Діяльність УЦР (березень 1917 р. - квітень 1918 р.)

Перша світова війна вкрай загострила політичні, економічні, соціальні та національні суперечності в Російській імперії. Загальне невдоволення народних мас царським режимом привело до соціального вибуху. Йому передували жіночі мітинги, протести голодуючих, масові мирні демонстрації, які переросли в загальний політичний страйк. До робітників і солдат приєдналися радикально налаштовані буржуазні та інтелігентські кола. В опозицію до царизму стала Державна Дума. 27 лютого цар Микола ІІ зрікся престолу. Його наступники також відмовилися від престолонаслідування. Отже, 300-річна династія Романових припинила існування.

Упалу владу підхопили дві політичні сили. Перша - Тимчасовий уряд на чолі з князем Г.Е. Львовим, створений із членів Державної Думи, в основному кадетів та есерів. Друга - Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів на чолі з М.С. Чхеїдзе, куди входили меншовики, ліві есери і зовсім незначна група більшовиків. У столиці колишньої Російської імперії створилося двовладдя. Невизначеність влади хвилею покотилася на периферію. Там владу Тимчасового уряду представляли виконавчі комітети і комісари, а паралельно з ними стихійно створювалися Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів.

Падіння монархії, демократизація суспільно-політичного життя активізували діяльність українських політичних сил, партій, рухів. Виникла можливість самовизначення України і відродження її державності. З ініціативи Міжпартійного політичного блоку ТУП - Товариства Українських Поступовців - 4 березня 1917 р. було утворено Українську Центральну Раду. Її головою обрали 51-річного професора історії М.С. Грушевського. Провідна роль у вже третьому владному політичному органі в Україні належала лівим силам - українським соціал-демократам і українським есерам. Отже, праві партії створили одну владну політичну силу (виконавчі комітети Тимчасового уряду), а ліві - аж дві (Раду робітників і солдатських депутатів та Українську Центральну Раду). Принципова різниця між ними полягала в тому, що Ради депутатів на перше місце ставили вирішення соціальних питань, а Центральна Рада - національного.

З квітня 1917 р. в Україні починається перший раунд політичної боротьби за владу. Лідер більшовиків В.І. Ленін, який повернувся в Росію з-за кордону, проголосив гасло “Вся влада Радам!”. Для підтвердження своїх повноважень і надання їм більшої ваги Центральна Рада скликала 6-8 квітня 1917 р. Український національний конгрес, на який прибули 1,5 тис. делегатів з України, а також з Москви, Петрограда, Кубані тощо. Провідні українські політичні сили продемонстрували одностайність програмної вимоги національно-територіальної автономії України та прихильність до ідей соціалізму. Оцінюючи результати цього представницького форуму, один із лідерів українського руху - В.К. Винниченко - відзначив: “Конгрес був першим кроком відродження нації на шляху державності. Будучи одночасно сильним організаційним і агітаційним засобом, він став першим підготовчим етапом у творенні як ідеї української держави, так і в частковому переведенні її в життя”.

Центральну Раду підтримали також військові частини, де переважали українці. У травні-червні відбулися Всеукраїнські військові з’їзди. У резолюції “Про відношення до сучасного моменту” делегати Другого Українського військового з’їзду запропонували Центральній Раді “негайно приступити... до фактичного переведення в життя підстав автономного ладу, яко єдиного способу врятувати Україну і всю Росію від безладдя та загибелі”. Головним теоретиком у розробці питань українського державного будівництва став М.С.Грушевський. Він був прибічником федеративного устрою України, Росії та інших вільних демократичних держав.

У середині травня українська делегація виїхала до Петрограда з вимогами визнання автономії України та Центральної Ради як її легітимного керуючого органу. Але вони не знайшли порозуміння ані серед членів Тимчасового уряду, ані в Петроградській Раді робітничих і солдатських депутатів. Це викликало обурення й розчарування в української сторони. 10 (23) червня 1917 р. Центральна Рада в однобічному порядку прийняла Перший Універсал, який проголосив Україну автономією в складі Росії, тим самим відродивши українську державність. 15 червня було утворено виконавчий орган Центральної Ради - Генеральний Секретаріат на чолі з В.К.Винниченком. Секретарем військових справ став С.В. Петлюра. За партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним.

