ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 10 сторінка

Пiдпорядкування земельних володiнь державi чи «княжому столу» постiйно викликало князiвськi мiжусобицi, оскiльки державне регулювання за своєю природою передбачає i провокує часту змiну держань. Цими ж причинами пояснюється вiдсутнiсть розгалуженої системи сюзеренiтету – васалiтету в Українi-Русi XII-XIII ст., де феодальнi «сходи» мали, як правило, усього два-три щаблi, на вiдмiну вiд розмаїття захiдноєвропейських форм. Ця скорочена форма васалiтету знову ж таки визначалася державним механiзмом розподiлу волостей, яким володiв великий князь, або пiзнiше – князi окремих земель. Сюзереном виступав великий князь або головний князь землi; решта князiв, що не володiли правом роздачi, були його васалами. Боярськi земельнi володiння залишалися поза цiєю системою (вони називалися «селами», «жизнью»), оскiльки були безумовними. Частi перемiщення князiв, незвичнi для Захiдної Європи, мають своєю причиною своєрiднiсть головної форми княжого землеволодiння. Вона полягала в тому, що великий князь – як надiлений державною владою суверен, а не як приватний власник – володiв правом розподiлу волостей. Тому будь-яка змiна влади в Києвi загрожувала держателям волостей новим перерозподiлом. Саме ця залежнiсть вiдносин землеволодiння i визначала своєрiднiсть проявiв феодальної роздробленостi в Київськiй державi.

Крiм зумовлених розвитком феодалiзму соцiально-економiчних факторiв, у дезiнтеграцiї Київської держави важливу роль вiдiгравав фактор нацiональний. Як i скрiзь в Європi, в її схiднослов’янському ареалi дедалi впевненiше торувала шлях тенденцiя до формування моноетнiчних держав, що вже виразно виявляла себе у захiдному свiтi. Цьому процесовi сприяли масштабнi соцiально-економiчнi i полiтичнi явища, що iстотно вплинули на дальший розвиток європейської цивiлiзацiї.

Хрестові походи.Наприкiнцi XI ст. розпочалися воєнно-колонiзацiйнi походи захiдноєвропейських феодалiв в країни Схiдного Середземномор’я, що дiстали назви хрестових походiв. Вони тривали до кiнця XIII ст. В походах брали участь рiзнi прошарки феодального суспiльства пiд гаслами визволення Гроба Господня у Єрусалимi вiд турок-мусульман, якi на той час захопили Багдадський халiфат, Палестину, значну частину Малої Азiї i перетяли торговельнi шляхи зi Сходу до Босфору. Разом з тим, турки загрожували торгiвлi захiдноєвропейських країн, що везли через Вiзантiю схiднi товари. Ось чому у боротьбу з турками включилася не лише Вiзантiя, а й Захiдна Європа.

Головну силу загонiв хрестоносцiв становило дрiбне рицарство. До активної участi у далеких походах його спонукало перетворення довiчного бенефiцiю на спадковий феод. Оскiльки тепер земля стала переходити вiд батька лише до старшого сина (майорат), у Захiднiй Європi утворився численний прошарок позбавлених феоду рицарiв, що прагнули захоплення нових територiй. Великi сеньйори також шукали для себе земельних володiнь, що забезпечили б їм незалежне становище багатих i впливових володарiв. Активно пiдтримували хрестовi походи iталiйськi мiста, насамперед Венецiя i Генуя. Вони прагнули захопити торговельний шлях до Леванту i, отримавши порти у схiдних землях, вiдтiснити свого суперника Вiзантiю й зосередити у своїх руках всю торгiвлю зi Сходом. Найактивнiшу роль у хрестових походах вiдiгравала римо-католицька церква. До цього її спонукала та сама позицiя феодального власника, що й решту великих феодалiв. Разом з тим, вона керувалась i власними корпоративними iнтересами, зокрема iдеологiчними.

Папство переслiдувало мету посилити свiй вплив на Сходi i розраховувало збiльшити кiлькiсть пiдпорядкованих Риму єпархiй за рахунок схiдної церкви.

