ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 5 сторінка

Отже, незважаючи на загострення вiзантiйсько-руських вiдносин, завдяки успiшному просуванню християнства iз заходу на схiд у другiй половинi Х ст. пiсля загибелi Святослава i сходження на князiвський престол його старшого сина Ярополка у Київськiй державi виникла сприятлива ситуацiя для прийняття християнства. Україна-Русь, що належала до сiм’ї європейських народiв, мала зробити останнiй рiшучий крок до подолання пов’язаних з поганством решток вiдчуження i розпочати жити новим суспiльним життям. Ще одну спробу в цьому напрямi зробив князь Ярополк, вихований у прихильностi до християнства i, ймовiрно, хрещений ще своєю бабкою княгинею Ольгою. У 973 р. вiн вiдряджує послiв у Кведлiнбург – резиденцiю iмператора Оттона I. Через кiлька рокiв до Ярополка прибуває посольство вiд римського папи. Джерела не зафiксували будь-яких подробиць щодо цих двох важливих подiй, проте вони не виключають, що були зробленi якiсь успiшнi кроки на шляху до християнiзацiї Русi. Якщо зважити, що Русь втратила свої позицiї у Причорномор’ї i її взаємини з Вiзантiєю були зiпсованi, то цi дипломатичнi контакти з головними лiдерами захiдного християнського свiту, можливо, були кроками на шляху до хрещення Русi з Риму.

Подiбнi процеси християнiзацiї не були поодинокими мiж слов’янськими народами. Так, серби i хорвати, що поселилися на Балканах наприкiнцi VI ст., почали поступово християнiзуватися з iнiцiативи iмператора Iраклiя, який прагнув використати їх у боротьбi з аварами на пiвнiчних кордонах iмперiї. Проте християнська релiгiя тодi ще недостатньо вкорiнилася. Коли у 887 р. серби i хорвати вiддiлилися вiд Вiзантiї, панiвною релiгiєю у них знову стало поганство. Лише наприкiнцi IХ ст., коли вони повернулися до складу Вiзантiйської держави, християнство утвердилося остаточно. Причому i серби, i хорвати були в той же час предметом постiйної уваги захiдних мiсiонерiв. Карл Великий, захопивши Паннонiю i Хорватiю, вiдразу вжив заходiв для поширення тут впливiв Риму. Протистояння Сходу i Заходу призвело до того, що частина слов’янства опинилась у сферi впливу папського престолу, а iнша – Вiзантiї. Догматичнi суперечки тодi ще не мали iстотного значення – головну роль вiдiгравали розрахунки полiтичнi.

Соціальна структура Київської держави у ІХ-Х ст. Проблема васалітету. Розвиток Давньоруської держави у IХ-Х ст. супроводжувався феодалiзацiєю суспiльних та економiчних вiдносин. Бiльшiсть населення Русi становили селяни-общинники, що називалися смердами. Вони зберiгали особисту свободу, володiли землею згiдно з общинним правом, платили данину i вiдбували рiзнi повинностi на користь великого князя. Мiрою поглиблення феодалiзацiї зростала кiлькiсть селян-смердiв, якi потрапляли у залежнiсть вiд окремих феодалiв i вiдбували повинностi на їхню користь поряд з державними повинностями.

Селянськi сiм’ї разом зi своїми земельними володiннями об’єднувались у сiльськi територiальнi общини, що називалися «верв», «мир», «людiє». В общинi мiж окремими родинами були розподiленi лише орнi землi, тодi як випаси, луки, лiси, водойми залишались у спiльному користуваннi. Община розподiляла також державнi повинностi, податки, споряджала воїнiв на вимогу князя, будувала фортецi, мости тощо. Разом з тим, общини нерiдко виступали проти сваволi феодалiв.

