ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 11 сторінка

Роман виступає з чисто європейською iдеєю запровадження нового порядку формування центральної влади на Русi, схожого з германською традицiєю виборiв iмператора. Згiдно з його планом, великий князь київський мав обиратися шiстьма найбiльш впливовими удiльними князями (подiбно до обрання iмператора нiмецькими курфюрстами) – чернiгiвським, галицьким, полоцьким, смоленським, суздальським i рязанським. У межах кожного удiльного князiвства влада мала переходити не до старшого в родi, а вiд батька до сина. Проте цей задум не був реалiзований внаслiдок спротиву Всеволода Юрiйовича суздальського, i Русь так i не розробила життєздатної системи престолонаступництва.

Iз занепадом Києва як центру Пiвденно-Захiдної Русi, вiсь її полiтичного життя змiщується на захiд. Центром держави Романа Мстиславича стає не Київ, значною мiрою зв’язаний з Вiзантiєю, i навiть не Володимир-Волинський, а Галич, який постiйно пiдтримував тiснi зв’язки з країнами Заходу.

Саме Галицька Русь стає спадкоємницею полiтичної ролi Київської держави у її взаєминах з державами Центральної Європи. Про розмаїтий характер взаємо-вiдносин Галицько-Волинського князiвства iз захiдноєвропейським свiтом свiдчить запис в синодику монастиря Святого Петра в Ерфуртi: «Romanus rex Ruthenorum debit nobit XXX marcas», тобто «Роман король руський дав нам 30 марок». Роман втягується в гостру боротьбу мiж Гогенштауфенами i Вельфами, що точилася у тодiшнiй католицькiй Європi, на боцi перших. У цьому зв’язку становить значний iнтерес звiстка французького хронiста середини XIII ст.: «Король Русi на iм’я Роман вийшов за межi своїх кордонiв i бажаючи пройти через Польщу в Саксонiю по волi Божiй вбитий двома братами, князями польськими Лецiком i Конрадом, на рiчцi Вiсла». Можна припустити, що похiд Романа пов’язаний з його зобов’язаннями перед Гогенштауфенами у наданнi їм мiлiтарної допомоги. Отже, пройшовши через Польщу в Саксонiю, Роман мав завдати удару Оттоновi IV, її володарю. Вiдомо також, що з часу, коли союзник галицько-волинського князя Лешко Бiлий здобув Кракiв, стосунки мiж ними значно погiршились. Не виключено, що причиною було суперництво у боротьбi за Люблiн, оволодiти яким весь час прагнули володарi Галицько-Волинського князiвства. Пiд час воєнних дiй у Польщi Роман загинув у битвi пiд Завихвостом 1205 року. Його дiяльнiсть вiдiграла важливу роль у консолiдацiї Пiвденно-Захiдної Русi, яка не перервалася з полiтичним занепадом Києва. Мiрою того, як у XI-XIII ст. послабли зносини Русi-України з балканськими країнами, Вiзантiєю, Малою Азiєю, зносини iз Захiдною Європою i, насамперед, з нiмецькими землями набирали дедалi бiльшого значення.

Змiцнення Галицько-Волинської держави i занепад Києва наприкiнцi XII ст. означали переважання захiдних впливiв над комбiнацiєю вiзантiйських i схiдних, що домiнували в процесi формування Київської держави. Захiдна Україна, зосередивши в собi головнi прояви полiтичного i нацiонально-культурного життя Русi, поступово входить у захiдноєвропейський свiт як його органiчна складова.

Створення Галицько-Волинського князiвства на чолi з «самодержцем усiєї Русi» Романом Мстиславичем стало важливим етапом в iсторiї української державностi. На вiдмiну вiд полiетнiчної Старокиївської держави вона розвивається вiдтепер на єдиному українському грунтi. Це дало пiдстави українському iсторику С. Томашiвському назвати Романа «творцем першої, нацiональної української держави», яка проiснувала як окремий полiтичний органiзм до кiнця XIV ст.

