• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Додаток

Великий митрополит - великий благодійник[13]

1. Біографічна довідка про Митрополита Андрея ШептицькогЬ

Духовний пастир Української греко-католицької церкви і всієї галицької гілки нашого народу з 1901 по 1944 рік Митрополит Га­лицький, Архієпископ Львівський та Єпископ Кам'янець- Подільський Андрей Шептицький був, без сумніву, найвидатнішим діячем української національної церкви XX століття, найяскраві­шою особистістю серед українців цього періоду. Рушійною силою його життя була велична ідея з'єднання України і всього Сходу Європи в єдину християнську церкву. Але діяльність його виходила далеко за межі архіпастирських обов'язків. Будучи великим патріо­том України, Митрополит Андрей надихав українців на боротьбу за незалежність, відстоював їхні права перед австро-угорською, росій­ською, польською, радянською, німецькою окупаційними владами. Повсякденно дбав про збереження і розвиток української культури і мови, про народну освіту і формування української інтелектуальної

еліти. Неперевершеною була і благодійницька діяльність Великого Митрополита.

Народився майбутній Митрополит граф Роман Марія Алексан- дер Шептицький 29.07.1865 р. в родовому маєтку Прилбичі на Львівщині і був одним із семи синів Івана (Яна) та Софії (з роду Фредро) Шептицьких. Рід Шептицьких - найстаріша українська боярська родина, грамоту на право земельного володіння якій 1284 р. видав син короля Данила Галицького - Лев Данилович. Представники цього роду обіймали високі військові, державні, цер­ковні посади спочатку в Галицькій, а пізніше у Польській, Австрій­ській державах. Досить сказати, що з цього роду вийшли три като­лицькі митрополити XVIII століття.

Батько Митрополита Андрея був галицьким послом (депутатом) до Австрійського парламенту. Батьком Софії Шептицької був поль­ський письменник граф Александер Фредро, пам'ятник якому у Львові стояв до 1939 р. У родоводі Андрея Шептицького простежу­ється зв'язок з польським королівським родом Собєських, австрійсь­ким цісарським родом Стюартів, з королями Італії, Португалії, Сар­динії. І навіть дружина Наполеона І Бонапарта австрійська принцеса Марія була далекою родичкою Шептицьких-Фредрів. Рід Шептиць­ких, починаючи з XVIII ст., поступово спольщується.

Зрозуміло, що високий соціальний статус представників родини Шептицьких, їхня патріотична діяльність не залишалися поза увагою всіляких окупантів. У 1914 р. царський уряд, тимчасово окупувавши Галичину, одразу ж розпочав репресії проти українців та українства. Розуміючи велич Митрополита Шептицького та його вплив на народ, його заарештовують і висилають до Росії, де утримують у в'язницях Суздаля та Ярославля 2,5 року. У 1939 р. радянські «визволителі» розстрілюють у родовому маєтку - Прилбичах - наймолодшого брата Митрополита графа Лева разом з дружиною, яка не хотіла розлучи­тися з чоловіком після оголошення йому смертного вироку. Під час німецької окупації Польщі від куль гестапо гине 1940 р. ще один брат Митрополита Андрея - Александер. Третього брата - Казимира (о. Климентія), ігумена Унівського монастиря, який під впливом Митро­полита також повернувся до східного обряду, - було замордовано приблизно 1950 р. у страшній радянській Володимирській в'язниці одночасно із сотнями інших греко-католицьких священнослужителів.

І тільки смерть (1 листопада 1944 р.) врятувала Владику Андрея від сибірської хресної дороги, якою пройшов його наступник, виходець із Тернопільщини Йосиф Сліпий.

Призначення своє юний Роман Шептицький зрозумів дуже ра­но, бо ще десятирічним хлопчаком заявив батькам, що буде свяще­ником. З відзнакою закінчив гімназію в Кракові. Відбував одноріч­ну повинність в австрійських уланах, але змушений був перервати службу через травму (падіння з коня) і хворобу, яка вже не полиша­ла його до кінця життя. Навчався на правничому факультеті Краків­ського університету, де одержав 1888 р. вчений ступінь доктора права. Під час навчання, після подорожі до Києва 1887 р. визріло рішення піти до василіанського монастиря, повернутися до праді­дівського (східного) обряду і українських коренів. На це благосло­вив його папа Лев XIII, якого він відвідав у Римі.

