• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Економічна думка періоду розвитку ринкового господарства

Першою школою національної політичної економії в Німеччині була історична школа. Вона ґрунтувалася на ідеї національної специфіки господарства країни, а також на перебільшенні ролі державних інститутів в економічному житті.

Засновником історичної школи в Німеччині був Фрідріх Ліст (1789-1846 рр.). Головна його праця – “Національна система політичної економії” (1841р.).

Ф. Ліст критично ставився до англійської класичної політичної економії за її спробу утворити спільну соціально-економічну концепцію для всіх країн і народів. Він вважав, що кожна нація має свій шлях економічного розвитку і розвивається за своїми економічними законами. Отже, на його погляд, спільної політекономії для всіх країн бути не може.

Предметом політичної економії Ф. Ліст вважав політику, якій повинні відповідати окремі нації, щоб досягти прогресу в економічному розвитку.

В ученні про розвиток продуктивних сил Ф. Ліст відхиляє теорію трудової вартості і вважає, що вартість вимірюється не кількістю праці, що втілена в товар, а здібністю утворювати товар. Продуктивною працею Ф. Ліст вважає всяку працю, яка сприяє багатству. На цій підставі продуктивною силою він вважає і державу, і церкву, і освіту, і науку, і пресу, і мораль тощо.

Розподіл праці Ф. Ліст розуміє як розподіл між фізичною й розумовою працею.

Учення про стадії господарського розвитку базується на критерії розвитку галузей виробництва: дикість, пастухування, землеробство, землеробсько-мануфактурна стадія. Ф. Ліст виступив проти вільної торгівлі, і вважав за необхідне захищати вітчизняних виробників Німеччини, а вільну торгівлю допускав за умов, коли Німеччина досягне рівня розвитку Англії.

Місце Ф. Ліста в економічній теорії не вичерпується тим, що він – засновник німецької „національної системи політичної економії”. Його погляди стали основою формування одного з напрямів економічної теорії – історичної школи, ідеї якої виклали В. Рошер, Б. Гільдебранд і К. Кніс.

Вільгельм Рошер (1817-1894 р.р.), Бруно Гільдебранд (1812-1878 рр.), Карл Кніс (1812-1898 р.р.)виступили з ідеєю створення нової політичної економії на підставі історичного методу. Особливістю методології історичної школи було заперечення об’єктивних законів, загальних закономірностей соціально-економічного розвитку, а, отже, методу абстракцій.

В. Рошер у роботі„Нарис політичної економії з точки зору історичного методу”(1843 р.) сформулював загальні тези щодо історичного методу в політичній економії. Він наголошував на тому, що природні розбіжності країн виключають можливість існування однотипних господарських систем, тому спільної політичної економії не може бути, вона повинна бути національною.

Б. Гільдебранд обґрунтував принцип історизму в роботі „Політична економія сучасного й майбутнього” (1848 р.). Він виступив проти абстракції в політичній економії, його концепція ґрунтувалася на емпірічному (від лат. empirio – збираю факти) методі. Центральним пунктом теорії Б. Гільдебранда є захист приватної власності.

К. Кнісу роботі„Політична економія з точки зору історичного методу” (1853 р.) системно виклав методологічні принципи історичної школи. Він відхиляє економічні закони, ототожнює їх з природними законами і наголошує на тому, що історичні події не повторюються, тому кожна країна повинна мати свою політичну економію.

Щодо категорії „вартість”, то усі представники історичної школи виступили проти її визначення класичною школою і вважали, що „вартість є суб’єктивна оцінка корисності речей”.

Капітал вони характеризували як наслідок утримання, як плату за „жертву” капіталіста.

Таким чином, засновники історичної школи поставили проблему національного в господарських системах, що робить їх дослідження оригінальними. Разом з тим заперечення загальних закономірностей соціально-економічного розвитку країн свідчить про нерозуміння „істориками” цінності методу абстракції в науці.

На початку 70-х рр. XIX ст. в Німеччині виник соціально-етичний напрям в буржуазній економічній теорії, ядром якої стала так звана нова, або молода історична школа (відносно історичної школи першої половини XIX ст., представниками якої були В.Рошер, Б.Гільдебранд і К.Кніс).