Комунальні революції. Проникнення західних впливів у міське життя України.Дедалi активнiшу роль в економiчному i суспiльному життi Галицько-Волинської держави вiдiграють мiста. Мiрою зростання мiської торгiвлi та збагачення мiст влада феодалiв ставала обтяжливiшою для городян. У Захiднiй Європi вони намагаються цiлком звiльнитися вiд сеньйорiйної залежностi. Це прагнення викликало так званi «комунальнi революцiї» (XII-XIII ст.). В Iталiї великi торговельнi мiста добилися повного визволення вже в XI ст., пiвденно-французькi мiста – у XII – на початку XIII ст. Дещо пiзнiше на шлях боротьби за визволення стали мiста Пiвнiчної Францiї i Нiмеччини. В XII-XIII ст. у багатьох мiстах Захiдної Європи утворилося чимало мiст-комун або мiських республiк, що цiлком звiльнялися вiд влади сеньйорiв i отримували повне самоврядування. До вiдання мiст переходили управлiння й суд, збирання податкiв, вiйськова повиннiсть, догляд за мiською торгiвлею тощо. Серед таких республiк особливо видiлялися iталiйськi мiста, насамперед Венецiя, Генуя i Флоренцiя, якi захопили багато земель i стали великими купецькими державами.

Там, де феодали зберiгали свою могутнiсть, боротьба мiст набувала надзвичайної гостроти й тривала iнодi впродовж десятирiч. Далеко не всiм мiстам Захiдної Європи вдалося звiльнитися з-пiд руки феодалiв. Бiльшiсть мiст певною мiрою залишалася їм пiдвладною i в кращому разi дiставала грамоту, що визначала розмiр виплат сеньйору i гарантувала громадянам особисту свободу. Такi мiста називалися «вiльними мiстами». Вони нiколи не досягали прав мiста-комуни; управлiння й суд там залишалися в руках сеньйора, проте права та обов’язки їхнiх представникiв – так зване «прево» – точно визначалися, щоб убезпечити мiське населення вiд зловживань.

У XIII ст. сформувалося феодальне мiське право – «магдебурзьке право», яке встановлювало порядок виборiв i функцiї органiв мiського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехiв, регулювало питання торгiвлi, опiки, спадкування тощо. Окремi юрисдикцiї, що базувалися на нормах магдебурзького права, iснували в деяких мiстах Галицько-Волинської держави вже у XIII ст. (в колонiях нiмецьких поселенцiв у Львовi, Володимирi, Луцьку).

На Українi перiод XII-XIII ст. – це також час економiчного i полiтичного змiцнення середнiх верств, насамперед мiщанства, зумовленого швидким ростом мiст. Прагнення деяких володарiв змiцнити свою владу в державах-князiвствах, що постали пiсля розпаду Київської держави, знаходило активну пiдтримку мiського населення. Цi процеси, через якi пройшла бiльшiсть країн Захiдної Європи, на її Сходi найбiльш виразно виявились у Галицько-Волинськiй державi, що була тiснiше за iншi руськi землi пов’язана iз Заходом.

У добу хрестових походiв починається розквiт iталiйських мiст, а також нiмецьких над Рейном, якi з часом засновують Ганзейський союз. До цього союзу згодом приєдналися мiста Пiвнiчної Європи та Балтики. До ганзейської торгiвлi залучається низка мiст Галичини, Новгород, Псков, Полоцьк, Смоленськ. Київ, який опинився поза цим рухом, дедалi бiльше втрачав своє колишнє економiчне, а разом з тим i полiтичне значення. Бiднiють його князi, боярство, мiщанство, тодi як посилюються цi верстви у мiцнiючiй Галичинi i Волинi. Головними адресатами українського експорту стали Вроцлав i Гданськ; за посередництвом цих торговельних центрiв на схiд Європи поширюються захiднi впливи.

Як i в країнах Захiдної Європи, на Галичинi мiщанство ставало активним учасником полiтичного процесу, беручи участь у боротьбi партiй, що виступали виразниками тих чи iнших тенденцiй полiтичного розвитку. Досить згадати про сильну партiю галицьких бояр Кормильчичiв, якi протидiяли змiцненню влади князя Романа Мстиславича. Їм протистояло iнше боярсько-патрицiанське угруповання, що пiдтримувало утвердження волинського князя в Галицькiй землi. Певною мiрою це протистояння нагадує протиборство гвельфiв i гiбелiнiв в Iталiї у XII-XIII ст., хiба що у менших масштабах.

Подiбно до гвельфiв, якi об’єднували патрiотичнi сили промислових i торговельних верств iталiйських комун i, пiдтримуванi папами, виступали проти влади iмператора, галицький патрицiат – прибiчник мiцної князiвської влади – протистояв боярськiй вiйськово-феодальнiй олiгархiї. До речi, Роман Мстиславич також виявився втягнутим у протистояння Вельфiв i Гiбелiнiв, щоправда, на боцi Гогенштауфенiв. У своїй боротьбi з боярством спирався на мiське населення i Данило Романович. «Це володар наш, Богом даний», – говорили про князя мiщани мiста Галича, коли вiн остаточно повернувся у свою столицю. Здiйснюючи вiйськову реформу, Данило органiзував пiшi полки з мiщан i селян, що неодноразово сприяли йому у здобуттi перемоги.

