Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Економічна думка в Україні у другій половині ХІХ століття

Передумови, основні етапи і наслідки промислового перевороту в Україні. Економічний зміст аграрних реформ 1848-1861 р., їх соціальні наслідки

 

Промисловий переворот поклав початок індустріалізації економіки України. Його перший етап припадає на 20 — 40-і рр. XIX ст. Не дивлячись на панування кріпацтва в аграрній сфері, в першій третині XIX ст. мануфактурне виробництво досягло значних успіхів. Набули поширення механічні робочі машини, зросла зацікавленість поміщиків в збільшенні виробництва.

Промисловий переворот в Україні почався в харчовій галузі промисловості. У 20-х роках з'явилися перші парові гути (у виробництві цукру). Зростаючі потреби в машинах і механізмах зумовили появу машинобудівних заводів. Перший завод з виробництва сільськогосподарської техніки, гідравлічних пресів, парових казанів і устаткування для цукрових заводів побудував у 1841 р. український поміщик Кандиба. До 1861 р. в українських губерніях налічувалося більше 20 машинобудівних заводів. Це сприяло зростанню обсягів металургійною виробництва, видобутку кам'яного вугілля. Промислове виробництво базувалося, головним чином на примусовій праці кріпосних.

Панщинна система господарювання в Східній Галичині, Закарпатті і Буковині, була так само, як і в Східній Україні, малоефективною, гальмувала розвиток господарства і вимагала ліквідації кріпацтва. Імператор Йосип II проголосив ряд змін в аграрній сфері, які передбачали:

- звільнення селян від особистої залежності;

- судочинство над селянами мав здійснювати не пан, а спеціально призначений державний чиновник;

- чітко визначався розмір панщини (до 30 днів на рік);

- заборонялося збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок селянських земель;

- сільським лихварям, які відмовлялися займатися сільським господарством, заборонялося проживати в селі тощо.

Наслідком йосиповських реформбуло те, що, хоча вони і не ліквідували соціальний конфлікт між поміщиками і селянами, проте перевели його в сферу закону.

Закон (патент) про ліквідацію панщини в Галичині був проголошений 22 квітня 1848 року. Селяни оголошувалися вільними громадянами держави і звільнялися від панщинних повинностей.

Не дивлячись на недоліки, аграрна реформа в цілому сприяла розвитку господарства, розчистила шлях для інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, формування індустріального суспільства.

Передумови відміни кріпацтва в Україні визрівали впродовж тривалого часу. Його ліквідації вимагали, перш за все, аграрні відносини, які свідчили про кризу панщинної системи господарювання. У першій половині XIX ст. посилюється занепад поміщицьких господарств. Праця кріпосних селян стає малопродуктивною. Землеробство ведеться традиційними методами, екстенсивним шляхом. Поряд з тим, початок індустріалізації в країнах Західної Європи і в Росії вимагають збільшення виробництва сільськогосподарської продукції (зерна). З огляду на це, кріпацтво було основним гальмом в розвитку сільського господарства і промисловості.

19 лютого 1861 р. був проголошений офіційний Маніфест про відміну кріпацтва. Реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння. Проте, зменшила селянські земельні наділи, якими селяни користувалися до реформи.

Разом з тим, реформа 1861 р. створила сприятливі умови для активізації господарської діяльності, перетворила кріпосних селян на вільних людей. Селяни могли вільно пересуватися, купувати і продавати рухоме і нерухоме майно, займатися підприємництвом, торгівлею.

Другий етап промислового переворотупроходив після ліквідації кріпацтва. Його хронологічні межі (умовно) - це 60-80-і роки ХІХ ст. В цей час фабрики і заводи остаточно витісняють мануфактурне виробництво. Як і в попередні десятиліття, центральне місце в українській промисловості займало цукроваріння. Успішно розвивалися мукомельне, масляне, текстильне та інші виробництва.

Таким чином, після ліквідації кріпацтва в Україні прискорився економічний розвиток і завершився промисловий переворот.

Колоніальним аграрним сировинним придатком промислово розвинених центральних і західних провінцій Австро-угорської імперії залишалися підвладні їй землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. У 70— 80-х рр.XIX ст. тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрично-заводської промисловості. У Східній Галичині розвивалися традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, тютюнова, паперова, скляна, керамічна. Проте застосування передової техніки в цих галузях відбувалося дуже повільно. Однією з перешкод цьому був початок промислового перевороту В німецьких і чеських провінціях Австрії ремісничі і мануфактурні вироби не витримували конкуренцію з фабрично-заводською промисловістю. Негативно впливала також колонізаторська політика властей, які не були зацікавлені в промисловому зростанні західноукраїнських земель.

