ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 8 сторінка

Розширенню полiтичного впливу Київської держави сприяла також дiяльнiсть згаданого ранiше норвезького принца, а згодом короля – Гаральда Суворого (1015-1066). Тривалий час вiн служив Ярославовi Мудрому, брав участь в антивiзантiйському походi Русi 1043 р. i того ж року одружився з донькою Ярослава Єлизаветою. Посiвши норвезький престол (1047), вiн втрутився у боротьбу за англiйську корону i незадовго до нормандського вторгнення в Англiю загинув у битвi з Гаральдом II Англiйським пiд Станфордбриджем. На цьому зв’язки України-Русi з Англiєю не припинилися.

Невдовзi, коли Вiльгельм Завойовник розгромив Гаральда II Англiйського у битвi при Гастингсi, два брати останнього i його дочка Гiта втекли у Данiю i знайшли пiдтримку могутньої Київської держави. На цей час Київ полагодив стосунки з Данiєю, король якої Свен II (1047-1075) одружився зi вдовою Гаральда Смiливого Єлизаветою Ярославною. За їхнiм посередництвом англiйська принцеса Гiта була просватана за онука Ярослава Мудрого – Володимира Всеволодовича (Мономаха).

Династичнi зв’язки Ярослава Мудрого i його нащадкiв дедалi бiльше набували характеру мiждержавних зносин i були свiдченням активної iнтеграцiї України-Русi у захiдноєвропейський полiтичний i культурний процес. Для багатьох скандинавських конунгiв, iнших європейських монархiв київський володар – один з наймогутнiших у Європi, претендент на титул «царя» – став своєрiдним еталоном феодального государя. Саме таким вiн виступає у королiвських сагах зводу «Хеймскрiнгли» та середньовiчних європейських хронiках.

Чи не найвiддаленiшим захiдноєвропейським партнером України-Русi Ярославової доби була Францiя. У 1048 р. французький король Генрiх I (1011-1060), третiй з роду Капетингiв на престолi Францiї, вiдправив посольство в далеку столицю Русi – Київ прохати руки Анни, дочки Ярослава Мудрого. Все своє довге правлiння енергiйний властитель невеликого королiвського домену, нiцого порiвняно з обширними володiннями васалiв i сусiдiв, провiв у боротьбi проти молодшого брата Роберта, якому вiн був змушений поступитися герцогством Бургундiєю, проти матерi Констанцiї, яка iнтригувала на користь молодшого сина, проти великих феодалiв (особливо графiв Блуа), проти нiмецького iмператора Генрiха III – за Лотарингiю, проти папства – за незалежнiсть французького єпископату. I хоча Генрiх I не розширив територiї свого королiвського домену, вiн досяг пiднесення мiжнародного становища Францiї i змiцнив престиж королiвської влади. Цьому безперечно сприяло встановлення династичних зв’язкiв з Руссю. Французький автор кiнця XVIII ст. Левеск, не вказуючи на джерело, вкладає в уста голови французького посольства до Києва Готьє Савейра такi слова про Україну-Русь: «Край цей бiльш об’єднаний, бiльш щасливий, бiльш могутнiй, бiльш значний, бiльш культурний, нiж Францiя». Анна народила трьох синiв: Фiлiпа – майбутнього короля, Роберта – що рано помер, i Гуго Вермондуа – засновника молодшої орлеанської гiлки Капетингiв. Фiлiп ще за життя батька був увiнчаний королiвською короною. Пiсля смертi Генрiха Анна опiкувалася старшим сином i як за життя свого чоловiка, так i опiсля брала певну участь у державних справах. 3 113 документiв часiв Генрiха I i Фiлiпа I, що збереглися, 17 належать Аннi, або Агнесi (деякi дослiдники припускають, що вона прийняла католицький обряд й iм’я Агнеси). Причому, на одному з них стоїть її власноручний пiдпис кирилицею – «Анна королева». Через якийсь час вона вийшла замiж за графа Рауля де Крепi – одного з наймогутнiших феодалiв Францiї i вiдiйшла вiд державних справ. Пiсля другого овдовiння Анна знову з’являється при дворi i бере участь у державному життi, проте пiдписується вже не як королева, а як мати короля. З iменем Анни Ярославни пов’язане поширення в Європi високих культурних цiнностей України-Русi. Про це свiдчить, зокрема, привезене з нею так зване «Реймське євангелiє», написане кирилицею, на якому присягали французькi королi пiд час коронацiї.

