Реалізм Англії

Література Англії XIX століття становить важливий, яскравий розділ в історії світового письменства. На початку цієї доби творили великі поети-романтики Байрон, Шеллі, Кітс, уславлений історичний романіст Вальтер Скотт. Всі вони своєю творчістю вплинули на розвиток літератури більшості країн Європи та Америки. Літературні шукання і досягнення 30-60-х років XIX століття в Англії пройшли під знаком реалізму, формування якого співпадає з переломом в соціально-політичному житті, початком чартистського руху, загостренням протиріч в країні, що вступила в вікторіанську епоху (1837-1901). Цей напрям виник не раптово. Йому передував довгий і плідний розвиток реалістичних засад і форм зображення життя. Ще в перші десятиліття XVIII ст. заявив про себе геніальний автор «Робінзона Крузо» (1720) Даніель Дефо, творець першого справді реалістичного роману, що став відомим в усьому світі і викликав лавину наслідувань. Та ще важливішими для подальшого становлення реалістичної прози були романи так званих англійських просвітницьких реалістів Генрі Філдінга, Тобайса Джорджа Смолетта, Олівера Голдсміта. «Історія Тома Джонса, знайди» (1749) Філдінга та й інші його твори; «Пригоди Родеріка Рендома» (1748), «Пригоди Перигрина Пікла» (1751) Смолетта; «Вексфілдський священик» (1766) Голдсміта — всі ці книжки мали велике значення для поступового формування різновидів національної реалістичної прози, жанру нового роману в цілому і стали взірцем для багатьох митців наступних генерацій.

Критичний пафос, широке використання всіх форм іронії, гумору, сатиричне осмислення негативного в окремих індивідах і суспільстві в цілому — прикметна риса англійських письменників XVII-XIX ст. від Джонатана Свіфта (1667-1745) до Ентоні Троллопа (1815-1882) і Джорджа Мередіта (1828-1909). Питома вага цих елементів в англійській літературі значно більша, ніж в інших літературах тих самих періодів. Це стає особливо наочним, якщо порівняти стиль Бальзака і Діккенса або Стенделя і Теккерея, яких літературознавство вміщує в координати класичного реалізму першої половини XIX сторіччя.

В 1837 році на англійський престол вступила королева Вікторія, яка керувала Британською державою у час її могутності та стабільності, що здавалися незмінними, непохитними, в час енергійного розвитку капіталізму і важливої ролі країни в світовій політиці. За ім'ям монархині цей історичний період одержав назву вікторіанської доби. Саме слово «вікторіанський» набуло розмаїтого насиченого змісту, включаючи не лише економічні чи політичні аспекти, а й морально-етичні, філософські, художні — весь стиль життя, весь дискурс цих шістдесяти років в історії Британської монархії. Певний час трактування цього терміну зводилось лише до таких позитивних явищ вікторіанської культури як естетичні та етичні норми, яких бракує сучасній культурі. Починаючи з 1948 року вікторіанська література вивчається критиками і істориками літератури, які досліджують протиріччя означеного часу, коли співіснували заудження егоїзму правлячого класу з проповіддю самовдосконалення і альтруїзму, коли поруч з буржуазним практицизмом культивувалась особиста порядність і чесність.

«Блискуча плеяда» англійських письменників - Чарлз Діккенс, Вільям Мейкпіс Теккерей, Шарлотта та Емілі Бронте, Елізабет Гаскелл, Джордж Мередіт, Ентоні Троллоп, Джордж Еліот, Томас Гарді, Арнольд Бенкет – відкрили світу політичні і соціальні істини, показавши в своїх творах всі верстви буржуазії. Вікторіанці створили напрочуд повну, яскраву, розмаїту панораму життя країни своєї доби.

Національна своєрідність англійського реалізму визначається критичною направленістю творчості більшості письменників, дидактизмом. Моральні категорії формуються у вікторіанську епоху в одному річищі з розвитком наук: політекономії, соціології, філософії.

В ХІХ ст. в Англії найбільшого поширення набувають прозові жанри, зокрема жанр роману. Продовжують розвиватися традиції історичного роману В. Скотта, з'являються й нові тенденції, пов’язані з духовним життям суспільства. Заслугою англійських реалістів 30-60-х років XIX ст. було те, що вони звернулися до зображення сучасності, соціальних протиріч епохи, зосередивши увагу на моральних проблемах, сімейних стосунках. Критичний пафос у їх творчості поєднується з утвердженням ідеалу, а твори були адресовані насамперед демократичному читачеві, представникові середніх прошарків суспільства.