Наприкінці XIX ст. на Закарпатті почали здобувати граніт, мармур, гончарну глину, вапняк тощо. Велике значення мав видобуток бурого вугілля і кам'яної солі.

 

 

Зростаючий селянський антифеодальний рух дав поштовх розвитку суспільно-економічної думки в середовищі передової інтелігенції. Під впливом революційно-демократичних ідей за негайне скасування кріпосництва та звільнення селян із землею без викупу виступили петрашевці (члени таємного гуртка М. В. Буташевича-Петрашевського), а також члени таємної політичної організації «Товариство св. Кирила і Мефодія».

Поглиблення кризи кріпосницької системи сприяло також посиленню дворянсько-ліберальної течії, яку представляла певна частина поміщиків.

Серед передових ідеологів дворян, які прагнули подолання економічної відсталості країни шляхом реформ, помітне місце займав відомий вчений та громадський діяч, засновник Харківського університету В. Каразін (1773— 1842 .р.). За свої проекти реформ він зазнав арешту, багаторічних поліцейських наглядів, довічної заборони мешкати в Петербурзі та Москві, ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці та інших репресій з боку царизму. Але ці репресії не примусили його відмовитись від своїх поглядів.

У корінному соціально-економічному питанні того часу — ставленні до кріпосництва — Каразін мав чітко виражену дворянсько-ліберальну позицію. Прихильник підлеглості селян поміщикам, він, проте, висував ідеї, а також робив практичні кроки, спрямовані на обмеження поміщицького свавілля, поступове звільнення селян від кріпосної залежності.

В. Каразін прагнув ліквідації найтяжчих і найгрубіших форм особистої залежності селян від поміщиків, з її необмеженими поборами та платежами, які негативно впливали на економіку поміщицьких господарств. Він вважав за необхідне визначити обсяг повинностей селян за володіння (точніше, «вічне» користування) ними поміщицькою землею, ліквідувати панщину й замінити її грошовим оброком. Сума грошової ренти з селянського двору, за пропозицією Каразіна, мала становити (за оцінкою 1805 р.) 45 крб. на рік, тобто дорівнювати «ціні» 150 робочих днів і залишатися незмінною.

Слід зауважити, що Каразін не ставив вимоги повної ліквідації кріпосного права. Він підкреслював, що зовсім не відкидає так зване кріпосне право (тобто право підпорядкованості селян своїм поміщикам), а хотів би лише, щоб зловживання цим правом були викорінені, і найголовнішим серед цих зловживань є панщина.

Виходячи з закономірностей суспільно-економічного розвитку феодалізму, проект Каразіна, спрямований на ліквідацію панщини та заміну її грошовою рентою, мав, безумовно, певне прогресивне значення. Перетворення (за умови грошової ренти) звичаєво-правових відносин між селянином і поміщиком на договірні створювало умови для особистого звільнення селян у майбутньому й розвитку нових, капіталістичних відносин у землеробстві. Здійснення пропозицій Каразіна мало скласти передумови для поступового перетворення феодально-залежного селянина, передусім, звісно, заможного, на орендаря.

Антикріпосницький характер системи В. Каразіна проявлявся також у тому, що частина поміщицької землі, яка залишалася після наділення селян земельними ділянками, мала оброблятися не примусовою їхньою працею, а найманою. «Після розподілу мого нерухомого майна на користь селян залишається ще у мене деяка кількість орної землі й сінокосу, які обробляю я власною худобою моєю і найманими людьми...» Відомо, що коли частина поміщицької землі обробляється поміщицьким реманентом і найманими робітниками, то в такому господарстві вже виникають елементи капіталізму, а поміщик перетворюється на поміщика-землевласника.

В цілому, проект В. Каразіна являв собою не що інше, як своєрідний варіант так званого прусського (поміщицького) шляху розвитку капіталізму в землеробстві.

Проблему поступової відміни панщинно-кріпосницької системи В. Каразін тісно пов'язував з необхідністю державних реформ у країні. Так, у листі міністру внутрішніх справ Кочубею він зазначив, що створення Державної думи, тобто перетворення абсолютної монархії на конституційну, створило б, на його думку, сприятливі умови для поступового зникнення «рабства в приватних володіннях поміщиків, як і в імперії взагалі...».

