• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На межі 2004 і 2005 року в Україні сталася резонансна подія, яка посіла в її історії вельми помітне місце. Першопричиною її стало декілька чинників: перший - антидемократична політика президента Л.Д. Кучми; другий - невиправданість сподівань суспільства на політичні та ринкові реформи, які відбувалися в Україні в другій половині 90-х років ХХ ст.; інтереси народу, особливо в процесі приватизації, було виразно проігноровано, адже переважна більшість об’єктів державної власності опинилися в руках кількох олігархів, які утворили в Україні могутні фінансово-промислові групи (ФПГ); до того ж вони практично почали зростатися з представниками виконавчої та законодавчої влади і встановлювати монопольний економічний і політичний контроль над державою. Третій - попри задекларовані Л.Д. Кучмою наміри (в 1994 р.) утворити в Україні елементи соціальної держави та покращити захист населення, насправді ж, його становище загалом погіршилося. Все це спричинило потужні протестні настрої, які найбільш рельєфно проявилися в антипрезидентських маніфістаціях, що проходили під гаслом “Україна без Кучми!”.

Політична ситуація динамічно загострювалася, а її пік припав на початок кампанії з виборів Президента України. Усі 24 претенденти намагалися використати такі обставини. Та найбільш активно це робили лідери президентських перегонів: В. Ющенко - лідер коаліції “Сила народу”; В.Янукович - прем’єр-міністр України і лідер Партії регіонів; О. Мороз - голова Соціалістичної партії України; О. Омельченко - мер м. Києва, П. Симоненко - перший секретар ЦК Компартії України; А. Кінах - голова Партії промисловців та підприємців та ін.

Проте реально за посаду президента боролися лише два лідери - В.А.Ющенко та В.Ф. Янукович. При цьому, з точки зору офіційної влади, перший репрезентував опозицію, а другий - провладну коаліцію. До того ж В.А.Ющенко підтримував переважно Захід і Центр України, а В.Ф. Януковича - Схід і Південь; одна частина населення України ототожнювала опозицію і власне самого В.А. Ющенка з демократією, а інша - покладала надії на В.Ф.Януковича, якого вважали ставлеником Л.Д. Кучми.

Провладні сили на чолі з президентом і прем’єр-міністром В.Ф.Януковичем намагалися створити “сприятливі умови” задля перемоги кандидата від влади. Одночасно влада вдалася й до широкого застосування адміністративного тиску на опозиціонерів і виборців, використання “брудних технологій” і навіть фізичного усунення В. Ющенка як реального кандидата на перемогу.

22 листопада 2004 р. ЦВК повідомив попередні результати виборів: В.Янукович випередив свого конкурента на 3 відсотки (49,57% проти 46,57%), і президентом було обрано саме його.

Прихильники В.А. Ющенка відкинули ці результати і заявили, що вони явно сфальсифіковані, а волю народу спотворено. Такої впевненості надавали їм результати екзитполів (тобто, опитувань виборців на виході з дільниць після голосування). Спираючись на них, штаб В.А. Ющенка заявив про недовіру ЦВК і закликав своїх прихильників до масових протестних акцій та непокори.

Починаючи з 22 листопада 2004 р. і майже до 22 січня 2005 р. у режимі нон-стоп (Non-stop) у Києві на Майдані незалежності відбувалася революція протесту, яка отримала назву Помаранчевої революції. Вона проходила під вельми промовистими гаслами: “Народ не здолати”, “Разом нас багато, нас не подолати”!, “Ми - не бидло!”, “Влада - народу, тюрми - бандитам” (“Банду на нари, тоді підемо на пари”, - скандували студенти Києво-Могилянської академії, на свій лад інтерпретувавши гасло “Тюрми-бандитам”).

Та попри масові протести 24 листопада 2004 р. ЦВК оприлюднила вже офіційні результати підрахунку голосів і визнала переможцем перегонів В.Ф.Януковича, який здобув 49,46% голосів виборців; у В.А. Ющенка результат був - 46,61%. Це призвело до суспільно-політичного вибуху: Україною прокотилася небачена до того хвиля протестів. У відповідь прихильники В.Ф. Януковича (за кольоровою ознакою - біло-голубі) теж вдалися до створення свого Майдану, але вже на захист результатів виборів.

Враховуючи широкі протестні настрої, Верховний Суд України 25.11.2004 р. заборонив ЦВК оголошувати в пресі остаточні результати виборів, що означало: з правової точки зору В.Ф. Янукович не набував офіційного статусу переможця виборів. До того ж штаб В. Ющенка подав скаргу на незаконність постанови ЦВК про обрання В.Ф. Януковича Президентом України.

В умовах гострого протистояння найбільш прийнятним був шлях діалогу й переговорів. До розв’язання конфлікту в Україні підключилися представники ОБСЄ (верховний комісар Я. Кубіш), ЄС (комісар з питань зовнішньої політики й безпеки Х. Солана), президенти Польщі (О.Квасневський) й Литви (В.Адамкус) та багато інших. Причому, практично всі вони, підтримуючи право українців на чесні й прозорі виборі, об’єктивно підтримували В.А. Ющенка, в той час, як В.Ф. Януковича підтримувала Москва й особисто Президент Росії В.В. Путін, який тричі, випереджаючи події, вітав лідера Партії регіонів з перемогою і щоразу - до офіційно оголошених результатів виборів.