Галицько-волинськi князi протегували мiстам i мiському патрицiату, серед якого було чимало iноземцiв. До часу князювання Романа Мстиславича вiдносяться згадки про появу нiмецької колонiї у Володимирi-Волинському, а також пов’язану з нею юрисдикцiю нiмецьких єпископiв.

Розширення прав мiського патрицiату тривало впродовж усього перiоду правлiння Романовичiв. Так, лiтописець зазначає, що Володимир Василькович «лiпшим» мужам володимирським дав таку свободу, як колись Роман Мстиславич. Збереглася лiтописна звiстка про близькiсть до Володимира володимирського патрицiя нiмця Марколта, який «приймав князiв обiдом». Лев Данилович надав нiмецькому вiйтовi Бертольду млин у Львовi та села поблизу мiста – Малi Винники та Пiдберезцi. Саме до часiв його князювання вiдносяться вiдомостi про практику застосування норм магдебурзького права. У грамотi князя на вiйтiвство, надане якомусь Iоану, визначалося коло його повноважень; «а мистичи никто не имееть судити токмо войт по немичьскому праву». Визначався також порядок порушення позову проти самого вiйта: «никто самого не имеет звати на суд лише пред князя, а оний князь самого имеет судити с войтами по войтовскому праву». Захiднi колонiї, насамперед нiмецькi, вiдiгравали роль провiдникiв європейських впливiв i посередникiв у торговельних i культурних зв’язках з країнами Європи.

З листа «бурмистрiв i громади мiста Володимира», надiсланого у 1324 р. мiщанам мiста Торуня, видно, що Володимир вже органiзував своє життя на нiмецькому правi, яке стало формою самоврядування мiської верхiвки. У 1334 р. Юрiй II дозволив створити вiйтiвство на магдебурзькому правi у мiстi Сяноку. Вiйтiвському суду мали пiдлягати усi його жителi незалежно, «чи це буде нiмець, поляк, угорець i русин».

У 1356 р. магдебурзьке право отримує Львiв – важливий центр культурного й економiчного життя краю. З цього часу життя мiста органiзується на захiдноєвропейський взiрець. Ремiсники мiста, об’єднанi в цехи, щоб стати майстром того чи iншого ремесла, мусили обов’язково здiйснити подорож до захiдноєвропейських мiст.

Утiм, слiд зауважити, що галицько-волинськi володарi не були послiдовними у своїй пiдтримцi мiщанства. Збереглося чимало свiдчень про надання Данилом низки мiст боярам не лише для тимчасового, а й для постiйного управлiння. Князi зверталися до городян по допомогу лише в часи напруженої боротьби з боярством, i мiське населення активно пiдтримувало князiвську владу. Проте постiйного союзу з мiстами за прикладом захiдноєвропейських монархiв галицько-волинськi володарi не створили. Причиною цьому була занадто велика суспiльно-полiтична роль боярства, що негативно позначилося на полiтичному устрої Галицько-Волинської держави i, зрештою, призвело до лiквiдацiї нацiональної династiї i втрати державностi.

Загострення внутріполітичної боротьби в Галицько-Волинській державі. Іноземне втручання. Пiсля смертi Романа внутрiшнє становище Пiвденно-Захiдної Русi значно загострилося. Знову розгорiлася боротьба за Київ. У Галицько-Волинськiй землi настав тривалий перiод заколотiв. Рання смерть Романа Мстиславича й малолiтнiсть його дiтей давали Польщi й Угорщинi зручну нагоду для втручання у справу спадщини галицько-волинського князя. Угорськi королi здавна були претендентами на Галичину; того ж прагнули й польськi князi, намагаючись вiдiрвати собi принаймнi Забужжя. На завадi цим планам сусiдiв могло стати сильне галицьке боярство, проте воно провадило вузьку станову полiтику, не рахуючись iз загальнонацiональними iнтересами. Якщо Роман Мстиславич намагався на випадок своєї смертi забезпечити синам спадщину шляхом угоди з угорським королем, то галицьке боярство прагне передусiм задовольнити свої корпоративнi iнтереси навiть цiною втрати державою суверенностi. Воно iз заздрiстю поглядає на земську аристократiю Польщi й Угорщини, яка дiстала вiд монархiв значних прав i привiлеїв. У Польщi це був ленчицький привiлей 1180 р., в Угорщинi – «золота булла» 1222 р. Проте галицьке боярство не зумiло пiднестися до усвiдомлення правного забезпечення своїх взаємовiдносин з князем, як це робилось у Захiднiй Європi мiж монархом i вiдповiдними станами.

