• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Розділ VIII. Державне соціальне забезпечення у колишньому СРСР

1. Перші кроки у формуванні системи соціального забезпечення у колишньому СРСР

У створеній російськими більшовиками державі досить швидко відбувалось ототожнення суспільства і держави, практично країна позбавлялася громадянського суспільства, і, як наслідок цього, у системі допомоги і захисту починає домінувати держава. Громадсь­кі організації існували лише номінально, не брали участі у даній діяльності. Такий підхід призвів до того, що суспільна опіка, яка охоплює різні сфери людської діяльності, практично зводилася ли­ше до проблем соціального забезпечення. Відбувалося звуження парадигми допомоги, багато видів соціального патронажу, що ви­никли еволюційним шляхом, у суспільній практиці втрачалося.

Відмовившись від засади благодійності, більшовицька партія проголошує про перехід до комуністичного забезпечення, за якого кожен інвалід і нужденний, кожен непрацездатний - дорослий чи неповнолітній - може сподіватися, що держава не дасть йому поме­рти від голоду, прийде йому на допомогу. Таким чином, держава знову стає суб'єктом допомоги, причому церкву як партнера бу­ло усунуто, вона вже не бере участі у даній діяльності, як це було до 1917 р.

Деклароване соціальне забезпечення, однак, було невіддільним від Марксової теорії класової боротьби і поширювалося лише на «своїх», тобто відданих радянській владі, покірливих. Тому, прого­лошені високогуманітарні засади, прийняті закони стосовно соціаль­ного захисту не зашкодили виморити голодом (1921-1923 рр., 1932- 1933 рр., 1946-1947 рр.) понад 10 млн. українських селян, попередньо

Масовий терор голодом з метою досягнення певних політичних цілей {установ­лення радянської влади, колективізація сільського господарства) і покірливості населення - «винахід» В. Ульянова (Леніна), «творчо» розвинутий И. Джугашвілі (Сталіним). Практикувався радянською владою, головним чином проти українсь­ких селян, що чинили збройний опір більшовицькій окупації 1918 р., піднімаїи ма­сові повстання проти російської окупаційної влади протягом 1919-1921 рр., не хотіли вступати в колгоспи 1929-1930 рр.

силою позбавлених будь-якого продовольства, за достатньої кількос­ті вироблених у самій Україні харчових продуктів (лише з урожаю 1922 р. експорт хліба з України становив 13,5 млн. пудів; під час го­лодомору 1932-1933 рр. вилучене в українців збіжжя московський уряд продавав за кордоном саме у той час, коли в Україні гинули від голоду по 25 тис. людей щодоби і у першу чергу старих і дітей, а 1946-1947 рр. українське продовольство вивозилося до щойно утво­рених Москвою країн «народної демократії»). До українських селян (а вони становили 86% українського народу на поч. XX ст.) застосо­вувалися класовий підхід - у 20-і і 30-і роки вони трактувалися як «класово ворожий і націоналістичний елемент», а у 40-і - як «зра­дники» - за те, що перебували в німецькій окупації.

Соціалістичний «гуманізм» не заважав також позбавляти засобів до існування, даху над головою, вислати у спеціальні концтабори чи на спеціальні поселення (на північ і схід Росії, у пустелі Казахстану) 400 тис. розкуркулених селянських родин (з них 200 тис. українсь­ких), мільйон жінок, вдів і дітей «ворогів народу», ні в чому невин­них (як і самі «вороги народу»). Усяка благодійність чи просто гу­манне ставлення до репресованих (навіть колишніх) та їхніх родин не тільки не заохочувалися владою, а й жорстоко каралися, а допомога зарубіжної громадськості голодуючим українцям (у тому числі гали­цької громадськості 1932-1933 рр.) відкидалася.

Створена після жовтневого перевороту нова структура, спочат­ку Міністерство, а пізніше Народний комісаріат державної опіки (НКДО) провадить скасування чинних органів допомоги з пере­розподілом коштів і майна на потреби держави. Так, вже 19 листо­пада 1917 р. скасовано благодійні установи і товариства допомоги інвалідам, а до кінця січня 1918 р. було зламано всю попередню систему опіки. Замість скасованих відомств у НКДО утворювалися відділи, які мали курирувати проблеми соціальної допомоги певній категорії нужденних: відділ з охорони материнства та дитинства, відділ опіки неповнолітніх та інші. Рішенням НКДО відділи соціа­льної підтримки утворюються і в інших державних установах та організаціях. Наприклад, через скасування губернських та повіто-

Концентраційні табори для мирного населення власної країни вперше у світі засто­совано, починаючи з 1918 р„ радянським урядом на чолі з В. Ульяновим (Леніним).

вих військових присутствій утворюються пенсійні відділи для покалічених на війні при місцевих радах. Утворюються і самостійні виконавчі комітети для допомоги і підтримки певної категорії нуж­денних, наприклад комітет «Союзу скалічених вояків». Йому пере­дано майно і капітал на суму понад 100 млн. крб., у січні 1918 р. дозволено провести всеросійську лотерею на суму 14,5 млн. крб.

До березня 1918 р. поступово формуються основні напрямки діяльності у сфері державного соціального забезпечення: видаван­ня пайків родинам фронтовиків, надання сховища для скалічених на війні і призначення їм пенсій; курирування навчальних закладів державної опіки.

Дуже гострою на той час була проблема фінансового та ма­теріального забезпечення соціальних заходів, тому НКДО дово­диться вдаватися до широкого кола заходів - від цільового перероз­поділу матеріальних засобів, організації благодійницьких лотерей до введення податку на публічні видовища і розваги.

Цілеспрямована державна підтримка нужденних як засіб прове­дення державної соціальної політики починає здійснюватися з квіт­ня 1918 р., коли утворюється Наркомат соціального забезпечення (НКСЗ). Цей орган визначив нову стратегію соціальної допомоги, виходячи із завдань побудови соціалістичного суспільства більшови­цького зразка. Відтак починає формуватися класовий підхід у на­данні різних видів допомоги. Згідно з положенням про соціальне забезпечення трудящих, право на отримання допомоги з боку держа­ви мали лише особи, «джерелами існування яких є власна праця, без експлуатації чужої». Нове законодавство встановлювало основні види соціального забезпечення, на які могло розраховувати трудове населення: медична допомога, видача допомоги і пенсій (у зв'язку зі старістю, втратою працездатності, вагітністю, народженням дітей).

Поступово формується і адміністративна система радянсько­го соціального забезпечення. Значну роль у цьому відіграв І з'їзд комісарів соціального забезпечення (червень 1918 р.). З'їзд визна­чив організаційну структуру управління соціальним забезпеченням, його центральних, губернських та повітових органів. Зроблено спробу розмежувати повноваження НКСЗ з іншими комісаріатами.

Державна установа.

На середину 1918 р. НКСЗ розвиває свою діяльність у таких на­прямках: охорона матері і немовляти; робота у дитячих будинках; діяльність із забезпечення неповнолітніх, звинувачених у протипра­вних діях; роздавання продовольчих пайків; забезпечення скаліче­них вояків: медична допомога.

Діяльність у сфері соцзабезу у цей період, у тому числі видача різного роду допомоги, здійснювалася різними відомствами: Ко­місаріатом праці (видавав допомогу безробітним), Біржею праці, Комісаріатом землеробства тощо, що призводило до дублювання певних функцій. Тому у 1920 р. робиться розмежування функцій та повноважень різних відомств. До функцій Наркомату праці відне­сено «установлення загальних норм пенсій і допомоги». До Нарко­мату охорони здоров'я відійшли всі лікувальні установи, що раніше належали до НКСЗ.

Нова економічна політика (неп), введена в дію на початку 1920-х років, суттєво змінює стратегію соціального забезпечення. Основ­ними напрямками діяльності НКСЗ у той період були: забезпечення селянства та осіб «самостійної праці» в порядку обов'язкової взаємо­допомоги; кооперація інвалідів; соціальне страхування робітників; державне забезпечення родин червоноармійців у містах. Разом з цим, органам НКСЗ доручалися наступні види робіт: надання «допомоги жертвам контрреволюції», боротьба з жебрацтвом і проституцією, допомога під час стихійних лих, опіка та піклування.

