• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ТА ЗА КОРДОНОМ

Підхід до вирішення проблем охорони праці в різних країнах і в

різні часи був неоднаковим і змінювався в залежності від багатьох

обставин. Те, що зараз практично у всіх промислово розвинутих краї1

нах сприймається майже як аксіома, наприклад, відповідальність

роботодавця за безпеку та здоров’я працівника під час роботи, ще сто

– сто п’ятдесят років тому таким не вважалось, а навпаки, більш

поширеною була думка про те, що працівник, приступаючи до роботи,

неминуче бере на себе ризик травми або захворювання. Виходячи з

того, що будь1яка робота пов’язана з певним виробничим ризиком, то

травми та захворювання розглядалися не як виняткові події, а як пов1

сякденне нормальне явище.

Питання турботи країни про охорону праці тісно пов’язане з рів1

нем її індустріалізації, типом державного управління і соціальним

устроєм.

Взагалі про охорону праці у сучасному розумінні можна говори1

ти лише починаючи з часів проголошення рівності людей в епоху

буржуазних революцій та розвитку капіталістичних відносин у

виробництві, хоча з деякими її елементами ми зустрічаємось вже в

античні часи, коли Аристотель (384–322 рр. до РХ) вивчав умови

праці, а Гіппократ (460–377 рр. до РХ) звернув увагу на шкідливий

вплив пилу, який утворюється при видобуванні руди, на організм

рудокопів.

Капіталізм призвів до появи машинної індустрії. Але машина сама

по собі не привела до полегшення праці, а навпаки стала джерелом

травматизму. Першими почали розвиватись текстильні фабрики.

Умови роботи на них були поганими. Стандартом був 71денний робо1

чий тиждень з 141годинним робочим днем. З такими умовами і жор1

стким, націленим на прибуток управлінням, покращення умов праці

здавалось мало реальним. Робітничі спілки, які почали утворюватись

на початку ХІХ століття, намагалися щось зробити для вдів та сиріт,

але не для безпеки працівників. За великим рахунком охорона праці

в той період аж до середини ХІХ сторіччя просто ігнорувалась.

У період 1850–1900 років більшість європейських країн та Сполу1

чені Штати Америки швидко прямували до повної індустріалізації.

Цей період, коли працівник тримав увесь вантаж промислових про1

блем, працюючи у тяжких, а нерідко і в надзвичайно небезпечних умо1

вах, заклав основу руху за охорону праці. Видобуток вугілля та робо1

ти на залізницях були дуже небезпечними для працюючих. Серед

робітників, зайнятих на цих виробництвах, налічувалося дуже мало

тих, хто не лишився хоча б одного з пальців. Ми маємо лише приблиз1

не уявлення про кількість вбитих та понівечених тоді у результаті

нещасних випадків на виробництві, а поняття професійного захворю1

вання в той час зовсім не визнавалось. Якщо працівник ставав калі1

кою або вмирав, то ніхто нічого ні йому, ні його родині не сплачував.

Ці нестерпні умови викликали соціальні і політичні заворушення,

породили соціальних реформаторів, які нарікали на людські втрати на

робочих місцях та почали агітувати за 81годинний робочий день і

покращання умов праці.

Соціальні реформатори розуміли, що коли якась країна чи сектор

економіки запроваджують заходи щодо удосконалення умов праці, то

це підвищує вартість праці і робить їх менш конкурентноздатними по

відношенню до інших країн чи галузей промисловості. Через це вони

завзято боролись за те, щоб переконати уряди європейських країн в

необхідності удосконалення умов праці і скорочення робочого часу,

що мало стати предметом міжнародних домовленостей. З цього

питання було проведено три міжнародних конференції – у 1890, 1897

та 1906 році, остання з яких ухвалила дві міжнародні угоди – щодо

використання білого фосфору (виробництво сірників) та щодо забо1

рони на виробництві нічних робіт для жінок. У Німеччині за часів Біс1

марка (901ті роки ХІХ століття) були встановленні компенсації пра1

цівникам, які втратили працездатність на виробництві, чим було запо1

чатковано систему соціального страхування від нещасних випадків на

виробництві, яка до теперішнього часу є взірцем для багатьох країн.

