• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 2 сторінка

Отже, в епоху Карла Великого захiдний свiт не лише об’єднався й вiдособився, але й завершив розробку тих соцiально-полiтичних структур, якi вiдрiзняли його вiд Вiзантiї. В останнiй церква була у пiдпорядкуваннi держави, а аристократичнi елементи не вiдiгравали значної полiтичної ролi. В захiдному ж соцiальному устрої були закладенi певнi умови для формування полiтичної свободи, оскiльки держава не була всемогутньою i влада в нiй не була абсолютною.

Католицизм i феодалiзм являли собою два надзвичайно важливих культурно-соцiальних явища середнiх вiкiв. Одне з них характеризувалося доцентровою тенденцiєю розвитку, iнше – вiдцентровою. Католицизм дав народам Європи цiлiсний свiтогляд i прагнув авторитетом римського папи об’єднати їх. Феодалiзм подрiбнював їх на безлiч полiтичних органiзмiв.

Ранньофеодальні держави південних і західних слов’ян. Процес формування феодальних вiдносин i створення ранньофеодальних держав був спiльним для всiх народiв Європи, в тому числi для рiзних гiлок слов’янства. Проте для кожної з них мав свою специфiку. У VI-VIII ст., коли на Заходi вже сформувалися так званi «варварськi» королiвства i почалося їх об’єднання Франкською монархiєю, посилюється полiтична активнiсть слов’янських племен. Слов’яни починають вiдiгравати важливу роль в iсторичнiй долi Схiдної Римської iмперiї. Вже на початок VI ст. припадають першi масштабнi походи слов’ян у межi Вiзантiйської держави. У другiй половинi VI ст. iмперiя вже була не в силi протистояти їхньому натиску. В результатi масованого вторгнення слов’янами була заселена майже вся територiя Балканського пiвострова. Вони заселили Фракiю, Македонiю, частину Грецiї, Далмацiї, Iстрiї. Чимало з них проникли i в Малу Азiю. З часом тут утворилися незалежнi держави: Болгарiя, Хорватiя i Сербiя. Слов’янськi вторгнення i пов’язанi з ними повстання рабiв i колонiв iстотно вплинули на суспiльний лад Схiдної Римської iмперiї. Розселюючись на захоплених територiях, слов’яни лiквiдовували велике рабовласницьке землеволодiння, на змiну якому приходила вiльна селянська община. Вiльний селянин-общинник виконував на Сходi ту саму соцiальну роль, яку на Заходi вiдiгравав вiльний франкський селянин. Розпочався процес феодалiзацiї як у самому вiзантiйському суспiльствi, так i в середовищi слов’янських племен, якi розселилися на колишнiх територiях iмперiї.

На заходi полабськi слов’яни увiйшли в тiснi контакти з Франкською дер-жавою, скандинавськими країнами i Данiєю. Одне з полабських слов’янських племен – ободрити – сприяло франкам у боротьбi з саксонцями та надбалтiйськими племенами. Пiзнiше ободрити утворили свою державу, яка проiснувала до середини XII ст. i була центром боротьби полабських слов’ян проти наступу нiмецьких феодалiв.

Чесько-моравським i словацьким племенам уже в VI ст. вдалося досягти консолiдацiї у боротьбi з войовничими аварами. У 623 р. було утворено перший незалежний полiтичний союз захiднослов’янських племен, який увiйшов в iсторiю пiд назвою «держава Само». До її складу, крiм племен Чехiї, Моравiї i Паннонiї, входили також численнi слов’янськi племена Сiлезiї, Лужицi та iнших земель по середнiй течiї Лаби. Енергiйний творець цiєї держави – князь Само – зумiв завдати нищiвної поразки аварам i успiшно протидiяв спробам франкiв пiдкорити собi захiдних слов’ян. Однак пiсля смертi Само (658) ця держава розпалась. Наступним етапом розвитку державностi у захiдних слов’ян було утворення Великоморавського князiвства у першiй половинi IX ст. (830-906). В його надрах формувалася чеська державнiсть, якiй передувало Чеське князiвство, що утворилося на межi VII i VIII ст.