В результатi першого походу хрестоносцi здобули Єрусалим i поступово заволодiли значною частиною схiдного узбережжя Середземного моря. Тут було утворено кiлька феодальних держав, найбiльше з яких – Єрусалимське королiвство – включало Палестину i пiвденну частину Сирiї. Номiнальні залежними вiд нього були графство Трiполi, князiвство Антiохiя та графство Едесса. У цих державах знайшла своє класичне вiдтворення феодальна система, що утверджувалася в країнах Захiдної Європи.

Україна-Русь не залишилась осторонь цих важливих мiжнародних подiй середньовiччя. Джерела свiдчать про участь воїнiв Русi у першому хрестовому походi (1096-1099), що згадується у давньоруських лiтописах. Русичi були серед хрестоносцiв Готфрiда Бульйонського (1060-1100), який вiв частину рицарського вiйська вздовж Дунаю, а також брали участь у битвi при Нiкеї – важливiй прикордоннiй фортецi Вiзантiйської iмперiї. У 1099 р. Готфрiд Бульйонський був обраний першим правителем Єрусалимського королiвства з титулом «захисник Гробу Господня». У Єрусалимi пiсля завоювання його хрестоносцями було засновано руський монастир.

Здобуття Єрусалиму посилило паломництво до святих мiсць Сходу з України. У 1106-1108 рр. подорож до Гроба Господня вiдбув iгумен Данило, який залишив пiсля себе щоденник «Житє i хоженє Данила русьския землi iгумена» з детальним описом побачених мiсцевостей i пам’яток. Вiн оповiдає про свою зустрiч з королем єрусалимським Болдуїном, який прийняв його з почестями i дозволив поставити лампаду над Гробом Господнiм за всiх князiв, бояр, духовенство i вiрних церкви своєї землi. Данило прожив два роки у Палестинi; вiн залишив чималий матерiал про зносини України-Русi з рiзними народами, а також показав один з тих шляхiв, що ними потрапляли апокрифи на його батькiвщину.

У другому хрестовому походi (1147-1149) завдяки зусиллям Бернарда Клервоського (1090-1153) – визначного представника «теократичної партiї» у Францiї – взяли участь французький король Людовик VII, нiмецький iмператор Конрад II та iншi європейськi монархи. Проходячи з вiйськом через Угорщину, Людовик VII став «восприємником» первенця Єфросинiї Мстиславни – дружини союзного Києву угорського короля Гейзи II. Через Україну-Русь повертався з цього походу i чеський король Владислав II (1148), який побував у Києвi в князя Iзяслава Мстиславича. Вiзит чеського короля до Києва став новою ланкою у тих зв’язках, що виникли мiж Україною i Чехiєю, Моравiєю, Угорщиною та iншими країнами Центральної Європи. Через п’ятнадцять рокiв пiсля хрестового походу Владислав II став активним спiвучасником воєнної експедицiї угорського короля Стефана III – сина Гейзи – проти вiзантiйського iмператора Мануїла Комнiна. У походi взяли також участь руськi дружини.

Вмiщено згадки в лiтописах про третiй хрестовий похiд (1189-1192). Розповiдається в ньому про падiння Єрусалиму (1187) пiд ударами арабiв, а також про нiмецького iмператора Фрiдрiха I Барбароссу, який отримав ряд перемог над турками, а сам потонув у рiчцi.

Найбiльших розмiрiв володiння хрестоносцiв досягли близько 1130 р. Пiсля цього пiд натиском мусульманських володарiв захоплена хрестоносцями територiя весь час скорочувалась, аж поки за ними не залишилася вузька смуга узбережжя та князiвство Антiохiя, об’єднане з Трiполi. У 1270 р. вiдбувся останнiй хрестовий похiд, пiсля чого колонiї хрестоносцiв одна за одною впали. У 1291 р. єгипетський султан заволодiв Акрою – останньою опорою хрестоносцiв на Сходi.

Пiд час четвертого хрестового походу (1202-1204) хрестоносцi здобули Константинополь i захопили бiльшу частину володiнь Вiзантiйської держави. Замiсть неї вони утворили Латинську iмперiю – феодальну католицьку державу хрестоносцiв. Вона подiлялася на сеньйорiї й баронiї, якi були розданi переважно французьким та iталiйським феодалам. Отже, замiсть Єрусалиму хрестоносцi завоювали схiдноєвропейську християнську державу, що вабила захiдне рицарство своїми багатствами й перешкоджала йому як конкурент у торговельних стосунках зi Сходом. Щоправда, Латинська iмперiя проiснувала недовго. У 1261 р. Вiзантiйську державу було вiдновлено. Iмператорський престол у Константинополi обiйняла династiя Палеологiв, але вiд ударiв, завданих хрестоносцями, Вiзантiя вже нiколи не вiдродилась у колишнiй могутностi й багатствi.

