ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 4 сторінка

Дiяльнiсть Святослава, попри невдачi його останньої воєнної кампанiї, свiдчить, що це був видатний полiтичний дiяч, якого знав весь тодiшнiй полiтичний свiт. Вiн був учасником визначних мiжнародних подiй, часто дiючи за згодою з iншими державами i беручи, таким чином, участь у вирiшеннi завдань європейської полiтики. Б.О. Рибаков, зокрема, висловив погляд на Святослава як на видатного державного дiяча i блискучого полководця, спадкоємця попередньої зовнiшньої полiтики Русi, яка прагнула розiрвати коло ворожих сусiднiх держав, що блокували її на торгових шляхах зi сходу i заходу. «Походи Святослава 965-968 рокiв, – зазначав вiн, – становлять нiби єдиний шабельний удар, що прочертив на картi Європи широке напiвколо вiд Середнього Поволжя до Каспiю i далi по Пiвнiчному Кавказу i Причорномор’ю до балканських земель Вiзантiї». I справдi, мiж схiдними i захiдними походами Святослава iснувала єднiсть стратегiчного завдання, яке полягало у намаганнi зруйнувати всю систему європейських та азiатських союзiв Вiзантiї у Причорномор’ї.

Поява Святослава на Дунаї, перенесення його резиденцiї до Переяславця виразно свiдчили про намiр київського князя зробити Русь-Україну впливовим геополiтичним i воєнним фактором у Пiвденнiй i Центральнiй Європi. На це були спрямованi також його в цiлому успiшнi кроки у залученнi Угорщини як постiйного учасника антивiзантiйської коалiцiї, очолюваної Руссю. Угорцi взяли участь у воєнних акцiях Русi проти Вiзантiї у 967 – 968 рр. i весною 970 р. В останньому випадку утворенню воєнного союзу з угорцями сприяли посольства Святослава в Паннонiю, якi засвiдчили зрiлiсть тогочасної давньоруської дипломатiї. Воєнно-полiтичнi i дипломатичнi дiї Святослава сприяли широкому виходу Давньоруської держави на мiжнародну арену i вiдiграли важливу роль у її подальшому розвитку.

Перiод князювання Олега, Iгоря i Святослава був часом найбiльшої воєнної експансiї Русi. Численнi походи на узбережжя Чорного моря, Балкани, Кавказ зробили Київську Русь морською державою, що успiшно конкурувала з Вiзантiйською iмперiєю. Недаремно сучасники називали Чорне море «руським»; ним, як зазначав арабський письменник Аль-Масудi (X ст.), «нiхто крiм них (русiв) не плаває». Проте широкий розмах воєнних акцiй перших Рюриковичiв був надзвичайно виснажливим для населення, швидко вичерпував ресурси i пiдривав мiць новоствореної держави. Недаремно кияни застерiгали Святослава пiд час його перебування на Балканах i печенiзького нападу на Київ: «Ти, княже, чужої землi шукаєш i бережеш, а своєї мало не втратив». Зв’язки Києва з колонiзацiйними опорними пунктами в гирлах Днiпра, Дунаю, у Криму неодноразово переривалися й опанувати узбережжя Чорного моря остаточно не вдалося. Нагальною потребою руської держави стала лiквiдацiя печенiзької загрози. Це завдання було успiшно виконане сином Святослава князем Володимиром.

