Політична боротьба на Україні навесні – влітку 1917 р.

Існують три основні моделі інтерпретації революції та громадянської війни в Росії й Україні: ліберальна, марксистська та національно-визвольна.

Ліберали бачили в Жовтневій революції катастрофу, яка перервала закономірний історичний розвиток. Вона, за їх думкою, була спровокована розпадом країни внаслідок війни, ідеологічним фанатизмом більшовиків і недостатньою політичною зрілістю народних мас.

В марксистській історіографії революція і громадянська війна розглядалися, перш за все, як об’єктивні взаємопов’язані процеси, прояви класової боротьби, викликані загостренням соціально-економічних протиріч, що стали наслідком розвитку продуктивних сил і їхнього конфлікту з застарілими виробничими відносинами.

У сучасній українській історіографії домінуючою тенденцією став розгляд революційний подій з точки зору «національних інтересів України», утвердження концепції «української революції», «національно-визвольних змагань». «Українська революція» розглядається як самостійне історичне явище, тісно пов’язане не лише з Першою світовою війною та революційними змінами в Росії, а й з ширшим контекстом подій у Центральній та Східній Європі. Такий підхід в умовах здобуття Україною державної незалежності має особливу актуальність, але він може привести до штучного відриву революційного процесу на Україні від загальноросійського, звуження перспектив бачення.

Революцію оцінюють по різному: як «найвизначнішу подію ХХ ст.» чи як «соціальну катастрофу», «безвідповідальний експеримент», «авантюру», «переворот» (адже сам термін «революція» походить від пізньолатинського revolūtio відкочування, круговорот, поворот, переворот). Не можна заперечувати, що революція була викликана цілим рядом об’єктивних причин, чинників і обставин, мала власну логіку розвитку, викликала глибокі зміни в усіх сферах суспільного життя і зробила величезний вплив на весь хід світової історії.

Напередодні революційних подій українські землі входили до складу різних держав, – Російської та Австро-Угорської імперії, знаходились під впливом різних локальних цивілізацій. Українські землі, які входили до складу Російської імперії, знаходились під домінуючим впливом російської цивілізації і підлягали її загальному ритму та закономірностям, хоча й мали свої особливості.

Говорячи про передумови і причини революції, важливо усвідомити особливості й історичний тип еволюції Російської імперії. Росія являла собою приклад прискореної модернізації (< фр. moderne сучасний) і трансформації (< лат. trānsfōrmātio перетворювання) традиційного суспільства. Намагаючись стати на шлях Заходу, насамперед, досягти його військово-політичного й економічного рівня, і водночас зберігаючи культурну своєрідність, Росія була приречена на «доганяючий» шлях розвитку. Наслідком цього стали зростаюча розлагодженість народного господарства, поглиблення розриву між укладами, деформація системи управління, соціальної структури, особистих цінностей і соціально-психологічних взаємин, розрив в культурі соціальних верств, зростання соціальної напруженості в усіх класах і шарах населення.

Українські землі, що входили до складу Російської імперії, переживали ті ж суспільно-економічні процеси, що і вся країна.

Перша світова війна стала іспитом усіх організаційних можливостей воюючих держав. Першою під тягарем війни розпалася Російська імперія. Військові невдачі, економічна криза, труднощі з постачанням і т.д. викликали широке невдоволення у всіх шарах населення. В суспільстві склалася певна антидержавна єдність. Цензове суспільство, репрезентоване думськими партіями, виступало за поліпшення керівництва військовими діями. У широких масах населення переважала глибока втома від війни.

Лютнева революція почалася 23 лютого (8 березня за н. ст.). Царський уряд, лідери політичних партій не зрозуміли суті подій, убачаючи в них звичайні «безпорядки». Однак уже 27 лютого (12 березня) Петроград опинився в руках повсталих. Микола II, котрий у цей час знаходився в ставці, змушений був 2 (15) березня зректися від престолу. Перемога Лютневої революції вирішилася в Петрограді. Інші великі міста, фронт, уся велика периферія цілком мирно прийняли те, що наприкінці лютого – початку березня 1917 р. здійснилося в Петрограді.

