ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 3 сторінка

У Данiї в VIII-IX ст. видiлилося чотири полiтичних центри: Еллiнг в Середнiй Ютландiї, Хедебю у Пiвденнiй Ютландiї, третiй – на островi Зеланд i четвертий – у Сконi на пiвднi Скандинавського пiвострова. У другiй чвертi Х ст. конунг Горм Старий започаткував утвердження централiзованої феодальної влади в Данiї, її найвищим щаблем було утворення на початку XI ст. великої Датської держави, до якої на кiлька десятирiч були приєднанi Англiя i Норвегiя.

Процес розкладу родоплемiнного устрою i формування феодальних вiдносин, як i в країнах Захiдної Європи, супроводжувався у схiдних слов’ян iнтенсивною воєнною дiяльнiстю, низкою походiв та завоювань. Джерела зафiксували надзвичайну активнiсть Русi в цей перiод на Чорному морi. В пам’ятцi вiзантiйської агiографiчної (житiйної) лiтератури «Житiї св. Стефана Сурожського» наводиться розповiдь про похiд на Кримське узбережжя наприкiнцi VIII ст. князя русiв Бравлiна, який «силен зело, плени от Корсуня й до Корча, со многою силою прийде к Соурожу (сучасному Судаку – авт), за 10 дьний бишася зле межоу себе. И по 10 дьний вниде Бравлин, силою изломив железная врата и вниде в град и зем мечь свой». Тут також наводиться епiзод про хрещення Бравлiна, що свiдчить про досить високий рiвень соцiального розвитку схiдного слов’янства на межi VIII-IX ст. В iншому вiзантiйському творi такого ж самого жанру – «Житiї св. Георгiя Амастридського», написаному не пiзнiше 842 р., розповiдається про вторгнення Русi в Амастриду (мiсто поблизу сучасного турецького мiста Синопа), яке поширилося на значну територiю малоазiйського узбережжя Чорного моря, що в тi часи належало Вiзантiї. Причому обидва джерела вiдзначають високi бойовi прикмети дружин русiв.

Починаючи з VII ст., постiйним суперником Русi на пiвденному сходi стає могутня Хозарська держава, яка поступово пiдкорила окраїннi слов’янськi поселення. Головним її центром був Iтиль поблизу гирла Волги, звiдки велося опанування Каспiйського узбережжя. Над Доном було збудовано фортецю Саркел, що мала загрожувати схiднослов’янським племенам, якi дедалi енергiйнiше натискали на захiднi володiння Хозарського каганату. Хозари контролювали важливi торговельнi шляхи з Європи на Схiд i на Кавказ, що неминуче вело до загострення вiдносин з Давньоруською державою, яка прагнула утвердитись не лише на Чорному, але й на Азовському i Каспiйському морях.

Дослiдники зазначають, що на IХ ст. припадає завершення тривалого перiоду формування Київської держави. В нiй, як i у «варварських» королiвствах Захiдної Європи, сформувалася родоплемiнна знать – князь, бояри, дружинники – яка захоплювала землi сiльської общини – «вервi», обкладала вчорашнiх вiльних даниною i поступово робила їх феодальне залежними. Причому головною формою експлуатацiї на Русi була продуктова рента, а не вiдробiтки, як у феодальних державах Захiдної Європи. Вiдчуження новим привiлейованим класом феодалiв додаткового продукту, створеного дрiбним селянським господарством, вiдбувалось у формi данини.

Саме в цей перiод виникають численнi городища-замки – гнiзда феодального панування. Вже для IX – початку Х ст. лiтописи називають 12 мiст: Київ (862), Новгород (862), Ростов (862), Полоцьк (862), Ладога (862), Бiлоозеро (862), Муром (862), Iзборськ (862), Смоленськ (882), Псков (903), Чернiгiв (907), Переяславль (907).