Головною формою феодальної експлуатацiї селянства була натуральна або продуктова рента. Питома вага вiдробiткової ренти, тобто працi безпосередньо у господарствi феодала-вотчинника (на його полi, чи бiля худоби), була незначною. Головний тягар цих робiт лягав на залежних смердiв, закупiв, рядовичiв, холопiв (рабiв), якi були найбiльш експлуатованою частиною сiльського населення. Збiднiлий смерд, прагнучи покращити своє становище, укладав з феодалом договiр – «ряд» i мусив працювати в його господарствi: звiдси – рядовичi. Їх рiзновидом були «закупи», тобто смерди, що змушенi були брати у феодала позику – «купу» i вiдробляти борг у його господарствi. Закуп перебував пiд безпосередньою юрисдикцiєю феодала, який мiг зробити його залежним назавжди, тобто перетворити на крiпака. Так поступово запроваджувалося крiпацтво. Роль холопiв (рабiв) у господарствi феодала була незначною. В процесi розвитку феодальних вiдносин на Русi вони поступово зникли як соцiальна верства.

З розвитком ремесла i торгiвлi зростали iснуючi мiста i будувалися новi. Не випадково iноземцi дали Русi назву «Гардарик» – тобто «країна мiст». Особливе враження справляв на iноземцiв Київ. За свiдченням нiмецького хронiста Тiтмара Мерзебурзького, у Києвi було 400 церков i 8 ринкiв; не без пiдстав його вважали суперником Константинополя. Тут мешкали купцi з багатьох країн свiту. Захiдноєвропейськi купецькi колонiї навiть мали кiлька своїх храмiв: вiдомий, зокрема, костел Святої Марiї з домiнiканським монастирем. У XI ст. лiтописи згадують понад 80 руських мiст, у XII – 119. В цiлому ж до татарської навали лiтописи зафiксували на Русi 238 мiст.

Пануючою верствою у давнiй Київськiй державi був клас феодалiв, першими мiж ними – князi. В русько-вiзантiйських договорах Х ст. київськi князi роду Рюриковичiв видiляються iз загальної маси «всякого княжья» i називаються великими. Договiр з греками 944 р. укладався посланцями «от Игоря великого князя руського й всякая княжья от всех людей руських земель». В головних центрах земель i племiнних територiй сидiли князi мiсцевих династiй або посадженi князем представники його роду – так званi «свiтлi» князi.

У нових умовах князi, якi досi виконували переважно функцiї воєнних вождiв та дипломатичнi, починають перебирати новi прерогативи – релiгiйнi (до прийняття християнства), судовi, адмiнiстративнi, – що свiдчить про зародження публiчної влади. Пiдкорення племiнних княжiнь значно пiдсилюють владу київського князя. На середину Х ст. серед мiсцевих князiв вже немає «великих» i «свiтлих». Титул великого князя зберiгся лише за київським князем, якому пiдпорядковувалися просто «князi». Подвiйним стає становище князiв «Рюрикового дому», що правили в регiонах Русi: вони мусили надавати фiнансову та вiйськову допомогу Києву, водночас дбаючи про потреби мiсцевого суспiльства. Як правило, князi-намiсники проймалися мiсцевими iнтересами i певною мiрою протистояли київському князевi.

На кiнець Х ст. владнi функцiї київського князя iстотно збiльшилися й ускладнилися, що стало прямим результатом розпаду родового ладу. Проте навряд чи можна ототожнювати руського князя Х ст. i ранньофеодального захiдноєвропейського монарха. Якщо на Заходi король являв собою окремий стан, а феодальне рицарство, що було тiсно пов’язане з землею, а не з сувереном, також було окремим станом, то на Русi аж до середини XII ст. дружина ще була тiсно зв’язана з князем. Його влада ще була iстотно обмежена родоплемiнною знаттю – боярсько-дружинною верхiвкою, зборами-вiчем, що свiдчило про наявнiсть залишкiв родоплемiнного устрою суспiльства.

У Х ст. зароджуються васальнi зв’язки мiж давньоруськими князями. Причому умовам васалiтету, на думку новiтнiх дослiдникiв, вiдповiдають в цей перiод взаємовiдносини великих київських князiв i їхнiх намiсникiв. Збiг васальних i сiмейних вiдносин (як правило, сюзереном виступає князь-батько, а васалами – сини-княжичi) гальмував становлення субвасалiтету, що свiдчило про недорозвинутiсть васалiтету в цiлому. Iншим важливим показником примітивностi княжої васальної системи була її неземельна основа. Руський васалiтет базувався на наданнi права збирання данини, а не землi.

Лише з другої половини XI ст. починається еволюцiя княжого васалiтету в бiк пожалування сюзеренами волостей. Разом з тим, пожалування волостi означало лише передачу доходiв з неї, так зване «кормлiння», а не приватне володiння. Ця форма земельних надань була близька до бенефiцiйної.

