ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 6 сторінка

Проти Святополка рiшуче виступив Ярослав Володимирович, що княжив у Новгородi. Восени 1015 р. Ярослав у битвi пiд Любечем розгромив Святополка i урочисто вступив у Київ. Проте через деякий час Святополк з допомогою свого тестя польського короля Болеслава I Хороброго знову захопив столицю Русi. Фактичними господарями в нiй стали польськi феодали, якi чинили насильства над населенням, наражаючись на рiшучий опiр киян. В результатi Болеслав I був вимушений залишити Київ, але змiг утримати червенськi мiста, тобто лiвий берег Захiдного Бугу i Посяння з Перемишлем. У це протистояння братiв активно втручалися також германський iмператор i Угорщина – спочатку на боцi Ярослава, а потiм – Святополка.

У 1019 р. у битвi на рiчцi Альтi Ярослав остаточно розгромив Святополка i став київським князем (1019-1054). Перiод його князювання став роками дальшого пiднесення Київської держави. Щоправда, деякий час вона була фактично роздiлена мiж двома центрами – Києвом i Чернiговом, де правив енергiйний брат Ярослава – Мстислав. Мстислав спочатку княжив у Тмутороканi i уславився своїми успiшними походами на кавказькi народи. У 1024 р. вiн зробив спробу захопити Київ, але це йому не вдалося й вiн утвердився у Чернiговi. Пiсля битви пiд Листвином бiля Чернiгова, де Ярослав зазнав поразки, Мстислав задовольнився Лiвобережжям, i обидва брати князювали у злагодi мiж собою. По смертi Мстислава (1036) всi лiвобережнi землi знову об’єдналися пiд владою Києва i Ярослав став одноосiбним правителем величезної держави. У цьому ж роцi пiд Києвом Ярослав остаточно розгромив печенiгiв, що тривалий час загрожували Русi.

Вiдбувалося подальше розширення територiї Київської держави. У 1031 р. були повернутi червенськi землi. Просування на захiд Ярослав закрiпив будiвництвом нового мiста – Ярослава – над Сяном, яке стало форпостом Київської Русi на захiдних кордонах. Влада київського князя поширилась i на частину прибалтiйських земель, де було засновано мiсто Юр’їв (Тарту).

Разом з тим слiд зауважити, що колонiзацiйнi процеси, спрямованi на оволодiння Чорноморським узбережжям, не мали свого логiчного завершення. Бiльш успiшною була колонiзацiя у пiвнiчному напрямi, яка фактично не зустрiчала протидiї. Вона викликала масовi переселення з центру, що послаблювало Київ, який не змiг утримати навiть гирла Днiпра i опинився пiд безпосередньою загрозою кочових орд.

Пiсля смертi Ярослава землi Русi були подiленi мiж його синами i племiнниками. Старший син – Iзяслав – «простий умом», як називає його лiтопис, дiстав головнi центри Русi – Київ i Новгород, а також Турово-Пiнську землю; Святослав – Чернiгiв iз Сiверською землею, а також величезнi територiї вiд Чернiгова до Рязанi i Мурома, включаючи землю в’ятичiв. Йому ж дiсталася Тмуторокань. Всеволод одержав Переяславську землю, землi по Волзi, Ростов та Суздаль. Волинська земля вiдiйшла Iгорю, Галицька – племiннику Ростиславовi Володимировичу, Полоцька – троюрiдному племiннику Всеволодовi Брячиславовичу.

