ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 7 сторінка

Пiд Скiфiєю, яку планувалося залучити до нового союзу християнських народiв, малися на увазi передусiм землi на пiвнiч вiд Чорного моря, тобто Україна-Русь та iншi слов’янськi держави. Зрозумiло, що посли вiд папи, Угорщини й Чехiї намагалися втягнути Володимира та охрещений ним нещодавно народ в орбiту християнської Європи пiд гегемонiєю нiмецького iмператора i папи. Така сама делегацiя папських послiв разом з представниками Болеслава Хороброго за кiлька мiсяцiв до вiзиту в Київ вiдвiдувала Угорщину й принесла її володаревi Стефану королiвську корону, а також надала право створювати церковну iєрархiю в Угорському королiвствi.

Майже цiлковита схожiсть ситуацiї дає змогу припустити, що посли папи у супроводi послiв двох дружнiх держав – Чехiї та Угорщини – принесли Володимировi корону i право самостiйно створювати церковну iєрархiю в Русi. Вiдсутнiсть представникiв Болеслава Хороброго свiдчить, що в Римi добре орiєнтувались у конфлiктi Русi з Польщею через «червенськi городи».

Вiдповiддю було Володимирове посольство до Рима, записане у Никонiвському лiтописi пiд 1001 роком: «Того ж року пiслав Володимир гостей своїх як послiв у Рим, а других до Єрусалиму i в Єгипет, i в Вавилон оглядати їх землi i обичаї їх». Очевидно, що разом з «гостями», якi могли везти у вiдповiдь до Риму коштовнi дарунки, київський князь надiслав своїх посланцiв i до схiдних патрiархiв – єрусалимського, олександрiйського (в Єгиптi) та антiохiйського (Вавилон) – з метою вироблення чiткої орiєнтацiї у мiжнароднiй i церковнiй полiтицi.

Смерть Оттона III (1002) i Сильвестра II (1003) перервала втiлення їхнього плану, проте вони створили сприятливий грунт для пожвавлення стосункiв Русi iз захiдним свiтом i для дiяльностi католицьких мiсiонерiв у Київськiй державi. Хоча в джерелах вiдсутнi будь-якi точнi вказiвки на створення Римом митрополiї на Русi, як це припускають деякi дослiдники, проте немає сумнiву, що нова руська церква перебувала у згодi з Римом, вважала себе частиною вселенської церкви, хоча адмiнiстративне вона вiд Риму не залежала. Можливо, в початковий перiод хрещення Русi виняток становили «червенськi городи» з перемишльською єпархiєю. Рiзниця мiж обома обрядами тодi ще не була такою великою, як у нашi днi. У Римi та Iталiї було чимало грецьких монастирiв схiдного обряду; захiдне i схiдне християнство, незважаючи на амбiцiї своїх лiдерiв, не були окремими свiтами. I для Києва не було пекучою дилемою – чи переймати церковну органiзацiю саме вiд Риму; по всiх територiях слов’янського свiту iснували єпархiї слов’янського обряду – промiжного мiж схiдним та захiдним, що визнавали над собою зверхнiсть Риму. Разом з тим, дружнi стосунки мiж Києвом i Римом викликали частi роздратування у вiзантiйських урядових колах i перiодичне погiршення вiдносин мiж римським престолом i вiзантiйським патрiархом.

Слов’янське християнство iснувало й на територiї Польщi. Його протектором був сам король Болеслав Хоробрий. Тут, на порубiжжi з Руссю, пiсля її хрещення Володимиром та введення слов’янського богослужiння латинське християнство Польщi не витримувало конкуренцiї зi слов’янським обрядом Русi. Коли у 992 р. Володимир заклав мiсто Володимир-Волинський i заснував єпископство зi слов’янським богослужiнням, король Болеслав вдався до такого ж кроку, заснувавши у Сандомирi, тобто дуже близько до руського кордону, митрополiю слов’янського обряду для кiлькох єпископiв у Польщi.

Пiсля смертi Болеслава язичницька реакцiя знищила християнство тiльки у Захiднiй Польщi – на територiї католицької митрополiї, не здолавши його у пiвденно-схiднiй частинi країни, де панував слов’янський обряд. Про популярнiсть слов’янського християнства за часiв Болеслава свiдчить також те, що на його динарiях був напис слов’янською мовою з кирилiчними буквами.