Папа Iнокентiй III (1198-1216) суворо засудив хрестоносцiв, бо їхнi дiї йшли врозрiз з його планами об’єднання двох церков. Хронiки зафiксували два посольства на Русь у церковних справах, а можливо також у справi участi руських князiв у хрестових походах. Справа лiквiдацiї розколу розглядалася на IV Латеранському соборi (1215), а також на Лiонських соборах (1245, 1264), проте їх рiшення не були втiленi в життя.

У перiод понтифiкату Iнокентiя III були утворенi жебрачi чернечi ордени домiнiканцiв i францисканцiв, що започаткували нову еру в середньовiчнiм християнствi. Перший з них був створений ченцем-iспанцем Домiнiком з метою боротьби з єресями i мiсiонерської дiяльностi. Користуючись особливим покровительством папства, домiнiканцi проникали у найвiддаленiшi частини католицького свiту, нещадно придушуючи будь-яку опозицiю i вiдхилення вiд католицьких догматiв. Домiнiканцi пишалися своєю вiрнiстю папському престолу i, використовуючи спiвзвучнiсть слiв, називали себе «псами Господнiми» (Domini canes).

Ще ранiше був утворений францисканський орден – згiдно з iм’ям його органiзатора Франциска Ассизського (1182-1226). Засуджуючи у своїх «Правилах життя» грошi, торгiвлю i матерiальний добробут, Франциск проповiдує добровiльну злиденнiсть i тому спочатку зустрiв недоброзичливе ставлення багатьох представникiв духовенства. Проте Iнокентiй III усвiдомив, яке важливе значення для церкви може мати спецiальний чернечий орден, заснований на реформованому вченнi Франциска. Вiн доручив кардиналовi Гуго (майбутньому папi Григорiю IX) виробити статут ордену, який пом’якшив «Правила життя»: володiння майном принципово бiльше не вiдкидалося; будинки, де поселялися францисканцi, проголошувалися власнiстю церкви i надавались у постiйне користування членам ордену. Фiнансовi операцiї органiзацiй ордену оформлювались не вiд iменi францисканцiв, а нiбито вiд жертводавцiв, якi згодом вiдмовлялися на користь ордену вiд результатiв цих операцiй. Роздаючи милостиню жебракам i вбогим, що мало позначалося на майновому станi церкви, францисканцi здобували популярнiсть, створюючи iлюзiю свого навернення до iдеалiв ранньої християнської церкви.

Католицькi ченцi й духовенство на Українi з кiнця XII ст. формально пiдпорядковувались люблiнському єпископу, який мав свого генерального вiкарiя у Володимирi-Волинському. Католики латинського обряду, особливо селяни, що тiкали на Україну в надiї полегшити своє становище, не боялись якихось можливих форм релiгiйного тиску i часто добровiльно приймали мiсцевi звичаї й обряди. У Києвi латинян обслуговували iрландськi бенедиктинцi, якi мали значну мiсiонерську практику. У них був свiй монастир та костьол; ченцi працювали у повнiй згодi з киянами.

Невдовзi пiсля заснування ордену, за папи Григорiя III (1216-1227), домiнiканцi з’являються у Києвi. Тут вони закладають монастир i спочатку проповiдують цiлком вiльно. Якщо папа Iнокентiй III намагався здiйснити об’єднання Києва з Римом не порушуючи схiдних обрядiв (це було пiдтверджено рiшенням IV Латеранського собору), то його наступники Гонорiй III i Григорiй IX висунули завдання «навернення русинiв до латинства». Цей заклик папства активно пiдтримали домiнiканськi ченцi у Києвi, якi проповiдували латинникам не вступати у контакти зi «схизматиками i єретиками». На їхнє прохання папа Григорiй IX видав гострi постанови, що забороняли подружжя латинникiв й українцiв, якi до того часу створювалися вiльно. У вiдповiдь київський митрополит Кирило виступив з посланням, в якому зобов’язував католикiв, що бажають одружуватися з православними, приймати заново хрещення як поганинiв чи єретикiв. Це було нечуваним i нiколи не практикованим у київськiй митрополiї. Зрештою, конфлiкт закiнчився вигнанням домiнiканцiв з Києва. Вони оселились у Галичi; бенедиктинцi ж залишились у столицi митрополiї. У 1235 р. до Перемишля прибули францисканцi й заснували там свiй монастир. Мiсiонерська дiяльнiсть так званих «жебрачих орденiв» на Українi мала для християнства в цiлому негативнi наслiдки. Домiнiканцi й францисканцi проповiдували латинство як єдино можливий дiйсний християнський обряд i намагалися переконати в цьому тодiшнє українське суспiльство. Звичайно, така непримиренна позицiя викликала недовiр’я населення i вiдштовхувала його вiд Риму i Заходу в цiлому. Ця ситуацiя стала зручним приводом для Константинополя посилити свої впливи на Українi.

