ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 9 сторінка

Таким чином, церква першою скористалася слабкiстю королiвської влади в умовах феодальної роздробленостi, прагнучи пiднести свою могутнiсть i свiй авторитет у середньовiчному суспiльствi. Вона спробувала змiцнити свою свiтську владу i пiдпорядкувати королiв папi. Повернення єпископiв до покори римському престолу, страх свiтських монархiв перед заборонами i вiдлученнями вiд церкви пiсля Каносси Генрiха IV спонукали папство до дальших крокiв у здiйсненнi теократичних планiв. Розпочалася тривала боротьба iмператорiв i папства, в яку була втягнута вся середньовiчна Європа.

Саме в цей перiод починається доба хрестових походiв. Вони вiдволiкають у далекi країни значну кiлькiсть сеньйорiв, причому багато з них не повернулося на батькiвщину. Виїзд великих феодалiв, участь рицарства у далеких походах вимагали вiд них значних витрат, продажу своїх володiнь i привiлеїв. Це вело до перемiщення матерiальних нагромаджень, чим скористався середнiй мiський прошарок, який активно формувався у незалежний стан. На цей прошарок згодом могла спертися королiвська влада.

Королівська влада у Франції.На початку XII ст. починається змiцнення королiвської влади у Францiї. Додатковим фактором тут стало порозумiння, якого досягли першi Капетинги у своїх вiдносинах iз церквою. Вони одразу виявили себе її «охоронцями», що дало змогу французьким королям долати анархiю менших сеньйорiв, насамперед, у власному доменi. В цьому контекстi варто ще раз згадати дiяльнiсть Анни Ярославни – дружини французького короля Генрiха I i фактичного регента її малолiтнього сина-короля Фiлiпа I. Вона активно опiкувалася французьким церковним будiвництвом, її прiзвище зафiксоване в дипломi, виданому королем 12 липня 1058 р. монастирю Сент-Мар-де-Фосе; 5 серпня того ж року вона пiдтверджує дарунок свого чоловiка на користь абатства Аснон. У травнi 1059 р. Анна видає опiкувальний документ одному з монастирiв в Туренi; пiдтверджує передачу церкви Святої Марiї, названу Villa Mile, ченцям абатства в Куломбi, а також диплом Генрiха I монастирю Святого Мартiна. Нарештi, у Санлiсi поблизу Парижа Анна заснувала монастир Святого Вiкентiя i увiльнила його вiд будь-якої свiтської юрисдикцiї, окрiм королiвської. Анна поселила в ньому ченцiвавгустинцiв, i монастир проiснував аж до часiв Великої Французької революцiї. Нарештi, останнiй iз збережених донаторських i фундацiйних дипломiв вмiщує дарчу двох будинкiв для абатства Святого Кристина Великого в Суассонi з власноручним кирилiчним пiдписом Анни (1063).

Усе це сприяло встановленню доброзичливих стосункiв мiж французькою монархiєю i Римом саме в той час, коли визрiвав конфлiкт мiж папством i нiмецьким iмператором. У 1059 р. папа Миколай II надсилає Аннi листа, сповненого похвали «її вiрностi, добродiйностi i всяких чеснот, якими вона прикрашала свою королiвську достойнiсть».

Звичайно, мiж королями i папством iснували певнi суперечностi, викликанi прагненням французької монархiї пiдпорядкувати духовенство королiвськiй юрисдикцiї. Проте папам, що вели боротьбу з iмператорами Священної Римської iмперiї, доводилося зважати на розстановку полiтичних сил i додержуватись мирних стосункiв зi свiтськими володарями Францiї. Цiлком можливо, що й Анна, яка була носiєм київської традицiї толерантних взаємин мiж церквою та державою, активно сприяла утвердженню приязнi мiж папським престолом i французькими королями. Цi добрi стосунки протримались аж до 1296 р.