За 10 рокiв до падiння Великоморавського князiвства Чехiя вийшла з його складу i утворила самостiйну державу. На IX ст. припадає об’єднання польських племен, яке вiдбувалося в рiзних центрах. Пiсля приєднання Великоморавiєю князiвств Малої Польщi (877) центром польської державностi, що складалася, стала Велика Польща. У другiй половинi Х ст. завершився тривалий процес утворення Давньопольської держави на чолi з династiєю Пястiв.

§ 2. УТВОРЕННЯ ДЕРЖАВНОСТI У СХIДНИХ СЛОВ’ЯН

Розселення східнослов’янських племен. Для схiдних слов’ян часом докорiнних зрушень стали VI-VII сторiччя. З утворенням Аварського каганату розпочинається тривалий перiод слов’яноаварських вiйн (568-635). Вони вiдбувалися одночасно з проникненням слов’ян на Балкани i сприяли процесу розкладу родового ладу у схiдному слов’янствi. В ходi цих вiйн i масових мiграцiй зникають з полiтичної арени анти, про яких пiсля 602 р. немає жодної згадки. Дослiдники припускають можливостi перемiщення антiв на Балкани, а також ослаблення пiвденної гiлки антського союзу внаслiдок спустошливих вторгнень гуннiв, болгар, аварiв. Почалося формування нових племiнних союзiв.

В результатi колонiзацiйних процесiв схiднослов’янськi племена зайняли величезну територiю Схiдної Європи вiд Причорномор’я до Прибалтики i верхiв’їв Волги, вiд Карпатських гiр до Поволжя. «Повiсть минулих лiт» так засвiдчує їх розселення. Вздовж середнього Днiпра жили поляни, на Лiвобережжi, в басейнах рiчок Десни, Сули i Ворскли – сiверяни, в днiпровському Полiссi – древляни, в басейнi Захiдного Бугу – дулiби, в басейнах Пiвденного Бугу i Днiстра – до Чорного моря – тиверцi та уличi, над рiчками Сяном i верхнiм Днiстром – хорвати, мiж верхiв’ями Днiпра i Сожу – радимичi, в басейнi Прип’ятi – дреговичi, у верхiв’ях Волги, Днiпра, Захiдної Двiни – кривичi, в басейнi озера Iльмень i рiчки Волхова – словени, або iльменськi слов’яни, в басейнi рiчки Оки – в’ятичi.

Територiальний характер значної частини цих об’єднань не викликає сумнiву. Так, назва волинян i бужан походить вiд назви полiтичних центрiв, або головних мiст – Волиня i Бужська, тому це дає пiдстави вважати їх не союзами племен (вони не охоплювали усього племенi дулiбiв), а своєрiдними аналогами «варварських» держав захiдного свiту. Такi об’єднання стали називатися «землями». Волинське об’єднання є одним з перших, що виникло не на родоплемiнних засадах, а на територiальних.

Саме з цим державним утворенням деякi iсторики пов’язують звiстку АльМасудi про велику слов’янську державу Валiнана, що була наймогутнiшою серед цiлої групи окремих держав пiвденно-захiдної гiлки схiдно-слов’янських племен. Цi держави мали монархiв, якi пiдкорялися монарху – сюзерену Валiнани i були його своєрiдними васалами. Проте згодом союз, керований Валiнаною, розпався, i держави продовжили своє iснування окремо. Ключевський, зокрема, вважав, що Валiнана виникла й розвинулась в перiод боротьби з аварами.

Про iснування окремих держав схiдних слов’ян у «дорюрикову» добу виразно зазначає лiтописець. У кожнiй iз земель було своє «княжение» – «а в Деревлях своє, а Дреговичи свое, а Словене свое в Новгороде, а другие на Полоте». На чолi цих земельдержав стояли князi, що походили чи з мiсцевих слов’янських династiй, чи чужоземних – норманських, або, можливо, тюркських та iнших.

Такi племiннi княжiння – союзи об’єднаних однiєю династiєю кiлькох племен – були досить стiйкою формою ранньофеодальної державностi у схiдних слов’ян. Опорою їх була система укрiплених поселень-градiв – центрiв перебування князя з дружиною, феодалiзованої знатi, мiсць притулку навколишнього населення пiд час воєнних дiй, осередкiв поганських культiв.