§ 4. ХРИСТИЯНIЗАЦIЯ РУСI-УКРАЇНИ ДО ВОЛОДИМИРОВОГО ХРЕЩЕННЯ I ЄВРОПЕЙСЬКИЙ КОНТЕКСТ

Східна і західна церкви християнського світу.На початок IV ст. християнство, незважаючи на терор з боку iмператора Дiоклетiана, було найбiльш численним за кiлькiстю прихильникiв вiросповiданням у Римськiй iмперiї. Мiланський едикт 313 р. оголосив сповiдання християнства вiльним, а на кiнець IV ст. воно стало пануючою релiгiєю в державi. На цей час сформувалася церковна органiзацiя, яка пристосовувалася до нових потреб, а також враховувала iснуючi релiгiйнi традицiї. З чотирьох префектур, що на них була подiлена Римська iмперiя часiв Костянтина Великого (306-337), три захiднi – вiд Британiї до Егейського моря – становили одну церковну провiнцiю, яка пiдпорядковувалася римському єпископовi як митрополиту-патрiарху в Римi. З європейських територiй лише Фракiя не входила до її складу. Четверта – схiдна префектура, що охоплювала територiю вiд нижнього Дунаю до Лiвiйської пустелi, подiлялася на двi аналогiчнi митрополiї-патрiархати – Александрiйський у Єгиптi i Лiвiї та Антiохiйський в Азiї i Фракiї. Антiохiйському патрiархатовi пiдпорядковувалися три митрополiї-екзархати; понтiйський з осередком у кападокiйськiй Кесарiї, ефеський i фракiйський з осередком в Iраклiї. Поза цими провiнцiями мав свою автокефальнiсть Кiпр. Компетенцiя i юрисдикцiя адмiнiстрацiй цих пiдроздiлiв церкви була рiзною. Проте найвищою i вирiшальною iнстанцiєю у всiх питаннях вiри та органiзацiї церковного життя був папа римський.

З переносом Костянтином Великим столицi Римської iмперiї до Вiзантiї (Константинополя) починається новий етап в iсторiї християнства. Пересаджена на орiєнтальний грунт нова римська монархiя, що вiдтепер бере за зразок полiтичний устрiй схiдних деспотiй, прагне створити новий тип християнської церкви, цiлком пiдпорядкованої державi та її головi. Однiєю з найхарактернiших ознак нової влади стало її намагання бути єдиним i абсолютним авторитетом не лише у справах державно-полiтичних, а й у церковно-релiгiйних питаннях («цезаропапiзм»).

Вже у 381 р. на загальному церковному соборi у Константинополi було прийнято ухвалу, згiдно з якою вiзантiйському єпископовi належала честь другого пiсля папи римського iєрарха. Через деякий час вiзантiйськi єпископи починають вживати титул патрiарха i привласнюють собi права зверхностi над усiма iєрархами Сходу. З VI ст. константинопольський патрiарх титулується «вселенським», що доти було титулатурою лише папи римського. Посилення суперечностей мiж римським престолом i константинопольською патрiархiєю поглиблювалось появою багатьох єресей, якi народжувалися переважно на сходi iмперiї й iнодi знаходили пiдтримку вiзантiйської кафедри. Внаслiдок цього з IV по IX ст. тою чи iншою формою неухильно вiдбувався процес вiдокремлення схiдної церкви вiд захiдної, викликаний єресями, що охоплювали схiднi провiнцiї та їхнi кафедри. Перший такий конфлiкт вiдбувся у IV ст., коли так звана арiянська єресь з допомогою уряду оволодiла бiльшою частиною церковних провiнцiй на Сходi. Впродовж 340-380 рр. вiзантiйська кафедра перебувала в руках арiян i була головним осередком боротьби з католицькою правовiрнiстю, репрезентованою Римом. Саме з цього часу вперше виявилась суперечнiсть мiж схiдною i захiдною церквами, що згодом перетворилася на вiдверте протистояння. Слiдом за арiянством на Сходi набували поширення монофiзитство та iконоборство, якi, проникаючи у схiдну церкву, вели до нових конфлiктiв з Римом. Так, кампанiя проти почитання iкон, розпочата iмператорами орiєнтального походження (зокрема Левом III Iсаврянином), викликала протидiю прихильникiв почитання – переважно монахiв на чолi з Теодором Студитом, якi спиралися на авторитет i традицiї римської церкви. Вони ж стали оборонцями самостiйностi i незалежностi церкви вiд держави. В ходi трiумфiв i падiння iконоборства двiчi вiдбувався розрив iз Римом. Iдея почитання двiчi перемагала й зрештою утвердилась остаточно, проте повернена єднiсть вiри й церковної органiзацiї була значною мiрою формальною. Саме на цей час припадає новий етап християнiзацiї схiднослов’янських племен, зумовлений утвердженням їхньої державностi i виходом Русi на iсторичну арену.

Початок проникнення християнства на Русь.У VIII ст. джерела фiксують заснування кiлькох християнських єпархiй у Схiднiй Європi, зокрема у Тмутороканi. На зламi VIII i IХ ст. нова вiра прокладає собi шлях, знаходячи пiдтримку серед вищих верств Русi, що переживала перiод феодалiзацiї.