У Х ст. розширюється великокнязiвське землеволодiння – князiвський домен, згiдно з термiнологiєю захiдноєвропейського середньовiччя. Київський князь, що мав утримувати дружину i витрачати дедалi бiльше коштiв на державнi потреби, вже не мiг задовольнитися лише полюддям. Доменiйнi володiння князя стали певним пiдпертям його могутностi. Князiвськi землi не обмежувалися селами, де велося переважно рiльництво; вони включали мисливськi угiддя, «ловища», «перевесища». Це виразно засвiдчують джерела, що стосуються середини Х ст.: «В лето 6455, – зазначає лiтопис, – йде Вольга (княгиня Ольга – авт.) Новугороду й устави по Мhсте погосты и дани и по Лузе, оброки и дани, (и) ловища ея суть по всей земли, знаменья и места и погосты, и сани ее стоять в Плескове и до сего дне, и по Днепру перевесища и по Десне, и есть село ее Ольжичи и доселе». Ольга мала власне мiсто – замок Вишгород – «Бе бо Вышгород град Вользин». Княжi мiста i села IX-Х ст. стали зародками княжого дому, який остаточно склався у XII ст. завдяки захопленню общинних земель. Одночасно а перетворенням общинникiв на феодальне залежне сiльське населення, до системи княжого доменiйного володiння прилучалися землi, що «вивiльнялися» внаслiдок розкладу общин.

Проте, на думку дослiдникiв, княжi доменiйнi володiння не дiстали розвитку i не були вiдокремленими вiд феодальної держави. Соцiально-економiчним пiдгрунтям ранньофеодальної монархiї, що нею стала Київська держава, була державно-корпоративна форма феодальної власностi та централiзована система експлуатацiї залежного населення. Тривалий час ця форма була визначальною в системi одержання та розподiлу сукупного додаткового продукту i ренти-податку. Влада великого князя була виявом верховної власностi феодальної держави на землю.

У Давньоруськiй державi князь незмiнно виступає на тлi дружини, яка становить його найближче оточення, живе при ньому i пройнята його iнтересами. Дружини вiдiграли важливу роль у руйнуваннi общинного ладу як варварiв Захiдної Європи, так i в середовищi схiдного слов’янства. Руська дружина дуже швидко настiльки зрослася з князем, що дiяла разом iз ним як механiзм, покликаний забезпечити функцiонування усього соцiально-полiтичного органiзму Старокиївської держави. Проте дружиннi вiдносини були показником незрiлостi класу землевласникiв. Чим глибше i повнiше вони охоплювали знать, тим менш «власницькою» ця знать себе виявляє. Коли дружинник остаточно «сiдає» на землю, вiн перестає бути дружинником i перетворюється на земельного власника – феодала, а отже будує свої вiдносини з князем вже на нових засадах. Дослiдник феодалiзму М. Павлов-Сiльванський цiлком справедливо пiдкреслив спiльнiсть рис давньоруської i германської дружин. «Спiвжиття дружини з князем, – пише вiн, – досить рано почало руйнуватися. У меровiнгський час чимало дружинникiв, зберiгаючи приналежнiсть до князiвського дому, мундiуму (вогнища), живуть вже у вiддаленнi вiд князя на пожалуванiй ним землi або у ввiренiм їх управлiнню окрузi. У Київськiй Русi ми також бачимо багатьох дружинникiв, що правлять мiстами як посадники у вiддаленнi вiд князя або мешкаючих у своїх боярських селах. У нас, цiлком так само як i на Заходi, з часом дружина все бiльше вiддаляється вiд князя, придбаючи земельну посiлiсть. Але близькiсть зберiгається у приїздах до княжого двору; ранiше жили разом – тепер з’їжджаються».

Складовою частиною дружини були бояри – «начальнi люди», що утворювали верхнiй її прошарок. Цей прошарок в джерелах називається «кращою», «старшою», «передньою» та «великою» дружиною.

