ЕПОХА ІДЕОЛОГІЧНИХ МІФІВ СОЦРЕАЛІЗМУ

На жаль, із насильницьким упровадженням соціалістичного реалізму увесь калейдоскоп театрального новаторства в Україні, увесь перелік драматургів, до якого входили Я. Мамонтов, І. Кочерга, І. Дніпровський, М. Куліш, Ю. Яновський, Л. Первомайський, які сперечалися та дискутували між собою, фактично було замінено єдиною постановочною формулою та єдиним ім'ям - О. Корнійчук.

На відміну від авангардистської театральної моделі, за якої всі основні засоби сценічної виразності (сценографія, світло, акторська гра, пластика, музика тощо) були підпорядковані ідеї створення концептуального видовища, що візуально не нагадувало реальний світ, театр доби соцреалізму прагнув до так званої ілюзіоністської сценічної моделі, де все певною мірою було подібне на справжнє життя. «Життєподібна» театральна форма (найкраще її унаочнювали сценографія з ретельно відтворюваними інтер'єрами та екстер'єрами) стала носієм тоталітарного ідеологічного міфу, виробленого в радянській державі, - міфу про світле майбутнє, безтурботне життя, мудрість партійних керівників, злочинність класових ворогів тощо.

Головним драматургом-міфотворцем, чиї п'єси «Платон Кречет», «Правда», «Богдан Хмельницький», «В степах України» не просто мали обов'язково з'являтися на сцені, а тиражувалися буквально всіма театрами України та за її межами, був уже згадуваний Олександр Корнійчук.Саме на основі його драматургії в Україні витворилася модель соцреалістичного театру, що завдяки сконструйованим драматургом псевдожиттєвим ситуаціям утверджував конкретну міфологему. А відтак роль режисури із концептуально-інтерпретативної, для якої принциповим був розгляд парадигми"¹«людина і світ», було зведено до ролі оздоблювача ідеологічного міфу.

Основними втілювачами цього міфу стали видатні українські актори 30-50-х років А. Бучма, О. Ватуля, Н. Ужвій, В. Добровольський, Д. Мілютенко, Ю. Шумський, Г. Юра, Д. Антонович, І. Мар'яненко, М. Крушельницький, О. Сердюк, В. Чистякова та ін. Більшість із них працювали в Київському театрі ім. І. Франка, Харківському театрі ім. Т. Шевченка.

Отже, можна стверджувати, що український театр 30-х - початку 60-х років - це насамперед театр визначних акторів. Рівень виконавської майстерності цих митців, більшість з яких були або учнями, або сподвижниками Леся Курбаса, досягає в ці роки апогею. Створені ними, передусім у класичній драматургії, образи: А. Бучма - Микола і Н. Ужвій - Анна («Украдене щастя» І. Франка), Д. Антонович -Тихон і В. Чистякова - Катерина («Гроза» О. Островського), Л. Гакке-буш - леді Макбет («Макбет» В. Шекспіра), М. Крушельницький - король Лір («Король Лір» В. Шекспіра), Г. Юра - Стьопочка Крамарюк («Житейське море» І. Карпенка-Карого) вражали детальною психологічною розробкою, тонким мімічно-пластичним малюнком, а головне, - сильною гуманістичною енергетикою.

В умовах жорстокого тоталітарного режиму світлі сценічні постаті, створювані акторами в спектаклях, в яких ідеологічний міф виступав замінником реальності, ставали для більшості глядачів своєрідним стимулом до життя, ковтком свіжого повітря, допомагали не зневіритися, не втратити сподівання на майбутнє. Власне, ці позаестетичні чинники, що належать до соціально-суспільних функцій театру, перетворили радянське мистецтво на культову творчість і дали йому змогу досягти значних висот. Водночас, хоча вершинні здобутки тогочасного українського театру пов'язані саме з акторською школою, слід згадати й плідну роботу в ці роки таких режисерів, як В. Василько, Б. Романицький, І. Юхименко, Б. Тягно, Г. Ігнатович, І. Чабаненко та ін.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
НОВАТОРСЬКІ ТЕАТРАЛЬНІ ЕКСПЕРИМЕНТИ ЛЕСЯ КУРБАСА	\|	СТУДІЙНІ ПОШУКИ СУЧАСНОГО ТЕАТРУ НА ЗЛАМІ СТОЛІТЬ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.