Особливістю нової історичної школи було прагнення пояснити економічні явища і їх взаємозв’язок з етикою й психологією. Етика й психологія розглядались не як фактори, що впливають на економіку, а як рівнозначні з економікою елементи, які визначають сутність господарської системи.

Загальним для всіх представників історичної школи був погляд на економічну роль держави. Завдяки тривалому періоду роздробленості Німеччини на дрібні князівства, державність в ній була розвинута дуже слабко. Життя й майно людей практично не були захищеними. Звідси – тяжіння до потужної й сильної держави як гаранта порядку й реалізації соціально-економічних ідей.

Для розуміння чинників формування і сутності ідей представників нової історичної школи необхідно звернути увагу на історичні обставини в Німеччині в другій половині XIX ст, про які вже йшлося раніше. Після франко-прусської війни (1870-1871 рр.) Німеччина об’єдналась в єдину Німецьку імперію. Почав інтенсивно розвиватись капіталізм, причому, на передовій технічній основі. Німеччина вийшла вперед в економічному розвитку. Водночас, загострились капіталістичні суперечності, посилився класовий рух, сформувалась єдина робітнича партія. В цих умовах національна політична економія повинна була переосмислити соціально-економічні процеси, які відбувались в Німеччині й дати теоретичне обґрунтування її національних інтересів і зовнішньоекономічної політики.

На формування ідей історичної школи вплинув марксизм. Її представники виступили практично з повним запереченням об’єктивних економічних законів, проти марксистського висновку про закономірність заміни капіталізму прогресивнішим суспільним устроєм.

Нова історична школа не була однорідною за характером ідей: серед її представників були консерватори, що стояли на позиціях збереження всіх встановлених суспільних порядків, а також ліберально налаштовані вчені, які припускали можливість реформ, що пристосовують капіталізм до нових умов і не підривають його засад.

Засновником нової історичної школи був Густав Шмоллер (1838-1917 р.р.). Він представляв консервативну частину нової історичної школи, був прибічником прусської монархії, яку вважав „найкращою спадщиною німецького державного життя”. В своїх творах він відстоював історичний метод пізнання, однак категорично виступав проти методу абстракцій. Г. Шмоллер був прибічником емпіричного методу, методу нагромадження й вивчення фактів економічного життя. Вважав, що теоретичні узагальнення (абстракція) можливі лише при повному й остаточному пізнанні світу. Його метод скоріше був історико-статистичним. Політичну економію Г. Шмоллер характеризував як науку, що „змальовує народногосподарські явища, визначає й пояснює їх”. З іменем Г. Шмоллера пов’язаний „етичний акцент” в політичній економії, яка на його думку, повинна вивчати психологічні й моральні фактори економічних явищ. На такому підґрунті він визначав категорії заробітної плати і прибутку як психологічні. Вважав, що приватні спроби змінити умови життя не дадуть нічого доброго. Отже, треба чекати „великих соціальних реформ” і забезпечувати класовий мир.

Луйо Брентано (1844-1931 рр.)стояв на позиціях ліберально налаштованої буржуазії і вважав за можливе принципове змінення положення пролетаріату й ліквідацію класової нерівності шляхом соціальних реформ, організації споживчої кооперації, фабричного законодавства.

Карл Бюхер (1847-1930 рр.)обґрунтував свою схему історичного розвитку національної економіки: домашнє господарство (у якому все, що виробляється, споживається в господарстві), міське господарство (при якому продукт призначений для зовнішнього споживача при безпосередньому зв’язку „виробник-споживач”), народне господарство (при якому продукт виробляється для невідомого споживача). Головним критерієм розбіжностей між окремими періодами розвитку національної економіки в системі Бюхера є форма обміну, відстань між виробниками й споживачами, тобто він схиляється до мінової концепції. Цей методологічний принцип дав можливість відійти від аналізу способу виробництва й визначити капіталізм як „народне господарство”.

В еволюції німецької історичної школи виділяється третій її етап, представники якого розвивають свої теорії в соціально-інституціональному напрямі.