Згаданий вище у «Житiї Стефана Суражського» епiзод про напад давньоруського князя Бравлiна на Кримське узбережжя, облогу ним Сурожа i хрещення князя є свiдченням дальшої еволюцiї складного процесу християнiзацiї схiдного слов’янства. Текст «Житiя» засвiдчує, що Бравлiн прийняв обряд хрещення вiд iсторичної постатi – визначного вiзантiйського iєрарха архiєпископа Фiларета, який став спадкоємцем Стефана у Сурожi. Причому мiж князем i сурожанами на чолi з архiєпископом було укладено угоду, за якою Бравлiн приймав хрещення, а натомiсть повертав захоплену воєнну здобич, полонених i виводив свою дружину з мiста. Можна навiть припустити, що воєннi дiї були зупиненi русами саме через хрещення їхнього князя. Якщо зважати, що впродовж V-Х ст. християнство приймали один за одним народи «варварських» європейських держав – франки, англо-сакси, лангобарди, iншi германськi племена, болгари, угорцi, чехи, поляки, то у хрещеннi руського князя Бравлiна немає нiчого надзвичайного.

Процес християнiзацiї був надзвичайно складним, а поганськi традицiї надто живучими; проте найбiльш далекогляднi правителi, в тому числi i серед схiдних слов’ян, усвiдомлювали, наскiльки пiдiйметься їхнiй авторитет у мiжнародних стосунках i змiцниться внутрiполiтичне становище з прийняттям нової релiгiї. Тим самим вони прилучали свої країни до числа християнських держав, очолюваних папським Римом та Вiзантiйською iмперiєю, чиї полiтичнi i культурнi впливи у тодiшньому свiтi важко переоцiнити. Чим вищим був рiвень хрещення, тим бiльшим був авторитет i престиж того, хто приймав цей обряд. Ось чому руський князь мiг добиватися хрещення з рук високого вiзантiйського церковного iєрарха.

Християнство проникало в Україну з Вiзантiї та християнського Сходу – здебiльшого iз Закавказзя, наддунайсько-слов’янських країн, а також iз Захiдної Європи. У IХ ст. Україна-Русь налагоджує економiчнi стосунки з наддунайськими країнами – так званою Схiдною Маркою (майбутнiм Австрiйським ерцгерцогством – авт.), Чехiєю i Моравiєю. Це сприяло певному поступу християнiзацiї Русi, розширенню зв’язкiв iз захiдно-християнським свiтом. На середину IX ст., за свiдченням слов’янського проповiдника Кирила, Русь вже мала у перекладi на свою мову Євангелiє i Псалтир. Деякi вченi вважають, що захiднi регiони України, зокрема Волинь, належали до Великоморавської єпархiї, заснованої Кирилом пiд зверхнiстю римського папи. Слiд також зауважити, що в цей перiод захiднохристиянськi мiсiонери дiяли бiльш енергiйно порiвняно з вiзантiйськими i активно сприяли християнiзацiї Русi.

Широку мiсiонерську дiяльнiсть серед слов’ян Моравiї i Паннонiї здiйснювала iрландська церква, що iснувала вiдокремлено вiд Риму. В iрландських монастирях, що замiняли єпархiю як головну християнську iнституцiю, високо цiнувався й активно запроваджувався аскетизм. Починаючи з VI ст. деякi iрландськi ченцi, наслiдуючи бiблiйного Авраама, зреклися всiх земних благ i йшли «шукати Христа» до Англiї, Галлiї i навiть до Iталiї та Палестини. Саме завдяки дiяльностi iрландських проповiдникiв вiдбувалося справжнє вiдродження континентального християнства всупереч чисто номiнальному наверненню до нової вiри варварських завойовникiв. Заповзятливiсть, аскетизм й ученiсть мандрiвних iрландських ченцiв (на вiдмiну вiд континентальних європейцiв iрландцi опановували не живу латину, що вже вiдiйшла вiд норм класичної мови, а книжний правильний бездоганний її варiант) викликали загальне захоплення захiднохристиянського свiту i були його прикметою мiж VI i IХ сторiччями. Для Русi iрландськi впливи були опосередкованi захiднослов’янською церквою, звiдки на Русь йшли священнослужителi, лiтература, певнi церковнi традицiї.

