­дом у Східній Європі. І. Мазепа прославився будівництвом церковних споруд (в роки правління було побудовано 20 церков і монастирів), яке увійшло в історію культури як «українське бароко». Щоб піднести значення київського митрополита, він домігся для нього титулу «екзарха мос­ковського патріарха». Під час Північної війни 1700-21 перейшов на сторону шведів, що вторглись в Україну. Після Полтавської битви (1709) втік до турецької фортеці Бендери разом з Карлом XII.

Махно (Міхненко) Нестор Іванович (1888—1934) — провідник повсталого революційного селянства Півдня України в роки ре­волюції та громадянської війни. Народився у селянській родині в с. Гуляй-Поле на Катеринославщині. Закінчив два класи почат­кової школи. Працював у поміщиків, потім робітником. У 1906-1908 — член організації анархістів-комуністів "Спілка бідних хліборобів", у складі якої брав участь в експропріаціях. У 1910 засуджений до смерті, але плутанина у даті народження (в усіх документах фігурував 1889) дала змогу "неповнолітньому" Махну замінити її довічною каторгою. У 1911—1917 перебував в ув'яз­ненні. Після Лютневої революції 1917 Махно повернувся до Гуляй-Поля, де почав власні революційні перетворення: розподілив по­міщицьку землю між селянами, створив військовий загін. Не виз­навав влади ні Тимчасового уряду, ні Центральної Ради. Влітку 1918 очолив боротьбу селян проти німецьких окупантів та П. Ско­ропадського, потім проти Директорії УНР та денікінців на боці біль­шовиків. Ідейно стояв осторонь більшовизму і анархізму. Після виступу проти політики воєнного комунізму (1919) був оголоше­ний радянською владою поза законом. У період денікінської оку­пації України вів активну боротьбу в білогвардійському тилу. У 1920 уклав угоду з більшовиками щодо розгрому Врангеля. По завер­шенні цієї операції почалося масове знищення махновщини ра­дянською владою. Протягом 1921 Махно вів боротьбу проти Червоної армії, але у серпні змушений був емігрувати до Румунії. В УСРР Махно заочно був визнаний "бандитом". У квітні 1922 пе­реїхав до Польщі, деякий час мешкав у Німеччині, з 1926 у Пари­жі. В останні роки життя займався літературною діяльністю.

Мельник Андрій (1890—1964) - діяч українського національно-визвольного руху. У 1914—1916 — командир сотні УСС у складі австрійської армії. Потрапив до російського полону, звідки у 1917 втік. У роки української революції— організатор Січових стрільців, начальник штабу Осадного корпусу, начальник штабу Дійової армії УНР (1919). Соратник Є.Коновальця, один із засновників УВО та ОУН. У 1924—1928 — політичний в'язень польських тюрем. У 1938 після смерті Коновальця очолив ОУН. Після розколу ОУН (1940) очолив її помірковане крило, т.зв. ОУН-М. У 1941 був ізольований гітлерівцями, у січні—жовтні 1944 перебував у концтаборі Заксенгаузен. У 1959 висунув ідею заснування Українського світового конгресу і Всесвітнього союзу українців. Помер у Люксембурзі.

Міхновський Микола Іванович (1873—1924) —діяч національ­но-визвольного руху. Народився в с. Турівка на Київщині. Нав­чався на правничому факультеті Київського університету. В сту­дентські роки був одним з ініціаторів створення таємного "Брат­ства тарасівців" (1891). Працюючи адвокатом, виступав на полі­тичних процесах, брав активну участь в українському русі. Його брошура «Самостійна Україна» (1900) стала програмою Револю­ційної української партії в перший період її діяльності. Був одним з організаторів та лідерів створеної у 1901—1902 Української на­родної партії, для якої написав "Десять заповідей" та "Програ­му", що обстоювала ідею самостійності української держави. Після Лютневої революції 1917 — ініціатор створення українського на­ціонального війська. Під час гетьманщини зблизився з Українсь­кою демократично-хліборобською партією, але після проголо­шення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму. Після встановлення біль­шовицької влади зазнав жорстоких переслідувань, а в квітні 1924 був знайдений повішеним у власному саду.