Рiзноманiтнi джерела дають можливiсть побачити тi соцiальнi верстви Русi IХ ст., становлення яких свiдчить про посилення процесу феодалiзацiї. Вищою ланкою багатоступiнчастої феодальної iєрархiї був «великий князь Руський», або як називали його схiднi джерела – каган (хакан) – титул, рiвнозначний iмператорському. Згадка про вживання цього титулу русами мiститься i у так званiй «Бертинськiй хронiцi» (839). В нiй розповiдається про прибуття у складi вiзантiйського посольства до iмператора Людовика Благочестивого «деяких, котрi говорили, що їх, тобто їх народ, звуть Рос, i яких, як вони говорили, цар їх, по iменi Хакан, вiдправив до нього (вiзантiйського iмператора – авт.) заради дружби». Ця титулатура знаходить пiдтвердження i у звiстцi арабського письменника Iбн Даста (X ст.), який свiдчить: «Русь має царя, який зветься Хакан-Рус». У давньоруському пам’ятнику «Словi о законi i благодатi» митрополита Iларiона читаємо: «похвала кагану нашому Володимиру» i «кагану нашому Ярославу».

Наступна ланка – «свiтлi князi» – князi союзiв племен, що були тiсно зв’язанi з великим князем i «всяким княжьем», тобто князями окремих племен. Крiм князiв формувалося боярство, тобто знать, зв’язана службовими вiдносинами з князем. Воно подiлялося на «великих бояр», «бояр» i «мужiв». Далi джерела називають гостей-купцiв, а також основну масу населення – «людей», смердiв i челядь, рабiв.

Яскравою сторiнкою в iсторiї ранньої Русi є перiод князювання у Києвi Дiра i Аскольда, вбитих за лiтописною версiєю Олегом – родичем варязького князя Рюрика – у 882 р. На думку багатьох дослiдникiв, вони були потомками Кия, останнiми представниками мiсцевої династiї. До цього слiд додати, що бiльшiсть iсторикiв не вважають їх спiвправителями. Польський iсторик XV ст. Ян Длугош, який використав низку невiдомих нам давньоруських джерел, писав у зв’язку з цим: «Пiсля смертi Кия, Щека i Хорива, їх дiти i нащадки по прямiй лiнiї панували над Руссю на протязi багатьох лiт. Нарештi спадщина перейшла до двох рiдних братiв – Аскольда i Дiра». В цей час до складу Русi Київської (Куявiї) входили землi полян, древлян, дреговичiв i, частково, сiверян (з Чернiговом).

Найбiльш видатними зовнiшньополiтичними подiями цього перiоду були неодноразовi походи Русi проти Вiзантiї i договори, що укладалися з нею. У 860 р. Русь вчинила переможний напад на Константинополь. Результатом успiшного походу Аскольда було дипломатичне визнання Вiзантiєю Русi, i, як зазначає «Повiсть минулих лiт», з того часу «нача ся прозивати Руська земля». За часiв князювання Аскольда вiдбувся важливий етап у християнiзацiї Русi. Її хрещення, за свiдченням константинопольського патрiарха Фотiя, пов’язане безпосередньо з походом на Вiзантiю русiв, якi, за словами патрiарха, «надмiрно загордившись, пiдняли руку на ромейську iмперiю».

Подiї 60-х рокiв мали певний резонанс у Захiднiй Європi. Про них йдеться, зокрема, у листi римського папи Миколая I до вiзантiйського iмператора Михаїла, у якому згадується напад слов’ян-язичникiв на Константинополь.

Iмена Аскольда i Дiра були добре вiдомi у тогочасному свiтi. Арабський iсторик Аль-Масудi, який жив на два столiття ранiше Нестора, зазначає; «Перший мiж слов’янськими королями – король аль-Дир; вiн має великi мiста, великi залюдненi землi, до столицi його держави приходять мусульманськi купцi з рiзним крамом». Iнше арабське джерело тих часiв характеризує Київ як «найближче мiсто русiв до країн iсламу, мiсто благодатне, де перебувають царi. Вiдтiля вивозять рiзноманiтне хутро i дорогi мечi».

На середину IX ст. у Схiднiй Європi склалося два державних об’єднання схiдних слов’ян; на пiвднi – Русь iз центром у Києвi i iльменськi слов’яни з центром у Новгородi. В третiй чвертi IX ст. у Новгородськiй землi утвердилася династiя, родоначальником якої був Рюрик. Бiльшiсть iсторикiв вказує на його норманське (варязьке) походження, iншi висловлюють припущення про слов’янську етнiчну належнiсть Рюрика. Не виключено, що вiн походив iз захiднослов’янського мiста Рерiка, або ж iз землi ободритiв. У 879 р. пiсля смертi Рюрика князiвський престол дiстався його малолiтньому синовi Iгорю, а фактичне управлiння – родичу Рюрика Олегу. У 882 р. Олег (882-912) органiзував похiд на Русь Київську, i, як свiдчить лiтопис, убивши Аскольда i Дiра, захопив Київ i почав у ньому княжити.