Троє найбiльш впливових братiв – Iзяслав, Святослав та Всеволод – утворили своєрiдний трiумвiрат на чолi зi старшим київським князем. Впродовж 15 рокiв вони спiльно пiдтримували мир i єднiсть величезної територiї, яку обiймала Русь на сходi Європи. Разом вони боролися з половцями, що завдавали значної шкоди пiвденним землям Київської держави. Проте цей трiумвiрат виявився немiцним. У 1068 р. половцi розбили руськi дружини на рiчцi Альтi, що в Переяславськiй землi, i створили реальну загрозу Києву. Київське вiче звернулось до князя Iзяслава з вимогою озброїти киян. Побоюючись вiдкрити свiй арсенал народовi, князь вiдмовився, що викликало повстання. Iзяслав був змушений втекти до Польщi. За допомогою польського короля Болеслава II вiн повернувся на київський стiл, але пробув на ньому лише п’ять рокiв: два iнших трiумвiри – Святослав i Всеволод – змусили старшого брата у 1073 р. знову залишити Київ. У князiвствах-землях Давньоруської держави посилився потяг до звiльнення з-пiд влади Києва. Стара столиця Русi кiлька разiв переходила з рук у руки. Спочатку київським князем став Святослав Чернiгiвський (1073 – 1076), пiсля його смертi – Всеволод, але вже наступного року до Києва знову повернувся Iзяслав з польським вiйськом. У 1078 р. Всеволод та Iзяслав спiльно виступили проти князiв, очолюваних їхнiм племiнником Олегом Святославичем, прагнучи запобiгти остаточному розпаду Київської держави. У битвi на Нежатинiй Нивi (поблизу Нiжина) Iзяслав був убитий i до 1093 р. на київському престолi утвердився Всеволод.

Перiод князювання Володимира, Ярослава i перших Ярославичiв становить цiлiсну епоху в розвитку староукраїнської державностi, яка характеризувалася припиненням далеких та виснажливих завойовницьких походiв, спрямуванням натомiсть зусиль на внутрiшню консолiдацiю, пiднесенням господарства i культури. Цi зусилля зробили Київську Русь найбiльшою державою у тогочаснiй Європi.

Приблизно такий самий тривалий перiод полiтичної стабiлiзацiї переживала латинська Захiдна Європа в роки правлiння династiї Каролiнгiв. Протягом цього часу завершилось формування нової цивiлiзацiї, в якiй аж до XII ст. переважало сiльське господарство; мануфактурне виробництво i торгiвля були менш вагомими. Духовним пiдмурком цiєї «Першої Європи», за висловом деяких iсторикiв, було католицьке християнство, а також латинська мова, що її вживали елiтарнi верстви у релiгiйному та культурному життi i значною мiрою в державному управлiннi. Символом релiгiйної єдностi захiдного свiту було папство.

Проте цей здавалося б цiлiсний простiр нової цивiлiзацiї на заходi Європи був об’єднаний полiтичне лише на короткий час. Бiльша частина Захiдної Європи залишилася подiленою на регiони з рiзними мовами, рiвнями культурного розвитку, характером виробництва. Цi вiдмiнностi посилилися з полiтичним розпадом iмперiї Каролiнгiв й стали початком майбутнього нацiонально-культурного розмаїття Заходу. Ядром «Першої Європи» було королiвство Франкiв, яке зусиллями Пiпiна та Карла Великого було збiльшене удвiчi в результатi пiдкорення Саксонiї, Баварiї, королiвства Лангобардiв, Аквiтанiї, Бретанi, частини Iспанiї. За межами Франкської iмперiї залишилися лише окремi королiвства на Британських островах та у Пiвнiчно-Захiднiй Iспанiї. На сходi Європи роль осереддя цивiлiзацiйного процесу раннього середньовiччя виконало державне об’єднання полян – Русь у так званому вузькому розумiннi («поляне, яже ныне зовомая Русь»), що займало порiвняно невеликий ареал в межах Середнього Поднiпров’я з прилеглими регiонами. Поступово збройною силою та низкою органiзацiйних крокiв Руссю було утворено величезне полiтичне об’єднання у Схiднiй Європi, яке орiєнтувалося на православне християнство з церковно-слов’янською мовою i до татаро-монгольської навали було поважним конкурентом Заходу у полiтичному i культурному аспектах.

