• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Методи і засоби забезпечення безпеки

Простір (робоча зона), де знаходиться людина в процесі діяльності, називається гомосферою.

Ноксосфера – простір, у якому постійно існують або періодично виникають небезпеки. Сполучення гомосфери і ноксосфери неприпустиме з позиції безпеки.

Забезпечення безпеки досягається трьома основними методами: перший складається в просторовому і (або) годинниковому розподілі гомосфери і ноксосфери. Це досягається засобами дистанційного керування, автоматизації, роботизації. Другий складається в нормалізації ноксосфери шляхом виключення небезпек. Це сукупність заходів, що захищають людини від шуму, газу, пилу, травмування і т.п. засобами колективного захисту.

Третій метод включає набір прийомів і засобів, спрямованих на адаптацію людини до відповідного середовища й підвищення його захищеності. Цей метод реалізує можливості профілактичного вибору, навчання, психологічного впливу. У реальних умовах реалізується комбінація названих методів.

Засоби забезпечення безпеки поділяються на засоби колективного (ЗКЗ) та індивідуального захисту (ЗІЗ).

У свою чергу ЗКЗ і ЗІЗ поділяються на групи, залежно від характеру небезпек, конструктивного виконання, галузі застосування і т.д.

У широкому розумінні до засобів безпеки варто зараховувати все те, що сприяє захисту людини від небезпеки, а саме: виховання, освіту, здоров’я, дисциплінованість і т.п.

1.1.5. Поняття про критичну інфраструктуру

У кожному суспільстві можна виділити сектори, системи або мережі, від яких життєво залежить суспільство і порушення функціонування яких може привести до колапсу на загальнодержавному, регіональному або місцевому рівні. Комплекс цих секторів, систем або мереж почали називати критичною інфраструктурою (Ладіслав Тофрейтер, 2005).

У зв'язку з нарощуванням з 1998-го року загрози тероризму в розвинених країнах почалися дискусії про уразливість національних інфраструктур. Аналізи були направлені не тільки на кібернетичні інфраструктурні системи, але і на решту областей і секторів забезпечення життя суспільства. У США Presedential Decision Directive 63 визначили критичну інфраструктуру як основні системи, які можуть мати матеріальну або кібернетичну платформу і мають дію на функціональність економіки держави. Ці основні системи вбирали в себе системи телекомунікації, енергосистеми, банківський і фінансовий сектори і служби, транспортну систему, постачання водою і рятувальні служби.

Питаннями критичної інфраструктури на національному рівні почали з 1998-го року займатися і європейські держави. Суспільним знаменником цієї діяльності було, перш за все, надання особливого значення охороні інформаційних і комунікаційних технологій.

В Європі проблематикою критичної інфраструктури раніше всіх почали займатися у Великобританії, де в кінці 1999-го року була визначена критична національна інфраструктура як система, спадкоємність якої важлива для функціонування держави, втрата або порушення якої мало б або могло б піддавати загрозі життя громадян, могло б нанести серйозні негативні економічні або соціальні наслідки для суспільства чи її крупної частини. У таку систему були включені державне управління, запасні служби, енергетика і паливо, подача води, телекомунікації, забезпечення продовольством, санітарія, фінанси і економіка, комунікаційні мережі і служби, юстиція і захист громадського порядку, соціальне обслуговування, освіта, наука, а також, прогноз погоди.

В результаті терористичних нападів на об’єкти в США, які відбулися 11.09.2001, проблематика критичної інфраструктури і її захист прийняли новий об'єм і масштаб. У лютому 2003-го року в США була прийнята Національна стратегія фізичної охорони критичної інфраструктури і ключових споруд (The National Strategy for the Physical Protection of Critical Infrastruktures and Key Assets), в якій критична інфраструктура визначена як системи устаткування, матеріальні і віртуальні, які життєво важливі для США і пошкодження або руйнування яких мав би вплив на зменшення безпеки, національної економічної безпеки, національного суспільного здоров'я, або на будь-яку їх комбінацію. До секторів критичної інфраструктури були віднесені: сільське господарство, продовольство, вода, здоровий спосіб життя, запасні (рятувальні) служби, бази оборонної промисловості, телекомунікації, енергетика, транспорт, банківська справа і фінанси, хімічна промисловість і небезпечні речовини, поштове обслуговування. До ключового устаткування були віднесені національні культурні пам'ятники, ядерні електростанції, дамби (греблі), урядові і комерційні будівлі і інші місця, де концентрується велика кількість людей.