Численнi згадки про Русь у рiзних джерелах VIII-Х ст. свiдчать про її воєнну могутнiсть та економiчний розвиток i показують водночас штучнiсть схеми, створеної лiтописцем на догоду династiї Рюриковичiв. Згiдно з нею Дiр i Аскольд – приблуднi правителi некнязiвського роду, якi захопили владу до приходу Олега; вбивство їх останнiм цiлком виправдане. Саме з цього часу – з утвердженням роду Рюрика – за лiтописом починається могутнiсть Києва i Давньоруської держави.

Немає сумнiву в тому, що Олеговi вдалося утвердитись на Русi Київськiй лише спираючись на мiсцеву опозицiю, яка чинила опiр здiйснюванiй Аскольдом полiтицi християнiзацiї. В перiод князювання Олега влада Києва поширилася не лише на полян, древлян i сiверян, але й на новгородських (iльменських) слов’ян, кривичiв, радимичiв, хорватiв, уличiв, неслов’янськi племена чудь i мерю.

На приєднаних землях будувалися «городи», де розмiщувалися гарнiзони пiд проводом визначних дружинникiв – «свiтлих бояр». Пiдвладнi Києву племена мусили платити великому князевi данину шкiрою, воском, медом та iншими продуктами, постачати вiйсько пiд час воєнних походiв. У своєму творi «Про управлiння державою» вiзантiйський iмператор Костянтин Багрянородний так описує збирання данини, що звалося полюддям: «Коли наступить листопад мiсяць, князi їх (русiв – авт.) одразу виходять з усiма русами з Києва i вiдправляються у полюддя, тобто в круговий об’їзд, а саме в Слов’янськi землi Вервiанiв, Друговитiв, Кривичiв, Севериїв (древлян, дреговичiв, кривичiв, сiверян) i решти Слов’ян, що платять данину русам. Годуючись там протягом цiлої зими, вони у квiтнi мiсяцi, коли розтає лiд на рiчцi Днiпрi, знову повертаються в Київ».

Розширення кордонiв Київської держави далi на пiвнiч i приєднання Новгорода зумовило посилення ролi торговельної артерiї – «шляху iз варяг у греки», що проходив рiкою Невою, озером Ладогою, рiчкою Волховом, озером Iльмень, рiчкою Ловаттю до верхiв’їв Днiпра i далi до Чорного моря. Торговельна експансiя Русi на Чорноморське узбережжя викликала дальше загострення вiдносин Києва з Вiзантiєю. У 907 р. вiдбувся великий похiд Русi на Вiзантiю. Вiзантiйцi були змушенi укласти договiр з Олегом, згiдно з яким вони зобов’язувалися платити данину по 12 гривень «на ключ», тобто на корабель, виплатити певнi суми руським мiстам – Києву, Чернiгову, Переяславлю, Полоцьку, Ростову, Любечу та iншим. Для руських купцiв було обумовлено низку пiльг. У 911 р. укладено новий договiр мiж Вiзантiєю i Руссю, який сприяв утвердженню Київської держави як рiвноправного партнера iмперiї. Водночас активiзувалася полiтика Русi на Сходi. У 909-910 рр. вiдбулися походи Русi на Каспiйське узбережжя, у 912 – на Закавказзя. Наприкiнцi IX – на початку Х ст. в результатi полiтичної, економiчної i культурної консолiдацiї схiдних слов’ян завершився тривалий i складний процес утворення Старокиївської держави.

Таким чином, державне життя у схiдних слов’ян почалося задовго до так зва-ного «покликання варягiв» i утвердження династiї Рюриковичiв. Пiвденнi i пiвнiчнi схiднослов’янськi племена досить довго (до кiнця IX ст.) жили незалежним державним i культурно-економiчним життям. Причому їх об’єднання в однiй державi не привело до цiлковитої iнтеграцiї, що переконливо засвiдчив дальший iсторичний розвиток. Київська держава VI-Х ст. виконала у схiднослов’янському свiтi приблизно ту саму мiсiю, що й Франкська монархiя у романо-германському свiтi.

