Сенс життя та щастя

Не менше значення, ніж категорії добра і зла, мають категорії сенсу життя та щастя. Ці питання фіксують фундаментальну особливість людського існування. З незапам’ятних часів перед людьми поставали питання: Чого я хочу від життя? Навіщо я живу? Людина шукала, вибирала, а різні етичні вчення пропонували різні концепції сенсу життя та щастя.

Існує думка, що пошук сенсу життя взагалі є щось, без чого ми можемо обійтись, “голод ситих”, що допікає людину лише тоді, коли немає більш нагальних проблем. Чимало життєвих фактів свідчать, однак, про те, що подібний “голод” є річчю цілком реальною, яка може бентежити людину навіть більше, ніж її матеріальні скрути. І для того є досить важливі підстави.

Передусім, конечність існування людини безпосередньо торкається долі кожного з нас. Адже наше життя має початок і кінець; кожен так чи інакше пам’ятає про неминучість власної смерті і здебільшого має гіркий досвід переживання смерті інших, близьких йому людей – друзів, рідних тощо. Все це спонукає до роздумів про те, в чому сенс нашого життя, яке неминуче наближається до смерті.

Досвід показує, що найжорстокіші випробування людина гідно зустрічає і краще переносить, коли в неї є усвідомлення життєвої мети, відчуття осмисленості власного існування і вчинків. У наші часи про цей досвід забувати не можна.

Загалом у європейській традиції останніх століть виділяються принаймні три підходи, три способи осмислення людського буття:

- песимістичний підхід заперечує існування сенсу життя, при цьому життя сприймається як безглузда низка страждань, зла, хвороб, які завершуються врешті-решт смертю;

- скептичний підхід виражає сумнів в сенсі і значимості земного буття (наприклад, в релігійній етиці);

- оптимістичний підхід визнає сенс людського життя і можливість його реалізації як найвищої цінності.

Ще в античності сенс життя зводили до щастя, до блага. Відповідно до цього в античній етиці виникає як етичний гедонізм, котрий вищим благом вважає насолоду, так і евдемонізм, який, в свою чергу, сенс життя зводив до досягнення щастя зокрема шляхом подолання прагнення до насолоди. Кініки розглядали в якості сенсу життя боротьбу з пристрастями, перемогу над бажаннями: блаженство доставляє нам не володіння речами, а позбавлення від прагнень до них. За Епікуром, безтурботність та свобода від страху перед смертю та стражданням є вищим блаженством і, відповідно, сенсом життя. Середньовічна етика вважала насолоду гріхом і тому вимагала зректися земних задоволень, а благо вбачала в духовному служінні Богу в ім’я спасіння, котре стає сенсом життя віруючої людини.

В добу Відродження сенс життя вбачався в прагненні до слави. Вважалося, що, якщо людина досягає слави, то вже тим самим вона не буде забута іншими людьми, і її життя набуває сенсу завдяки збереженню у свідомості інших. Матеріалісти ХVІІ–ХVІІІ ст. продовжили традиції евдемонізму, відстоюючи при цьому ідею інтелектуального розуміння блаженства і сенсу життя, який вбачався в самому процесі пізнання.

Існували й інші шляхи пошуку сенсу. Так, Т.Гоббс у ХVІІІ ст. висунув ідею про владу людини над людиною як вищий сенс життя. Пізніше ця ідея була розвинена Ф.Ніцше в його вченні “про волю до влади”. Моральний ідеал Ф.Ніцше – “надлюдина”, сильна особистість, котра протистоїть натовпу - “сірості” і знаходиться “по той бік добра і зла”. Для такої людини не повинно існувати моральних меж та заборон: вона вища од них, її сенс життя – у власній реалізації, тому що вона – носій нової моралі.

Існує також досить популярна концепція, яка вбачає сенс життя у володінні матеріальними благами, у багатстві. Прагнення до володіння речами, комфорту, престижу стають метою життя, а головний сенс існування зводиться до формули: “бери від життя все, що можеш”. Особливо загострює таку постановку питання про смисл життя поділ суспільства на багатих та бідних. Зрозуміло, що було б безглуздо заперечувати значення матеріальних благ в житті сучасної людини. Безперечно, людина повинна жити гідно. Але речі, комфорт не повинні із засобів життя перетворюватися в його мету, сенс. Матеріальне благополуччя саме по собі набуває смислу лише тоді, коли воно стає умовою удосконалення його володаря, дає можливість допомогти іншому (благодійність) або ж сприяє розвитку суспільства та культури (меценатство).

Згідно ще одній концепції в якості вічного смислу життя виступає любов і, зокрема, любов між чоловіком і жінкою. Ще Л. Фейєрбах стверджував, що усі люди в усі часи мають безумовне та обов’язкове право на щастя, але суспільство не в змозі задовольнити це право рівною мірою для всіх. Саме тому тільки любов, вважав Фейєрбах, і є єдиним засобом задоволення прагнення людини до щастя. Такої ж концепції дотримувався в ХХ ст. і Е.Фромм. Безумовно, любов - найпрекрасніше і високе відчуття, котре дає людині повноту щастя, хоча, разом з тим, вона є джерелом страждання і болю. Але при усій значимості любові як найважливішого елементу особистого життя, вона не може бути єдиним сенсом життя. В той же час, заради справедливості, слід погодитися з тим, що ця тема була, є і буде завжди предметом дискусій.

Нарешті, існує і песимістична концепція, котра взагалі заперечує сенс життя. Так, французький письменник Ф.Моріак приходить до висновку, що життя більшості людей – це шлях в “нікуди”.