Церковний розкол 1054 року. У рiк смертi Ярослава вiдбувся остаточний розкол християнської церкви, пiдготовлений довготривалим перiодом гострих суперечностей мiж Римом i Константинополем. Безперечно, одним з найбiльш визначних чинникiв розколу було пiднесення полiтичної могутностi Вiзантiйської iмперiї перiоду правлiння так званої Македонської династiї. Пiсля тяжких ударiв, якi вона витримала починаючи з другої половини Х ст. вiд арабiв, болгар, Русi, цiла низка воєнних перемог над усiма трьома суперниками привела до найбiльшого пiднесення постюстинiанiвської Вiзантiї, якого та не знала досi i не досягла у наступнi часи. Розквiт полiтичний, господарський та культурний, безперечно, вплинув на вiзантiйську церкву. Вона пiдсилювала свою владу у новоздобутих регiонах, а також там, де мала пiдпорядкованi їй церковнi органiзацiї – в Антiохiї, Пiвденнiй Iталiї, Болгарiї, Македонiї, Русi. Тодi ж здобули широку популярнiсть грецькi монастирi, що дiяли далеко поза межами iмперiї, їх дiяльнiсть переноситься не тiльки до Iталiї, а й до Угорщини, Чехiї, Польщi, Нiмеччини, Францiї. Здавалося, що саме тепер реально утверджувався вселенський характер схiдної церкви. Проте римсько-константинiвськi традицiйнi унiверсалiзм i вселенськiсть, що нiбито перемагали, перебували у гострiй суперечностi з орiєнтальним духом вiзантiйської церкви, який перетворював її фактично на нацiонально-державну iнституцiю. Якщо за Фотiя Вiзантiя ще значною мiрою була носiєм унiверсальностi i у своїй боротьбi з Римом прагнула стати на чолi усього християнства – як схiдного, так i захiдного, то на середину XI ст. цього прагнення до виявлення вселенськостi вже майже не залишилося. Грецьке духовенство на все невiзантiйське дивилося з погордою як на варварське, з потаємним неприйняттям його як єретичного. Хибне усвiдомлення власної виключностi заважало вiзантiйськiй церквi визнати рiвноправнiсть iнших народiв i пiсля навернення їх до християнства. Все це призвело до певної замкнутостi i самоiзоляцiї православ’я, щойно почався полiтичний занепад Вiзантiї. Тiсно пов’язана з державою схiдна церква дедалi бiльше занепадала, проймаючись суб’єкти-вiстськими настроями власної виключностi, нацiоналiстичного месiанiзму, не пiдтверджених реальною дiйснiстю.

Разом з тим слiд враховувати, що Захiдна Європа i Римська церква перебували в той час у станi гострої кризи, пов’язаної з розкладом Франкської держави i формуванням феодальної системи, якi затягнулися на пiвтора столiття. Рим став ареною боротьби рiзних полiтичних сил, що, безперечно, не могло не позначитися на характерi церковного життя захiдного свiту. До нього вкралися зловживання служителiв церкви, корупцiя, падiння дисциплiни, обскурантизм нижчого духовенства, свiтськi звичаї серед вищої iєрархiї тощо. В Х ст. цей занепад мав чи не найбiльший свiй вияв, що й спонукало правлячi верстви Київської держави шукати церковних зв’язкiв саме у Вiзантiї. Тим бiльше, що й на Заходi в той час було розумiння переваг церковного життя схiдної церкви. До тiснiших церковних зв’язкiв з Вiзантiєю Україну-Русь пiдштовхувала лiквiдацiя самостiйностi болгарської церкви. У 1018 р. вiзантiйська армiя на чолi з iмператором Василем II Болгаробойцем завдала болгарським вiйськам нищiвної поразки i жорстоко розправилася з полоненими. Перше Болгарське царство впало, його столицю Охриду було зруйновано, припинив своє iснування незалежний охридський патрiархат.