Активно долучилася до розв’язання конфлікту й Верховна Рада України на чолі з її головою В.М. Литвином. Саме в стінах парламенту 27 листопада 2004 р. 306 голосами було прийнято постанову, в якій результати підрахунку голосів ЦВК визнавалися такими, що не відповідають реальному волевиявленню виборців. Як наслідок, було прийнято рішення: провести повторне переголосування (іншими словами - провести 3-й тур голосування), замінити весь склад ЦВК, обмежити голосування за відкріпними талонами тощо.

Одночасно й Верховний Суд України почав розглядати скаргу В.А.Ющенка на постанову ЦВК і після тижневих дебатів, які транслювалися загальноукраїнськими телеканалами, виніс вердикт, який оскарженню не підлягав: скасувати результати другого туру голосування та призначити на 26 грудня 2004 р. повторне переголосування.

У той час коли справа розглядалась у Верховному Суді України, прихильники В.Ф. Януковича мобілізовували свої сили і вдавалися до масштабних акцій на його підтримку. Серед низки таких найгучнішим став з’їзд органів місцевого самоврядування України у Сіверськодонецьку Луганської області, на який прибуло близько 3 тис. представників від Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Сумської, Харківської, Херсонської областей і Криму. Саме тут і пролунало найбільш загрозливе для єдності й суверенітету України гасло: створити так звану Південно-Східну автономію зі столицею в м. Харкові. Щоправда, далі сепаратистських закликів справа не пішла, проте розголосу й резонансу набула широкого і значно загострила політичну ситуацію.

Лише 8 грудня 2004 р. напруження трохи зменшилося; саме цього дня Верховна Рада прийняла компромісне рішення: 402 голосами в “пакетному режимі” внесли зміни до Закону “Про вибори Президента”, ухвалили рішення про початок політичної реформи в Україні та реформування системи місцевого самоврядування.

26 грудня 2004 р. відбулося перше в Україні переголосування за рішенням суду, що було потрактовано європейською спільнотою як крок до демократії. За кандидатуру В.А. Ющенка було подано 15 115 712 голосів виборців, тобто 51,99%. В.Ф. Янукович оскаржив результат цих перевиборів, але 20 січня 2005 р. Верховний Суд визнав цей позов безпідставним. Отже, офіційно переможцем виборів на посаду президента було оголошено В.А.Ющенка, який і став третім з моменту проголошення незалежності главою держави.

Йдучи на вибори, В.А. Ющенко обіцяв радикальні зміни, оновлення України на засадах демократії і загальнолюдських цінностей, європейський вибір і світові стандарти життя, відродження економіки, добробуту та української культури й духовності. Ця програма отримала назву “Десять кроків назустріч людям” і містила чимало вкрай потрібних для населення України заходів і завдань. Переклавши їх на папері, у вигляді програми уряду, вони називалися так: Віра, Справедливість, Гармонія, Життя, Безпека, Світ. Ось цю, до певної міри романтичну, але й привабливу програму було доручено втілювати в життя наймолодшому за віковим цензом уряду України, який 23 січня 2005 р. затвердив український парламент. Очолила цей уряд Юлія Володимирівна Тимошенко - лідер БЮТ, до певної міри харизматична постать, яку режим Л.Д. Кучми не зламав навіть ув’язненням.

Нова влада була налаштована продемонструвати суспільству своє бажання докорінно змінити політичну, економічну й соціальну політику в Україні та найголовніше - створити демократичну систему влади, розбудувати державу європейського типу, покращити добробут населення й покласти край - раз і назавжди - авторитаризму й залишкам комуністичної влади. Усі ці та інші завдання було покладено в основу урядової програми “Назустріч людям”. Втім, як показав час, більшість з них так і залишилися на папері.

У 2006 р. в Україні відбулися перші в її історії вибори до Верховної Ради за пропорційною системою, тобто за партійними списками. Це значно активізувало діяльність усіх політичних партій. Проте реальну боротьбу за голоси виборців вело не більше десяти партій і політичних блоків. І серед них - блок “Народний Союз “Наша Україна” (до складу якого увійшли власне сама партія президента “Наша Україна”, Народний Рух, партія “Собор” та Партія промисловців і підприємців), Партія регіонів, Соціалістична партія України (СПУ), Компартія, СДПУ(о), Народна партія, Демократична партія. Прохідний бар’єр для партій і блоків було визначено в 3%. У кінцевому підсумку вибори до Верховної Ради (березень 2006 р.) закінчилися так: Партія регіонів отримала 32,14% голосів виборців, що дало їй 186 депутатських мандатів, Блок Юлії Тимошенко - 22,29% (120 мандатів), Народний Союз “Наша Україна” (НСНУ) - 13,95% (81 мандат), Соцпартія - 5,69% (33 мандати) і Комуністична партія України - 3,66% (21 мандат).

Першу спробу створити парламентську коаліцію зробили представники БЮТ, НСНУ і СПУ, що давало їм можливість створити більшість у ВР, адже сумарно вони б мали 243 голоси. Та затяжний процес переговорів про створення коаліції демократичних сил у ВР тривав понад 3 місяці і завершився 6 липня 2006 р. тим, що О. Мороз і його фракція (33 депутати від Соцпартії) вийшли з переговорного процесу і... перейшли на бік Партії регіонів і комуністів. 11 липня 2006 р. виникла так звана “антикризова коаліція”, до складу якої увійшли Партія регіонів, СПУ і КПУ, що й дало їм бажану більшість в 238 голосів. Переважна більшість вважала, що її поява - результат “зради О. Мороза”, який за посаду спікера ВР перейшов у табір регіонів. У той же час аналітики наголошували й на тому, що це був протиприродний блок, в якому об’єдналися, здавалося б, політично й ідеологічно виразно полярні сили, адже йшлося про союз лівих з олігархами...

