ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 12 сторінка

Тим часом Нiмецький орден закрiплював свою присутнiсть у Пруссiї, будуючи там мiста i винищуючи мiсцеве населення. Зростанню могутностi Нiмецького ордену сприяло його об’єднання з Орденом мечоносцiв (1237), що був заснований у 1202 р. єпископом Альбертом i, маючи своїм головним мiсцем осiдку Ригу, розширював володiння за рахунок земель балтських племен.

Татаро-монгольська небезпека, напади литовського племенi ятвягiв на прикордоннi землi Галицько-Волинської держави i, нарештi, необхiднiсть забезпечити стабiльнi торговельнi зв’язки з Пiвнiчно-Захiдною Європою змушували Данила шукати полiтичних контактiв з орденом. Проте, прагнучи союзу з хрестоносцями, вiн водночас домагається вiд Риму заборонити їм оселятися без дозволу галицького князя у тих землях, якi вiн посiдав або збирався здобути. Бiльш послiдовному залученню ордену до протитатарської полiтики Романовичiв мав сприяти шлюб Данилової доньки Софiї iз впливовим графом Генрiхом Шварцбургом, який мав тiснi зв’язки з орденом.

Спiлка з орденом мала також за мету розв’язати так звану ятвязьку проблему. В 1254 р. Данило уклав договiр з мазовецьким князем Земовитом та магiстром ордену Бургардом Горнхаузеном, згiдно з якою орден мав отримати двi третини здобутої у ятвягiв землi, а третину мали подiлити Данило i Земовит. Контакти з орденом тривали i пiд час правлiння Лева I. Лев зумiв також вiдстояти Дорогичин у боротьбi з литовським князем Тройденом i зберегти його як ключове мiсто у торгiвлi з хрестоносцями i Пiвнiчно-Захiдною Європою.

Змiцнення Галицько-Волинської держави, її мiжнародних позицiй в умовах татаро-монгольської загрози стали головною метою внутрiшньої i зовнiшньої полiтики Данила Галицького. У 1243 р. вiн двiчi брав в облогу Люблiн, а наступного року здобув мiсто i пiдкорив собi Люблiнську землю. Важливу роль у змiцненнi своєї держави Данило вiдводив будiвництву й укрiпленню мiст, що мало сприяти пiдвищенню обороноздатностi краю. Причому, найбiльш iнтенсивно вiн колонiзував саме захiднi окраїни, що сприяло змiцненню його контактiв з європейськими країнами. В цей перiод було засновано Львiв – майбутню столицю Галицької землi, ще ранiше – Холм (1237), де часто любив бувати Данило; активiзувалося економiчне життя у Володимирi-Волинському. Змiцнюючи внутрiшнє становище своєї держави, Данило розпочинає об’єднання пiд своєю владою всiх українських земель.

Перешкодою об’єднавчiй полiтицi Данила були так званi «болоховськi князi». Вони стояли на чолi громад, що прагнули вийти з-пiд традицiйної полiтичної влади Рюриковичiв i пiдкорятися безпосередньо татарам. «Болоховцi» обiймали територiю вiд галицького Пониззя i Пiвденної Волинi до верхiв’їв Бугу й Київщини. Спочатку вони визнавали над собою владу галицько-волинського князя, але пiсля утвердження татаро-монголiв в Пiвденнiй Русi їхня деструктивна роль ставала дедалi вiдчутнiшою. Ханський воєвода Куремса, який очолював орду на Правобережжi, прагнув використати рух «болоховцiв» для послаблення Галицько-Волинського князiвства. Проте кiлькома вдалими походами проти «болоховцiв» – на «людей татарських» (1252, 1254) – Данило Галицький успiшно протидiє татарським намiрам i «взя все городи седящие за татары».

Змiнилися стосунки галицько-волинського князя з Польщею, яка в цей перiод переживала тяжкi мiжусобицi. Данило активно втручається у польськi справи, пiдтримує князя мазовецького Земовита, разом з ним веде воєннi дiї проти Литви (1251-1252). Водночас вiн уклав угоду з Болеславом кракiвським i, очевидно, саме в цей час зрiкся окупованої ранiше Люблiнщини. Проте невдовзi вiн укладає союз з фундатором Литовської держави – князем Мiндовгом; цей союз робив реальним вiдновлення влади Данила Романовича над Лiвобережжям та Києвом i органiзацiю опору татаро-монголам. Мiндовг, як зазначає лiтописець, обiцяв йому допомогу з тим, «аби пошел к Возвяглю, оттуда и к Кыеву».