Наливайко Семерій (Северин; ?-1597) - козацький ватажок, провідник козацького повстання 1595—1596. Родом з Галичини. Змолоду козакував на Запорожжі, потім вступив на службу до князя К. Острозького. В 1594 — першій половині 1595 бере участь в антитурецьких походах. Після повернення з Угорщини бере під козацький контроль більшу частину Волині, що стало початком великого повстання. Після капітуляції повстанців на р.Солониці Наливайко разом з іншими козацькими старшинами потрапив у полон, був відвезений до Варшави і страчений.

Нестор (?—після 1111) — чернець Києво-Печерського монастиря письменник і літописець. Був пострижений за ігумена Стефана (1074—1078) і ним же зведений у дияконський сан. Безу­мовним вважається авторство Нестора двох житій: Бориса і Гліба та Феодосія Печорського. Перше подає історію вбивства синів Володимира Святославича їхнім зведеним братом Святополком Ярополчичем як одвічну боротьбу добра зі злом. Написане пізні­ше житіє Феодосія, одного з засновників Печорського монастиря, визначається більшою художньою свободою. Нестор є автором першої редакції «Повісті минулих літ».

Орлик Пилип Степанович (1672—1742) — гетьман України в еміграції 1710—1742 рр. Походив з литовсько-чеського роду. Навчався в єзуїтському колегіумі у Вільносі, а в 1694 р. закінчив Києво-Могилянську колегію. З 1706 р. — генеральний писар, найближчий радник Мазепи. У 1709 р. емігрував, а через рік був обраний гетьманом. Під час процедури обрання було укладено угоду між ним і козацькою старшиною — «Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького козацтва» (Конституція П. Орлика). На­весні 1711 р. П. Орлик здійснив військовий похід на Правобереж­жя України. Посланці П. Орлика налагоджували зв'язки з Запо­рожжям, Буджацькою та Кубанською ордами, донськими козака­ми, башкирами, казанськими й астраханськими татарами. Ці дії спонукали російську розвідку розгорнути справжнє полювання за ним та його соратниками: 1719 р. у Вроцлаві П. Орлик ледь не був захоплений місією П. Ягужинського, у Гамбурзі полонили А. Войнаровського, у Варшаві — Григорія Герцика, в 1721 р. у Бреславі було зроблено невдалу спробу захопити сім'ю П. Орлика. Деякий час опальний гетьман проживав у Швеції, Німеччині, Франції, Греції, Молдові. Помер у 1742 р. у м. Яссах.

Петлюра Симон Васильович (1879-1926) - державний, полі­тичний військовий діяч, літератор, публіцист. Народився в Полтаві в сім’ї міщан козацького походження. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії. Член РУП з 1900 (з 1905 - УСДРП). За участь в українському національному русі зазнавав переслідувань. До Пер­шої світової війни займався журналістикою. В 1912—1917 разом з О. Саліковським редагував журнал "Украинская жизнь". 28 червня 1917 призначений Центральною Радою на по­саду генерального секретаря військових справ. Після гетьманського перевороту очолював Всеукраїнський союз земств. Перебував в опозиції до уряду гетьмана П.Скоропадського, був заарештований. 14 жовтня 1918 виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом. Стає членом Директорії, очо­лює Армію УНР. Після відступу військ УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії (11 лютого 1919), перервавши членство в УСДРП. Протягом 1919 керує боротьбою про­ти червоних і денікінських військ. У 1920 очолює війська УНР, які разом з польськими силами вступають в Україну. Внаслідок нев­дачі наступу і договору між РСФРР та Польщею виводить свої війська за Збруч, де вони були інтерновані польською владою. На еміграції перебував у Польщі, згодом (1923) у Будапешті, потім у Відні, Женеві. 25 травня 1926 був убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом.

Петровський Григорій Іванович (1878-1958) - державний і партійний діяч. Народився у Харкові в сім'ї кравця. В 11 років розпочав трудову діяльність. З 1897 — учасник революційного руху, зазнав переслідувань як член РСДРП. У 1912 обраний де­путатом IV Державної думи від робітників Катеринославської гу­бернії, працював у більшовицькій фракції. У листопаді 1914 ра­зом з усіма членами фракції був заарештований "за відмову голосувати за воєнні кредити" і в 1915 засуджений на довічне поселення в Туруханському краї. Під час лютневої революції 1917 - комісар Якутської області. Влітку 1917 повернувся до Петрограда. В листопаді 1917 — березні 1919 — нарком внут­рішніх справ РСФРР. Активний учасник встановлення більшо­вицької влади на Катеринославщині та в Донбасі. В 1919 — го­лова Всеукрревкому. З березня 1919 до літа 1938 — голова ВУЦВК (т.зв. "всеукраїнський староста"), в 1920-1938 - член Політбюро ЦК КП(б)У. З 1940 — заступник директора Музею революції СРСР у Москві.