Правними документами в Українi забезпечувалися здебiльшого надання, закрiплення чи розмежування помiсть, та й то не завжди. Вiдсутнiсть правових норм у стосунках мiж боярством i князем, що являла собою рудимент родового ладу, iстотно вiдрiзняла українське суспiльне життя вiд захiдноєвропейського, незважаючи на рецепцiї елементiв захiдного права.

Галицьке боярство, прагнучи поставити себе над княжою владою, iнспiрувало iноземне втручання у внутрiшнi справи князiвства. Спочатку воно визнало князем трирiчного Данила при регентствi його матерi. Проте досить швидко галицькi можновладцi змусили вдову Романа та її дiтей Данила i Василька залишити Галич i податися до Володимира, а згодом шукати притулку у Польщi й Угорщинi. На деякий час, вiдповiдно до угоди з боярською партiєю, в Галичинi й на Волинi утверджуються сини вiдомого своїм походом на половцiв у 1184 р. Iгоря Святославича Сiверського – Володимир, Роман i Святослав. Iгоревичi спробували зломити мiць боярської знатi, знищивши 500 представникiв аристократичних родiв Галичини. Проте цей терор – своєрiдна предтеча Варфоломiївської ночi – не дав бажаних результатiв. Удаючи, що вони прагнуть мати князем законного спадкоємця, бояри з допомогою угорцiв повернули на князiвський стiл малолiтнього Данила, захопили й повiсили усiх трьох Iгоревичiв. Пiсля того знову почалися намагання боярської олiгархiї позбавити матiр князя регентства. Дiйшло до вiдвертих спроб голови боярської партiї боярина Володислава Кормильчича утвердитись на престолi. За свiдченням лiтописця, вiн «въеха в Галичь и вокняжися и седе на столе».

Настав повний занепад княжої влади. Бояри, керуючись своїми вузькими становими iнтересами, фактично сприяли активному втручанню Угорщини й Польщi у справи Захiдної Русi. В результатi у 1214 р. мiж польським князем Лешком Бiлим i угорським королем Андрiєм було укладено договiр про розподiл галицько-волинської спадщини. В Галичi мав утвердитися п’ятирiчний угорський королевич Коломан, якого вирiшено було одружити з дворiчною дочкою Лешка Соломiєю. Лешко отримував Перемишль, Берестейську землю i частину Холмщини. Угорський король звернувся до папи Iнокентiя III з проханням надiслати Коломану королiвську корону, запевняючи, що князi й народ галицької землi готовi прийняти латинський обряд. Проте ця ситуацiя не була тривкою. Боярська олiгархiя час вiд часу запрошувала нових кандидатiв на князiвський стiл у Галичi (серед них – Мстислав Мстиславич Удалий), органiзовувала проти них змови, знову i знову вiддаючи землi Захiдної Русi на поталу iноземним загарбникам.

Закрiпившись на Волинi, Данило разом з Васильком розпочали боротьбу за вiдбудову Галицько-Волинської держави. В цiй справi вони спиралися на широкi верстви волинського населення, в тому числi на волинських бояр. У 1219 р. Данило вiдбив у полякiв Берестя та мiста Забужжя. З початком усобиць в Польщi по смертi Лешка (1227) Данило активно втручається у польськi справи. У 1229 р. вiн здiйснив далекий похiд у глибину Польщi. Вiйська князя дiйшли аж до Старограда у Великопольщi, Мiлiча в Сiлезiї й околиць Вроцлава. «Нiякий iнший князь не входив у Лядську землю так глибоко, окрiм Володимира Великого, що охрестив країну», – писав лiтописець. Одночасно Данило вiв боротьбу з тими волинськими князями, якi ворогували з Романовичами. У 1230 р. Волинь була повнiстю в руках Романовичiв. Найбiльш жорстоко точилася боротьба з угорцями, вибивати яких з Галича Даниловi довелось у 1230 i 1233 рр. Лише напередоднi татаро-монгольської навали у 1238 р. Данило Романович остаточно оволодiв Галичем. Того ж року вiн знову здобув Київ i посадив у ньому свого воєводу Дмитра. Проте монголо-татарська навала стала на завадi здiйсненню широких полiтичних планiв галицько-волинського князя.