Боротьба за австрійську спадщину.Данило скрiплює дружнi стосунки з Угорщиною договором та шлюбом свого сина Лева з Констанцiєю – дочкою угорського короля Бели IV. Слiд взяти до уваги, що до середини XIII ст. Бела IV був далеко не в дружнiх стосунках iз Данилом. Вiн весь час активно пiдтримував його супротивникiв – Михайла Всеволодовича чернiгiвського та його сина Ростислава. Ще за кiлька лiт до зазначеного союзу, у 1243 р., Бела ввiв у свою сiм’ю Данилового ворога – князя Ростислава Михайловича. Ростислав шукав притулку i визнання в Угорщинi, розраховуючи на пiдтримку своїх претензiй на Галич. Сам Бела хотiв цим забезпечити собi певну допомогу перед татарською загрозою. Проте досить швидко з’ясувалася безнадiйнiсть зазiхань зятя Бели IV. Нашестя Батия, а згодом i порозумiння з ним Данила справили на Белу сильне враження. Вiн, як свiдчить Галицько-Волинський лiтопис, «бояше бо ся его (Данила) яко был бh в татарhх». Для нього стала зрозумiлою необхiднiсть зблизитись iз сильним галицько-волинським князем, досягти його прихильностi до Угорщини з тим, щоб забезпечити i на заходi i на сходi тил країни, а також зробити Данила учасником нової полiтичної комбiнацiї.

Змiцнення Галицько-Волинської держави навiть у такий драматичний перiод iсторiї давало змогу Даниловi вiдiгравати важливу роль у полiтичному процесi Центральної Європи. Одним з епiзодiв здiйснення планiв галицько-волинського князя щодо посилення своїх позицiй на Заходi був шлюб його сина Романа з австрiйською герцогинею Гертрудою, представницею вiдомого в Європi старовинного франконського роду Бабенбергiв. Цей рiд набув значної полiтичної ваги, коли один з його репрезентантiв – Леопольд I – став маркграфом австрiйським (974). Галицькi Ростиславичi традицiйно пiдтримували всiлякi контакти з династiєю Бабенбергiв. Галицько-волинський лiтопис простежує зв’язки Ярослава Осмомисла з австрiйським маркграфом Генрiхом II Язомiрготом, який перетворив маркграфство на iмперське герцогство з бiльшими порiвняно з iншими феодальними володiннями правами (1156). Саме вiд цього часу починається самостiйне полiтичне iснування Австрiї. За останнього з Бабенбергiв – Фрiдрiха II Войовничого – Австрiйське герцогство стало одним з найбiльших нiмецьких князiвств. По його смертi у 1246 р. династiя Бабенбергiв припинила iснування й розпочалася тривала боротьба за її спадщину. Спочатку головними претендентами виступали маркграф Герман Баденський, пiдтримуваний папою Iнокентiєм IV, та нiмецький iмператор Фрiдрiх II. Однак пiсля їх смертi у 1250 р. за австрiйський стiл повели боротьбу угорський король Бела IV i чеський король Оттокар.

Восени 1251 р. Пшемисл Оттокар за пiдтримки частини австрiйських баронiв i духовенства входить з вiйськом в Австрiю i проголошує себе австрiйським герцогом. У лютому 1252 р. вiн скрiплює своє становище шлюбом iз сестрою покiйного герцога Фрiдрiха II Маргаритою Бабенбергською, котра вiдкрито й офiцiйно передає своєму чоловiковi свої спадковi права на володiння її роду.

«Золотий король» Оттокар став володарем великої держави, що простяглася вiд Судетiв до Адрiатичного моря, об’єднуючи Австрiю, Штирiю, Каринтiю, Крайну, Моравiю i Чехiю. Таке зростання могутностi чеського короля, який до того ж претендував на iмператорську корону, викликало занепокоєння Бели IV i спонукало його готуватися до боротьби за оволодiння Австрiєю.