Допомогу «жертвам контрреволюції» розпочато з 1918 р., ко­ли при губернських та повітових відділах НКСЗ утворюються спеці­альні відділи. До цієї категорії населення належали постраждалі радянські службовці, політичні амністовані, політичні емігранти, політичні біженці, а також сім'ї зазначених осіб, їм згідно з постано­вою уряду надавалася допомога у вигляді забезпечення роботою, одягом, житлом, направлення дітей до притулків, медичної допомоги, грошової допомоги, пенсій. Про розміри допомоги «жертвам контр­революції» (про допомогу жертвам революції ЧК, Червоної армії - мови, зрозуміло, не було) свідчать такі дані: у 1920 р. (рік найгострі- шого товарного дефіциту) між ними було розподілено: 4,8 млн. ар­шинів тканин, 800 пудів вати, 3 тис. гросів[9] ниток, 270 штук трико­тажних виробів, 10 тис. пар взуття, 3,5 тис. пудів мила. Крім того, їм виплачено грошової допомоги на суму 9 млрд. крб.

Діяльність, спрямовану на ліквідацію різних проявів соціальної патології - жебрацтва, проституції, - НКСЗ здійснює разом з Нар­коматом охорони здоров'я, бо проституція, викликана значною мірою масовим безробіттям, спричинила спалах інфекційних захво­рювань. Розглядаючи проституцію і бродяжництво (бурлакування) як пережиток капіталізму (так вони кваліфікувалися весь час за існування СРСР, хоч країна була надійно ізольована від капіталіс­тичних країн), НКСЗ як головний напрямок боротьби з ними за­стосовує трудову допомогу. Вона практикується як у лікувально- виховних, так і в трудових закладах.

Як засіб боротьби проти професійного жебрацтва трудова до­помога надається, починаючи з 1919 р. У спеціальних розподільни­ках жебраків залежно від працездатності розподіляли по різних типах закладів. Старі та каліки спрямовувалися до сховищ, діти - до дитя­чих будинків, безробітні - до відділів розподілу робочої сили, а «да­рмоїди» (рос. «тунеядцьі») - до спеціальних трудових комун. Проте зростання кількості жебраків не припинялося, бо органи соціальної допомоги не спроможні були дати ради такій величезній на той час кількості нужденних. До того ж мізерний розмір соціальної допомоги навіть тим, хто її отримував, змушував людей займатися жебрацтвом.

За існуючими даними, 1926 р. потребували пенсійного забез­печення 1,375 млн. осіб, з них 225 тис. осіб, що постраждали під час Першої світової і 250 тис. - Громадянської воєн (і лише 130 тис. осіб - сім'ї загиблих на війні). Окрім цього, налічувалося 1,2 млн. безробітних (1924 р.), більшу частину з яких становили селяни. Значну питому вагу серед безробітних становили працездатні інва­ліди. Протягом усіх 20-х років не зменшувалася, а навіть зростала кількість безпритульних дітей. Навіть у Москві та Московській губернії ця кількість зросла від 6790 у 1924-1925 рр. до 7477 дітей у 1927-1928 рр.

2. Соціальна політика стосовно селянства

У середині 1920-х років головним об'єктом діяльності НКСЗ стає селянство - і у зв'язку з тим, що селяни (за переписом 1926 р.) становили 82% населення СРСР, і через масовий голод, що розпо­чався 1921 р. (в Україні він тривав з 1921 по 1923 рр.). Влітку

1921 р. голодувало близько ЗО млн. осіб (в Україні на кінець 1922 р. навіть за заниженими офіційними даними голодуючих було 5,6 млн. осіб), померло від голоду близько 5 млн. осіб. Головним напрям­ком у діяльності НКСЗ стосовно селян стає робота з організації селянської громадської взаємодопомоги (СГВ), яка була узаконена у травні 1921 р. Активна робота у цьому напрямку розгортається з

1922 р., коли по селах почали утворюватися селянські комітети громадської взаємодопомоги, на які покладалися функції самоза­безпечення і патронажу нужденних.

Головними формами діяльності таких комітетів були: надання індивідуальної допомоги червоноармійцям, інвалідам (допомога грошова, позички, трудова допомога); соціальна взаємодопомога (громадська оранка, запасні склади, підтримка шкіл і лікарень, хат- читалень, будинків для інвалідів); правова допомога (захист інтересів малоімущих при стягуванні податків, наділенні лугами, лісом). Комі­тети мали стежити за тим, щоб землі червоноармійців, інвалідів, си­ріт і бідноти були оброблені, організовувати недільники, нести відпо­відальність за «задоволення інших господарських нужд сиріт, інвалі­дів, бідноти,... за недопущення експлуатації їх куркульством».

На відміну від колишньої селянської допомоги і взаємодопо­моги, тепер вони стають обов'язковою повинністю. Тобто держава допомагає певним групам селян за рахунок коштів інших груп, сама нічого не вкладаючи, хоч податки на селян були на той час головним джерелом наповнення Держбюджету. Традиційні селян­ські «помочі» і тут набували класової спрямованості та організо­ваного характеру. Справі організації селянських комітетів взаємо­допомоги надається всесоюзного масштабу, чому сприяли спеціа­льні директиви Ради народних комісарів, а також рішення партій­них з'їздів 1922, 1924 та 1925 рр. За різними даними 1925 р., таких комітетів існувало від 37 до 78 тисяч, грошові суми, скеровані ними на підтримку нужденних у 1923-1924 рр., становили 6-8 млн. крб. До труднощів комітетів відносять відсутність необхідних коштів, слабкий зв'язок з масами.

На початку 1920-х років у СРСР відчувалася гостра нестача харчових продуктів, а також палива, одягу, промислових товарів. Ситуацію ще більше погіршила посуха, що охопила обширно райо­ни Поволжя і Південь України два літа поспіль - 1921 та 1922 рр. Україна перед тим не знала голоду протягом 300 років, але насиль­ницьке і безоплатне вилучення більшовиками продовольства в укра­їнських селян у попередні роки призвело до скорочення ними по­сівних площ і поголів'я худоби. Тому, врожай 1921 р. становив лише 30% від врожаю 1916 р. Але навіть за цих умов зібраний 1921 і 1922 року у північних губерніях республіки врожай не тільки за­безпечував потреби всього населення України, а й дозволяв ви­везти (1922 р.) за її кордони близько 15 млн. пудів збіжжя. Та виве­зено було набагато більше - лише від серпня 1922 р. по січень 1923 р. з України до Російської Федерації було відправлено 9 млн. пудів хліба, а 13.5 млн. пудів вилучено для продажу за кордонами СРСР. Попереднього, 1921 р., до Росії було вивезено ще більше - 28 млн. пудів продовольства. Для вилучення такої кількості збіжжя українські селяни навіть у потерпілих від посухи губерніях обкла­далися надзвичайно високими поборами. Так, у Олександрійській (Запорізькій) губернії почали збирати продподаток, величина якого дорівнювала валовому збору. Зрозуміло, що розпочався голод. Внаслідок цього 1921 р. голодувало майже 100% Олександрійської, 90% Одеської губерній. У травні 1922 р. голодувало приблизно 40% населення неврожайних губерній, восени цього ж року тут налічу­валося близько 2 млн. лише голодуючих дітей. Перебуваючи у стані глибокого виснаження багато місяців, люди (особливо немовлята і діти) хворіли і масово гинули. Голод супроводжувався канібаліз­мом, торгівлею людським м'ясом, високим рівнем злочинності. Жертвами злочинців знов-таки насамперед ставали діти.

Для координації дій щодо рятування голодуючих при ВЦВК у липні 1921 р. створено Центральну комісію допомоги голодуючим (Допгол), наділену надзвичайними повноваженнями. Основні за­вдання комісії: з'ясування розмірів голоду, розгляд клопотань про визнання голодуючими окремих губерній і повітів (вони звільнялися від податків і отримували допомогу продовольством), вишукування засобів для боротьби з голодом. Але навіть помираючі від голоду люди були чітко поділені на «своїх» і «чужих». Вже восени 1921 р. потерпі­лі від посухи губернії РСФРР було звільнено від продовольчого подат­ку. Вони отримали насіннєву, продовольчу і фуражну допомогу. З цією метою використовувалися й продовольчі ресурси УСРР.

На організацію допомоги голодуючому Поволжю було спря­мовано всі сили партійного, радянського і профспілкового апарату. Активно використовувалися державні ресурси: перерозподілявся продовольчий фонд, вводилися спеціальні податки на користь голо­дуючих. Провадилася широка благодійницька кампанія серед насе­лення, до якої залучалися й іноземні благодійницькі установи. Вод­ночас у жодній урядовій постанові про організацію боротьби з го­лодом за літо-осінь 1921 р. не згадується про необхідність мобілі­зації коштів для врятування голодуючих Півдня України. Повід­омлення про трагічне становище населення південноукраїнських губерній не знаходили місця на сторінках преси. Голод в Україні приховувався від загальноросійської та світової громадськості. Лише взимку 1922 р. засоби масової інформації одержали дозвіл розпочати кампанію на підтримку голодуючих України.