Монголо-татарська навала.На початку XIII ст. татаромонголи пiд проводом Чiнгiс-хана (1155-1227) розпочали небачено обширнi i швидкi завоювання в Китаї, Середнiй Азiї, Персiї. Десятки держав i тисячi квiтучих мiст лягли в руїнах. У 1222 р. татари вдерлися в чорноморськi степи i розгромили половцiв на Сiверському Донцi. Безпосередня загроза нависла над князiвствами Русi. Половецький хан Котян звернувся за допомогою до руських князiв. Прийнявши рiшення про спiльний виступ i зiбравши величезне вiйсько з полкiв київських, галицьких, чернiгово-сiверських, смоленських, курських, володимиро-суздальських та половецьких загонiв, союзники пiд проводом Мстислава Удалого, з яким пiшов i князь Данило Романович, рушили на заднiпрянський Низ. Проте внаслiдок неузгодженостi дiй руських князiв i половецьких воєначальникiв у вирiшальнiй битвi на Калцi (1223) їхня армiя зазнала цiлковитого розгрому.

Землi Русi лежали вiдкритими i беззахисними перед татарським вiйськом. Поразка у битвi на Калцi значно послабила руськi князiвства, посiяла панiку i зневiру. Проте татари, обмежившись спустошенням Заднiпрянщини i Поволжя, повернули на схiд. Невдовзi помер Чiнгiс-хан (1227) i це вiдстрочило катастрофу для Русi та iнших країн Європи на десять рокiв.

У 1236 р., зiбравши величезне вiйсько, онук Чiнгiс-хана Батий рушив походом на Європу. Пiд ударами татаро-монгольської орди першою впала волзько-камська Болгарiя, завоювання якої було завершено навеснi 1237 р. Восени цього ж року загони Батия вторглися у Рязанське князiвство. Пiсля п’ятиденної облоги впала Рязань, було пограбовано всi цiнностi, спалено мiсто й знищено його жителiв.

З лютого 1238 р. монголи оточили Володимир i 7 лютого, пробивши у кiлькох мiсцях стiни, увiрвалися в мiсто. Вони спалили соборну Успенську церкву – перлину пiвнiчного зодчества, де знайшли останнiй притулок великокняжа сiм’я, «множество бояр и народа». Мiсто було розорене, населення знищене. Невдовзi бiля рiчки Ситi зазнали поразки вiйська володимирського князя Юрiя Всеволодовича i його брата Святослава.

Дiйшовши до Новгорода, загони монгольської кiнноти повернулися до табору з головними силами, оскiльки для здобуття такого укрiпленого i багатолюдного мiста самої лише кiнноти було недостатньо. Повернувши на пiвдень, татаро-монгольськi вiйська пройшли схiдними околицями Смоленської i Чернiгiвської земель. Навеснi 1239 р. Батий рушив на лiвобережне Поднiпров’я. 3 березня 1239 р. пiсля короткотривалої облоги був взятий Переяслав. «Татарове взяша Переяславль Рускыи и епископа убиша и люди избиша, а град пожгоша огнем», – зазначає лiтописець. Восени така ж доля спiткала Чернiгiв. Його захисники вiдчайдушно оборонялися, проте пiсля запеклого бою татари увiрвалися у мiсто, «град пожегше и люди избиша й монастыре пограбиша». Були розоренi мiста по Деснi i Сейму – Путивль, Глухiв, Вирь, Рильськ та iншi. Вся Чернiгiвщина i Переяславщина лежали сплюндрованi ворогом.

Восени 1240 р. Батий, який пiдiйшов до Києва «въ силh й тяжьцh, многомъ множьством силы своей», оточив його з усiх бокiв. Татари увiрвалися в мiсто з пiвдня через Лядськi ворота. Оборонцi зумiли зачепитися за наступну лiнiю укрiплень. Однак поблизу Софiйських ворiт ворог прорвався до центральної частини мiста. Заключним актом трагедiї стало зруйнування Десятинної церкви, де зiбрались останнi захисники Києва на чолi з хоробрим воєводою Дмитром, поставленим Данилом Галицьким.

Татари пiддали мiсто страшенному руйнуванню. Францисканський монах Плано Карпiнi, який проїздив через Київ у 1246 р., свiдчив, що пiсля погрому в ньому залишилося лише 200 дворiв. Проте продовжували дiяти Софiйський i Михайлiвський собори, Видубецький i Печорський монастирi. Плано Карпiнi пише про iноземних купцiв, яких вiн бачив у Києвi вiдразу пiсля розгрому. Життя у мiстi не припинилось, але вповнi воно вiдродилося лише через багато десятирiч.