Джерела згадують бояр вже на початку Х ст. У договорi 945 р. зазначається: «И великий князь наш Игорь (и князи) и боляре его и людье еси Рустии» або: «А великий князь Руский й боляре его да посылают в Греки к великим цесарям Гречьским коробли, елико хотяти, со слы и с гостьми». З XI ст. розвивається боярське землеволодiння. Боярами ставали княжi дружинники, що осiдали на землi, а також мiсцевi землевласники – земськi бояри. Обидвi групи, стаючи васалами, одержували землi з колишнiх общинних, а також захоплювали незайманi. Лiтописи XII ст. вже ряснiють згадками про боярськi села. Оскiльки князь забезпечував права своїх васалiв як землевласникiв, вони надавали йому в разi потреби вiйськову допомогу, брали участь у вирiшеннi державних справ тощо. Таким чином, княжий васалiтет доповнювався васалiтетом боярським, початок якого лежить у Х ст. Причому, формувався вiн як васалiтет без ленiв, тобто без земельних надань. Окремi бояри вже тодi були досить самостiйними i мали свої дружини – отрокiв (Свенельд). Проте, незважаючи на процес розпаду дружинних зв’язкiв, дружина проiснувала ще й у наступний перiод розвитку феодальних вiдносин – XII-XIII ст. Боярство так i не вiдiрвалося остаточно вiд князя. Воно не зумiло створити таких iнституцiй, на побудову яких спромоглася феодальна знать у Захiднiй Європi. Так, зокрема, в Англiї було проголошено «хартiю вольностей» – своєрiдний зразок конституцiї, в Польщi та Нiмецькiй iмперiї почали дiяти представницькi владнi iнститути – сейми. Ситуацiя, що склалася на Русi, зумовила брак аристократiї, тiсно пов’язаної iз землею та її iнтересами. Мабуть, тому в цей ранньосередньовiчний перiод української iсторiї не розвинувся нацiональний патрiотизм у масштабах, якi ми спостерiгаємо у народiв Захiдної Європи, що сприяв у майбутньому бiльш швидкому формуванню їхнiх нацiональних держав.

Нормани, Русь і європейські країни.У виникненнi i перебiгу багатьох європейських соцiально-економiчних i полiтичних процесiв важливу роль вiдiграли пiвнiчногерманськi племена, об’єднанi назвою нормани (варяги). Вони жили в Скандинавiї, Ютландiї та на навколишнiх островах. Загартованi суворим клiматом, тяжкими умовами життя пiвночi, варяги були вправними мореплавцями i часто здiйснювали пiд проводом своїх племiнних вождiв – вiкiнгiв та конунгiв – далекi воєннi й торговi морськi походи. Метою цих подорожей було захоплення багатої здобичi, прокладання шляхiв до дунайської, вiзантiйської i понтiйської цивiлiзацiй, квiтучих центрiв Франкської держави, Британських островiв. Грiзнi набiги норманiв завдавали чималої шкоди багатьом мiстам i цiлим країнам. Та водночас торговi кораблi норманiв забезпечували регулярний рух товарiв до перших портових мiст, гаваней i ринкiв, що виникали на Балтицi, по багатьох рiчках Європи, забезпечуючи дедалi стiйкiшi економiчнi й культурнi зв’язки рiзних її народiв. Цi зв’язки ще в ранньому середньовiччi перетворили Балтiйське море на «внутрiшнє» – з культурно-iсторичної точки зору. В перiод становлення європейської цивiлiзацiї типологiчне схожий шлях розвитку пройшли землi навколо Середземного моря – найдавнiшого культурно-iсторичного «внутрiшнього моря» людства. Залежно вiд активностi тих чи iнших племен, з перших столiть нової ери до кiнця I тисячолiття змiнювалось уявлення про Балтiйське море, жителiв його узбереж, змiнювалась i його назва. «Морем свевiв» – одного з германських племен – назвав його Тацит. У IХ ст. англосакс Вульфстан у своїй розповiдi, включенiй у так званий «Орозiй короля Альфреда» (кiнець IX ст.), вперше вживає назву Схiдне море – «Ostae», звичну з того часу у германськiй традицiї. Франкськi iмперськi анали початку IХ ст. називають його Схiдною затокою, «Повiсть минулих лiт» – Варязьким морем; Варязьким, Слов’янським, Руським морем називають Балтику арабськi джерела. Хронiст Адам Бременський (XI ст.) вперше застосував найменування «Маrе Ваlticum» – Балтiйське море (ймовiрно, вiд литовського baltas – бiлий, свiтлий), яке збереглося до наших днiв у багатьох мовах.