Володимир Мномах і його наступники.Наприкiнцi XI ст. дедалi впливовiшою фiгурою в полiтичному життi Русi стає син Всеволода Ярославича переяславський князь Володимир Мономах. Вiн виступає активним супротивником князiвських усобиць i органiзатором вiдсiчi половцям, що посилили напади на Русь. З iнiцiативи Володимира Мономаха вiдбулися князiвськi з’їзди у Любечi (1098) та Витачевi (1100), якi посприяли встановленню вiдносної полiтичної рiвноваги у державi й допомогли органiзувати кiлька успiшних походiв на половцiв. Навеснi 1103 р. руськi вiйська пiд проводом Володимира Мономаха i київського князя Святополка Iзяславича (1093-1113) розгромили половцiв за днiпровськими порогами. У 1111 р. руськi дружини, здiйснивши похiд на Сiверський Донець, знову завдали половцям нищiвної поразки. Душею успiшних експедицiй проти кочовикiв був Володимир Мономах; блискучий полководець i прекрасний органiзатор, вiн користувався загальною пiдтримкою тогочасного суспiльства. Його влада поступово поширилася майже на половину територiї Русi – Переяславщину, Смоленщину, Новгородську, а також Ростово-Суздальську землю, де почали виникати й iнтенсивно розвиватися населенi пункти. Переселенцi з пiвдня – кияни, переяславцi – дали свої назви новим мiстам: Переяславль (Залiський), Володимир (на Клязьмi), рiчкам – Почайна, Либiдь, Iрпiнь, Трубiж, архiтектурним спорудам – «Золотi ворота» у Володимирi.

У 1113 р. пiсля народного повстання у Києвi, спрямованого проти феодальної сваволi i мiжусобиць, великим київським князем став шiстдесятирiчний Володимир Мономах. Князь Володимир II був високоосвiченим державним дiячем, знав кiлька iноземних мов, був автором славнозвiсного «Повчання», а також «Устава» – доповнення до кодексу «Руська Правда». Хоча рiшення Любечського з’їзду – «каждо да держить отчину свою» – не було порушене Мономахом, великий князь тримав у покорi фактично всiх князiв Русi, всю свою енергiю спрямував на здiйснення об’єднуючої полiтики щодо руських земель. Знову зросло полiтичне значення Києва як центра Русi, змiцнiли його мiжнароднi позицiї.

Ще замолоду Володимир Мономах брав участь у походi руських дружин на Чехiю, що вiдбувся з iнiцiативи Святослава Ярославича у 1076 р. Київська держава в цей час вiдiгравала важливу роль у захiдноєвропейському полiтичному життi. Київському князю i його племiнниковi вдалося розiрвати небезпечний для них зв’язок мiж претендентом на київський престол Iзяславом Ярославичем i його колишнiм союзником Болеславом II Смiливим. Польський князь, пiдтриманий папою Григорiєм VII Гiльдебрандом, готувався в цей час до проголошення себе королем i отримання королiвської корони, чому рiшуче протидiяв нiмецький iмператор Генрiх IV. У цiй ситуацiї Генрiх IV, шукаючи союзникiв серед захiдно-слов’янських держав, спирався на Чехiю, ворожо налаштовану щодо Польщi. Похiд «Ляхомъ в помочь на Чехы», як зауважив лiтописець, iстотно допомiг Болеславовi II Смiливому у боротьбi зi спiльними iмперсько-чеськими силами i, разом з тим, вводив Україну-Русь у коло складних взаємовiдносин мiж iмперiєю i папством, що приковували до себе увагу всього європейського свiту.

Мономах також активно втручається у вiзантiйськi справи, вiдтiсняє половцiв далi на пiвдень в глибиннi райони степiв, паралiзує експансiонiстськi спроби Польщi та Угорщини на захiдних рубежах руських земель.

Володимир Мономах був одружений з Гiтою, дочкою останнього англосаксонського короля Гаральда Годвiнсона, що успадкував у 1066 р. трон, але невдовзi загинув у битвi при Гастингсi. Син Володимира Мстислав мав друге iм’я – Гаральд, дане на честь дiда по матерi. Англiйськi впливи позначились i на мономаховому «Повчаннi», яке своєю композицiєю, iдейним змiстом та характером дидактичних настанов перегукується з лiтературною пам’яткою англосаксонського перiоду – «Батькiвськими повчаннями». Не виключено, що цей твiр могла привезти у Київ королiвська дочка Гiта.

Iм’я Володимира Мономаха, сина дочки вiзантiйського iмператора Костянтина IХ Мономаха, було добре вiдоме у середньовiчнiй Європi. Його дочка була видана замiж за угорського короля Коломана, а її син Борис активно змагався за угорський престол. Iснує думка, що датський король Вальдемар I Великий (1157-1182), син Канута Лаварда та Iнгеборги Мстиславни, одержав своє iм’я на честь свого прадiда по матерi Володимира Мономаха.