Перша світова війна завадила здійсненню подальшої роботи по інтер1

націоналізації умов праці.

Росія та Сполучені Штати Америки стояли дещо осторонь цього

процесу, не поспішали адаптувати нові концепції, називаючи їх

«чужими» та «неприйнятними».

В Російській імперії, в межах якої знаходилась більша частина

України, безпечність використання парових котлів, починаючи з 1843

року, контролювалась губернськими інженерами, а 1894 року цей

нагляд було передано Фабричній інспекції Міністерства торгівлі та

промисловості. 1 січня 1885 року на території Росії вводиться Указ

«Про працю малолітніх», відповідно до якого праця у промислових

закладах дозволялася із 121річного віку, а тривалість праці дітей віком

від 12 до 15 років не повинна була перевищувати 8 годин на добу.

Заборонялося використання дитячої праці в нічний час. 1886 року

було видано закон про правила розпорядку на фабриках і заводах,

яким також врегульовувались окремі моменти, пов’язані з умовами

праці робітників, а 1897 – закон про обмеження робочого дня до 11

годин і встановлення днів святкового відпочинку. Відповідно до зако1

ну від 7 червня 1889 р. видання обов’язкових постанов з охорони

життя та здоров’я працюючих стало виключно правом Головної служ1

би з фабричних та гірничозаводських справ. Та все ж важкі та небез1

печні умови праці викликали численні страйки та заворушення.

Профспілки, що офіційно утворились в Росії лише після подій

1905–1907 рр., та політичні партії, які відстоювали інтереси працівни1

ків, висували вимоги 81годинного робочого дня, щотижневого відпо1

чинку, заборони понаднормових робіт і праці підлітків до 16 років,

надання безкоштовної медичної допомоги і збереження заробітної

плати під час хвороби робітника. Ці вимоги містились і в першій про1

грамі РСДРП, прийнятій у 1903 році з дуже характерним мотивуван1

ням: «В інтересах охорони робітничого класу від фізичного та мораль1

ного виродження, а також в інтересах розвитку його здатності до виз1

вольної боротьби...». Нестерпні умови праці стали одним з вагомих

чинників, що привели у 1917 році до зміни в Росії суспільного ладу і

створенню на теренах цієї імперії нової держави – СРСР, до складу

якого входила Українська РСР.

Тяжке економічне і соціальне становище робітників західних облас1

тей України, які до Першої світової війни входили до складу Австро1

Угорської імперії, викликало створення одних з перших не лише в

Австрії чи Росії, а й у всій світовій історії професійних спілок. Перша

професійна спілка в Україні була утворена 6 листопада 1817 року в

приватній друкарні Пілкера у Львові. Одним із перших переможних

страйків у Галичині був страйк, організований і проведений професій1

ною спілкою «Товариство поступове» у Львові у січні 1870 року. Одні1

єю з причин цього страйку була відсутність обмеженості тривалості

праці.

Другу половину ХІХ ст. можна було б назвати періодом створення

та становлення промислового законодавства. Цей період проходив у

важкій та впертій боротьбі між двома класами – класом робітників і

класом роботодавців. З‘являються законодавчі акти, якими владні

структури намагаються вплинути на хід подій. Австрійське законо1

давство виглядало навіть дещо прогресивнішим за російське. Статут

про обмеження тривалості праці на виробництві, який австрійський

цісар підписав 8 березня 1885 року, регламентував 111годинний робо1

чий день на 12 років раніше ніж в Росії. В грудні 1887 року в Австро1

Угорщині вийшов закон «Про забезпечення випадків при праці».

В особливо важкому становищі опинилися робітники та селяни

західноукраїнських земель у період між Першою та Другою світовими

війнами. До загальних проблем кризового періоду економіки Польщі,

Румунії та Чехословаччини – країн, між якими була поділена Західна

Україна, долучилися труднощі, викликані її колоніальним станови1

щем. В цей час в Радянській Україні йшла інтенсивна індустріалізація

з суттєвим покращанням умов праці в порівнянні з дореволюційним

періодом. В країнах Західної Європи, незважаючи на три загальні

кризи, завдяки діяльності Міжнародної Організації Праці, умови

праці та соціального захисту працівників теж значно покращились в

порівнянні з довоєнним періодом. Лише західноукраїнські області

залишалися острівцем чи не з найгіршими умовами праці на карті

тогочасної Європи.