В перiод хрестових походiв, якi спрямовувались не лише на Близький Схiд, а й на землi захiдних слов’ян, збiльшуються пiзнання захiдноєвропейцiв щодо ближчих i дальших сусiдiв на сходi Європи. Зокрема, в Англiї впродовж XIII ст. було написано три твори, де наводяться детальнi географiчнi описи та iнша iнформацiя щодо Давньої Русi: «Iмператорськi дозвiлля» Гервазiя Тiльберiйського, «Про властивостi речей» Бартоломея Англiйського i «Великий твiр» Роджера Бекона.

Гервазiй Тiльберiйський (1150-1235) походив зi знатної сiм’ї, близької до королiвського оточення. Якийсь час вiн перебував на службi в англiйського короля Генрiха II (1154-1189), а згодом – у рiзних європейських можновладцiв. Вiд се-редини 90-х рокiв Гервазiй мешкає в Арлi – центрi ранньосередньовiчного Арелатського королiвства, що 1034 р. увiйшло до складу Германської iмперiї. Оттоновi IV, який зробив його маршалом Арелатського королiвства, Гервазiй присвятив свої «Iмператорськi дозвiлля». Його увага зосереджена здебiльшого на Пiвденнiй i Пiвденно-Захiднiй Русi, що виступає у нього пiд назвами Русiя i Рутенiя. Це було характерним у визначеннi топонiмiв України-Русi для всього тогочасного європейського свiту. Гервазiй згадує Київ, називаючи його Хiо; Галич вiн йменує Галiцiєю, Днiпро – Апером, Буг – Браслетом, Володимир-Волинський – Лодимирiєю.

Бартоломей Англiйський (1190 – пiсля 1250) – автор середньовiчної енциклопедiї «Про властивостi речей» – отримав освiту в Парижi, де став ченцем францисканського ордену. У 1230 р. вiн був направлений до Магдебурга для викладання теологiї. В Нiмеччинi Бартоломей залишався до кiнця життя. Характерно, що в його працi Галичина (Галацiя) виводиться вiд Галлiї римських часiв. Причому вiн зазначає, що цей широкий i плодючий край, що включає велику частину Європи, «називається тепер багатьма Рутенiєю». У роздiлi «Про Русь» кордони Давньоруської держави визначаються приблизно сучасними етнiчними межами України, а Русiя, або Рутенiя, як зазначає Бартоломей, «у деякiй своїй частинi називається Галацiєю».

Хоча європейцям не вдалося утримати в своїх руках схiдне узбережжя Середземномор’я, хрестовi походи мали надзвичайно важливi соцiально-полiтичнi, економiчнi, а також культурнi наслiдки для всiєї Європи. Насамперед, європейцi ознайомились iз значними технiчними й господарськими досягненнями Сходу. Iстотно вплинуло на культурний розвиток Європи знайомство з багатою i рiзноманiтною культурою схiдних народiв, про яку не мало й гадки європейське рицарство, скуте вузькими межами феодальних замкiв i найближчих мiських округ. Вже пiсля першого хрестового походу європейське купецтво почало безпосереднi зносини з Левантом, що вiдразу пожвавило i розширило захiдноєвропейську торгiвлю. Був усунутий головний конкурент у торгiвлi зi Сходом – Вiзантiя, яка досi виконувала на цьому напрямку посередницьку функцiю.