Таким чином, у Францiї склалися належнi передумови для змiцнення королiвської влади. Вона посилилась за часiв Людовика VI (1108-1137), насамперед – у королiвському доменi, де вдалося покласти край сваволi дрiбних сеньйорiв. Посилення Капетингiв тривало за Фiлiпа II Августа (1180-1223), Людовика IX (1226-1270) i Фiлiпа IV Красивого (1285-1314). Одна за одною до королiвського домену прилучаються провiнцiї Нормандiя, Мен, Анжу, частина Пуату, якими володiла Анжуйська династiя або династiя Плантагенетiв (з 1154 р. остання прибрала до своїх рук i англiйський престол). Пiд час хрестового походу на пiвдень Францiї проти так званої альбiгойської єресi було приєднано графство Тулузу. В другiй чвертi XIII ст. королiвський домен став у кiлька разiв бiльшим за будь-яке з великих феодальних володiнь у Францiї.

Фомування станової монархії в Англії.В Англiї змiцнення феодальних вiдносин пов’язане з нормандським завоюванням. Новi феодальнi землевласники, якi одержали опанованi землi безпосередньо вiд Вiльгельма Завойовника, були тiснiше пов’язанi з королiвською владою васалiтетом, нiж на континентi. Вимушенi згуртуватися у завойованiй країнi навколо свого короля i додержувати суворої дисциплiни, щоб зберегти набутi володiння, нормандськi сеньйори лише одного разу у XIII ст. виступили проти королiвської влади. В Англiї не утворилися великi територiальнi князiвства, що могли б досягти такої незалежностi, як у Францiї. Оскiльки роздавання завойованих земель вiдбувалося поступово, мiрою їх конфiскацiї у англосаксiв, нормандськi барони не створили iз своїх володiнь суцiльних територiй. Англiйськi королi добилися складання собi присяги на вiрнiсть не тiльки вiд великих феодалiв, але й вiд рицарiв, зобов’язавши усiх на їхню вимогу вiдбувати вiйськову службу. В результатi нормандського завоювання в Англiї була утворена розвинена централiзована вiйськово-феодальна система iз сильною королiвською владою. В другiй половинi XII ст. з утвердженням на англiйському престолi Генрiха II Плантагенета (1154-1189) королiвська влада ще бiльше змiц-нiла. Новому монарховi вдалося успiшно подолати феодальнi мiжусобицi, якi виникли пiд час боротьби за англiйську корону. До складу англiйських володiнь увiйшло чимало земель у Францiї, що належали там Плантагенетам. Особливiстю розвитку середньої феодальної верстви в Англiї було те, що її представники – рицарi – виявились втягнутими в активну господарську дiяльнiсть. Це обумовило вiдсутнiсть в англiйському дворянствi станових рис замкнутостi, властивих феодалам Францiї i Нiмеччини. Кожен вiльний власник землi, незалежно вiд його походження, маючи 20 фунтiв стерлiнгiв рiчного доходу, мiг прийняти звання рицаря i увiйти до складу дворянства.

Англiйськi дворяни, як i мiська та сiльська верхiвки, були зацiкавленi у зменшеннi королiвських поборiв i, водночас, в обмеженнi сваволi великих феодалiв, а також у розвит-ку внутрiшнього ринку. На грунтi спiльних iнтересiв вiдбувалося полiтичне зближення цих станiв, що визначило весь дальший розвиток Англiї. Хоча середнi прошарки англiйського суспiльства й були зацiкавленi у дальшiй централiзацiї держави, проте вони намагались обмежити королiвську владу, яка своїм сильним апаратом посилювала тиск на всi верстви населення. В результатi, коли могутнi англiйськi барони пiдняли повстання проти короля Iоана Безземельного (1199-1216), рицарство i городяни, якi завжди пiдтримували короля проти баронiв, на цей раз опинилися на боцi останнiх. Особливо невдоволеними королiвською владою були мiста, обкладенi так званою тальєю – довiльним податком, що його мiг збирати король з мiст.

У червнi 1215 р. Iоан Безземельний був змушений пiдписати «Велику хартiю вольностей», в якiй задовольнив вимоги повсталих. Її значення полягало в тому, що вона дала початок утвердженню правових вiдносин у захiдноєвропейському суспiльствi, чiтко зафiксувавши права феодалiв, городян i обмеживши королiвську сваволю. Одна зi статей Хартiї проголошувала особисту свободу. Не допускалося затримання i ув’язнення вiльної людини iнакше, як за рiшенням суду рiвних осiб. Пiсля тривалого протистояння рiзних полiтичних сил англiйського суспiльства мiж ними було досягнуто компромiсу. Парламент, започаткований пiд час громадянської вiйни 1263-1265 рр., склався остаточно в перiод правлiння Едуарда I (1272-1307). В ньому були представленi як великi феодали – барони, так i дрiбнi – рицарi, а також городяни. Таким чином, в Англiї розпочалося формування централiзованої феодальної монархiї iз становим представництвом.