Раковський (Сганчев) Християн (Кристю) Георгійович (1873-1941) — радянський партійний і державний діяч, активний учасник революційного соціалістичного руху в Болгарії, Румунії та Західній Європі. Народився в болгарському містечку Котеле, яке тоді нале­жало Туреччині. За національністю — болгарин. Походив з родини, яка з XVIII ст. уславилася своєю участю в національно-визвольній боротьбі. Християн взяв псевдонім Раковський на честь діда по ма­тері — Георгія Раковського — відомого болгарського борця за не­залежність і поета. X.Раковський учився в гімназії, потім у Женев­ському, Берлінському університетах. Брав участь у 5 конгресах II Ін­тернаціоналу. З 1917 р. — в Росії. З січня 1918 р. — член партії більшовиків, з січня 1919 р. — голова уряду радянської України, а з березня 1919 р. — член Політбюро ЦК КП(б)У. З 1923 р. на дип­ломатичній роботі — повноважний представник (посол) у Великобританії, потім у Фра­нції. У 1927 р. за опозиційну діяльність проти Сталіна Раковського виключають з ВКП(б), висилають до Астрахані, потім до Барнаула. У 1938 р. за сфальсифікованою справою його засуджують до 20-ти років позбавлення волі. 11 вересня 1941 р. був розстріляний в Ор­ловській в'язниці. Реабілітований у 1988 р.

Сагайдачний Петро Кононович (Конашевич-Сагайдачний; ?-1622) політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. Народився у с. Кульчинцях поблизу Самбора у шляхетській родині. Навчався в Острозькій школі, згодом пішов на Запорожжя. Невдовзі висунув­ся на чільне місце серед козацької старшини. Очолив кілька вда­лих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство. З його ім'ям пов'язане взяття Варни (1606) і Кафи (1616). У 1618 взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. Май­же одночасно (1620) послав до царя спеціальне посольство з про­ханням прийняти українських козаків на російську службу. У геть­манській діяльності керувався прагматизмом, тверезим розрахун­ком, твердістю і водночас схильністю до компромісів. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху. У 1621 очолив ко­зацьке військо у битві під Хотином. Тоді ж дістав тяжке поранення, яке прискорило його смерть. Похований у Братському монастирі в Києві.

Самойлович Іван Самійлович (? — 1690) — козацький діяч. По­ходженням із духівництва. Освіту здобув у Київському колегіумі. Змолоду у козацькому війську. В 1669 обирається генеральним суддею лівобережного козацького війська, в 1672 — гетьманом Лівобережної України. У 1668 підтримав гетьмана І. Брюховецького й узяв участь у повстанні проти засилля російських воєвод в Україні. В 1677—1678 керував полками у війні проти Туреччини. В 1674 обраний гетьманом Лівобережної та Правобережної Укра­їни. Відстоював державні інтереси України у взаємовідносинах з Московщиною. В 1687 очолював козацькі полки в першому Крим­ському поході царських військ і був звинувачений у його невдачі. Засланий до Тобольська, де й скінчив життя.

Сковорода Григорій Савич (1722—1794) - мислитель, письмен­ник, поет. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині. Походив із ко­зацького роду. В 1734—1753 з перервами навчався в Києво-Моги-лянській академії. В 1741—1744 був співаком придворної капели в Петербурзі. В 1745 з місією генерала Вишневського виїхав до Угорщини в м. Токай, де перебував до 1750 р. У 1751 деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. В 1753 працював учителем сина багатого поміщика, а потім здійснив подорож до Москви. Майже рік провів у Троїце-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення в Україну знову посі­дає місце домашнього вчителя до 1758. В 1759—1768 викладав у Харківському колегіумі. В 1768 був запрошений читати курс етики у додаткових класах при колегіумі. Останні понад 25 років життя Сковорода мандрував Слобожанщиною.