Полiтику Володимира Мономаха, який за висловом лiтописця «много поту утер за Рускую землю», продовжив його син Мстислав (1125-1132).

На вихованнi Мстислава i формуваннi його свiтоглядних позицiй не мiг не позначитися вплив його матерi, дочки англiйського короля. Хоча церковна полiтика Мономахового сина не розходилася з офiцiйним православ’ям, тим не менш вiн виявляв виразнi ознаки латинофiльства. Пiд час свого князювання у Новгородi вiн закладає храм Благовiщення, де вiдбувалося поминання святого Бенедикта Нурсiйського, засновника одного з найстарiших захiдно-европейських католицьких чернечих орденiв. Причому, поминання вiдбувалося саме 21 березня, коли його чествував лише латинський свiт, а не 14 березня, що iнколи зустрiчалось у православних мiсяцесловах. З iнiцiативи князя у Новгородi було побудовано також собор Святого Миколая, культ якого став ще одним предметом для суперечок Вiзантiї i Риму. Справа в тому, що у 1087 р. мощi чудотворця були вивезенi з Мир Лiкiйських (вiзантiйськi володiння) до мiста Барi в Адрiатицi, що викликало обурення у Константинополi. Саме у цей час антипапа Климент III надiслав на Русь легата кардинала Григорiя для переговорiв про унiю київської церкви з Римом. У 1091 р. папа Урбан II подарував Всеволодовi Ярославичу, дiдовi Мстислава, релiквiю святого Миколая. Цього ж року у Київськiй Русi було встановлено латинське свято перенесення мощiв святого Миколая – 9 травня. Онук великого князя київського пiшов ще далi. Збудований ним собор у Новгородi вiдзначав своє престольне свято не у традицiйний православний Миколин день 6 грудня, а саме 9 травня, пiдкреслюючи тим самим перевагу латинської урочистостi.

Грунт для iнiцiативи Мстислава-Гаральда мiг бути пiдготовлений його матiр’ю, на батькiвщинi якої вже iснувала лiтургiя святому Миколаю, тодi як лише нечисленнi мiсцевостi знали культ цього святого.

Очевидно, завдяки пiдтримцi князя-латинофiла у Новгородi мiг знайти притулок Антонiй Римлянин – син православних грекiв з апостольської столицi – i заcнувати православний монастир, що став осередком католицьких впливiв у Новгородi.

Родина Мстислава чи не найбiльше з усiх нащадкiв Мономаха була пов’язана родинними зв’язками з європейськими династiями. Сам Мстислав був одружений зi шведською принцесою Христиною. Його друга дочка Малфрiдь була видана за норвезького короля Сiгурда II, третя – Iрина – за вiзантiйського царевича Андронiка, четверта – Єфросинiя – за угорського короля Гейзу II; остання мала великий вплив на полiтичне життя Угорщини. Син Мстислава Iзяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк – з моравською княгинею. Цi родиннi зв’язки сприяли збереженню традицiйних зв’язкiв України-Русi iз захiдним свiтом, пiдтримцi її високого мiжнародного авторитету.

Як i в роки князювання Володимира II, найважливiшi центри Русi були в руках Мономаховичiв. Усi князi визнали старшинство за Мстиславом, що як «голова держави» активно вгамовував мiжкнязiвськi усобицi в Галичинi, Чернiгiвщинi, Полоцькiй землi. Продовжуючи полiтику свого батька, Мстислав здiйснив кiлька успiшних походiв на половцiв, вiдтiснивши їхнi кочiв’я за Дон, Волгу i Яїк. Вiн завдав також вiдчутних ударiв литовцям, якi починали вiдiгравати дедалi активнiшу роль у полiтичному життi Схiдної Європи, знову обклав даниною чудськi племена, що спробували були звiльнитися з-пiд влади київського князя.

Києву ще вдавалося пiдтримувати традицiї єдностi i боротися з вiдцентровими устремлiннями регiональних володарiв. Вiдносна полiтична стабiльнiсть Русi сприяла її дальшому соцiально-економiчному розвитковi. Ця тенденцiя ще тривала за наступникiв Мстислава Володимировича – його брата Ярополка (1132-1139), Всеволода Ольговича (1139-1146), чернiгiвського князя, що посiв київський великокняжий стiл i володiв значною частиною руських земель, а також Iзяслава Мстиславича (1146-1154). З другої половини XII ст. починається швидке вiдособлювання земель-князiвств, занепад центральної об’єднуючої ролi Києва.