Стрімкий розвиток політичних подій в Україні викликав занепокоєння з боку Центральної влади, яка боялася втратити контроль над нею. До Києва прибула делегація Тимчасового уряду, куди входили міністри О.Ф.Керенський, М. Терещенко, І.Г. Церетелі. Після дводенних переговорів обидві сторони перейшли від конфронтації до компромісу. Суть його полягала в тому, що Центральна Рада погоджувалася зачекати законодавчого затвердження автономії України загальноросійськими Установчими зборами в листопаді 1917р., а Тимчасовий уряд визнавав Центральну Раду органом української влади, не чекаючи Установчих Зборів.

Умови угоди були оголошені Другим Універсалом Центральної Ради 3 (16) липня 1917 р. Склад Ради збільшився за рахунок представників національних меншин, які проживали в Україні. І це робило її легітимним політичним органом не лише етнічних українців, а й усього населення України. У той же час Тимчасовий уряд, скориставшись швидкою зміною політичної ситуації в Російській державі на свою користь, в однобічному порядку відкорегував прийняті домовленості. 4 серпня 1917 р. він затвердив “Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові”, згідно з якою правочинність Генерального Секретаріату поширювалася лише на 5 з 9 українських губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську і частково Чернігівську, а його компетенція значно звужувалася. Російська влада, як колись польська, знову нав’язувала Україні розкол етнічних територій на північ і південь по порогах Дніпра. Так легше було впливати на політичну ситуацію в українських землях.

Діархія (двовладдя) в державі - неприродна річ і довго існувати не може навіть в умовах війни і революції. Липнева загальноросійська політична криза поклала кінець двовладдю. Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів втратила владу, а в Тимчасовому уряді відбулася політична рокіровка - його очолив есер О.Ф. Керенський. Тепер тягар відповідальності за ситуацію в Росії цілком покладався на Тимчасовий уряд. Але він виявився неспроможним до серйозних і рішучих дій. Хвиля хаосу та анархії поширювалася просторами колишньої могутньої імперії. Покласти їм край взявся генерал Л.Г. Корнілов - головнокомандуючий російськими військами. Його перемога повинна була призвести до реставрації монархії і встановлення військово-монархічної диктатури. Але цей план виявився нежиттєздатним, бо не відповідав інтересам широких народних мас. У передмісті столиці корніловські війська були вщент розгромлені пробільшовицькі налаштованими військовими та ополченням. Авторитет Тимчасового уряду і всіх політичних сил, що підтримували його, почав стрімко падати, а більшовиків та їх прибічників зростати.

На перший погляд здається, що ці події були надто далеко від українських земель і суто російськими справами, але насправді вони стали лакмусовим папірцем здатності політиків правильно оцінювати політичну ситуацію і відповідно будувати тактику. Жодна з українських партій або політичних сил не скористалася послабленням центру через міжусобні політичні розбірки для того, щоб вирвати поступки у вирішенні болючого питання власного національно-державного будівництва. Це був перший втрачений історичний шанс.

А втім, історія подарувала ще й другий шанс українським політикам. 7 листопада (25 жовтня) 1917 р. у Петрограді перемогло більшовицьке збройне повстання. Тимчасовий уряд було заарештовано. П Всеросійський з’їзд Рад сформував радянський уряд на чолі з В.І. Леніним та прийняв доленосні декрети про мир і про землю. Симпатії селянства, які складали більшість населення в Російській імперії, хитнулися вбік більшовиків. Але українське селянство з певною недовірою ставилося до центрального більшовицького уряду і схильне було підтримати свій, український уряд, тобто Центральну Раду, за умови адекватного вирішення аграрного питання. На цих засадах перебувало українське вояцтво. Листопадові події 1917 р. у Києві, коли на владу претендували три політичні сили - Центральна Рада, більшовицькі Совєти та представники Тимчасового уряду в особі десятитисячного гарнізону Київського військового округу, показали силу авторитету Центральної Ради. Спираючись на зброю українського полку, владу в столиці фактично перебрала Центральна Рада. Втім, українські політики виявилися слабкими аналітиками й тактиками. У динамічних змінах ситуації вони вперто стояли на старих позиціях і крок за кроком поступалися більшовицьким впливам. Це підтверджує й зміст Третього Універсалу, який Центральна Рада видала 7 (20) листопада 1917 р. У ньому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР), що відповідало очікуванням українців. Але парадокс полягав у тому, що в документі йшлося про збереження федеративного зв’язку УНР з якоюсь міфічною демократичною Росією, бо більшовицький уряд Центральна Рада не визнала й усіх громадян України теж закликала до цього. Відірвавшись від реалій часу, Центральна Рада та її уряд - Генеральний Секретаріат - проголошували Україну автономією у складі віртуальної федерації. За красивими словами й гаслами Третього Універсалу проглядалася нерішучість у вирішенні нагальних питань війни і миру, а головне - розподілу землі. Як і у будь-якій грі, у тому числі політичній, програє той, хто втрачає темп. Від цього часу і до кінця свого існування Центральна Рада знаходилася в обороні, хоча в неї ще існували резерви перейти в наступ. Більшість українців продовжували підтримувати український уряд і стали на перешкоді більшовикам і силам, які їх підтримували, здійснити переворот у Києві 12 грудня 1917 р. 17 грудня більшовики повторили спробу захопити владу. Цього дня відкрився Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому більшовики не отримали бажаної для себе підтримки. Із двох тисяч делегатів більшість підтримали Центральну Раду. Тоді члени партії більшовиків (124 особи від 49 Рад) на чолі з В.П.Затонським переїхали до Харкова, де об’єдналися з делегатами Третього з’їзду Рад Донецького та Криворізького басейнів і провели 24-25 грудня свій єдиний з’їзд Рад України. 200 делегатів, які були там присутні, відображали інтереси міського населення промислового регіону, а не волю всього українського народу. Більшовицький з’їзд проголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (офіційна назва - Українська Народна Республіка), визнав її федеративною частиною Російської радянської федеративної республіки, поширивши на неї чинність ленінських декретів про мир, землю та ін. Перший український радянський уряд на чолі з М.О.Скрипником отримав назву - Народний Секретаріат. В Україні знову запанувало двовладдя.