Скоропадський Павло Петрович (1873—1945) — гетьман Украї­ни (1918). Походив зі старовинного українського аристократично­го роду (нащадок гетьмана І. Скоропадського). Закінчив Пажесь­кий корпус у Петербурзі. З 1905 — на військовій службі, генерал-лейтенант. З 1917 — командувач 34-им армійським корпусом (після українізації— 1-й Український корпус). У жовтні 1917 обраний ота­маном Вільного козацтва. Один з організаторів оборони України від наступу більшовицьких військ. У березні 1918 — один з органі­заторів Української Народної Громади, яка обстоювала ідею силь­ної впади. Після поразки країн Четверного союзу Скоропадський був змушений звернутися за підтримкою до країн Антанти. Під їх тиском 14 листопада 1918 гетьман проголосив федерацію Україн­ської держави з майбутньою небільшовицькою Росією для ство­рення єдиного фронту боротьби з радянською владою. Це стало формальним приводом до повстання проти гетьмана. 13 грудня в Києві була проголошена Директорія. Наступного дня гетьман під­писав зречення від влади і виїхав до Швейцарії, а згодом до Ні­меччини. Під час Другої світової війни Скоропадський сприяв звільненню українських військовополонених з німецьких концтаборів. З його ініціативи були звільнені лідери українських політичних партій і рухів: С. Бандера, А. Мельник, А. Левицький та ін. Помер від тяжкого поранення, отриманого під час бомбардування.

Скрипник Микола Олексійович (1872—1933) — державний і гро­мадський діяч. Народився в с. Ясинуватому Бахмутського повіту Катеринославської губернії в сім'ї службовця. Навчався в ізюмській реальній школі та Петербурзькому технологічному інститу­ті. З 1901 займався революційною діяльністю, за що неодноразо­во переслідувався, засуджувався до ув'язнення і заслання. Актив­ний учасник встановлення радянської влади в Україні. Один з орга­нізаторів створення КП(б)У, член її ЦК (1918). З квітня 1920 — нарком Робітничо-селянської інспекції УСРР, з липня 1921 — нар­ком внутрішніх справ УСРР. У 1922—1927 — нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР, у 1927— 1933 — нарком освіти УСРР. З лютого 1933 — заступник голови РНК УСРР і голова Держплану УСРР. З 1925 - член Політбюро ЦК КП(б)У. В 1925-1929 і 1931-1933 — член ЦВК СРСР, у 1927-1929 — голова Ради Національ­ностей СРСР. У червні 1933 на пленумі ЦК КП(б)У звинувачений у "націоналістичних збоченнях" і помилках теоретичного й практич­ного характеру, що підштовхнуло його до самогубства.

Сталін (Джугашвілі) Йосип Вісаріонович (псевдонім - Коба та ін.) (1878 - 1953), політичний діяч. З родини шевця. Після закінчення Горійського духовного училища (1894 р.) навчався в Тифлиській духовній семінарії (у 1899 р. виключений). У 1898 р. вступив до грузинської соціал-демократичної організації "Месаме-дасі". У 1902 - 1913 рр. шість разів зазнавав арештів, посилань, чотири рази біг з місць посилань. Після 1903 р. примкнув до більшовиків. У 1906 - 1907 рр. керував проведенням експропріацій у Закавказзі. У 1907 р. один з організаторів і керівників Бакинського комітету Російської соціал-демократичної робочої партії (РСДРП). Палкий прихильник В.І. Леніна, з ініціативи якого 1912 р. кооптований до Центрального Комітету і Російського бюро Центрального Комітету (РСДРП). 1917 р. член редколегії газети "Правда", член Центрального Комітету, Політбюро Центрального Комітету більшовиків, Військово-революційного центру. У 1917 - 22 рр. нарком у справах національностей. У 1922 - 53 рр. генеральний секретар Центрального Комітету партії. У 1920-х рр. у ході боротьби за лідерство в партії і державі, використовуючи партійний апарат і політичні інтриги, очолив партію і установив у країні тоталітарний режим. Проводив форсовану індустріалізацію країни і насильницьку колективізацію. Наприкінці 1920-х – у 1930-х рр. Сталін знищив реальних і передбачуваних суперників, ініціатор масового терору. З 1941 голова Ради Народних Комісарів (Ради Міністрів) СРСР, у роки війни голова Державного Комітету Оборони, нарком оборони, Верховний головнокомандуючий. В роки війни пішов на створення антигітлерівської коаліції; після закінчення війни сприяв виникненню "холодної війни". На ХХ-му з'їзді КПРС (1956 р.) М.С. Хрущов викрив так званий культ особи Сталіна.

