Основні етапи історичного розвитку моралі

З глибокої давнини і до нашого часу для розвитку моралі характерні специфічні особливості, що залежать від певних соціокультурних умов.

Практика взаємовідносин, що складались під впливом жорстокої боротьби за існування в первісному суспільстві, закріплювалась в перших моральних вимогах - табу, звичках та традиціях, найпростіших моральних нормах. Вони були спрямовані на збереження благополуччя роду і строго виконувались. Колективний характер життя та праці архаїчного суспільства од самого початку вимагав регламентації вчинків людей і визначив в якості основоположних принципів первісні рівність та колективізм, що стають джерелом почуття належності людей того часу до єдиного цілого – роду, від згуртованості якого залежало виживання.

Порядок в колективі підтримувався, в першу чергу, системою табу. Як правило, найважливіші заборони стосувалися вбивства сородича, тотемної тварини або птаха, споживання деяких виді їжі, регламентації відносин між чоловіком і жінкою. Їх порушення каралося вигнанням з роду, поза яким ніхто не міг існувати. Регуляцію відносин в первісному колективі здійснювали також звичаї і традиції, які поширювалися лише на членів даної общини. Протистояння “ми – вони” приводило до подвійного стандарту оцінок вчинків. Якщо вбивство сородича вважалось найтяжчим злочином, то вбивство чужака не тільки не засуджувалось, але й заохочувалось. Слід зазначити, що елементи моралі в умовах первісного суспільства містили також первісні вірування - анімізм, тотемізм, фетишизм, різні види магії тощо. Воздаяння за скоєну шкоду впорядковувалось за “принципом таліона” (око за око). Таким чином, вже на першому етапі становлення людського суспільства моральні норми стають важливим чинником людського існування. Позитивні моральні якості, що проявлялися у взаємопідтримці та піклуванні членів роду один про одного сприяли виживанню роду. Соціальну регуляцію в родовому суспільстві здійснювали синкретичні звичаї, норми, приписи, а організаційним і нормативним принципом родового суспільства були кровно-родинні відносини. Найбільш ранні моральні вимоги, котрі були звернені до кожного члена групи були спрямовані на захист групи як цілого. Індивід не мав ще власних внутрішніх переконань і моральних уявлень, тому дотримувався традиційного нормативного типу поведінки, який передавався від покоління до покоління. Але не слід ідеалізувати мораль первісного суспільства, тому що суворі умови життя, вкрай низький рівень існування, безсилля людини перед природою породжували марновірства і вкрай жорстокі звичаї. Це і кровна помста, канібалізм, фанатизм.В античну епоху, з виникненням нерівності та рабства, мораль видозмінюється. З появою рабовласницьких держав населення перемішується, цивілізовані міста-поліси розширюються, чужих стає все більше і виникає необхідність певних універсальних для усіх приписів. Крім того, первісна колективність виявилася зламаною внаслідок економічної диференціації, тому на зміну єдиній для усіх моралі архаїчного суспільства приходить мораль класового суспільства, що роз’єднує людей. Первісний колективізм змінюється індивідуалізмом. Нерівність починає розглядатись як природна і справедлива форма людських відносин, тому мораль виступає як надбання лише вільних людей. Моральні права та обов’язки вперше ставляться в залежність від такої цінності як свобода.

Мораль античності можна розглядати як більш високий рівень у порівнянні з мораллю первісного суспільства. З виникненням демократичних держав-полісів у вільних громадян формуються моральні якості громадянськості – такі як любов до вітчизни, почуття відповідальності за неї, здатність до самопожертвування.

У рабському ж середовищі формується, з одного боку, рабська мораль покори та смирення, з іншого – мораль протесту проти пригнічення та жорстокості життя, яка розвивалась у двох напрямках: як протест проти рабства або як спроба знайти втіху і спасіння у відході від цього світу. Так виникає мораль раннього християнства, що проповідує страждання і терпіння як вищу доброчинність.

В епоху Середньовіччя характерною рисою духовного життя був пріоритет релігії та церкви і пануючою стає релігійна, християнська мораль. В її основі - уявлення про Бога як вище благо і джерело сущого. Підставою морального життя проголошуються десять Божественних заповідей, що несуть у собі вищі загальнолюдські цінності. До основних моральних чеснот, що засновані на вірі у беззаперечну силу та справедливість Бога, відносяться: милосердя, любов до ближнього, покірність, слухняність, смирення перед Богом. Високим досягненням християнської моралі стає принцип непротивлення злу насильством, який пізніше буде покладений в основу етики ненасилля.

