Наукові погляди М. Туган-Барановського. Народництво

Основні форми організації внутрішньої торгівлі в Україні. Фінансова політика

Головним джерелом бюджетних доходів царської Росії в першій половині XIX ст. були оброчний і подушний податки з селян, шинкові і митні збори, податки з капіталів і торгових оборотів, незначні податкові збори з дворян. У 1839-1843 рр. була проведена фінансова реформа з метою упорядкування грошового обігу, вдосконалення фінансових відносин.

Проте, у зв'язку зі зростанням державних і, особливо військових, витрат мирський уряд знов вдався до емісії нових кредитних білетів, які почали знецінюватися. У 1962 р. була зроблена спроба чергової грошової реформи, згідно якої дозволявся обмін кредитних квитків на золото і срібло, але вже наприкінці наступного року обмін був скасований.

Головними формами організації внутрішньої торгівлі в Україні в XIX ст. залишалися ярмаркова, базарна і постійна стаціонарна торгівля.

Торгові обороти ярмарок були різними: від декількох сотень до декількох мільйонів карбованців.

Дрібні міські, містечкові і сільські ярмарки обслуговували порівняно невеликий район, переважно навколишні населені пункти. Торгівлю тут вели в основному місцевими товарами вроздріб. У цих ярмарках брало участь майже все місцеве населення. Постійною фігурою на дрібних ярмарках був торговец-скупник. Особливо потрібними ці ярмарки були в сільських місцевостях, де була слабко розвинена постійна торгівля, а збут сільськогосподарських продуктів, селянських промислових виробів не набув організованого характеру. Тривалість таких ярмарків обмежувалася одним-двома днями.

Великі міські ярмарки обслуговували господарсько-адміністративні регіони України, об'єднували їх в одне економічне ціле, а також втягували українські землі в систему всеросійського ринку, були важливими пунктами всеросійського обміну. На цих ярмарках широко практикували оптову торгівлю, в якій головна роль належала купцям і поміщикам. На великі міські ярмарки привозили товари майже зі всіх українських губерній, багатьох центральних губерній Росії, з Білорусі, Польщі, Прибалтики.

Змінювалися форми і методи торгівлі на ярмарках. Ширше застосовували оптову торгівлю за зразками, у формі аукціонів. Наприклад, на Київському контрактовому ярмарку продаж-купівлю здійснювали в основному у формі контрактів (договорів) на товари, які були на місцях виробництва (хліб, цукор, метал, вугілля і тому подібне).

Деякі оптові ярмарки скорочували об'єм товарообігу, а деякі, навпаки, з розбудовою залізничної мережі поширювали торгівлю та перетворювалися на міжрайонні і всеросійські торгові пункти.

На оптових ярмарках, в першу чергу, посилилася тенденція спеціалізації торгівлі. Серед порівняно великого асортименту (понад 40 найменувань) виділявся один або декілька видів товарів, які визначали специфіку того або іншого ярмарку.

Таким чином, господарський розвиток України в цей період визначався її колоніальним статусом і носив аграрно-індустріальний характер.

Ідейним виразом інтересів селянства, дрібних виробників, їх зростаючого протесту як проти залишків кріпосництва, так і проти молодого капіталізму стало народництво(70 - 90-ті роки XIX ст.). Народники виступили з критикою капіталізму, оцінюючи його як регрес в економічному житті, і протиставили йому особливий самобутній шлях країни до соціалізму через устрій общинного селянства й кустарів. У загальній теорії народництва розрізняють дві течії: революційну (70-ті роки) і ліберальну (80 - 90-ті роки), які являли собою процес еволюції цього напряму економічної думки. Революційні народники прагнули підняти трудові маси селянства на боротьбу з царизмом і поміщицьким землеволодінням. Вони йшли в народ "бунтувати" його, переконані в можливості селянської соціалістичної революції, яка відкриє шлях до некапіталістичного розвитку на базі самобутньої общинної організації селянського життя. Народники вважали, що капіталізм руйнує потенційну базу соціалізму — общину. Це була концепція "селянського соціалізму", яка своїм корінням визнавала ідеї "общинного соціалізму" О. Герцена (40-і роки XIX ст.). Головні течії революційного народництва мали певні відмінності, але зберігали єдність з основних питань. Їх очолювали Петро Лавров (1823 - 1900 рр.), Михайло Бакунін (1814 - 1876 р.р.), Петро Ткачов (1844 - 1885 рр.).