В історико-літературному процесі Англії ХІХ ст. виділяють три основні періоди. І – 30-рр., що характеризується розвитком суспільства шляхом буржуазного прогресу, розвитком робочого руху, приходом буржуа до політичної влади в результаті реформи виборів 1832 року, а також розвитком зовнішньої торгівлі Англії, захоплення колоній. В 30-рр. відбуваються серйозні зміни в розвитку промислової Півночі. Вимоги свобідної торгівлі, благополуччя всіх верст населення стали актуальними проблемами для науки, літератури, мистецтва. Загострення соціальних протиріч призвело до необхідності вирішення ряду важливих соціальних завдань, проблем народної освіти, боротьби проти зубожіння, станом тюрем і роботних домів.

В ідеологічній боротьбі 30-х рр. особливу роль відігравала «Молода Англія», яка зібрала представників аристократії, що виступали проти політики буржуазії. Її представники рекомендували звернутися до релігії як моральної зброї в боротьбі за виправлення суспільних протиріч. Але справжнім виразником протиріч вікторіанської доби став блискучий оратор, памфлетист і історик Томас Карлайл (1795-1881). Він мав зв’язки з італійськими карбонаріями, англійським утопічним соціалістом Р.Оуеном, познайомив англійських читачів з німецькою літературою і філософією. Карлайлу належать памфлети «Чартизм», «Минуле й сьогодення». Він мав великий вплив на творчість Діккенса, Толстого, Вітмена.

Дискурс в літературі 20-30-х рр. був пов'язаний з романтизмом і долею романтичного героя. Письменники і філософи – Е Булвер-Літтон, Б.Дізраелі, Ф.Мерріат на перший план висували сильну особистість, розглядаючи її поза суспільними зв’язками. В своїх творах вони описували життя англійських робітників, зображували енергійне і егоїстичне у здійсненні своїх намірів молоде покоління, романтизували злочинний світ. В 30-і рр. вступають в літературу молоді Діккенс і Теккерей.

40-і рр. відкривають другий етап в розвитку англійської літератури. Вони характеризуються суспільним пійомом, розмахом чартистського руху. В 1840 році в Манчестері відбувається з’їзд чартистів, в 1842 році – загальна забастовка і економічна криза, 1848 – революція. В соціальних романах Дізраелі, Булвер-Літтона, Діккенса, Теккерея, сестер Бронте – знайшли відображення моральні принципи і ідеї доби, стан суспільного руху. Апеляція до релігії знайшла втілення в творчості священника, оратора, публіциста і романіста Ч.Кінгслі (1819-1875). В своїх романах він змальовував жахливі картини життя робітників. В романі «Олтон Локк» він розповів про долю талановитого чартистського поета (прототипом його став Томас Купер), що в злиднях помирав від сухот. Кінгслі стверджував, що законодавчі реформи не можуть бути соціальними що хартії можуть здійснити кардинальні зміни.

Англійські романісти не тільки викривали такі хвороби суспільства як снобізм, егоїзм, марнославство, але й створили гуманістичні ідеали морально здорових, здатних на самопожертву людей. Опираючись на традиції просвітницького роману, матеріали сучасних газет і журналів, вони збагатили роман, привнісши до нього елементи публіцистичності, прямої полеміки з існуючими ідеями і філософськими концепціями. Діккенс, Теккерей, сестри Бронте, Гаскелл внесли в реалістичну структуру оповіді символіку і метафору, елементи театру, пародії, сатири, бурлеска, пантоніми. Вони розширили функціональність художнього образу і значення самостійності персонажу, збагатили діалог.