Для України-Русi поява нового середземноморського торговельного шляху, що мiцно зв’язав захiдноазiйськi порти з пiвденноєвропейськими, призвела до занепаду традицiйної днiпровської артерiї. Якщо перед хрестовими походами схiдна торгiвля йшла з Вiзантiї – найважливiшого свiтового торговельного центру тих часiв – через Чорне море Днiпром у Балтику, то наприкiнцi XII ст. i особливо у XIII-XIV ст. ситуацiя стрiмко змiнилася. Торгiвля зi Сходом пiшла з портiв Азiї безпосередньо до Венецiї, Генуї, Марселя, а звiдти – на пiвнiч Європи, минаючи «великий шлях» Днiпровий, що опинився осторонь нової торговельної дороги i втратив колишнє значення. До того ж значно утруднювали торговельнi стосунки надднiпрянських земель з Чорномор’ям кочовi народи, що захопили пiвденнi степи у XII-XIII ст. Нарештi, остаточно зруйнував стару торгiвлю Надднiпрянщини татарський напад. Сплюндрований Київ та iншi надднiпрянськi мiста фактично були вiдрiзанi вiд Вiзантiї. I хоча у XIV-XV ст. розпочався товарний рух з пiвдня до Москви та Новгорода, i на цьому шляху Київ був важливою станцiєю, проте ця торгiвля не досягла масштабiв та iнтенсивностi київської торгiвлi XI-XII ст.

В перiод втрати Києвом свого економiчного i полiтичного значення зростає геополiтична роль захiдноукраїнських земель. У цьому регiонi торговельний рух набирає дедалi бiльшої сили, оскiльки захiдноукраїнськi землi стали важливим посередником у зносинах мiж Чорноморським узбережжям i країнами Центральної Європи.

§ 2. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗIВСТВО У БОРОТЬБI ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТI

Утворення Галицького князівства.Ще наприкiнцi XI ст. вiдбувається посилений процес консолiдацiї Галицької землi, де утверджується династiя князiв-iзгоїв Ростиславичiв. Родоначальник династiї – Ростислав Володимирович, онук Ярослава Мудрого – за звичаями родового права наслiдування був позбавлений можливостi претендувати на київський стiл. Мабуть, дiд визначив йому у володiння захiднi окраїни Київської держави. Згiдно з лiтописною звiсткою, Ростислав був одружений з угорською княжною i мав трьох синiв. Рюрик отримав Перемишль, Володар – Звенигород, Василько – Теребовль.

Вже вiд початкiв свого незалежного iснування князi Галицької землi беруть участь у полiтичному життi Центральної Європи як його активний чинник. С. Томашiвський гiпотетично реконструював можливий перебiг подiй, пов’язаний з утвердженням Рюрика Ростиславича у Перемишлi. Рюрик – син угорської княжни – виявився втягнутим у вир боротьби двох ворожих партiй в Угорщинi (як, втiм, i в усьому тодiшньому католицькому свiтi) – прихильникiв iмператора Генрiха IV i римського папи Григорiя VII. Тут вiн мiг заручитися пiдтримкою певних полiтичних сил для розширення своїх володiнь. Саме в цей час Польща переживала внутрiшнi потрясiння, пов’язанi з вигнанням короля Болеслава II Смiливого, прихильника римського папи, i утвердженням iмператорської креатури Володислава Германа. Рюрик використав загальне замiшання у Польщi i захопив усе Посяння з мiстами Сяноком, Перемишлем, Ярославом i Лежайськом. Цi землi вiд часу iнтервенцiї Болеслава Смiливого на пiдтримку Iзяслава Ярославича, очевидно, залишалися пiд Польщею. Саме в Перемишлi Рюрик зробив нову княжу столицю. Пiсля смертi Рюрика (1092) князiвський стiл у Перемишлi посiв Володар. Обидва Ростиславичi докладали чимало зусиль для захисту захiдних українських земель вiд сусiдiв – Польщi та Угорщини. У 1099 р. брати завдали нищiвної поразки угорцям пiд Перемишлем i на тривалий час позбавили їх мiлiтарних можливостей для вторгнення в Галичину. Ростиславичам доводилося проводити гнучку полiтику в умовах, коли київськi князi, що неохоче погодилися на передачу їм Галичини, пiдозрiло спостерiгали за їхнiм поступовим пiднесенням. Найближчою полiтичною метою галицьких князiв було не допустити об’єднання Волинi й Київщини i надмiрного зростання могутностi Мономаха та його дому. В цьому контекстi слiд розглядати короткотривалу участь Василька та Володаря у коалiцiї проти Мономаха, до якої було залучено угорцiв i полякiв. Проте, окрiм цiєї хвилевої спiлки з Польщею, Ростиславичi неодноразово ходили на неї походами, маючи своїми союзниками язичницьких слов’ян Помор’я i пруссiв. У боротьбi з Ростиславичами польськi правителi вдалися до пiдступного кроку. Вони пiдiслали до Володаря свого боярина Петра Власта, який, здобувши довiр’я князя, вивiз його у Польщу. За визволення князя, окрiм виплати великого викупу, галичанам довелося взяти на себе полiтичнi зобов’язання – зокрема, не допомагати бiльше поморянам. Напевно, без цих зобов’язань був би неможливим похiд Ростиславичiв пiд Володимир спiльно з Ярославом – найнебезпечнiшим суперником Володимира Мономаха. Пiсля смертi обох Ростиславичiв (1124) Галицька земля короткий час була подiлена на чотири князiвства – Перемишльське, Звенигородське, Теребовельське й Галицьке.