Замовчування голоду в Україні дозволило використати хлібні ресурси тільки для голодуючих РСФРР. У 1921 р. у Росію спря­мовувалися майже всі надходження з всесоюзної кампанії допомоги голодуючим і третина продподаткових. Для голодуючих Росії вилу­чалися навіть мізерні зернові запаси вражених голодом українських губерній.

А в цей час з голодуючих районів Поволжя, Казахстану, Уралу, в тому числі й у південні губернії України, йшли ешелони з пере­селенцями. Загальна їх кількість у 1921-1922 рр. становила майже 440 тис. осіб. Лише евакуйованих дітей Україна прийняла до 60 тис. 1922 р. дитячі будинки республіки на 75% були укомплектовані евакуйованими з РСФРР дітьми, для українських безпритульних дітей місць не залишалося. Наплив переселенців ще більше загост­рив соціальні проблеми в Україні.

Тільки в грудні 1921 р., коли на Півдні України поширилася смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тя­гар, дозволив уряду УСРР оголосити частину губерній голодуючи­ми, але без надання їх населенню пільг, якими користувалися голо­дуючі РСФРР. Жодна з голодуючих губерній України не була зві­льнена від продподатку. Республіканські органи влади дістали до­звіл допомагати українським голодуючим, але лише за рахунок вну­трішніх ресурсів і за умови переважного забезпечення голодуючих РСФРР. Перші благодійні їдальні створено місцевими комісіями До- пголу лише у січні 1922 р. Вони забезпечували харчуванням менше ніж на 1% тих, хто потребував допомоги. У травні цього ж року за допомоги Всеукраїнського Допголу мережа їдалень значно збільши­лася, але й тоді вона охоплювала не більше як 10% голодуючих. Для порівняння зазначимо, що благодійні їдальні в РСФРР діяли вже з осені 1921 р. і забезпечували у різних місцевостях від 60% до 80% тих, хто потребував допомоги. З 2-х мільйонів голодуючих дітей Пів­дня допомогу отримала лише половина (943,5 тис. осіб).

Вирішальну роль у врятуванні голодуючих в Україні відігра­ли іноземні благодійницькі організації, які забезпечували харчу­ванням в окремі періоди до 1,8 млн. осіб. їх діяльність тут тривала з березня 1922 р. по серпень 1923 р.

Пропозицію допомоги з боку «буржуазних кіл» В.Ленін споча­тку не сприймав. Герберта Гувера, голову АКА (Атегісап Кеііе/ АйтїпШгаііоп) - Американської адміністрації допомоги, майбут­нього 31-го президента США, та його помічника У.Брауна, які вне­сли пропозицію, він називав «нахабами» і «брехунами» (пізніше радянська преса звинувачувала їх ще і в шпигунстві). Надія покла­далася на допомогу міжнародного пролетаріату. Але виявилося, що пролетарські організації не мали достатніх коштів, і довелося з 20 серпня 1921 р. запросити до Росії АКА. Та до України чужоземних рятівників ніхто не запрошував, бо Москва стверджувала, що тут все благополучно.

Першими зловмисну інформаційну блокаду голодуючої Укра­їни прорвали менонітські громади США, Канади і Нідерландів. Ці протестантські спільноти добивалися від уряду УСРР надання їм можливості врятування від голодної смерті своїх одновірців у Запо­різькій та Миколаївській губерніях через відкриття харчувальних пунктів. Глава уряду УСРР Х.Раковський змушений був у жовтні 1921 р. укласти з ними відповідну угоду від імені уряду, але допу­щені були меноніти в Україну, як і інші благодійні організації, лише після отримання згоди Москви навесні 1922 р.

У грудні 1921 р. Раковський уклав угоду з місією Фрітьофа Нансена (неофіційна назва організації загальноєвропейської допо­моги радянській Росії, утвореної влітку 1921 р. всесвітньо відомим норвезьким мандрівником і вченим, лауреатом Нобелівської премії миру за 1922 р., яка об'єднувала під егідою Міжнародного Червоно­го Хреста 15 релігійно-добродійних товариств і комітетів Червоного Хреста окремих країн), а в січні 1922 р. - з АКА про поширення на території України всіх видів допомог, які до цього часу направляли­ся цими організаціями російським голодуючим. Та лише у травні 1922 р. вони розгорнули свою діяльність в Україні, бо до цього часу їм чинилися різні перешкоди з метою зосередження всієї допомоги у Російській Федерації. І ця допомога прийшла лише завдяки ви­мозі АКА, що поставила допомогу Поволжю в залежність від гарантій отримання допомоги Україною, більше того - в залеж­ність від доступу американських допомогових загонів до голо­дуючих українців.

Довгоочікувана зарубіжна допомога, хоч і з великим запізнен­ням, нарешті надійшла в Україну, але вона, насамперед через значну затримку, не була рівноцінною тій, що надавалася голодуючим РСФРР, а окрім того, не всі іноземні організації були допущені в Україну. Поряд з «націоналістичним» комітетом М.Грушевського, не допущений був і Міжробдоп (Міжнародний комітет робітничої допомоги), вантажі якого до осені 1922 р. надсилалися лише до РСФРР. Проте і після дозволу Москви на допомогу зарубіжжя Украї­ні уряд РСФРР робив спроби припинити іноземну допомогу україн­ським голодуючим і спрямувати її на користь голодуючих Росії.

Вже влітку 1922 р. уряд УСРР уклав цілу низку нових догово­рів з іноземними організаціями. Договори про спільну боротьбу з епідеміями були укладені з французьким Червоним Хрестом і Комі­тетом охорони здоров'я Ліги Націй. Залучені до співробітництва були Товариство допомоги німецьким колоністам Чорноморського узбережжя й американська організація «Форварде», а також Міжро­бдоп. Важливе значення для відбудови сільського господарства голодуючих губерній мала домовленість про співробітництво з аме­риканським об'єднаним комітетом «Джойнт». Вже у 1923 р. Радна- рком УСРР підписав договір з Міжнародною спілкою допомоги дітям.

З ідеологічних міркувань радянська преса, а також історіогра­фія намагалися замовчувати або применшити роль «буржуазної» «АКА» і «сіоністської» «Джойнт» у соціальній допомозі голодую­чій Україні і наголошувати на міжнародній пролетарській солідар­ності, але статистика всіх суб'єктів допомоги розставляє по належ­них місцях. За весь час надання допомоги пролетарський Міжроб- доп надіслав голодуючим України 383 тис. пайків, місія Ф.Нансена - 12,2 млн., АКА - 180,9 млн. пайків. Сам Нансен передав голодую­чим дітям свою щойно отриману Нобелівську премію. Те ж саме зробив французький письменник Анатоль Франс. Через місію Нан- сена надавали посильну допомогу голодуючим всесвітньо відомі письменники - Б.Шоу, Р.Роллан, Т.Драйзер, А.Барбюс, Г.Уеллс, вчений А.Ейнштейн та багато інших. Допомога інших організацій була значно меншою.

Таким чином, зазначені організації і передусім АКА врятува­ли мільйони приречених на смерть голодуючих у Росії та Україні, що змушений був визнати тоді радянський уряд. У липні 1923 р. на урочистому прийомі на честь співробітників АКА, які залишали країну, заступник голови Раднаркому СРСР Л.Каменєв сказав: «За­вдяки величезним, цілком безкорисливим зусиллям АКА мільйони людей різного віку були врятовані від смерті, й цілі поселення і навіть міста уціліли від катастрофи, що насувалася».

Пік діяльності іноземних благодійних організацій в Україні припадав на літо 1922 р. У серпні 1922 р. вони забезпечували хар­чуванням 1,8 млн. жителів неврожайних губерній України. Для по­рівняння комісії: Допголу забезпечували близько 400 тис. жителів. Тільки цього року іноземні благодійні організації завезли в Україну близько 2,3 млн. пудів продовольства, що становило лише 8% від загальної суми пожертв, які надійшли до радянських республік з-за кордону. Це майже стільки, скільки зібрала для голодуючих Росії та України разом Центральна комісія Допголу.

У подальшому (1922-1923 рр.) на прохання радянського уряду іноземні організації надавали переважно виробничу допомогу го­лодуючим - завезли 250 тис. кіс, плуги, жниварки, сортувалки, вія­лки, 1 335 коней, 500 корів, понад 15 вагонів насіння, обладнання для 15 сироварень, книжки для 40 сільськогосподарських бібліотек.