Можна провести певну паралель мiж монархiями Хлодвiга i Кия, що виникли як «варварськi» держави i започаткували об’єднання колишнiх племiнних союзiв. Подiбно до франкiв, якi являли собою збiрноту кiлькох германських племен – батавiв, хамавiв, хаттiв, сугамбрiв, русами спочатку називали українськi племена полян i сiверян, що заселяли Київщину, Переяславщину, Чернiгiвщину. I франки, i руси з часом дали свою назву величезним феодальним полiетнiчним державам, що вiдiгравали значну роль на заходi i сходi Європи.

Характерно, що деякi вiтчизнянi i зарубiжнi вченi прикладають до русiв i франкiв так звану соцiальну концепцiю їх походження. На їхню думку, в процесi розкладу родового ладу вiдбувається виокремлення особливих груп людей, якi стають важливим фактором формування класового суспiльства i мають виняткове значення у твореннi держави. Цi люди є вихiдцями з середовища ремiсникiв, купцiв, воєначальникiв; вони осiдають у мiстах i формуються у соцiальнi верстви. Ця згуртованiсть посилюється, коли вони роблять своїми данниками пiдвладних їм общинникiв, що оточували мiста – центри зосередження цих груп. Ще французький iсторик Фюстель-де-Куланж зазначав, що франки i бургунди початково становили саме такi соцiальнi групи, видiленi германськими племенами.

У скандинавських народiв подiбнi групи називалися варягами. У схiднослов’янських племен ними були руси. Однак пiсля того, як групами русiв була утворена Київська держава, Руссю стало називатися все її населення. Тобто соцiальний термiн став етнiчним. Саме на цей час припадає зникнення старих родоплемiнних назв схiдного слов’янства як результат розкладу родового ладу. З часом Київська держава, як i її аналог – iмперiя Каролiнгiв у Захiднiй Європi, еволюцiонує у ранньофеодальну монархiю i сприяє формуванню головних соцiальних iнституцiй феодального суспiльства.

Проводячи певнi паралелi у становленнi феодального суспiльства у Захiднiй i Схiднiй Європi, слiд водночас враховувати рiзницю у наявностi тих чи iнших його компонентiв, їх конкретний змiст, а також наявнiсть джерел, якi фiксують рiзнi полiтичнi, соцiальнi, юридичнi та iншi вiдносини.

У Захiднiй Європi, де феодальнi вiдносини формувалися за класичним варiантом, iснувала така спадщина римського суспiльства, як латифундiї, мiста, колони (що виникли в результатi соцiальної еволюцiї у напрямку до феодалiзму). Германськi племена зi своїм родовим устроєм укорiнювались у рабовласницьке суспiльство, руйнуючи його i водночас використовуючи цiлу низку його iнституцiй. Причому формування феодалiзму на Заходi вiдбувалося за активної участi армiї юристiв, законодавцiв, чиновникiв, якi брали участь у формуваннi феодальних установ i залишили багато важливих iсторичних документiв. Схiднослов’янське суспiльство формувалося в умовах безмежно далеких вiд античної Галлiї чи Iталiї, де постали першi «варварськi» держави. Нiчого подiбного до залишкiв римської цивiлiзацiї не було на територiї Давньоруської держави. Лише наприкiнцi IХ ст. розпочалося лiтописання, проте воно дає надто скупу iнформацiю про схiднослов’янське суспiльство.

§ 3. ДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ФЕОДАЛIЗМУ В ЗАХIДНIЙ ЄВРОПI. КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА Х ст

Становлення однонаціональних держав у Західній Європі. Через нерiвномiрнiсть розвитку феодалiзму в рiзних частинах Європи процес становлення феодальних держав вiдбувався неоднаковими темпами i набував неоднозначного змiсту. Тодi як рiзноетнiчнi схiдно-слов’янськi племена перебували на стадiї утворення ранньофеодальної iмперiї з численними родоплемiнними рудиментами, в країнах Захiдної Європи вже почався процес утворення однонацiональних держав. Цьому сприяли бiльш швидкi процеси феодалiзацiї, що неухильно розвивались у франкському суспiльствi, соцiально-економiчна та етнiчна неоднорiднiсть Каролiнгської держави. Розпад монархiї Каролiнгiв став важливим етапом в iсторiї Францiї, Нiмеччини та Iталiї.

Верденським договором (843) було оформлено остаточний подiл iмперiї Карла Великого, а на початок Х ст. на її територiї утворилося сiм самостiйних феодальних держав: Нiмеччина, Францiя, Iталiя, Прованс, Бургундiя (згодом вони об’єднались у так зване Арелатське королiвство), Лотарингiя i Наварра.