Мiж тим, татаро-монгольськi загони рушили вглиб Волинської землi i далi в Галичину. Один за одним пiд ударами ординцiв падали захiдноукраїнськi мiста – Володимир, Галич, Звенигород та iншi. Проте рiшучий опiр вчинили вороговi жителi Кремiнця, Холма, Данилова; цi мiста Батий так i не спромiгся здобути. Саме у добре укрiплений Холм було перенесено столицю Галицько-Волинського князiвства.

Наступним етапом завойовницького походу Батия було вторгнення в Польщу, Угорщину, Чехiю, Словаччину та Трансильванiю. Однак продовжувати просування вглиб Європи орда була не в силi, оскiльки її знекровили бої на Русi. У 1242 р. пiсля звiстки про смерть великого хана Удегея Батий вивiв свої вiйська у пониззя Волги, де заснував нову державу – Золоту Орду.

§ 3. ДЕРЖАВА РОМАНОВИЧIВ У ДРУГIЙ ПОЛОВИНI XIII – ПЕРШIЙ ПОЛОВИНI XIV ст. Її УЧАСТЬ У ПОЛIТИЧНОМУ ПРОЦЕСI ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ

Зміцнення Галицько-Волинського князівства.Золотоординський гнiт тяжко позначився на соцiально-економiчному та полiтичному розвитку всiх регiонiв Русi. Аби забезпечити своє полiтичне панування на захоплених руських землях i безперешкодно їх грабувати й визискувати, золотоординськi хани прагнули не допустити їхньої консолiдацiї. Пiсля спустошення татарами Пiвденної Русi втратили свою полiтичну цiлiснiсть Київщина, Переяславщина. Цi землi стали татарськими провiнцiями, якими безпосередньо управляли ханськi баскаки.

Даниловi Галицькому у внутрiшнiй i зовнiшньополiтичнiй дiяльностi весь час доводилося враховувати фактор татарського нашестя, вплив якого вiн з великим мистецтвом i полiтичним тактом зумiв послабити i, таким чином, вiдстояти Галицько-Волинську державу, продовжити здiйснення своїх загальноукраїнських планiв i починань. Його центральноєвропейська полiтика за таких обставин мала активний характер i в умовах татарської небезпеки iстотно впливала на мiжнароднi стосунки в цьому регiонi.

Над Захiдною Європою нависла страшна загроза нових потрясiнь, загроза християнськiй культурi, державностi європейських народiв. Звiстки про нищiвнi удари татарських вiйськ по центрах давньоруського життя швидко досягали вiддалених вiд Русi кiнцiв європейського свiту, викликаючи жах i спiвчуття.

У 1245 р. папа Iнокентiй IV скликав у Лiонi Вселенський собор з метою остаточного розв’язання суперечки мiж духовною та iмператорською владою. Незважаючи на спроби папи залучити полiтичних союзникiв та проголошення хрестового походу проти проклятого ним iмператора Фрiдрiха II, позицiї останнього залишились мiцними до самої його смертi. Собор обговорив також питання про татаро-монгольську навалу. З докладною iнформацiєю перед його учасниками, як вже зазначалося, виступив архiєпископ Петро з Русi, якого дослiдник С. Томашiвський вважає третiм пiсля Iларiона i Клима Смолятича митрополитом київським мiсцевого походження. Перед усiм тодiшнiм католицьким свiтом постав «муж чесний, iнтелiгентний i вiродостойний», який подав Європi першi i правдивi вiдомостi про страшних нападникiв. Дослiдник висловлює припущення, що Петро, витримавши щось на зразок теологiчного iспиту, брав участь у спiльному з папою святочному богослужiннi i ставив питання про церковну єднiсть з Римом. Iнспiратором цього кроку був київський князь Михайло Всеволодович (1237-1239, 1241-1244) – з чернiгiвського дому. Його мати була католичкою, дочкою польського князя Казимира Справедливого. Сам вiн одружився з сестрою Данила i Василька Романовичiв – дочкою католицької княжни, вихованої в Угорщинi й Польщi; син його Ростислав ще дитиною був заручений iз католицькою королiвною. З огляду на небезпеку зi Сходу, i, водночас, пiднесення католицької церкви на початку XIII ст., iдея християнської єдностi та єдностi iнтересiв усього християнського свiту була близькою Русi. Втiлити цю iдею в життя було тим легше, що найвеличнiший собор середньовiччя – Латеранський – гарантував збереження схiдного обряду в разi злуки обох церков.