«Джойнт» асигнував 1,5 млн. доларів на безпроцентну позику селянським кооперативам. Її отримали 10 тис. одноосібних селян­ських господарств у 29 єврейських колоніях* і 27 українських се-

Ісиували в 1920-х роках на півдні і сході України, населення займалося сільськогосподарсь­ким виробництвом на виділених радянським урядом землях. Після проведення колективізації населення розбіглося по містах СРСР.

ших проблем 1920-х років. У перші роки радянської влади ці за­вдання покладалися на Раду захисту дітей, а пізніше - на Комісію з поліпшення життя дітей при ВЦВК (з 1921 р.). Вони створювали дитячі трудові комуни, через які пройшли тисячі безпритульних.

Велике значення для підвищення ефективності роботи щодо порятунку дітей мало створення дитячої соціальної інспекції при відділі правового захисту дітей Наркомосу (Народного комісаріату освіти). Комісія провадила роботу у напрямках: боротьби з жеб­рацтвом, дитячою безпритульністю, проституцією, спекуляцією, правопорушеннями, експлуатацією дітей, жорстоким поводженням у родині. Цікавим є досвід роботи самих інспекторів - братів і сес­тер соціальної допомоги. Це були люди не молодші за 21 рік, вони відвідували майстерні, окремі родини, установи, затримували непо­внолітніх правопорушників і направляли їх у дитячі приймачі- розподілювачі.

Вживалися заходи щодо влаштування безпритульних дітей- сиріт і тих, що знаходилися у дитячих закладах, в інші сім'ї. У 1928 р. ВЦВК і Раднарком прийняли спеціальні постанови, що рег­ламентували передачу вихованців дитячих будинків у селянські та міські родини. Приділялася увага забезпеченню підлітків і молоді роботою в умовах зростання безробіття. Приймалися постанови уряду, згідно з якими всі державні, кооперативні, громадські, при­ватні установи та підприємства були зобов'язані заповнити перед­бачену колективними договорами певну кількість робочих місць підлітками до зазначеного терміну.

У 1925 р. Раднарком СРСР прийняв «Положення про забезпе­чення в порядку соціального страхування інвалідів праці та членів родин, померлих або відсутніх з невідомих причин, інвалідів праці». Згідно з ним, право на пенсійне забезпечення в разі втрати праце­здатності внаслідок старості отримували непрацездатні робітники та службовці за умови досягнення ними віку не менше ніж 50 років і наявності трудового стажу 8 років і більше.

Проблемами інвалідів займалися громадські організації, які замінили відомство установ імператриці Марії (разом з Опікунства­ми для сліпих і для глухонімих). Замість них з'явилися Всеросійсь­кий союз кооперації інвалідів (Всекоопінсоюз), Всеросійське товариство сліпих (ВТС), Всеросійське об'єднання глухонімих (ВОГ). Головним їхнім завданням було соціальне забезпечення ін­валідів. Здійснювалося працевлаштування інвалідів шляхом органі­зації артілей та кооперативів, де вони залучалися до посильної сус­пільно корисної праці.

Особливі умови праці й організації побуту інвалідів викликали необхідність створення кас взаємодопомоги, їхнє призначення полягало у виконанні соціально-побутових функцій з обслугову­вання інвалідів: організації санаторно-курортної допомоги, мережі дитячих закладів, надання позички, активно розвивається протезу­вання інвалідів. Налагоджено виробництво різних протезів (обсяг їх виробництва: 1919 р.- 3000 штук, 1926 р. - 18 000 штук).

У працевлаштуванні інвалідів, найважливішій на той час сфері діяльності соцзабезів, дедалі чіткіше виявляється класовий підхід до організації даного виду соціальної допомоги. «При проведенні цієї роботи необхідний твердий класовий підхід. Не можна праце- влаштовувати і навчати інвалідів, що належать до соціально чужих елементів. До них належать інваліди білих армій, колишні фабри­канти, поміщики, жандарми тощо».

У 1931 р. при НКСЗ утворюється Рада з працевлаштування інвалідів, у розпорядження якої мали направлятися спеціально за­броньовані на промислових підприємствах робочі місця у кількості до 2% від їхнього загального числа. Такі ж ради утворюються в областях, районах, містах. Існували планові показники розподілу інвалідів по підприємствах.

У соціальній політиці 20-х (як і подальших) років особливу увагу більшовики надавали пенсійному забезпеченню і різним формам матеріальної допомоги, наданню пільг, а також соціаль­ному страхуванню. Основними видами соціального забезпечення визначилися: медична допомога, надання допомоги (пільг) тим, хто потребує її, вагітним жінкам і матерям, пенсійне забезпечення по старості та у зв'язку із втратою працездатності. Страхування здійс­нювалося для всіх видів найманої праці в усіх випадках втрати пра­цездатності (захворювання, у тому числі професійні, інвалідність, старість, материнство, вдівство, сирітство, безробіття).

Слід зазначити, що пенсійне забезпечення не одразу набуло всеохоплюючого характеру. До 1917 р. соціальне забезпечення лю­дей похилого віку базувалося не на основі врахування віку, а на підставі втрати працездатності та настання інвалідності. Хоч

багато країн Європи ще з кінця XIX ст. почали запроваджувати со­ціальне забезпечення людей похилого віку, в Росії, а потім і в СРСР випадок настання старості аж до 1928 р. не входив до сфери соціа­льного страхування. Проте для окремих категорій працівників пен­сійне забезпечення по старості почали запроваджувати дещо раніше - з 1924 р. для викладачів вищих навчальних закладів. У наступні роки законодавство про пенсійне забезпечення робітників і службо­вців розвивалося і супроводжувалося постійним розширенням кола громадян, які могли ним користуватися.

Розроблення законодавства про пенсійне забезпечення по старості як самостійного виду соціального забезпечення відбувалося протягом 1928-1932 рр. Перші пенсії по старості було встановлено для робітників текстильної промисловості постановою Наркомпраці СРСР від 5 січня 1928 р. Пенсійний вік було визначено для чолові­ків - 60, для жінок - 55 років, необхідний для призначення пенсій трудовий стаж установлювався однаковий для чоловіків і жінок - не менш ніж 25 років. У 1929 р. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли по­станову щодо введення пенсійного забезпечення і для робітників таких провідних галузей промисловості, як гірнича, металургійна, енергетична, залізничний і водний транспорт. Прийняті у 1928- 1932 рр. законодавчі акти стали основою для подальшого розроблен­ня законодавства стосовно пенсійного забезпечення по старості в наступні роки.

Розміри пенсій було встановлено постановою Раднаркому по поясах, на які була поділена країна, виходячи із 40% пересічної зарплати в даній місцевості. З'являються вже тоді спеціальні пен­сії, середня норма такої пенсії становила 55 крб./міс. Призначалися вони у першу чергу, зрозуміло, для діячів більшовицької партії, революції, а також науки. Нараховувалося 1928 р. персональних пенсіонерів 7 тис. із загальної кількості пенсіонерів близько 100 тисяч. Суттєво збільшуються витрати на пенсійне забезпечення. Якщо у 1924-1925 рр. вони становили 4 млн. крб., то 1928 р. - вже 36,7 млн. крб., тобто 45 коп. на душу населення.

Конституція УРСР 1937 р., розроблена на основі Конституції СРСР 1936 р., проголосила право всіх громадян СРСР на матеріаль­не забезпечення в старості. Право на пенсійне забезпечення, крім робітників, набули і службовці (тобто всі, крім колгоспників). Пенсійне забезпечення регулювалося не законами, а прийняттям постанов ЦК ВКП(б), РНК СРСР та ВЦРПС.

У 1937 р. вийшло нове положення про Народний комісаріат соціального забезпечення, згідно з яким коло завдань НКСЗ роз­ширюється. Воно охоплює державне забезпечення інвалідів праці та інших категорій, організацію матеріально-побутового, культур­ного," лікувально-оздоровчого та санаторно-курортного обслугову­вання; керівництво діяльністю установ соціального забезпечення, «справою трудового виробництва інвалідів», роботою лікарсько- трудової експертизи (ЛТЕК), протезних закладів, мережею кас гро­мадської взаємодопомоги, підготовкою кадрів працівників соціаль­ного забезпечення; затвердження законів із соціального забезпечен­ня. Під контролем НКСЗ у цей період перебуває Рада кооперації інвалідів, Союз кас взаємного страхування та взаємодопомоги коо­перації інвалідів. Товариство сліпих, Товариство глухонімих.