Вiд цього часу активiзується вiзантiйська церковна полiтика щодо України-Русi, церковна органiзацiя якої переходить у вiдання константинопольського патрiарха. Слiд також мати на увазi, що схiдна церква дозволяла богослужiння старослов’янською мовою, зрозумiлою широким верствам населення Київської держави, що сприяло його мирнiй християнiзацiї. На Заходi рiдна мова використовувалась лише для проповiдi, сповiдi, тобто у безпосередньому спiлкуваннi клiру з мирянами. Мовою богослужiння i культури тривалий час була виключно латинь. Очевидно, у Києвi не могли не зважати також на те, що досить часто захiдне християнство поширювалось у слов’янському середовищi водночас зi спробами позбавити їх державної незалежностi. Так, Болеславу Хороброму доводилося вiдстоювати сувереннiсть Польщi, яка щойно прийняла християнство, вiд зазiхань Священної Римської iмперiї, аж поки у 1000 роцi вiн не добився утворення самостiйної кафедри у Гнєзно. Разом з тим, Русь-Україна нiчим не виявила своєї антиримської чи антизахiдної позицiї. Про це свiдчить цiлковита її неучасть в акцiях константинопольського патрiарха Керуларiя проти папського престолу i католицької церкви у 1054 р., а також дальший перебiг полiтичного i церковного життя. Характерно, що пiсля перебування у Константинополi папського посольства на чолi з кардиналом Гумбертом i здiйснення акту екскомунiкацiї на патрiарха Михайла Керуларiя римськi легати вiдвiдали Київ. Священик Гельмгольд з Брауншвейгу (XII ст.), автор вiдомого своєю достовiрнiстю твору, присвяченого слов’янському свiтовi часiв iмператора Генрiха II (1002 – 1024), був змушений констатувати, що вiн «не мiг нiде дiзнатись з точнiстю, якими проповiдниками вона (Русь – авт.) навернена до християнської вiри; знаю одне, що у своїх обрядах вона, здається, бiльше наслiдує грекiв, нiж латинян, оскiльки Руське море (тобто Чорне) служить близьким шляхом сполучення її з Грецiєю». Це зауваження середньовiчного автора переконливо свiдчить, по-перше, про, певною мiрою, незалежне становище української церкви, а по-друге, про цiлковиту вiдсутнiсть, незважаючи на близькiсть до грецького обряду, ворожого чи упередженого ставлення i до Риму.

Становлення церковної органiзацiї на Русi-Українi вiдбувалося в перiод роздiлення християнського свiту i розпалу релiгiйної полемiки мiж Сходом i Заходом. Давнiм русичам необхiдно було також визначити свою позицiю не лише щодо схiдних iновiрцiв, але й щодо християнських народiв латинського обряду, їм залишалось або засвоїти грецький погляд на римську церкву, або виробити свiй власний. У теоретично-догматичних питаннях Україна-Русь здебiльшого подiляла грецьку концепцiю. Хоча в схiдному церковному середовищi не було єдностi у ставленнi до латинян. Одна позицiя – слабша за числом прихильникiв – була помiркована i полягала у згодi з канонами, забороняючи лише богослужбове i шлюбне спiлкування з латинянами як з єретиками, iнша – переважаюча i вкрай фанатична – бачила осквернення у будь-якому, навiть мiнiмальному, життєвому спiлкуваннi з ними. Пiд впливом митрополитiв-грекiв, якi все римсько-латинське намагалися подати у негативному свiтлi (зокрема, з метою усунення будь-якої конкуренцiї у церковнiй владi над Руссю), українцi мусили засвоїти цю крайню грецьку точку зору. Така непримиреннiсть знайшла свiй вияв у наставленнi монаха Феодосiя (грека) у посланнi до князя Iзяслава Мстиславича (XII ст.) «Слово о вhрh христiанской i латинской». «Вhрh же латинской, – зазначалось в ньому, – не подобает прилучатися, ни обычая их держати и компанiя их бегати, и всякого ученiя их не слушати, и всего их обычая и норова гнушатися и блюстись, своих дочерей не даяти за нь, ни поимати у них, ни брататися с ними, ни поклонитися, ни цhловати его, ни с ним в едином сосудh ясти и пити, ни борошна их прiимати».

Втiм, стосунки з європейським свiтом впродовж усього домонгольського перiоду визначалися реальними життєвими iнтересами i вже утвердженим в Українi доброзичливим ставленням до iноземцiв, в тому числi до європейських народiв.