Лiк походам вiкiнгiв на Захiдну Європу ведеться вiд 793 р., коли скандинави напали на монастир Святого Кутберта на невеликому островi Лiндисфарн поблизу схiдного узбережжя Англiї. З останнього десятирiччя VIII ст. напади норманських флотилiй на землi вiд Ладозького озера на сходi до Iрландiї на заходi стають звичайним явищем. У першому десятирiччi IХ ст. вiкiнги нападають на таку могутню феодальну державу як Франкська iмперiя. Вони проникають в глибину Нiмеччини рiчками Ельбою, Везером i Рейном, у Францiю – рiчками та з Ла-Маншу, Бiскайської затоки i Середземного моря. У 885 р. нормани впродовж 10 мiсяцiв тримали в облозi Париж, але так i не спромоглися здобути мiсто. На початку Х ст. вони закрiпилися в гирлi рiчки Сени, прийняли християнство i визнали васальну залежнiсть вiд королiв Францiї. В результатi утворилося герцогство Нормандiя. Нормани, що мешкали тут, досить швидко сприйняли мiсцеву мову, звичаї i злилися з французьким населенням.

Подiбнi державнi утворення з’являлися й в iнших регiонах, зокрема, на пiвденному узбережжi Балтики, заселеному слов’янами. Проте вони не були стiйкими i довготривалими. Прийшлi скандинави приймалися до вiйська i досить швидко розчинялись у ранньофеодальному суспiльствi слов’янських країн Помор’я, Польщi, Київської Русi.

Отже, вiкiнги не могли бути засновниками слов’янських держав Центральної i Схiдної Європи. На час їхньої появи мiсцевi феодальнi суспiльства вже пройшли досить значний шлях власного розвитку, досягши досить високого рiвня класової диференцiацiї i творення iнститутiв державностi.

Проте, включаючись у вже iснуючу суспiльну структуру, вiкiнги часто ставали активним елементом, що надавав динамiзму певним суспiльним, полiтичним i воєнним процесам. Так було з «покликанням Рюрика» у пiвнiчне державне об’єднання схiдних слов’ян. На думку сучасних вчених, саме пiсля звернення ладозьких слов’ян до цього датського вiкiнга, який ворогував i з нiмцями, i зi шведами, мiсцева племенна верхiвка забезпечила собi можливiсть зводити укрiплення у всiх основних полiтичних центрах iльменських слов’ян, встановлювати над ними контроль i утверджувати таким чином стабiльнiсть економiчного становища на Балтицi. Вiд 70-х рокiв IХ i до кiнця Х ст. вже немає жодних свiдчень про напади вiкiнгiв на Ладогу. Перiод набiгiв змiнюється тривалим перiодом взаємовигiдних торговельних, полiтичних i культурних зв’язкiв. Поява пiвнiчної рiзноетнiчної дружини наступника Рюрика – Олега – на Надднiпрянщинi привела до об’єднання двох полiтичних центрiв схiдного слов’янства, лiквiдацiї давньої мiсцевої княжої династiї у Києвi й утвердження Рюриковичiв у новiй державi. Проте в цiлому нормани (варяги) досить швидко асимiлювались, їхня участь у державному життi Русi обмежувалася здебiльшого участю як найманцiв у воєнних акцiях київських князiв.

Аналогiчнi «iн’єкцiї» мали мiсце i в iнших країнах Захiдної та Центральної Європи. В XI ст. вже феодалiзованi нормани завоювали Пiвденну Iталiю та Сицилiю й заснували там низку герцогств i графств. Вони дали свою династiю Сицилiйському герцогству, згодом – королiвству, i стали домiнуючою верствою у новостворенiй феодальнiй елiтi. Подiбна ситуацiя мала мiсце в Англiї. Тут у вирiшальнiй битвi при Гастiнгсi (1066) англосакси на чолi з королем Гарольдом зазнали нищiвної поразки. Королем Англiї став нормандський (з герцогства Нормандiя на заходi Францiї) герцог Вiльгельм I Завойовник, який запровадив нормандське панування над всiєю Англiєю. Нормандське завоювання сприяло прискоренню феодалiзацiї англiйського суспiльства. Була сформована нова знать, що складалася з нащадкiв скандинавiв i французьких феодалiв; вони захопили конфiскованi Вiльгельмом землi англосаксiв, в результатi чого значно зменшився клас фрiгольдерiв i посилилося закрiпачення селянства. Лише найнижча верства англосаксонського суспiльства – дрiбнопомiсне англосаксонське рицарство зберегло свої землi, проте й воно змушене було пiдкоритися новiй знатi.