Голландський уряд прийняв в 2001 році план боротьби проти тероризму, складовою частиною якого є — проект захисту критичної інфраструктури. Після проведення аналізів ідентифіковано 11 секторів критичної інфраструктури, а саме: енергогосподарство, телекомунікації, питна вода, продукти, санітарія, фінанси, відведення поверхневої води, загальний порядок і безпека, законність, суспільні органи і транспорт.

У Чеській Республіці до 2002 року проблематика критичної інфраструктури зосереджувалася, перш за все, на комп'ютерних мережах. Під критичною інфраструктурою в Чеській Республіці розуміються системи, руйнування або зменшення функціональності яких мав би серйозний вплив на економічну і суспільну стабільність, обороноздатність, безпеку і функціонування держави. У 2002 році були визначені сектори національної критичної інфраструктури, особливо комплекс силового обслуговування, комплекс подачі води, комплекс баластного господарства, транспортна мережа, комунікаційні і інформаційні системи, банковий і фінансовий сектор, запасні служби, публічні служби, державне управління і самоврядування.

У Польщі критична інфраструктура була визначена законом (Ustawa про bezprieczenstwie obywatelskim z dn. 21.08.2003), як функціонально сполучені засоби виробництва, інститути, служби, що є ключовими для безпека країни і її громадян, для забезпечення правильного функціонування як державних і самокерованих органів і установ, так і комерційного (приватного) сектора.

Об'єднання народних економік держав ЄС, їх взаємозалежність, але і необхідність протистояти сумісним або подібним погрозам, відбилися в ухваленні документа Critical Ibfrastructure protection in the fight against terrorism. У цьому документі критична інфраструктура визначена як фізичні засоби виробництва, інформаційні технології, мережі (транспортні, енергетичні і т. п.), служби і інші активи, розлад або руйнування яких мав би серйозні наслідки на здоров'я, охорону, надійність або життєвий рівень громадян або на штатне функціонування урядів в цих державах. За цією дефініцією в сектор критичної інфраструктури входять:

- енергетичні об'єкти і мережі, наприклад, електричні розподільні мережі, газопроводи, нафтопроводи, збірки пального і т. п.;

- комунікаційні і інформаційні технології (наприклад, телекомунікації, радіомовні і телевізійні передавачі і мережі, інтернет);

- фінансова система(банкова справа, капіталові ринки, інвестування);

- охорона здоров'я, особливо лікарні, поліклініки, установи постачання крові, лабораторії, сантехнічна рятувальна служби;

- харчова промисловість, сільське господарство, торгівля і постачання продовольством;

- вода, особливо греблі, гідроресурси;

- транспорт, особливо авіаційний, шосейний, залізничний, комбінований, комунікаційні вузли, а також системи управління транспортом;

- виробництво, зберігання і транспорт небезпечних товарів, особливо хімічних, біологічних, радіологічних ядерних матеріалів;

- державне управління, зокрема критичні служби і установи, інформаційні мережі, важливі економічні об'єкти, стратегічні об'єкти, а також культурні пам'ятники.

Критеріями того, чи можна даний інфраструктурний елемент визначити як критичний, є:

- територіальна досяжність негативних результатів, наприклад транснаціональний, народний, регіональний, локальний (місцевий) і т.п.;

- велика кількість наслідків, наприклад, гуманітарних, матеріальних, економічних, політичних або збитки і втрати по відношенню до навколишнього середовища;

- часовий ефект наслідків, особливо коли з'являться негативні наслідки (наприклад: негайно, за 24 год.) і як довго можуть продовжуватися (наприклад: до 24 годин, до 3 днів і т. п.).