Боротьба проти слов’янського обряду в Польщi та Чехiї розпочалась у другiй половинi XI ст. у зв’язку з григорiанською реформою та централiзацiєю, що утверджувалася в католицькiй церквi. У Польщi найдовше (до 1096 р.) слов’янський обряд зберiгався у бенедиктинських монастирях бiля Кракова, в Чехiї – у Сазовi пiд Прагою.

Володимир, приєднуючи до Київської Русi червенськi городи, вводив до складу своєї держави вже достатньо християнiзовану провiнцiю з церквою слов’янського обряду та власним єпископом у Перемишлi. Iснує припущення, що це мiсто мало свого єпископа вже скоро пiсля оновлення великоморавської церковної iєрархiї папою Iоаном IХ у 899 р. З падiнням Великої Моравiї деякi iєрархи перенесли свою дiяльнiсть на бiльш спокiйний терен Бiлої Хорватiї, де було два єпископства: одне – у Краковi, а iнше – в Перемишлi.

Про надзвичайну популярнiсть i життєвiсть слов’янського обряду в Чехiї, Польщi й на Русi ще навiть у другiй половинi XII ст. говориться у листi кракiвського єпископа Матвiя Холеви (близько 1145 р.) до дуже популярного мiсiонера i проповiдника, одного з iнiцiаторiв другого хрестового походу Бернарда Клервоського. Змiст листа виразно свiдчить, що слов’янський обряд у Польщi i Чехiї активно викорiнювався латинським Римом, так само як на Русi – константинопольським патрiархом. Кракiвський єпископ, палкий прихильник латинського обряду, вважає слов’янський обряд гiршим за грецьку схизму. На його думку Русь вiд самого початку свого хрещення була заражена єретичним духом, у зв’язку з чим вiн запрошує Бернарда прибути до Польщi i розпочати мiсiю навернення Русi до «iстинного» християнства, а також допомогти викорiнити рештки слов’янського обряду в Польщi. «Русь, – пише вiн, – не хоче достосовуватися нi до латинської нi до грецької церкви; але сама є вiдокремлена вiд обох, з нiякою з них не має згаданий народ спiльностi святих тайн. В цьому випадку, Пане, ваше слово успiшнiше проникає, нiж гострий меч, i можна передбачувати, що це усунете та щоб вас Дух Святий надихнув їх вiдвiдати. Та не тiльки на Русi, яка є для себе немов окремий свiт, але також у Польщi та в Чехiї, або, називаючи загально в Слов’янщинi, яка обiймає багато країв, такий i такий великий успiх при волi Божiй осягнете, що вiд нього потiм почуєте: оце, добрий слуга та вiрний».

Це повiдомлення ревного прихильника латинства свiдчить, що слов’янський обряд на територiї України-Русi став пiдгрунтям для створення своєрiдної форми християнства, на яку дивились як на єресь не лише у Римi, а й певною мiрою у Константинополi.

Проблема організації церкви.Володимира не могла задовольнити й iнтеграцiя нової київської церкви у схiдну православну. Всi грецькi iєрархи були у пiдпорядкуваннi вiзантiйських iмператорiв, за якими церковнi собори визнали лiдерство у церковнiй iєрархiї i надали їм титул «iмператорiв-архiєреїв». Вiзантiйськi базилевси (iмператори) могли призначати i змiщувати найвищих церковних сановникiв, iстотно впливати на рiшення вселенських соборiв. Таким чином, прийняття християнства з Вiзантiї неминуче вело до виникнення полiтичної залежностi великих князiв київських вiд вiзантiйських iмператорiв, якi через церковну органiзацiю могли б нав’язувати Київськiй державi свою волю.

Як далекоглядний державний дiяч Володимир усвiдомлював величезне значення прийняття хрещення з Вiзантiї, що переживала тодi перiод свого полiтичного i культурного пiднесення. На тi часи вона була наймогутнiшою державою християнського свiту з високою культурою, давнiми традицiями, блиском iмператорського двору. Саме це спонукало Володимира до нав’язання тiсних i добросусiдських стосункiв своєму могутньому сусiдовi. Проте, органiзацiю київської церкви було доручено Володимиром болгарсько-охридськiй церквi, що давало можливiсть уникнути константинопольської гегемонiї. З боку болгарської церкви Володимировi не загрожувала жодна полiтична небезпека. Тодi як константино-польський патрiарх був простим знаряддям у руках вiзантiйського iмператора, а над Римом тяжiла рука германських iмператорiв, Захiдна Болгарiя могла бути природним союзником. Причому, своєю обрядовiстю вона була зв’язана з Константинополем, пiдтримувала тiснi контакти з Римом, а мовно була спорiднена з Київською Руссю.