Ліберальні народники, що групувалися навколо журналу "Російське багатство", відмовилися від орієнтації на радикальне усунення залишків кріпосництва шляхом "селянської соціалістичної революції" й перетворилися на дрібнобуржуазних реформістів. Вони виступили з програмою "дрібних справ", вимагаючи розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, забезпечення селян позичками для розвитку їхнього господарства, створення мережі ощадних кас і сховищ на селі. Василь Воронцов (1847 – 1918 рр.), Микола Даніельсон (1844 – 1918 рр.), Микола Михайловський (1842 – 1904 рр.) та інші ліберальні народники порушували питання про перспективу капіталістичного шляху розвитку й говорили про "штучність" українського капіталізму, його незначні позиції в економіці країни, про панування небуржуазного "народного виробництва", представленого общинним селянством і кустарними промислами. Вирішальну роль в обґрунтуванні ідейної безпідставності народництва відіграли праці Г. Плеханова про утвердження капіталізму наприкінці XIX ст.

Ідеї марксизму та твори його основоположників істотно впливали на суспільно-економічну думку України. Одним з перших коментаторів і пропагандистів першого тому "Капіталу" був Микола Зіпер (1844 – 1888 рр.), який відіграв важливу роль у розвитку економічної теорії в Україні. Коло його наукових інтересів було досить широким: від аналізу економічного стану країни до теорії класичної школи та досліджень ранніх стадій розвитку суспільства. Предмет політекономії М. Зібер визначав як систему виробничих відносин, що досліджуються за допомогою методу наукової абстракції на основі пізнання економічних законів. Він займався питаннями трудової теорії вартості, заперечуючи визначення вартості товару витратами на його виробництво та не погоджуючись з визначенням вартості як співвідношення попиту й пропозиції. М. Зібер відстоював теорію чистого доходу Д. Рікардо та теорію додаткової вартості К. Маркса, неодноразово наголошуючи, що дослідження автора "Капіталу" є логічним продовженням і завершенням класичної англійської політекономії. М. Зібер мав власний погляд на перспективу розвитку капіталізму. Він не поділяв думку про існування історичної тенденції нагромадження капіталу, сформульованої К. Марксом. На його думку, нагромадження капіталу, його концентрація й централізація закладають основи переходу до нової суспільної системи.

У середині 70-х років XIX ст. почалася революційна діяльність Георгія Плеханова (1856 – 1918 рр.) — першого російського марксиста. Його погляди мали складну теоретичну еволюцію - спочатку він поділяв ідеї революційного народництва, потім сприйняв марксову теорію і розповсюджував її, а з 1903 р. носив на собі клеймо "меншовика", не поділяючи більшовицьких методів та ідеології. Г. Плеханов приділив велику увагу критиці народницьких концепцій, стверджуючи, що зростання капіталізму на базі внутрішнього ринку — незаперечний факт, а некапіталістичний шлях еволюції неможливий. Водночас, Г. Плеханов активно виступав проти ревізіонізму, бернштейніанства, легального марксизму, історичного напряму, повністю поділяючи марксистську ідею революційного перетворення світу. Самостійно Г. Плеханов не займався розробкою економічної теорії, хоча іноді й висловлював досить цікаві думки з деяких питань політичної економії. Наприклад, конкретизуючи предмет політекономії, учений розрізняв власне виробничі відносини (соціально-економічні) і відносини, що визначають організацію продуктивних сил (організаційно-економічні). У марксистський період своєї діяльності (1883— 1903 рр.) Г. Плеханов відіграв визначну роль у пропаганді та розповсюдженні революційної теорії К. Маркса, її захисті, в ідейній боротьбі з народниками й ревізіоністами.

На початку XX ст. лідери легального марксизму відкрито стали пропагувати ідеї буржуазного лібералізму, підтримуючи ряд демократичних вимог і деякі елементи економічного вчення марксизму. Постійно віддаляючись від політичної та ідеологічної позиції марксизму, вони прагнули подати науковий аналіз економічної дійсності з іншого погляду. У теорії вартості поступово стала панівною суб'єктивно-психологічна школа, у питаннях розподілу — так звана соціальна теорія, у теорії економічних циклів і криз — концепція економічної кон'юнктури.