Феодальне суспільство встановило своєрідну піраміду відносин особистої залежності, що було строго зафіксовано в ієрархічній системі станово-класових і професійно-корпоративних статусів. Соціальні групи були закритими, тому специфічні для них моральні норми цементували властиві для кожної групи звичаї і традиції, які сукупно витворювали традиційну середньовічну мораль. Моральні вимоги закріплювались у моральних кодексах різних соціальних груп.

Кожний стан мав чітко окреслений статус, а значить - набір належних даному стану прав і обов’язків, доброчинностей і гріхів. Так, належний спосіб життя для сеньйора полягав у бенкетах, забавах, демонстрації своєї пишності; селянам належало бути працелюбними; ченцю належало бути богобоязливим, цнотливим, трудитись не заради збагачення, а заради спасіння душі.

Крім станової корпоративності, засилля традиціоналізму, характерною особливістю моралі феодального суспільства був патерналізм (лат. paternus – батьківський) – система моральних норм, яка передбачає заступництво, опікунство старшого над молодшим, сильнішого над слабким, багатшого над біднішим і відповідні очікування щодо поведінки людей різних соціальних станів.

Окрім панівної християнської моралі, в епоху Середньовіччя розвивається також світська мораль, в рамках якої виділяється лицарська мораль та придворний етикет; свої особливості також має мораль ремісників та кріпосних селян. Для дворянської моралі найважливішою духовною цінністю вважалась честь. Особливо загострене відчуття честі було притаманне лицарському стану. Вже в ХІ столітті сформувався Кодекс лицарської честі, згідно з яким душу він віддає Богові, життя – королю, серце – Прекрасній Дамі, власну ж честь - нікому. Основним була вірність своєму сеньйору і своїм обов’язкам. Зрадництво і віроломство вважались найбільшим гріхом і каралось виключенням з лицарської корпорації. Обов’язковим проявом благородства вважалась щедрість. Лицарю належало шукати й добиватись військової слави, набуваючи її як в боротьбі із ворогами, так і в турнірних поєдинках, котрі проходили за певними правилами. Так, не можна було користуватись слабостями супротивника, слід було дарувати милість переможеному, вбивство беззбройного ворога покривало лицаря ганьбою. Необхідно було надавати супротивнику по можливості рівні шанси. Ці правила, обов’язкові у бою, були продиктовані повагою до супротивника, гуманністю і почуттям власної гідності. Також його прикрашала вірність слову і любов до Прекрасної дами. Любов надихала лицаря на героїчні вчинки, облагороджувала його. Вишукане залицяння, обожнювання, прояв всіляких знаків уваги отримало назву “куртуазної любові” – вишуканої, витонченої, галантної. І ця любов, гаряча та земна і в той же час поетична та романтична кидала відкритий виклик церковному аскетизму і ханжеству.

При феодальному суспільстві має місце більш гуманне ставлення феодала до селянина ніж рабовласника до раба.

Слід зазначити, що релігія відігравала істотну роль у феодальному суспільстві і забезпечувала всезагальний характер моралі. Релігійна свідомість нейтралізувала негативний вплив на світогляд людини прагматичного, практично-утилітарного ставлення до світу.

Звільнившись від феодальних обмежень в усіх сферах життя, людина епохи Відродження відчула в собі величезні творчі потенції. Духовне життя і наука позбулися значною мірою релігійних обмежень і почали розвиватись у просторі світського буття. Моральні норми цієї епохи корінним чином змінюються: місце релігійного аскетизму займає життєлюбство, свобода поведінки, самозречення відступає перед зацікавленістю до людської індивідуальності. У свідомості починає панувати передчуття безмежної свободи, жадоби до життя, земного щастя. Провідним стає принцип індивідуалізму, який покладає на людину усю міру відповідальності як за її досягнення, так і за її гріхи.

Головним принципом моралі епоха Відродження проголошує не любов до Бога, а любов до людини – принцип гуманізму, що проявився в орієнтації на самоцінність та свободу людської особистості. Основними цінностями Відродження виступають: людина, любов, творчість.