Президент вимушений був визнати формат нової парламентської коаліції і відповідно до своїх конституційних повноважень висунув на посаду Прем’єр-міністра України лідера ПР В.Ф. Януковича. Головою парламенту було обрано від Соцпартії О.О. Мороза, під головуванням якого законодавчий орган влади України незабаром і затвердив коаліційний уряд країни. Одночасно у ВР було затверджено й новий закон про Кабмін, яким останньому надавалося значно більше прав і повноважень, аніж раніше, що призвело до певного перерозподілу важелів впливу на користь ВР і Кабміну та зменшення президентських повноважень. Баланс між трьома гілками влади було дестабілізовано. В Україні з’явилися перші ознаки політичної нестабільності і непорозумінь між трьома гілками влади. Спроба Президента шляхом підписання Універсалу Національної Єдності учасниками коаліції та лідерами ВР і Кабміну урівноважити ситуацію і згуртувати усіх навколо загальнонаціональної ідеї не увінчалась успіхом. Універсал залишився лише декларацією намірів, бо законодавчої сили він не мав.

Незабаром Україна увійшла в затяжну політичну кризу, спровоковану декількома причинами. Але, перш за все, її спричинила Конституційна реформа 2004 р. Відомо, що на хвилі гострого протистояння під час президентських перегонів між “помаранчевими” та “біло-голубими” за наполяганням лідера Соцпартії О. Мороза (і по суті як плата за його підтримку В.Ющенка) 8 грудня 2004 р. 402 голосами Верховної Ради було прийнято великий пакет постанов (так званим пакетним голосуванням), який включав і Закони “Про внесення змін до Конституції”, “Про зміни до Конституції щодо удосконалення самоврядування” та ін. Найсуттєвішими змінами, що посутнісно зачіпали державний устрій України, повноваження гілок влади та їх перерозподіл, були такі: Україна поступово, шляхом перерозподілу повноважень від Президента до прем’єр-міністра перетворювалася з президентсько-парламентської в парламентсько-президентську республіку. По суті йшлося про радикальне звуження повноважень президента, з одного боку, і значне розширення прем’єрських - з іншого. Окрім того, розширювались і повноваження Верховної Ради. Боротьба за перерозподіл повноважень між гілками влади і президентом загострилася, коли коаліція з метою об’єднання у своїх лавах 300 депутатів почала залучати (або, як це назвали журналісти, “переманювати”) їх з опозиційних фракцій, а саме - з фракції “Наша Україна” та Блоку Юлії Тимошенко: з останньої до коаліції перейшло 17 народних депутатів, а з команди “нашоукраїнців” у повному складі вийшли депутати від Партії промисловців і підприємців на чолі зі своїм лідером А. Кінахом. Такий маневр цієї групи депутатів - безвідносно до мотивації їх вчинку - був потрактований Президентом у його Указі як ревізія результатів парламентських виборів березня 2006 р. Це - “... порушення конституційних норм щодо формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України і спотворює результати народного волевиявлення, ... є нехтуванням конституційних виборчих прав громадян України ... Такий розвиток подій є реальною передумовою “узурпації влади в Україні...” - сказано в Указі Президента. Виходячи з цього, В.А.Ющенко і прийняв рішення достроково припинити повноваження парламенту і призначити дострокові (позачергові) вибори до ВР на 27 травня 2007 р. Цей Указ, яким президент В. Ющенко достроково припинив діяльність Парламенту (зберігаючи при цьому повноваження депутатів), оголосив нові вибори в Раду, розділив суспільство на два непримиренні табори, а парламентська коаліція, ігноруючи Указ Президента, продовжила роботу в стінах Верховної Ради. Ситуація набирала все більше і більше політичного забарвлення аніж правового; гострота кризи наростала. Це розуміли не лише українські політики, але і європейські, які діагностували в Україні “наявну серйозну політичну кризу”.

З метою створення належних умов для суб’єктів виборчого процесу 26 квітня 2007 р. Президент видає новий указ “Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів”, яким попередній указ від 2 квітня 2007 р. визнавався таким, що втратив чинність, а позачергові вибори до Верховної Ради України призначалися на 24 червня 2007 року. Видавши повторний указ про перенесення дати дострокових виборів, президент по суті спробував урятувати вибори від дискредитації, яка реально їм загрожувала у разі збереження термінів проведення, зафіксованих у першому указі (на 27.05.2007). І це - по-перше. А по-друге, другий указ подовжив у часі можливість для пошуку консенсусу, поступок та компромісів для розв’язання політичної кризи за столом переговорів. Вже 04.05.2007 у ході переговорів між президентом і прем’єр-міністром було досягнуто домовленості: достроковим виборам бути.

30 вересня 2007 р. в Україні відбулися перші в її історії позачергові вибори до Верховної Ради. Не чекаючи 5 років, виборці отримали змогу дати оцінку роботі політичних партій, які були обрані до українського парламенту в березні 2006 р. Більше того, вони отримали можливість підтвердити свій вибір або змінити його, виправити власні помилки або вказати на недоліки деяким політичним партіям. Усе це плюс виразне розчарування у владі, в опозиції і в політичних партіях, особливо в партійній системі виборів, якраз і засвідчили результати позачергових виборів 2007 р. Найбільш промовисто це проявилося в тому, що явка виборців на дільниці знизилася (порівняно з виборами 2006 р.) на 5%. Загалом близько 13,8 млн українців (понад 37% (!) тих, хто має право голосу) взагалі не взяли участі у виборах 2007 р. А 637,2 тис. громадян, з тих, хто голосував, не підтримали жодну з політичних партій.