Раднарком Росії й особисто В.І. Ленін посилили тиск на Центральну Раду. Вона отримала листа з ультимативними вимогами до неї, зміст яких зводився до того, щоб: відмовитися від спроби дезорганізації спільного фронту; припинити роззброєння радянських військ; не пропускати без згоди радянського верховного головнокомандуючого жодних військових частин на Дон, Урал та інші місця; пропустити більшовицькі війська на Південний фронт для боротьби з контрреволюційними військами О.М. Каледіна. У разі невиконання ультиматуму Раднарком вважатиме Центральну Раду в “стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні”.

Відмова Центральної Ради виконати ультиматум радянської Росії призвела до інтервенції Росії на українські землі і початку громадянської війни на теренах України.

Народна творчість донесла до наших днів трагічну історію того часу в частушках, як-от ця: Я на бочке сижу,

Под бочкою качка.

Мой муж - большевик,

А я - гайдамачка!

Трагедія громадянської війни полягала в тому, що люди однієї крові вбивали один одного. Серед більшовиків і червоноармійців було багато українців, які так само палко любили Батьківщину і дбали про її добробут, як і ті, хто підтримував Центральну Раду й антагоністично ставився до радянської влади. Багато з тих, хто воював по різні боки барикад, свідомо жили й вмирали за ідею. Після проголошення радянської влади в Україні почали формуватися полки Червоного козацтва та Червоної гвардії. Ними командували: учасник Першої світової війни, нагороджений 4 Георгієвськими хрестами і 4 Георгієвськими медалями за воїнську доблесть С.М. Будьонний, син українського письменника Михайла Коцюбинського Ю.М. Коцюбинський, син учителя з Чернігівщини В.М. Примаков та інші. За голову В. Примакова вороги давали велику грошову нагороду, а шанувальники прославляли в піснях:

Лавам нет преграды,

Бьется злобный враг.

В бой ведет отряды

Удалой Примак.

В свисте звонкой стали

Мчимся на врагов.

Пиками писали

Летопись веков.

Український уряд, очолюваний В.Винниченком, переживав кризу. В українських політичних партіях відбувся розкол. Центральна Рада виявилася не готовою до успішного збройного протистояння радянським військам. Українські військові частини, які заявляли про вірність їй, зреклися свого слова. Вони з прихильністю відгукнулися на заяву центрального більшовицького уряду роздати землю селянам і покласти край війні. Соціальні інтереси взяли гору над національними. У вирішальному для долі Києва бою під Крутами 30 січня 1918 р. російську атаку стримували лише 300 київських студентів і курсантів, які або загинули, або були закатовані за наказом командуючого більшовицькими військами М.А. Муравйова. Це була людина з розмитими політичними поглядами й великими амбіціями. У чині полковника царської армії він перейшов на бік більшовиків. На українській землі проявив себе як кат, який з паталогічною ненавистю і жорстокістю розправлявся з національним рухом. В одному зі своїх перших наказів він заявив: “...Цю владу (мається на увазі радянську) ми несемо з далекої Півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всіляко підтримуємо її силою цих багнетів”. Через півроку він повернув зброю проти радянської влади і під час антибільшовистського заколоту безславно загинув.