Оцінюючи соціальну роботу СРСР у цей період, можна відзна­чити, що явною помилкою влади було її намагання замкнути свою діяльність із соціальної допомоги і соціального забезпечення ви­ключно на державі, згорнувши роботу церкви, громадських, благо­дійних організацій та приватних осіб. Здійснення політики соціаль­ного забезпечення лише на основі держбюджетних коштів під силу лише економічно розвинутим, заможним країнам. В умовах еко­номічної розрухи відмова від участі в сферах допомоги широким колам громадськості означало обмеження можливості надання соціальної допомоги населенню країни.

Негативною стороною соціальної політики цих років визнаєть­ся і практика розв'язання проблем одних категорій населення за рахунок прав і свобод інших, зокрема віруючих. Багато служите­лів церкви було вигнано із своїх церков і залишилося без засобів до існування. За інструкціями влади, прийняття їх на роботу було мо­жливе лише за умови зречення віри.

Неприйнятною для цивільного світу була і система позаеконо­мічного примусу людей до праці, особливо ув'язнених. До початку 1927 р. (початок розбудови табірної системи, «архіпелагу ГУЛАГ», що пізніше вкрив усю країну) працезобов'язаний контингент таборів НКВС становив уже 2 мли. осіб. Серед них - кілька сотень тисяч людей з проблемами фізичного здоров'я, які були приречені на смерть як «доходяги» (слабосильні, дистрофічні робітники).

Вже через 10 років, коли табірна система вийшла на «проектну потужність», кількість в'язнів досягла, за оцінкою О. Солженіцина, 12-15 млн. осіб, яких по 10-12 год./добу примушували виконувати в умовах голоду, антисанітарії непосильну ручну фізичну роботу (бу­дівництво каналів, залізниць, робота в шахтах, лісоповал). За таких умов нормальною вважалася смертність в'язнів у розмірі 1% за добу, тобто повне вимирання набраного контингенту протягом приблизно 3,5 місяців. Для поповнення цих таборів смерті керівництво НКВС у Москві доводило до республіканських, обласних, районних, міських своїх відділень планові цифри арештів у тисячах осіб, які вони зав­жди виконували і переконували. Мета масових арештів була подвій­на: по-перше, тримати в страху і покорі населення, по-друге, постій­но отримувати практично дармову робочу силу (в'язням, зрозуміло, нічого не платили) для побудови соціалізму (комунізму).

З початком війни 1941-1945 рр. виходить низка указів стосовно соціального забезпечення родин фронтовиків. Перший з них да­товано вже 26 червня 1941 р. (на 4-ий день після початку війни), він регламентував порядок виплати грошової допомоги родинам фрон­товиків. Указом 1942 р. внесено деякі уточнення у цей порядок. У 1943 р. прийнято постанову Раднаркому СРСР «Про пільги для ро­дин військовослужбовців, що загинули та пропали безвісти на фро­нтах Вітчизняної війни».

Ще один комплекс тогочасних проблем - соціальна допомога та соціальна реабілітація поранених. Мільйонні потоки поране­них вимагали екстрених заходів не лише щодо їх евакуації, а й що­до реабілітації. Восени 1941 р. створюються комітети допомоги з обслуговування хворих та поранених бійців Червоної армії. У 1942 р. Державним комітетом оборони організовано будинки для інвалідів Великої Вітчизняної війни (пізніше перетворені в трудові інтернати). У них скалічені вояки готувалися до подальшої трудової діяльності, отримували трудові фахи, проходили перепідготовку.

Нових рис і масштабів набувають у цей час і проблеми охоро­ни дитинства та опікування сиротами. Завдання полягало в ева­куації вихованців дитячих будинків углиб країни та у відкритті но­вих закладів. На 14 грудня 1941 р. було евакуйовано 664 дитячі бу­динки з 7887 вихованцями. У постанові РНК[10] СРСР «Про влашту­вання дітей, що залишилися без батьків» передбачалося створення додаткової мережі дитячих будинків, а також участь громадян у вихованні дітей у формі опіки та патронажу.

Воєнні та політичні події 40-х років спричинили появу потоку біженців. Вже у 1939-1940 рр. з Галичини до Польщі перейшло 20- 30 тис. українських політичних біженців. Після окупації Польщі німцями (1939 р.) для задоволення потреб українського населення тут виникли десятки комітетів самодопомоги, до складу яких вхо­дили переважно члени чи прихильники ОУН, що втекли з Галичи­ни. Навесні 1940 р. ці комітети утворили в Кракові координаційний орган під назвою Український Центральний Комітет на чолі з відомим вченим-географом Володимиром Кубійовичем. УЦК являв собою український заклад соціального забезпечення, обов'язки якого полягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритуль­ними дітьми, в організації громадської служби охорони здоров'я, освіти; у допомозі військовополоненим українцям та у представни­цтві інтересів українських робітників, які вивозилися до Німеччини. Після окупації німцями Галичини УЦК поширив свою діяльність і на її території. Протягом усієї війни це була єдина організація, що могла, хоч і дуже обмеженою мірою, боронити соціально- економічні інтереси українців у генеральному губернаторстві (бі­льша частина Польщі разом з Галичиною).

Під час Другої світової війни рух на підтримку населення Укра­їни розширила і українська еміграція. Етнічні українці в США, Кана­ді, країнах Латинської Америки включилися у рух солідарності. Вони створювали комітети допомоги, діяльність яких полягала в збиранні коштів, цінних речей, медикаментів, обладнання для шпиталів, дитя­чих будинків, інвалідів.

4. Голодомор в Україні 1946-1947 рр.

Слід відзначити, що на період, який тут розглядається, припа­дає третій голодомор в Україні, проведений московською більшо­вицькою владою 1946-1947 рр. На цей раз було виморено голодом, навіть за побічними офіційними даними, близько 800 тис. людей в

Україні, а за оцінками, - приблизно 1,5 млн. осіб. Голодомор знову ж таки було проведено таємно від радянської та світової громадсь­кості, тому якоїсь діяльності (урядової чи суспільної) щодо допомо­ги голодуючим, рятування бодай вмираючих дітей не провадилося, бо ж наявність голоду офіційно не визнавалася.

Об'єктивні причини нестачі продовольства в СРСР і в Україні під час Другої світової війни та відразу після її закінченні цілком зрозумілі - аграрне господарство України, житниці СРСР, було майже повністю зруйноване. Нестача робочої сили в ньому стано­вила понад 630 тис. осіб, бо майже всі працездатні чоловіки були мобілізовані до війська і відтак або загинули на війні чи були скалі­чені, або ще затримувалися на службі. Тому основною робочою силою села були жінки, питома вага яких серед працюючих 1946 р. перевищувала 80%. Крім того, в колгоспах і радгоспах пра­цювало (1947 р.) майже 793 тис. підлітків віком від 12 до 16 ро­ків, а також налічувалося понад 1 млн. дорослих непрацездатних за загальними мірками - старезних та інвалідів, які теж брали участь у виробництві.

За таких умов відновити відразу рівень довоєнного виробницт­ва сільськогосподарської продукції було неможливо. Під урожай 1946 р. з великими труднощами і запізненнями було засіяно на 150 тис. га більше площ, ніж у 1945 р., але це становило лише 77,2% довоєнних площ. Через брак тракторів і коней для обробітку землі використовувалися корови, а бувало й так, що в плуги чи бо­рони впрягалися жінки. На додаток до цих бід влітку 1946 р. пів­денні і східні області України охопила сильна посуха, що разом з малосніжною зимою 1945/1946 рр. спричинила загибель близько 350 тис. га посівів зернових культур. Внаслідок зазначених обста­вин середня врожайність зернових по Україні становила 1946 р. лише 3,8 ц з 1 га, а в Херсонській області - навіть 1,25 ц. Чимало господарств не зібрало навіть тієї кількості збіжжя, що засіяло.