В перiод початкового державного розвитку Русi-України, коли вона першими гучними воєнними акцiями, торговельною активнiстю заявила про свою появу на iсторичнiй аренi, християнсько-європейський свiт вже iстотно просунувся на схiд. Проте його релiгiйно-культурний образ не становив одного цiлого. Вся держава франкiв, схiднi межi якої сягали нижньої Лаби i середнього Дунаю, була християнською ще з римських часiв. Iталiя зi столицею в Римi залишалася головним i найдавнiшим вогнищем християнської культури, однак пiвдень Апеннiнського пiвострова i прилеглi острови перебували пiд владою арабiв. Майже вся Iспанiя була також завойована ними, проте не змiнила свого релiгiйного ладу. Балканський пiвострiв, заселений слов’янськими племенами, втратив своє первiсне християнське обличчя. Лише словенцi й хорвати, якi мали тiснi зв’язки з державою франкiв i близьке сусiдство з Iталiєю, були християнiзованi. Решта слов’янського свiту, а також пiвнiчногерманськi, литовськi i фiнськi племена являли собою широке i майже непочате поле дiяльностi для християнських мiсiонерiв.

Загострення стосунків між Римом і Візантією.Мiж тим, у серединi IX ст. сталося нове загострення стосункiв мiж Римом i Вiзантiєю. В ходi боротьби за патрiарший престол прихильника Риму патрiарха Iгнатiя i iмператорського кандидата Фотiя останнiй виступив з посланням до схiдних патрiархiв, в якому закинув римськiй церквi низку «єресей». Окрiм заперечення права миропомазання, целiбату, голiння борiд духовенством, посту в суботу та деяких iнших обрядових та органiзацiйних ознак римської церкви, кандидат у патрiархи заперечив римському папi у правi главенства в християнськiй церквi. Пояснювалось це перенесенням столицi iмперiї з Риму до Константинополя, куди, на думку Фотiя, мав перенестися i церковний примат. В цьому домаганнi Фотiя мiстилася головна причина конфлiкту, а саме – прагнення Вiзантiї до полiтичного i церковного лiдерства у християнському свiтi. Хоча пiсля другого усунення Фотiя з патрiаршого престолу зв’язки з Римом були поновленi, остаточний розрив з Римом залишався питанням часу.

Таким чином, коли слов’янськi племена впритул пiдiйшли до прийняття хрис-тиянства, християнська церква вже виразно засвiдчувала наявнiсть двох конструк-цiй у своєму єдиному ще органiзмi. Розбiжностi мiж обома гiлками християнства мали глибиннi культурно-iсторичнi i полiтичнi причини. Насамперед, Рим мав набагато тривалiшу традицiю апостольського авторитету римських єпископiв, iєрархiчного становища римської кафедри, її органiзацiйних принципiв. Константинополь, що постав порiвняно пiзно, наголошував на своєму статусi центру єдиної в той момент християнської церкви i цим обгрунтовував iєрархiчну першiсть свого єпископа. Слiд, проте, зауважити, що навiть у часи свого найбiльшого розвитку за Анастасiя I та Юстинiана I, Константинополь не досяг рiвня Риму як духовної та iсторичної столицi тогочасного культурного свiту. Вiзантiя так i не спромоглася утвердитися на Заходi i отримати повного визнання в межах власної держави через опозицiю бiльш давнiх осередкiв церковного життя на Сходi.

Вiзантiя зазнавала сильних орiєнтальних полiтичних i культурних впливiв, яким пiддавалось як державне, так i церковне життя. Особливо помiтно це було в перiод iконоборства (течiя виразно iудаїстсько-магометанського походження – авт.), коли Вiзантiя формує тип держави швидше азiатський, нiж європейський. Причому, коли Вiзантiї дедалi бiльше загрожувала небезпека зi сходу – вiд персiв та арабiв, вона наполегливо вiдчужувалася вiд європейського свiту. Проявом цього вiдчуження було занехаяння латинської мови, яка до VII ст. була урядовою, невизнання iмперiї Карла Великого тощо. Хоча грецька мова стала пануючою у Вiзантiї, проте вона не наблизила її до античної цивiлiзацiї, а швидше навпаки. I в цьому, безперечно, позначилося фактичне панування орiєнталiстського свiтобачення у Схiднiй Римськiй iмперiї. Натомiсть саме через Рим з його «варварською», за висловом Фотiя, мовою прийшло згодом вiдродження в лiтературi, науцi, мистецтвi, що базувалося на духовних здобутках стародавньої Грецiї.