Боротьба болгарської церкви за автокефалiю стала для Володимира зразком у його планах паралiзувати усi спроби зазiхань Константинополя на незалежнiсть Русi не лише церковну, а й полiтичну. Саме в Охриду – резиденцiю болгарського патрiарха – й звернувся київський князь за мiсiонерами-священиками, якi мали б служити хрещенню населення й становленню церковної органiзацiї. Князь Володимир поставив свою церкву пiд покровительство патрiарха Болгарського (Охридського). Вiн прагнув, щоб київська кафедра була автокефальною на зразок п’яти автокефальних архiєпископств: Кiпрського, Сiнайського, Iверiйського, Охридського i Сербського. Водночас Володимир пiдтримує зв’язки з Римом. Подiбна ситуацiя виникала пiсля прийняття християнства i в Болгарiї. Болгарський князь Борис, який теж прийняв християнство з Вiзантiї, вiдразу ж звернувся до папи з проханням надiслати мiсiонерiв та єпископiв. Безперечно, що головною причиною була загроза полiтичнiй незалежностi Болгарiї з боку Вiзантiї.

На Українi також з’являються захiдноєвропейськi мiсiонери пiсля офiцiйного прийняття нею християнства. Одним з них був Бруно-Бонiфацiй, який у 1007 р. прибув з Угорщини до Києва з метою мiсiонерської дiяльностi серед печенiгiв. Володимир приязно зустрiв його i супроводив до пiвденних кордонiв своєї держави. Повернувшись через якийсь час до Києва, Бруно гостював у князя цiлий мiсяць. Згодом вiн продовжував свою дiяльнiсть у Польщi та Пруссiї, де був убитий поганинами.

Таким чином, створена Володимиром церква була, найiмовiрнiше, або автокефальною, або залежною вiд самостiйної тодi Болгарiї. Пiдпорядкованою Константинополю київська церква стала за часiв Ярослава Мудрого, коли вiн у 1037 р. запровадив залежну вiд Константинополя митрополiю на чолi з першим київським митрополитом греком Феопемтом.

У 1014-1019 рр. Болгарська держава пережила катастрофу розгрому, завданого їй базилевсом Василем на прiзвисько Болгаробойця: Болгарiя втратила самостiйнiсть i була приєднана як провiнцiя – «катепанат» до Ромейської iмперiї. Автокефальний архiєпископат – патрiархат Охридський – був понижений у ранзi. Патрiарховi Iоану, що очолював того часу болгарську церкву, залишили титул архiєпископа, i в цьому вже пониженому санi Iоан вiдвiдав київську ставропiгiю на запрошення Ярослава Мудрого. Болгарськiй церквi ще була залишена iмператорами тiнь автономiї, але пiсля смертi Iоана у 1037 р. над болгарською церквою був поставлений грек – Лев. У зв’язку з цим Ярослав усвiдомлював невiдворотнiсть пiдпорядкування київської церкви константинопольському патрiарховi. Посередництво Охридської архiєпископiї втрачало свою колишню силу. Ярослав був вимушений прийняти канонiчне грековладдя. Ось чому у 1037 р. у Києвi з’являється перший митрополит – грек Феопемт, а Ярослав споруджує резиденцiю митрополита i першу для грекiв кафедральну церкву Святої Софiї (на зразок константинопольської), яка мала затьмарити розкiш i славу Володимирового кафедрального храму – Успiння Богородицi. Для грекiв цей храм був небажаним символом автономiї руської церкви пiд патронатом болгар. Десятинна церква вiдiйшла у тiнь, незважаючи на те, що там покоїлись останки хрестителя Русi, його грецької дружини Анни i його бабусi княгинi Ольги. Отже, вiдбувся цiлий канонiчний переворот, i руська церква влилась у рiчище Константинопольського патрiархату як одна з його митрополiй. На неї поширювалися права патрiархiв щодо наставлення митрополитiв, виклику їх до себе на собори, суду над ними, апеляцiї на суд митрополитiв. Вiд того часу до Києва послiдовно направлялися митрополити-греки. У домонгольський перiод лише двiчi порушувався встановлений порядок, коли митрополити обиралися згiдно з волею князiв мiсцевими iєрархами.