Як i на Українi-Русi, варязькi загони з’являються в слов’янському Помор’ї та Польщi. Вони беруть участь у формуваннi польської державностi, що вiдбувалося пiд проводом Мешка I. Одна iз скандинавських саг свiдчить, що Болеслав Хоробрий поселив вiйськову колонiю вiкiнгiв, якi захищали «його землю i державу». Досить сильнi позицiї норманiв у Польщi справедливо вiдзначав В. Липинський. Вiн зауважував, що «нормани польськi в своїй експансiї на Схiд поводилися там з такою самою самоупевненою i чванливою загонистостю, на яку їм в Польщi їх бiльша сила i численнiсть дозволяли. Тут (в Українi-Русi – авт.) таке поводження викликало сильну реакцiю з боку пропорцiонально численнiших i сильнiших, нiж в Польщi, мiсцевих мас, що всяку акцiю, рух i примус, дуже неохоче, як взагалi всi пасивнi маси, восприймали. Тим бiльше, що в данiм випадку маси цi в великiй частинi складались з виходцiв польських, якi зi зненависти до опанувавших Польщу пiвнiчно-захiдних завойовникiв дальше в вiльнiщi i пустищi землi, на Україну, тiкали».

Це зауваження визначного українського iсторика досить точно визначає, що лише вiд воєнної потуги скандинавiв залежало, чи вдавалося їм створювати власнi тимчасовi володiння в союзi з мiсцевою аристократiєю i закладати початки державної органiзацiї, чи вони повиннi були приймати вже готовi форми державної влади.

У своїх мiркуваннях В. Липинський спирався, зокрема, на свiдчення Тiтмара Мерзебурзького, який в останнiй рiк свого життя (1018) ще встиг занотувати перебiг вiйни Ярослава Мудрого з Болеславом Хоробрим. Зi слiв нiмецьких воїнiв, що брали участь у київському походi польського князя, вiн зафiксував наявнiсть у Києвi «бiглих слов’ян, котрi туди спрямовуються з усiх сторiн», i особливо «швидконогих данiв» (норманiв за нiмецькою середньовiчною термiнологiєю); «вони досi щасливо вiдбивають частi набiги печенiгiв i одержують перемоги над багатьма ворогами».

Отже, як i на Заходi, присутнiсть норманiв сприяла полiпшенню органiзацiї воєнної справи у новому слов’янському суспiльствi, стимулювала процеси феодалiзацiї i посилення залежностi селянства.

Воднi шляхи давньої Русi – Волховсько-Днiпровський i Волховсько-Волзький – впродовж IX-XI ст. вiдiгравали величезну роль у торгiвлi Київської держави, забезпечуючи тим розвиток її економiки i тiсний зв’язок iз країнами Пiвнiчної та Захiдної Європи. Наприкiнцi IX ст. Середня Надднiпрянщина i насамперед Київ стають головним центром Волховсько-Днiпровської магiстралi – «шляху з варяг у греки». На нiй було зведено новi (фортецi – опорнi пункти феодальної влади. Розпочате ще за Олега, це будiвництво тривало впродовж усього Х ст. Воно потребувало збирання i реалiзацiї полюддя на величезнiй територiї в iнтересах iєрархiчно органiзованого феодального класу Русi, де певне мiсце посiли i варязькi дружинники та їхня знать.