§ 2. ХРЕЩЕННЯ УКРАЇНИ-РУСI ЯК ФАКТОР ЄВРОПЕЇЗАЦIЇ

Прийняття християнства.Першi кроки князювання Володимира стали останнiм спалахом антихристиянської боротьби в Русi-Українi. Обiйнявши великокняжий стiл, вiн був змушений на початку шукати пiдтримки тих поганських елементiв, що привели його до влади. На Старокиївськiй горi знову постали iдоли Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла i Мокошi. Разом зi створенням пантеону шести поганських богiв у Києвi великокняжа влада намагалася прискорити об’єднання союзних племен i забезпечити зрiвняння усiх головних богiв, а значить i найбiльш впливових жрецьких кiл племен. Очолив цей пантеон великокняжий бог Перун, що мало сприяти змiцненню єдиновладдя в країнi i перетворенню її столицi Києва на релiгiйний центр держави. Проте всi спроби Володимира реформувати поганство i спертися на нього в державному будiвництвi були безперспективними. Стара релiгiя була безсилою виконати необхiдну для величезної держави, якою стала Русь, об’єднуючу функцiю, а також дати їй належнi культурнi, цивiлiзацiйнi iмпульси, необхiднi для динамiчного повноцiнного розвитку. З усiх слов’янських держав лише Русь ще не спромоглася на остаточне утвердження християнства. Навiть Угорщина активно акцептувала християнство як з Нiмеччини, так i з Болгарiї. Небезпека, що Русь залишиться позаду цивiлiзованих народiв Європи, ставала дедалi очевиднiшою. Напевне тому Володимир вирiшив повернутися до мети своїх попередникiв – прийняття й остаточного утвердження християнства. Наймогутнiшим сусiдом Русi була християнська Вiзантiя – з її високою культурою, давнiми державними традицiями, блиском iмператорського двору; все це могло слугувати певним еталоном у створеннi нових соцiальних i полiтичних iнституцiй Київської держави. Володимир прагне стабiлiзувати стосунки з Константинополем i змiцнити мiжнароднi позицiї Києва. Цьому сприяє ускладнення полiтичного i воєнного становища, яке переживала Вiзантiйська iмперiя. Тривала вiйна на два фронти – з арабами i болгарами – i повстання Варда Фоки, що проголосив себе iмператором, поставили iмператора Василя II у скрутне становище. Вiн змушений був звернутися за воєнною допомогою до Києва, що надавало Володимировi блискучi полiтичнi шанси.

Пiд час русько-вiзантiйських переговорiв обговорювалися питання прийняття християнства Руссю та її володарем, його одруження з сестрою iмператорiв Анною i воєнна допомога iмперiї у боротьбi з узурпаторами. Матримонiальна традицiя вiзантiйського iмператорського дому забороняла мати шлюб з варварами-iноземцями i поганинами, хоча з полiтичних мiркувань вiзантiйськi iмператори допускали винятки. Коли у 968 р. єпископ кремонський Лютранд за дорученням Оттона I прибув до Константинополя для переговорiв щодо одруження сина германського iмператора Оттона II, йому було сказано: «Нечувана рiч, щоб порфiрородна дочка порфiрородного iмператора могла бути видана за iноземця». Пiсля кiлькох рокiв переговорiв Оттону I довелося погодитися на шлюб свого сина з племiнницею Iоана Цимiсхiя Теофано. Царiвна Анна, яку безуспiшно сватав Оттон, стала дружиною київського князя. Новiтнi дослiдження свiдчать, що iнiцiатором шлюбу Володимира i Анни був сам iмператор Василь II, оскiльки становище iмператорського дому виявилось критичним i змусило порушити його матримональну традицiю в обмiн на вiйськову допомогу України-Русi.