Принципово iншими нiж на Заходi були у Вiзантiї взаємини мiж церквою i державою. Вiд початку церква стала тут однодержавною i однонацiональною iнституцiєю. Вона перетворилася на покiрне знаряддя для досягнення державою полiтичних цiлей, допускала втручання iмператора у свої внутрiшнi справи. Диктат полiтичної влади у справах церкви i вiри – цезаропапiзм – у V ст. був оформлений теоретично. Згiдно з приписами цiєї теорiї в єдинiй державi мало бути єдине право i єдина вiра, а джерелом для одного й другого був iмператор i архiєрей в однiй особi. Їх компетенцiя поширювалася не лише на органiзацiйнi справи церкви (призначення й усунення iєрархiв), а й на догматичнi; iмператорськi едикти були обов’язковими як для свiтських пiдданих, так i для духовних.

Iнакше складалися стосунки мiж полiтичною i духовною владами на Заходi. Там також римський iмператор був репрезентантом найвищої полiтичної влади у католицькому свiтi, проте у стосунках з церквою, принаймнi формально, вiн вважався лише одним з мирян. Безперечно, бували перiоди, коли iмператорська влада здiйснювала сильний тиск на церкву i папський престол, але у справi вiри, догматики i моралi вона не втручалася. Поступово папство здобувало значний полiтичний авторитет й iстотно впливало на долю окремих держав. В цiлому римокатолицька церква зумiла забезпечити собi органiчну незалежнiсть вiд держави i набула наднацiонального унiверсального характеру, який зумiла зберегти, незважаючи на полiтичнi змiни у Римськiй iмперiї, а згодом у середньовiчнiй Європi i в новiтнi часи. Таким чином, якщо на Сходi державна влада iстотно переважала церковну, що гальмувало як полiтичне, так i релiгiйне життя, на Заходi завдяки рiвновазi влад обидвi сфери отримували можливiсть всебiчного розвитку.

У стосунках двох центрiв християнського свiту важливою проблемою було їх суперництво у поширеннi християнства серед слов’ян. Найближчий слов’янський сусiд Вiзантiї – Болгарiя – в особi свого царя Бориса (852-888) наполегливо шукала контактiв з Римом у церковних справах, а в політичних – з Каролiнгською iмперiєю. Борис вступив у зносини з папою Миколаєм I i iмператором Людовиком з тим, щоб вони надiслали мiсiонерiв для органiзацiї болгарської церкви. Iнша велика слов’янська держава – Моравiя, якiй загрожувала iмперiя франкiв, навпаки, намагалася спертися на її вiзантiйських суперникiв.

На цей час припадає зростання мiжнародного авторитету Русi, яка здiйснила ряд успiшних походiв на Вiзантiю i домоглася дипломатичного визнання. Одним з важливих наслiдкiв цiєї подiї стало введення християнства на схiднослов’янських землях – пiсля багатовiкового перiоду проникнення туди нової вiри. В енциклiцi патрiарха Фотiя до схiдних церков говориться про успiхи нової вiри на Русi; «Не лише болгари звернулись до християнства, але й той народ, про який багато i часто мовиться i який переважає iнших брутальнiстю i звiрством, тобто так званi руси. Пiдкоривши сусiднi народи i через те надмiрно запишавшись, вони пiдняли руку на Ромейську iмперiю. Але тепер i вони перемiнили елiнську i безбожну вiру, у котрiй ранiше перебували, на чисте християнське вчення, увiйшовши до числа вiдданих нам i друзiв, хоча незадовго до цього грабували нас й виявляли невгамовну зухвалiсть. I в них запалала така жадоба вiри i ревнiсть, що вони прийняли пастиря i з великою ретельнiстю виконують християнськi обряди».