Антилатинська i антикатолицька лiтература давньої Русi дуже нечисленна. Це «Стязаньє с Латиною» митрополита Юрiя 1060-х рр., два «Посланiя» митрополита Никифора початку XII ст., «Слово о вhрh христiанской и латинской» Феодосiя середини XII ст., оповiдь про хрещення Володимира середини XII ст. та деякi iншi. Причому всi автори – етнiчнi греки.

Якщо у Вiзантiї iмператор стояв над патрiархом, втручався у церковнi справи i навiть справи вiри, то в середньовiчнiй Українi така форма взаємин мiж державою i церквою не прищепилася. Церковнi установи Володимира i Ярослава були бiльш гуманними, нiж вiзантiйськi, ними запроваджувалися в церковне життя Русi певнi мiсцевi або захiднi елементи. Вони регулювали питання юрисдикцiї церкви над «церковними людьми» i питання їх утримання. Вiдносини мiж церквою i державою вiдзначалися бiльшою доброзичливiстю i взаємною допомогою. Росiйський фiлософ Юрiй Федотов зазначав з цього приводу, що «київський досвiд» спiввiдношення християнської церкви i християнської держави «може служити як одне з найкращих досягнень християнства».

На Русь тягнулися торговi каравани з усiх кiнцiв Європи – Норвегiї, Швецiї, Данiї, Францiї, Нiмеччини, Угорщини i пiвдня Iталiї. Торговельнi iнтереси Києва вимагали того, щоб усi численнi iноземцi, якi мешкали у давньоруських мiстах, мали право на спiльне вiдправлення релiгiйних потреб. У Києвi, Переяславi, Чернiговi, Полоцьку, Новгородi та iнших великих мiстах бачимо латинськi церкви та iноземне духовенство.

Цiла низка пам’яток домонгольського перiоду свiдчить про близькi i дружнi стосунки русичiв з європейцями навiть у релiгiйнiй сферi. Русини-українцi шанували католицьких святих, яких не визнавала Вiзантiйська церква, що вiдповiдало духовi вiротерпимостi в середньовiчнiй Українi-Русi.

На великокняжому дворi у Києвi перекладено кiлька «житiй» святих католицької церкви на старослов’янську мову. Серед них – «житiя» святих Юрiя, Климентiя Римського, Вiта, Аполiнарiя, Стефана. У руських молитовниках, вiдомих з рукописiв XIII ст., є звернення та молитви до святих, яких вшановували на Заходi. Один з таких молитовникiв вмiщує iнвокацiї до святих Климентiя Римського та папи Сильвестра I, яких поставлено пiсля апостолiв та євангелiстiв, а також до святих Магнуса з Альгау, Кнута – короля Данiї, Олафа – короля Норвегiї, Мартина Турського, В’ячеслава з Чехiї, Войтеха з Праги (Адальберта Празького), Бенедикта Нурсiйського та iнших. Прийняття культу низки католицьких святих в Українi-Русi було викликане прагненням обмежити церковнополiтичний вплив Вiзантiї, уникнути однобiчної орiєнтацiї в акцептацiї християнських духовних цiнностей i вiдверто продемонструвати свою готовнiсть до iнтеграцiї iз захiдним свiтом. Вiдомо, що у першiй чвертi XII ст. католицькi ченцi з Регенсбурга їздили до Києва за допомогою у закiнченнi будiвництва церкви святих Якуба i Гертруди. Пiд впливом тiсних контактiв з Iталiєю в Українi-Русi, як вже зазначалося, було встановлене свято 9 травня на пам’ять про перенесення мощiв святого Миколая Мирлiкiйського до Барi.

В Апулiї i Колабрiї у XI ст. ще зберiгалися залишки грецького християнства. З VII i до кiнця XI ст. тут ще панували греки i церкви пiдпорядковувалися константинопольським патрiархам. Разом з греками билися проти норманiв за збереження грецької церковної i свiтської влади i руськi найманцi. Можливо, що деякi з русичiв осiли тут i мешкали наприкiнцi XI ст. у кiлькох православно-грецьких монастирях. Цi монастирi прийняли мiсцеве католицьке свято на честь святого Миколая i послужили посередниками у передачi його на Русь, яка мала з Апулiєю досить жвавi стосунки.