Рішення юнака зустріло категоричний спротив батька, який спочатку планував Романові військову кар'єру[14], а пізніше наполягав на кар'єрі правника і залишився переконаним римо-католиком. Але підтримала рішення сина мати, дуже релігійна жінка. Добре усвідо­млював важкість обраного шляху сам Роман, бо говорив матері пе­ред вступленням до монастиря: «Я докладно знаю, що мене чекає: поляки будуть вважати мене за русина, а русини за поляка. Але Бог кличе, треба йти». Слід пам'ятати, що рішення це приймає молодий, освічений і талановитий польський аристократ, якому будь-яка кар'єра в Австро-Угорській державі (в тому числі і в римо- католицькій церкві) була практично гарантована, аж ніяк не з кон'юнктурних міркувань. Бо ж переходив він з панівної у цій дер­жаві римо-католицької конфесії до конфесії «хлопської», що по­стійно піддавалася утискам і гонінням з боку поляків, яким фактич­но належала місцева влада у цісарській частині Польщі та Галичині і за часів Австро-Угорського цісарства.

У 1888 р. Роман Шептицький постукав у двері Василіанського монастиря у Добромилі, а наступного року закінчив новіціат, склав чернечі обіти й дістав ім'я апостола Андрея. Направлений був до Кракова на богословські студії. Як зразковий чернець, виконуючи всі накази чернечого життя, завершив богословські і філософські студії другим і третім докторатом. У 1892 р. висвячений у священи­ки, а вже 1899 р. - на єпископа Станіславівської єпархії. Півтора року пізніше (січень 1901 р.) стає Митрополитом Галицьким, Архі­єпископом Львівським та Єпископом Кам'янець-Подільським і обі­ймає цю посаду до своєї смерті 1.11.1944 р.

Позбавлений з 1931 р. внаслідок важкої хвороби можливості рухатися, фізично немічний, Митрополит Андрей до кінця днів сво­їх залишався надзвичайно активним і діяльним. Його могутній інте­лект і незаперечний авторитет у народі й Вселенській католицькій церкві викликали острах і повагу навіть у найлютіших ворогів України. Незважаючи на сміливі виступи Митрополита проти реп­ресій нацистських і більшовицьких окупантів у Галичині, ані перші, ані другі не насмілилися його заарештувати або заборонити його діяльність. Московська влада дозволила влаштувати йому велича­вий похорон за участі всього українського духівництва, тисяч вір­них, а також духівництва вірменського, польського та російського православного. А кривавий кат українського народу Сталін, як не дивно, передав через М. Хрущова вінок квітів.

Усе життя митрополита Шептицького може бути прикладом і доказом надзвичайно великої ролі особистості в історії. Перетво­рення денаціоналізованої біомаси, якою були західні українці май­же до кінця XIX ст., на народ з високим рівнем національної само­свідомості й патріотизму, а Галичини - на український П'ємонт - значною мірою заслуга Великого Митрополита, плід його 45-річної душпастирської єпископської і митрополичої діяльності.

Враховуючи надзвичайність особи Митрополита Андрея Шеп­тицького та його заслуги перед церквою і народом, з ініціативи ар­хієпископа Івана Бучка 1958 р. розпочався процес його канонізації. Процес цей довготривалий і включає чотири фази. Зараз він перебу­ває у другій, найскладнішій фазі - перевірки доказів святості прете­ндента. На жаль, процес іде дуже мляво з багатьох причин. За ра­дянських часів усі архіви греко-католицької церкви було конфіско­вано і доступ до них закрито. Це не давало можливості швидко про­вести першу фазу канонізації - інформативну (збирання необхідних матеріалів), по закінченні якої кандидат стає Слугою Божим. Дру* у фазу намагалася загальмувати радянська влада, підкидаючи «комп- ромат» на Слугу Божого навіть і через дипломатичні канали. Воро­жими до справи виявилися і поляки, які двічі намагалися зупинити процес. Крім цього, збирання і видання кількох десятків томів письмової спадщини Митрополита, необхідних для канонізації, потребує значних коштів.