У 1297 р. Едуард I видав «Пiдтвердження Хартiї», згiдно з яким король зобов’язувався не накладати нiяких податкiв, не отримавши дозволу парламенту. В серединi XIV ст. англiйський парламент сформувався як двопалатний представницький орган; у верхнiй палатi – палатi лордiв – засiдали свiтськi i духовнi магнати, у нижнiй – палатi громад – представники рицарiв i громадян.

Германська імперія.Тодi як у Францiї й Англiї розвинутий феодалiзм сприяв формуванню централiзованих монархiй, у Нiмеччинi силою цiлої низки причин полiтична роздробленiсть продовжувала посилюватись. У своєму розвитку феодальних вiдносин Нiмеччина iстотно вiдставала вiд Францiї й Англiї. Якщо Францiя, де феодалiзм набув значного розвитку, в Х ст. вже була роздробленою на безлiч великих i дрiбних феодальних володiнь, то Нiмеччина подiлялася лише на кiлька герцогств i являла собою єднiсть, що на перших порах забезпечувало їй воєнну перевагу над iншими європейськими монархами. Нiмеччина, мабуть, довше за iншi країни Захiдної Європи залишалася вiрною пам’ятi Карла Великого й ефемерним iдеям iмперської єдностi. В цьому її володарi нагадують київських князiв Мономахового дому, якi прагнули будь-що затримати неминучий розпад полiетнiчної Київської Русi. Як вже зазначалось, Оттон I у 962 р. вiдновив у Римi церемонiю коронування часiв Карла Великого i поновив iмперiю, щоправда у значно вужчих межах, нiж вона була за його знаменитого попередника.

До її складу в XII ст. входили землi власне Германського королiвства – Саксонiя, Фризiя, Тюрiнгiя, Франконiя, Швабiя, Баварiя i Лотарингiя, новозахопленi – маркграфство Австрiя, Штирiя, Каринтiя, Крайна, а також територiя розселення лужицьких сербiв мiж Одером та Ельбою. У васальнiй залежностi вiд iмперiї перебували Чеське королiвство, Ободритська держава (з кiнця XII ст.), Пiвнiчна i Середня Iталiя (Ломбардiя i Тоскана) та Бургундiя (з середини XI ст). У XIII ст. нiмцi захопили Помор’я (мiж Одером i Вiслою), територiю розселення пруссiв (мiж Нижньою Вiслою i Нiманом), а також землi курiв, леттiв, естiв i лiвiв у басейнi Захiдної Двiни i по берегах Ризької затоки до берегiв Чудського озера. З кiнця XII ст. i до середини XIII ст. iмперiї належало Сицилiйське королiвство, що складалося з Апулiї, Колабрiї i Сицилiї. Усi цi країни мали свою економiчну i культурну специфiку й iстотно вiдрiзнялися рiвнем i характером суспiльного розвитку.

Мiж тим, розвиток феодалiзму призвiв до розпаду самої Нiмеччини на численнi феодальнi володiння. Полiтичне роздроблення країни, посилення влади феодалiв вiдбувалося за рахунок iмператорської влади. Одним з факторiв її послаблення були намагання оволодiти Iталiєю, що виснажувало сили iмператорiв i тим збiльшувало самостiйнiсть великих iмперських князiв. У своїх iталiйських походах iмператори зiткнулися з папством, яке виношувало честолюбнi плани пiдпорядкування собi свiтської влади. Суперництво мiж Римом та iмператором, яке виникло iз суперечок за iнвеституру (1073), продовжилось у XII ст. мiж Фрiдрiхом I Барбароссою (1152-1190) i папою Олександром III, у XIII ст. – мiж Оттоном Бруксвiкським (1198-1218) i Iнокентiєм III i завершилося повною поразкою Гогенштауфенiв пiсля драматичних колiзiй боротьби мiж Фрiдрiхом II (1212-1250) та Iнокентiєм IV.