Головною особливістю політичного життя Росії після падіння самодержавства стало встановлення двовладдя – Рад робітничих і солдатських депутатіві Тимчасового уряду. Вже в ході революції, багато в чому стихійно, ще до того, як котрась з політичних партій проголосила це гасло, за зразком 1905 р. стали виникати Ради робітничих і солдатських депутатів. 27 лютого (12 березня) була створена Петроградська Рада робітничих депутатів. Більшість у керівництві Ради належало меншовикам і есерам. Керівництво Петроградської Ради добровільно передало владу сформованому 2 (15) березня з опозиційних депутатів Думи Тимчасовому уряду. У його склад увійшли деякі з найвідоміших представників російського лібералізму. Міністром-головою став князь Г.Є. Львов. Тимчасовий уряд бачив своєю головною ціллю успішне завершення війни і буржуазно-ліберальну еволюцію країни за західним зразком. Він повинен був забезпечити демократичні перетворення і підготувати проведення Установчих Зборів, котрим належало остаточно вирішити всі найважливіші питання державного устрою Росії.

Лютнева революція не вирішила кризи, у котрій опинилася країна. Вирішення основних питань – про владу, про землю, про мир – затягувалося. Ліквідація заборон на політичну діяльність поряд з загостренням соціальних протиріч призвели до різкої політизації суспільства. Чисельність політичних партій різко зросла. В 1917 р. у Росії діяло більше 50 політичних партій.

Провідною ліберальною партією, яка знаходилась на правому крилі політичного спектру, була Конституційно-демократична партія (перейменована в Партію народної свободи). Вирішення основних соціально-економічних проблем кадети відкладали до Установчих зборів.

Найбільш чисельною партією Росії навесні 1917 р. стала Партія соціалістів-революціонерів. Есери вважалися селянською партією, центральним пунктом їхньої програми була соціалізація землі. Есери сповідували ідею «особливого шляху» Росії до соціалізму, але примикали до тих партій, котрі орієнтувались на західний шлях розвитку. Не дивлячись на ідейні розбіжності з меншовиками, есери виступали з ними в єдиному політичному блоці.

Меншовики (РСДРП(м)), формально маючи з більшовиками єдині програму і устав, розходилися з ними в головному. Вони зберігали вірність ортодоксальному марксистському положенню, згідно якому після буржуазної революції має слідувати невизначений у часі період буржуазно-демократичного розвитку.

Партія більшовиків у перші дні революції не мала чіткої політичної лінії. Приїзд з еміграції В.І. Леніната проголошення ним курсу на перехід від першого етапу революції, який дав владу буржуазії, до другого етапу, який повинен дати владу робітникам та селянам, докорінно змінив стратегію і тактику більшовиків. Партія відмовилася від усілякої підтримки Тимчасового уряду і вела боротьбу з меншовиками та есерами за вплив у Радах. Більшовики виступали за негайне вирішення соціальних питань та припинення війни. Поглиблення економічної та політичної кризи сприяло зростанню популярності більшовицьких лозунгів та збільшенню числа членів партії.

Нестійкість положення відбилася в трьох політичних кризах (квітень, червень, липень). У липні після розстрілу антиурядової демонстрації встановилося єдиновладдя Тимчасового уряду. Розвиток революції в Росії визначався наростанням загальнонаціональної кризи. Прогресуючий параліч народного господарства, війна з її невдачами і втратами, розкладання армії, зростаючі соціальні і міжнаціональні конфлікти, безсилля державної влади, наростаюча політична анархія – така була ситуація через півроку після лютневої революції.

Падіння самодержавства викликало посилення національного руху. Носієм національної ідеології виступала національна інтелігенція. З падінням самодержавства перестали діяти всі обмеження щодо української мови і культури. Проявом росту національного руху стало виникнення українських політичних партій і Української Центральної Ради(УЦР). Ініціатором створення органу, що об’єднав усі українські організації стало Товариство українських поступовців (ТУП) – єдина організація всеукраїнського масштабу, котра збереглася в підпіллі. До УЦР ввійшли представники ТУП, українських соціал-демократичних організацій, військових, робітничих, кооперативних, студентських, наукових і т.ін. гуртків та організацій. Офіційною датою утворення УЦР вважається 7 (20) березня 1917 р. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д.Дорошенко, С.Єфремов, А.Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М.Грушевського, а його заступниками - Д. Антоновича і Д. Дорошенка.