Найвидатнішим представником третьої хвилі німецької історичної школи був Вернер Зомбарт (1863-1941 рр.).В еволюції поглядів В. Зомбарта відзначається тривалий шлях від марксизму до фашизму. Дотримуючись методології історичної школи, він вважав, що капіталізм в перспективі перетвориться на „змішане господарство”, в якому будуть функціонувати декілька форм: капіталізм, кооперативне господарство, суспільне господарство, ремісництво й селянське господарство. Суспільне й кооперативне господарство він відносив до соціалістичних форм, які, на його думку, вберуть в себе усі цінні якості капіталізму. В свою чергу, капіталізм перебудується зсередини й стане „розумнішим та стійкішим”.

Ідея „змішаного господарства” виступає як ідея „соціального плюралізму” і являє собою заперечення революційного шляху розвитку суспільства.

За оцінками фахівців, в творчості Макса Вебера (1864-1920 рр.) історична школа досягла своєї найвищої точки. Він переглянув все напрацьоване німецькими ученими XVII-XIX ст. в галузі розвитку суспільства. Соціально-економічні дослідження М. Вебера ґрунтувались на філософії Канта (1724-1804 рр.), в якій об’єднались матеріалістичні ідеї природного розвитку (всесвіту), визнання причинно-наслідкових зв’язків явищ і неможливості достовірного теоретичного знання про них. В своїх дослідженнях М. Вебер приділяв велику увагу методологічним питанням економічної та історичної теорії. Водночас, він перебільшував роль ідеологічних факторів в економічному розвитку. Так, історичні форми господарських систем він пояснював впливом християнської етики.

Представником соціального напряму в німецькій політичній економії є Рудольф Штаммлер (1856-1938 рр.). В супереч марксизму, він вважав вирішальним фактором соціального життя не економіку, а явища невиробничого порядку, і передусім – право, етику, звичаї. Р. Штаммлер стверджував, що економіка регулюється „вільною волею людини”, його „етичними ідеалами”. Вони конкретизуються в правових нормах суспільства. Така постановка питання була зумовлена посиленням економічних функцій держави. Далі, логічний й історичний метод мислення приводив ученого до висновку про формування „корпоративної держави” як „соціального цілого”. Аналізуючи економічні категорії, Р. Штаммлер відокремлював їх від об’єктивного матеріального буття, розглядав як породження розуму, ідеї.

В тому ж напрямі розвивав свої ідеї Рудольф Штольцман (1852-1930 рр.). Він вважав, що праця являє собою натуральну категорію, яка регулюється моральними факторами. Спростовуючи ідею експлуатації праці найманих робітників, Р. Штольцман стверджував, що і капіталісти, і робітники виконують свої соціальні функції, які визначаються вищими соціально-етичними принципами. А частка кожного в суспільному продукті обумовлена важливістю виконуваних функцій.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. Німеччина пережила промисловий переворот і перетворилася на міцну державу. Впливовішими стали її економічні теорії й концепції розвитку національної економіки. А запропонований представниками німецької школи історичний метод був новим і прогресивним словом в економічній теорії. В наш час історичний метод пізнання є одним з невід’ємних елементів наукового дослідження в будь-якій галузі знань, чим і визначається місце історичної школи в політичній економії.

Найбільш відомим економістом та філософом ХІХ ст. в США був Генрі Чарльз Кері (1793-1879 р.р.).Його погляди на економічну політику поступово еволюціонували від фритредерства до протекціонізму. Економічні негаразди він пояснював існуванням ценралізованого впливу Англії, що була майстернею світу та штовхала всі інші країни на аграрний шлях розвитку. У зв’язку з цим Г. Кері обґрунтував необхідність державного втручання в економіку. Він стояв за національний розвиток США, протиставляв інтереси своєї країни інтересам Англії, обґрунтовував необхідність конкуренції між США та Англією. Г. Кері сформулював так званий універсальний закон «економічних гармоній», де вказав про існування повного співпадання інтересів різних соціальних прошарків населення США. В основу закону була покладена теорія вартості Г. Кері, де вартість визначалася кількістю праці, яка необхідна для відтворення продукту. Г. Кері вважав, що земельна рента тотожна відсотку, тому відносини між земельними власниками та підприємцями є гармонійними, а прибуток та рента є природними формами доходів власників капіталу та землі.