Для США знадобилося кілька драматичних, а іноді і трагічних,

випадків, щоб суспільство з’ясувало необхідність більш діючої охоро1

ни праці та більш жорстких законів з безпеки праці. Жахлива пожежа

на фабриці одягу у Нью1Йорку у 1911 році викликала необхідну реак1

цію. Найбільш вражаючим було те, що замкнуті двері зчинили пастку

у палаючій будівлі. Шокована громадськість дізналась про більш ніж

100 смертельних наслідків, причиною яких були небезпечні умови

праці. Тиск суспільства примусив керівництво країни більш уважно

придивлятися до умов та потреб безпеки праці трудящих.

Перша світова війна, що перервала роботи по інтернаціоналізації

умов праці, стала ще одним поштовхом до розширення промислової

структури і, як не дивно, несподівано допомогла руху за охорону

праці. Мирна післявоєнна конференція у Версалі, прагнучи викорени1

ти причини можливих майбутніх війн, скористалась результатами

передвоєнної діяльності в цьому напрямі і заснувала Комісію з міжна1

родного трудового законодавства. Ця комісія запропонувала утворити

міжнародний орган по захисту працівників, а її пропозиція стала

частиною Версальського Договору і статутом саме такого органу –

Міжнародної Організації Праці (МОП) – що діє дотепер. Війна також

призвела до використання у виробництві нових засобів індивідуаль1

ного захисту. Почали використовувати захисний шолом, оснований на

солдатському шоломі, а на основі газової маски – респіратор. Навіть

аптечка першої допомоги була військовим винаходом.

Цілі МОП в модернізованій формі зазначені у Філадельфійській

Декларації, схваленій у 1944 р. Ця Декларація, яка дотепер залиша1

ється додатком до Статуту МОП, проголошує право всіх людей на

«підтримання їхнього матеріального добробуту і на рівні можливо1

сті». В ній також зазначається, що «бідність в якомусь одному місці

світу являє собою небезпеку для процвітання повсюди». Розвиток

охорони праці, починаючи з 1919 р., у більшості країн світу нерозрив1

но пов’язаний з діяльністю МОП, функції та повноваження якої

будуть розглянуті окремо.

Найсуттєвіше сьогодні впливає на світове законодавство і політи1

ку щодо охорони праці Європейський Союз, країни1члени якого ще в

середині 801х років ХХ століття прийняли рішення рішуче добивати1

ся узгодження заходів у цій сфері.

Суттєвий вплив на роботу і загальну політику МОП мають США,

які зробили вагомий внесок для становлення цієї організації, хоча

власну політику щодо охорони праці будують дещо незалежно від

інших країн. Вже до 1920 року у США було прийнято багато законів,

спрямованих на покращання умов праці. Компанії почали конкурува1

ти між собою за урядові та громадські гранти у сфері безпеки праці.

До кінця 19301х років Інститут національних стандартів розробив

близько 400 стандартів з безпеки у промисловості. Все це сприяло

тому, що протягом десятиріччя, яке передувало Другій світовій війні,

рівень травматизму в цій країні зменшився майже вдвічі, але під час

війни він знову зріс майже у півтора рази. Потрібно було приймати

невідкладні заходи. Були розроблені освітні програми, і охорона праці

стала невід’ємною частиною ведення бізнесу. У 1971 році конгресом

США було прийнято Закон «Про охорону праці», який запровадив

ряд нових концепцій у галузі безпеки праці. Суттєву роль відіграє

також Закон «Про право на інформацію», згідно якого роботодавець

зобов’язаний інформувати і консультувати працівників щодо будь1

якої небезпеки на робочому місці, навіть такої, яку не можна явно виз1

начити.

Незважаючи на те, що Україна – член МОП з 1954 року, ефектив1

на робота нашої країни в рамках цієї організації фактично почалась

лише після 1991 року, по закінченні радянського періоду історії, який

тривав з часу жовтневого перевороту 1917 року в Петербурзі.