Столипін Петро Аркадійович (1862-1911) - російський дер­жавний діяч. У квітні 1906 призначений міністром внутрішніх справ, у липні — прем'єр-міністром. З ім'ям Столипіна пов'язані активна протидія революції 1905—1907, розпуск II Державної думи і зміни положення про вибори до неї на користь заможних верств насе­лення. Вершиною діяльності Столипіна стала аграрна реформа, яка розпочалася в 1906 і набула широкого розмаху, зокрема в Україні. Столипін негативно ставився до українства, вважаючи ба­гатомільйонний народ "інородцями", всіляко підтримував діяль­ність великоросійських шовіністів в Україні. 1 вересня 1911 під час перебування в Києві був смертельно поранений агентом охранки, колишнім анархістом М. Богровим. Похований на території Києво-Печерської лаври.

Строкач Тимофій Амвросійович (1903—1963) — організатор партизанських формувань в Україні в роки Великої Вітчизняної війни, генерал-лейтенант. До початку війни служив у прикор­донних військах. Учасник оборонних боїв 1941 за Київ і Москву. В 1942—1945 — начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР). Під його керівництвом УШПР перетворив парти­занські з'єднання та загони України на фактор стратегічного зна­чення. Після війни — заступник народного комісара НКВС УРСР (1945—1946), міністр внутрішніх справ УРСР (1946—1956), на­чальник Головного управління прикордонних військ, заступник міністра МВС УРСР (1956-1957).

Тетеря (Моржковський, Мошковський)Павло (бл. 1620—1671) — гетьман Правобережної України в 1663-1665. Один з найвиз­начніших дипломатів в урядах Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, переяславський полковник (1653-1658). По­ходив зі шляхетського роду, мав добру освіту. Перед 1648 був канцеляристом гродського суду м. Луцька, з 1649 — писар Пере­яславського полку. Протягом 50-х років брав участь майже в усіх міждержавних переговорах, що відбувалися в Чигирині, виїжджав з дипломатичними місіями до інших країн. Один з авторів Берез­невих статей (1654), Гадяцької угоди (1658), Слободищінського трактату (1660). У ранзі гетьмана підтримував похід Яна Казимира на Лівобережжя (1663—1664), намагаючись об'єднати Україну під єдиною булавою і зверхністю польського короля. Своєю політи­кою спровокував козацьке повстання. Зазнавши поразки від пов­станців (1665), зрікся гетьманства і виїхав до Польщі. Отруєний польськими агентами.

Федоров Олексій Федорович (1901—1989) — організатор пар­тизанського руху, державний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. У 1920-1924 в Червоній армії. У 1938-1941 — перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У, у 1941—1944 — перший секретар Чернігівського, а потім Волинського підпільних обкомів, начальник обласного штабу партизанського руху, коман­дир великого партизанського з'єднання. Після розформування з’єднання з 1944 до 1957 працював першим секретарем Херсонсько­го, Ізмаїльського та Житомирського обкомів КП(б)У. Був міністром соціального забезпечення УРСР.

Хмельницький Богдан (Зіновій)Михайлович (1595—1657) — геть­ман України, творець Української держави. Місцем народження вважається Суботів. Походженням з дрібної української шляхти {по матері — з козацької родини). Освіту здобув в одній із київських шкіл та у Львівській єзуїтській колегії, добре знав декілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. З юнацьких років на військовій службі. Брав участь у походах проти Кримського хан­ства, а в часи повстань 30-х років XVII ст. виступав на боці козаків. У січні 1648 на Запорозькій Січі він піднімає повстання, поклавши тим самим початок Української національної революції. Під час національно-визвольних змагань проявив себе як видатний дер­жавний діяч, досвідчений полководець, тонкий дипломат. До кінця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрішню полі­тику, прагнув зміцнити міжнародні позиції України. Помер у Чиги­рині. Похований у Суботові в Іллінській церкві.