2. Громадська та благодійна діяльність Митрополита Андрея Шептицького

Слід зазначити, що Митрополит Андрей ніколи не відокрем­лював служіння Богові від служіння своєму, українському, народо­ві, вважаючи, таким чином, головну мету свого життя двоєдиною. Вступаючи на митрополичий престол, він сказав, що тільки любов до свого народу спонукала його прийняти на себе «важкий уряд митрополита». У своїх посланнях до вірних він закликає, щоб усі вони давали приклад християнського життя, любові до свого наро­ду, правдивого патріотизму. Звертаючись до української інтеліген­ції, він писав: «Ті обов'язки (стосовно свого народу - А. Г.) накла­дає на мене не лиш моє становище митрополита, а й урочиста при­сяга, складена в день вступлення в монастир, що буду для добра руської спільносте посильно працювати, а найбільше - власне пере­свідчення, котре мене ставить в ряді громадян-патріотів, з котрих хотів би я бути найкращим». А видатний український письменник В. Стефаник, який, буваючи у Львові, найперше йшов уклонитися Митрополитові, пояснював це так: «Я люблю дивитися на ту срібну голову, що думає і журиться про всю Україну».

Зазначені декларації ніколи не залишалися лише на папері. Ми­трополит повсякденно розбудовує кожну дільницю суспільного жит­тя, кладе ті цеглинки, які потрібні для побудови потужного держав­ного організму. А тими цеглинками були, у першу чергу, допомога культурним установам - «Просвіті», «Сільському господареві», Нау­ковому товариству їм. Шевченка, «Рідній школі», «Пластові», а та­кож заснування Національного музею, Богословської академії, Земе­льного банку іпотечного, Народної лічниці, дівочої гімназії, малих семінарій у Львові та Рогатині. Останні було відкрито у відповідь на закриття польською владою деяких українських гімназій і з метою надання можливості нашій молоді отримати середню освіту.

Особливо слід сказати про такі грандіозні для українців звер­шення в царині культури, як заснування українського Національно­го музею та Богословської академії. Збирати перші експонати для майбутнього музею розпочав Митрополит наприкінці XIX ст. Зго­дом (1904 р.) вони були розміщені в п'яти кімнатах у мурах собору св. Юра. Призначений директором музею доктор І. Свєнцицький об'їздив Придніпрянську Україну, Росію, Білорусію, Литву, а також Галичину, Бойківщину, Лемківщину, відшукуючи і закуповуючи стародруки, старовинні ікони та інші музейної вартості предмети. До формування музейних фондів було залучено численних предста­вників української та білоруської інтелігенції (у музеї було відкрито білоруський відділ), які привозили експонати також з Буковини та Закарпаття, Білорусії. Реставрацією старовинних ікон займався ві­домий маляр М. Бойчук.

У 1906 р. Митрополит купує для музею окреме приміщення, але й воно невдовзі виявилося замалим, і 1911 р. довелося закупити значно більший будинок (на вул. Мохнацького). У цьому будинку, до речі, розмістилася й робітня (майстерня) відомого українського маляра М. Сосенка, а по його смерті - маляра О. Куриласа, а також малярська школа О. Новаківського, в якій історію мистецтва викла­дав і сам Митрополит. Школа випустила цілу низку відомих пізніше українських митців. Того ж року Галицьке намісництво підтвердило право на існування фундації Галицького Митрополита А. Шептиць­кого під назвою «Національний музей». У 1913 р. Митрополит Ан­дрей передає музей українській спільноті. Він налічував на той час 14 839 експонатів, що були власністю Митрополита. Про значення цього музею доктор Л. Цегельський писав так: «Заснування Музею, навіть якщо б нічого іншого Митрополит не зробив, це ставило б його в лави найкращих синів України».

Під час більшовицького володарювання багато цінних експо­натів музею А. Шептицького знищено. Тепер він має назву Україн­ського національного музею ім. Митрополита Шептицького. Ім'я Митрополита, до речі, пропонувалося присвоїти музею ще у 1908- 1909 рр., але він не погодився, вважаючи це не скромним.