У 40-х роках XII ст. вона об’єдналася пiд владою енергiйного князя Володимирка Володаревича (1124-1153) i стала значною полiтичною силою у Пiвденнiй Русi, з особливими i складними стосунками iз захiдними державами. Саме Володимирко зробив столицею князiвства Галич над Днiстром, що стояв вiддалiк вiд кордонiв на важливому торговельному шляху до Чорного моря, а отже лiпше забезпечував княже управлiння. Через якийсь час мiсто стало великим торговельним i культурним осередком.

Уклинившись мiж Польщею та Угорщиною, Галичина стала важливим учасником i, частково, об’єктом суперечок i зiткнень мiж цими двома впливовими в середньоєвропейськiй полiтицi державами. На вiдмiну вiд iнших областей Київської держави, бiльш вiддалених вiд європейської полiтичної арени, Галицьке князiвство стає безпосереднiм учасником подiй, що на нiй розгорталися.

Оточений сильними сусiдами (на заходi – Польщею, на пiвднi – Угорщиною, на пiвночi – Волинським, на сходi – Київським князiвствами), Володимирко проводив надзвичайно обережну i гнучку полiтику, що мала єдину мету – посилити Галицьке князiвство.

Вiн виявив себе як iнiцiатор складних полiтичних комбiнацiй i автор численних союзiв, найважливiшими з яких були союзи з Вiзантiєю та Суздалем. Цi союзи не були зумовленi якимись особливими провiзантiйськими настроями князя чи органiчною потребою спiлки близької до Заходу Галичини з пiвнiчною околицею Київської держави. Вони базувалися лише на полiтичнiй кон’юнктурi i не мали глибоких iдеологiчних чи будь-яких iнших пiдстав.

Пiд час мiжусобної боротьби Мономаховичiв i Мстиславичiв за Київ Володимирко став на бiк провiзантiйського суздальця Юрiя Довгорукого у його протиборствi з європеїзованим «книжником i фiлософом» Iзяславом II Мстиславичем. Це протистояння, як вже зазначалось, переплелося з гострим конфлiктом мiж Римом i Германською iмперiєю i стало, зрештою, вагомим фактором європейської полiтики. Київського князя, який прагнув церковної незалежностi вiд Вiзантiї, пiдтримали Рим, Вельфи, а також традицiйнi супротивники Ростиславичiв – католицькi Польща, Угорщина й Чехiя.

Володимирко – як спiльник Юрiя Довгорукого – входить у тiснi зносини з Гогенштауфенами, якi вiдтодi стають традицiйними полiтичними партнерами галицько-волинських князiв. Раптова смерть Володимирка не перервала процесу змiцнення Галицького князiвства. Однiєю з найвизначнiших постатей давньоруської iсторiї був син Володимирка – Ярослав Осмомисл (1153-1187), про якого автор «Слова про похiд Iгоря» говорив: «Галичкы Осмомысле Ярославе! Высоко седиши на своем златокованном столе, подпер горы Угорскыи своими железными пълки, заступив королеви путь, затвори к Дунаю ворота, мече бремены через облаки, суды рядя до Дуная, грозы твоя по землям текут, отворяши Києву врата, стреляеши с отня злата стола салтана за землями». Очевидно, Ярослав заволодiв мiстами по Дунаю та укрiпленнями, що зачиняли його гирло. Цi позицiї мали важливе значення для розвитку торгових i полiтичних зв’язкiв Галичини з Вiзантiєю. В перiод його князювання галицька колонiзацiя поширилася вниз по Днiстру i Пруту, дiйшовши до Буга.