Передчуття крутівської трагедії постає з циклу віршів під назвою “В казематі” українського поета-пророка Т.Г. Шевченка. Перебуваючи під арештом, у роздумах про майбутнє України, він написав вражаючі рядки:

Нас тут триста, як скло,

Товариства лягло!

Крути стали символом національної звитяги, гідності та честі свідомої молоді, але й одночасно ганьби бездарним українським політикам.

Бій під Крутами загальмував переможну ходу більшовицької армії і підштовхнув Центральну Раду до більш рішучих дій з відстоювання національних інтересів в країні та за її межами.

Поки в Україні точилися криваві бої за Київ, у Бресті російська та українська делегація, яка виступала від імені Центральної Ради, кожна поодинці, вели переговори з Австро-Угорщиною та Німеччиною про укладання миру. Умовою підписання сепаратного мирного договору з австро-німецьким блоком було повне відокремлення України від Росії. Тому в ніч проти 25 січня 1918 р. під час перерви в Берестейських переговорах Центральна Рада нарешті проголосила своїм Четвертим Універсалом державницьку самостійність Української Народної Республіки. “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу”. І вже 8 лютого 1918р. відбулося підписання Берестейського миру. За його умови всі учасники переговорного процесу, включаючи Росію, визнавали незалежність України в кордонах, які більш-менш збігалися з межами української етнічної території. Україна зобов’язувалася постачати в Австро-Угорщину та Німеччину хліб і продовольство, натомість ті повинні були надати Центральній Раді військову допомогу для очищення території УНР від більшовицьких нападників.

Проголошення незалежності і пропоновані Четвертим Універсалом реформи мали формальне значення, а фактично нічого не були варті, бо Центральна Рада під гуркіт радянських гармат залишила Київ і втекла на Волинь. У столицю з Харкова переїхав уряд Радянської України. Він утримався там три тижні. За цей час було проведено перші соціалістичні реформи, як-от: націоналізована велика промисловість, банки, транспорт тощо. Відповідно до радянського декрету про землю на користь селян перейшло 15 млн десятин землі. Почалося руйнування старих органів державного керівництва і будівництво нового державного апарату. Радянська влада діяла рішуче і послідовно. І хоч цей процес тривав недовго, але залишив помітний слід у свідомості як прихильників, так і противників більшовицького режиму.

Відповідно до умов Берестейського мирного договору, який Росія підписала майже на місяць пізніше української делегації і де вона визнала незалежність України, радянські окупаційні війська змушені були залишити Київ. Український більшовицький уряд ліквідувався, розпочаті ним реформи припинялися, а українські більшовики опинилися поза законом.

18 лютого 1918 р. згідно з умовами Берестейського договору австро-німецькі війська почали окупацію України. Вони розчленували її на дві частини. Більшу - разом з Донбасом та Кримом - зайняли німецькі війська. Південно-Західну Волинь, Поділля, Херсонську і частину Катеринославської губернії окупували австрійські частини. Разом з окупаційними військами до Києва повернулася Центральна Рада. Отже, додаткові умови Берестейського договору було виконано, і настав час виконання так би мовити промислово-продовольчої частини договору. Окупанти безсоромно грабували національні багатства республіки, втручалися в її внутрішні справи і жорстоко придушували будь-які прояви незадоволення або опору. Це викликало піднесення патріотичних почуттів серед населення і було використано різними політичними силами.

У середині березня 1918 р. у Катеринославі відбувся другий Всеукраїнський з’їзд Рад, який засудив політику Центральної Ради і закликав народ на боротьбу з нею. Одночасно проти Центральної ради активізували зусилля праві сили, очолювані П.П. Скоропадським. У свою чергу окупаційне командування було розчароване співпрацею з українською владою і лишило її підтримки. У таких умовах Центральна Рада не спроможна була довго протриматися. Засідання 29 квітня 1918 р. стало її лебединою піснею. На ньому було ухвалено проект Конституції УНР, обрано М.С. Грушевського президентом, прийнято земельний закон.

У цей же день у Києві проходив Хліборобський конгрес великих землевласників, який проголосив гетьманом усієї України Павла Петровича Скоропадського. Австро-німецькі окупанти визнали його владу. В Україні стався державний переворот.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ТЕМА 9. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.