І все ж люди не хочуть миритися з відсутністю або втратою сенсу життя – явищем, котре стало в наш час досить розповсюдженим показником моральної кризи. Проблемі втрати життєвого смислу та боротьбі з цією втратою присвячена логотерапія – вчення про сенс життя відомого австрійського філософа та психолога Віктора Франкла.

На думку В.Франкла, прагнення людини до пошуку та реалізації сенсу життя є природженою тенденцією, котра притаманна усім людям і є основною рушійною силою поведінки та розвитку особистості. Він говорить, що для того, щоб жити та активно діяти, людина повинна вірити в сенс, який міститься в її вчинках. Франкл вважає, що ”навіть самогубці вірять в сенс – якщо не життя, то смерті, інакше вони не змогли б і пальцем поворушити для того, щоб реалізувати свій задум”. Відсутність смислу породжує у людини стан, котрий Франкл назвав екзистенціальним вакуумом.

За Франклом, сенс життя в принципі доступний будь-якій людині. Однак знаходження сенсу – це питання не пізнання, а покликання. Не людина ставить питання про сенс життя, а життя ставить це питання перед нею, і людина змушена щодня відповідати на нього не словами, а діями. Смисл життя не є суб’єктивним, людина не винаходить його, а знаходить у світі об’єктивної дійсності, саме тому він виступає для людини як імператив, котрий вимагає своєї реалізації.

Кожна ситуація несе в собі свій сенс, різний для різних людей, але для кожної людини він є єдино вірним. Причому, на думку Франкла, людина сама повинна шукати та знаходити його. Але знайти сенс – це ще лише половина справи; необхідно здійснити його. І людина відповідальна за здійснення унікального сенсу свого життя. Здійснюючи сенс свого життя, людина тим самим реалізує саму себе. Але людина ніколи не може знати до самого кінця, до самої останньої миті, чи вдалося їй справді здійснити сенс свого життя.

Об’єктивно сенс життя реалізується в процесі життєдіяльності людини, котра протікає в різних сферах. Тому сенс життя може виступати не як єдина мета, а як спектр смислів і цілей. Так, смислом особистого життя можуть бути і діти, і любов, і справа. Але в будь-якому випадку людина повинна, як кажуть, здійснитися, тобто мати можливість представити себе світу і, таким чином, виразити свою сутність.

З усвідомленням сенсу життя тісно пов’язане поняття життєвої мети. Мета виступає у свідомості людини як образ того майбутнього стану дійсності, котрий відповідає її уявленням, потребам та ідеалам. Мета - це певний рубіж. На відміну від цього смисл життя – не кінцева мета, а загальна спрямованість життя, її об’єктивний зміст, котрий визначає мету життя.

Набуття дійсного, а не хибного сенсу життя – досить складний процес. Смисл життя не дається нам як щось готове. Йому не можна навчитися. Етична теорія дає лише орієнтири для пошуків. Насправді людина мусить не пізнати сенс життя, а набути його в досвіді свого буття, вистраждати в процесі самоствердження та складних моральних пошуків. Врешті-решт знати щось про сенс життя, визначити його для себе і прожити життя осмислено – далеко не одне й те ж. І, можливо, дійсно правий М.Бердяєв, котрий стверджував, що сенс життя – в пошуках цього сенсу.

З категорією “сенс життя” тісно пов’язана категорія “щастя”. Ще в античності виникло вчення про прагнення людини до щастя – евдемонізм. Філософи та поети, мудреці, не одне тисячоліття дискутують про те, що таке щастя, як прожити життя щасливо, як бути щасливим. В історії філософії, як і в життєвій практиці, ми знаходимо чимало визначень щастя; частіше за все щастя співвідноситься з певним благом.

Дуже важливо розібратися в тому, що в людському щасті від об’єктивних умов, а що залежить від самої людини. Не виникає сумніву, що необхідною умовою щастя є задоволення основних потреб. Тому і прагнення до матеріального благополуччя – це норма людського існування. Але благополуччя не повинно ототожнюватися зі щастям, тому що благополуччя – це скоріше характеристика передумови буття людини, а не суті її життя. Щастя ж, передусім, являє собою моральне задоволення від переживання повноти буття.

Поняття щастя виражає уявлення про те, яким повинно бути життя людини, що для неї є благом. Тому це поняття має нормативно-ціннісний характер. При цьому в історії моральної свідомості ця категорія оцінювалась двояко. З одного боку, вважалось, що щастя, як вважав Л.Фейєрбах, одне з природжених прав людини: “Прагнення до щастя природжене людині, тому воно повинно бути основою будь-якої моралі”. З іншого боку, мораль розглядала щастя як винагороду за чесноти. О.Уайльд зазначав з цього приводу: “Коли людина щаслива, вона завжди добра, але не завжди добрі люди бувають щасливими”.

Незважаючи на те, що існує велика кількість визначень щастя, кожен з нас розуміє цей стан по-своєму. Не випадково І.Кант досить точно підмітив, що по відношенню до щастя неможливий жоден імператив, котрий приписував би людині діяти певним чином, щоб стати щасливою. Але люди наполегливо продовжують шукати загальні “рецепти” щастя.

План семінарського заняття

1. Добро і зло – основні категорії етики.

2. Свобода і відповідальність, їх співвідношення.

3. Честь і гідність.

4. Обов’язок та совість.

5. Людяність та милосердя як вищі норми духовності: категорії “страждання” та “співчуття”.

6. Проблема пошуку сенсу життя та шляхів досягнення щастя.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Страждання та співчуття	\|	Проблемно-пошукові завдання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.