Багато з цих держав, якi за лiтописцем ведуть свiй початок вiд часiв Кия (VI ст.), проiснували не лише до IX ст., але й у пiзнiшi часи – Х-XI ст., коли в бiльшостi з них утвердилися князi з династiї Рюриковичiв. Втiм, слiд зауважити, що Рюриковичi дуже швидко проймалися мiсцевими iнтересами i енергiйно захищали самостiйнiсть i незалежнiсть земель. Тому утвердження нової династiї майже не вносило iстотних змiн у мiждержавне життя схiдних слов’ян. Замiна мiсцевих династiй вiдбувалася поступово, i вони ще довго залишалися володарями своїх земель. За пiдрахунками М. Грушевського, в часи Iгоря та Ольги налiчу-валося не менше двадцяти князiв, причому бiльшiсть з них належала до мiсцевих династiй. У Древлянськiй землi вони залишалися до часiв Ольги (князь Мал), в Полоцькiй землi – до Володимира Великого (Рогволод).

«Повiсть минулих лiт», завершена на початку XII ст., зафiксувала останнiй етап складного процесу розселення схiднослов’янських племен, який тривав кiлька столiть. У перiод написання твору вже фактично зник племiнний уклад, зруйнований розвитком феодальних вiдносин i пiдпорядкуванням Київськiй державi могутнiх колись союзiв племен. Зникають з тексту лiтопису i самi їхнi назви. Дулiби згадуються останнiй раз пiд 907 р., уличi – 940, поляни – 944, тиверцi – 944, древляни – 945, хорвати – 992 р.

Серед державних утворень, що виникли в ареалi розселення схiдно-слов’янських племен, найвидатнiшу роль судилося вiдiграти могутньому полiтичному об’єднанню полян, яке утворилося в Середньому Поднiпров’ї у VI-VII ст. В цей час, як вважають дослiдники, воно перейняло назву Русь i дало назву давнiй державi схiдних слов’ян. Лiтописець, прагнучи засвiдчити автохтоннiсть походження цього термiну, зазначає: «поляне, яже ныне зовомая Русь».

Терміни «Русь» і «Україна». Проблема походження термiна Русь є одним iз спiрних питань iсторичної науки. Зокрема, так звана «норманська» (варязька) теорiя грунтується на припущеннi, що фiнни називали Руссю одне з племен норманiв-шведiв (варягiв), якi наприкiнцi IX ст. заснували Давньоруську державу. Однак є чимало пiдстав для її заперечення. У джерелах VIII-IХ ст. часто вживається термiн Русь для означення пiвденних племен схiдного слов’янства (полян, сiверян). М. Грушевський, зокрема, зауважує, що у скандинавських сагах, де є згадки про Київ, нiколи варяги не ототожнюються з Руссю: для них вона – чужа земля. Жодне схiдне джерело не ототожнювало Русь зi скандинавами, так само як i вiзантiйськi автори вiдрiзняють Русь вiд варягiв, яких Вiзантiя добре знала.

Чимало дослiдникiв подiляють думку про кельтське походження термiна Русь. Прихильники цiєї концепцiї виходять з того, що одне з кельтських (галльських) племен у Провансi мало iм’я rutheni (русини). Пiсля пiдкорення Галлiї Юлiєм Цезарем русини мiгрували на Дунай, де частина їх осiла, а iнша – рушила далi на схiд, досягла землi полян i стала союзником слов’ян у боротьбi з готами (IV ст.). З цього часу назва «русини» виступає також у короткiй формi «руси». Перша згадка у письмових джерелах про русiв на Надднiпрянщинi (росомонiв) належить готському iсторику Iордану i вiдноситься до IV ст. Про народ рос, який живе мiж Днiпром i Доном, згадує сирiйський iсторик Захарiя-Ритор, або Псевдо-Захарiя (VI ст.).

Привертає увагу вирiшення проблеми походження Русi вiдомим українським iсториком Є. Прiцаком. Вчений вважає русiв «полiетнiчною, багатомовною, безтериторiальною спiльнiстю морських кочовикiв», якi впродовж ІХ – на початку XI ст. «володiли переважно торговельними шляхами й племенами, а не територiями». Тому Русь у цей перiод «представляла собою iноземну правлячу верхiвку з примiтивною соцiально-полiтичною органiзацiєю, складену iз морських i рiчкових кочовикiв, котрi перiодично збирали данину (полюддя) для своїх князiв, однак не були пов’язанi нi з якою конкретною територiєю». I лише князь Ярослав почав перетворювати Русь у територiальну спiльнiсть шляхом осадження княжої мандрiвної дружини на київськiй, чернiгiвськiй i переяславськiй землях.