Пiсля вiдомого нападу на Константинополь у 860 р. вiзантiйська дипломатiя прагне перехопити iнiцiативу у «цивiлiзуваннi» Русi, яка вже вiдчутно загрожувала геополiтичним позицiям iмперiї. Фотiй вiдряджує на Русь єпископа, який мав вводити там християнськi обряди та звичаї. Вiн був прийнятий Аскольдом, про що згадує лiтописець, охрестив князя, дружину i народ. Цей пастир-єпископ виявив себе прихильником патрiарха Iгнатiя, що визнав зверхнiсть Рцму, i папи римського Миколая 1, назвавши при хрещеннi князя Аскольда Миколаєм. Таким чином Русь втягується у процес утвердження нової вiри, який у головних державах тодiшньої Європи завершився наприкiнцi VIII ст. Для слов’янських народiв переломним етапом стало IX столiття. Причому Київська держава – як i Болгарiя та Моравська держава – стає об’єктом суперництва Заходу i Сходу.

У 862 р. пiсля мiсiонерської подорожi до Хозарiї Кирило, а також його брат i сподвижник Мефодiй отримують завдання вiд Фотiя та вiзантiйського iмператора виїхати до Моравської держави з метою поширення християнства. Ця мiсiя супроводжувалася масштабними культурно-просвiтнiми i полiтичними заходами, що ознаменували остаточну перемогу християнства у Моравiї, Чехiї, Словаччинi i початок його поширення у Пiвденнiй Польщi. У порозумiннi з великоморавським князем Ростиславом вони повели свою мiсiю так, щоб завершити розпочату ще франкськими мiсiонерами християнiзацiю язичницьких мас слов’янського населення i, разом з тим, запобiгти втратi незалежностi Моравською державою, якiй загрожувала Франкська монархiя. З цiєю метою почалося вживання слов’янської мови у проповiдях, було перекладено Бiблiю i тексти основних богослужiнь. Згодом папа Андрiан II висвятив Мефодiя на єпископа, який очолив незалежну вiд сусiднiх нiмецьких єпископiв єпархiю у слов’янських землях.

Фотiй намагався випередити Рим у наверненнi слов’ян до християнства. Особ-ливе мiсце в цих планах Вiзантiї належало Болгарiї, оскiльки її володар Борис (852 – 889) намагався встановити тiснi полiтичнi зв’язки з романо-германським свiтом. У 863 р. вiн став союзником Людовика Нiмецького у боротьбi з його сином-бунтiвником Карломаном i Ростиславом моравським. У 864 р. в Тульнi на Дунаї передбачалось укладення договору мiж обома сторонами, що мало сприяти здiйс-ненню намiченого Борисом плану прийняття християнства з латинського Заходу. Цей крок вiтався Людовиком i особливо папою Миколаєм I, який прагнув трактувати єпископiв схiдного християнства, в тому числi i константинопольського патрiарха, нарiвнi з пiдпорядкованими йому єпископами на Заходi.

У 863 р., користуючись послабленням Болгарiї через голод, вiзантiйський iмператор Михайло III розпочав воєннi дiї проти Бориса. Внаслiдок поразки Борис був змушений прийняти християнство вiд Константинополя, а не вiд Риму. У 864 р. сам Фотiй охрестив Бориса, проте останнiй, домагаючись незалежного патрiархату для своєї держави, порвав з Вiзантiєю i звернувся до папи Миколая I з тим самим проханням – що i було виконано. Ця боротьба впливiв Риму i Вiзантiї у Болгарiї затягнулась аж до середини Х ст., коли за згодою iмператора було висвячено першого для незалежної болгарської церкви патрiарха Дам’яна. Смерть Фотiя пом’якшила конфронтацiю мiж папським престолом i Константинопольським патрiархатом, i єдина вселенська церква, принаймнi формально, проiснувала впродовж ще 150 рокiв.