За підсумками виборів, переможцями стали: Партія регіонів отримала у Верховній Раді УІ скликання понад 34% голосів і 175 місць (серед них - 17 представників Дніпропетровщини і 4 від Криворіжжя). Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) - понад 30% і 156 місць (від Кривого Рогу - 1). Блок “Наша Україна - Народна самооборона” (НУ-НС) - відповідно 14% і 72 мандати. КПУ - понад 5% і 27 мандатів і, нарешті, Блок В. Литвина - 3,95% і 20 мандатів.

Найголовнішим підсумком виборів 2007 р. став шанс, який отримало демократичне крило українського політикуму, створити партійно-урядову й парламентську коаліцію і відтак конкретними діями довести свою відданість гаслам майдану 2004 р., засадам демократії та європейському вектору розвитку.

Отримавши сумарно всього 228 мандатів, - а це незначна більшість в парламенті, яка дає перевагу всього в 2 голоси! - депутати від БЮТ та НУ-НС все-таки утворили перший і дійсно реальний коаліційний уряд в Україні, який очолила Ю.В. Тимошенко - вдруге в новітню добу української історії вона посіла крісло прем’єра.

Крісло глави парламенту на цьому відтинку історії суверенної держави посів Арсеній Яценюк - наймолодший серед усіх “спікерів” ВР України кінця ХХ - початку ХХІ століття, лідер нової генерації політиків. Проте, продуктивної роботи Верховна Рада практично не продемонструвала: парламентська опозиція (ПР і КПУ) заблокувала її засідання, що спричинило нову політичну кризу та дискредитувало сам інститут парламентаризму в Україні. Каменем спотикання стала й боротьба за нову конституційну реформу, за “перетягування” повноважень між гілками влади, за ліквідацію депутатської недоторканності та ін. Відтак, політична криза і політична нестабільність України стали набувати ознак загрозливої перманентності... Вже в листопаді 2008 р. демократична (помаранчева) коаліція, яку складали депутати від НУ-НС та БЮТу, розпалася, а Голову Верховної Ради відправили у відставку. Та 9 грудня 2008 р. з’явилася нова коаліція, але вже створена на базі трьох політичних сил - БЮТ, блоку В.Литвина та частини депутатів (37 із 72) - членів фракції НУ-НС. Так утворилася нова нестійка і проблематична більшість, яка розблокувала роботу парламенту. Головою Верховної Ради України було обрано В. Литвина. Втім, парламентські події не внесли стабільністі і спокою в життя республіки.

Навіть вступ України до Світової організації торгівлі (СОТ), надання їй разом з Польщею права провести фінал чемпіонату Європи з футболу в 2012 р. та інші позитивні чинники не змогли зменшити ризики, які тягли за собою постійна політична конфронтація, нескінченне й загрозливе протистояння політичних, правлячих “еліт”. Час показав, що політикум, правляча верхівка та олігархи частіше за все діяли й діють як така собі закритого типу, а до того ж ще й самодостатня структура, що дбає виключно про власні інтереси; та найперш за все - про первісне накопичення капіталу, про надприбутки, перерозподіл майна, посади тощо. Натомість вони практично не переймаються загальнонаціональними інтересами, не дбають про злагоду в суспільстві й соціальну політику задля переважної більшості громадян держави, про вдосконалення місцевого самоврядування і моральне оздоровлення суспільства, про радикальне покращення демографічної ситуації, екології й стану українського села, про досягнення енергетичної безпеки держави та досягнення Україною європейських стандартів життя, про відокремлення політики від бізнесу та ліквідацію олігархічних та чиновницьких територіально-замкнених кланів, про соборність і єдність України тощо.

Неприємно констатувати, але факт є фактом: найбільшими загрозами національній безпеці України є внутрішні чинники: а) невпинне соціально-економічне розшарування суспільства та поглиблення прірви між багатими і бідними; тільки в 2007 р. в Україні кількість мільярдерів зросла вдвічі, а їх сумарні статки були вдвічі більші, аніж річний бюджет держави (130 сімей українських нуворишів тримають у своїх руках багатства, які оцінюються в 530 млрд. грн, у той же час весь державний бюджет України (станом на 2007 р.) сягав 274 млрд. грн); відтак, багаті ставали ще багатшими, а бідні - біднішими, а це свідчення того, що Україна скоріше набуває ознак країн 3-го світу, аніж ознак і стандартів передових європейських країн; б) зростання безробіття, й особливо серед молоді, та величезна кількість трудових емігрантів; в) високий рівень тіньової економіки та енергетична залежність України; г) низький інтелектуальний і культурний рівень правлячих кіл, які самочинно назвали себе елітою - “елітою”, яка не дбає про загальнодержавне й загальнонаціональне і поводить себе як “временщики” в державі, не соромиться притаманного їй егоцентризму, безвідповідальності, брехливості, пожадливості, показної демонстрації своїх багатств, демагогії, безкультур’я тощо (сцени захоплення опозицією крісла спікера у ВР, блокування його у власному кабінеті, “бійка” поміж мером Києва і міністром внутрішніх справ, безкінечні суперечки між президентом В. Ющенком і прем’єр-міністром Ю. Тимошенко, несуголосні дії парламентської коаліції, перманентні “розборки” у верхніх ешалонах влади, невміння згуртуватися перед обличчям економічної кризи (2008 р.) і суголосно діяти задля України - усе це ілюстрації культури у тому числі й політичної сучасної української верхівки та усвідомленням нею своєї місії (ролі) в історії держави. Ще в “Слові про погибель Руської землі” літописець, вихваляючи природу, багатства нашої землі та її благодать, у той же час сумно констатував: “Але бояри Руської землі - зело недобрі”).