Проте i папство вийшло з цiєї боротьби iстотно послабленим. Через кiлька рокiв пiсля свого короткотривалого торжества папство опинилось в руках короля Францiї Фiлiпа Красивого, який зумiв скористатися з послаблення своїх полiтичних супротивникiв. Таким чином, боротьба папства й германських iмператорiв мала негативнi наслiдки для обох сторiн. Настав тривалий перiод занепаду iмператорської влади. Германськi iмператори у своїх намаганнях змiцнити особисте становище фактично перетворилися на звичайних князiв Нiмеччини, що прагнули розширити власнi володiння в iнших країнах. Так, Гогенштауфени прагнули пiдкорити Iталiю та Сицилiйське королiвство, Габсбурги розширювали свої спадковi володiння за рахунок слов’янських земель на пiвденному сходi, Люксембурги стали королями Чехiї.

Полiтичне роздроблення Нiмеччини було також зумовлене специфiкою розвитку її мiст. Оскiльки мiста тут розвивалися насамперед завдяки зовнiшнiй транзитнiй торгiвлi, це менше пов’язувало мiськi верстви з внутрiшнiми соцiально-економiчними процесами, розвитком внутрiшньої торгiвлi, нацiонального ринку. Так, придунайськi i верхньорейнськi мiста були зв’язанi торговими шляхами з Iталiєю, а решта рейнських мiст – з Францiєю. Мiста мiж Рейном i Ельбою торгували з Фландрiєю, а також зi слов’янами на сходi. Таким чином, зростання ремiсничого виробництва, мiст i торгiвлi не привели до змiцнення загальнонiмецьких ринкових зв’язкiв. Формування нiмецького бюргерства в результатi не супроводжувалось їх полiтичною консолiдацiєю навколо певного центру i не сприяло посиленню королiвської влади i полiтичнiй єдностi країни, як у Францiї чи Англiї. Германськi iмператори вiдчували гостру потребу пiдтримки мiст у боротьбi з сеньйорами i надавали їм право самоврядування; привiлейованi мiста ставали iмперськими мiстами. Тимчасова лiквiдацiя iмператорської влади зробила їх ще бiльш незалежними, оскiльки вони втратили свого єдиного сюзерена. В перiод мiжкоролiв’я мiста уклали мiж собою союзи для забезпечення торгових шляхiв, мореплавання тощо. Найбiльшим з них був пiвнiчнонiмецький Ганзейський союз.

Схожим був розвиток мiст в Iталiї, для якої була характерною наявнiсть древнiх традицiй мiського самоврядування. Дуже рано звiльнившись вiд влади сеньйорiв, деякi iталiйськi мiста вiдiгравали надзвичайно важливу полiтичну роль, причому розмах їхнiх торгових зносин значно перевершував торговельну активнiсть iнших європейських мiст. Разом з тим, поряд з такими великими торговельними центрами, як Венецiя, Генуя i Пiза, низка мiст Середньої i Пiвнiчної Iталiї – зокрема Мiлан та Флоренцiя – стали важливими центрами ремiсничого виробництва. Розмаїтим був полiтичний устрiй iталiйських мiст. Мiська олiгархiчна знать Венецiї, наприклад, складалася з великих землевласникiв i оптових торговцiв, якi обирали голову мiста-республiки – дожа. Дож мав довiчну владу; з часом вона дедалi бiльше залежала вiд Великої ради, члени якої з кiнця XIII ст. стали незмiнними, а їх посади – спадковими. У Флоренцiї утвердився бiльш демократичний устрiй. Наприкiнцi XII – на початку XIII ст. у полiтичне життя мiста активно включаються широкi верстви купцiв i ремiсникiв, що вiдтiснили вiд управлiння так званих «грандiв». В кiнцi XIII ст. їхня влада була остаточно зломлена. До верховного органу управлiння – сеньйорiї – увiйшла цехова верхiвка; феодальнi фамiлiї та гранди були позбавленi полiтичних прав.

Соцiальна боротьба мiж феодалами i буржуазiєю, яка точилася в iталiйських мiстах, привела в, деяких iз них до встановлення тиранiї феодальних фамiлiй: у Мiланi – Вiсконтi, Феррарi – д’Есте, Веронi – Скалiгерi тощо. Суперечностi в мiстах ускладнювались боротьбою iмперiї i папства, що викликало утворення двох партiй: гiбелiнiв – прихильникiв нiмецького iмператора i гвельфiв (iталiйська видозмiна фамiлiї баварських герцогiв Вельфiв – противникiв Гогенштауфенiв) – прихильникiв папства. Причому гiбелiнам спiвчувала здебiльшого мiська знать, що вийшла з феодальних родiв, гвельфам – вищий прошарок городян, багатi купцi й лихварi.