Усі ці проблеми знайшли найбільш яскраве відображення у творах М. Туган-Барановського, ученого зі світовим ім'ям, громадського й державного діяча України, міністра фінансів за часів Центральної Ради. Спираючись на теоретичні настанови А. Сміта й Д. Рікардо, теорію К. Маркса, досягнення інших шкіл політекономії, він першим серед українських економістів виступив за об'єднання трудової теорії вартості з теорією граничної корисності. Ще в 1890 р. М. Туган-Барановський писав, що вчення про граничну корисність благ не тільки не заперечує теорії Д. Рікардо й К. Маркса, а навпаки, у правильному розумінні підтверджує їх. Стверджуючи, що теорія граничної корисності лише суб'єктивна, а трудова теорія лише об'єктивна, він робив висновок про їх взаємодоповнюваність. Пізніше він обґрунтував закон, згідно якого граничні корисності вільно відтворюваних господарських благ пропорційні їх трудовим вартостям. Ця політекономічна формула стала основою багатьох досліджень російських, українських, а потім радянських економістів-математиків; її сприйняли й зарубіжні вчені. Цей факт ще раз підтверджує, що в економічній теорії мають право на існування всі концепції та погляди.

Круг досліджуваних проблем М. І. Туган-Барановським широкий і різноманітний. Це і теорія криз та циклів, місце і роль капіталізму як системи, теорії кооперації, розподілу, теорія вартості, маржинализм і багато інших проблем. Багато його наукових пропозицій і прогнозів витримали випробування часом і набули подальшого розвитку в працях його учнів і послідовників.

У роботі "Промислові кризи" М.І. Туган-Барановський показав закономірність не тільки виникнення криз, але й їх подолання, завдяки інвестиційній і соціальній політиці. Він звернув увагу на необхідність соціальної, а не політичній спрямованості економічного розвитку шляхом посилення соціальної політики, направленої на гармонізацію умов матеріального життя різних прошарків і соціальних груп суспільства.

Саме з цих теоретичних передумов у середині ХХ століття стокгольмською школою наукової економічної думки були запропоновані шляхи самозбереження і розвитку капіталізму через його шведську модель, найуспішніше реалізовану в даний час в скандинавських країнах і відому як "шведський соціалізм". Завдяки посиленню соціальної політики в державі ці країни за рівнем життя останніми роками посідають перші місця серед найбільш розвинених країн світу.

За принциповими економічними положеннями М.І. Туган-Барановський полемізував з висновками марксистського учення. Зазначав, що він відноситься до К.Маркса не як супротивник, але і не як учень.

Вивчаючи теорію періодичних криз, в яких марксистське учення бачило надійну ознаку майбутньої загибелі капіталізму, М.І. Туган-Барановський стверджував, що капіталізм "ніколи не помре своєю смертю". Він не розділяв - учення Маркса про природну, мимовільну загибель капіталізму. На його думку, капіталізм здатний до безперервного розвитку, хоча і проходитиме через кризи. В результаті своїх досліджень, він дійшов висновку, що кризи є не симптомами загибелі капіталізму, яка наближається, згідно теорії Маркса, а механізмом його саморегулювання. Історія ХХ століття підтвердила правоту висновків М.І Туган-Барановського.

Вже тоді, в своїй теорії розподілу, М.І. Тутан-Барановський приходить до висновку; що зростання продуктивності праці може привести до підвищення заробітної плати і прибутку водночас, пом'якшуючи тим самим класові суперечності, і заперечує висновки марксизму про абсолютне зубожіння робочого класу в процесі розвитку капіталізму. Однак, М.І. Туган-Барановський зазначав, що на величину прибутку впливає і соціальний чинник, оскільки прибуток може збільшуватися і за рахунок заробітної плати. Ці економічні і соціальні висновки ученого є однією з причин забуття праць М.І. Туган-Барановського в колишньому СРСР, де марксизм був державною політикою країни. Ідеї соціального перевлаштування суспільства М.І. Туган-Барановський не обмежує доктриною марксизму, а поступово формує початок власної теорії соціалізму, пише ряд робіт з цієї проблеми: "Соціалістичне учення щодо експлуатації праці", "Сучасний соціалізм у своєму історичному розвитку” та інші. Він вкладає в ідею соціалізму ідею свободи людини і не ототожнює із соціалізмом, який будується в той період.