Церковно-полiтична ситуацiя, однак, не була сприятливою для цих задумiв. Михайловi Всеволодовичу не вдалось утриматися навiть в Чернiговi й вiн загинув мученицькою смертю в Золотiй Ордi. Ярослав суздальський, одержавши Київ з рук Батия як символ старшинства, прагнув утвердження на чолi Київської митрополiї своєї креатури. Проте i полiтичнi суперники Михайла Всеволодовича – Ярослав i Данило – не вiдкинули iдеї об’єднання. Таким чином, прагнення зблизитись iз Заходом було не лише притаманним для захiдних регiонiв України явищем, а цiлiсним iсторичним процесом творення українського народу як окремого нацiонального органiзму.

Вторгнення монголо-татарських орд пiдсилило iнтерес до Русi-України в країнах Європи. Визначний англiйський мислитель Роджер Бекон (1214-1292) у своєму «Великому творi», написаному на вимогу папи Климента IV (1265-1268), узагальнив численнi географiчнi й iсторичнi джерела, доступнi середньовiчному суспiльству, i дав їх синтетичний виклад. Вiн користувався звiтами папського нунцiя Iоана де Плано-Карпiнi та посла французького короля Людовика IХ Гiльома Рубрука про їхнi подорожi у Золоту Орду i детально виклав географiю Схiдної Європи, в тому числi Давньої Русi.

Детальний документальний виклад подiй європейської iсторiї на грiзному тлi монголо-татарської навали знаходимо на сторiнках «Великої хронiки» Матвiя Паризького (1200-1259). Її автор – один з найбiльших i найцiкавiших хронiстiв середньовiччя. Подана ним картина незгод мiж захiдноєвропейськими країнами, що пiдсилювалася папсько-iмператорським конфлiктом, дає змогу глибше усвiдомити, чим була для європейської цивiлiзацiї боротьба Русi-України з монголо-татарськими завойовниками. Не випадково увагу середньовiчного хронiкаря привернув виступ на Лiонському соборi «архiєпископа з Русiї» Петра, який намалював учасникам собору драматичну картину татарського спустошення на Русi.

Опис трагiчних подiй, пов’язаних з вторгненням татаро-монголiв на Русь, наводиться у вмiщеному в хронiцi посланнi нiмецького iмператора Фрiдрiха II Гогенштауфена англiйському королю Генрiху III та iншим християнським правителям. «Вiд раптових набiгiв i пiд натиском цього варварського народу (монголiв) впало найбiльше з мiст цього королiвства – Клева (Київ), – писав iмператор, – i все це знамените королiвство, пiсля того як його жителi були знищенi, було пiддане руїнi». Аналогiчнi звiстки про руйнування й нищення, завданi татарами Русi та країнам Центральної Європи, зустрiчаємо у повiдомленнях безпосереднiх свiдкiв подiй – ченцiв-бенедиктинцiв з монастиря Святої Марiї на Русi, вiкарiя францисканцiв з Польщi, домiнiканцiв i францисканцiв з рiзних регiонiв їх мiсiонерської дiяльностi. Усi вони пiдкреслюють глобальний характер катастрофи, в якiй Русь виступає поряд з Польщею, Угорщиною, Австрiєю, Чехiєю як органiчна складова частина європейського свiту. Так, бенедиктинець – абат монастиря Святої Марiї в Угорщинi – в одному ряду подiй називає загибель 25 руських князiв, Генрiха II Сiлезького у битвi при Лiгницi, Коломана Угорського, втечу Бели IV тощо.

Подiї в Галичинi посiдали важливе мiсце в полiтичному розвитку Пiвденно-Захiдної Русi. Тут знову спалахнула боротьба Данила Романовича з Ростиславом Михайловичем – з чернiгiвської династiї, зятем угорського короля, претендентом на галицький стiл. У 1245 р. Данило в битвi пiд Ярославом вщент розгромив Ростислава i вiйська його союзникiв – угорцiв та полякiв. Цим було завершено виснажливу, майже сорокарiчну боротьбу за спадщину Романа Галицького. На сто рокiв було припинено спроби угорських i польських феодалiв вiдторгнути захiдноукраїнськi землi.