В результатi такого гострого переплетiння соцiальних, економiчних i полiтичних суперечностей мiста Iталiї, якi вiдiгравали виключну роль у розвитку країни, виявились ще менш зацiкавленими у її полiтичнiй єдностi. Впродовж усього перiоду середньовiчної iсторiї i за нових часiв Iталiя залишалася полiтичне роздробленою.

Таким чином, Захiдна Європа вiдкинула спроби об’єднання на принципах, встановлених iмперiями стародавнього свiту. Вона не бажала нi панування германських iмператорiв, що намагались утвердити свою владу в межах Захiдної Римської iмперiї, нi панування папського унiверсалiзму.

Європейське суспiльство не дозволило нiкому себе пiдпорядкувати, i дух незалежностi, почуття iндивiдуальностi, нацiональний патрiотизм зрештою рiшуче взяли гору над пасивною покорою народiв, культивованою древньою Римською iмперiєю. Iз, здавалося б, зовсiм дезiнтегрованого феодального суспiльства i мороку раннього середньовiччя пiдносилась нова Європа у всiй розмаїтостi нацiональних державних утворень та культурних надбань народiв. Це нацiональнокультурне i полiтичне розмаїття стало однiєю з визначальних рис нової цивiлiзацiї, що безперервно оживлювалась творчим змаганням народiв, кожен з яких надавав новiй європейськiй будiвлi своїх неповторних рис. Україна-Русь була складовою цього процесу.

Розпад Київської держави.У серединi XII ст. розгорнулася боротьба за Київ мiж двома найбiльш сильними претендентами – онуком Володимира Мономаха Iзяславом II Мстиславичем i його сином Юрiєм Володимировичем Довгоруким. Iзяслав II був однiєю з визначних постатей середньовiчної iсторiї України. Вихований у традицiях свого дiда, вiн прагнув вiдiгравати таку саму визначну роль у полiтичному життi Русi-України. Проте, на вiдмiну вiд Володимира Мономаха, Iзяслав виявився противником Константинополя i провiдником захiдних впливiв. Його дядько Юрiй залишався вiрним вiзантiйськiй орiєнтацiї. Талановитий воєначальник, Iзяслав користувався повагою своєї дружини, в якiй, напевно, з iнiцiативи прихильного до захiдної культури князя, культивувалися захiдноєвропейськi рицарськi звичаї. Галицько-Волинський лiтопис, зокрема, згадує, що пiд час перебування союзника Iзяслава польського короля Болеслава Кучерявого у Луцьку король «пасував мечем», тобто висвятив у рицарi багатьох боярських синiв.

На тлi династичного розколу Мономахового дому i розгорання гострого антагонiзму мiж Пiвденною Руссю i Володимиро-Суздальською землею романтична постать Мономахового онука яскраво контрастує зi схильним до невиправданої жорстокостi, прагматичним Юрiєм Довгоруким. Ненависть, що мала мiсце мiж дядьком i племiнником, спричинила гостру боротьбу i створення двох коалiцiй, якi втягнули у вир протистояння кiлька європейських країн. На боцi Iзяслава були одружений з його сестрою Єфросинiєю угорський король Гейза II, польський король Болеслав Кучерявий, чеський король Владислав II, нiмецькi Вельфи, Роджер II сицилiйський. Юрiя пiдтримувала Вiзантiя i Гогенштауфени. У першiй фазi боротьби успiх супроводжував Юрiя Довгорукого, проте Iзяслав зрештою зумiв утвердитись у Києвi i нейтралiзував небезпечного суперника. У 1154 р. Iзяслав помер i з його смертю згас останнiй спалах старокиївського блиску.