Захист критичної інфраструктури(Critical Infrastructure Protection) можемо визначити як сукупність заходів, які плануються і виконуються з метою:

- визначати і захищати ті сектори інфраструктури держави, що є критичними з погляду збереження їх безпеки, функціональності, економічної і суспільної стабільності, причому необхідно рівноцінно оцінювати як державну, так і приватну сферу;

- забезпечити функціональність системи раннього попередження появи кризових ситуацій і захист тієї інфраструктури, яка важлива для вирішення кризових ситуацій.

Мова піде, перш за все, про сектори критичної інфраструктури, які є важливими з точки зору:

- забезпечення правильного функціонування уряду, органів державного управління і самоврядування, переважно в області безпеки і забезпечення основних (життєвих) товарів і послуг;

- функціональності державної і приватної сфери при забезпеченні правильного ходу економіки і функціонування суспільних служб;

- забезпечення внутрішнього порядку, суспільної стабільності і безпеки громадян.

Захист критичної інфраструктури виконуватиметься завжди як результат аналітичного процесу, зміст якого складається з:

- ідентифікації областей і секторів критичної, інфраструктури на національному, регіональному і локальному рівні;

- ідентифікації релевантних ризиків для секторів критичної інфраструктури;

- аналізу уразливості окремих секторів критичної інфраструктури;

- оцінки ризиків порушення або знищення секторів критичної інфраструктури

- ухвалення відповідних запобіжних заходів.

Система захисту критичної інфраструктури представляє сукупність організаційних і технічних заходів для забезпечення захисту секторів критичної інфраструктури від різних погроз (терористів, диверсантів, екстремістів), у разі появи надзвичайних або кризових ситуацій, та і від наслідків ненавмисних дій, які могли б нанести збитки для критичної інфраструктури.

Ефективна система захисту критичної інфраструктури повинна успішно протистояти різним погрозам при адекватному рівні охоронних заходів, залежно від значення сектора критичної інфраструктури, потенційних погроз і їх можливих наслідків.

Навчальний елемент 1.2. Середовище проживання людини.

1.2.1. Взаємозв’язок людини з навколишнім середовищем.

Стан здоров’я населення все частіше визнається показником кінцевого впливу факторів навколишнього середовища на людей. При цьому йдеться як про негативні, так і позитивні та захисні взаємодії.

На сьогодні немає загальновизнаних даних про дольовий внесок різних факторів у формування індивідуального і популяційного здоров’я людей. У матеріалах ВООЗ зазначається, що в загальному впливі на здоров’я населення способові життя приділяється 50%, середовищу перебування – 20%, спадковості – 20%, якості медико-санітарної допомоги – 10%.

Науковці зазначають, що здоров’я людини, як і біосфери, треба розглядати в комплексі, і наводять дані, які характеризують залежність між здоров’ям людини і здоров’ям біосфери. На сьогодні у зовнішньому середовищі зареєстровано 4 млн. токсичних речовин, і щорічно їхня кількість зростає на 6000; в організм людини потрапляє близько 100 тис. ксенобіотиків; кожен четвертий житель Землі страждає на алергію й аутоіммунні захворювання; більш 80% хвороб зумовлено екологічною ситуацією. Він указує, що найсерйозніший наслідок забруднення біосфери полягає в генетичних проявах: вже зараз відомо понад 2500 видів порушень здоров’я, локалізованих на генному і хромосомному рівнях; 10% немовлят мають відхилення від нормального розвитку; близько 50% генофонду європейського населення через екологічну напругу не відтворюється в наступному поколінні. Щороку зростає питома вага соціального компонента в комплексній оцінці здоров’я сучасної людини, популяції, суспільства. Соціальна невпорядко­ваність, невпевненість у завтрашньому дні, моральна пригніченість, психофізіологічна напруга, стреси – розцінюються як основні чинники ризику, що негативно впливають на здоров’я людини і сприяють появі нових форм неспецифічних хвороб.