Та найбільшою справою Митрополита Андрея в царині куль­тури та освіти було, без сумніву, заснування Богословської академії у Львові. Поштовхом до цього були ворожі дії польської влади, яка позбавила українців у 20-і роки можливості здобувати відповідну богословську освіту на теологічному факультеті Львівського уні­верситету, яку вони мали за часів Австро-Угорського цісарства. Тоді Митрополит засновує богословський факультет (що давав ви­щу освіту) при українській Духовній семінарії, започаткованій ще 1783 р. З 1925 р. ректором семінарії стає професор догматики, док­тор Йосиф Сліпий, який здобував вищу освіту в Інсбруку (Австрія) і Римі і який виявився видатним вченим і організатором.

Уже 1929 р. Митрополит Андрей перетворює факультет на Бо­гословську академію з двома факультетами - філософським і бого­словським. До Академії були запрошені найкращі українські вчені як з духівництва, так і світські. Серед них, наприклад, видатний історик України проф. І. Крип'якевич. Сам Митрополит викладав тут східну та західну аскетику. При Академії було організовано наукові семінари, науково-дослідний сектор, бібліотеку, видавався богословський квартальник «Богословія». Усе це підтримував свої­ми дотаціями Митрополит.

Митрополит Андрей планував на базі Академії розгорнути зго­дом повний український католицький університет, але усі спроби його натрапляли на категоричний спротив польської влади, яка слушно вбачала у розширенні української вищої освіти загрозу для свого панування. Але й створений зусиллями та засобами Митропо­лита єдиний український вищий навчальний заклад у Західній Укра­їні з доволі вузькою спеціалізацією відіграв надто важливу роль у підготовці високоосвічених і національно свідомих українських фахівців, майбутніх провідників української церкви та національно- визвольного руху. Одним з них був померлий 14 грудня 2000 р. глава Української греко-католицької церкви Мирослав Іван Карди­нал Любачівський, якого на священика висвятив Митрополит Шеп­тицький 1938 р.

Слід зазначити, що Богословська академія була заснована Ми­трополитом уже тоді, коли ним було вичерпано всі засоби до від­криття у Львові світського українського університету. Створенню цього закладу Кир Андрей надавав дуже великого значення і боров­ся за це від самого висвячення на Митрополита. Цій справі він при­святив свій виступ в австрійській Палаті Панів (Сенаті) у червні 1910 р. Його багаторічна боротьба вже була увінчана успіхом, бо цісар видав 1913 р. декрет про відкриття українського університету 1 вересня 1916 р., але Перша світова війна не дала можливості реа­лізувати цей декрет. Знаменним є те, що Росія вже на сам декрет зреагувала негайним демаршем перед австрійським урядом, розці­нивши його як «неприязний акт проти Росії».

Після загарбання Галичини Польщею (1919-1939 рр.) шансів відкрити український університет не залишилося, бо поляками про­водилася політика остаточної асиміляції українського населення. За такої політичної ситуації Митрополит виділив велику суму грошей для створення у Львові підпільного українського університету, який проіснував від 1921 до 1925 року. Коли ж польська влада припинила його існування, Митрополит, впевнений, що українській вищій освіті все ж бути раніше чи пізніше, закупив 4 морги землі неподалік від митрополії для майбутнього університету.

Опікувався Митрополит Андрей й іншими навчальними закла­дами. Заснував 1906 р. і утримував аж до приходу більшовиків ді­вочу гімназію сестер Василіанок у Львові, для чого закупив великий будинок на вулиці Потоцького. Коли ж гімназія перейшла в інший будинок, там розміщувалася вчительська семінарія, теж під прово­дом сестер Василіанок.

У мурах собору св. Юра знаходилася народна школа ім. Б. Грі- нченка, а на Личакові - школа ім. князя Данила, які теж були під опікою Митрополита. Всього ж товариству «Рідна школа» він пода­рував чотири будинки у Львові.