Структура феодальної земельної власностi, що склалася в країнах Захiдної Європи у Х-XI ст., проiснувала впродовж кiлькох столiть. Вона була пов’язана з перетворенням бенефiцiю на феод, що означало перехiд права земельного володiння, надаваного за вiйськову службу, iз прижиттєвого у спадкове. Клас феодалiв склався як своєрiднi iєрархiчнi «сходи», де верховним власником всiєї землi у державi вважався король – верховний сеньйор. Йому пiдкорялися великi свiтськi та духовнi феодали – герцоги, графи, архiєпископи, єпископи, абати, якi отримували вiд монарха феод. Великi феодали були фактично незалежними вiд короля, мали права оголошення вiйни та миру, карбування власної монети, судочинства тощо. Їм пiдкорялися дрiбнiшi феодали – барони й вiконти, якi також були повновладними господарями у своїх володiннях. На найнижчiй сходинцi перебували нетитулованi рицарi. З певними видозмiнами у назвах, титулатурi тих чи iнших верств чи груп феодалiв така система взаємозалежностi утвердилась в усiй Захiднiй Європi.

Зосередження земельної власностi в руках феодалiв зумовило появу феодального маєтку, що посiв мiсце вiльної селянської общини. Вiльне колись селянство перетворилося на крiпосне, проте община-марка не зникла, а була пiдпорядкована владi феодала. Меншу частину селянства становили особисто вiльнi селяни.

Слiд зауважити, що масштаби феодалiзацiї в рiзних країнах Захiдної Європи були рiзними i закрiпачення селянства вiдбувалося нерiвномiрно. Скажiмо, Нiмеччина, територiя якої не входила до складу Римської iмперiї, у розвитку феодальних вiдносин дещо вiдставала вiд Захiднофранкської держави. В багатьох нiмецьких общинах-марках ще залишалося чимало вiльних селян, якi користувалися частковим iмунiтетом i не пiдлягали суду феодала. Королiвська влада у новостворених державах була слабкою. У Францiї 987 р. перервалася династiя Каролiнгiв i королiвська корона дiсталася графу Гуго Капету, який започаткував нову династiю. Реальна влада перших Капетингiв поширювалася на порiвняно невелику територiю його безпосереднiх володiнь (королiвського домену пiд назвою Iль-де-Франс). Її найважливiшими центрами були Париж i Орлеан. Поза власним доменом влада короля Францiї фактично була номiнальною.

Нiмецька феодальна держава, що видiлилась зi складу Франкської iмперiї як Схiднофранкське королiвство, починає свiй самостiйний полiтичний розвиток вiд утвердження на престолi короля Генрiха I Птахолова, першого представника Саксонської династiї, який об’єднав усi нiмецькi герцогства у Тевтонське королiвство. Вiд назви одного з нiмецьких племен – «тевтонiв» – пiшло етнiчне найменування нiмцiв – Tutschen або Deutschen (звiдси найменування сучасної Нiмеччини – Deutschland). За Генрiха I починається довготривала експансiя нiмецьких феодалiв на землi захiдних слов’ян, а також в Iталiю. Наступник Генрiха Оттон I, скориставшись полiтичним роздробленням Iталiї i послабленням папства, захопив Ломбардiю i Тоскану i 962 р. коронувався у Римi iмператорською короною. Полiтика нової iмперiї, що отримала згодом назву «Священна Римська iмперiя германської нацiї», сприяла прагненню нiмецької феодальної верхiвки до панування у Захiднiй Європi. Проте вже наприкiнцi Х ст. вiдбувається послаблення влади iмператорiв, якi одночасно зазнають невдачi i у зовнiшнiй полiтицi на сходi. Спроби нiмецьких iмператорiв просунутися далi на схiд i захопити слов’янськi землi були паралiзованi стiйким опором лютичiв та ободритiв. Не вдалися також i горезвiснi «iталiйськi походи» Оттона I i його наступникiв та їхнi намагання витiснити Вiзантiю з Пiвденної Iталiї.