Життя випробовує людину надмірним дискомфортом і набагато рідше – комфортом, високою і тривалою напругою фізичних і психічних сил, різноманітними стресовими ситуаціями. Критерієм стійкості людини в таких умовах є характеристики здоров’я населення та його інтегральний показник – ймовірна тривалість життя. Комплексними оцінками стану здоров’я людини вважають також показники біологічного віку людини – основний обмін, життєва ємність легень, індекс фізичного стану, коефіцієнт старіння і т.д.

Здоров’я – синтетичний показник. Він інтегрує й узагальнює все різноманіття сторін життя людини: побутову, духовну, виробничу, творчу і т.д. Існує поняття професійного здоров’я, під яким розуміється здатність людського організму зберігати задані компенсаторні і захисні властивості, що забезпечують працездатність в умовах, у яких відбувається професійна діяльність.

Під час проведення аналізу різних аспектів впливу навколиш­нього середовища на здоров’я людини пріоритетне значення надається факторам ризику, які безпосередньо ведуть до виникнення захворювань або травм.

Оцінка впливу негативних факторів на здоров’я здобуває особливо важливе значення під час розробки проектів і планів забудови нових районів, розробки побутової техніки, нових технологій, синтезуванні нових хімічних сполук, продуктів харчування. Усунення або послаблення негативного впливу факторів навколишнього середовища в ряді випадків досягається за допомогою інженерно-технічних заходів і засобів, систем життєзабезпечення, адаптації, у тому числі й соціальної.

Починаючи з моменту народження, організм раптово потрапляє у зовсім нові для себе умови і змушений пристосовувати до них роботу усіх своїх органів і систем. Надалі, у ході індивідуального розвитку, фактори, що діють на організм, безупинно видозмінюються, що вимагає постійних функціональних перебудов. Таким чином, процес пристосування організму до загальноприродних клімато-географічних, а також до виробничих, соціальних умов є універсальним явищем.

Під адаптацією розуміють усі види вродженої та придбаної пристосувальної діяльності, що забезпечуються визначеними фізіологічними реакціями, які відбуваються на клітинному, органному, системному рівнях. Захисно-пристосувальні реакції регулюються рефлекторним і гуморальним шляхом, причому головна роль у цих реакціях належить вищій нервовій діяльності.

Теорія функціональних систем П.К. Анохіна сприяла розумінню закономірностей розвитку реакцій усього організму на навколишнє середовище, що змінюється. Системний підхід дозволив пояснити, яким чином організм за допомогою механізмів саморегуляції забезпечує оптимальні життєві функції і яким чином вони здійснюються в нормальних та екстремальних умовах.

Процес саморегуляції є циклічним і здійснюється на основі „золотого правила” – будь-яке відхилення від життєво важливого рівня якогось фактора слугує поштовхом до негайної мобілізації численних апаратів відповідної функціональної системи, що знову відновлюють цей життєво важливий пристосувальний процес.

Оскільки в організмі людини існує безліч корисних присто­сувальних механізмів, що забезпечують різні сторони його життєдіяльності, робота усього організму будується із загальної діяльності багатьох функціональних систем. Такими корисними для організму пристосувальними механізмами, що будують різні функціональні системи, є: показники внутрішнього середовища (рівень поживних речовин, кисню, температури, кров’яного тиску та ін.); результати поведінкової діяльності, що задовольняють основні біологічні потреби організму (харчові, питні, статеві та ін.); результати соціальної діяльності людини, зумовлені суспільним та індивідуальним досвідом, становищем у суспільстві.