У Львові Кир Андреєм була споруджена також велика бурса (інтернат) «Рідної школи» для української молоді, яка навчалася в гімназіях чи інших школах, відкрито Інститут ім. св. Йосафата. Ко­ли ж поляки у рамках так званої пацифікації (1930 р.) закрили ста­рші (7-й та 8-й) класи у деяких українських гімназіях, Митрополит створив такі (матуральні*) класи для учнів цих гімназій, а також відкрив згадані вище малі семінарії з інтернатом, що були фактично хлоп'ячими гімназіями класичного типу (хоч польська влада і не визнавала їхньої матури). До семінарій приймали також і правосла­вних українців з Волині та інших регіонів України, а також виклю­чених з державних шкіл за політику, особливо за членство в ОУН.

'Від по.ч. «матура» - атестат зрілості.

Крім цього, виховний заклад для хлопців відкрив Чин Редемпторис- тів, який запросив з Бельгії до Галичини Митрополит і надавши йому необхідне майно і засоби.

У 1913 р. він купив дім для художника О. Новаківського (нині музей О. Новаківського), де той відкрив академію мистецтв. В ака­демії навчалися відомі пізніше українські малярі Свєнцицький, Ку- рилас, а також і сам Митрополит. На стипендії Митрополита Анд­рея за кордоном щороку навчалися десятки здібних українських юнаків та юнок, серед них відомі згодом художники, скульптори, музиканти, богослови, вчені.

Величезне значення усіх згаданих навчальних закладів полягало в тому, що вони виводили народ з пітьми, надавали шанс молоді до ін­телектуального розвитку, але значення їх цим не обмежувалося. Річ у тім, що в Польщі (як і в Росії та СРСР) навчальні заклади з державною мовою викладання були потужним засобом денаціоналізації українців. Розуміючи це, і Польща, і СРСР постійно звужували мережу закладів з українською мовою викладання. Тому приватні українські школи в Польщі ще й захищали українську молодь від асиміляції-

Слід зазначити також, що більшість учнів цих шкіл була з насті­льки бідних родин, які не могли оплатити не лише вартості навчання, а й забезпечити дітей шкільним приладдям і теплим одягом. Саме ж товариство «Рідна школа» було не в змозі їх утримувати. У цих шко­лах діти отримували справжнє релігійне й патріотичне виховання.

Крім загальної освіти, дбав Кир Андрей і про спеціальну освіту української молоді, маючи на меті відродження колись численного і знаного стану українських ремісників, вишколення сучасних пра­цівників сільського господарства і через це - економічне піднесення народу. Причому, створюючи ремісничі школи, він забезпечував їх певною власністю з тим, щоб вони були самовистачальні і щоб їхні вихованці навчалися самоврядування. Велике значення цієї ділянки діяльності Митрополита було у тому, що поляки, зазвичай, не брали українців на жодну роботу, за винятком найчорнішої (на яку не зна­ходилося бажаючих серед поляків) та домашньої прислуги. Освічені ж люди, ремісники, землероби могли створювати дрібні підприємс­тва, кооперативи, забезпечуючи роботою себе та своє оточення.

Так, у Львові Великий Архипастир заснував і утримував реміс­ничу школу на вул. Городецькій, дівочу кравецьку школу «Груд», хлоп'ячу ремісничу бурсу на Пасіках, дяківську школу з бурсою, де навчали також диригентури, книгознавства, засад кооперації та гос­подарювання громадським добром і ремесла.

Поза Львовом Митрополит був фундатором першої української сільськогосподарської школи товариства «Просвіта» в Миловані (біля Галича) з відділеннями молочарським, садівничо-городничим і господарським, подарував цій школі замок і 250 га землі, і першої сільськогосподарської школи для сільських господинь у Коршеві (Коломийський повіт).

У Зарваниці Кир Андрей подарував отцям Студитам маєток (364 га землі) для заснування великого сиротинця (для воєнних си­ріт) і ремісничої школи. В Уневі (біля Перемишля) створив можли­вість отцям Студитам вести шевську, різбярську та гарбарську шко­ли, в Дорі - навчати гуцульську молодь столярства, кравецтва, шев­ства, а в Скнилові (біля Львова) - організувати майстерні для на­вчання ремесла і механіки на базі подарованого замку з великим садом, городом та орним полем. У Корчені Митрополит передав для товариства «Сільський господар» замок і кілька сотень моргів землі для заснування школи сільського господарства. Усі ті школи були переважно і бурсами, де учні перебували на утриманні.