Археологiчнi i письмовi джерела свiдчать про активнiсть варягiв на службi у київського князя в першiй половинi Х ст. Їх швидке злиття з мiсцевим феодальним середовищем простежується вже у перших договорах Русi з Вiзантiєю. В 907 р. Олег для переговорiв з греками вiдряджає Карла, Фарлофа, Вельмуда, Рулава i Стемiда; ще ширший перелiк варязьких iмен у 912 р. – Карл, Iнегельд, Фарлоф, Веремуд, Рулав, Гуди, Руалд, Карн, Фрелаф, Руар, Антеву, Труан, Лiдул, Фост, Стемiд. Через 33 роки з цих «варяго-русiв» залишилось лише троє – Фост, Гуди i Труан, якi дiють серед нового поколiння «боляр» з переважно слов’янськими iменами. З часом новостворене боярство перебрало iнiцiативу у розбудовi нових мiст, фортець, твореннi феодальної адмiнiстрацiї. Воно дедалi скептичнiше ставиться до далеких походiв Святослава та войовничого оточення князя, зокрема до одного з останнiх знатних варягiв – воєводи Свенельда.

Певну роль вiдiграли варяги пiд час боротьби за владу Володимира; вони билися на боцi Ярослава у битвi при Листвинi (1024). З часом лiтописнi згадки про них зникають зовсiм (так само, як i в джерелах країн Захiдної Європи). Епоха вiкiнгiв супроводжувалася не лише спустошливими набiгами, далекими походами та руйнiвними вiйнами. Важливими її рисами були також налагодження мирних зносин, прокладання торгових шляхiв, обмiн матерiальними i духовними цiнностями. Закладене в цей перiод пiдгрунтя для розвитку Балтiйської культурно-економiчної спiльноти трансформувалося з часом у новi економiчнi та духовнi зв’язки. Цiкавим в цьому планi було створення Ганзейського союзу мiст, в якому брали участь пiвнiчнонiмецькi, скандинавськi мiста, а також Новгород i Псков. Вiн сприяв iнтеграцiї української торгiвлi у загальноєвропейський товарообмiн i культурному єднанню України iз Захiдною Європою.

Роздiл II. Київська Русь наприкiнцi X – в серединi XII ст.

§ 1. ПОЛIТИЧНИЙ РОЗВИТОК КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Князювання Володимира і Ярослава.У 980 р. пiсля кiлькох рокiв феодальних усобиць, а також загибелi братiв Ярополка й Олега київським князем став Володимир (980-1015). За його князювання Київська Русь досягла найвищої могутностi. Спираючись на дружину, Володимир значно змiцнив владу київського престолу. Продовжуючи реформи Святослава, на мiсце колишнiх «свiтлих князiв» мiсцевих династiй вiн посадив своїх синiв. У Новгородi сiв Ярослав, у Полоцьку – Iзяслав, в Туровi – Святополк, в Ростовi – Борис, в Муромi – Глiб, в Древлянськiй землi – Святослав, на Волинi – Всеволод, у Тмутороканi – Мстислав.

Протягом перших рокiв правлiння Володимир здiйснив кiлька вдалих походiв на в’ятичiв, радимичiв i остаточно пiдкорив їх. Згодом вiн зайняв Перемишль, Червень та iншi порубiжнi мiста на заходi Русi-України. З метою укрiплення захiдних рубежiв було засновано нове мiсто на Волинi, назване iм’ям князя – Володимир. Цим було завершено об’єднання всiх схiднослов’янських земель у складi Давньоруської держави.

Походам Володимира на захiд передували важливi подiї в Центральнiй Європi. У 983 р. розпочалося могутнє повстання прибалтiйсько-полабського слов’янства проти нiмецьких феодалiв. Воно вiдбувалося пiд гаслами вiдновлення язичництва i було спрямоване проти християнства. Це повстання загрожувало також польським володiнням у Захiдному Помор’ї i долi християнства у Польщi в цiлому, що спонукало Мешка I виступити iнiцiатором польсько-нiмецького i польсько-угорського зближення. В результатi польський князь зумiв вiдвоювати у Чехiї Сiлезiю, а також на якийсь час Кракiв, i впритул наблизитися до залежних вiд Києва захiдноруських земель. Не чекаючи дальшого просування Мешка на схiд, у 990 р. Володимир здiйснив швидкий i далекий похiд за Вiслу, розгромив вiйська польського князя i повернув Чехiї Кракiв. Поразка Мешка завершилась укладенням миру i тимчасово припинила експансiю Польщi на схiд.