Об’єднання англосаксонських королiвств в одну державу вiдбулося на початку IХ ст. Важливе значення для змiцнення єдностi країни i нової державностi мав складений за короля Альфреда Великого (871-899) збiрник законiв «Правда короля Альфреда», до якого було включено низку старих англосаксонських «Правд» рiзних королiвств Британiї. Англiйськiй державi довелося вести тривалу боротьбу з Датським королiвством i норманами, що постiйно спустошували узбережжя Англiї. Разом з тим, вiдстояли державну незалежнiсть кельтськi областi Британiї Уельс, Корнуел i Шотландiя, де було утворено свої князiвства i королiвства. Повну незалежнiсть вiд англосаксiв зберегла (до другої половини XII ст.) Iрландiя.

Аналогiчнi процеси вiдбувались у середовищi захiдного слов’янства, що було географiчне близьким до Захiдної Європи i зазнавало тих самих процесiв феодалiзацiї i державотворення. В кiнцi IX – на початку Х ст. розпалася Великоморавська держава. Це величезне територiально-полiтичне об’єднання вiдiграло важливу роль у стримуваннi натиску Франкської держави та її спадкоємцiв i сприяло збереженню етноiдентичностi захiднослов’янських народiв. Крiм того, бiльш тiсна взаємодiя iз захiдним свiтом сприяла швидкому, порiвняно зi схiдним слов’янством, формуванню одно-нацiональних держав i феодалiзацiї захiдних слов’ян.

Пiсля розпаду Великоморавської держави утворюється незалежне Чеське князiвство на чолi з династiєю Пшемисловичiв. У другiй половинi Х ст. завершився процес утворення Польської держави. І чехам, i полякам довелося й надалi витримувати натиск Германської iмперiї, що прагнула проводити полiтику розширення германського свiту далi на схiд за рахунок територiй слов’янських народiв.

Київська держава за часів перших Рюриковичів.Мiж тим, схiднослов’янськi племена, об’єднанi владою Києва, переживають перiод становлення нової ранньофеодальної державностi. Київська Русь, або Київська держава, як полiтична структура ще залишається предметом дослiджень i дискусiй. Проте безсумнiвно, що ця держава не була i не могла бути моноетнiчною. Київ поширив свою владу на територiї багатьох народiв. Дехто з iсторикiв називає Київську Русь конфедерацiєю окремих земель – самостiйних князiвств. Насправдi ж це була середньовiчна iмперiя, подiбна до iнших середньовiчних слов’янських iмперiй – Болгарської та Моравської, або Франкської держави Каролiнгiв. Б.О. Рибаков назвав її «ранньофеодальною iмперiєю», її створила i нею керувала держава, що сформувалася на територiї нинiшньої України навколо Києва i яка мала назву «Русь», «Руська Земля». В XI ст. ця назва поширилася на землi на захiд вiд Київщини, тобто на пiзнiшi галицько-волинськi землi. На iншi територiї iмперiї назва «Русь» поширилася вже пiсля її розпаду в першiй половинi XII ст.

Початок дiяльностi наступника Олега – Iгоря (912-945) збiгся з повстанням слов’янських племен, пiдкорених у попереднi роки Києвом. Впродовж тривалого часу Iгор вiв вiйну з древлянами, уличами, тiверцями та iншими племенами, яких вiн знову змусив визнати владу Києва. Становище Давньоруської держави ускладнилося появою бiля її пiвденних кордонiв печенiзької орди, що протягом багатьох десятилiть завдавала значної шкоди економiчному i культурному розвитковi схiдних слов’ян. Вiзантiйська дипломатiя прагнула використати загострення русько-печенiзьких вiдносин для послаблення Русi, оскiльки Вiзантiя не була зацiкавлена у змiцненнi Київської держави, зростаннi її впливу на мiжнароднiй аренi. Ось як пояснював вiзантiйську полiтику сучасник Iгоря iмператор Костянтин Багрянородний: «Коли ромейський (вiзантiйський) цар живе в мирi з печенiгами, то анi Русь, анi турки не можуть робити ворожих нападiв на Ромейську державу; не можуть вони домагатися вiд ромеїв великих грошей i дарункiв як оплати за мир, бо бояться сили, що її цар за допомогою того народу може їм протиставити в разi їх походу на ромеїв. Печенiги, зв’язанi з iмператором i заохочуванi посольствами й дарунками, легко можуть нападати на землю русiв i туркiв, брати в неволю їхнiх жiнок i дiтей i пустошити їхнi країни».