Щоб захистити українських дівчат, велика кількість яких пра­цювала на той час служницями у польських та єврейських родинах, від різних кривд на релігійному, національному, економічному ґру­нті, Митрополит Андрей купує у Львові будинок для товариства «Будучність», що опікувалося ними.

Не забував Кир Андрей і про літній відпочинок дітей та юнац­тва, бо перебування на природі, крім оздоровлення, надає можли­вість вихователям доповнювати релігійно-патріотичне виховання молоді. Передаючи товариству «Просвіта» маєток у Миловані над Дністром, він зобов'язує його щоліта приймати бідних дітей на від­починок. Немічних дітей висилали до Підлютого в Карпатах, а до­шкільнят - до Унева, до монастиря сестер Василіанок або до Воро- хти в Карпатах. Займалося цим безпосередньо українське товарист­во вакаційних осель.

Митрополит був великим благодійником «Пласіу». Частину своїх маєтків у Карпатах він подарував на табори цієї організації - гору Сокіл на юнацький табір, на будівництво якого подарував ще й лісоматеріали, а ділянку біля своєї літньої резиденції в Підлютому - на табір новацтва Остодір, що назвали його іменем. Сам Митропо­лит часто відвідував пластунів у таборах, подовгу залюбки бесіду­вав з ними. Коли польська влада заборонила «Пласт», Кир Андрей зініціював створення Католицької Асоціації української молоді «Орли», яка продовжувала працювати з молоддю наближеними до «Пласту» методами, вивозячи дітей у літні табори.

Дбав Митрополит про малечу від народження. Він заснував «Порадню Матерів» на Янівськім передмісті Львова у закупленому та утримуваному ним будинку «Дитячі Ясла». Щоб не допустити денаціоналізації і негативного впливу вулиці, Митрополит Шепти­цький організує захоронки, дитячі садки для дошкільнят працюю­чих батьків. У них сестри-черниці та світські виховательки давали дітям моральні та патріотичні основи життя. У заснованій Кир Анд- реєм українській лічниці (лікарні) на Городецькій найбідніші заро­бітчани та їхні діти отримували безкоштовно медичну допомогу, а часто й допомогу на життя.

Постійним і безперервним було піклування Великого Митро­полита про сиріт. Можливо, першим його проявом був дарунок, як вже згадувалося вище, сиротинцям 364 моргів землі вартістю бли­зько 750 тис. крон у с. Посіч-Майдан ще за часів Австро-Угорського цісарства. Як член Палати панів цієї держави, добився він хоч і не­великої, але щомісячної пенсії для вдів і сиріт священиків, а під час Другої світової війни організував самооподаткування священиків на ті ж цілі.

По поверненні Митрополита з російського ув'язнення (вере­сень 1917 р.) галицька українська громада зібрала і передала йому 320 тис. крон для воєнних сиріт, назвавши це фондом ім. А. Шепти­цького. Кир Андрей додав до фонду від себе ще 1 млн. крон, але не рекомендував його називати своїм іменем. На гроші з цього Фонду ним був заснований притулок для сиріт у Львові.

Митрополит Шептицький щедро допомагав також сестрам Ва- силіанкам у фінансуванні їхнього сиротинця, особливо дбаючи про харчування сиріт. У 1925 р. отці Студити побудували за його допо­моги новий центр на Кайзервальді у Львові, де розмістили сироти- нець. Митрополит заснував також перший монастир сестер Студи- ток у Яхторові (біля Унева), де були теж притулок і сиротинець для

дітей до сьомого року життя. У згаданому вище Інституті ім. св. Йосафата теж жили сироти, яким щедро допомагав Кир Андрей. Загальна сума його власних пожертв на сиріт перевищувала 0,5 млн. тодішніх американських доларів.