Австрійська школа об’єднала економістів та представників австрійських університетів. Її представниками, що найбільш відомі, були: К. Менгер (1840-1921 рр.), Й. фон Бем-Баверк (1851-1919 рр.), Ф. Визер (1851-1926 рр.). Початок австрійської школи, що сформувалася у 70-х роках ХІХ ст., поклали роботи Томаса Госсена. Ця школа здобула великого резонансу та мала значний вплив на інші школи в різних країнах. Теорії, близькі австрійській школі, розвивали англієць Уеслі Джевонс (1835-1882 рр.) та Леон Вальрас (1834-1910 рр.) – Швейцарія. Вони поклали початок математичному напряму в економічній теорії.

Австрійську школу називають ще школою граничної корисності (маржиналізму). Її представники висунули припущення про те, що економічна теорія повинна вивчати явища господарського життя з точки зору господарюючого суб’єкта. Рушійними силами в економіці є психологічні мотиви. Психологія суб’єкта завжди первинна по відношенню до економіки.

Метод австрійської школи називають методом робінзонад, що має на меті вивчення індивідуального господарства. Представники цієї школи відмовились від визначення вартості працею. Для визначення товару був запропонований термін «матеріальне благо», вартості – термін «цінність», що визначає корисність речі. Запропоновано новий вид визначення вартості – гранична корисність. Цінність матеріальних благ розглядається маржиналістами як властивість тих речей, що притаманні закону рідкісності. Процес виникнення цінності представлено двома етапами:

1) виникнення суб’єктивної цінності;

2) виникнення об’єктивної цінності.

Під суб’єктивною цінністю розуміється індивідуальна оцінка блага окремим споживачем. Цінність залежить від насиченості споживача даним благом (склянка води біля джерела в пустелі).Для визначення цінності була введена категорія граничної корисності. Граничність визначається як крайня величина в переліку матеріальних благ. Під об’єктивною цінністю представники австрійської школи розуміли середню величину, що виникає на ринку під час зіткнення багатьох суб’єктивних оцінок, попиту та пропозиції.

Особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи сферу виробництва первинною щодо сфери обігу, а вартість – вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядали як систему взаємозалежних господарюючих суб’єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами. Вони відійшли від ортодоксальної версії кількісної теорії грошей Рікардо-Мілля, коли стало можливим визнати: «Гроші – це те, що роблять гроші. Все, що виконує функції грошей, і є гроші». Автором цього висловлення був І. Фішер та А. Пігу, що вивели рівняння обміну.

Наприкінці ХІХ ст. в Англії формується Кембриджська школа, засновником якої є Альфред Маршалл (1842-1924 рр.). А. Маршалл увійшов в історію економічної думки в першу чергу як автор синтетичної теорії ціни.

Під вартістю А. Маршалл розумів ціну рівноваги – середню ціну, що сформувалася на ринку. Він поєднував теорії цінності, що існували до нього в єдину теорію ціни, на підставі якої пояснив процес ціноутворення. А. Маршал виходив з того, що у створенні вартості приймають участь два чинники: продуктивний чинник (витрати виробництва) та суб’єктивний чинник (корисність). Ціна формується в результаті співвідношення дії цих чинників. Корисність визначає ціну пропозиції. В результаті попиту та пропозиції отримується ціна рівноваги. А. Маршалл – створювач теорії оптимальних цін, що пояснює виникнення монопольних цін.

Великий внесок в історію економічної думки вніс учень А. Маршалла Артур Пігу (1877-1959 рр.), який розробив економічну теорію добробуту.

Американський економіст Джон Гейтс Кларк (1847-1938 рр.) висунув синтетичну економічну концепцію і розподілив економічну теорію на три частини:

1) універсальна економіка, завданням якої є формулювання всезагальних економічних законів – граничної корисності, спадної родючості землі тощо;

2) економічна статистика;

3) економічна динаміка.