Функціональна система містить у собі рецепторні утворення, що є своєрідними живими датчиками, що динамічно оцінюють величину регульованого показника. Вона має центральний апарат – структури мозку, що аналізують усе різноманіття сигналів, які надходять, приймають рішення і програмують очікуваний результат. Нарешті, у функціональній системі діють виконавчі механізми – периферійні органи, які реалізують команди, що надходять. Крім того, у системі є зворотна аферентація (зворотний зв’язок), що інформує центр про ефективність діяльності виконавчих механізмів і про досягнення кінцевого результату. Усе різноманіття діяльності живого організму, його стійкість до зовнішніх факторів, стабільність різних функцій забезпечуються складною взаємодією само­регулюючих функціональних систем, у яких центральні та периферичні органи динамічно поєднуються для досягнення кінцевого пристосувального результату.

Взаємодіючи за принципом ієрархії результатів, різні функціональні системи становлять злагоджено працюючий організм. Причому спостерігається домінування тієї або іншої функціональної системи, що має в цей момент найбільш важливе значення для організму.

Біологічний зміст активної адаптації полягає у встановленні і підтримці гомеостазу, який дозволяє існувати в зміненому зовнішньому середовищі. Гомеостаз – відносна динамічна сталість внутрішнього середовища і деяких фізіологічних функцій організму людини (терморегуляції, кровообігу, газообміну та ін.), підтримуване механізмами саморегуляції в умовах коливань внутрішніх і зовнішніх подразників.

Для нас найбільший інтерес становляють зовнішні подразники – фактори навколишнього середовища, що контактують з людським організмом – температура, вологість, хімічний склад повітря, води, їжі, шум, психогенні фактори та ін. Основні константи гомеостазу (температура тіла, осмотичний тиск крові і тканинної рідини та інші) підтримуються складними механізмами саморегуляції, у яких беруть участь нервова, ендокринна, сенсорна системи. Сталість складу, фізико-хімічних і біологічних властивостей внутрішнього середовища організму людини є не абсолютною, а відносною і динамічною; вона постійно корелюється, залежно від зміни зовнішнього середовища й внаслідок життєдіяльності організму. Діапазон коливань параметрів факторів навколишнього середовища, при якому механізми саморегуляції функціонують без фізіологічного напруження, відносно невеликий. При відхиленні параметрів факторів навколишнього середовища від оптимальних рівнів механізми саморегуляції починають функціонувати з напруженням, і для підтримки гомеостазу в процес включаються механізми адаптації.

Отже, адаптація – процес пристосування організму до мінливих умов середовища, що означає можливість пристосування людини до природних, виробничих або соціальних умов. Вона забезпечує працездатність, максимальну тривалість життя і репродуктивність у неадекватних умовах середовища. Як важливий компонент адаптивної реакції організму виступає стрес-синдром – сума неспецифічних реакцій, що створюють умови для активізації діяльності гомеостатичних систем.

Якщо рівні впливу факторів навколишнього середовища виходять за межі адаптаційних можливостей організму, то включаються додаткові захисні механізми, що протидіють виникненню і розвитку патологічного процесу.

Компенсаторні механізми – адаптативні реакції, спрямовані на усунення або ослаблення функціональних зрушень в організмі, викликаних неадекватними факторами середовища. Наприклад, під впливом холоду підсилюються процеси вироблення і збереження теплової енергії, підвищується обмін речовин, внаслідок рефлектор­ного звуження периферійних судин зменшується тепловіддача. Компенсаторні механізми служать складовою частиною резервних сил організму. Маючи високу ефективність, вони можуть досить довго підтримувати відносно стабільний гомеостаз.

Ефективність адаптації залежить від дози фактора, що впливає, та індивідуальних особливостей організму. Доза впливу залежить від спадкоємних генетичних особливостей організму, тривалості та сили (інтенсивності) впливу факторів. Стрес-синдром при надмірно сильних впливах середовища може трансформуватися в ланку патогенезу і стати причиною розвитку хвороб – від виразкових до важких серцево-судинних та імунних.