Проте, якими б не були концепцiї походження Русi, цей термiн вживався в арабських, вiзантiйських, латинських джерелах i, нарештi, у найдавнiших лiтописах саме для визначення схiднослов’янської держави, що складалася на територiї Середнього Поднiпров’я у VI-IХ ст., а також як етнiчна назва її населення.

Поняття «Русь» та «Руська земля» вживаються лiтописцем спочатку для порiвняно невеликого регiону Середньої Надднiпрянщини, що охоплював Київщину, Переяславщину i Чернiгiвщину. Згодом iз розширенням Давньоруської держави i входженням до її складу всiх схiднослов’янських племен термiн «Руська земля» поширився на всю територiю їх розселення вiд Чорного моря до Бiлого, вiд витокiв Днiстра i Захiдного Бугу на заходi до верхiв’їв Волги, Оки й Верхнього Наддоння на сходi. Разом з тим, зберiгалося поняття про Руську землю у вузькому значеннi – як про регiон Київщини i Поросся.

Упродовж XII – на початку XIII ст. етнiчна назва Русь, яка досi стосувалася полян та чернiгiвських i переяславських сiверян, поширюється на захiд вiд Днiпра – на Подiлля, Волинь i найпiзнiше – на Галичину. Причому Руссю в цей перiод джерела не називають землi Новгорода Великого, Ростовську i Муромську землi, а також Суздальщину з її новим полiтичним центром – Володимиром на Клязьмi. Галицький лiтописець застосовує до галицько-волинського князя Романа, який зумiв об’єднати бiльшiсть українських земель, титулатуру «самодержця всеї Русi». Поняття «Русь», таким чином, на кiнець XII – початок XIII ст. iдентифiкується з нинiшньою Україною, для населення якої воно стало нацiональною назвою.

Занепадом державностi на українських землях скористалися володимиросуздальськi, а згодом й московськi князi, якi висловлюють свої претензiї на культурну спадщину всiєї старої Русi, її iсторiю, традицiї, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340-1353) наважився титулувати себе «великим князем всея Руси», хоча для цього не було нiяких реальних пiдстав. Це усвiдомлювали в Захiднiй Європi, де стосовно Московської держави аж до кiнця XVII – початку XVIII ст. вживалися переважно назви «Москва», «Московiя» (а до її населення – «московити») i лише пiзнiше – «Росiя». Аналогiчна термiнологiя застосовується також багатьма мандрiвниками, якi у XVI – XVII ст. вiдвiдували Московську державу (Сигiзмунд Герберштейн, Адам Олеарiй та iншi). У той же час щодо України застосовувалась її стара назва «Русь» (Russia, або Rutheniа).

На однiй з найдавнiших мап України, складенiй у Римi в 1508 р., українськi землi, в тому числi й Галичина, позначенi як Русь. Ця назва залишається нацiональною назвою українського народу. Низка визначних українських письменникiв i вчених XVI ст., що походили переважно з Галичини, для пiдкреслення своєї нацiональної належностi перед широкою європейською аудиторiєю пiдписували свої твори подвiйним прiзвищем: Орiховський-Русин (Огiсhоvius-Ruthenus або Огiсhоvius-Roxolanus), Туробiнський-Русин (Тurobinius-Ruthenus), Тичинський-Русин (Тiсzуniеnsis-Ruthenus), Павло Русин (Раulus Ruthenus), Григорiй ЧуйРусин (Grеgоrius Vigilаntius Samboritanus Ruthenus). Станiслав Орiховський з гордiстю пише про своє нацiональне походження: «Я русин i цим пишаюся i охоче про це заявляю, пам’ятаючи про свiй рiд i руську кров, про мiсце, де народився й вирiс».