У 1155 р. київським князем став Юрiй Довгорукий, який залишив у своїх руках i Володимиро-Суздальську землю. Суздальська князiвська гiлка, а також династiя чернiгiвських князiв повели запеклу боротьбу з нащадками Мстислава Мономаховича, що прагнули зробити Київ своїм виключним володiнням. Вiдсутнiсть чiткого порядку наслiдування, постiйне зiткнення принципу успадкування влади по прямiй лiнiї (вiд батька – до сина) з принципом родового старшинства (вiд старшого брата – до молодшого i лише пiсля молодших дядькiв – до старших племiнникiв) призвели до того, що майже вся друга половина XII ст. пройшла у безперервних змiнах князiв на київському столi. Вони супроводжувались жорстокими вiйнами з перемiнною участю на боцi рiзних сторiн половецьких ханiв. Кiлька разiв зазнавав страшних погромiв i сам Київ; зрештою, столиця i Київська земля поступово занепадають. Пiд тиском постiйних наскокiв кочовикiв населення залишало насидженi мiсця. Внаслiдок руйнацiї пiвденних i схiдних шляхiв, рухатись якими ставало дедалi небезпечнiше, занепала торгiвля. Вiдокремлення земель колишнiх київських провiнцiй, де сформувалися свої сильнi центри i куди мiгрувало багато торговцiв, ремiсничих i вiйськових, також негативно позначилося на становищi Києва.

Частину «Руської землi» ще з найдавнiшого перiоду Київської держави (VI- IX ст.) становило Чернiгово-Сiверське князiвство. Чернiгiвському князiвству належали також частково землi радимичiв i в’ятичiв. Його пiвнiчно-схiдна межа доходила майже до Москви. В серединi XII ст. вiд нього вiдокремлюється Сiверська земля з Новгородом, Путивлем, Рильськом та Курськом на Сеймi, де утворюється самостiйне князiвство. В обох князiвствах правила династiя Ольговичiв. Вiдомий герой «Слова про похiд Iгоря» – новгород-сiверський князь Iгор Святославич мав свого часу тiснi стосунки з половецьким ханом Кончаком i разом з ним та Кобяком ходив на Київ. А через якийсь час вiн вже воював з Кончаком. У 1185 р. Iгор Святославич зазнав поразки вiд половцiв i опинився у полонi, звiдки йому вдалося втекти навеснi 1186 р. У 1199 р. вiн став великим князем чернiгiвським.

Розпад Київської iмперiї, а також активiзацiя боротьби мiж Римом i Константинополем у Схiднiй Європi ускладнили ситуацiю в Київськiй митрополiї. Виникнення фактично самостiйних держав створювало передумови також i для розпаду митрополiї. В нiй визрiвала криза, з’являлися суто полiтичнi мотивацiї в дiях митрополита i єпископiв. Митрополит-грек Михаїл (1131-1145) почав ставити на єпископства в пiвнiчних князiвствах грекiв i пiдтримував полiтику князiв провiзантiйської орiєнтацiї. Але на пiвднi вiн був змушений погодитися з призначенням єпископами священикiв мiсцевого походження. Одночасно в митрополiї було розгорнуто пропаганду проти Риму i захiдних християн, про що свiдчить поява «Слова о вiрi християнськiй i латинськiй». На початку 40-х рр. XII ст., коли у Києвi князював Всеволод II – противник Вiзантiї i прихильник унезалежнення русько-української церкви, мiж ним i митрополитом-греком весь час точилася боротьба. Вона закiнчилася тим, що 1145 р. останнiй був змушений залишити Київ i виїхати до Вiзантiї.

У церковному життi київської митрополiї, яка обiймала рiзнi держави, сформувалися двi протилежнi течiї. Одна з них – русько-українська – прагнула самостiйностi митрополiї, друга – суздальсько-новгородська – мала вiзантiйську орiєнтацiю. У 1147 р. на пропозицiю князя Iзяслава II у Софiйському соборi було скликано собор єпископiв. Iзяслав, одружений з католичкою – дочкою угорського короля, дотримувався захiдної орiєнтацiї. Учасники собору обстоювали право Києва наставляти собi свого митрополита без попереднього узгодження з Константинополем. Вони обрали й iнтронiзували нового митрополита – українця Клима Смолятича, ченця з Києва. Але його пiдтримували лише єпископи-русини, а єпископи-греки з пiвнiчних єпархiй виступали проти. В. Пашуто вважає, що саме на цьому соборi вiдбувся розкол митрополiї. Пiвнiчнi єпископи вiдмовилися пiдпорядковуватись новому митрополитовi. Це був початок формування двох церков на територiї митрополiї.