Прийнявши церковну залежнiсть вiд Константинополя, київська церква стала залежною не тiльки вiд константинопольських патрiархiв, але й певною мiрою вiд вiзантiйських iмператорiв. Утворення нацiональної церкви не вiдповiдало нi релiгiйним, нi полiтичним iнтересам грекiв. Вони хотiли мати у Києвi свою колонiю i не допускали впродовж понад двохсот рокiв, щоб у Києвi правили митрополити-українцi i щоб сформувалася нацiональна церква.

Київська церква внаслiдок пiдпорядкованостi Вiзантiї не зумiла виробити своєї української iдентичностi. Крiм мови вона мало чим вiдрiзнялася вiд грецької. Київ став однiєю з константинопольських митрополiй, навiть з меншими правами, нiж решта митрополiй, що мали право обирати своїх митрополитiв. Вiд 1240 до 1458 рр. кожний другий київський митрополит був присланий з Константинополя. В результатi греки отримали монопольний вплив на формування церковної органiзацiї, права, обрядiв, свят, постiв, канонiзацiї i значною мiрою – церковного мистецтва. Все це не могло не позначитися на стосунках Русi-України iз Захiдною Європою, яка не була в захватi вiд догматично-консервативного прив’язання тогочасного українського суспiльства до Константинополя. Особливо пiсля остаточного розколу християнської церкви у 1054 р.

Спроби подолання деспотизму Константинополя. Стрiмкий поворот вiд нацiональної автономiї до залежностi вiд Константинополя вiдбувався досить болiсно. Управлiння українською церквою з вiзантiйської столицi не привело до полiпшення стосункiв iмперiї з Руссю, а збурювало протидiю останньої. Вiйна Ярослава з Вiзантiєю 1043 р. є найкращим тому доказом. Пiсля невдалих для Русi воєнних дiй i укладення миру Вiзантiя повела тяжку вiйну з печенiгами (1043-1046), якi дiйшли навiть до стiн Константинополя. У цей скрутний для iмперiї час Ярослав робить спробу повернутися якщо не до повної автокефалiї, то принаймнi до автономiї, тобто до самостiйного обрання Руссю митрополита з наступним визнанням його константинопольським патрiархом. Отже, 1051 р. митрополитом було поставлено пресвiтера церкви княжого села Берестова, що пiд Києвом, Iларiона. «Муж благ, книжен и постник», вiн часто уходив в печерку на березi Днiпра, над якою пiзнiше вирiс славнозвiсний Печерський монастир. Через якийсь час у печерцi поселився також один iз засновникiв майбутнього монастиря Антонiй, а згодом Києво-Печерська лавра, прабатьком якої був Iларiон, стала важливим церковним осередком, що певною мiрою протистояв вiзантiйськiй гегемонiї.

Не слiд вважати Iларiона за переконаного анахорета-пустельника. У «Словi про Закон i Благодать» вiн говорить: «вiра i добрi дiла справедливостi й милосердя неподiльнi», що є свiдченням його захiдноєвропейського розумiння призначення людини-християнина як активного творця життя. Грецьке затворництво на зразок того, що мало мiсце на Афонi, нiколи не було популярним на Українi.

Основною причиною Ярославового рiшення щодо призначення нового митрополита було його невдоволення пiдпорядкованим становищем Київської Русi у вiзантiйськiй церковно-полiтичнiй системi. Разом з тим, це був перiод, коли надзвичайно пожвавилися взаємини Києва iз Захiдною Європою, що розширило уявлення київського князя про характер стосункiв мiж церковною i свiтською владами. Становище, подiбне до iснуючого в київськiй митрополiї, було неможливим на Заходi навiть у малих державах, де архiєпископ визнавав лише двi влади – вселенську духовну римського папи i свiтську нацiональної держави. Так, Польща вже 1000 року одержала власну митрополiю у Гнєзно; Чехiя не мала своєї митрополiї до 1344 р., оскiльки була васалом Нiмецької iм-перiї, проте вибори чеських єпископiв були прерогативою лише чеського духовенства.