Таким чином, честолюбний будiвничий нової швидко зростаючої держави стає не просто членом родини європейських монархiв, але й завдяки своїй порфiророднiй дружинi посiдає почесне мiсце в її iєрархiї, вiдтiснивши iнших претендентiв. Саме у цей час руки «дочки священної iмперiї» для свого сина Роберта домагався засновник нової династiї французьких королiв Гуго Капет. Вiдразу пiсля коронацiї Роберта (день Рiздва 987 р.) було пiдготовлено листа вiзантiйським iмператорам Василю II i Костянтину, в якому французький король пропонував дружбу та союз i прохав руки вiзантiйської принцеси. Деякi дослiдники вважають, що цей лист короля (вiн зберiгався у зiбраннi листiв Герберта Орiйяка – довiреного секретаря архiєпископа реймського) так i не був надiсланий до Константинополя. Цей план був облишений пiсля отримання французьким монархом вiстей про заручини Анни з руським князем. Саме тому вже на початку 988 р. Роберт одружився iз Сусанною – вдовою Арнольда II, графа фландрського.

Встановлення родинних зв’язкiв мiж Рюриковичами i Македонською династiєю набувало важливого полiтичного значення i сприяло iсторичному повороту у справi християнiзацiї України-Русi. Прийняття християнства не було випадковим явищем. Йому передувало тривале проникнення нової вiри, початки якого особливо помiтнi в IХ ст., i «визрiвання» до прийняття християнства правлячою верствою. Саме го-товнiсть давньоруського суспiльства сприйняти нову релiгiйну iдеологiю забезпечили її мiцнiсть i поширення серед усiх верств населення. Рiшучий поворот у суспiльному розвитку України-Русi, пов’язаний з прийняттям християнства, швидко вводив її у полiтичнi i династичнi взаємовiдносини провiдних країн Європи.

У несподiваному на перший погляд перетвореннi фанатика-поганина Володимира на ревного сповiдувача християнства корiнилися, таким чином, глибиннi соцiально-полiтичнi, а також духовно-культурнi причини. Проте перед письменниками – сучасниками суцiльного хрещення Русi – стояла проблема пояснення такої метаморфози. Автор похвального слова кагановi Володимиру митрополит Iларiон вражений глибиною i загадковiстю обернення київського князя з гонителя вiри Христової на її полум’яного апостола. Київський митрополит вбачає його причину у духовнiй талановитостi князя, а також у «благодатному озарiннi вiд Божого Духу». Водночас вiн засвiдчує, що Володимир «завжди чув про славну, христолюбиву i сильну вiрою землю грецьку, як там шанують Єдиного Бога у Трiйцi i поклоняються йому». Про не менш важливi мотиви навернення Володимира свiдчить iнший письменник кiнця XI ст. Якiв Мнiх; «Володимир чув про бабцю свою Ольгу, як вона з’їздила до Царьгороду i прийняла там святе хрещення», i пiд впливом цього факту «розгорiлося Святим Духом серце Володимира, бажаючи святого хрещення». Цi пояснення переплiтаються з описом лiтописцем особистої духовної кризи Володимира, який, зокрема, згадує, що син Володимира Святополк був народжений вiд тої полоненої черницi-гречанки, що була дружиною Ярополка вже в часи його активного утвердження у християнствi. У зв’язку з цим доречно нагадати про значний мiсiонерський вплив дружин-християнок на чоловiкiв-поганинiв та їхню роль у поширеннi християнства в Європi. Чимало iсторичних прикладiв є цьому пiдтвердженням. Так, навернення до християнства франкського короля Хлодвiга приписується його дружинi Клотiльдi Бургундськiй, англосаксонського короля Етельберта – теж дружинi, франкськiй принцесi Бертi. Сучасники Володимира угорськi королi Гейза i Ваїк (Стефан) хрестилися завдяки своїм дружинам – сестрi польського короля та сестрi германського iмператора. Iснує припущення, що одна з двох дружин Володимира – чешка – була християнкою княжого роду i доводилася родичкою Дубравцi – доньцi чеського князя Болеслава I, яка вийшла за польського князя Мешка I i принесла у його сiм’ю християнство.