Галицько-Волинська Русь нiколи не була подiлена татарами на адмiнiстра-тивно-фiскальнi округи – «тьми», як в iнших частинах України та росiйських князiвствах. В нiй також нiколи не було баскакiв – представникiв Золотої Орди, що свiдчить про зовсiм iнший полiтично-правовий стан Галицько-Волинської держави порiвняно з iншими землями-князiвствами колишньої Київської держави.

Незважаючи на те, що багато хто з Рюриковичiв вiд 1242 р. їздили або до столицi держави Чингiзидiв Каракорума, або до резиденцiї Батия за ярликами на княжiння, Данило вперто iгнорував цей ритуал аж до 1245 р. I лише пiсля татарського наказу «дай Галич» вiн вирушив в Орду, де протягом майже мiсячного перебування розроблялися деталi встановлення залежностi держави Романовичiв вiд Золотої Орди. Галицька залежнiсть була не такою жорсткою, як князiвств пiвнiчно-схiдного регiону. На це вплинула низка факторiв. Зокрема, Батий мав зважати на досить вороже до нього ставлення великого хана Гуюка та його прихильникiв у Каракорумi, що змушувало його проводити «м’яку» i обережну полiтику щодо Данила.

Якихось чiтко визначених форм пiдпорядкування Золотiй Ордi українська держава в цей перiод не мала. Данило перiодично був змушений надавати татарам допомiжнi вiйськовi пiдроздiли у їхнiх походах на Польщу, Литву, Угорщину, сплачувати рiчну данину, вiддавати певнi ознаки шани хановi, який був суддею у мiжкнязiвських суперечках. Натомiсть Галицько-Волинське князiвство фактично зберiгало незалежнiсть у внутрiшнiй i зовнiшнiй полiтицi. Разом з тим Золота Орда уважно стежила, щоб ця незалежнiсть не набрала небажаних для неї масштабiв.

Пiсля свого вiдвiдання Орди Данило не вiдмовився вiд намiрiв будь-що позбутися тяжкої татаро-монгольської опiки i прагнув спертися в цiй справi на європейськi країни. У намаганнях Галицько-Волинської держави створити антиординську коалiцiю важливе значення мали її контакти з Нiмецьким орденом. Починаючи вiд короля Данила, всi Романовичi були зв’язанi з хрестоносцями Нiмецького ордену мирними договорами як у полiтичнiй, так i торговельно-економiчнiй сферах; цi договори мали чиннiсть протягом цiлого столiття.

Нiмецький орден постав у Палестинi. Формальною датою його заснування є 1198 р., коли пiд час третього хрестового походу папа Климентiй III затвердив Статут ордену. Пiсля остаточного опанування Палестини турками-сельджуками нiмецькi хрестоносцi мусили шукати нового осiдку. Бiльшiсть з них у 1211 р. переселилася до Семиграддя з тим, щоб допомагати угорському королю Андрiєвi в його боротьбi з половцями. Проте невдовзi вони втягуються у конфлiкт з угорським монархом, який прагне позбутись гонорових i непокiрних тимчасових спiльникiв. У пригодi цим намiрам Андрiя стала ситуацiя, в якiй опинився мазовецький князь Конрад, що шукав допомоги у боротьбi з прусськими племенами – постiйними нападниками на його землi. На пiдставi вiдповiдної угоди з Нiмецьким орденом, що зобов’язувався боронити Мазовiю вiд пруссiв, Конрад надав хрестоносцям хелмiнську землю над нижньою Вiслою. Оскiльки хрестоносцi зволiкали з прибуттям, мазовецький князь для оборони своїх земель заклав новий орден – з мекленбурзьких нiмцiв – i оселив його в околицi Добжина. Саме звiдси й пiшла його назва – Добжинськi Брати. У 1235 р. Конрад вирiшив об’єднати їх з Нiмецьким орденом, рицарi якого почали прибувати до Мазовiї. Однак на це погодилася лише частина Добжинських Братiв. Рештi з них у 1237 р. Конрад дав у посiлiсть мiсто Дорогичин та землi мiж Бугом та Нуром, захопленi ним у Романовичiв. Проте вже наступного року Данило, незважаючи на зайнятiсть боротьбою за галицьку спадщину з чернiгiвським князем Ростиславом, зумiв вiдiбрати Дорогичин у нiмецьких рицарiв. Данило особисто керував вiйськом, що свiдчило про надзвичайно важливе значення Дорогичина для української держави. Адже це мiсто було ключовим пунктом у торговельних зв’язках Галицько-Волинської Русi з Пiвнiчно-Захiдною Європою.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 10 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 12 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.