У 1049 р. до Києва прибуло велике посольство з французької столицi на чолi з двома єпископами сватати княжну Анну Ярославну за французького короля Генрiха I. Київський князь вiв тривалi бесiди з духовними iєрархами, отримуючи вiд них iнформацiю про церковнi вiдносини на Заходi. Не виключено, що Ярослав узнавав про засади нацiонально-церковної органiзацiї у захiдноєвропейських державах також вiд тих киян, що вiдвозили Анну й повернулися до Києва, зрештою – вiд самої князiвни, яка вступила у тiснi стосунки з французьким духiвництвом i папським престолом. Не виключено, що Iларiон, як двiрцевий капелан, супроводжував Анну в її подорожi до Францiї.

Надзвичайна увага Київської держави до справ церкви не була чимось винятковим у тодiшньому європейському свiтi. Взiрцем i для Володимира, i для Ярослава могла бути церковна полiтика Карла Великого та його нащадкiв – iмператорiв Священної Римської iмперiї германської нацiї.

Карл, як i київськi володарi, був владною людиною i неухильно здiйснював суворий королiвський контроль над складом церковної iєрархiї i фiнансами нацiональної церкви. Вiн особисто призначав єпископiв, а iнодi й абатiв, неодноразово скликав церковнi собори, видавав укази, що стосувалися церковного життя. До цього слiд додати, що iмператор франкiв був до того ж вельми побожною людиною. Як свiдчить його бiограф Ейнгард (770-840), Карл мав звичай ретельно вiдбувати всi церковнi вiдправи, при цьому вiн особисто дбав, щоб богослужiння вiдбувалося з якомога бiльшою урочистiстю, стежив за правильнiстю спiву та читання в церквi. Ця побожнiсть пiдживлювалась як загальнодержавними полiтичними iнтересами, так i особистими амбiцiями iмператора, якого змалку привчали до думки, що вiн є оборонець церкви i повинен поширювати вiру Христову серед поганських народiв.

У листi до папи Лева III Карл зауважував: «На нас покладено з помiччю милосердного Господа боронити святу Христову Церкву повсюду вiд зовнiшнiх поган i змiцнювати її всерединi через осягнення католицької вiри. А твiй обов’язок, о Святий Отче, здiймаючи руки до Бога як то робив Мойсей, допомагати нашим армiям, щоби твоїми молитвами до нашого небесного Царя i Заступника християни завжди здобували перемогу над ворогами Його Святого Iменi...»

Звичайно, воєннi, державотворчi та культурницькi здобутки як на заходi, так i на сходi Європи залежали значною мiрою вiд того, наскiльки органiзованою i багатою була церква, наскiльки вона була слухняною своїм свiтським монархам. Каролiнгзькi реформатори ставили собi за мету змiцнити зв’язок мiж їхньою церквою та нормативним християнством, носiєм якого було папство. Для цього було скликано собор (789), на який з’їхалися єпископи, абати та свiтська аристократiя; на соборi Карлом Великим було оголошено низку розпоряджень пiд назвою «Загальне напучення», покладених в основу церковної реформи. Релiгiйне життя Захiдної Європи вiдтепер передбачало бiльш шанобливе ставлення до папського престолу, чiтке вiдокремлення мирян вiд духовенства, органiзацiю мирян у постiйну структуру парафiй, де формувались їхня релiгiйна свiдомiсть та громадське життя, сплачувалася церковна десятина тощо. Каролiнгзька церква провела чiтку межу мiж бiлим i чорним духовенством. Останньому приписувалося жити й поводитися за «Статутом» святого Бенедикта, в основу якого були покладенi правила порядку, суворої iєрархiї та стабiльностi. Замiсть пастирської дiяльностi в середовищi мирян ченцям приписувалося сприяти освiтньому i культурному вiдродженню церкви. В Українi-Русi цю мiсiю з часом виконував складений Феодором Студитом у Вiзантiї «Студитський Устав», що також спонукав ченцiв до освiтньої дiяльностi. Цей «устав» був прийнятий Києво-Печерським монастирем, що став важливим книжковим i культурно-освiтнiм центром – взiрцем для багатьох iнших монастирiв.

Цiлком ймовiрно, що, покладаючись на досвiд Каролiнгзької династiї, Ярослав сам (без iмператора i константинопольського патрiарха) «собрав епископы» i вперше поставив митрополитом представника мiсцевого духовенства. Особиста дiяльнiсть Ярослава у релiгiйнiй сферi, його опiкування церквою сприяли формуванню загальної побожностi у Давньоруськiй державi, що спиралася не лише на вiзантiйськi зразки органiзацiї церковного життя, але й на досвiд каролiнгзького «лiтургiчного» суспiльства. Очолення церкви мiсцевим дiячем дало змогу використати загальнохристиянськi церковно-полiтичнi та юридичнi концепцiї в iнтересах Русi й спрямувати їх на розв’язання власних проблем.