Отже, погляди В. Каразіна значною мірою відбивали назрілі нові тенденції в економічному розвитку країни, коли в надрах старого кріпосницького ладу зміцнювався капіталістичний уклад. Являючи собою у сутності поміщицьку програму аграрних реформ, що об'єктивно мали призвести до зміни феодального ладу капіталістичним, погляди В. Каразіна, таким чином, були прогресивними для свого часу.

Причиною економічної відсталості країни, дедалі зростаючої залежності від промислово розвинених держав Європи В. Каразін вважав її однобічний, аграрний розвиток. Вирішальну умову подолання такого стану він вбачав у форсованому зростанні вітчизняної промисловості, в якому держава мала відігравати активну роль. З цією ж метою він наполягав на прийнятті законів, які забезпечили б економічні інтереси підприємців і купців. Водночас, В. Каразін висловлював думку про необхідність надання фабрикантам і власникам мануфактур певних привілеїв, головним з яких він вважав звільнення їх від податків, які гальмували розвиток промислового підприємництва.

Прогресивною була й вимога В. Каразіна щодо розвитку промисловості по всій країні, а не лише в одній столиці. Для розв'язання цієї надзвичайно гострої проблеми він запропонував перелік оригінальних планів, у тому числі й залучення до цієї справи іноземних капіталістів.

В. Каразін розумів, що розвиток вітчизняної промисловості значною мірою залежить від стану фінансової системи країни. Він показує, що зовнішні державні борги, які зростають з року в рік, — головна причина безупинного знецінення грошей і, отже, занепаду промислів, як і інших галузей господарства. Тому В. Каразін запропонував перелік реформ у фінансовій політиці, метою яких було підвищення курсу карбованця, зміцнення фінансової системи й посилення в результаті цього вітчизняної промисловості. Однією з реформ, запропонованих ним, був продаж «приватним людям» усіх казенних земель, що, на його думку, мало мати сприятливий вплив на всі галузі промисловості.

В. Каразін визнавав корисним тільки прибуткові підприємства. При цьому, перевагу він віддавав не державним, а приватновласницьким підприємствам, оскільки вважав, що приватна власність і породжуване нею приватне підприємництво краще відповідає вимогам часу.

Слід підкреслити, що В. Каразін дедалі більше усвідомлював необхідність розвитку підприємництва «по-європейські», тобто капіталістичним шляхом. В останній період свого життя він уже прямо висловлювався про доцільність використання такої форми капіталістичного підприємства, як акціонерне товариство.

Хоча В. Каразін і не усвідомлював, що головною перешкодою на шляху будь-якого прогресу, в тому числі й розвитку промисловості, є кріпосне право, але його погляди були прогресивними для того часу. Вони відбивали назрілі потреби економічного розвитку країни і об'єктивно сприяли створенню умов для виникнення нової капіталістичної системи господарства.

Кризовий характер феодально-кріпосницького ладу знайшов своє відображення і в працях А. Скальковського «Хронологічний огляд історії Новоросійського краю» (1836 — 1837 рр.) та «Досвід статистичного опису Новоросійського краю» (1850—1853 рр.).

Виступаючи апологетом великого поміщицького господарства, А. Скальковський все ж наприкінці 50-х років не заперечував необхідності «звільнення» селян. Тому, основна його думка сконцентрувалася на тому, що необхідно зробити, щоб не втратити своїх феодальних привілеїв на землю та кріпосних селян. А. Скальковський гадав, що найкращий спосіб «звільнення» селян — наділити їх такою кількістю землі, яка здатна задовольнити їхні мінімальні потреби. Тоді вони не втікатимуть від поміщиків, а будуть надійно прикріплені до них в силу залежності економічної і, частково, адміністративної. Селяни мусили щороку виплачувати поміщикові певну суму грошей, або відробляти на цю суму панщину— 125 днів на рік зі своєю робочою худобою тощо.

Необхідність реформування аграрних відносин, підвищення рентабельності поміщицьких господарств шляхом ліквідації панщини та переведення селян на грошовий оброк обґрунтовуються в записці «Про кріпосний стан у наш час і можливості його знищення» відомого полтавського поміщика-ліберала Г. Галагана.