До внутрішніх чинників, що спричиняли нестабільність в Україні з осені 2008 р. додалось і декілька несприятливих зовнішніх. Найтрагічніші серед них - світова фінансово-економічна криза (2008-2009 рр.), одна з найруйнівніших і найважчих за всю історію існування ринково-капіталістичної системи. Вона стала для України одним з найтяжчих випробувань на міцність її економіки: ВВП в Україні різко впав, економіка в 2009 р. скоротилася на 15%, сотні підприємств збанкрутувало, курс національної валюти на міжбанківських торгах впав практично вдвічі, банківське кредитування суттєво зменшилося, армія безробітних сягнула мільйонів, а держбюджет на 2009 р. було прийнято з великим дефіцитом. За рівнем добробуту громадян Україна опустилася в 2010р. на передостаннє місце серед країн Європи…

Поглибила фінансово-економічну кризу й короткочасна, але руйнівна для економіки держави російсько-українська газова (енергетична) війна - такий собі “газават” “а ля рус”: 1 січня 2009 р. Росія спочатку припинила постачання газу для України, а згодом і для споживачів Європи, звинувативши її в крадіжках російського газу. Це спричинило зупинку усіх 6 хімічних заводів, суттєве зменшення виробицтва металургійної продукції та помітне падіння виробництва в інших галузях економіки, що завдало українській економіці величезних збитків. Це був не лише економічний, але й грубий політичний тиск та відверте зазіхання на майно газових магістралей України, якими подається до Європи до 70% всього російського палива. Україна постала перед низкою неймовірно важких випробувань економічного, соціального й політичного типу. По суті ситуація набула ознак системної кризи, яка піддала випробуванням на міцність не лише економіку України, але й на існування самої суверенної української держави.

В лютому 2010 р. в результаті всенародних виборів президентом України було обрано В.Ф. Януковича. За нього віддали 48,95% голосів виборців. (Ю.В. Тимошенко набрала 45,47%). З приходом до влади лідера Партії Регіонів в Україні відбулися суттєві зміни: у Верховній Раді було створено нову коаліційну більшість у складі депутатів від ПР, Компартії та блоку В. Литвина. Одночасно було створено новий уряд, який очолив М.Азаров, зміцнено адміністративну владу в областях та районах і налагоджено єфективну взаємодію між гілками влади. Та найрадикальніші зміни сталися 1 жовтня 2010 року - цього дня Констттуційний Суд України скасував політреформу грудня 2004 р. і таким чином:

а) знову увів у дію Конституцію 1996 р.;

б) повернув Президенту вагомі повноваження і значно збільшив його можливості впливати на усі сфери життя держави;

в) знову повернув державу до президентсько-парламентської форми.

Усе це, на думку деяких фахівців-аналітиків, було здійснено в неправовий спосіб, бо Конституційний Суд не мав підстав і повноважень для таких дій; такий акт могла зробити лише Верховна Рада, бо зміна форми правління належить виключно до її компетенції. Втім Партія Регіонів і її лідери обґрунтували таке рішення Конституційного Суду тим, що в країні конче потрібно зміцнити вертикаль влади, вирішити цілу низку нагальних проблем і, перш за все, вивести країну із економічної кризи, управлінського хаосу та навести лад в державі. Іншими словами це рішення відкрило шлях до концентрації влади в одних руках (у даному випадку в руках президента). Чи сприятиме такий крок подальшому розвитку України шляхом демократії? Чи потрібні були такі кроки і такі зміни та які будуть від цього наслідки – позитивні чи негативні – покаже час…

Отже, на межі 80-х –90-х років ХХ ст. в Україні, як практично і у всіх союзних республіках колишнього СРСР, відбулися потужні революційні перетворення та трансформації. Вони охопили усі без винятку сфери життя України – від її політичного і державного статусу до економіки й громадської думки. Найбільш суттєвим стало утвердження України як самостійної незалежної держави з усіма атрибутами суверенітету. Це була подія, дійсно, історичної ваги: український народ мирним шляхом отримав омріяну віками самостійність. “Теперішня українська держава, – як стверджує Голова Верховної Ради України В.М. Литвин, – має радянські корені, оскільки жодних інших просто не існувало, але спирається вона на ідейні засади УНР Михайла Грушевського, Володимира Винниченка і Симона Петлюри”.

Зі здобуттям незалежності почалися трансформації усіх без винятку сфер життя та перехід від радянського соціалістичного типу суспільства до сучасного демократичного, побудованого на засадах ринкової економіки. Відтак, специфікою української революції 90–х років ХХ ст. було не лише здобуття незалежності і розбудова усього фундаменту нової держави (від державного апарату й армії аж до облаштування кордонів і пошуків нових кадрів), але й революційні перетворення усієї економіки, суспільно-політичної організації і структури суспільства, громадського і духовного життя тощо. Уся ця всеохоплююча трансформація виявилася неймовірно складною, а то й суперечливою. Що зрештою позначилося на економіці й добробуті населення та навіть стабільності і міцності самої держави.

Проте, незважаючи ні на що, можна стверджувати, що в Україні в кінці ХХ – початку XXI ст. відбулося найголовніше: утвердилася незалежна держава, відбувся перехід від тоталітарного, соціалістичного типу буття до сучасного, яке держава намагається розбудовувати на засадах демократії та ринкової економіки.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Поясніть, в який спосіб і коли Україна стала суверенною (незалежною)

державою.