Акт 1051 р. мав виправити попередню помилку Ярослава й звiльнити київську церкву вiд вiзантiйської залежностi; а втiм, домогтися послiдовного втiлення поставленої мети київський князь не зумiв. Усамостiйненню української церковної органiзацiї та її бiльш тiсному зв’язку з державою могли сприяти запровадження монархiчного правлiння на Русi (королiвства чи царства) i нацiональна митрополiя, затвердженi або Римом, або Константинополем. Взiрцем подiбної далекоглядної полiтики стала пiдтримка нiмецьким духовенством короля Оттона I у проголошеннi його iмператором. Проте Вiзантiя вiдмовлялася визнати i тим бiльше освятити цi iнститути у будь-якiй державi i, безперечно, у свого чи не найголовнiшого полiтичного суперника. Свого часу цю поступку було зроблено лише для Болгарiї пiд тиском вкрай несприятливих для iмперiї воєнно-полiтичних ситуацiй.

Очевидно, намiри та полiтичнi настрої київського князя знаходили пiдтримку його найближчого оточення, до якого належав i митрополит Iларiон. Недаремно вiн титулував Ярослава «каганом» або царем, як вiзантiйського iмператора. Смерть Ярослава у 1054 р. вiдзначена записом про успiння «царя нашого» на стiнi Софiйського собору. Прагнення Iларiона до утвердження церковної самостiйностi Києва i його протидiя вiзантiйськiй гегемонiї стояли в одному ряду з Ярославовою концепцiєю сильної монархiчної нацiональної влади. Київський митрополит не подiляв вiзантiйської iдеї пiдпорядкування церкви iмператорськiй владi й виступав за їхнi взаємовiдносини на захiдноєвропейський зразок.

Вiн домагається канонiзацiї українських святих – Ольги, Володимира, Бориса i Глiба, що служило вагомим аргументом на користь церковної самостiйностi України-Русi. Про захiдноєвропейську iдейно-культурну орiєнтацiю київського митрополита свiдчать окремi мiсця його творiв. У текстi «Слова про Закон i Благодать», наприкiнцi першої частини «Похвали Володимировi», Iларiон вмiщує гiмн «Христос перемiг, Христос воцарився, Христос прославився!». Нiмецький дослiдник цього твору Л. Мюллер вважає його поетичним перекладом уривку з «королiвських славнiв» Захiдної Європи – «Landes regiae – Christus vincit, Christus regnat, Christus imperat!». Дослiдники зазначають, що такi «славнi» були поширенi лише у Францiї. Цим пiдтверджується ймовiрнiсть вiдвiдин Iларiоном Заходу – наприклад, з почтом Анни Ярославни у 1051 р. Проте iдея прийняття царського достоїнства київським князем не мала успiху в тогочасному суспiльствi, можливо, саме внаслiдок байдужостi чи ворожостi бiльшостi церковної iєрархiї – знаряддя вiзантiйської полiтики. Ярослав не встиг також зав’язати тiснiших зв’язкiв iз Римом i зробити вiдповiдні кроки на шляху до коронування королiвською чи цiсарською короною – подiбно до Оттона I, проголошеного нiмецьким iмператором. Пiсля смертi Ярослава зробити це вже було неможливо через полiтичний розклад Руської держави.

§ 3. ПОСИЛЕННЯ ЗВ’ЯЗКIВ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ З ЄВРОПЕЙСЬКИМ СВIТОМ