Третій етап в розвитку культури і літератури Великобританії припадає на 50-60-і рр. Че був час втрачених ілюзій, що прийшли на зміну великим надіям. Характер духовного життя суспільства визначається ідеями позитивізму, ведучим ідеологом якого був Г.Спенсер (1820-1903). Його головні ідеї були пов’язані з визначенням автономії функцій різних частин суспільного організму. Спенсер механічно переніс закони живої природи на суспільство, вважаючи, що між органами живого організму існує розподіл функцій, який має бути збережений і в соціальній сфері. Він виводив моральність з вигоди, пов’язуючи останнє з насолодою. Філософія позитивізму була корисною в умовах, коли потрібно було нагадати трудівникам не тільки про їх права, але й про обов’язки. Позитивізм мав великий вплив на англійський роман, особливо на твори Троллопа і Еліот.

Пізні вікторіанці використовують традиції сентиментального побутового роману, заглиблюються в людську психологію, співвідносячи долю особистості з суспільством. Еліот і Троллоп знають про походження, хвороби, одяг, звички, духовний світ своїх героїв більше, ніж знали Діккенс і Теккерей. Але в їх творах зменшується типовість, оскільки, згідно позитивістської доктрини, явища описувались, але не досліджувалась їх сутність. Зміни характеру роману обумовлене вимогами часу, умовами соціального і духовного розвитку Англії. Вікторіанська культура вступала в нову фазу розвитку, наближуючись до культури межі віків.

Найбільшим читацьким успіхом у 30-60-ті роки користувався Чарлз Діккенс (1812—1870). Його романи найповніше віддзеркалюють життя англійського суспільства вікторіанської епохи, вони стали її художніми символами. Діккенс продовжив традиції англійського роману, значною мірою оновив і розвинув їх. У його творчості зустрічаємо такі жанрові різновиди роману: гумористичний ("Посмертні записки Піквікського клубу", 1837), соціальний ("Пригоди Олівера Твіста", 1838, та "Життя і пригоди Ніколаса Нікклбі", 1839), соціально-психологічний ("Домбі і син", 1848), автобіографічний ("Девід Копперфілд", 1850), детективний ("Таємниця Едвіна Друда", незакінчений, 1870) та ін. У багатій романній спадщині письменника знайшли відображення різні грані його таланту. Сміх Діккенса має багато відтінків. У ранніх творах на першому плані — гумор, комізм ситуацій, іронія. У зрілий період письменник заглиблюється в причини соціальних негараздів, і його іронія поєднується із сатирою та гротеском. Діккенс — майстер створення характерів-типів, як соціальних, так і загальнолюдських.

Особливістю художнього методу письменника було тяжіння до психологізму, що яскраво засвідчують його романи "Домбі і син", "Девід Копперфілд" та ін. Діккенс пізнього періоду творчості стикається з проблемою складності людської душі, прикладом чого може бути образ містера Домбі та зміни, які відбуваються з ним у фіналі твору. Багато уваги письменник приділяв проблемі виховання. Сповідальна форма оповіді у романі "Девід Копперфілд" дозволила йому показати внутрішній світ героя, його думки і переживання. Критичний пафос у творчості Діккенса завжди поєднувався з утвердженям ідеалу. Одна з провідних тем його романів -боротьба добра і зла - визначає особливості їхньої художньої структури. Поділ героїв на добрих і злих, контрасти та антитези визначають побудову творів письменника. Діккенс - майстер композиції та інтригуючого сюжету, який містить елементи таємниці.