В цiлому в добу Володимира – Ярослава Україна-Русь у своєму культурному i полiтичному життi була зв’язана з європейським свiтом не менше, нiж з Вiзантiєю.

Європейський вектор зовнішніх зносин Ярославичів. Пiсля смертi Ярослава контакти iз Захiдною Європою тривали, хоча його сини Iзяслав, Всеволод та Святослав рiзнилися за своїми полiтичними симпатiями. Одруження наймолодшого з них – Всеволода – з вiзантiйською царiвною вiдкривало новi можливостi для посилення впливу Вiзантiї на Українi. Осереддям цих впливiв став Переяслав – резиденцiя Всеволода, а згодом його сина Володимира Мономаха. 3вiдти вони ширилися по всiй Русi. Найстарший син Ярослава – Iзяслав – дотримувався виразної прозахiдної орiентацiї, тим бiльше, що володiв захiдними землями. Святослав, який посiдав схiднi Чернiгiвську землю i Тмуторокань, коливався мiж обома напрямами.

Iзяслав докладав чимало зусиль до змiцнення великокняжої влади i в цих намаганнях знайшов пiдтримку київського духовенства на чолi з Феодосiем Печерським. Натомiсть iнша частина духовенства, налаштована провiзантiйськи, симпатизувала його супротивникам. Це протистояння було вiдгомоном складної полiтичної ситуацiї у Вiзантiйськiй iмперiї, де iмператорам доводилося йти на порозумiння з Римом з метою отримання допомоги перед зрослою загрозою туркiв, норманiв та у зв’язку з намаганнями слов’янських народiв отримати незалежнiсть.

Першi спроби зближення з Римом були зробленi iмператором Михаїлом VII (1071-1078). Вiн довго тримав у себе папських легатiв Олександра II i Григорiя VII, проте всi його зусилля i поступки розбивалися об впертiсть патрiархiв, якi у своєму заслiпленнi ненавистю до латинства погоджувалися навiть на втрату полiтичної незалежностi перед магометанами, аби не повернутися до попереднiх стосункiв iз Римом. В той же час вiзантiйськi iмператори намагались утримувати у сферi свого релiгiйного i полiтичного впливу Русь з тим, щоб не допустити її зближення з Римом i 3ахiдною Європою. Особливе занепокоєння Константинополя викликала полiтика Iзяслава.

У 1073 р. знову загострилися стосунки мiж великим князем київським i його молодшим братом. Однiєю з причин було намагання Iзяслава замiнити право сеньйорату (переходу влади до найстаршого брата) правом прямого наслiдування (переходу влади до найстаршого сина). Ця реформа в поєднаннi з коронуванням великого князя королiвською короною – символом неподiльностi влади i держави – могла б сприяти збереженню полiтичної єдностi держави Рюриковичiв. Отримати корону в тiй iсторичнiй ситуацiї можна було тiльки вiд Риму, що значною мiрою i визначало захiдний вектор полiтики київського князя. Позбавлений своїми братами київського престолу, Iзяслав шукав пiдтримки у польського короля Болеслава, проте той, за словами лiтописця, «показа ему путь отъ себе». Бiльш того, Болеслав знайшов порозумiння iз Всеволодом i Святославом та одержав вiд них мiлiтарну допомогу у вiйнi з Чехiєю та Нiмеччиною. Тодi Iзяслав направив свого старшого сина Ярополка, як спадкоємця київського столу, до Риму з метою одержання королiвської корони вiд римського папи. Водночас Ярополк мав поскаржитися на Болеслава за його вiроломство. Сам Iзяслав поїхав до нiмецького короля Генрiха IV (пiзнiше – iмператора), з яким вiн зав’язав стосунки ще ранiше. Зупинившись при королiвському дворi у Майнцi, Iзяслав просив втручання Генрiха IV на свою користь. Проте нiмецький монарх, хоча вiн i цiкавився руськими справами, переживав того часу полiтичну скруту через повстання саксонцiв i початок конфлiкту з папою Григорiєм VII (Гiльдебрандом) за право iнвеститури нiмецьких єпископiв. Генрiх IV обмежився лише дипломатичним посередництвом, вiдрядивши до Києва посольство з вимогою до Святослава вiддати Iзяславовi загарбаний великокняжий стiл. Проте сталося так, що на чолi нiмецького посольства опинився трирський препозит Буркгард, сестра якого Ода була Святославовою княгинею. Тому, незважаючи на грiзнi слова Генрiха IV, Святослав й надалi залишився у Києвi, а нiмецькi посли повезли з далекої руської столицi багатi дарунки своєму королю. Втiм, iстотним наслiдком посольства було припинення Святославом воєнної допомоги Польщi проти Нiмеччини.