Пiсля стабiлiзацiї внутрiшнього становища Iгор зробив спробу здiйснити тиск на Вiзантiю й добитися створення умов для мирної торгiвлi Русi. Цьому мала сприяти активна приморська колонiзацiя Русi на мiсцi колишнiх антських поселень, яка могла б стримувати наскоки степових орд, охороняти торгiвлю, протидiяти вiзантiйським впливам. Ця полiтика Iгоря привела зрештою до вiдкритої вiйни з Вiзантiєю. В 941 р. вiн органiзував похiд на Константинополь 10-тисячного вiйська. Проте, коли руська ескадра з’явилася поблизу Константинополя, вона була зустрiнута вiзантiйським флотом й знищена так званим «грецьким вогнем». У 943 р. вiдбувся новий похiд на Вiзантiю. Вiйсько просувалося суходолом i морем. Херсонесцi повiдомляли вiзантiйського iмператора Романа: «Се идуть Русь бес числа корабль – покрыли суть море корабли!» Коли армiя русичiв була вже на Дунаї, iмператор вислав своїх послiв для укладання миру. Взявши викуп у грекiв, Iгор повернувся в Київ. Наступного (944) року було укладено мирний договiр, що дозволяв Русi вiльно надсилати до Константинополя торговельнi кораблi. Однак Iгор змушений був зректися володiнь у гирлi Днiпра i на узбережжi Чорного моря.

Частi походи київського князя послаблювали економiчне становище держави, незважаючи на збагачення верхiвки дружини та боярства. Кожного разу, коли виникала потреба органiзувати нову вiйськову експедицiю, князь iз дружиною вирушав на полюддя – збирання данини в залежних вiд Києва землях, що супроводжувалося руйнуванням мiсцевого господарства. Полюддя зустрiчало спротив, який нерiдко переростав у вiдверту збройну боротьбу мiсцевого населення з київським князем.

У 945 р. пiд час чергового полюддя в Древлянськiй землi князь Iгор був убитий повсталими древлянами. Пiсля смертi Iгоря влада перейшла до його вдови княгинi Ольги (945-964), оскiльки спадкоємець убитого князя – Святослав – був ще малолiтнiм. З iменем цiєї рiшучої i дiяльної жiнки пов’язано низку важливих подiй, що справили значний вплив на дальший розвиток Русi. Насамперед Ольга рiшуче розправилась iз повсталими древлянами, спалила вщент їхнє головне мiсто Iскоростень i обклала Древлянську землю тяжкою даниною. Вона здiйснила ряд важливих реформ, якi змiцнили i юридично закрiпили величезнi черезсмужнi доменiйнi володiння великого князя київського – вiд околиць Києва до господарських угiдь на пiвночi у Новгородськiй землi.

У 946 р. Ольга вiдвiдала Константинополь. Вченi висловлюють припущення, що на цей час вона вже прийняла християнство i мала намiр зробити його державною релiгiєю.

Метою поїздки княгинi були переговори щодо хрещення Русi i можливого шлюбу її сина Святослава з однiєю з вiзантiйських принцес. На честь Ольги iмператор Костянтин влаштував урочистий офiцiйний прийом. Проте княгиня залишилася незадоволеною вiзитом до Константинополя та невдалими переговорами i активiзувала свої вiдносини з германським королем Оттоном I.

У 964 р. вступив у свої великокняжi права войовничий Святослав Iгорович (964-972). Його правлiння ознаменувалося змiцненням мiжнародного становища Київської Русi, блискучими воєнними перемогами у Волзькiй Болгарiї, Хозарiї, Болгарiї (на Балканах), Вiзантiї, печенiзьких степах. За роки свого правлiння Святослав пройшов походами щонайменше 8000 – 8500 км.

Повернувши пiд владу Києва землю в’ятичiв, що були обкладенi даниною хозарами, Святослав розпочав грандiозну вiйськову експедицiю проти Хозарського каганату. В результатi трирiчної вiйни величезна iмперiя хозарiв перестала iснувати. Ось як описує наслiдки походу Святослава на Волгу арабський письменник Х ст. Iбн Хаукаль: «Тепер не залишилося нi слiду вiд булгарiв, нi вiд буртасiв, нi вiд хозарiв, бо Русь знищила їх усiх, вiдiбрала в них усi землi й захопила собi, а тi, хто врятувався з її рук, розбiглися по близьких мiсцях, бажаючи залишитися поблизу своїх країн та сподiваючись прийти до згоди з Руссю i пiддатися їй». Падiння Хозарiї сприяло дальшiй консолiдацiї схiднослов’янських племен, оскiльки остання претендувала на землi в’ятичiв i сiверян. Проте лiквiдацiя Хозарської держави вiдкрила шлях кочовим племенам Сходу на захiд, що створило для Русi нову постiйну небезпеку. Печенiги зумiли блокувати торговельнi шляхи на схiд i стали господарями пiвденноруських степiв. Печенiзька загроза нависла над Приднiпров’ям i безпосередньо над Києвом.