Ярослав остаточно утвердив Галич як перше мiсто в князiвствi. Вiн увiйшов у тiснi зносини з вiзантiйським iмператором з метою заснування галицького єпископства, оскiльки досi Галичина пiдпорядковувалася володимирському єпископату. У 1153 -1157 рр. князь закладає у Галичi величний кафедральний храм Успiння Божої Матерi, що став престольною церквою галицького єпископа. З метою утвердження за собою монаршого авторитету на зразок вiзантiйського, Ярослав вiдмовляється вiд традицiйної практики руських князiв – ходити на чолi дружини в бiй. Дивуючи всiх, вiн доручав виконувати цю функцiю своїм воєводам. У цьому видно свiдоме намагання вiдiгравати першу роль серед українських князiв, оскiльки галицький князь напевно бачив безповоротний занепад Києва. Ярослав прагне здiйснювати виразну загальноукраїнську полiтику, уклавши союз з волинськими Мстиславичами i сприяючи противникам Андрiя Суздальського у боротьбi за Київ. Вiн вiдiграв вирiшальну роль в опануваннi київського престолу Мстиславом II Iзяславичем (1167-1170) i пiдтримував його у боротьбi з половцями. У фатальному 1169 р. Ярослав не брав участi в ганебному руйнуваннi столицi, а навпаки – галицькi полки й надалi пiдтримували Мстислава II.

Таким чином, Ярослав розiрвав з традицiйною полiтикою своїх попередникiв, якi у боротьбi проти київських i волинських князiв орiєнтувалися на Суздаль. Саме завдяки цiй переорiєнтацiї стали можливими наступнi консолiдацiя i об’єднання українських князiвств. Згодом Галичина стала тiєю серцевиною, з якої розвилося нове могутнє полiтичне об’єднання – Галицько-Волинська держава. Ось чому Ярослава Осмомисла, що зробив першi вирiшальнi кроки в цьому напрямi, можна вважати її творцем. Роман Мстиславич продовжив полiтику Осмомисла. I Володимирко, i Осмомисл зовсiм не дбали того часу про оволодiння київським столом, а намагалися збiльшити могутнiсть своєї землi та її столицi. В перiод свого найвищого пiднесення Галицьке князiвство володiло Бесарабiєю, частиною нинiшньої Румунiї, низкою придунайських мiст. Нинiшнiй Галац мав назву Галича, що перейшла вiд столицi цiєї української держави – Галича на Днiстрi. В той час мiж Галицьким князiвством та чорноморськими державами йшла жвава торгiвля i купцi з Галича й iнших мiст вивозили свої товари на царгородськi ринки. Цьому сприяли зручнi воднi шляхи по Днiстру, Пруту, Дунаю, що належали цiй державi. Всi цi економiчнi фактори сприяли швидкому економiчному i мiлiтарному пiднесенню Галицької держави.

Порiвняно з iншими землями України, що значно потерпiли вiд княжих усобиць та наскокiв кочовикiв, Галичина виявилась найменше роздробленою i бiльше готовою виконати консолiдуючу функцiю серед українських князiвств у новому державотворчому процесi.

Одночасно вiдбувалося зростання полiтичного впливу Галицького князiвства в Центральнiй Європi, активно розвивалися його стосунки з Польщею, Угорщиною, Нiмеччиною. У 1165 р. Ярослав, який брав участь у коронацiї iмператора Фрiдрiха I Гогенштауфена, визнав над собою його ленну зверхнiсть.