У цiй ситуацiї Iзяславовi залишалося тiльки звернутися безпосередньо до Риму. На папському престолi в той час перебував Григорiй VII – людина, що протягом 30 рокiв готувала справу оновлення латинської церкви, яке згодом отримало назву григорiанської реформи. У своїй дiяльностi папа спирався на так званий клюнiйський рух, що виник у католицькiй Європi на початку XI ст. i ставив своєю метою перетворення захiднохристиянської церкви на централiзовану структуру на чолi з папою, надiленого мiцною владою. Клюнiйці вимагали скасування практики призначення церковних iєрархiв iмператорами i надання їм ленiв, торгiвлi церковними посадами (так званих симонiй).

На синодi, скликаному в Римi 1074 р., Григорiй VII запровадив суворi покарання для духовенства за порушення целiбату, а також за продаж i купiвлю церковних посад (симонiю). Вiруючим було заборонено приймати причастя вiд жонатих або користолюбних священикiв. Навеснi 1075 р. Григорiй VII сформулював свою програму в короткому документi «Диктат папи», де вмiщувались головнi тези доктрини середньовiчного папства. Ось деякi з них: «найменування «папа» вiдноситься тiльки до римського єпископа», «тiльки папа має владу призначати i коронувати iмператора», «нiхто не має права називатися вселенським єпископом». Отже, навiть свiтська влада мала бути пiдпорядкована тому, хто називався «намiсником Бога на землi». Папа Григорiй VII розпочав тривалий процес боротьби папства з германськими iмператорами, який завершився Вормським конкордатом (1122). Вiн позбавляв iмператорiв права призначати єпископiв та абатiв, проте зберiгав право надавати їм земельнi володiння пiсля обрання їх духовенством. В цiлому протягом XI-XIII ст. папство виявилося полiтичне сильнiшим за iмператорiв.

Прибуття Ярополка Iзяславича до Риму з метою отримання королiвської корони та можливiсть виступити посередником у конфлiктi Iзяслава з Болеславом польським давали Григорiю VII прекрасну нагоду продемонструвати європейському свiтовi свою зверхнiсть над свiтськими володарями. Григорiй доручив з’ясувати справу з Iзяславовими скаргами i в листi до Болеслава звелiв йому повернути київському князевi майно, яке Болеслав узяв за обiцяну допомогу. Звертаючись також з листом до «короля Русiв Димитрiя» (Iзяслава), папа повiдомляв його про коронування Ярополка i що зробив це з «любовi i щирого бажання, щоб св. Петро просив за вас у Бога та мав вас самих, ваше королiвство i все ваше добро у своїй опiцi». Далi вiн запевняв Iзяслава у всебiчнiй пiдтримцi апостольської столицi та iнформував про своє посольство, яке мало викласти деталi, що над ними обидвi сторони вестимуть переговори. Про певну стабiльнiсть зв’язкiв Iзяслава з Римом свiдчить характерна деталь: папа зазначає, що у складi посольства перебуває знаний i вiрний князю приятель. I, мабуть, найголовнiшим є те, що в листi папи вiдсутня будь-яка згадка про церковне роз’єднання Київської Русi з католицькою церквою. З цього можна зробити висновок, що Київ не пiшов безоглядно за Вiзантiєю у її розривi з Римом i вiдчував ще релiгiйну спiльнiсть iз Заходом всупереч офiцiйному акту про подiл церков. Маючи за собою пiдтримку такого церковного авторитета як Феодосiй Печерський, Iзяслав не приймає розриву 1054 р. У зв’язку з цим стає зрозумiлим його конфлiкт з митрополитом-греком Юрiєм, який не визнавав культу святих Бориса i Глiба i виступав проти загального домагання канонiзацiї княгинi Ольги та князя Володимира. У 1072 р. митрополит виїхав до Грецiї й бiльше не повернувся; по собi вiн залишив написаний у вiзантiйському дусi полемiчний твiр проти католицької церкви «Стязанье съ латиною», який спричинив непорозумiння мiж ним i князями.