Таким чином, характерне для всієї країни двовладдя на Україні набуло більш складної конфігурації. Крім органів Тимчасового уряду і Рад на політичну арену тут виступила УЦР, котра представляла національний рух. Співвідношення, протиріччя і взаємопереплетіння соціальних і національних аспектів визначило розвиток революції на Україні.

Для підтвердження своєї політичної ваги і повноважень, щоб надати УЦР характер дійсного представництва, було організоване проведення Всеукраїнського національного конгресу, котрий відбувся 6-8 квітня в Києві. На ньому було присутні біля 900 делегатів від різних економічних, політичних, культурних, просвітницьких, професійних і т.д. українських організацій. На конгрес були запрошені представники від усіх українських губерній, а також від Петрограду, Криму, Кубані, Холмщини (Польща). Конгрес переобрав УЦР у складі 150 чол.: представників губерній, міст, політичних, суспільних і ін. організацій. Головою ЦР був обраний М. Грушевський, його заступниками – В. Винниченко і С. Єфремов. Після Конгресу УЦР обрала зі свого складу виконавчий орган – Комітет, згодом названий Малою Радою. Деякі дослідники вважають, що Конгрес перетворив УЦР на представницький орган усієї України.

З ініціативи УЦР почали створюватися підпорядковані їй місцеві органи – губернські та повітові ради. Паралельно з цим відбувалося об’єднання українських станово-професійних організацій. Наприкінці весни – початку літа 1917 р. відбулися два Всеукраїнські військових з’їзди, Всеукраїнський селянський і робітничий з’їзди. Висловлюючи підтримку УЦР, ці з’їзди підштовхували її у бік більш радикального вирішення як соціально-економічних, так і національно-політичних питань.

Заручившись такою підтримкою, УЦР стала пред’являти все більші претензії на владу. Між нею і Тимчасовим урядом наростала напруженість. Тимчасовий уряд відмовлявся вирішувати питання автономії України до скликання Всеросійських Установчих зборів. У відповідь на це УЦР прийняла 10 (23) червня І Універсал, у якому проголосила автономію України. Фактично УЦР брала на себе державні функції. Був створений виконавчий орган – Генеральний секретаріатна чолі з В. Винниченком. І Універсал УЦР викликав величезний суспільний резонанс. Тимчасовий уряд змушений було піти на врегулювання відношень із УЦР. Результатом компромісу став ІІ Універсал УЦР, ухвалений 3 (16) липня. В цьому документі вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, які проживають в українських землях, УЦР перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Передбачалося формування УЦР відповідального перед нею органу — Генерального секретаріату, який після затвердження Тимчасовим урядом мав стати носієм найвищої крайової влади Тимчасового уряду в Україні. УЦР брала зобов’язання боротися проти намірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів (Цих своїх зобов’язань ЦР дотримувалася. Так, коли 4-6 липня бійці українізованих військових підрозділів (полк ім. П. Полуботка) взяли під контроль ключові об’єкти в Києві з метою підштовхнути проголошення незалежності, запропонувавши свої послуги ЦР, та відмовилася і сприяла їхньому роззброєнню й відправці на фронт). Ці положення були підтверджені спеціальною Інструкцією Тимчасового уряду, в якій, між іншим, той обмежив владний вплив УЦР п’ятьма з дев’яти українських губерній – Київською, Волинською, Подільською, Чернігівською і Полтавською.

Влада УЦР була виключно формальною. УЦР основну увагу приділяла безкінечним суперечкам із Тимчасовим урядом стосовно межі своїх повноважень, у той час, як найважливіші проблеми – продовольча, земельна, охорони правопорядку й т.ін. – залишалися невирішеними. Після ІІ Універсалу почалося повільне але неухильне падіння авторитету УЦР.

На місцях у силу розмитості функції управління і самоврядування, існували своєрідні три центри влади (органи Тимчасового уряду, органи УЦР, Ради). Як і в усій Російській імперії, в Україні восени 1917 р. революційна криза досягла вищої точки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЛЕКЦІЯ 9 ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ГРУП ТА ЇХ РОЛЬ У СТВОРЕННІ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ ФОРМИ ДЕРЖАВНОСТІ.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.