Рух опору українського народу проти іноземної окупації.

Після 22 липня 1942 р., коли Червона армія залишила м. Свердловськ Луганської області, вся Україна була окупована ворогом.

Територію України нацисти розподілили на кілька окупаційних зон:

- 1 серпня 1941 р. Східна Галичина була приєднана до Польського генерал–губернаторства(дистрикт «Галичина»– Львівська, Дрогобицька, Станіславська та Тернопільська області);

- 14-19 липня 1941 р. землі між Дністром і Південним Бугом, північна Буковина й Бессарабія було передано Румунії. До цієї території, що звалася Трансністрією, приєднали Одеську, південь Вінницької і захід Миколаївської областей;

- 20 серпня 1941 р. створено рейхскомісаріат «Україна»у складі десяти областей України – Волинь, Полісся, Правобережжя, частини Полтавської і Запорізької, південних районів трьох білоруських областей, півдня Орловщини. До створених тут шести генеральних округів належала Дніпропетровська область і Крим;

- Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування.

Грабувалося і вивозилося в Німеччину все, що мало матеріальну цінність. Понад 5 млн. цивільного населення і військовополонених було знищено. Скорбним символом гітлерівського геноциду став Бабин Яр у Києві, де було вбито 200 тис. чол. – євреїв, українців, росіян. На каторжні роботи до Німеччини з України було вивезено 2,4 млн. чол.

Жорстокість і безкомпромісність політики окупантів викликала опір серед населення.

Антифашистський рух на окупованій Україні слід розділити на дві частини: рух опору в Східній Україні, що знаходився під впливом і контролем комуністів, і боротьбу проти фашистів у Західній Україні, якою керувала, в основному, бандерівська організація ОУН. Антифашистська боротьба в Східній Україні почалася з перших днів німецької окупації і проходила в різних формах: агітаційно-масова і організаторська діяльність підпільних обласних, міських, районних комітетів Компартії, комсомолу, стихійний та організований саботаж і диверсії широких мас, партизанський рух. Найбільш ефективною була партизанська боротьба.

Партизанський рух у тилу ворога в процесі становлення і розвитку пережив великі труднощі. Оскільки сталінська військова наступальна доктрина орієнтувала на те, що війна буде вестися на ворожій території, підготовка населення до неї вважалася недоцільною. Підготовка матеріальної бази, кадрів для партизанської підпільної боротьби проводилася поспішно, часто формально. Тому діяльність недосвідчених і недостатньо підготовлених кадрів підпільних органів та партизанських загонів в перші місяці боротьби з фашистами, які мали значний досвід придушення руху опору в Європі, несла з собою величезні жертви і непоправні втрати, саморозпуск партизанських загонів та ін. У перший рік війни на окупованій території було знищено 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, а на червень 1942 р. були відомості про наявність лише 22 діючих загонів. Решта розпалася або була розгромлена.

Однак зусиллями людей, не лише спеціально залишених, а й тих, хто втягнувся в боротьбу зі звірячим фашизмом або стихійно чи випадково виявився на окупованій території, партизанський рух зміцнювався, набирався досвіду, активізувався. Значну роль у його розвитку відігравали червоноармійці та їх командири, які попали в оточення чи іншими шляхами опинилися в фашистському тилу. Завдяки невтомній безстрашній роботі вже на кінець 1942 р. в антифашистській нелегальній боротьбі стався вирішальний злам. Підпільна та партизанська мережа була не лише відновлена, а й значно розширена й посилена. Серед великої кількості партизанських загонів з´явилися бойові підрозділи з досвідченим командуванням, штабами, розвідками, службами. На чолі більшості кращих з´єднань стояли командири Червоної Армії М. Наумов, І. Федоров, І. Бовкун, Д. Медведев, О. Сабуров та ін. У кількох тисячах радянських партизанських загонів воювали сотні тисяч патріотів, їх бойовими діями керували Центральний та Український партизанські штаби, створені в червні 1942 р. Найбільшу частину партизанського руху складала молодь. Партизанські загони завдали великих втрат фашис-тським агресорам і подали значну допомогу Червоній Армії. Найбільшого розмаху рух набрав у 1943 p., коли партизанські загони не лише допомагали Червоній Армії, а й координували з нею свою діяльність.