Династичні зв’язки Рюриковичів.Невдача Ярослава у змаганнях за незалежнiсть церковної органiзацiї України-Русi певною мiрою компенсувалася активiзацiєю зносин iз Захiдною Європою. Вiд кiнця Х столiття, тобто пiсля прийняття Руссю християнства, починається нова доба в її стосунках iз Заходом. Iсторики неодноразово звертали увагу на численнi шлюбнi угоди руських князiв з рiзними захiдноєвропейськими династiями. Цi iнтенсивнi династичнi зв’язки однозначно свiдчать про те, що українськi землi в епоху раннього середньовiччя не були вiдгородженi вiд Захiдної Європи i українцi належали до спiльноти європейських народiв. Дослiдник генеалогiї руських князiв М. Баумгартен на пiдставi лiтописних та iнших джерел проаналiзував 200 шлюбiв Рюриковичiв, що вiдбулися впродовж Х-XIII ст. Отже, 73 з них були укладенi з князiвнами своєї ж династiї, 5 – з особами мiсцевих князiвських родiв. 83 шлюби вiдбулися з представниками захiдноєвропейських фамiлiй, зокрема, 78 – з членами королiвських, князiвських та iнших династiй i 5 – з особами некнязiвського походження. З Нiмеччиною династiя Рюриковичiв була пов’язана 13 шлюбами, з Англiєю i Скандинавiєю – теж 13, з Угорщиною та Хорватiєю – 15, з Францiєю – 2, з Чехiєю та Моравiєю – 6, з Польщею, Мазурщиною та Куявами – 27, з Помор’ям – 5, Сiлезiєю – 2. З iншими династiями – схiдноєвропейськими та кавказькими – Рюриковичiв рiднили лише 39 шлюбiв; з Вiзантiєю – 12, з Грузiєю та Осетiєю – 7, з дунайською Болгарiєю – 3, з Половеччиною – 13, з Литвою – 4.

Постiйне спорiднення русько-українських князiв iз захiдноєвропейськими монархами безперечно свiдчить про вiдсутнiсть замкнутостi та вiдчуженостi схiдного слов’янства, а також будь-якої ворожостi до захiдноєвропейських народiв i захiдного християнства. За цими шлюбними зв’язками стояли постiйнi й глибокi зв’язки полiтичнi, економiчнi та духовно-культурнi мiж середньовiчною Україною i європейським свiтом. Династичне спорiднення змiцнювало цi взаємини i сприяло виробленню вiдчуття єдностi iз захiдним християнством, подоланню русинами-українцями конфесiйного антагонiзму, що формувався у стосунках мiж Римом та Вiзантiєю у дотатарську добу. Про це переконливо свiдчать також вмiщенi у багатьох тогочасних джерелах описи перенесення мощей святого Миколая, подорожi до Єрусалима iгумена Данила, князiвни Єфросинiї тощо.

Ставши одним iз наймогутнiших володарiв Європи, Володимир прагнув посилити авторитет своєї держави тiсними стосунками з найближчими європейсь-кими сусiдами. Лiтопис зазначає, що вiн жив «съ князи околными его миром, съ Болеславом Лядьскымъ, и съ Стефаном Угорьскым, и съ Ондроникомъ Чьшьскимъ, и бh мир межи има и любы». Такi самi вiдносини були у Володимира зi скандинав-ськими монархами. Цi стосунки скрiплялися одруженнями дiтей князя: старшого сина Святополка – з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослава – з дочкою короля Швецiї Олафа Iнгiгердою-Iриною, дочки Премислави – з угорським королем Владиславом Лисим, iншої дочки – з чеським королем Болеславом Рудим, дочки Марiї-Добронiги – з польським королем Казимиром Обновителем.

Ця тенденцiя Володимирової полiтики була розвинута Ярославом. Вiн придiляє багато уваги польським справам, дiючи разом з германським iмператором Генрiхом III у вiдновленнi польської державностi пiсля мiжусобної боротьби нащадкiв Мешка I. Згодом Ярослав одружив свого сина Iзяслава з сестрою Казимира Обновителя.

Як свiдчить хронiка Ламберта, Ярослав двiчi надсилав посольство до Нiмеччини з пропозицiєю одружити iмператора Генрiха III з однiєю зi своїх дочок, проте цей план не здiйснився. Київський князь був змушений задовольнитися династичними зв’язками з менш значними феодальними сеньйорами Германської iмперiї, якi також зближали Київську державу iз Захiдною Європою.

Надзвичайно iнтенсивними були зносини України-Русi з країнами Пiвнiчної Європи. В перiод правлiння Володимира i Ярослава вiдбувалася християнiзацiя Скандинавiї, що, як i Старокиївська держава, переживала одночасно становлення феодалiзму. У Данiї християнство було запроваджене Гарольдом Синiм Зубом (960) i остаточно утверджене Кнутом Великим (995-1035); у Норвегiї – Олафом I Трiгвессоном (969- 1000) та Олафом II Святим (995-1030); у Швецiї – королем Олафом (1000). Бiльшiсть скандинавських володарiв мали зв’язки з київським великокняжим двором i так чи iнакше перебували у сферi полiтичних iнтересiв Старокиївської держави. Олаф I Трiгвессон виховувався на Русi, куди втекла його мати пiсля загибелi свого чоловiка. Прийнявши християнство в Англiї, Олаф у 995 р. прибув у Норвегiю, був визнаний королем цiєї країни i активно поширював у нiй християнство.