У 967-971 рр. Святослав здiйснив кiлька походiв на Балкани. У 968 р. в битвi пiд Доростолом вiн завдав поразки болгарськiй армiї. Зайнявши кiлька мiст по Дунаю, Святослав зробив своєю резиденцiєю м. Переяславець. Сюди, за словами Святослава, стiкалися товари з рiзних країн: з Вiзантiї – золото, шовковi тканини, вина, фрукти, з Чехiї та Угорщини – срiбло й конi, з Русi – дорогi хутра, мед, раби. Скориставшися вiдсутнiстю Святослава, печенiги – за намовою Вiзантiї – пiдiйшли до Києва i обклали його. Але мiсто вистояло завдяки мужностi киян i допомозi лiвобережних дружин воєводи Претича.

У цьому на перший погляд необачному змiщеннi Святославом центру своєї активної полiтики були продиктованi часом розрахунки. Київський князь дiяв в епоху становлення ранньофеодальних iмперiй та їх протиборства за мiсце в Європi. Лише за кiлька десятирiч до появи Святослава на Дунаї розпалася Великоморавська слов’янська держава. У 962 р. римський папа коронував Оттона I iмператорською короною. Київська держава, досягнувши вершини воєнної могутностi завдяки походам Святослава, ставала динамiчним воєнно-полiтичним органiзмом, який намагався наблизитись до авансцени основних подiй тогочасного європейського полiтичного процесу.

Ненадовго повернувшись до Києва, Святослав роздiлив князiвство мiж своїми синами. У Києвi князем став старший син Ярополк. Древлянська земля дiсталася Олеговi i Новгород – Володимировi. Цей захiд став важливим кроком на шляху утвердження єдиної княжої династiї на всiх землях Київської Русi. Проте Київська держава у Х ст. не являла єдиної полiтико-територiальної цiлiсностi. До її складу, за пiдрахунками М. Грушевського, входило не менше двадцяти земель i князiвств. Деякi з них – значно вiддаленi вiд Києва – мали цiлком вiдмiннi господарський i суспiльний устрої, культуру тощо.

У 969 р. розпочався новий похiд Святослава на Балкани. Аби запобiгти дальшому посиленню Русi в цьому регiонi, iмператор Iоан Цимiсхiй вислав свої вiйська проти русичiв, але вiзантiйцi зазнали поразки. По кiлькох великих битвах вiзантiйське вiйсько обклало мiсто Доростол – опорний пункт Святослава, де зосередилися головнi сили русичiв. Пiсля тримiсячної облоги обидвi сторони погодилися на переговори. Греки зобов’язалися пропустити армiю Святослава додому, а Русь вiдмовилась вiд претензiй на вiзантiйськi володiння на Дунаї i в Криму. Повертаючись додому 972 р., Святослав натрапив на засiдку печенiгiв у днiпровських порогах i загинув у бою.

Грандiозна за своїми масштабами, добре продумана воєнно-полiтична стратегiя Святослава має оцiнюватись у рамках загальноєвропейського полiтичного контексту. Русько-болгарсько-вiзантiйський конфлiкт був тiсно пов’язаний з вiзантiйсько-нiмецькими вiдносинами того перiоду. У своїх зовнiшньополiтичних розрахунках стосовно Вiзантiї (967-968) Нiмецька iмперiя враховувала наявнiсть глибоких болгаро-вiзантiйських суперечностей i прагнула зближення з Болгарiєю, а згодом стала використовувати для свого тиску на Вiзантiю антивiзантiйську полiтику Русi. Висловлюється навiть припущення про утворення 968 р. союзу мiж Нiмеччиною i Руссю, однiєю з умов якого було зобов’язання Святослава знову допустити мiсiйного єпископа у Київ. Принаймнi синхроннiсть антивiзантiйських дiй Русi i Нiмеччини не залишилась непомiченою багатьма дослiдниками.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 2 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 4 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.