Одним з перших декретів радянського уряду був Декрет від

29 жовтня (11 листопада) 1917 року «Про восьмигодинний робочий

день». 17 червня 1918 р. прийнято Декрет про створення інспекції

праці, підпорядкованої Наркомату праці, на яку було покладено

нагляд, контроль за втіленням в життя декретів, постанов, актів

радянської влади в сфері захисту інтересів трудящих, а також вжи1

вання заходів щодо безпеки, захисту життя та здоров’я працюючих. У

грудні 1918 р. було видано перший радянський Кодекс законів про

працю РРФСР, а у 1922 р. – другий Кодекс, в якому передбачались

розгорнуті заходи з охорони праці. Ці закони Російської Федерації

були відповідним чином адаптовані і діяли в УРСР. У липні 1970 р.

сесія Верховної Ради СРСР прийняла «Основи законодавства Союзу

РСР і союзних республік про працю», на підставі чого у грудні 1971 р.

сесією Верховної Ради УРСР було затверджено «Кодекс законів про

працю Української РСР», який з багатьма змінами і доповненнями

діє дотепер.

Розвиток охорони праці за радянської влади характеризується

багатьма суперечностями. Систематично і на різних рівнях прийма1

лось багато рішень, спрямованих на покращання умов праці, знижен1

ня професійної захворюваності та виробничого травматизму, але вже

навіть з того, що протягом десятиліть приймались одні й ті ж рішення

щодо охорони праці, видно, що стан її залишався незадовільним. При1

чинами цього були низька ефективність виробництва через відсут1

ність приватнопідприємницької ініціативи, переважна спрямованість

суспільного виробництва на потреби військово1промислового ком1

плексу, прагнення будь1якою ціною утримувати лідируючі позиції

військового потенціалу країни у світі. Через закритість суспільство не

володіло інформацією про справжній стан травматизму і захворюва1

ності на виробництві, не могло порівнювати умови праці в СРСР і

розвинених капіталістичних країнах, на віру сприймало заяви, що

проголошувались з високих трибун.

У звітній доповіді ВЦРПС XV з’їзду профспілок СРСР (1972 р.)

було сказано, що Радянський Союз відноситься до числа країн з най1

нижчим у світі рівнем виробничого травматизму. Також повідомля1

лось, що в капіталістичних країнах від виробничого травматизму

щороку гине біля 100 тис. чоловік, але навіть на XVIII з’їзді профспі1

лок, який відбувся 1987 року, в часи перебудови і так званої «гласно1

сті», офіційно не було повідомлено про фактичний стан травматизму

і професійної захворюваності в країні. Лише наступного, 1988 року

громадськість довідалась про те, що кожного року в СРСР на вироб1

ництві відбувається понад 700 тис. нещасних випадків, 15 тис. з яких

смертельні. В Україні на той час щороку траплялось біля 150 тис.

нещасних випадків, майже 3 тис. з яких були смертельними. В порів1

нянні з середньосвітовими даними, що наводила МОП, рівень травма1

тизму в нашій країні був більше у 2–3 рази, а в порівнянні з деякими

країнами ЄС перевищення було ще більшим.

Читайте також:

1. Або продукція підприємств, що знаходяться за кордоном.
2. В НАШІЙ КРАЇНІ ТА ЗА КОРДОНОМ
3. Визнаються також шлюби зареєстровані українською державою за кордоном – консульські шлюби.
4. Для транснаціональних корпорацій прямі іноземні інвестиції є найкращим способом управління і контролю за своєю діяльністю за кордоном.
5. Дослідних і дослідно-конструкторських робіт у державі та за кордоном.
6. Дошкільна освіта за кордоном
7. Життя українців за кордоном.
8. Захист населення в надзвичайних ситуаціях за кордоном
9. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ОХОРОНИ ПРАЦІ В УКРАЇНІ ТА ЗА КОРДОНОМ
10. Класична організація куховарської діяльності за кордоном
11. Лекція 5. Аналіз ринку аналітично-консультативних послуг в Україні та за кордоном.
12. Організаційні форми бізнесу за кордоном

Переглядів: 494