2. Які конкретні кроки було зроблено в 1991 р. у напрямку розбудови суверен-

ної держави Україна? Перерахуйте ці заходи та поясніть, як і чому саме

вони “працювали” на розбудову держави?

3. Як Ви розумієте поняття “суверенітет”?

4. Поясніть, що таке багатопартійність та як вона розбудовувалася в Україні

і впливала на формування держави.

5. Яку роль в державотворенні України відіграло прийняття Конституції? Як

конкретно Конституція вплинула на утвердження та розбудову держави?

6. Який тип і форму держави затвердила Конституція України?

7. Як Україна вирішила питання громадянства та її кордонів?

8. Чи визнана Україна міжнародною спільнотою як суверенна і рівноправна

держава? Наведіть докази.

9. Яку модель державотворення обрала Україна? Якою за формою є наша

держава?

10. Що таке громадянське суспільство? Яке значення воно має для

державотворення?

11. Що таке правова держава? Який зміст вкладається в це поняття?

12. Які рішення щодо устрою держави прийняв Конституційний Суд

01.10.2010 р.?

Історичні дати:

5 липня 1990 р. - Верховна Рада УРСР ухвалила закон про заснування посади Президента України;

19-21 серпня 1991р. - спроба антиконституційного державного перевороту

консервативних сил КПРС у Москві (серпневий путч);

24 серпня 1991 р. - прийняття Акту проголошення незалежності України;

30 серпня 1991 р. - Указ Президії Верховної Ради про заборону діяльності

Компартії України;

4 вересня 1991 р. - Київ. Над будинком Верховної Ради піднято синьо-жовтий прапор;

17 вересня 1991 р. - прийнято закон про зміну назви УРСР на - “Держава Україна”.

8 жовтня 1991 р. - прийнято закон про громадянство України.

1 листопада 1991 р. - ухвалено Декларацію прав національностей України.

7 листопада 1991 р. - ухвалено закон про державний кордон України.

1 грудня 1991 р. - референдум і вибори Президента України: 90,32% учасників віддали голоси за незалежність, президентом обрано Л. Кравчука;

8 грудня 1991 р. - підписання керівниками Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л. Кравчук) угоди про Співдружність Незалежних Держав (СНД). СРСР припинив своє існування;

15 січня 1992 р. -- указ про державний Гімн України (“Ще не вмерла...”);

19 січня 1992 р. - Верховна Рада України затвердила Тризуб як Малий

герб держави;

14 березня 1992 р. - уряд в еміграції (екзилі) - Державний центр УНР - прий-

няв рішення передати свої повноваження уряду незалежної України;

29 квітня 1992 р. - ухвалено закон про надання Кримській області статусу

Автономної республіки;

5 травня 1992 р. - Верховна Рада Криму ухвалила Акт проголошення

державної самостійності Республіки Крим у статусі автономної одиниці держави Україна;

17 березня 1995 р. - прийнято закон про Автономну республіку Крим;

9 листопада 1995 р. - Україну включено до складу країн-учасниць Ради Європи;

червень 1996 р. - Україна завершила процес вивезення з території держави всього ядерного озброєння;

28 червня 1996 р. - ухвалення Верховною Радою нової Конституції України;

вересень 1996 р. - введення національної грошової одиниці - гривні;

5 квітня 2001 р. - ухвалено закон про політичні партії;

грудень 2001 р. - перший в умовах незалежності Всеукраїнський перепис населення;

22 листопада 2004 р. - масові акції протесту на київському Майдані незалежності. “Помаранчева революція”;

8 грудня 2004 р. - Верховна Рада ухвалила пакет законів “Про зміни до Конституції щодо удосконалення системи самоврядування” та “Про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 р.”;

20 січня 2005 р. - рішення Конституційного суду про офіційне проголошення В.Ющенка Президентом України;

травень 2008 р. - Україна офіційно стала 152-м членом Світової організації торгівлі;

лютий 2010 р. – Президентом України обрано Януковича В.Ф., лідера Партії Регіонів;

1 жовтня 2010 р. – Конституційний Суд України скасував реформу 2004 р., повернув в дію Конституцію 1996 р. та ввів президентсько-парламентську форму правління.

Персоналії:

Л.М. Кравчук - перший президент незалежної України (1991-1994 рр.).

Л.Д. Кучма - президент України (1994-2004 рр.).

В.М. Литвин - Голова Верховної Ради України.

О.О. Мороз - Голова Верховної Ради України, лідер Соцпартії.

І.С. Плющ - Голова Верховної Ради України.

Ю.В. Тимошенко - прем’єр-міністр України; лідер об’єднання “Блок Юлії

Тимошенко” (БЮТ).

В. Чорновіл - визнаний лідер опозиції та Народного Руху України.

В.А. Ющенко - президент України (2005-2010 рр.)..

В.Ф. Янукович - прем’єр-міністр України, лідер Партії Регіонів. Президент України (обраний в лютому 2010 р.).

Терміни:

Атрибути держави -символи, знаки чи предмети які репрезентують саму державу; головними атрибутами є прапор, гімн, герб, кордони, столиця тощо.

Багатопартійна система -наявність і діяльність в державі різних політичних партій.

Гласність- відкритість в діяльності державних, громадських та інших організацій; можливість вільно висловлювати свою думку у тому числі і в засобах масової інформації, доступність до інформації, гласність - атрибут демократії.

Громадянське суспільство- суспільство громадян яке незалежно від держави (або спільно з нею) через свої організації, спілки, товариства тощо працює задля спільного блага.

Парламентаризм- система державного устрою при якій верховенство влади належить парламенту; в іншому контексті - це участь партій в роботі парламенту політичних партій.