Протестантська ідеологія епохи Реформації проголошує віру в Бога і щоденне здійснення добрих справ засобами морального очищення та самовдосконалення. Найважливіша сфера цього самовдосконалення – протестантська трудова мораль, що зорієнтована на ощадливість і примноження капіталу, старанність і чесність, на трудове виховання дітей та на цінності сім’ї. Моральні норми протестантизму знайшли свій вираз також у вимогах пуританської моралі, що базується на переконаності у передвічній гріховності людини і необхідності її спокути упертою працею і праведністю.

Моральні норми і цінності протестантизму виступають в якості позитивних моральних орієнтирів і в умовах буржуазного суспільства. В епоху Нового часу з’являється новий історичний тип особистості. Ширші можливості для розвитку індивідуальності виступають як необхідна умова утвердження капіталістичних форм життя. Буржуазна мораль не визнає заданих соціальною ієрархією ролей, відкидає нерівність станів та ієрархічність, патріархальні традиції і звичаї і своїми головними принципами проголошує свободу і рівність. Загальною характеристикою і корінним змістом буржуазної моралі виступає індивідуалізм. Моральний ідеал втілюється в образі енергійної діяльної людини, впевненої у собі, яка прагне протиставити себе іншим та довести свою перевагу, власними силами досягає багатства і статусу в суспільстві. Основними чеснотами починають вважатися ініціативність, підприємливість, здорове честолюбство і кар’єризм. Великий вплив на моральне обличчя суспільства мають раціоналістичні ідеї Просвітництва, що орієнтують людину на власний розум (теорія розумного егоїзму) і громадянськість.

Слід також відзначити, що зміни у сфері моралі, породжені буржуазним суспільством, носять суперечливий характер. Основним стимулом діяльності людини виступає пристрасть до збагачення та наживи. Важливою ознакою ціннісних орієнтацій буржуа є культ грошей, які розглядаються як всезагальний еквівалент і тому стають еквівалентом моральності. Критерієм моральності, ознакою богоугодності стає успіх, котрий в дусі прагматизму (мета виправдовує засоби) приводить до високих результатів, але разом з тим породжує розчарування в основоположних моральних цінностях, відчуження у відносинах між людьми, аморалізм і безпринципність, усвідомлення абсурдності людського існування.

В результаті соціальних потрясінь ХХ століття усі ці моменти посилились. Ніякі досягнення в розвитку сучасного науково-технічного прогресу не можуть компенсувати недостатній рівень духовно-емоційної життєздатності людини, її моральної культури. Певною мірою усвідомлюючи ці загрози, людство вишукує засоби збереження та піднесення своєї духовно-емоційної життєдіяльності. Необхідними передумовами розвитку моралі є гуманізація усіх сфер життя суспільства і людства загалом, стосунків між людьми і ставлення людини до природи, подолання глобальних загроз. Можна виділити ряд наступних тенденцій існування та розвитку моралі у ХХ та на початку ХХІ століття:

- демократизація моральних норм і відносин, що виражається у розширенні поля дії моральних норм, залученні до них практично усіх людей цивілізованого світу, у рівності моральних вимог, котрі пред’являються сьогодні до усіх;

- зростання плюралізму в моралі, тобто в постійному розширенні спектра дозволеної поведінки людей, зростанні терпимості - допустимості існування різних моральних позицій і норм;

- персоніфікація моралі – можливість особистої творчості у сфері моралі, можливість пред’являти суспільству свою індивідуальність, бути самим собою;

- посилення громадянського аспекту моралі, що проявляється у зростанні політичної відповідальності, національної самосвідомості, піклуванні людей про свої права і обов’язки;

- гуманізація моральних відносин – наближення суспільства до розуміння високої цінності людського життя і свободи;

- екологізація моралі – включення природи в систему моральних відносин, що було проголошено А.Швейцером в його етиці благоговіння перед життям;

- посилення ролі традиційних моральних цінностей: милосердя, терпимості, справедливості, а також формування нових - відчуття глобальної відповідальності, нетерпимості до насилля.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 13. Історичні форми моралі і проблема морального прогресу.	\|	Моральний прогрес: ілюзія чи реальність?

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.