При дворi Ярослава Мудрого якийсь час перебував один з претендентiв на норвезький престол майбутнiй король Норвегiї Олаф II Святий та його молодший брат Гаральд Смiливий. Олаф II протидiяв зазiханням Кнута Великого на Норвегiю i, не погодившись визнати ленну залежнiсть вiд датського короля, шукав пiдтримки могутнього київського володаря. Тiснiшому зближенню руського i норвезького монархiв сприяли їхнi одруження з доньками шведського короля Олафа III Шьотконунга. Дружина Ярослава Мудрого Iнгiгерда (Iрина) сприяла активному втручанню Київської держави у скандинавськi справи, а також змiцненню її воєнної потуги за допомогою варязьких дружин.

У 1030 р. Ярослав разом з Олафом II та своїм майбутнiм зятем 15-рiчним Гаральдом Смiливим здiйснив похiд на Польщу i повернув собi Белз та iншi мiста Забужжя. Тепер настала пора допомогти Олафу II вiдзискати норвезький королiвський престол. У тому ж роцi Ярослав здiйснив похiд у землю естiв i заснував там мiсто Юрiїв (Дерпт), яке мало сприяти налагодженню зв’язкiв зi шведськими союзниками. Олаф II iз сильним вiйськовим корпусом, наданим йому Ярославом, рушив на Трондгейн (тодiшню столицю Норвегiї). Проте у битвi пiд Стiкельстадом був розбитий Кнутом Великим i загинув у бою. Дружина Олафа II i його син Магнус залишились у Києвi.

У складному переплетiннi полiтичних i династичних iнтересiв країн Пiвнiчної Європи Київ намагався не допустити пiднесення Данiї, яка прагнула територiального розширення за рахунок слабших сусiдiв. У 1016 р. датський король Кнут Великий пiсля дворiчної боротьби з англiйським королем Едмундом Залiзнобоким захопив пiвнiчну частину Англiї. Невдовзi пiсля смертi Едмунда Кнут був проголошений королем всiєї Англiї та опiкуном дiтей померлого. Вони були вiдправленi ним до шведського короля Олафа, а з часом знайшли притулок при дворi Ярослава Мудрого. На короткий час Датське королiвство пiдпорядкувало собi Норвегiю, частину Швецiї, Англiю з Шотландiєю i утворило своєрiдне iмперське об’єднання на пiвночi Європи; йому активно протидiяла Київська держава, пiдтримуючи противникiв Кнута Великого.

У цьому контекстi надзвичайно цiкавою є згадка англiйського середньовiчного хронiста Роджера з Ховедена (1201), прекрасно освiдомленого про подiї полiтичного життя сучасних йому Англiї, Францiї та iнших країн Європи. У своїй фундаментальнiй «Хронiцi» вiн зазначає, що син короля Едмунда Едуард «по смертi батька, боячись короля Кнута, втiк з цiєї землi у землю ругiв, яку ми називаємо Русiєю. Король цiєї землi, по iменi Малесклад (пiд цим iм’ям Ярослав був вiдомий в Англiї – авт.), коли почув i зрозумiв, хто вiн, з честю прийняв його». Подiбнi згадки вмiщено у «Дiяннях гамбурзьких єпископiв» знаменитого пiвнiчнонiмецького хронiста Адама Бременського (помер пiсля 1081) та iнших середньовiчних авторiв. Про факт перебування синiв Едмунда Залiзнобокого у Ярослава Мудрого говориться також у коментарях до законiв Едуарда Сповiдника, який зiйшов на англiйський престол у 1042 р. пiсля розпаду держави Кнута Великого i лiквiдацiї влади датчан в Англiї. Цiлком ймовiрно, що сталося це не без допомоги Києва, який сприяв вигнанню датчан з Норвегiї по смертi Кнута Великого i приходу на норвезький королiвський престол Магнуса Доброго (1036).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 6 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 8 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.