Хмельницький Юрій (бл. 1641 - після 1681) — гетьман України у 1657 та в 1659—1663. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався у Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану бать­ком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалеж­ність України. 27 жовтня 1659 він пішов на укладення нового Пе­реяславського договору з Росією, який істотно обмежував суве­ренітет Української держави. 17 жовтня 1660 під тиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здіб­ностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спо­чатку підтримував гетьмана П. Дорошенка, а влітку 1669 взяв бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 потра­пив до рук татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 призначається Портою володарем "Руського князівства' зі столи­цею у Немирові. Робив невдалі спроби об'єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 був відкликаний до Стамбула та страчений турецькою владою.

Чикаленко Євген Харламович (1861—1929) — громадський ді­яч, меценат, за фахом агроном. Народився в с.Перешори Хер­сонської губернії у багатій селянській сім'ї. Навчався в Харківсь­кому університеті, де вступив до української студентської грома­ди. У 1884 заарештований за участь у гуртку 'драгоманівців' В.Мальованого і висланий до Перешорів. У 1894 переїхав до Оде­си, в 1900 до Києва. Один із провідних членів "Старої громади” (з 1900), Української демократичної партії (з 1904) та Української демократично-радикальної партії (з 1905), засновник і фактичний голова Товариства українських поступовців. У 1897 в Одесі та зго­дом у Санкт-Петербурзі вийшли його популярні "Розмови про сільське хазяйство". Фінансував видання словника М. Комарова, газети "Селянин" (Львів), діяльність Академічного Дому (Львів), був видавцем єдиної україномовної щоденної газети в Російській імперії — "Громадська думка" (потім "Рада"). Під час Першої світової війни жив у Фінляндії, Петрограді та Москві. Після лютневої рево­люції 1917 повернувся в Україну, але активної участі в політичному житті не брав. У січні 1919 виїхав до Галичини, де був інтерно­ваний поляками. З 1920 мешкав в Австрії. У 1925 став головою Термінологічної комісії Української сільськогосподарської акаде­мії в Подебрадах (Чехословаччина). Автор "Спогадів" (1925—1926) та "Щоденника" (1931).

Шелест Петро Юхимович (1908-1996) — партійний та держав­ний діяч. Народився на Харківщині. Трудову діяльність почав у 1923 робітником на залізниці. По закінченні Маріупольського металур­гійного інституту (1935) працював на заводах Маріуполя і Харко­ва. З 1940 — секретар Харківського міськкому КП(б)У. Під час Великої Вітчизняної війни працював у партійних органах Челябін­ська. Саратова. У 1948—1954 — директор заводів у Ленінграді та Києві. З 1954 — на партійній роботі. У 1957—1962 — перший секретар Київського обкому, у 1963-1972 - перший секретар ЦК Компартії України. Був членом Політбюро ЦК КПРС (1966-1972). За переконаннями Шелест був непохитним комуністом. Вод­ночас він сприяв самоствердженню української нації, домагався паритету в економічних відносинах республіки в рамках союзної держави, врахування потреб України при економічному плануван­ні в Радянському Союзі, наголошував на необхідності національ­но-культурного, мовного розвитку українців. Унаслідок цього був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльнос­ті, усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ і переведений до Москви одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР (1972). Водночас було розгорнуто різку критику його книги «Україна наша Радянська» за «недостатній інтернаціоналізм». Невдовзі Шелест був виведений із Політбюро і відправлений на пенсію.

Шухевич Роман (псевдоніми — Тарас Чупринка, Тур; 1907-1950) — військовий діяч, член УВО—ОУН з 1925. В'язень польських тюрем і концтабору(1934—1937). Після політичних змін у Чехословаччині в 1938 нелегально перейшов на Карпатську Україну та співдіяв при творенні "Карпатської Січі". Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до проводу ОУН-Б. У 1941 фактич­но командував батальйоном "Нахтігаль", потім служив у 201-му батальйоні в Білорусії. Взяв активну участь у підготовці III Надзвичайного Збору ОУН. На Зборі обраний головою тричленного Бюро Проводу ОУН, восени 1943 став Головним командиром УПА. В липні 1944 обраний головою Генерального Секретаріату й го­ловним секретарем військових справ УГВР. Після вступу в західні області України Червоної армії ще кілька років керував партизан­ською боротьбою УПА проти радянського режиму. Загинув у бою піді Львовом.