Християнство у Давньоруській державі до 988 року.Згадуючи про першу спробу на вернення Русi до християнства за часiв Аскольда, деякi вченi вважають, що перше руське архiєпископство було засноване у Києвi. Пiсля опанування Києва Олегом i тимчасового торжества поганської реакцiї, архiєпископ iз соборним клiром i вiрними залишив Київ i осiв над рiчкою Трубежем, де постало мiсто Переяслав. Щоправда, лiтописне оповiдання приписує заснування Переяслава князевi Володимиру пiд 993 р., проте у тому ж лiтописi ще 907 р. у переговорах з греками Олег згадує руськi мiста – Київ, Чернiгiв, Переяслав, Плотеськ, Ростов, Любеч та iншi. У цьому ж договорi русини протиставляються грекам-християнам, однак вже у договорi Iгоря з греками вiд 945 р. згадуються i русини-християни, i русини-погани. «Християнськую Русь водиша кресту в церкви святого Ильи, иже есть на Ручаемъ конець Пасынча беседы и Козары. Се бо бh соборная церкви, много бh Варяг христианы». Отже, можна припустити, що Iллiнська церква у Києвi була кафедральною церквою й осiдком архiєпископа, який мiг повернутися з Переяслава до Києва, коли за часiв князювання Iгоря вiдновився процес християнiзацiї. Факт заснування Київської митрополiї у другiй половинi IХ ст. пiдтверджується низкою джерел.

Особливо помiтним стало посилення позицiй християнства пiд час самостiйного правлiння княгинi Ольги. Нею були зробленi спроби християнiзацiї держави i введення християнської iєрархiї. Ольга прийняла хрещення i енергiйно поширювала нову вiру, вступивши у вiдверту боротьбу з поганством («требища бесовские сокруши»). Не дiйшовши порозумiння з Вiзантiєю у справi органiзацiї церковного життя на Русi, Ольга звернулася до iмператора Оттона I, що в тi часи активно сприяв християнiзацiї Середньої i Схiдної Європи, з проханням прислати в Русь єпископа. Як далекоглядний полiтичний дiяч Ольга напевно враховувала болгарський досвiд у боротьбi за незалежнiсть церковної органiзацiї. Пiдлеглiсть константинопольському патрiарховi не могла не потягнути за собою полiтичну залежнiсть вiд iмперiї, глава якої мав вирiшальний голос i у церковних справах. Не виключено, що саме цього побоювалась княгиня, плануючи зробити схiдне християнство державною релiгiєю.

У 961 р. на Русь було вiдряджено єпископом монаха Адальберта з монастиря у Трирi, який згодом став архiєпископом Мерзебурзьким (968). Проте i соцiальнi, i релiгiйнi реформи, що проводилися Ольгою i близькими до неї боярами, водночас викликали гостру протидiю консервативних верств Київської держави. Незадоволення, зумовлене досить швидким введенням нової вiри, посилювалося поглибленням соцiальної диференцiацiї у серединi Х ст. Внаслiдок цього зростало недовiр’я плебейських верств до реформаторського боярства, купецтва, нових порядкiв – в тому числi i до нової вiри, що iї впроваджували верхи старокиївського суспiльства. У 962 р. стався своєрiдний полiтичний переворот у Київськiй державi, який коштував життя багатьом близьким до Ольги боярам. Саму княгиню було усунено вiд управлiння державою, а всю повноту влади взяв у свої руки син Iгоря i Ольги – Святослав, палкий прихильник старих традицiй та старої вiри. Адальберт був змушений залишити київську кафедру i повернутися до Германiї.

Перебiг полiтичного i культурного розвитку Русi-України часiв княгинi Ольги свiдчив, що молода держава стоїть на своєрiдному iсторичному перехрестi. Християнство за тих часiв у європейському свiтi ще не втратило свого унiверсального характеру. Очевидно, що Ольга не вiддавала переваги християнам нi латинського обряду, анi схiдного. Причому, на захiдних окраїнах держави вiд часiв Олега дiяв ще один рiзновид християнства – третього, слов’янського обряду – з церковнослов’янською мовою. На Русi тодi ще не сформувалося виразної прихильностi нi до Заходу, нi до Сходу, отже не було упередження i до латинського християнства. Тому поворот Руської держави у той чи iнший бiк був швидше справою полiтичного вибору.