Під час своїх поїздок до Північної Америки у роках 1920-1922 Митрополит серед інших важливих завдань мав і завдання збирати фонд підтримки воєнних інвалідів і сиріт. Збираючи пожертви аме­риканців, сам він заощаджував кожен цент, подорожуючи третім (найнижчим) класом залізниці, не використовуючи таксі, одягаю­чись лише в чернецький одяг. У цей час сестри Василіанки, що опі­кувалися сиротами в Галичині, опинилися у дуже скрутному мате­ріальному становищі. Але по поверненні Митрополита Андрея із США відразу відчули полегшення. Уже на початку 1924 р. він спла­тив їхні зобов'язання, що стосувалися сиротинців і притулків, а 1925 р. передав їм на утримання сиріт ще 3000 швейцарських фран­ків і близько 2700 доларів, постійно дбаючи про медичну допомогу сиротам і сестрам.

Не обмежувалася багатогранна діяльність Митрополита лише теренами Галичини. У 1902 р. він виїжджав до Боснії, де українсь­ким поселенцям загрожувала голодна смерть. Тоді він добився до­помоги для них від уряду Австро-Угорщини, окрім цього, за власні гроші заклав їм винарню, щоб забезпечити постійною працею; та­кож допоміг збудувати церкву та організувати товариство «Просві­та». Різко виступав Митрополит Андрей проти нищення поляками православних церков на Холмщині та Підляшші й насильницького перетягування на римо-католицтво українського православного населення Волині.

Життя Митрополита Кир Андрея унікальне, пам'ять про нього у нашого народу неминуща. Дуже важко на кількох сторінках бодай перелічити всі добрі справи, які зініціював і здійснив Великий Мит­рополит, якими він особисто опікувався протягом свого життя. По­рівняти його діяльність можна хіба що з діяльністю цілого урядово­го апарату держави, в якій постійно дбають про благо народу.

Не буде, мабуть, перебільшенням сказати, що його діяння тор­кнулися практично кожної української родини в Галичині, але не тільки в Галичині, айв багатьох інших регіонах України і за її ме­жами і незалежно від приналежності до релігійної конфесії. Недар-

ма І. Франко називав його українським Мойсеєм. І не лише україн­ських родин, досить згадати, що під час німецької окупації Галичи­ни Митрополит таємно переховував у підземеллях собору св. Юра від неминучої загибелі кілька десятків євреїв, серед яких було 15 дітей. За особистим дорученням Митрополита Андрея у жіночих та чоловічих монастирях Галичини переховувалося понад 150 євреїв. Наш Митрополит був єдиним на всіх окупованих нацистами тери­торіях високим церковним достойником, який гостро виступив про­ти нацистської політики геноциду, прямо запротестував листами до Гіммлера і Гітлера. Одночасно він надіслав листа до папи Пія XII з описом нацистських звірств в окупованій Галичині. Без сумніву, кожна із зазначених акцій могла коштувати життя Митрополитові, і він про це знав[15].

Український народ часів Великого Митрополита мав, як і те­пер, безліч проблем, але вмів він завжди вибрати з них найактуаль­ніші, найневідкладніші і саме на них зосередити свою увагу та на­явні засоби. Заснувавши і утримуючи десятки соціальних, освітніх, культурних інституцій, не побудував він за своє життя жодної церк­ви, вважаючи, мабуть, це не на часі. У своєму посланні «О квестії (питанні - А. Г.) соціяльній» він писав з цього приводу так: «Свя­щеник, що навіть на жадання парафіян не хоче утворити читальні, склепику (крамнички - А. Г.), шпихліра (комори - А. Г.) громадсь­кого і т. ін. і всім подібним установам єсть противний, не відповідає своєму становищу».