Щербицький Володимир Васильович (1918-1990) — партій­ний і державний діяч. Народився на Дніпропетровщині. По здо­бутті вищої освіти брав участь у Великій Вітчизняній війні. Після війни став функціонером КПРС. Пройшов усі щаблі партійної іє­рархії. У 1955 — перший секретар Дніпропетровського обкому пар­тії, в 1957 — член президії і секретар ЦК Компартії України. В 1961-1963 і 1965-1972 - голова Ради Міністрів УРСР. З 1972 - перший секретар ЦК КПУ. Прихильник централізованої партійно-державної влади, суворої підпорядкованості респуб­лік центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народногоспо­дарський комплекс. Займав угодовську позицію щодо русифікації України в галузі освіти, культури, видавничої справи.

Ющенко Віктор Андрійович (1954 р.н.) – державний діяч, Президент України. Закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут. Від 1976 року працював у банківській системі. Від 1985 року – заступник начальника, начальник управління Української республіканської контори Держбанку. Від 1992 року – перший заступник голови правління акціонерного комерційного агропромислового банку «Україна». Від січня 1993 до грудня 1999 року – голова правління Національного банку України. Під його керівництвом в Україні успішно провели грошову реформу, створили Державну скарбницю, почали будівництво Банкнотно-монетного двору. Від грудня 1999 до квітня 2001 року – прем’єр-міністр України. Реалізація урядової програми «Реформи заради добробуту» дозволила Кабінету Міністрів В.Ющенка домогтися позитивної динаміки в економіці. Вперше за роки незалежності Україна отримала приріст ВВП. Вдалося радикально змінити механізм розрахунків і платежів у центральний та місцеві бюджети, відмовитися від бартеру і запозичень, оздоровити ситуацію на енергоринку, суттєво збільшити надходження у бюджет, витрати на соціальні цілі. За рік у країні була ліквідована бюджетна заборгованість по зарплатні, пенсіях та стипендіях. У січні 2002 року було сформовано виборчий блок «Наша Україна», який очолив Віктор Ющенко. На парламентських виборах у березні 2002 року в багатомандатному окрузі блок отримав 24,7% голосів виборців. Віктор Ющенко став головою найбільшої парламентської фракції «Наша Україна». 26 грудня 2004 року обраний на посаду Президента України.

Ярослав Мудрий (бл. 978—1054) — син великого князя київського Володимира Святославича, видатний державний діяч і полководець Київської Русі. У 1019 р. в результаті перемоги над дружиною брата Святополка Окаянного посів Київський престол. Активно займався зміцненням південних кордонів держави від набігів кочівників. Налагоджував і зміцнював відносини Київської держави з Візантією, Німеччиною, Угорщиною, Францією, Скандинавськими країнами. Зміцнював династичні зв'язки з європейськими королівськими дворами. Три його дочки були дружинами європейських монархів: Єлизавета — норвезького короля Геральда Суворого; Анна — французького короля Генріха II, Анастасія — угорського короля Андраша І. За Ярослава Мудрого укладено збірник законів — Правда Ярослава; що є найдавнішою частиною «Руської правди»; остаточно на Русі утвердилося християнство і затверджено в Києві митрополичу кафедру; створені перші монастирі; набули розвитку освіта й бібліотечна справа.

Читайте також:

1. Випишіть організації, що належать до українського дисидентського руху, вкажіть час їх існування та їх головних діячів?
2. Випишіть тих військових діячів УНР, із чиїм імям повязують опір окупації України військами більшовицької Росії в останні роки Української революції.
3. Випишіть тих військових діячів УНР, із чиїм імям повязують опір окупації України військами більшовицької Росії в останні роки Української революції.
4. Волелюбний дух України в історичних піснях.
5. Документальні колекції науково-історичних товариств в Україні 19 – початку 20 ст.
6. Лекція 10. Сучасна практика реконструкції історичних міст
7. Лекція 11. Нормативно-правове та організаційне забезпечення реконструкції історичних міст
8. Лекція 16. Засоби вирішення інженерно-технічних проблем реконструкції історичних міст
9. Лекція 3. Генезис світової теорії та практики реконструкції історичних міст від стародавніх цивілізацій до Відродження
10. Лекція 7. Особливості формування історичних архітектурних ансамблів м. Харкова
11. НАШ КРАЙ В ІСТОРИЧНИХ ПОДІЯХ.

Переглядів: 4021