У 1156 р. Константинополь, який не погодився з наставленням русина-митрополита, направив до Києва свого митрополита Костянтина. Вiдтодi митрополiя мала двох митрополитiв. Клим Смолятич переїхав жити в Галицько-Волинську землю i надалi пiдтримував князiв антивiзантiйської орiєнтацiї.

У 1157 р. князем Володимиро-Суздальської землi став Андрiй Боголюбський. Вiд цього часу ведеться лiк самостiйному iснуванню незалежного державного органiзму на пiвнiчно-схiднiй околицi Старокиївської держави. Водночас можна говорити i про початок формування двох церков на сходi Європи, кожна з яких мала свiй шлях розвитку.

У 1169 р. суздальський князь Андрiй Юрiйович, зiбравши 12 дрiбних руських князiв, до яких приєднались також половецькi, угорськi, польськi i чеськi загони, рушив на Київ. Пiсля тривалої облоги мiсто впало i зазнало небаченого досi розорення. «И грабиша за два дни весь градъ, Подолье и Гору, и монастыри, и Софью и Десятинную Богородицю, – зазначав лiтописець, – и не бысть помилования никому же... И взяша имhнья множество, и церкви обнажиша иконами и книгами и ризами, и колоколы изнесоша все». Причому сам Андрiй не залишився у Києвi, а посадив там намiсником свого брата Глiба.

У Київськiй землi всю другу половину XII ст. iснувала система дуумвiрiв, тобто двох спiвправителiв. Такими були, скажiмо, Iзяслав Мстиславич та Рюрик Ростиславич – представники, як правило, ворогуючих династiй. Цим київське боярство, яке укладало з ними «ряд», прагнуло досягти вiдносної рiвноваги. Причому один з дуумвiрiв вважався старшим i жив у Києвi, другий – розпоряджався землею i жив у Вишгородi або Бiлгородi. Найбiльш талановитим з них був Святослав Всеволодович (1180-1194), який здiйснював успiшнi походи на половцiв.

Роздроблена i ослаблена Київщина втрачає своє центральне домiнуюче значення. Пiвденна її частина – Поросся, Переяславщина, Посейм’я – зазнає систематичних спустошень з боку половцiв. Київ вже не принаджує сильних князiв, що борються за нього лише з метою не допустити утвердження там якогось iз суперникiв. Тiльки пiсля того, як Київ опинився в руках Святослава Всеволодовича Чернiгiвського, на короткий перiод змiцнилося полiтичне становище давньоруської столицi, активiзувалась антиполовецька боротьба руських дружин пiд його проводом, вiдновилася безпека торговельних шляхiв Русi на пiвдень i пiвденний захiд Європи, що пожвавило економiчне i культурне життя.

Проте розклад київського державного органiзму вже неможливо було зупинити; йшло iнтенсивне утворення нових полiтичних центрiв у вiдокремлених землях, де утверджувалися свої династiї, викристалiзовувалися новi державнi органiзми. Слiд мати на увазi, що розчленування величезних ранньофеодальних iмперiй на кiлька королiвств або князiвств було неминучим етапом розвитку феодального суспiльства. Тому феодальну роздробленiсть не можна трактувати як регрес, рух назад. Ранньофеодальна Київська держава виконала необхiдну в умовах постiйної зовнiшньої загрози функцiю забезпечення первiсних процесiв феодалiзацiї. Полюддя київських князiв стимулювало iнтенсивне вiдчуження додаткового прибутку мiсцевою знаттю у IX-Х ст., що сприяло процесу її «осiдання» на землi, наступу на общину, утвердженню васальних вiдносин у середовищi панiвного класу, iмунних прав рiзних верств тощо. Єдина Київська Русь забезпечила розвиток у своєму складi землям-князiвствам, якi зумiли протягом багатьох десятирiч успiшно вiдбивати натиск кочовикiв, вторгнення захiдних феодалiв, варязьких дружин. Проте величезнi обшири Київської держави не були потрiбнi для забезпечення оптимального розвитку феодального господарства; iснуючi економiчнi механiзми не могли створити мiцних пiдвалин для тривалого iснування iмперiї. Бiльша частина панiвного класу – мiсцеве боярство – потребувало державних структур значно менших масштабiв, тiснiше пов’язаних з мiсцевими потребами, здатними бiльш оперативно забезпечувати йому пiдтримку у боротьбi з селянством. Київська держава у тому виглядi, в якому вона iснувала за Володимира або Ярослава, вже не могла iснувати. Вона розпалася на пiвтора десятки самостiйних князiвств.