Проте, щоб зрозумiти релiгiйну полiтику великого князя київського, а на її тлi i особисту «метаморфозу», слiд розглядати їх у контекстi надзвичайно важливих адмiнiстративних, воєнних та судових реформ, що здiйснювались у державi. Перетворення головних засад внутрiшнього i зовнiшньополiтичного курсу, об’єктивно зумовлене дальшим розвитком феодальних вiдносин, вимагали подолання поганства i послiдовного введення монотеїзму. Мiрою того, як змiцнювалися суспiльно-полiтичнi позицiї Володимира в результатi здiйснюваних ним реформ, його зобов’язання щодо поганства ставали анахронiзмом, що й викликало рiзкий поворот у царинi релiгiйнiй.

Зв’язки Володимира з європейськими дворами також використовувались ним з метою християнiзацiї своєї держави i проведення у нiй докорiнних реформ. Про це свiдчить, зокрема, одна зi скандинавських саг iсландською мовою про Олава Трiггвесона – сина норвезького конунга Трiггве. Пiсля тривалих авантюрно-воєнних пригод вiн вирушає до Вiзантiї, де охрещується визначними церковними дiячами. Пiсля охрещення Олав запросив єпископа Павла їхати з ним до Гардарики («Країни мiст» – звичайна для саг назва Русi – авт.). Єпископ погодився, проте вислав вперед Олава з тим, щоб той умовив конунга Володимира насаджувати у Гардарицi християнство. Незважаючи на певне небажання Володимира, завдяки його дружинi Олаву вдалося переконати конунга у необхiдностi прийняти нову вiру. Згiдно iз сагою, єпископ Павло був запрошений у Гардарику (Русь) i хрестив i конунга, i його народ. Усi цi елементи саги не суперечать реальним iсторичним подiям. Дiйсно, король норвезький Олав Трiггвесон у 993-995 рр. охрестився i охрестив свою країну пiсля тривалих мандрiвок по чужих землях. I не можна категорично заперечувати, що, перебуваючи на Русi, вiн мiг бути одним з мiсiонерiв, якi впливали на Володимира через одну з його дружин, або iнших впливових жiнок князiвського двору. Зокрема, на думку академiка Шахматова, мати Володимира – дружина Святослава Малуша – вже була християнкою.

Західна політика Влодимира.Не викликає iстотних заперечень те, що Володимир прийняв хрещення з Вiзантiї. Разом з тим, Україна-Русь не була вiдмежованою вiд Риму, впливiв захiдної культури i пiдтримувала в цей перiод тiснi стосунки iз Заходом. Водночас слiд зауважити, що мiж захiдним католицтвом i схiдним православ’ям у часи прийняття Україною християнства ще не було того вiдчуження, яке постало згодом. Схiдна i захiдна церкви тодi ще перебували у єдностi, папа залишався формальним главою усього християнства. Все це давало змогу Володимировi здiйснювати збалансовану полiтику мiж Заходом i Сходом. У 988 р., як свiдчить Никонiвський лiтопис, до київського князя пiд час його походу на Корсунь «придоша послы из Рима и мощи святых принесоша». Йшлося про мощi святого Климента, папи римського, знайденi проповiдниками Кирилом i Мефодiєм у тому ж Корсунi пiд час повернення з мiсiонерської подорожi до Хозарiї. Двома роками ранiше, згiдно з лiтописною легендою, Володимир приймав послiв з Риму, якi пропонували прийняти християнство згiдно iз захiдним обрядом. Як зазначає лiтописець, Володимир нiбито вiдповiв: «Идите опять (назад – авт.) яко отцы наши сего не приняли суть». У надзвичайно складному переплетеннi полiтичних сил, коли Русь набирала дедалi бiльшої ваги на мiжнароднiй аренi i ставала великою державою, київський князь вважав за недоцiльне приймати латинський обряд. Це означало б пiдпасти пiд вплив Священної Римської iмперiї германської нацiї, допустити на територiю Русi спочатку нiмецьке духовенство, а згодом i нiмецьке рицарство, а також сплачувати Риму щорiчнi дотацiї.

У цей час папа Iоан XV (985-996) наполегливо поширював християнство серед слов’янських народiв. Вiн двiчi приймав єпископа празького Войцеха (Адальберта), що керував мiсiонерською дiяльнiстю у Польщi i Пруссiї, де й загинув вiд рук ворожого йому мiсцевого поганського населення. Войцех увiйшов у давньоруську церковну свiдомiсть як ворог слов’янського письма i насаджувач латинської грамоти та захiдно-римського обряду у захiднослов’янських землях. Вiн, безперечно, був представником нiмецько-латинської релiгiйної обрядовостi i продовжував традицiю войовничої нiмецької партiї у Чехiї та Моравiї, яка вела боротьбу проти святого Мефодiя i утвердження незалежної церкви у Великоморавськiй державi.