Пiсля смертi Мешка I (992) розпочалася жорстока боротьба мiж його старшим сином Болеславом i молодшими синами, яких спонукала до ребелiї вдова Мешка княгиня Ода. Не виключено, що саме вона була iнiцiатором втручання Володимира у польськi справи. У 992 р. вiн здiйснив великий похiд в глиб Польщi, дiйшовши до мiста Калiша. Про масштабнiсть цiєї експедицiї київського князя свiдчать нiмецькi хронiки, якi вiдзначають, що Болеслав, зайнятий вiйною з Руссю, не мiг прийти на допомогу iмператору Оттону III. Цього ж року було укладено новий мирний договiр мiж сторонами, який дав змогу Українi-Русi змiцнити позицiї на захiдних кордонах, а Болеславу подолати своїх конкурентiв (995) i розширити кордони Польської держави. У 999 р. Болеслав Хоробрий приєднує Кракiв i Кракiвську землю. Водночас вiн розширює свої володiння на заходi, заволодiвши низкою поселень полабських слов’ян. Безперечним полiтичним i нацiонально-культурним здобутком Болеслава було визнання римським папою i германським iмператором певної церковної незалежностi Польщi. 1000 р. у Польщi було засновано самостiйне Гнєзненське архiєпископство з пiдпорядкованими йому єпископатами – Колобжегським, Вроцлавським i Кракiвським. Цим було започатковано нацiональну польську церкву, яка вiдiграла надзвичайно важливу роль у змiцненнi польської державностi i утвердження польської нацiональної самосвiдомостi.

Посилення Польської держави викликало її тривале протистояння з германськими феодалами на заходi i Україною-Руссю на сходi, що мало негативнi наслiдки для обох слов’янських народiв.

Саме Володимировi належить пальма першостi в залученнi України-Русi до європейського полiтичного процесу. Благовiрним християнським володарем, «сильним державою i багатством» характеризується вiн у листi архiєпископа Бруно Кверфуртського до германського iмператора Генрiха II. Київський князь продемонстрував умiле орiєнтування в мiжнародних стосунках у Центральнiй Європi й блискуче користався цим вмiнням у своїй полiтицi щодо захiдних сусiдiв. Не пiдлягає сумнiву факт порозумiння мiж шведським королевичем Стирбйорном i Володимиром Великим, спрямованого проти Польщi. Воно мало мiсце приблизно 980 р., коли Володимир, подолавши Ярополка й пiдкоривши майже всi схiднослов’янськi землi, пiшов вiйною на Польщу. Водночас Стирбйорн, дiйшовши згоди також з датським королем Гарольдом i забезпечивши мiлiтарну допомогу з Данiї (а може, i з Новгорода), витiснив полякiв з Волиня (надбалтiйського – авт.), захопив його та розпочав походи на пiвнiчно-захiднi слов’янськi землi, звiвши нанiвець нещодавно здобутi успiхи Польської держави в цьому регiонi. Саме в цей час захопив деякi «гради» вiд «ляхiв» i Володимир Великий.

Цей перший шведсько-український союз можна вважати своєрiдною предтечею дальших полiтичних взаємозв’язкiв мiж Україною i Швецiєю. Можливо, звiдси починається й традицiйне протистояння Польщi i Швецiї у боротьбi за оволодiння Помор’ям.

Водночас влада Русi поширилася на литовськi, фiнськi i пiвнiчнокавказькi племена. Для боротьби з печенiгами Володимир збудував низку укрiплень на пiвднi своєї держави, вздовж рiчок Десни, Остра, Трубежа, Сули i Стугни, що стримувало руйнiвнi наскоки кочовикiв у глибину Руської землi. Територiя Київської Русi часiв Володимира обiймала простори вiд Ладоги до Таманського пiвострова i вiд Закарпаття до приокських земель i Поволжя.

Пiсля смертi Володимира у 1015 р. розпочалася запекла мiжусобна боротьба мiж його синами. Старший син Святополк, захопивши київський стiл, намагався знищити своїх братiв, в яких вбачав конкурентiв у боротьбi за владу. Першим вiд рук найманих убивць загинув князь Борис – улюбленець Володимирової дружини – пiд час свого повернення з походу на печенiгiв. Глiб Муромський був убитий на кораблi пiд Смоленськом, а Святослав Древлянський – в Карпатах пiд час втечi у Чехiю – землю своєї матерi.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 4 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 6 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.025 сек.