Поряд з латинським варiантом назви Русi – «Rutheniа» у Захiднiй Європi для позначення Київської Русi та України у X-XVI ст. вживався також етнонiм «Росiя» – «Russiа». Термiн Росiя (країна росiв) має грецьке походження i утворився згiдно з правилами грецької граматики вiд iменi «Рос», рiзновиду термiна «Русь». Таким чином, «Росiя», «росiйський» є грецькою вимовою давнiх мiсцевих термiнiв «Русь», «руський». В Українi ця модифiкацiя давнього етнонiма «Русь» широко застосовувалась у XV-XVII ст. пiд час поширення грецької книжностi. Так, у передмовi до Часослова, надрукованого в Києво-Печерськiй лаврi у 1617 р., вiдомий український культурний дiяч iєродиякон Захарiя Копистенський зазначає: «Се правовhрний христiанине й всякъ благовhрный читателю, от нарочитих мhст в Россiи Кiйовскихъ лавры Печерскiа...» У записi Гальшки Гулевичiвни Лозки, української шляхтянки, одного з фундаторiв Київського Богоявленського братства, говориться, що вона засновує його «правовhрным и благочестивым христианом народу россiйского», який проживає в повiтах воєводств Київського, Волинського i Брацлавського. Київський митрополит Iов Борецький iменує себе архiєпископом Київським i Галицьким «и всея Росiи, всhм посполито Россiйского рода, так в короне Полской, яко и у великом князествh Литовском».

Разом iз тим, з XV ст. термiн «Росiя» зустрiчається i в пам’ятках великоросiйського походження поряд iз термiном «Русь». Таким чином, «Русь», «Рос», «Росiя», «Россiя» у XV-XVII ст. вживалися в лiтературi i в офiцiйнiй документацiї як в Українi i Бiлорусiї, так i в Московськiй державi.

Слiд зазначити, що використання давньоруської термiнологiї в кожнiй зi схiд-нослов’янських країн не заважало формуванню нацiональної свiдомостi трьох народiв, якi чiтко вiдчували свою окремiсть. Так, автор Густинського лiтопису пiсля появи звiсток про Москву (приблизно з середини XII ст.) Володимиро-Суздальську землю називає Московiєю, Московським князiвством, Московською землею, а її князiв – князями московськими.

Починаючи з оповiдання про захоплення Києва вiйськами Андрiя Боголюбського (у лiтописця вiн – великий князь московський) дедалi чiткiше розрiзняються Русь (землi України) i Московська земля, або Москва, якою вiн називає ВолодимироСуздальське князiвство. Така дефiнiцiя назв «Русь» i «Москва» була характерною для українського освiченого суспiльства XV-XVII ст., що, як i вся Захiдна Європа, Руссю називало українськi землi, а для тодiшньої Росiйської держави застосовували термiни «Москва», «Московiя». З iншого боку, в тогочаснiй Росiї Україна фiгурувала пiд назвою Мала Русь, Мала Росiя, Черкасiя. Остання назва закрiпилася з огляду на важливу роль в життi України козацтва, традицiйним центром якого були Черкаси i прилеглi до нього райони.

Вперше термiн «Мала Русь», як i «Велика Русь», з’являється на початку XIV ст. в актах Константинопольського патрiархату у зв’язку з подiлом старої Київської митрополiї i вiдокремленням вiд неї Галицької, яка дiстала назву «Малої Русi», або в грецькiй формi – «Малої Росiї». Тим вона мала вiдрiзнятися вiд митрополiї «всеї Росiї», традицiйно зв’язаної з Києвом. Термiн «Мала Русь» у цi ж часи став вживатися щодо областей, якi входили до складу нової митрополiї, також як територiальне i державно-полiтичне визначення. У XIV ст. цю назву застосовує до Галицько-Волинської держави i князь Юрiй-Болеслав II: у грамотi 1335 р. вiн титулує себе dux tocius Russie Mynorys, тобто «князь Малої Русi». Проте впродовж XIV i XV ст., пiсля скасування митрополiї Малої Росiї i з цiлої низки iнших причин, термiн «Мала Росiя» не закрiпився i вийшов з ужитку. Київськi митрополити титулували себе митрополитами «київськими i всеї Русi».