Про тiснi взаємини Києва i Риму в цей перiод свiдчить так званий «Кодекс Гертруди», або Трирський Псалтир, прикрашений високохудожнiми мiнiатюрами. На однiй з них зображено поклонiння Ярополка, його дружини Iрини i матерi Гертруди святому Петровi, на другiй – коронацiю самим Iсусом Христом королiвської пари, за якими видно постатi апостола Петра i святої Iрини i написи: «Ярополк-Петро та Iрина».

Успiшним виявилось посередництво папи мiж Iзяславом i Болеславом, що сприяло нормалiзацiї стосункiв мiж Руссю i Польщею. Приблизно в цей перiод Iзяслав подарував митрополичiй кафедрi у Гнєзно дорогоцiнну палицю та мощi святих з вiдповiдним латинським написом. Болеслав, який тодi ж одержав королiвську корону, зобов’язався допомогти Iзяславовi повернути київський стiл. Таким чином, пiсля смертi Ярослава Україна-Русь опинилася в колi європейських держав, якi пiдтримують з нею найтiснiшi взаємини.

Цi зв’язки iз Захiдною Європою не переривалися i в часи князювання Всеволода, хоча той був одружений з вiзантiйською царiвною. До встановлення контактiв з Києвом прагнув антипапа Климент III, який намагався досягнути вiдновлення церковної єдностi i, враховуючи, мабуть, досвiд взаємин Григорiя VII та Iзяслава Ярославича, шукав шляхiв до неї через Київ. Вiн вiдрядив до руської столицi посольство на чолi з кардиналом Григорiєм, яке мало порушити питання про об’єднання обох церков. Безперечно, що ця акцiя вiдбувалася з iнiцiативи нiмецького iмператора Генрiха IV, який виступив iнiцiатором обрання папою Климента III (равеннського архiєпископа Гвiберта) тридцятьма германськими архiєпископами i послуговувався ним у своїх полiтичних iнтересах. Зважаючи на позицiю князя, толерантного до захiдної культури i зв’язаного родинними i шлюбними зв’язками iз захiдними династами, тодiшнiй київський митрополит грек Iван II не дав вiдверто негативної вiдповiдi Клименту III. Разом з тим, вiн переадресував його константинопольському патрiарховi, посилаючись на свою некомпетентнiсть. Iван II виявив себе як послiдовний прихильник орiєнталiзацiї руської церкви i супротивник будь-яких контактiв iз захiдним свiтом. Про це свiдчать його «Правила церковьная отъ святыхъ книгъ в кратьце», написанi у формi вiдповiдей на запитання «чорноризця Якова». В них, зокрема, зазначалося, що князям є рiччю недостойною i дуже поганою видавати своїх дочок за представникiв народiв, якi причащаються опрiсноками, а тi князi, що погоджуються на такi подружжя своїх дiтей, мусять пiдпадати пiд церковну кару.

Звичайно, такi застереження не могли не викликати непорозумiнь мiж княжим двором i грецькими блюстителями чистоти православ’я, що намагалися звузити масштаби захiдноєвропейських контактiв Русi-України. На практицi київськi князi мало зважали на цi чисто вiзантiйськi настанови поставлених Константинополем київських iєрархiв.

Яскравим прикладом був сам Всеволод, який вдруге одружився з католичкою i мав своїми свояками королiв Францiї, Норвегiї, Угорщини, Польщi та Саксонiї. Його дочка Євпраксiя ще молодою дiвчиною була видана за маркграфа саксонського Генрiха Довгого (1084). У 1089 р., пiсля його смертi, вона одружилася з нiмецьким iмператором Генрiхом IV, який коронував її iмператорською короною. Цей шлюб продовжує довгу традицiю полiтичних, економiчних i культурних контактiв мiж Руссю та Нiмеччиною, започаткованих ще першими Рюриковичами. Згаданий шлюб, вiдповiдно до звiсток нiмецьких хронiк, виявився нещасливим. Генрiх IV пiд час боротьби з папою навiть ув’язнив свою молоду дружину у Веронi, проте Євпраксiя-Адельгейда втекла iз в’язницi до маркграфинi тосканської Матiльди, яка була головним ворогом iмператора. Пiд впливом останньої папа Урбан II засудив Генрiха IV на соборi у Констанцi, а згодом у П’яченцi – за знущання над дружиною. Євпраксiя повернулась до Києва, постриглася в черницi i померла на своїй батькiвщинi у 1109 р. Подiї, пов’язанi з драматичною долею дочки київського князя, тривалий час були в центрi уваги всiєї Європи.