Прихiд до влади Святослава означав реванш поганської партiї, що прагнула зберегти стару вiру, колишнiй устрiй, старi звичаї тощо. Київськi християни опинилися навiть у становищi переслiдуваних. Проте ця ситуацiя не могла тривати довго. Вiдсутнiсть Святослава i його дружини у Києвi пiд час тривалих походiв на Схiд, Пiвнiчний Кавказ, Балканської кампанiї не могли не вплинути на пози-цiї християнської партiї у Києвi. Посилення руської торгiвлi завдяки успiшним походам князя, збагачення боярсько-купецької верстви неухильно поглиблювали соцiальне розшарування i пiдсилювали полiтичну могутнiсть київського боярства, що прагнуло закрiпити свої позицiї. Напевно, дещо змiнилося i ставлення самого Святослава до християнства пiд впливом постiйних контактiв з вiзантiйськоболгарським свiтом, а ймовiрно i з Нiмецькою iмперiєю. Характерним в цьому контекстi є одруження Святославом свого сина Ярополка на християнцi-грекинi. Ймовiрно також, що дружинники, якi повернулися з Болгарiї, пройнялися християнською культурою i тамтешнiм бiльш розвиненим та привабливим для вищих верств староруського суспiльства укладом життя.

На середину Х ст., особливо пiсля розгрому Хозарiї, надволзькi країни остаточно втрачають лiдируюче становище в економiчному i культурному життi Схiдної Європи. Домiнантою у господарському життi стає не Волга, а Днiпро i, частково, Днiстер та Дунай, через якi проходять головнi торговельнi шляхи до Вiзантiї та країн Захiдної Європи. За часiв князювання Ольги та Святослава волховсько-днiпровський «шлях з варяг у греки» стає найважливiшою торговельною магiстраллю Схiдної Європи. Україна-Русь дедалi ширше розвиває свої зв’язки з дунайськими країнами, а за їх посередництвом – з вiддаленiшими країнами Заходу.

Розгром Хозарської держави Святославом, об’єднання пiд його зверхнiстю всiх визначних слов’янських i неслов’янських племен означали остаточне згортання впливу у схiднiй частинi Європи iудаїзму, поширеного серед хозарської аристократiї, i магометанства, поширеного серед волзьких болгар.

В умовах iнтенсивного економiчного розвитку i пiд впливом великих завоювань Київської держави впродовж IХ-Х cт. на Українi вiдбувалася глибока соцiальна, полiтична i культурна еволюцiя. Мiрою розквiту зовнiшньої торгiвлi i водночас розвитку князiвсько-боярського господарства вищi класи дедалi бiльше вiдокремлюються вiд основної маси населення – «людей» або «смердiв». Поглибленню соцiально-економiчної диференцiацiї сприяли також воєннi походи i завоювання, що пiдносили полiтичну та економiчну могутнiсть князя, бояр i дружини. Найвищi суспiльнi верстви прагнуть закрiпити цю свою перевагу в державi шляхом вiдповiдних змiн у державному устрої, правових нормах, у всiх проявах громадського життя.

Українськi бояри, дружинники, купцi були знайомi з життям християнських країн, їх суспiльно-полiтичним устроєм, органiзацiєю релiгiйного життя, розмаїттям європейської культури та iдеологiї. А отже, змiцнювалось їхнє прагнення наблизити i свою землю до тих форм життя, що приваблювали їх у християнських державах. Таким чином, грунт для реформ, що почалися у Київськiй державi в другiй половинi Х ст., був пiдготовлений. Головною з них мала стати релiгiйна реформа, тобто християнiзацiя Київської держави, оскiльки з християнством були тiсно пов’язанi й тогочаснi державна органiзацiя, правовi вiдносини, освiта, лiтература, мистецтво.

Слiд зауважити, що болгарська кампанiя Святослава, незважаючи на мирну угоду Русi з Вiзантiєю (971), мала своїм наслiдком загострення вiдносин мiж обома сторонами. Разом з тим, християнство у своєму поступальному русi iз заходу на схiд дiйшло вже впритул до українських земель. Наприкiнцi Х ст. на землях полабських слов’ян була заснована Магдебурзька митрополiя з шiстьма єпархiями. У 965 р. прийняла християнство Польща. Чехiя на цей час була вже цiлком християнською країною i могла впливати на поширення нової релiгiї у Київськiй державi. I, нарештi, завдяки зусиллям Iгоря, Ольги та їхнього онука Ярополка до Києва була прилучена Древлянська земля, через яку проходили дуже важливi торговельнi шляхи на захiд.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 3 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 5 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.