Проте в інших областях України, так як і під час посухи на по­чатку 1920-х років, зернові й овочі більш-менш вродили. Цілком можливо було в умовах централізованого управління забезпечити населення мінімумом продовольства через раціональний його роз­поділ між регіонами, якби на то була політичні воля московського керівництва. Але вона була відсутня. І навіть навпаки, відома осо­биста неприязнь Й. Сталіна до українців ще з часів проголошення УНР і підсилена під час Другої світової війни позицією значної частини українців, які або збройно виступали проти московської влади (у першу чергу вояки Української Повстанської Армії, бойові дії якої проти більшовиків на цей час були в розпалі), або не вияв­ляли ентузіазму в її захисті, ухиляючись від мобілізації, здаючись при нагоді в полон, співпрацюючи з німецькою окупаційною вла­дою, породжувала в голові новоспеченого генералісимуса маячні плани покарання всього українського народу, одним з яких був план виселення всіх жителів України за Уральський хребет, про що говорив у своїй доповіді на ХХ-му з'їзді КПРС М. Хрущов. Але «їх (українців - А. Г.) було надто багато», пояснював Хрущов, тому процедура виселення була б дуже складною й затратною, і для по­карання цього народу, на відміну від кримських татар, чеченців та інших чисельно малих народів було застосовано вже двічі перевіре­ний спосіб - голодомор.

Механізм реалізації запланованого у Москві голоду в Україні включав кілька елементів, головним серед яких був обов'язковий для всіх план хлібозаготівель. Невиконання цього плану було оголо­шено злочином перед партією і державою. За цим планом Україна мала здати з урожаю 1946 р. до «всесоюзної комори» 362,75 млн. пудів збіжжя, хоч за даними МТС (державних машинно-тракторних станцій, що обслуговували колгоспи і радгоспи), врожай у колгоспах України становив всього близько 325 млн. пудів.

Як бачимо, план доводився навмисно нереальний, не кажучи вже про необхідність створення із зібраного врожаю насіннєвого фонду, фуражного фонду для утримання худоби і про розподіл час­тини врожаю серед виробників цього збіжжя - селян. Але на його виконання був мобілізований весь партійно-державний апарат, уся репресивна система тоталітарної держави. Серед засобів впливу широко застосовувалися залякування і навіть побиття колгоспників. З метою збільшення тиску на виконавців плану і рівня репресій Сталін у березні 1947 р. замінив на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У (перша особа в союзній республіці за більшовицькою ієрар­хією) М. Хрущова на свого поплічника, направленого з Москви, Л. Кагановича - безжалісного ката українського народу, одного з головних творців голодомору 1932-1933 рр. в Україні.

Під час жнив намолочене збіжжя з колгоспно-радгоспних токів негайно вивозили на залізничні станції або на елеватори в супроводі уповноважених з районів, які весь час наглядали за збиранням уро­жаю. Вилучалося часто-густо не лише збіжжя, а й вся картопля. І незважаючи на все це, план хлібозаготівлі було виконано лише на 62,4%. За його невиконання багато керівників були по-різному пока­рані. Було ув'язнено кожного 16-го голову колгоспу, лише за 1946 р. і перший квартал 1947-го було їх засуджено 1312 на термін позбав­лення волі від 3 до 10 років, а два з них - навіть до розстрілу.

Оплата праці селян, розподіл хліба на трудодні дозволялися лише за умови виконання господарством плану хлібозаготівель. У 1946 р. колгоспникам України на трудодень було нараховано пере­січно по 257 г збіжжя і 64 коп. грошей (по СРСР - по 520 г і 90 коп.). Для порівняння наведемо ціну буханця хліба на тогочас­ному ринку - 150 карбованців. Але у значній кількості колгоспів оплата трудоднів зовсім не провадилася, 365 колгоспів зовсім не видавали збіжжя, а 2767 колгоспів із загальної кількості 26248 не видавали грошей. І така «оплата» праці для тих, хто не мав інших доходів, і для непрацюючих членів їхніх родин вже означала би смертний вирок. Але основну частину сільськогосподарської про­дукції виробляли вже тоді не колективні, а особисті селянські гос­подарства, колгоспи мали провідну роль лише у виробництві зерна і технічних культур. Тому більшість селян могла би протриматися до нового врожаю за рахунок доходів від особистих господарств.

Але, по-перше, частина колгоспників (17367 дворів) присадиб­них ділянок не мали або мали в розмірах, менших від мінімальної норми (від 0,25 до 1,0 га). По-друге, присадибні ділянки колгоспни­ків також повинні були брати участь у хлібозаготівлі, по УРСР план заготівлі збіжжя для цих господарств становив 3 млн. пудів. Крім того, кожен селянський двір мав сплачувати податок на землю, а також поставляти державі певну кількість м'яса, молока, яєць, ово­чів та інших продуктів. Податок встановлювався на кожне фруктове дерево, кожну домашню тварину, навіть шкури з худоби. І це був другий елемент плану голодомору. У тих, хто не в змозі був спла­чувати непомірні, грабіжницькі податки, активісти забирали все їстівне, що залишалося у господарстві - картоплю, квасолю і навіть солені огірки, конфісковували худобу, на них накладали величезні грошові штрафи.

Третьою складовою запланованого терору голодом була обов'язкова підписка всіх працюючих на облігації державної пози­ки. Спеціальні уповноважені через місцеві органи влади примушу­вали селян підписуватися на досить великі суми (наприклад, 1000 крб.) позики. Для цього людей по черзі викликали до сільради і не відпускали додому, поки ті не давали згоди на підписку. Так вилучалася у селян та мізерна готівка, що була в них у наявності.

І, нарешті, четвертою з основних причин голоду стало зняття з 1 жовтня 1946 р. з пайкового постачання хлібом за картками жите­лів сільської місцевості, робітників та службовців радгоспів, проми­слових підприємств невеликих міст та робітничих селищ, сільської інтелігенції, а також їхніх дітей та утриманців. З гарантованого за­безпечення хлібом в Україні було знято 3,635 млн. людей, з них - 2,892 млн. сільських мешканців.

Серед додаткових чинників голодомору слід назвати поста­нову Ради Міністрів СРСР від 31 липня 1946 р. про заборону про­дажу хліба на ринку колгоспами, колгоспниками та одноосібними господарствами до виконання ними планів здачі хліба державі. Сприяло поширенню голоду і жорстоке покарання за невироблен- ня мінімуму трудоднів колгоспниками (120 трудоднів для дорос­лого і 50 - для підлітка від 12 років). За цей «злочин» виключали з колгоспів з конфіскацією присадибних ділянок, виселяли із сіл, притягали до суду. У 1947 р. за такий «злочин», що кваліфікувався як «паразитичний спосіб життя», було засуджено 29 тис. колгосп­ників. Виснажлива праця, до якої примушували голодних селян, теж прискорювала їхню загибель - ЦК КП(б)У в липні 1946 р. ухва­лив вимагати від керівних органів планування роботи колгоспників протягом всього світлого часу доби. Отже, голодомор було ретель­но підготовлено, і він не примусив себе довго чекати - 1946- 1947 рр. в Україні голодувало понад 3 млн. людей. Переважно це були вдови і діти, старезні батьки загиблих фронтовиків, сім'ї інва­лідів війни, тобто ті, хто найбільшу ціну заплатив за перемогу СРСР у 1945 р. Голод спричинив масові захворювання на дистрофію, а також туберкульоз, дизентерію, тиф. За офіційними даними, від 31 березня по 20 червня 1947 р. кількість хворих на дистрофію зро­сла з 635,84 тис. осіб до 1 млн. 154,38 тисяч, 77,1% з них були сіль­ськими жителями.

Здавалося би, що на безмежних просторах СРСР було де ряту­ватися від голоду, але голодуючих селян, так як і в 1933 р., за межі України загороджувальні загони не випускали, проїзних квитків їм не продавали. В обіг було запущено знову сумнозвісну сталінську постанову від 7 серпня 1932 р., відому в народі як постанову «про п'ять колосків». 90% кримінальних справ, що розглядалися судами в 1947 р., становили саме справи про крадіжки з колгоспних ланів колосків недозрілого хліба колгоспниками. З початку року до 10 серпня 1947 р. до кримінальної відповідальності «за колоски» було притягнуто 3,9 тис. осіб, з них 3,2 тис. - заарештовано. Засу­джували у цих справах (за 3-5 кг колосків) до 8-10 років таборів. Голод викликав небачений навіть під час війни сплеск злочиннос­ті. Набув поширення жорстокий, звірячий бандитизм: пограбуван­ня, розбій, вбивства. Доведені голодом до розпачу, до психічних зрушень люди вдавалися до канібалізму і трупожерства. Типовим явищем стало жебрацтво .