Знову цей термiн виникає, коли київським митрополитам довелося розпочати вiдносини з московським урядом та московським патрiархом. Титулуючи себе на батькiвщинi «митрополитами київськими, галицькими i всiєї Русi», вони вважали це незручним робити у листах до царя або патрiарха, оскiльки останнi також писали титул «всiєї Русi». Отже, київськi митрополити починають називати себе митрополитами «Малої Росiї». Паралельно з цим київськi книжники застосовують термiн «Велика Росiя», «Великоросiя» для православних Московського патрiархату. Пiсля входження України до складу Росiйської держави термiн «Мала Русь» або «Малоросiя» почав застосовуватися в офiцiйному дiловодствi – спочатку щодо Гетьманщини, а з приєднанням Правобережної України щодо бiльшої частини українських земель.

Прагнення московських царiв видати себе за прямих спадкоємцiв Київської Русi, яке посилилося пiсля 1654 р., спонукало їх утвердити Московську державу перед Європою у державнiй термiнологiї, що iдентифiкувало б її з усiєю давньою Руссю. Цього особливо наполегливо домагалася росiйська дипломатiя в роки царювання Петра I, яка активно утверджувала у вжитку на Заходi новий термiн «Росiя», «росiяни» замiсть звичайного досi для європейських країн «Московiя», «московитяни». Так, з наказу Петра I Меншиков надiслав циркуляр росiйському послу в Голландiї: «Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, і того ради извольте у себя сие перестеречь, чтобы печатали российским, о чем і к прочим ко всем дворам писано».

Власне впродовж XVIII ст., у добу пiднесення Росiйської iмперiї, остаточно утвердилась її iдентифiкацiя з полiтичною i культурною спадщиною Київської Русi. В пiдвалини iмперської iдеологiї було покладено формулу «єдиної неподiльної Росiї», яка на довгi роки стала засобом вiдлучення українцiв i бiлорусiв вiд створеної ними величної будови давньоруської державностi i культури, засобом їх нещадної русифiкацiї.

Назва Україна (Оукраина) вперше зустрiчається у Київському лiтописi, де пiд 1187 р. у зв’язку зi смертю переяславського князя Володимира Глiбовича зазначається, що за ним «Оукраина много постона». У даному випадку цей термiн у значеннi «край», «земля» стосувався Середньої Надднiпрянщини. У пiзнiших лiтописних звiстках зустрiчаємо в тому ж значеннi згадки про Україну Галицьку, Волинську та iншi.

Змiст українського слова «Україна» не можна ототожнювати з його росiйським вiдповiдником «украина», який у росiйськiй мовi означає окраїну. Саме такий змiст вкладали у назву української землi, України росiйськi та польськi асимiлятори, доводячи, що Україна є нiчим iншим, як окраїною росiйської чи польської держави. Однак в українськiй мовi «окраїна» i «україна» – зовсiм рiзнi поняття, що походять вiд рiзних слiв неоднакового змiсту. Український вчений С. Шелухiн цiлком справедливо зазначає, що слово «україна» є поняттям «про шматок землi, який одрiзано (вкраяно, украяно) з цiлого i який пiсля цього сам стає окремим цiлим i має самостiйне значення, сам уявляє собою свiт («Великий свiт Україна, та нiгде прожити...»), окрему землю, територiю, з своїми межами, окраїнами, границями. Це поняття вiдноситься тiльки до землi».

В українськiй народнiй творчостi часто вживаний термiн «Україна» застосовується саме у розумiннi земля, край, область володiння у певних межах, а не як окраїна якоїсь землi. Так, у «Пiснi про Орла i Сокола», останнiй каже: «Дарую тобi, Орле, всi областi мої, а сам я полину на чужу вкраїну». В iншому варiантi продовжується: «В чужу вкраїноньку, в чужу сторононьку». Або: «А старий сокiл з чужої україни прибуває, сизокрилого орла на своїй українi стрiчає». У цьому контекстi термiн «україна», «вкраїна» – це, безперечно, сторона, край, земля. I якщо трактувати їх як «окраїна», то вийде явний абсурд.

Поступово термiн «україна», «країна», «вкраїна» персонiфiкується i вживається як власна назва всiєї територiї, де проживав український етнос. Таким чином Україна стає народною назвою окремої землi з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицiєю українцi продовжували називати себе народом «руським», а росiян – «московитами».