Політична опозиція- легальна форма протистояння офіційному курсу “правлячій” партії.

Правова держава - тип держави з конституційною формою правління, яка забезпечує усю повноту прав і свобод своїх громадян.

Приватизація - передача державного або муніципального майна у власність окремих осіб чи колективів.

Референдум- всенародне опитування (частіше - шляхом голосування) з питань державного чи суспільно-політичного життя.

Ринкова економіка- функціонування економіки в якій товарообіг та ціноутворення формується за формулою “попит - пропозиція”.

Тіньова економіка- кримінальна, незаконна економіка та грошовий обіг, які відбуваються за межами правового поля і законів держави.

Толерантність- терпиме ставлення до інших, до чужих думок, вірувань, політичних позицій тощо.

Унітарна держава- форма устрою відповідно до якої держава територіально-адміністративно поділена на однотипні одиниці, з однаковими правами і обов’язками, а управління в такій державі втілюється з єдиного центру.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА:

Акція “Вісла”. Документи. - Львів, 1997.

Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. – К., 1993.

Багалій Д. Нарис історії України. – К., 1994.

Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. – К., 1994.

Баран В. Давні слов’яни. - К., 1998/Україна крізь віки. - Т. 3.

Барановська Н.П., Верстюк В.Ф., Віднянський С.В. та ін. Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001). – К., 2001.

Бойко О. Д. Історія України. – К., 2004.

Боплан Гійом Лавасер. Опис України. - К., 1990.

Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1997.

Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. Життя й пориви вели кого гетьмана. - К., 1991.

Брайчевський М. Конспект історії України. - К., 1993.

Брайчевський М. Утверждение христианства на Руси. - К., 1989.

Великий город в Україні 1932-1933 років: У 4 т. - К., 2008.

Величко С. Літопис/Пер. з книжної української мови, комент. В.О. Шевчука. Відп. ред О.В. Мишанич. - Т. 1. - К., 1991.

Винниченко В.К. Відродження нації. У 3 ч. - К., 1990.

Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.

Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995.

Верменич Я.В. Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, проблеми реформування/НАН України. Інститут історії України: У 2-х ч. - К., 2009. - Ч. 1-2.

Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 рр. У 2-х т. - Львів, 1998.

Верстюк В. Махновщина. - К., 1992.

Володарі гетьманської булави: Історичні портрети. - К., 1995.

Воронов І., Пилявець Ю. Голод 1946-1947 рр. - К., 1991.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994.

Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995.

Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. 2-е видання. - К., 2000.

Герасимчук В. Матеріали до історії козаччини ХУІІ ст. - Львів, 1994.

Голод 1921-1923 років на Україні: Зб. документів і матеріалів. - К., 1993.

Грушевський М. Ілюстрована історія України – К., 1992.

Грушевський М. Історія України-Руси: В 11-ти т., 12-ти кн. - К., 1991-1999.

Грушевський М. Новий період історії України. - К., 1992.

Грушевский М. Очерк истории украинского народа. - К., 1990.

Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. - К., 1993.

Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХУІІІ ст.: кордони, населення, право. - К., 1996.

Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654. - К., 1965.

Документи Богдана Хмельницкого (1648-1657)/Упорядники І. Крип’якевич та І. Бутич. - К., 1961.

Документи і матеріали з історії Організації українських націоналістів. - К., 2004.

Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. - К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2-х томах. – К., 1992.

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 роки). - К., 2007.

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник/ Уклад. В.Ю. Король. – К., 2002.

Історія України: нове бачення: У 2-х т./Під ред. В. Смолія. - К., 1995.

Історія України/ Кер. авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів, 1996.

Історія України/ Під ред. В.А. Смолія. – К., 1997.

Історія української еміграції/За ред. проф. Б. Лановика. - К., 1997.

Історія України та її державності: навчальний посібник/ За ред. Л. Дещинського. – Львів, 2005.

Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.)/ Авт. І. Крип’якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів. – Львів, 1992.

Історія січових стрільців. - К., 1992.

Історія України в особах: ІХ-ХУІІІ ст. - К., 1993.

Історія України в особах: ХІХ-ХХ ст. - К., 1995.

Історія українського козацтва: Нариси у 2 т./ Редкол.: В.А. Смолій (відп. ред.) та ін. – К., 2006.

Історія українського селянства: Нариси в 2-х томах/Відп. ред. В.А. Смолій. - К., 2006. - Т. 1-2.

Історичні постаті України: іст. нариси/ Упоряд. О.В. Болдирєв. – Одеса, 1993.

Історія Русі. - К., 1991.

Історія України від найдавніших часів до сьогодення: Зб. документів і матеріалів. - Київ, Чернівці, 2008.

Історія української Конституції. - К., 1997.

Історія українських політичних партій: Хрестоматія-посібник. Кінець ХІХ ст. - 1917 р. - Ч. 1./Упорядник Корольов Б.І., Михальський І.С. - К., 2004.

Касьянов Г. Україна 1991-2007: нариси новітньої історії. – К., 2007.

Кислий П., Вайз Ч. Становлення парламентаризму в Україні. – К., 2000.

Коваль М. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. - К., 1995.

Конквест Р. Жнива скорботи. - К., 1993.

Конституція України. - К., 1996.

Кормич Л.І.. Багацький М.В. Історія України: Підручник. – К., 2006.

Косик В. Україна і Німеччина у 2-й світовій війні. - Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993.

Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография/Сост. и ист.-биогр. очерк В.А. Замлинского: Примеч. И.Л. Бутича. 2-е изд. - К., 1990.