Зміст

ПЕРЕДМОВА................................................................................. З

Розділ І. Соціальна допомога у стародавніх суспільствах................. 5

1. Елементи соціальної допомоги у Вавилоні, давньому Єгипті і давньому Китаї 5

2. Соціальна допомога у давніх Греції та Римі.......................... 6

3. Система допомоги в давніх іудейських та перших християнських громадах 13

Розділ II. Соціальна допомога у Західній Європі за часів

раннього (У-Х століття) та класичного (ХІ-ХУ століття) середньовіччя 17

1. Соціально-економічний стан населення у середньовіччі....... 17

2. Християнська церква - головний суб'єкт соціальної допомоги в епоху середньовіччя 21

3. Соціальна функція монастирів............................................. 25

Розділ III. Родоплемінні й громадські (общинні) форми

допомоги та взаємодопомоги у слов'ян до кінця X ст........ ЗО

1. Реконструкція організації соціального захисту у слов'ян у УІ-Х століттях ЗО

2. Основні форми допомоги і взаємодопомоги в стародавніх слов'янських громадах 31

Розділ IV. Княжа та церковно-монастирська підтримка

нужденних в Україні-Руси у Х-ХІІІ століттях.................... 39

1. Вплив хрещення Руси на модель соціального захисту населення 39

2. Початки християнської благодійності за правління князя Володимира Великого (з 980 по 1015 рр.) 40

3. Соціальний захист за князів Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха 43

4. Церковно-монастирська система благодійності.................... 46

Розділ V. Церковна, державна, світська соціальна допомога в

XIV - першій половині XVII ст......................................... 50

1. Розвиток монастирської системи допомоги та підтримки нужденних 50

2. Формування державної системи захисту..................... :....... 51

3. Виникнення приватної благодійності.................................. 55

4. Особливості соціальної роботи у тогочасній Україні........... 56

5. Основні тенденції в царині соціальної роботи в Західній

і Центральній Європі.............................................................. 61

Розділ VI. Державна опіка у другій половині XVII - першій

половині XIX століть........................................................ 67

1. Утвердження державно-адміністративних підходів до суспільної та приватної опіки 67

2. Приватна доброчинність...................................................... 73

3. Основні напрямки суспільної опіки..................................... 75

4. Вплив епохи Просвітництва на ідеологію та практику со­ціальної роботи в Західній Європі. Соціально-економічне становище робітників і перші фабричні закони 77

Розділ VII. Державний і приватний соціальний захист з другої

половини XIX ст. по 1917 р.............................................. 87

1. Вплив російських реформ 60-70-их років XIX ст.

на розвиток державної і суспільної опіки................................ 87

2. Сільська і волосна опіка...................................................... 91

3. Міська система допомоги.................................................... 92

4. Церковно-парафіяльна і приватна опіка............................... 94

5. Особливості соціальної опіки в Україні............................... 97

6. Зародження соціального страхування і «карцерна» система державної і суспільної опіки в Західній Європі та США. Виникнення соціальної роботи як фахової діяльності 101

Розділ VIII. Державне соціальне забезпечення у

колишньому СРСР........................................................... 109

1. Перші кроки у формуванні системи соціального забезпечення у колишньому СРСР 109

2. Соціальна політика стосовно селянства.............................. 113

3. Завершення формування системи соціального забезпечення 121

4. Голодомор в Україні 1946-1947 рр..................................... 127

5. Система соціального забезпечення в 1950-1991 рр............. 136

Розділ IX. Соціальна робота у незалежній Україні....................... 140

1. Соціально-економічна ситуація в Україні у кінці 80-х і в 90-х роках XX ст 140

2. Формування системи соціального захисту в Україні за нових політико-ідеологічних та соціально-економічних умов........ :.................................................................. 141

3. Соціальне обслуговування населення................................. 144

4. Соціальні служби для молоді та дітей................................ 147

5. Державна служба зайнятості.............................................. 149

6. Недержавні організації соціальної роботи.......................... 151

7. Волонтерство у соціальній роботі...................................... 155

Додаток. Великий митрополит - великий благодійник................. 158

Біографічна довідка про Митрополита Андрея Шептиць­кого 158

Громадська та благодійна діяльність Митрополита Андрея Шептицького 162

Анатолій Гаврилович Горілий

ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

Читайте також:

1. ДОДАТОК
2. Додаток
3. ДОДАТОК
4. Додаток
5. Додаток
6. Додаток
7. Додаток
8. Додаток
9. Додаток
10. ДОДАТОК
11. Додаток 1

Переглядів: 1100