Основний зміст «Записки», як підкреслював сам автор, полягає у тому, що він дійшов висновку про неможливість дальшого залишення кріпосництва і панщини в старому своєму вигляді, бо це небезпечно, а отже, й невигідно для дворянства. Одночасно Г. Галаган підкреслював, що «селяни в останні 30 або 40 років швидкими кроками дійшли до занепаду матеріального добробуту, моральності й навіть фізичного розвитку. Явища цього приховати не можна». Причиною такого становища, на його думку, є те, що поміщики, прагнучи дедалі більшої розкоші, надмірно експлуатують селян.

Г. Галаган, таким чином, вірно відзначав, що поміщики не були підготовлені до інших, не кріпосницьких форм господарювання. Панщина ж, як єдине джерело прибутковості, поширювалася занадто швидко, а селяни водночас бідніли, руйнувалося їхнє господарство.

Таким чином, соціально-економічна база кріпосницького господарства, що базувалася на примусовій кріпосній праці селян, дедалі більше занепадала, а поміщицьке господарство швидко просувалося до економічної та соціально-політичної кризи. Галаган належав до тих ліберальних поміщиків, які усвідомили, що кріпосницькі відносини мали гостру суперечність і подальше їхнє існування неминуче призведе «до вибуху селянських повстань».

Соціально-економічні погляди Галагана, як і інших ідеологів ліберального дворянства, були дуже обмеженими. Проте, його «програма» мала й деякі позитивні риси. Так, торкаючись конкретних засобів «емансипації селянства», Галаган підкреслював, що селянин «не підлягає викупу, ні винагороді при звільненні», що йому при звільненні слід надавати земельні ділянки, а фінансові розрахунки з поміщиками при цьому повинна взяти на себе держава.

Але, визнавши необхідність особистого звільнення кріпаків без викупу, Галаган водночас захищав іншу вимогу дворянства — визнання поміщицької земельної власності та її збереження. Галаган теж вважав, що реформа має здійснитися на тій же (кріпосницькій) соціально-економічній основі — «не допустити порушення становища самих поміщиків» і, разом з тим, забезпечити «спокій у країні». Селян, на його думку, необхідно наділити лише мінімальними ділянками землі і тим зробити їхнє господарство придатком поміщицького: селяни «отримають землю, хоч і недостатню для того, щоб з неї жити в достатку, але досить для того, щоб зберегти осілість і не бути бездомним», а поміщики «будуть оточені людьми, які легко погодяться на роботу». Все це «не порушить порядку й ходу господарювання».

Отже, основна увага в «Записці» Г. Галагана приділяється питанню пристосування кріпосницьких форм господарювання до капіталістичних.

Найглибший аналіз кризового стану феодально-кріпосницького ладу напередодні реформи міститься в працях видатного українського економіста й статистика Д. Журавського (1810 -1856 рр.), який у 1845 р. переїхав з Петербурга до Києва, працював чиновником особливих доручень при губернаторі, а пізніше, й до кінця свого життя, обіймав посаду вченого секретаря Комісії для опису губерній.

Широко використовуючи статистичний матеріал, Д. Журавський на прикладі Київської губернії показав стан і перспективи розвитку основних галузей промисловості. Зокрема, він зазначав, що в поміщицьких мануфактурах, які панували в усіх сферах виробництва ще в 30-х роках XIX ст., в 40-х роках виробництво різко скоротилося й вони поступилися місцем купецьким мануфактурам. При цьому він дійшов висновку, що занепад поміщицьких підприємств був спричинений застосуванням малопродуктивної кріпосної праці. Остання ставала дедалі менш вигідною, а примітивна техніка не могла забезпечувати підвищення рівня виробництва. З поміщицьких підприємств, зазначав він, розвивалися головним чином такі, що застосовували нову техніку та вільнонайману працю або ж виконували замовлення казни.

Одну з головних причин низького рівня розвитку вітчизняної промисловості Д. Журавський вбачав у, зумовленій кріпосним правом, бідності народу, тобто нерозвинутості внутрішнього ринку. В країнах Західної Європи, писав учений, споживачами більшої частини промислових виробів були трудящі. До того ж за наявності залізниць і розвитку судноплавства надлишки продуктів легко переміщувалися з одного кінця країни в інший.