Слава англійського роману 30-60-х років XIX ст. пов’язана з ім'ям Уільяма-Мейкпіса Теккерея (1811-1863). Як й інші англійські письменники, він виявляв інтерес до моральної проблематики, але інакше, ніж його сучасники. Теккерей значно розширив часові та географічні межі роману вікторіанського періоду. Найвизначнішими його творами є "Записки Жовтоплюша", "Кар'єра Баррі Ліндона", "Книга снобів", "Ярмарок суєти", "Генрі Есмонд", "Віргінці", "Ньюкоми" та ін. Характерною особливістю цього письменника є наявність напівтонів у зображенні персонажів. Якщо Ч. Діккенс (особливо ранній) був схильний до створення гротесків добра і зла, то героїв романів Теккерея важко охарактеризувати однозначно. Ця особливість творчої манери письменника випливає із його світоглядних позицій. "Завжди бути правим, завжди іти напролом, ні в чому не сумніватися - хіба не за допомогою таких великих якостей тупість править світом?" - запитував він. Теккерей захищав християнську мораль, спираючись на авторитет Біблії. "Сміх - це добре, правда - краще, а Любов - понад усе", - такими були його основні життєві орієнтири. Він створив новий тип сатирико-гумористичного роману, значно розширив можливості соціальної сатири й поглибив реалізм зображення. Важливе значення у творчості Теккерея мала проблема снобізму. Після появи збірки нарисів "Книга снобів" (1846-1847) за терміном "сноб" затвердилося нове для тих часів значення. Автор зазначав, що сноб "плазує перед тим, хто стоїть вище, і зневажає того, хто знаходиться внизу". Теккерей був продовжувачем одвічної традиції порівняння життя з маскарадом, сприйняття його як суєти. Для нього, як і для У. Шекспіра, життя - театр, а люди - актори. І все ж у цій "суєті суєт" є речі, які письменник високо цінує: це творчість, устремління до пошуку, християнські ідеали. Тема марнославства - одна з найважливіших у романі "Ярмарок суєти" (1847-1848). Письменник досліджує цю рису характеру дуже ретельно. На його думку, найкращі людські риси - любов, дружба - можуть бути зіпсовані марнославством. В основі сюжету роману - дві жіночі долі (Емілії Седлі та Ребекки Шарп), які мають багато спільного, але водночас не схожі за своїм характером. Автор показує, як схиляння перед грошима знецінює найвищі прояви людської природи: патріотизм, служіння суспільству, сімейні обов'язки. За жанром "Ярмарок суєти" не тільки соціально-побутовий, а й історичний роман. Помітну роль у житті його героїв відіграла битва при Ватерлоо. Цей твір - вершина творчості Теккерея, він приніс письменнику визнання і зробив знаменитим.

Eнтоні Троллоп (1815-1882) розпочав літературну діяльність у 29 років, але встиг написати дуже багато. Його художня спадщина налічує майже півсотні романів. Найкращі з них входять до циклу «Берсетширські хроніки». Троллоп показав себе блискучим майстром психологічного портрету, умілим архітектором сюжету. Гумор, іронія, а подекуди й сарказм - важливі складові його письменницької манери. Він славився своєю спостережливістю і одним із перших серед англійських прозаїків назвав себе реалістом.

Джордж Мередіт (1828-1909) написав багато віршів, поеми, понад двадцять великих прозових творів — романів і повістей, але популярність прийшла до нього вже на схилку життя. В його доробку є і справжні шедеври реалістичної прози. Це такі книги, як роман-виховання «Випробування Річарда Февереля» (1851), взірець політичної романістики «Кар'єра Б'ючемпа» (1875), «Егоїст» (1879). Мередіт був суворим критиком свого суспільства, іноді ще жорстокішим сатириком, ніж Теккерей, якого він особливо високо цінував. У вступі до «Егоїста» — «Прелюдії», як його назвав Мередіт, — він виклав своє розуміння Комедії (бо саме комедією він вважає людське життя): «Комедія — гра, призначення якої пролити світло на життя суспільства. Предмет її — людська натура в тій мірі, в якій вона виявляється у ґречних вітальнях, куди не потрапляє пил житейських чвар ... Певна ситуація і група осіб, що в ній діє, — ось чим займається Геній Комедії...». Письменник вважав завданням і мислячого інтелігента, кожної порядної людини робити все для розвінчання і егоїстичних почуттів і вчинків, для викорінення себелюбства, снобізму, байдужості до ближніх. Робити якомога більше для гуманізації суспільства навіть тоді, коли твої зусилля здаються тобі марними.

Реалістичні традиції розвиваються у творчості Уільяма-Уілкі Коллінза (1824-1889) - майстра детективу, автора романів "Жінка в білому" (I860), "Місячний камінь" (1868).

Визначним явищем англійської романістики другої половини XIX ст, є творчість Чарлза Доджсона (1832- 1898), який писав під псевдонімом Льюїс Керрол. Його романи "Аліса в Країні чудес" (1865) та "Аліса в Задзеркаллі" (1872) - інтелектуальні пародійні казки, які пережили свій час.

До англійських реалістів останньої третини XIX сторіччя належать два великих письменники - Семюель Батлер і Томас Гарді. Їхня творчість відрізняється загальним похмуро-трагічним настроєм. Найвідоміші романи Гарді «Тесе із роду д'Ербервіллів» і «Джуд Непомітний» з'явилися в 90-х роках, а єдиний великий роман Батлера «Шлях всякої плоті» вийшов друком аж у 1903 році.