У 999 р. германський iмператор Оттон III вирiшив вдягти папську тiару на голову Герберта – своєї довiреної особи i радника. Новий папа прийняв iм’я Сильвестр у пам’ять того Сильвестра, що був соратником першого римського iмператора-християнина Константина. Голова римської церкви, що пiдносив Оттона III як «нового Константина», разом з iмператором мали намiр створити унiверсальну християнську державу, главою якої мав стати iмператор, а спiвправителем – пiдпорядкований йому у свiтських справах папа. Звичайно, що цi плани мали небагато шансiв на успiх: надто сильною була опозицiя королiв Францiї, Англiї, германських єпископiв та князiв, римської аристократiї, не кажучи вже про Вiзантiю.

Прийняття християнства за католицьким обрядом в тiй конкретнiй ситуацiї означало б, як бачимо, полiтичне пiдпорядкування Русi-України Германськiй iмперiї, iмператори якої тодi диктували свою волю римському престоловi. Безсумнiвним застереженням київському князю був також досвiд органiзацiї церковного життя у Великоморавськiй державi. Проте вiн не розриває, а навпаки – посилює свої контакти з Римом i захiдним свiтом в цiлому. Характерно, що коли про зносини Володимира з константинопольським патрiархатом в джерелах вiдсутнi будь-якi слiди, самi лише давньоруськi записи повiдомляють про три римськi посольства до Володимира i два руськi до римського папи. Никонiвський лiтопис (у своїй основi протикатолицький) зафiксував пiд 991 р.: «Того ж року прийшли до Володимира посли з Риму вiд папи з любов’ю i честю». Пiд 994 р. цей же лiтопис знов записує коротку звiстку: «Того ж року Володимировi посли прийшли до Києва, якi ходили до Риму до папи».

Дипломатичнi й церковнi зв’язки Києва з Римом мали своїм наслiдком те, що Київська держава стала об’єктом далекосяжних планiв нiмецького iмператора Оттона III i його вчителя – папи римського Сильвестра II. Цi плани передбачали розбудову нової захiдно-римської iмперiї з включенням до неї слов’янських держав на рiвноправних засадах. Оттоновi III довелося вiдкинути намiри свого дiда Оттона I iнтегрувати у свою iмперiю слов’янськi народи, використовуючи християнство як засiб нiмецької експансiї. Цей нiмецький наступ зустрiв запеклий опiр полабських слов’ян i викликав ненависть до завойовникiв. Тепер, згiдно з новим планом, iмператор i папа мали очолити федерацiю вiльних християнських народiв. Один – як репрезентант свiтської влади, другий – духовної. Межi цього союзу накреслив сам папа Сильвестр II. «Нашою, нашою є Римська iмперiя. Сили дасть нам багата овочами Iталiя, вiйськовими силами Францiя (Галлiя) i Нiмеччина, не бракуватиме мiж нами також найхоробрiших королiвств Скiфiї».

З цiєю метою налагоджувалися зв’язки iмперiї та папського престолу з Польщею, Угорщиною i Чехiєю. Мабуть, певнi плани iснували i щодо держави Володимира Великого. Польща й Угорщина дiставали власнi митрополiї, незалежнi вiд Магдебурзької архiєпископiї: одна – у Гнєзно, друга – в Остригомi. Польський король Болеслав Хоробрий та угорський король Стефан I одержали вiд папи Сильвестра II право на створення самостiйних церковних iєрархiй у своїх державах. Для скрiплення приязних взаємин зi слов’янськими народами Оттон III у 1000 р. особисто прибув до Гнєзно вклонитися мощам святого Адальберта, вбитого пруссами пiд час його мiсiонерської дiяльностi. Того ж року до Києва прибуває посольство вiд папи у супроводi послiв угорського та чеського королiв, як про це засвiдчує Никонiвський лiтопис.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 5 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 7 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.