Процес феодальної роздробленостi супроводжувався не занепадом культури, а навпаки – бурхливим зростанням мiст, iнтенсивним формуванням нових яскравих проявiв культурного життя у нових полiтичних центрах. Починається iнтенсивне розростання найнижчої верстви феодалiв – дворянства-шляхти, на яке спиралися у своїй дiяльностi мiсцевi князi.

Україна-Русь пiдiйшла до нового етапу свого соцiально-полiтичного i культурного розвитку як одна з найбiльш розвинених країн тогочасної Європи. Прийняття християнства, засвоєння культурних здобуткiв Вiзантiї, що переживала тодi бурхливе пiднесення, дало українському суспiльству могутнiй iмпульс для швидкого соцiально-полiтичного i духовного розвитку. Разом з тим, Київська держава не була iзольована вiд Заходу. Вона зумiла сприйняти як вiзантiйську релiгiйну i культурну традицiю, так i захiдно-європейськi суспiльно-полiтичнi iнститути, пристосовуючи їх до потреб власного життя. Вiзантiйський цезаропапiзм не був тодi сприйнятий Києвом, проте ця система прищепилася у Володимиро-Суздальськiй землi, де вона з часом iнтегрувалася в нову державну органiзацiю, сформовану на зразок орiєнтальної деспотiї Золотої Орди.

У Київськiй Русi – як i в Захiднiй Європi – державна й церковна влади, на вiдмiну вiд Вiзантiї i згодом Московської держави, були роздiленi, причому кожна з них залишалась автономною у своєму розвитку. В державному життi Русь-Україна багато в чому наслiдувала його європейськi форми – культивування договiрних вiдносин, обмеження монархiчної влади князя, територiальну децентралiзацiю близьку до федералiстичних засад, самоврядування мiських громад (вiче) тощо.

Сучаснi порiвняльнi дослiдження еволюцiї форм земельної власностi в домонгольський перiод у руських землях i багатьох країнах Європи дали змогу зробити висновок про спiльнiсть притаманних їм шляхiв генези феодальної системи. Ця спiльнiсть полягає, насамперед, в особливiй, визначальнiй ролi державної влади в становленнi феодалiзму. На противагу так званому «класичному», або «економiчному» шляху генези феодального землеволодiння, характерному для пiвнiчнофранкського суспiльства, шлях «полiтичний», коли держава вiдiграє чи не визначальну роль у становленнi феодального землеволодiння, засвiдчений для Русi i бiльшостi європейських країн – Скандинавiї, Англiї саксонського перiоду, захiднослов’янських i пiвденнослов’янських держав. Сучаснi дослiдники доходять висновку, що всi умови володiння волостями на Русi нагадують iнститут бенефiцiю в Захiднiй Європi. Отримуючи волость, князь був зобов’язаний сюзерену, що надiлив його, особистою вiдданiстю (згiдно з васальним заприсяганням). Сюзерен мав право за невиконання договiрних умов вiдiбрати волость. «Земля» у домонгольськiй Русi – це територiя, на яку поширюється державна влада князя, його юрисдикцiя, що не завжди збiгається з його правами власника. Розподiл волостей є прерогативою старшого князя, який, обiймаючи головний у землi стiл, стає володарем i волостi, що належить столу.

«Державний» характер феодалiзму в Русi полягав у державному пiдпорядкуваннi земельних володiнь, що роздавалися князем вiдповiдної землi не як приватним власником, а як головою держави. У домонгольський перiод iснували двi основнi форми земельної власностi – «жизнь» (алод), тобто повна вiдчужувана власнiсть, що утворювала домен князiв i бояр, i «волость» (бенефiцiй) – власнiсть умовна, тимчасова, невiдчужувана. Разом з тим вже з кiнця XI ст. помiтне прагнення перетворити волость на феод шляхом передачi її у спадщину.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 8 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 10 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.029 сек.