Наприкінці 1942 р. в Москві з´являється інформація про створення в Західній Україні Української Повстанської Армії (УПА). Сталін наказав передислокувати туди радянські партизанські частини. В їх завдання входила боротьба з німецькими окупантами і з УПА. Першими взимку 1943 р. там з´явилося одне з найкращих партизанських з´єднань С Ковпака, згодом О. Сабурова. М. Хрущов рекомендував партизанським командирам, які вирушали в Західну Україну, утримуватися від конфронтації з УПА, але Центральний та Український штаби партизанського руху, у відповідності з вимогами Сталіна, вимагали вести з ними боротьбу. Попри все, окремі командири вступали в контакт з командуванням частин УПА. Зокрема, комісар Ковпаківського з´єднання генерал С Руднєв, який зустрічався і вів з ними переговори, підкреслював, що з УПА «можна жити окремо, але ворога треба бити спільно». УПА пропустило партизанів-ковпаківців через контрольовану ними територію. Незабаром Руднєв загинув при загадкових обставинах.

Півроку утримувався нейтралітет між повстанцями М. Боровця-Бульби і партизанами Медведева на Рівненщині. Москва, як і Берлін, вживали всіх заходів, щоб розколоти український рух опору, у формуванні єдності якого з´явилися перші обнадійливі кроки. Виконуючи вимоги НКВС, більшість командирів партизанських загонів (С. Ковпак, О. Сабуров, П. Вершигора та ін.) переходили до конфліктів із загонами УПА, намагалися захоплювати їх території, навіть залучали до боротьби з ними місцеві польські сили. Однак всі спроби радянських партизанів утвердитися в Західній Україні, наштовхувалися на збройний опір УПА. Між українцями Заходу і Сходу розширювалося ідеологічне та політичне протистояння.

На початку Великої Вітчизняної війни ОУН перейшла до активних, спільних з Німеччиною, бойових дій проти Червоної Армії. Оунівські загони нападали на штаби підрозділів, окремі групи червоноармійців. Співпрацюючи з фашистами, ОУН мала надію отримати від німецького керівництва допомогу в створенні української державності. Історики справедливо зазначають, що радянські органи влади своїми репресіями викликали до себе вороже ставлення місцевого населення. І все ж, враховуючи, що Англія і США оголосили про свою допомогу СРСР у боротьбі з фашизмом, ці дії оунівських груп були глибоко помилковими. З початком Великої Вітчизняної війни у всіх народів головним був один ворог — німецький фашизм. Провід ОУН, який з 1939 р. перебував у Кракові, вважав, що в зіткненні двох тоталітарних держав поразки зазнає СРСР, і під його уламками при сприянні Гітлера буде можливість відродити Українську державу.

Однак німецьке керівництво відкрито не проголошувало своєї політики щодо України та інших народів СРСР. У 1940 p., після розколу ОУН, мельниківці чітко орієнтувалися лише на Німеччину. Група Степана Бендери вважала союз з ворогом для визволення України й творення її державності лише тимчасовим, визнаючи гітлерівську Німеччину і СРСР ворогами української державності. Бандерівське крило вважало за необхідне спиратися лише на сили власного народу, відкидаючи орієнтацію на чужу допомогу. Але у 1939-1940 pp. за сприяння німецької вояччини було створено два українських батальйони — «Начтігапь» і «Роланд», і це зародило певні надії на Німеччину в керівників ОУН(б).

Після відступу радянських військ зі Львова ЗО червня до нього вступив батальйон «Нахтігапь», окремі похідні групи ОУН(б) і німецькі військові частини. Групи ОУН(б) нараховували до 5 тис. чоловік. Вони були таємно сформовані напередодні війни і мали своїм завданням рухатися за фронтом та організовувати в містах і селах органи української влади, вести пропагандистську роботу серед населення. Ввечері ЗО червня за участі керівництва (проводу) ОУН(б), українських політичних партій, громадськості та духовенства відбулися установчі збори, які урочисто прийняли «Акт відновлення Української держави». Того ж дня був сформований український уряд на чолі з Я.Стецьком. У містах і селах створювалися органи самоуправління та відділи української поліції. Керівництво ОУН (б) діяло енергійно, впевнено, розраховуючи на те, що німецькі окупаційні власті визнають відновлену Українську державу.

Однак повідомлення про ці події викликали обурення у Берліні. Німецький уряд вирішив придушити ці акції. Були заарештовані О Бандера, Я. Стецько з урядом і багато керівників ОУН(б). Від них вимагали скасування актів про утворення Української держави та розпуску уряду. А коли вони відмовились, всіх ув´язнили в концтаборі Заксенхауз. Восени 1941 р. по всій Україні пройшли арешти членів ОУН. До концтаборів було кинуто близько двох тисяч чоловік, сотні розстріляно. За вказівкою Степана Бандери ОУН перейшла в підпілля і під керівництвом М. Лебедя розпочала підготовку до боротьби проти обох тоталітарних режимів. Однак навіть тимчасовий союз з фашистами викликав недовіру до бандерівського руху та обурення громадськості СРСР і Західної Європи.