Особливо часто термiн «Україна» вживається у народнiй творчостi, зокрема, в думах та iсторичних пiснях XVI-XVII ст., що свiдчить про його народне корiння, а також, можливо, про бiльш давнє походження, нiж термiн «Русь». Активно утверджується назва «Україна» в добу пiднесення нацiонально-визвольного руху українського народу у XVII ст.:

«Ой, Богдане, батьку Хмелю,

Славний наш гетьмане,

Встала наша Україна

На вражого пана...»

Iз широким виходом на арену суспiльно-полiтичного життя нових соцiальне активних сил, насамперед козацтва, мiщанства, дрiбної шляхти й духовенства, залученням до нацiонально-визвольної боротьби селянства, нацiонально-державна термiнологiя старої князiвсько-дружинної елiти України вiдходить на заднiй план. У новостворенiй козацькiй державi близький народним масам термiн «Україна» дедалi частiше вживається в офiцiйних документах. Так, його можна зустрiти в унiверсалах Богдана Хмельницького, офiцiйному листуваннi Пилипа Орлика, iнших гетьманiв. Цей термiн широко вживається в українських та польських лiтературних творах XVI-XVII ст. Наприклад, у вiршах Саковича «На погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» запорозьке козацтво виступає як захисник усiєї своєї батькiвщини України:

«Україна тим войском в цале зоставает,

А где запорожцев нhт, татарин нападает...»

Назва «Україна» поширюється також в Європi. Починаючи з другої половини XVI ст. на багатьох європейських географiчних мапах поряд зi старою назвою «Русь» зустрiчаємо нову назву «Україна». Зокрема, на мапi французького купця Мотiеля, що нею вiн користувався пiд час подорожi до Туреччини у 1580-1582 рр., вся територiя України позначена словом «Ukraine». Поширенню цього термiна в Захiднiй Європi сприяв виданий 1650 р. у мiстi Руанi «Опис України» де Боплана. На головнiй мапi цього видання чiтко позначено Україну, яка включає Чернiгiвщину, Полтавщину, Київщину, Подiлля, Покуття, Волинь, Галичину зi Львовом, а також значну частину сучасних Херсонщини, Одещини i Днiпропетровщини. Росiю зображено землею, сумiжною з Україною, i названо «Великим Князiвством Московським». Термiн «Україна» поступово витiсняє зi вжитку такi назви нашої батькiвщини, як «Сарматiя», «Козакоросiя», «Черкасiя» та iншi. Утвердження народної назви «Україна» як нацiональної свiдчило про консолiдацiю всiх сил українського народу, пiднесення його нацiональної свiдомостi.

Слiд, проте, зауважити, що термiни «Русь», «руський» ще певний час застосовували поряд з «Україна», «український». Етнонiми «руський», «русин» збереглися найдовше (аж до кiнця XIX ст., а подекуди i пiзнiше) саме в тих регiонах України, що не входили до складу Росiї й не мали потреби захищати вiд неї свою окремiсть (Галичина, Закарпаття). I лише у XIX ст. завдяки патрiотичним зусиллям українських громадських та культурних дiячiв i письменникiв назва «Україна» та похiднi вiд неї – «українець», «український» – стають загальновживаними. Отже, iсторично так склалося, що наша батькiвщина протягом тривалого часу мала двi головнi назви – Русь i Україна. Перша з них тепер уже стала iсторичною, а друга – остаточно утвердилась як нацiональне найменування.

Не вiдразу виникали й утверджувалися нацiональнi назви i в iнших європейських народiв. Сучаснi французи, наприклад, здебiльшого є нащадками галлiв, що з античних часiв жили на територiї Францiї. А змiна назви мiсцевого етносу пов’язана iз вторгненням германського племенi франкiв, якi дали свою назву новiй елiтi, а згодом i всьому галльському, етносу. Земля ж франкiв – Франконiя – i сьогоднi зберiгається в сучаснiй ФРН як одна зi складових її територiї. Iншi германськi племена (англи, сакси), мiгрувавши на Британськi острови i змiшавшись з мiсцевим кельтським етносом, дали свою етнiчну назву бiльшостi автохтонного населення. У XIII ст. нiмецькi рицарi завоювали Прусiю й винищили її етнос, а його iм’я було використано як назва однiєї з нiмецьких держав. У середнi вiки нiмцi перебрали для своєї держави назву колишньої найбiльшої iмперiї античного свiту. Так постала «Священна Римська iмперiя германської нацiї». Колишньою назвою Римської iмперiї – Романiя – послуговується зараз її далека околиця. Самi ж римляни пiсля падiння своєї великої держави користувалися iменем латинян, а згодом – iталiйцiв.