Висуваючи термін економічної статистики, Дж. Кларк вважав за необхідне досліджувати вмінені частки продукту, що залежать від кожного чинника виробництва. Він сприйняв теорію трьох чинників виробництва Ж. Б. Сея, стверджуючи, що кожний з них має самостійну продуктивність, вмінюючи: праці – заробітну плату, капіталісту – прибуток, землі – ренту. Заробітну плату Дж. Кларк поставив у залежність від чисельності працюючих та продуктивності їх праці; запровадив категорію граничної продуктивності праці, пов’язавши її з останнім найманим працівником, який був прийнятий на підприємство.

Методологія маржиналізму дала життя ще одній школі в політичній економії – математичній (лозаннській), що виникла в другій половині XIX ст. Особливістю математичної школи в порівнянні з іншими школами маржиналізму є опора на математичні методи вивчення економічних явищ як на мікро-, так і на макрорівнях.

Найбільш активно математичний апарат у вирішенні економічних проблем, зокрема проблем рівноваги, використовували професори Лозаннського університету (Швейцарія) (звідси назва математичної школи – лозаннська) – Л.Вальрас і В.Парето.

Леон Вальрас (1836-1910 .р.) – автор відомої праці „Елементи чистої політичної економії” (1926 р.), один із засновників теорії „граничної корисності”. Його вчення включає теорію обміну, теорію виробництва й теорію розподілу (капіталізації). Вальрас першим розробив замкнену модель загальної економічної рівноваги. Розглядаючи всіх учасників виробництва як володарів продуктивних послуг (землі, капіталу, праці), і як підприємців, які приводять до дії ці фактори виробництва. Він сформулював три умови, за яких спостерігається рівновага в економіці:

- ефективний попит на продуктивні послуги і пропозиція цих послуг мають бути еквівалентними;

- ціни на ринку продуктів стійкі;

- ціна продажу продуктів дорівнює витратам на їх виробництво.

В математичній моделі Вальраса ці умови рівноваги виражені системою чотирьох рівнянь:

- пропозиція – функція ринкових цін;

- попит – функція ринкових цін;

- сума витрат кожної продуктивної послуги на виробництво всіх готових продуктів дорівнює сукупній пропозиції цього виду послуг;

- ціна кожного готового продукту дорівнює сумі цін всіх витрачених на його виготовлення продуктивних послуг.

Вальрас розглядав свою модель не як засіб встановлення рівноваги, а як доказ її можливості.

Послідовник Л.Вальраса, лозаннський професор, італійський економіст і соціолог французького походження Вільфредо Парето (1848-1923 рр.)вважав, що політична економія повинна вивчати механізм встановлення рівноваги між потребами людей і обмеженими можливостями їх задоволення, а це потребує математичних розрахунків. Парето намагався вдосконалити теорію економічної рівноваги Вальраса і ставив проблему рівноваги не саму по собі, а як проблему соціальної рівноваги. З його точки зору, сутність соціальної рівноваги полягає в тому, щоб підвищення добробуту хоч би одного члена суспільства не відбувалось за рахунок іншого. Соціальний оптимум він бачить в тому, щоб при збільшенні добробуту хоч би одного члена суспільства, принаймні, не погіршився стан інших.

Шведську школу вважають однією з самобутніх шкіл буржуазної політичної економії, головним напрямом дослідження якої є пошук шляхів подолання криз і безробіття. Її становлення відбулося на межі XIX-XX ст. і пов’язано з іменами К.Вікселля й Г.Касселя. Особливостями шведської школи є:

1) визнання ролі держави в соціально-економічних процесах;

2) перебільшення ролі й значення грошово-кредитних відносин в відтворенні.

Кнут Вікселль (1851-1926 рр.)– автор робіт „Про ціну, капітал й ренту” (1893 р.), „Фінансово-теоретичні дослідження: представлення й критика” (1896 р.), „Відсоток й ціна” (1898 р.), „Лекції про національну економіку на підставі маржиналізму” (1913-1922 р.). В першій з них він виступив як прослідовник учення австрійської школи в її поєднанні з математичною, а в наступних – як засновник кредитної теорії кон’юнктури, в якій розглядав вплив банківського кредиту й облікового відсотка на середній рівень товарних цін й їх коливання.