Найбільше потерпали від голодомору діти. їхні батьки, у біль­шості селяни, не маючи надії на порятунок своїх виснажених голо­дом дітей, везли їх до міст і залишали в установах міліції, лікарнях, на вокзалах і навіть просто неба. Кількість вихованців дитячих бу­динків тільки Міністерства освіти УРСР збільшилася від 74,9 тис. дітей на 1 січня 1947 р. до 132,1 тис. на 2 липня того ж року. Але і перебування в дитбудинках далеко не для всіх дітей було порятун­ком, тут вони теж масово гинули через недостатнє харчування, хво­роби, важкі умови утримання. Багато виснажених голодом дітей не мали сил навіть ходити до школи, протягом 1946 р. 600 тис. дітей відсіялося зі шкіл. За крадіжки їжі діти ставали злочинцями, й одно­часно самі вони частіше за дорослих ставали жертвами злочинців. У 1946 р. до позбавлення волі було засуджено близько 100 тис. підліт­ків. 50% серед засуджених у 1946-1947 рр. становили жінки з мало­літніми дітьми, які слідували до таборів разом з матерями. Серед

Слід відзначити, що зазначені форми девіантної поведінки не були суто українсь­ким явищем, вони завжди супроводжують тривалий голод у будь-якій країні.

загиблих у післявоєнний голодомор діти й підлітки становили 1/3, тобто приблизно 400-500 тис. осіб.

Починаючи із зими 1946/1947 рр., від голодомору в Україні вмирали тисячі людей щодня. Місцева і московська влада добре знала про це, але практично нічого не зробила для врятування голо­дуючих, не фіксувалася і кількість померлих від голоду, бо не ви­знавався й сам факт голоду. Тому про кількість жертв голодомору можна судити лише з опосередкованих даних і свідчень сучасників. Найбільше постраждали селяни південних, південно-східних та східних областей, найбільша смертність була в Ізмаїльській (пізні­ше увійшла до складу Одеської області) та Чернівецькій областях. У с. Вольному Тарутинського району Ізмаїльської області, наприклад, вимерла половина жителів, у с. Глибокому Татарбунарського району цієї ж області - 35%. По 300-400 жителів загинуло від голо­ду у селах Новоселиці і Михайлівка Кельменецького району і біль­ше ніж третина мешканців с. Костичаки Новоселицького району Чернівецької області. Більше половини жителів вимерло у с. Цари- чанка на Дніпропетровщині, а у с. Завадівка Білгород- Дністровського району на Одещині з населення близько 600 осіб померло приблизно 250, у т. ч. 75 дітей. Трупи померлих подовгу лежали на вулицях, бо не було кому хоронити.

А чи була можливість врятувати приречених на голодну смерть? Безперечно була, так само, як була вона під час голодомо­рів 20-х та 30-х років. Безупинно з України вивозилося продовольс­тво протягом 1946-1947 рр. Україна була головним постачальником збіжжя для Ленінграду, а овочів - для Москви. Лише 1946 р. в захі­дні країни було вивезено 1,7 млн. т (106,25 млн. пудів) збіжжя, при цьому значну частину хліба було передано деяким країнам безкош­товно з політичних міркувань. Протягом 1946-1947 рр. із СРСР до Франції, Фінляндії, Чехословаччини, Польщі, Болгарії, Угорщини, Албанії та ін. країн було експортовано 2,5 млн. т (156,25 млн. пу­дів) збіжжя. У ці ж роки ешелони з хлібом йшли до Німеччини під гаслом: «Німецькому народу від українського народу». Станом на 1 лютого 1947 р. (пік голодомору) у держрезерві СРСР знаходилося 10 млн. т хліба, на 1,9 млн. т більше, ніж на той же час 1946 р., еле­ватори були переповнені зерном. За неповними підрахунками, у 1946-1948 рр. в СРСР було зіпсовано і втрачено при зберіганні про­сто неба або в непристосованих приміщеннях близько 1 млн. т збі­жжя, яке врятувало би всіх голодуючих.

Зазначені вище заходи більшовицького керівництва щодо вилу­чення продовольства у селян нічого спільного із соціальною допомо­гою і підтримкою нужденних не мають. Усі вони призводили до про­тилежного - до виникнення мільйонів об'єктів такої допомоги. З початком масової загибелі людей від голоду дещиця конфіскованого у селян продовольства була повернута, причому подавалося це як надання допомоги центром (на будь-яке отримання збіжжя з дер­жавного фонду потрібний був дозвіл Москви). Видавалися насіннєві позички, рідше - продовольчі і фуражні, за умови повернення, як правило, з нового врожаю під 10% річних. Так, у грудні 1946 р. кол­госпам УРСР із держресурсів була надана продовольча позичка у кількості 40 тис. т збіжжя, у т. ч. 50% збіжжя продовольчих культур, крім того, відпущено 5 тис. т макухи. У зв'язку з масовою загибеллю колгоспної худоби був отриманий у грудні 1946 р. дозвіл центру на відпуск для України 30 тис. т збіжжя фуражних культур та продаж за готівку 50 тис. т сіна. У 1947 р. союзний уряд на численні прохання керівництва України виділив 140 млн. крб. для організації харчуван­ня населення у зв'язку з початком весняних польових робіт. На ці ж цілі було виділено 60 тис. т хліба для харчування 3,4 млн. працюю­чих у полі селян. Всього 1947 р. колгоспникам України було надано (точніше повернуто) 93 тис. т продовольчого збіжжя. Але уся разом «допомога» центру, спрямована швидше на самозбереження, (бо інакше залишилася би більшовицька держава без продовольства на­ступного року), докорінно ситуацію не міняла.

Значну соціальну допомогу отримала Україна в цей важкий час від Адміністрації допомоги і відбудови при ООН, але не в зв'язку з голодом (голод радянським керівництвом не визнавався), а як така, що постраждала під час війни. На основі укладеної угоди амери­канська сторона надала Україні допомогу харчовими продуктами і товарами на суму 189 млн. доларів. Протягом 1946-1947 рр. 211 суден перевезли в Україну майже 310 тис. т вантажів, у т. ч. понад 94 тис. т м'яса, 41 тис. т рибопродуктів, випарене і сухе молоко, тваринні жири, олію, соки та інше. Відомо, що поінформовані про голод зарубіжні благодійні організації зверталися до уряду УРСР з пропозиціями надати допомогу голодуючим, у т. ч. дітям, але їхні пропозиції було відкинуто.

Ще одним «рятівним кругом» для сотень тисяч голодуючих виявилася Західна Україна, куди голодомор не поширився і тому, що тут було зібрано непоганий врожай, і тому, що тут ще майже не було колгоспів, і тому, що тут діяла УПА, яка перешкоджала вилу­ченню продовольства у селян. Голодуючі зі Сходу України почали прибувати сюди з початку 1946 р., зустрічаючи, як правило, спів­чуття і готовність поділитися продовольством. До цього закли­кало «західняків» і керівництво активно діючих тоді ОУН і УПА. Прибулі купували або обмінювали на різні речі харчові продукти в галицьких та волинських селах. Дехто наймався на роботу в індиві­дуальні господарства, дітей і підлітків селяни приймали на утри­мання. Влітку потік голодуючих не зменшувався, лише у Краснян- ський район Львівської області щодня прибувало 300-400 осіб, пе­реважно це були жінки. У червні працівниками транспортної міліції Львівської області тільки з поїздів було знято 62,4 тис. прибулих голодуючих. Для боротьби з «незаконним провезенням хліба» (так формулювався владою склад цього «злочину») на великих залі­зничних станціях органи транспортної міліції організували загоро­джувальні загони, які відбирали у нещасних здобуті харчові про­дукти, позбавляючи їх та їхні родини останньої надії. А навесні 1947 р. радянська влада перекрила і цей шлях самозабезпечення населення України. Відома дослідниця голодомору 1946-1947 рр. канд. істор. наук О. Веселова, оцінюючи значення допомоги, нада­ної «західняками» голодуючим у цей період, пише, що «в масшта­бах 1932-1933 рр. голодова трагедія після війни не повторилася тільки тому, що нас порятувала Західна Україна, де ще не було колгоспів, і селянин-одноосібник лишками своєї продукції міг поді­литися зі своїми голодними братами з Великої України».

На закінчення слід відзначити, що йшлося вище про голодомор 1946-1947 рр., але у більшості регіонів України справжній голод розпочався вже наприкінці 1945 р., свого піку досягнув взимку - навесні 1947 р., а в деяких областях продовжувався і після 1947 р. - до кінця 40-х років.

5. Система соціального забезпечення в 1950-1991 рр.