В Англії у XIX ст. з'являється "сузір'я" письменників, які дали високі зразки так званої "жіночої" літератури. Імена М. Шеллі, Дж. Остен, Б. Гаскелл, сестер Бронте, Джордж Еліот та інші були добре відомі широкому читацькому загалу.

Посередньою ланкою між просвітницьким реалістичним романом і романами Діккенса та Теккерея є прозова творчість видатної англійської письменниці Джейн Остен (1775-1817). У нас вона і досі недостатню відома і її твори не перекладені українською мовою. Джейн Остен прожила всього 42 роки, її творчий доробок становлять шість романів (з яких два вийшли друком вже після її смерті). Це «Почуття і чутливість» (1811), «Гордість та упередженість» (1813), «Менсфідд-парк» (1814), «Емма» (1815), «Нортенгерське абатство» (1818), «Докази розуму» (1818). Але вони були за своєю художньою сутністю справжнім відкриттям у царині глибоко реалістичного, психологічно тонкого зображення характерів, відтворення способу життя певних кіл англійського суспільства на зламі XVIII і XIX сторіч. Остен, дочка небагатого дворянина, священика в провінційній парафії, писала лише про те, що знала з власного життя і особистих спостережень саме в колах англійського середнього і дрібного дворянства. Теми політичні або гостросоціальні не знайшли відбитку в її творах, хоча опосередковано вона торкалася й їх. Але що стосується внутрішнього життя людини, її почуттів і переживань, письменниця спромоглася показати їх так проникливо, так життєво точно, як, мабуть, ніхто до неї. В її романах, таких як «Нортенгерське абатство» або «Почуття і чутливість», вона художньо втілила своє епічне та естетичне кредо. З великою іронією, то насмішкувато, то співчутливо, вона змалювала вплив модних крайнощів готичної чи романтичної літератури на своїх сучасників, обстоюючи ідеал тверезого, раціонального, працьовитого життя. Воно, на її думку, має бути сповнене добра, любові, самовідданості, але дійових, а не пишномовно декларованих. Своїх головних героїнь і героїв письменниця показує в розвитку, вони, хоч і не без помилок і хибних кроків, долають вади своєї вдачі, стають кращими, мудрішими, людянішими. Джейн Остен випередила визнаних англійських реалістів на дватри десятиліття і була на відміну від них абсолютно позбавлена в своїй творчості романтичного елементу. Художнє новаторство Остен не було помічене за її життя критикою, та пізніші генерації розкрили для себе великий талант цієї романістки.

Яскравою сторінкою в історії англійської літератури була творчість сестер Бронте — Шарлотти, Емілі та Анни. Усі троє мали літературний талант, їх дебютом у літературі була збірка віршів, надрукована у 1846 р. за підписом "Брати Велл". Невдовзі з'явився єдиний роман Е. Бронте "Пагорби буремних вітрів" (1847), значення якого читачі й критики усвідомили значно пізніше і який дотепер вважається твором досить загадковим. У «Грозовому перевалі» дуже багато рис, які споріднюють його з так званим «готичним романом». Але роман значно ширший за рамки готичного жанрового різновиду. Важко уявити, як спромоглася молода, рано померла письменниця в своєму єдиному романі так випередити своїх великих сучасників в умінні реалістично показати всю примхливість, суперечливість людської вдачі, взаємодію в одній душі Добра і Зла. Це вміння стане провідною рисою у пізніших майстрів прози вже в другій половині XIX і в XX сторіччі. З дивовижною силою і майстерністю Емілі Бронте писала про кохання. Це була головна тема її книги. Кохання у неї не сором'язливе ефірне почуття, а гаряча і ніжна, могутня, нестримна сила, що перемагає навіть смерть. Закохані, які через безліч перешкод, в тому числі і власну пристрасну вдачу, не можуть з'єднатися за життя, знаходять одне одного за краєм могили, у вічності. Любов для авторки «Грозового перевалу» існує не лише на землі, вона - космічне почуття, щось грандіозне і величне. Є в романі багато такого, що пов'язує його з новою, на той час реалістичною прозою, зокрема ускладненість психологічного малюнку центральних персонажів, їхня багатовимірність, обумовленість основного конфлікту соціальними причинами тощо.