В переліку здобутків Вікселля в економічній науці можна виділити такі:

1) започаткував теорію недосконалої конкуренції. Розділяючи погляди маржиналістів, він, однак, вважав, що вони вірні для умов досконалої конкуренції, тобто ціни відповідають граничним корисностям тільки при відсутності монополій. В умовах монополій, на думку Вікселля, концепції маржиналізму не реалізуються.

2) вніс суттєвий внесок у розвиток теорії капіталу. Капітал він характеризував як складну систему, яка вимірюється показниками його „ширини” й „висоти”. „Ширина” капіталу – сукупні витрати первісних факторів на відтворення витраченого запасу благ. „Висота” капіталу – співвідношення різних елементів капіталу за терміном служби. Вивчення структури капіталу для Вікселля було підґрунттям аналізу економічних циклів.

3) автор концепції „кумулятивності процесів”. Її сутність полягає в тому, що економічні процеси мають інерційний характер, тобто розвиваються за „ланцюговою реакцією”. До таких процесів вчений відносив зростання цін, порушення рівноваги тощо. Чинники кумулятивності вчений пояснював концепцією „очікувань економічних суб’єктів”, тобто психологією економічної поведінки суб’єктів. Вікселль вважав, що автоматично кумулятивність здолати неможливо, потрібне державне втручання в ці процеси, державне регулювання. В якості механізму державного впливу на економіку вчений запропонував регулювання ставки банківського відсотка не в інтересах підвищення прибутку фінансистів, а в інтересах загального оздоровлення економіки. Вікселль вважав , що „грошова” ставка відсотка (позичковий відсоток) повинен бути нижчим за „природну” ставку (норму прибутку). Це сприяє пожвавленню виробництва та інвестування. Таким чином, Вікселль певною мірою випередив ідеї Дж.М.Кейнса. Однак за життя вченого його теорії не знайшли певного розуміння й підтримки у держави.

Шведський вчений Густав Кассель (1866-1945 рр.) відомий роботами „Теорія соціальної економіки” (1918 р.), „Сучасні монополістичні тенденції в промисловості й торгівлі” (1927 р.), „Основні ідеї теоретичної економії” (1935 р.).

Особливості методології Касселя:

- визнання першості економічної теорії та якісного аналізу стосовно математичної статистики і кількісних параметрів економічних явищ;

- розмежування сутності явищ та їх зовнішніх форм;

- використання методу піднесення від абстрактного до конкретного;

- визнання розбіжностей закономірностей розвитку мікро- й макросфер.

Слід зазначити, що в своїх теоретичних побудовах вчений не завжди дотримувався цих принципів.

Таким чином, на основі методології австрійської і математичної шкіл, К.Вікселль й Г.Кассель розробили теоретичні принципи економічних досліджень, які поєднували ідеї цих шкіл, і водночас, дали свою методологію аналізу соціально-економічних процесів. Це дозволило їм сформувати національну шведську школу в політичній економії. Її практичне значення полягає в обґрунтуванні необхідності державного регулювання економіки.

Тема 8. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрями економічної думки в Україні (друга половина ХІХ-початок ХХ ст.)

Читайте також:

1. III.Цілі розвитку особистості
2. III.Цілі розвитку особистості
3. III.Цілі розвитку особистості
4. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
5. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
6. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
7. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
8. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання
9. Альтернативність у реалізації стратегії розвитку підприємства
10. АНАЛІЗ ПЕРСПЕКТИВНИХ НАПРЯМІВ|направлень| РОЗВИТКУ МЕТОДІВ РОЗПІЗНАВАННЯ
11. АНАЛІЗ ПЕРСПЕКТИВНИХ НАПРЯМІВ|направлень| РОЗВИТКУ МЕТОДІВ РОЗПІЗНАВАННЯ
12. АНАЛІЗАТОРІВ У ПРОЦЕСІ РОСТУ ТА РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ.

Переглядів: 1052