У 1949 р. НКСЗ перейменовано на Міністерство соціального забезпечення, а з кінцем 50-х років починається новий етап розвит­ку соціального забезпечення в СРСР. У 1956 р. Верховна Рада СРСР приймає Закон про державні пенсії, за яким не тільки розширю­ється коло осіб, яким надається пенсія, а й у самостійну галузь ви­діляється законодавство про соціальне забезпечення. Ним покладе­но початок загальному державному пенсійному забезпеченню працюючих, яке було завершене прийняттям 1964 р. Закону про пенсії та грошову допомогу членам колгоспів (раніше вони були позбавлені цього). Розмір пенсій по старості для більшості колгосп­ників був дуже далекий від прожиткового мінімуму.

У 1961 р. змінюється положення про Міністерство соціально­го забезпечення, внаслідок чого його функції значно розширили­ся у порівнянні з положенням 1937 р. На Міністерство покладено виконання таких функцій: виплата пенсій; організація лікарсько- трудової експертизи; працевлаштування і фахове навчання інвалі­дів; матеріально-побутове обслуговування пенсіонерів, багатодіт­них і самотніх матерів; надання протезно-ортопедичної допомоги.

Найважливішою сферою діяльності соціального обслугову­вання населення було матеріальне забезпечення, яке здійснювалося у трьох основних напрямках: державне соціальне забезпечення, дер­жавне соціальне страхування, соціальне забезпечення колгоспників. Фінансування державного соціального забезпечення здійснювалося за рахунок союзного, республіканських та місцевих бюджетів (воно поширювалося на військовослужбовців, учнів та інші категорії гро­мадян). Фінансування державного соціального страхування забезпе­чувалося за рахунок страхових внесків підприємств, організацій і дотацій держави (воно поширювалося на робітників і службовців). Соціальне забезпечення колгоспного селянства здійснювалося за рахунок коштів колгоспів і дотацій з Державного бюджету.

На усіх громадян СРСР поширювалося безкоштовне медичне обслуговування, хоч було воно зовсім не однакової якості для усіх громадян. На рівні клінік Заходу медичні послуги і засоби отриму­вала безкоштовно лише партійна верхівка (так звана «Кремлівська» лікарня та деякі інші) та члени її родин. Розрядом нижче, але теж високого рівня послуги отримували безкоштовно партійні та держа­вні чиновники (зі своїми родинами) республіканського, обласного та районного (міського) рівнів. Крім цього, щороку вони отримува­ли спеціальні кошти на лікування (оздоровлення), а також путівки (безкоштовні) для себе і родини у найкращі здравниці СРСР. Рядові громадяни безкоштовно отримували ліжко в лікарні (по 5-10 хворих у палаті), скромне харчування, недорогі ліки і ординарне лікування. Дефіцитні (зазвичай імпортні) ліки треба було «діставати» за гроші, платити за увагу до себе медперсоналу, платити за операції кваліфі­кованим лікарям. Вартість путівок на санаторне лікування майже цілком оплачували профспілки, але отримати їх міг далеко не кож­ний і далеко не завжди. Особливо низькою була якість медичних послуг для сільського населення (найнижчий розряд).

У 1970-х роках декларувалися такі основні засади соціально­го забезпечення в СРСР: загальність соціального забезпечення; різноманітність видів обслуговування; забезпечення громадян різ­ними видами соціальної допомоги за рахунок державних і громад­ських коштів. Головним напрямком діяльності Міністерства соці­ального забезпечення на початку 80-х років стає соціальне забезпе­чення непрацевлаштованого населення.

Як і пророкувалося багатьма мислителями XX ст., більшовиць­ка модель політичного, економічного та соціального державного устрою виявилася нежиттєздатною, неконкурентоспроможною. Проіснувавши понад 70 років тільки за рахунок примусу, насильст­ва, винищення десятків мільйонів людей, вона врешті-решт розва­лилася. Утопічність ідеології, архаїчність політичної системи не дали змоги побудувати ефективну економіку. А неефективна еко­номіка неспроможна забезпечити високий рівень соціального захисту і соціальної допомоги усім, хто їх потребує. Саме тому капіталістичні країни Заходу набагато випередили «Країну Рад» за рівнем технологічного та економічного розвитку, а також за рівнем життя і соціального захисту населення.

Незважаючи на задекларовані державні гарантії допомоги і підтримки соціально незахищеного населення, рівень соціальної допомоги у багатьох випадках (особливо колгоспникам, інвалідам, багатодітним родинам, сиротам) залишався суто символічним. «Контрреволюціонери», «вороги народу», колишні підпільники ОУН. вояки УПА, дисиденти позбавлялися допомоги взагалі. І хоч масового голоду в СРСР після 1947 р. вже не виникало, значна час­тина населення злидарювала, постійно перебуваючи у напівголод­ному стані, не отримуючи належної медичної допомоги, допомоги у здобутті бажаної освіти дітьми.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. У чому сутність проголошеної більшовиками після жовтневого пере­вороту 1917 р. нової парадигми соціальної допомоги, і як відбувалося її впровадження?

2. Як відбувалося створення більшовицькою владою нових органів систе­ми соціальної допомоги, які були функції та структура Наркомату державної опіки і Наркомату соціального забезпечення?

3. Яка допомога надавалася «жертвам контрреволюції», і яких заходів вживалося щодо ліквідації проявів соціальної патології (жебрацтва, проституції тощо) у Радянській державі 20-х років XX ст. ?

4. У чому сутність селянської громадської взаємодопомоги, впровадже­ної радянською владою у 20-х роках XX ст., чому вона мала обов 'язковий характер?

5. Які були причини і наслідки голодомору в Україні 1921-1923 рр. ?

6. Наведіть порівняльну характеристику соціальної політики радянської влади стосовно голодуючих у Росії та в Україні в 1921-1923 рр.

7. Чому і як московський уряд перешкоджав надходженню соціальної допомоги голодуючим в Україні зарубіжних благодійних організацій, хто допоміг прорвати московську блокаду?

8. Охарактеризуйте масштаби і значення допомоги голодуючим України зарубіжними благодійними організаціями у 1922-1923 рр.

9. Як відбувалися розкуркулення й голодомор в Україні та на Кубані в 30-х роках XX ст., які мали масштаби та наслідки?

10. Як боролася радянська влада з безпритульністю дітей, і як здійснюва­лося соціальне забезпечення інвалідів у 20-30-і роки?

11. Як відбувалося зародження і розвиток пенсійного забезпечення інвалі­дів у 20-30-і роки?

12. Які зміни мали місце у соціачьному забезпеченні в зв 'язку із введенням нових конституцій СРСР (1936р.) та УРСР (1937р.) і нового поло­ження про Наркомат соціального забезпечення?

13. Дайте загальну оцінку соціальної політики радянської влади в 20-30-і роки.

14. Чим була характерна соціальна робота в СРСР під час Другої світової війни і діяльність українських допомогових організацій?

15. У чому полягали об'єктивні і суб'єктивні причини голодомору в Україні 1946-1947рр.?

16. Який був механізм реалізації запланованого голодомору в Україні 1946- 1947рр.?

17. Охарактеризуйте перебіг і наслідки голодомору 1946-1947рр., наве­діть дані про вивезення продовольства з України під час голодомору.

18. У чому полягала зарубіжна допомога голодуючим в Україні, які були її масштаби? Яку роль відіграло населення Західної України в зменшенні смертності в Україні від голодомору?

19. Як розширювалася і трансформувалася система соціального забезпе­чення в СРСР у 1950-1991 рр. ?

20. Дайте загальну оцінку радянської системи соціального захисту за ста­ном на початок 90-х років XX ст.

Рекомендована література

1. Бабкин В.А. Советская система социального обеспечения. - М., 1971.

2. Попович Г. Соціальна робота в Україні і за рубежем. - Ужгород, 2000.

3. Социальное обеспечение в СССР. - М., 1986.

4. Фирсов М.В. История социальной работьі в России. - М., 1999.

5. Ханкин А.Д., Шарапов М.Е. и др. Трудовое устройство, профессио- нальное обучение и бьітовое обслуживание

Читайте також:

1. I. Введення в розробку програмного забезпечення
2. II.1 Програмне забезпечення
3. III. Етапи розробки програмного забезпечення
4. VIII. Ask the questions to have the following answers.
5. VIII. EXITIUM MARCI CURTII
6. VIII. Read and learn words.
7. VIII. Use the words from the previous exercise to fill in the blanks in the sentences below
8. VIII. Задня кишка
9. VIII. Реакції, в результаті яких утворюються високомолекулярні сполуки
10. Авалювання векселів. Видача гарантій на забезпечення оплати векселів
11. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
12. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини.

Переглядів: 2529