Роздiл III. Феодальна роздробленiсть. Галицько-Волинська держава та її зв’язки з країнами центральної Європи

§ 1. РОЗВИНУТЕ ФЕОДАЛЬНЕ СУСПIЛЬСТВО В ЗАХIДНIЙ ЄВРОПI. УТВОРЕННЯ НАЦIОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ

Передумови зміцнення королівської влади.3 кiнця XI ст. в Захiднiй Європi починається процес подолання феодальної роздробленостi. Становлення i розвиток мiст як центрiв ремесла i пов’язане з цим порушення натурального характеру феодального господарства супроводжувались формуванням бюргерства, зацiкавленого у змiцненнi централiзованої держави i лiквiдацiї феодальної замкнутостi. Його iнтереси об’єктивно збiгалися з iнтересами королiвської влади, що прагнула лiквiдацiї незалежного становища великих сеньйорiв i утвердження централiзованої системи управлiння. Короля пiдтримувало i земельне дворянство – середнi i дрiбнi феодали, зацiкавленi в стабiльностi внутрiшнiх вiдносин i можливостi безперешкодно користуватися земельною власнiстю.

Зрештою, лiквiдацiї згубних наслiдкiв поширення феодальних iнституцiй i їх деструктивного впливу на церковне життя прагнув Рим, хоча у боротьбi за оновлення церкви йому довелося витримати тривалу боротьбу зi свiтською владою. В умовах панування феодальної системи єпископства i абатства перетворилися на лени i роздавались як будь-якi iншi лени. Iнвеститура прирiвнювалась до решти бенефiцiїв; їхня чи не єдина вiдмiннiсть полягала у тому, що сеньйор разом з мечем вiддавав єпископу хрест i пастирське кiльце. Таким поєднанням зi свiтськими iнституцiями церква вiддавалась феодальнiй сваволi. Купiвля за грошi була головним способом одержання церковних посад, пов’язаних з володiнням землями. В результатi рицарi, перетворюючись на духовних осiб, залишались тими самими рицарями у своєму повсякденному способi життя. Вони їздили верхи з митрою на головi, служили в латах, брали участь у битвах з молитвою i благословляли, наносячи удари.

Надзвичайно серйознi наслiдки в суспiльно-полiтичному життi Європи мала боротьба, що розпочалася мiж германським iмператором Генрiхом IV i папою Григорiєм VII з приводу iнвеститури. Григорiй VII фактично повернув свободу дiй папству, яке в Римi стало нiби леном Германської iмперiї. Вiн звiльнив захiдну церкву вiд цiєї залежностi, заборонивши усiм свiтським володарям iнвеституру хрестом i кiльцем, що служили емблемою духовної влади i тому могли бути наданi лише уповноваженим папи. Переслiдуючи священикiв, що купували мiсця, спостерiгаючи за сумлiннiстю церковних обрань, папа енергiйно повертав церквi її призначення.

У це протистояння, як ми бачили, включились i спадкоємцi Ярослава Мудрого, що сприяло активнiй iнтеграцiї України в європейський полiтичний процес.

Боротьба за iнвеституру мiж папством i свiтською владою завершилася Вормським конкордатом, що став компромiсом бiльше вигiдним папi, нiж iмператору, оскiльки змiцнював владу папи над єпископами на шкоду владi iмператора. Останнiй вiдмовлявся на користь папи вiд духовної iнвеститури (хрестом i кiльцем) i пiдтверджував непорушнiсть канонiчного обрання i висвя-чення прелата. Разом з тим, iмператор мав право бути присутнiм при обраннi єпископiв i абатiв на територiї Германського королiвства i надавати обраному свiтську iнвеституру (скiпетром). В iнших частинах iмперiї, зокрема в Iталiї, його прерогативи iстотно звужувались.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 7 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 9 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.