Проте, поряд зi змiцненням особистої влади галицького «самовластця», зростала полiтична опозицiя боярства цiєї землi, яке дедалi сильнiшало в економiчному i полiтичному вiдношеннi. Воно рано сформувалося в окрему мiцну верству i ревно охороняло свої корпоративнi iнтереси вiд зазiхань князя. Далека вiд степу Галичина була краще убезпечена вiд наскокiв кочовикiв, нiж iншi українськi землi. Це приваблювало туди населення, сприяло пiднесенню хлiборобства, що вело до зростання значущостi землеволодiння. Прагнучи збiльшити свої маєтки, бояри почали захоплювати вiльнi земельнi простори, дiставали землю вiд князя, скуповували, а то й силомiць забирали її у селян. Таким чином в руках галицького боярства зосередилась величезна земельна власнiсть, що стала пiдвалиною його могутностi. Чимало бояр, на кшталт захiдноєвропейських феодалiв, мали власнi досить сильнi дружини, жили в укрiплених замках. На формування корпоративних особливостей галицьких бояр вплинуло сусiдство Угорщини та Польщi з аристократичним норовом їхнього боярства, а також нечисельнiсть княжої сiм’ї, завдяки чому бояри ставали намiсниками навiть у головних мiстах князiвства. В руках бояр опинились i солянi промисли, якi мали велике господарське значення. Намагання галицької аристократiї вiдiгравати самостiйну полiтичну роль привели її до вiдвертого протистояння з князем. Приводом став сiмейний конфлiкт Ярослава, скориставшись яким бояри вдалися до насильства: вони спалили на вогнищi невiнчану дружину князя Настасiю, а її сина ув’язнили в темницi. Ярослав був змушений погодитися з вимогами боярської опозицiї – повернути законну дружину (дочку Юрiя Довгорукого) Ольгу i сина Володимира. Пiсля смертi Ярослава Володимир потрапив у вир протистояння рiзних боярських угруповань. На його звернення про допомогу в Галичину вирушив угорський король Бела III, який, однак, не повернув Володимировi престолу, а посадив у Галичi свого сина Андрiя. Це була перша окупацiя Галичини Угорщиною. Лише з допомогою нiмецького iмператора Фрiдрiха Барбаросси – протектора свого батька – i польського князя Казимира Справедливого Володимир повернув собi княжий престол.

Галицько-Волинське князiвство як фактор формування української державності. Зi смертю Володимира Ярославича (1198) перервалася династiя Ростиславичiв i Галич перейшов до рук волинського князя Романа Мстиславича, який об’єднав Волинь i Галичину в єдине Галицько-Волинське князiвство. Водночас Роман Мстиславич здобув Київ, чим фактично об’єднав етнiчнi українськi землi вiд Карпат i Дунаю до Днiпра (за винятком Чернiгiвського князiвства). Вiн здiйснив кiлька успiшних походiв проти половцiв i намагався змiцнити свою владу на Київщинi, тримаючи тут залежних вiд себе помiчникiв i нейтралiзуючи спроби володимиро-суздальського князя Всеволода Велике Гнiздо утвердитись у Пiвденно-Захiднiй Русi. Межi Галицько-Волинського князiвства були розширенi й на пiвночi – за рахунок Литви. Польський хронiст В. Кадлубек свiдчить, що Роман «за короткий час так пiднявся, що правив майже всiма землями i князями Русi». Нова сильна держава, володiючи значною частиною київської спадщини, спиралася на мiцнi економiчнi пiдвалини – значну частину балтiйсько-чорноморської торгiвлi на шляху Буг-Днiстер, що замiнив занепалу днiпровську артерiю. Роман продовжував внутрiшню полiтику Ярослава Осмомисла, спрямовану проти ворожої йому частини галицького боярства, що сприяло зростанню його популярностi. Її вiдгомоном були згадки в галицько-волинському лiтописi про «царя в Руской земли, иже покори Половецкую землю и воева на иные страны все». Титулатура Романа як «самодержця усiєї Русi» перегукується з титулатурою, даною захiдним хронiстом, який називає його «rех Russiae», тобто королем Русi. Для європейських володарiв стало звичним явищем застосування королiвської титулатури щодо захiдноукраїнських правителiв. Гербом i титулом короля Володимирiї (Володимирщини) користувалися угорськi королi вже на зламi XII та XIII сторiч. Ця традицiя продовжилася монархами з нiмецьких династiй, якi сидiли одночасно на тронах Угорського королiвства та Священної Римської iмперiї. У 1204 р. папа римський Iнокентiй III пропонує галицько-волинському князевi королiвську корону.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 9 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 11 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.