Терор проти членів ОУН, свавілля німецької адміністрації, грабежі, примусова праця, вивезення молоді до Німеччини — все це посилювало антифашистські настрої в Західній Україні, підривало основи співпраці ОУН з Німеччиною. Поступово розгортається рух опору фашистам. На цей час вони вже розформували батальйони «Нахтігаль» і «Роланд». Та ОУН веде широку роботу по формуванню власних збройних сил. Перші загони захищали місцеве населення від свавілля окупантів, зривали відправку молоді з Волині і Полісся до Німеччини. У кінці 1942 р. була створена Українська Повстанська Армія (УПА), душею якої була ОУН(б).

В цей час на Волині діяв великий загін під проводом Тараса Бульби (М. Боровця), одного із прибічників С Петлюри. Бульбовці нападали на частини Червоної Армії, а щодо німців дотримувалися нейтралітету. Пропозиції про співпрацю з ОУН(б) вони не приймали. Змінилися і взаємовідносини оунівців з гітлерівцями, які взимку 1942 р. багатьох з них заарештували і розстріляли. Навесні 1943 р. Мельник створює підпільну мережу своїх військових загонів, і влітку вони набирають антифашистського характеру. Невдовзі загони мельниківців приєдналися до Боровця. Однак об´єднуватися з УПА вони відмовились, а 18 серпня 1943 р. загони УПА роззброїли і приєднали до себе вояків Боровця і Мельника. З цього часу повстанці Західної України стали єдиною силою, якою керувала ОУН(б). Незабаром до УПА приєдналися буковинські і карпатські повстанські загони. Ці об´єднанні сили розгортають активні бойові дії проти німецьких окупантів, створюють свої звільнені райони, в яких створюють органи місцевої влади.

З лютого 1943 р. починаються широкомасштабні бойові дії фашистів проти УПА. Однак вони закінчилися невдачею. Командуючим УПА став Роман Шухевич (Тарас Чупринка), один із талановитих керівників ОУН(б).

Водночас УПА змушена була взяти на себе захист українського населення від польських загонів, які, починаючи з 1941 p., проводили проти нього терористичні акції. Ці загони в основному входили до польської Армії Крайової, підпорядкованої емігрантському польському уряду в Лондоні, і взаємодіяли з польськими шовіністичними групами Західної України. За вказівками уряду вони намагалися встановити контроль над Західною Україною до приходу Червоної Армії. У 1943-1944 pp. тільки на Холмщині вони знищили близько 5 тис. українців та спалили десятки сіл. Всі пропозиції УПА провести переговори поляки залишали без уваги. Тоді за наказом Шухевича УПА створила Холмський фронт. Крім бойових дій з польськими загонами, вона організовувала акції помсти проти польських районів, під час яких загинули тисячі мирних поляків. З обох сторін здійснювалися криваві акції, часто проти мирного населення, обидва народи зазнавали великих втрат. Українсько-польське протистояння продовжувалося до 1947 р. Ця непримиренність пояснюється чванливою шовіністично-колонізаторською налаштованістю поляків у Західній Україні.

Антифашистський рух, відраза до фашизму, несприйняття націонал-соціалізму були притаманні переважаючій більшості українського народу, який боровся проти німецько-фашистської окупації, хоча в різних регіонах України ця боротьба мала свої особливості. В Східній Україні під керівництвом комуністів вона відзначалася розмахом, масовістю, організованістю та ефективністю, але переслідувала лише мету звільнення від фашизму і відновлення радянської влади. В Західній Україні рух опору, керований націоналістами, поряд з боротьбою за звільнення від фашизму, намагався розв´язати і державотворчі проблеми, мав своєю кінцевою метою створення незалежної соборної Української держави, тобто був більш патріотичним, хоча не таким масовим і ефективним. В ці роки українцям бракувало так необхідної їм патріотичної єдності.