Він пов'язує ідеї реформи суспільства, пошуки моделі нового суспільства з розробкою нової концепції, публікує знамениту роботу "Соціальні основи кооперації", яка тільки за життя автора витримала три видання. Кооперація за своєю природою, пише він, нерозривно пов'язана з демократією, колективізмом, культурою не тільки об'єднувати селян з метою підвищення економічної ефективності їх господарювання, але і допомагає усвідомити себе членами одного класу, піднятися на якісно новий ступінь самосвідомості. Під кооперацією М. І. Туган-Барановський мав на увазі не колективізацію, а різні форми об'єднання зусиль, кооперації одноосібних господарств. Кооперація, на його думку, давала вільний вихід творчої енергії її учасників, не стримувала особу, спонукала розвивати заповзятливість, винахідливість.

В основі господарства (у тому числі й соціалістичного), на думку М. Туган-Барановського, знаходяться потреби та інтереси людини. Обґрунтування необхідності переходу до соціалізму вчений здійснив у двох аспектах: етично-правовому й матеріалістичному. Ідея верховної цінності людської особистості та права на свободу поєднується в нього з думкою про необхідність встановлення "господарської системи найвищої продуктивності" — соціалістичної. Мета соціалістичного суспільства також сформульована вченим двоїсто: "З одного боку, воно повинно прагнути найбільш повного задоволення всіх суспільних потреб; з іншого боку, воно повинно найбільш повно забезпечувати свободу кожного". Для вирішення першого завдання потрібен централізм на засадах планомірності, другого — максимальний демократизм виробничого процесу та контроль з боку безпосередніх виробників. Трансформацію насильницького колективістського начала у більш вільне начало кооперації, передусім у сільському господарстві, М. Туган-Барановський трактував як тенденцію до еволюційного розвитку соціалізму.

Значний вплив на сучасну політекономію мала теорія економічних циклів і криз М. Туган-Барановського, яка стала панівною на початку XX ст. Автор її вважав, що ні класична школа А. Сміта й Д. Рікардо, ні концепція С. Сісмонді не розкривають справжніх причин криз. Він звернув увагу на тісний зв'язок між зміною цін на засоби виробництва та рухом процесу нагромадження грошового капіталу, який іде або на збільшення інвестицій, або на утворення фонду заощаджень. Цими ідеями М. Туган-Барановський передбачив сучасну інвестиційну теорію циклу, центром якої є ідея "заощадження — інвестиції" як головна пружина циклічних коливань. Не погоджуючись із популярною теорією недоспоживання, М. Туган-Барановський виходив з того, що недостатній споживчий попит може компенсуватися розширенням інвестиційного (виробничого) попиту. Інвестиційні можливості зменшуються внаслідок обмеженості банківських ресурсів, встановлення невигідних умов застосування позичкового капіталу, а головне — диспропорційності розподілу вільних коштів між сферами економіки. Останнє є вирішальним чинником циклічних коливань і появи економічних криз.

Ідеї М. І. Туган-Барановського втілив в життя і отримав світове визнання його учень - Микола Кондрат’єв, який в середині 20-х років ХХ століття відкрив великі цикли кон'юнктури, які увійшли до світової науки під назвою "довгих хвиль" Кондрат’єва. У 1923 році Кондрат’євим була видана книга про М.І. Туган-Барановського.

Шляхом поєднання трудової теорії вартості й теорії граничної корисності пішли і видатні економісти-математики: Володимир Дмитрієв (1868 – 1913 рр.), Євген Слуцький (1880 – 1948 рр.) та інші. У своїй головній праці "Економічні нариси" (1904 р.) В. Дмитрієв запропонував економікоматематичні моделі цін, побудовані на основі синтезу теорії граничної корисності й теорії витрат виробництва на трудовій основі. Він виходив з того, що під час визначення рівня товарної ціни необхідно враховувати умови як виробництва товару, так і його споживання в замкненому виробничо-технологічному та споживчому комплексі.

Отже, завдяки внеску таких видатних учених на початку ХХ століття економічна наука в Україні піднялася до європейського рівня.

ТЕМА 9 ГОСПОДАРСТВО ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА В ПЕРІОД ДЕРЖАВНО-МОНОПОЛІСТИЧНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ (ПЕРША ПОЛОВИНА ХХ СТ.)

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Економічна думка в Україні у другій половині ХІХ століття	\|	Економічні підсумки першої світової війни

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.094 сек.