На відміну від його сучасників Д. Струкова, М. Бунге, І. Вернадського - Журавський ґрунтовно вивчав питання про стан та перспективи дрібного виробництва. На його думку, в умовах кріпосної системи господарства споживачами товарів фабричного виробництва були лише «достатні класи», тобто поміщики, купці, чиновники тощо — порівняно незначна частина населення, причому вони віддавали перевагу закордонним виробам. Потреби ж більшої частини народу могли задовольнятися виробами кустарного виробництва та ремесла –дешевими, а отже, доступнішими. Журавський пропонував сприяти поліпшенню якості продукції дрібних виробників, з тим щоб вона не поступалася фабричним виробам.

Водночас, Д. Журавський не заперечував і необхідності подальшого розвитку великого виробництва — промисловості. На його думку, і дрібна, й велика промисловість мають розвиватися і вдосконалюватися одночасно, але дрібна власність у цих умовах, за відносної нерозвинутості великої, заслуговує на фінансову підтримку уряду.

Отже, Журавський виступав водночас за розвиток і великого, і дрібного виробництва, виходячи при цьому з різної купівельної спроможності окремих верств населення.

Як і інші передові економісти країни, Д. Журавський намагався теоретично узагальнити досвід капіталістичного розвитку Західної Європи. Що ж стосується України, то він не лише визнавав розвиток тут капіталізму, а й розумів прогресивність цього ладу порівняно з феодальним. Проте, на відміну від деяких учених - «західників», які всіляко захищали буржуазний лад, Журавський вказував на деякі основні суперечності капіталізму, що відбивалися на становищі народних мас. Такі негативні явища капіталізму, як безробіття, злиденне життя робітників, були зазначені ним ще до того, як революційні демократи виступили з критикою капіталізму на сторінках демократичної преси.

Оригінальні, глибокі за змістом погляди висловлював Д. Журавський і щодо сільського господарства. Насамперед, він зазначив, що основою економічних відносин між поміщиками та селянами виступає поміщицька власність на землю — головний засіб виробництва. Досліджуючи економіку поміщицького господарства, Журавський дійшов висновку, що лише у великих маєтках мала місце часткова капіталізація. Великі хлібні посіви, розведення тонкорунних овець, будівництво цукрових та інших заводів і фабрик, розробка лісів тощо - були під силу лише невеликій частині поміщиків, які мали значні кошти. Переважна більшість поміщиків не мала можливості займатися підприємницькою діяльністю й здобувала додатковий продукт старим феодальним способом.

Д. Журавський намагався з'ясувати причини занепаду і розорення поміщицького господарства. Він звернув увагу на суперечності, які мали місце в ньому. Кріпак, підневільно працюючи на поміщика, не тільки не прагнув досягти високої продуктивності праці, а й, за словами Журавського, чим гірше виконував господарську роботу, тим більш був задоволений собою. За величезних витрат кріпосної праці виробничий ефект їх був незначний.

Сухою мовою цифр Д. Журавський довів низьку продуктивність і величезне марнування кріпосної праці, показавши тим самим економічну неспроможність ладу, який базувався на її застосуванні. Не дивно, що розрахунки Журавського були високо оцінені М. Г. Чернишевським і широко застосовувалися ним у своїх працях.

Заслуга Д. Журавського полягала у тому, що він одним із перших в Україні вказав на економічне розшарування селянства в період кризи феодалізму, помітив зародження в господарствах заможних селян підприємницьких тенденцій, перетворення заможного селянина в експлуататора сільської бідноти. Водночас, його аналіз становища селянського господарства розкривав і наростання процесу пролетаризації на селі, коли позбавлення основних засобів виробництва і викликане ним тяжке економічне становище, спонукало більшість селян шукати побічних заробітків, аби як-небудь проіснувати.

 


Читайте також:

  1. Автоматизація банківської діяльності в Україні
  2. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
  3. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
  4. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
  5. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
  6. Адміністративне судочинство в Україні
  7. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 рр
  8. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
  9. Адміністративно-територіальний устрій, економічне становище українських земель у першій половині ХІХ ст.
  10. Адміністративно-територіальний устрій, економічне становище українських земель у першій половині ХІХ ст.
  11. АКТИВІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РУХУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
  12. АНаліЗ СТанУ ЗДОРОВ'Я ДІТеЙ І ДОРОСЛИХ В УКРАЇНІ




Переглядів: 924

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Економічна думка періоду розвитку ринкового господарства | Наукові погляди М. Туган-Барановського. Народництво

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.014 сек.