Інформацію про зовнішнє і внутрішнє середовище організму людина одержує за допомогою сенсорних систем (аналізаторів). Термін „аналізатор” був введений у фізіологію І.П. Павловим у 1909 р. і позначав системи чуттєвих утворень, що сприймають і аналізують різні зовнішні і внутрішні подразники. Відповідно до сучасних уявлень, сенсорні системи – це спеціалізовані частини нервової системи, що включають периферійні рецептори (сенсорні органи, органи чуттів), які відходять від нервового волокна (провідні шляхи) і клітини центральної нервової системи, згрупованої разом (сенсорні центри), де проводиться обробка інформації.

Сенсорні органи можна класифікувати в такий спосіб:

1. Екстерорецептори – сприймають подразники, що впливають на організм із навколишнього середовища: сприйняття світла, тепла, звуку та інших сигналів. Вони забезпечують необхідний об’єм адекватної інформації про зовнішнє середовище, на основі аналізу якої формується пристосувальна поведінка.

2. Інтерорецептори – сприймають подразники, що йдуть із внутрішнього середовища організму: органів, рідин, тканин. Вони є основою регуляторних процесів в організмі.

3. Пропріорецептори – сприймають подразники, що виникають внаслідок зміни ступеня скорочення і розслаблення м’язів, тобто забезпечують доступ інформації про положення різних ділянок тіла і про положення тіла в просторі.

Основною характеристикою аналізатора – є чутливість рецептора, тобто здатність сприймати подразник. При усіх видах подразнення і для всіх органів чуття стимул повинен досягти мінімуму інтенсивності, щоб викликати мінімальне відчуття. Ця інтенсивність називається порогом чутливості або абсолютним порогом чутливості. Величина, на яку один стимул повинен відрізнятися від іншого, щоб їхня різниця сприймалася людиною, називають диференціальним порогом або порогом розбіжності (за інтенсивністю, тривалістю, частотою, формою і т.д.). Час, що проходить від початку дії подразника до початку появи відчуттів, називають латентним періодом.

Кількісне визначення співвідношення між фізичною величиною стимулу і відчуттям відоме як закон Вебера-Фехнера.

Закон стверджує, що при лінійному збільшенні інтенсивності відчуття інтенсивність подразника зростає логарифмічно.

Оскільки в звичайних умовах людина надзвичайно рідко стискається з припиненням впливу подразників, він не усвідомлює цих впливів і того, наскільки важливою умовою для його нормального функціонування є „завантаженість” аналізаторів.

Варто враховувати, що відсутність подразників або низький рівень їхньої інтенсивності може призводити до зниження резистентності й адаптаційних можливостей організму. Так, відсутність світового подразника може призвести до атрофії зорового аналізатора, звукового – до атрофії слухового аналізатора, відсутність мовного впливу (вроджена глухота) робить людину німою. У зв’язку з урбанізацією, автоматизацією більшості технологічних процесів на сьогодні значна частина населення перебуває в стані гіподинамії, відчуває м’язовий голод, що призводить до детринованості організму, негативно впливає на стан серцево-судинної системи і т.д.

Не вся сенсорна інформація усвідомлюється, здебільшого вона потрібна для багатьох регуляторних процесів, що протікають несвідомо. Наприклад, пропріорецепція і дотик беруть участь у руховій координації, терморецепція використовується для автоматичної регуляції температури тіла, дихання змінюється на основі інформації про вміст газів у крові, а больові стимули викликають захисні реакції.

1.2.2. Характеристика сенсорних систем з погляду безпеки

Читайте також:

1. Cистеми безпеки торговельних підприємств
2. I. Введення в розробку програмного забезпечення
3. I. ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
4. II. Вимоги безпеки перед початком роботи
5. II. Вимоги безпеки праці перед початком роботи
6. II. Основні засоби
7. II.1 Програмне забезпечення
8. III. Вимоги безпеки під час виконання роботи
9. III. Вимоги безпеки під час виконання роботи
10. III. Етапи розробки програмного забезпечення
11. IV. Вимоги безпеки під час роботи на навчально-дослідній ділянці
12. L2.T4/1.1. Засоби періодичного транспортування штучних матеріалів.

Переглядів: 1423