Утворення Давньоруської держави з центром у Києві. Полянам судилося стати чинником державного об’єднання схiднослов’янських племен. Його полiтичним центром став Київ, побудований поблизу гирла Десни на мiсцi старого торгу, де схрещувалися важливi торговельнi артерiї, що сполучували держави Середньої Європи зi Сходом, пiвнiчнi країни з Чорним морем. Згiдно з численними археологiчними джерелами, вже у VI-VIII ст. Київ був розвиненим господарським i культурним осередком, настiльки могутнiм мiлiтарно, що мiг успiшно претендувати на поширення своєї влади над схiднослов’янськими племенами.

Заснування Києва лiтописна легенда приписує трьом братам – Кию, Щеку, Хориву та їхнiй сестрi Либедi. «Повiсть минулих лiт» повiдомляє про Кия, який княжив «в роде своем». Вiн був у Константинополi, де прийняв «великую честь от царя», зробив спробу закрiпитися на Дунаї, побудувавши там «гродокъ Києвець». Але зазнавши невдачi, повернувся «в свой градъ Києвъ, ту животъ свой сконча». Ця розповiдь, що пiдтверджується аналогiчними звiстками вiзантiйських, вiрменських та iнших авторiв, свiдчить про iнтенсивний процес становлення давньоруської державностi i зростання її мiжнародного авторитету, формування класiв i створення передумов нового феодального ладу. Сучаснi дослiдники вiдносять зустрiч Кия з вiзантiйським iмператором на перiод активного просування слов’янських племен на Балкани, тобто кiнець VI – першу половину VII ст.

Поряд з Києвом виникають iншi мiста. Спочатку це були невеликi ремiсничоторговельнi поселення, якi згодом ставали центрами племiнних об’єднань, земель. Так, Чернiгiв став центром сiверської землi, Iскоростень – древлянської, Новгород – землi iльменських слов’ян тощо. Мiста вiдiгравали дедалi бiльшу роль у соцiально-економiчному життi слов’ян. Вироби ремiсникiв ставали предметами обмiну на продукти мiсцевого сiльськогосподарського виробництва, сприяли розвитковi торгiвлi нової слов’янської держави зi Скандинавiєю, Вiзантiєю, Захiдним свiтом i Сходом. Київ, Новгород, iншi мiста стали важливими торговельними центрами на славнозвiсному «шляху з варяг у греки», що зв’язував пiвнiчнi країни Європи з Причорномор’ям та Вiзантiєю.

Важливим етапом у соцiально-економiчному i полiтичному розвитку схiднослов’янських племен був перiод VIII-IX ст. Вiн характеризувався подальшою феодалiзацiєю суспiльства, утворенням вiдповiдних соцiальних верств, формуванням нових територiально-полiтичних об’єднань. Арабськi джерела фiксують наявнiсть у схiдних слов’ян у VIII-IX ст. таких територiально-полiтичних утворень: Славiї (Новгородської землi), Куявiї (полянського об’єднання) i Артанiї (Арсанiї), яку бiльшiсть дослiдникiв ототожнюють з Тмутороканською Руссю (район Таманi).

Подiбний полiцентризм був характерним для багатьох країн Європи в перiод ранньофеодальної державностi. Так, Франкська держава у VI ст. складалася з трьох основних центроутворень: Нейстрiї (Пiвденно-Захiдної Галлiї з Парижем) з переважно галло-римським населенням, Австразiї (пiвнiчно-схiдного регiону), де переважали схiднi франки та пiдвладнi їм племена, i Бургундiї. Австразiї, де домiнували дрiбнi й середнi землевласники – опора королiвської влади, судилося у VII ст. вiдiграти консолiдуючу роль у новому об’єднаннi Франкської держави.

Читайте також:

1. II. ПРОГРАМА КУРСУ
2. III. Програма
3. III. Програма
4. V. Постанови Пленуму Верховного Суду України
5. VI. Накази Генерального прокурора України
6. А/. Верховна Рада України.
7. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
8. Аграрні закони України
9. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
10. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
11. Адвокатура України.
12. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України

Переглядів: 357