Костомаров М. Історія України в життєписях визначнійших єї діячів. - К., 1991.

Котляр М. Русь язичницька. Біля витоків східнослов’янської цивілізації. - К., 1995.

Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава. - К., 2002.

Кравчук Л. Маємо те, що маємо: Спогади і роздуми. – К., 2002.

Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. - К., 1984.

Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. - Львів, 1990.

Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1992.

Крисаченко В.С. Українознавство. Хрестоматія-посібник. У 2-х книгах. – К., 1994.

Кульчицький С. 1933: трагедія голоду. - К., 1989.

Кульчицький С. Ціна “великого перелому”. - К., 1991.

Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). – К., 1996.

Кульчицький С.В., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів, 1996.

Кульчицький С.В., Парахонський Б.О. Україна і Росія в історичній ретроспективі. У 3-х томах. – К., 2004.

Кульчицький С.В. Помаранчева революція. – К., 2005.

Кучма Л. Украина – не Россия. – М., 2004.

Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навчальний посібник. – К., 2001.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2-х томах/Відп. ред. Ф. Сисин. Упорядн. Я. Грицак. - К., 1994. - Т. 1-2.

Малий словник історії України/ В. Смолій, С. Кульчицький, О. Майборода та ін. – К., 1997.

Мельник Л.Г. Політична історія Гетьманщини ХУІІІ т. у документах і матеріалах: Навч. посібник. - К., 1997.

Нагєвський І. Історія Української держави ХХ століття. – К., 1993.

Наливайко Д. Козацька християнська республіка. - К., 1992.

Новітня історія України (1900-2000): Зб. документів і матеріалів/ А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.Ю. Король. – К., 2000.

Новітня історія України (1900-2000): Підручник/ А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин та ін. – К., 2000.

Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення. Навчальний посібник. – К., 2004.

Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. - К., 1994.

Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України. Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. - Х., 2007.

Підкова В., Шуст Р. Довідник з історії України. - К., 2001.

Політична історія України: Посібник для студентів внз/За ред. В.І. Танцюри. - К., 2001.

Політична історія України. ХХ століття: У 6-ти томах/ Редкол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. – К., 2002-2003.

Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності/Інститут історії України НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса. - К., 2008.

Полонська- Василенко Н. Історія України. У 2-х томах. – К., 1992.

Реєнт О. Українська революція. – К., 1996.

Римаренко Ю.І. Національний розвій України: проблеми і перспективи. – К., 1995.

Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв. - 2-е изд. - М., 1993.

Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД. - К., 2008.

Рябчук М. Від Малоросії до України. Парадокси запізнілого націотворення. – К., 2000.

Сарбей В.Г. Національне відродження України. - К., 1999. - [Україна крізь віки. - Т. 9].

Свод древнейших письменных свидетельств о славянах/Под редакцией Г.Г. Литаврина, Л.А. Гиндина. - Т. 2. - М., 1995.

Сергійчук В.І. Десять буремних літ: західноукраїнські землі у 1944-1953 рр.: нові документи. - К., 1998.

Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. - К., 1996.

Січинський В. Чужинці про Україну: вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. - К., 1992.

Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991.

Сучасна українська держава: історичні імперативи становлення тенденції та проблеми розвитку. - К, 2007.

Толочко П. Київська Русь. – К., 1996.

Толочко П. Ярослав Мудрий. - К., 2002.

Україна в ХХ столітті. 1900-2000: Зб. док. і матеріалів. - К., 2000.

Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У 2 т. - К., 1996-1997.

Українське державотворення: не витребуваний потенціал: Словник-довідник. – К., 1997.

Українські політичні партії кінця ХІХ - початку ХХ ст.: Програмові і додаткові матеріали/Упорядники В.Ф. Шевченко та ін. - К., 1993.

Український правозахисний рух: Документи і матеріали київської української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. - Торонто, Балтимор, 1979.

Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657. - К., 1998.

Універсали Івана Мазепи 1657-1709. - Львів, 2002.

Червінський В.І., Обушний М.І. Історія України. Джерельний літопис. – К., 2008.

Шаповал Ю. М.С. Хрущов на Україні. - К., 1990.

Шаповал Ю. У ті трагічні роки. Сталінізм на Україні. - К., 1990.

Шаповал Ю. Україна 20-50-х років. - К., 1993.

Шаповал Ю., Верба І. Михайло Грушевський. – К., 2005.

Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х томах. – К., 1990.

Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. Курс лекцій. - К., 1999.

Навчальне видання

СТЕЦКЕВИЧ Віталій Вікторович

ДОЯР Лариса Василівна

ЛЕНСЬКА Валентина Віталіївна

ЧОРНОДІД Лариса Вікторівна

КАДОЛ Олександр Миколаович

УКРАЇНА: НАРИСИ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. Навчальний посібник

Видавничий центр КТУ

Редактори

Технічний редактор

Коректор І.В. Ланова

Редактори

Комп’ютерний набір та верстка О.В. Комаричина, Ю.Ю. Фасольняк

ЗМІСТ

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Читайте також:

1. I. Вступна частина
2. Безпека життєдіяльності. Вступ
3. Більшовицькі війська вступають в Одесу. Лютий 1920 р.
4. Більшовицькі війська вступають в Одесу. Лютий 1920 р.
5. Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5
6. Вступ 3
7. ВСТУП 4
8. Вступ в асиметричну криптографію на ідентифікаторах.
9. Вступ в управління персоналом
10. Вступ до Photoshop. Елементи вікна редактора.
11. Вступ до дисципліни «Права людини в міжнародному праві». Історичний розвиток концепції прав людини до наших днів

Переглядів: 714