Та найбільший резонанс мав роман Шарлотти Бронте (1816-1955) "Джен Ейр" (1847). Чоловічий псевдонім Керрер Бел, під яким він вийшов, захищав автора від намагань ототожнити її з головною героїнею. В основі твору — історія життя і кохання бідної дівчини-сироти Джейн. На її долю випали тяжкі випробування і страждання, але вона не втрачає своєї гідності та душевної чистоти. Письменниця зуміла з реалістичною точністю передати атмосферу життя багатьох ланок англійського суспільства та привернути увагу до появи героїні нового типу - жінки, яка прагне свободи і рівноправ'я. Проблема емансипації набула гострого звучання у цьому творі, який увібрав у себе риси автобіографічного і соціально-психологічного роману. В романі багато рис, характерних для романтичної естетики. Він ще один приклад того, якими близькими були реалістичні і романтичні тенденції в літературі першої половини XIX ст.

Письменницею діккенсівського типу була Елізабет Гаскелл (1810-1865), яка свого часу уславилась соціальним романом «Мері Бартон. Історія манчестерського життя» (1848), в якому вона виразно і багатогранно показала життя фабричних робітників, їхню боротьбу за свої права, за поліпшення матеріального становища. Гаскелл розповіла в романі про політичну діяльність чартистів-членів англійської робітничої партії.

В своїх творах авторка пропагує ідеї християнського соціалізму, закликає заможних громадян суспільства до справедливості, щедрої допомоги бідним, показує можливість філантропії в дії.

Мері Енн Еванс (1819-1880) - жінка незвичної людської вдачі і літературного таланту, стала відомою під псевдонімом Джордж Еліот. З молодих років дівчина відзначалася розмаїтими талантами, цікавилась багатьма науками, зокрема філософією, природознавством, соціологією, математикою. Починається її літературна діяльність спочатку як перекладачки англійською мовою філософських творів, таких значних, як «Етика Спінози» або «Сутність християнства» Л.Фейєрбаха, «Життя Христа» Д.Ф.Штрауса.

Письменниця сміливо порушує вікторіанські моральні норми, стає нешлюбною дружиною Джорджа Генрі Льюїса, відомого публіциста, критика, вченого, людини непересічного розуму і складної вдачі. Найвідоміші її твори «Міддлмарч» (1871-1872), «Адам Бідл» (1859), події якого відбуваються у виразно змальованому англійському селі на зламі ХVІІІ—ХІХ століть і де йдеться про кохання, зраду, злочин і кару. У романі «Млин на Флоссі» (1860) попри всю схильність до моралізаторства при розв'язанні конфлікту між відданістю людям і егоїзмом, Джордж Еліот створила по-справжньому живу картину життя і живі характери, надала своєму твору хвилюючого драматизму і незвичного для вікторіанського роману трагізму. Цікаво, що ще до появи теорії натуралізму письменниця торкається в книзі на прикладі вдачі членів родини Теллівер проблеми спадковості — центральної в натуралізмі.

У 1861 році з'являється побудований на морально-психологічному конфлікті роман «Сайлас Марнер», а в 1863 р. — історичний роман «Ромола», в якому дана широкоохопна картина італійського життя XV ст. Події роману «Фелікс Холт, радикал» (1866), відбуваються в 30-х роках XIX ст., в період загострення соціальної боротьби, активності робітничої чартистської організації. Джордж Еліот була проти революційних, насильницьких дій заради поліпшення соціальних умов життя робітників, вона подібно до Діккенса стояла на позиціях реформізму.

Джордж Еліот прагнула бути абсолютно правдивою в своїй творчості, реалісткою у повному розумінні цього слова і сформулювала це як художницьке кредо в таких словах свого першого роману «Адам Бідл»: «Моє головне прагнення полягає в тому, щоб уникнути вигаданих картин і давати правдиве зображення людей і предметів, як вони відбилися у моїй свідомості». Соціальні ідеї письменниці часто виглядають утопічними, застарілими, але її знання людської душі, особливо жіночої, було значним позитивним внеском в літературний психологізм.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Астрономо-гравіметричне нівелювання	\|	Життєвий шлях

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.