великою битвою була битва за Сталінград, який мав стратегічне розташування, бо поєднував Кавказ з нафтою, з державою. Лише в листопаді 1942 р. радянські війська під командуванням М.Ватутіна, К. Рокосовського і А.Єрьоменка при загальнім керівництві Г. Жукова і О. Василевського почали контрнаступ проти німецьких військ і завдали їм страшенної поразки. До початку лютого 1943 р. війська Німеччини під Сталінградом були вщент розгромлені. Вони втратили убитими і пораненими понад 800 тис. чол. Загальні втрати радянських військ – 1,2 млн. чол. Генерал-фельдмаршал Паулюс здався у полон, а з ним і 91 тис. солдатів та 24 генерала. Розвиваючи наступ, 18 грудня радянські війська звільнили перший населений пункт на території України – село Півнівку Луганської області.

Розгром німецько-фашистських військ під Сталінградом викликав глибоку кризу серед фашистської коаліції держав. Італія, Румунія, Угорщина були готові вести переговори з СРСР про сепаратний мир. Турція – за нейтралітет. Перемога під Сталінградом поклала початок корінного перелому у Великій Вітчизняній війні. Червона армія перехопила стратегічну ініціативу і вже утримувала її до кінця війни. Вона вже показала перевагу радянського воєнного мистецтва над німецьким. Вона викликала морально-політичне піднесення всього радянського народу, дала поштовх до активізації сил Опору в Європі і партизанського руху в СРСР. Активізувала свою патріотичну діяльність російська православна церква.

Навесні і влітку німецькі війська готувались до реваншу за Сталінград. Радянські війська готувались закріпити свій успіх. В цих умовах виключно велике значення мала Курська битва. Концентрація військ з обох сторін була величезна. З 5 липня по 23 серпня 1943 р. ця битва теж закінчилась перемогою військ Червоної армії. Втрати радянських військ (загальні) перевищували втрати німців майже в 3,5 рази і дорівнювали 860 тис. вбитих і поранених. Перевага в якості техніки (танків і артилерії) німців була подолана кількістю техніки радянських військ, швидкістю відновлення резервів, виключною самовідданістю і героїзмом солдат і офіцерів.

Німецькі війська після битви перейшли до стратегічної оброни на всьому Східному фронті. Союзники Німеччини почали шукати шлях до виходу з війни. Союзники СРСР – Англія і США погодились на відкриття другого фронту проти Німеччини. Вони почали розглядати конкретні плани його проведення. Це питання вирішила Тегеранська конференція голів трьох держав (28 листопада – 1 грудня 1943 р.).

Після Курської битви почалося широкомасштабне звільнення України. Радянські війська, завдавши контрудару, вже у серпні 1943 р. звільнили від ворога Харків і весь Донбас. Виключно значення мала битва за Дніпро і визволення Києва. Ця битва мала два етапи: 1) Чернігівська-Полтавська наступальна операція (26.08. – 30.09. – 1943 р.) – визволяла Лівобережну Україну і 2) Київська стратегічна операція (12.10. – 23.12. – 1943 р.) – розгром київського угрупування німців і захват правого берега Дніпра. Ці операції провели війська трьох фронтів – Центрального (К. Рокосовський), Воронезького (М. Ватутін), Степового (І. Конєв). Координував фронти Г. Жуков.

6 листопаду 1943 р. військами 1-го Українського фронту під командуванням генерала Ватутіна було визволено столицю України – Київ. Перемога далася дуже великою ціною. У Чернігівсько-Полтавській операції радянські війська втратили близько 430 тис. чол. вбитими і пораненими. В Київській операції – понад 400 тис. чол. вбитими і пораненими. Тут проявились всі хиби радянського командування – не жаліти солдат і добувати перемогу будь-якою ціною, бо цього вимагав Верховний Головнокомандувач Сталін. Проте німці теж понесли великі втрати і найважливіше – вони втратили дуже важливий стратегічний плацдарм, що призвело до швидкого визволення Правобережної України у 1944 р.

Дуже важливе значення мала Білоруська операція «Багратіон» (23.06. – 29.08.1944 р.) без якої визволення всієї України у 1944 р. було б неможливе.

На території України ще були Корсунь-Шевченківська операція (лютий-березень 1944 р.), в результаті звільнено Правобережжя, Ясько-Кишинівська (серпень 1944 р.) та Карпато-Ужгородська, внаслідок якої в жовтні 1944 р. вся територія України була визволена від окупантів.

Перемоги Червоної армії взимку 1945 р., наступ союзницьких військ із Заходу забезпечили умови для завершення розгрому нацистської Німеччини. 8 травняв Берліні було підписано акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Розгром імперіалістичної Японії завершив Другу світову війну 2 вересня 1945 р.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Напад нацистської Німеччини на СРСР та окупація України. Бойові дії в Україні.	\|	Внесок народу України у перемогу над фашизмом. Україна – одна з фундаторів ООН.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.