Для здiйснення цiєї мети у Бели IV було два засоби: перший – це збройна боротьба силами коалiцiї Угорщини, Польщi й Галицько-Волинського князiвства, другий – боротьба формально-правова, шляхом протиставлення спадковим правам Маргарити i Оттокара прав iншої представницi роду Бабенбергiв – Гертруди, племiнницi Фрiдрiха. Бела використав обидва шляхи. Папа Iнокентiй IV ще у 1248 р. доручив Белi покровительство над Гертрудою; мiж ними налагоджуються дружнi стосунки i вона поступається угорському монарховi своєю спадковою часткою та можливiстю нею розпоряджатися. Саме спадковi права Гертруди початково визнавалися незаперечними римським престолом; принаймнi лише в липнi 1253 р. папа Iнокентiй IV визнав законнiсть шлюбу Оттокара з Маргаритою i став його титулувати герцогом австрiйським.

До участi в цих планах Бели був залучений Данило Галицький, який умовою пiдтримки угорського короля поставив передачу галицько-волинському князiвському дому частини австрiйської спадщини. Ослаблена Угорщина була змушена погодитись на умови могутнього володаря Галицько-Волинської держави. Згiдно з договором, другий син Данила – Роман – мав одружитися з герцогинею Гертрудою.

Навеснi 1252 р. Роман прибув до Австрiї, де в замку Гiмбург поблизу Вiдня вiдбувся його шлюб з Гертрудою. Перед династiєю Романовичiв вiдкривалася блискуча полiтична перспектива – отримати у спадкове володiння одну з найвпливовiших країн Центральної Європи. Проте угорський король не надав Романовi й Гертрудi необхiдної допомоги, обумовивши її поступкою йому їхнiх австрiйських володiнь навзамiн мiст в Угорщинi. Розпочалася облога чеськими вiйськами замку в Гімбургу, де перебували Гертруда i Роман. Позбавлений пiдтримки Бели IV i Данила, Роман волiв вийти з боротьби. Вiн не погодився на мирну пропозицiю Оттокара залишити йому частину австрiйських земель i зберiг вiрнiсть союзу з угорським королем. Згiдно з лiтописом, Роман зумiв вибратись з оточеного Гiмбурга i, ймовiрно, вирушив до батька за пiдмогою.

Тим часом, здiйснювалась iнша частина плану Бели у його боротьбi за спадщину Бабенбергiв – органiзацiя вiйськової коалiцiї у складi Польщi, Галичини й Угорщини. В цьому союзi Данило Галицький виявився найбiльш постiйним i активним учасником воєнних дiй проти Чехiї. Його перший похiд вiдбувся влiтку 1253 р. i став складовою частиною координованих дiй усiх союзникiв. Сам Бела спрямував свої загони на Австрiю i звiдти на Моравiю, де вони досягли Оломоуца. Польським i галицьким союзникам Бели IV належало завдати удару Чехiї з пiвнiчно-схiдного боку, на Опаву.

Галицько-волинський лiтопис подає досить повну картину походу 1253 р. У ньому брали участь сам князь Данило Романович, його син Лев Данилович – зять короля Бели, допомiжнi загони князя Василька Романовича; Тевтивiл i Едивiд – литовськi князi – племiнники Мiндовга, що не побажали визнати верховенства останнього i знайшли притулок у Данила. З польського боку в похiд вирушили князь кракiвський Болеслав Соромливий – зять Бели IV, одружений з його дочкою Кiнге, i князь Володислав Опольський. Лiтописець свiдчить, що поляки пасивно поводилися у веденнi вiйни. Зокрема, Володислав Опольський, чиї володiння безпосередньо межували з намiченими для воєнних дiй територiями, був невдалим й, очевидно, нещирим радником Данила. Саме з його поради галицько-волинськi вiйська були роздiленi на два нерiвнi за силою загони. Внаслiдок цього Данило опинився пiд Опавою з незначними пiдроздiлами; до того ж самi поляки уникали воєнних дiй. Невiдомо точно, якими мотивами визначалася поведiнка Володислава, проте у дальшiй боротьбi Бели IV з Чехiєю вiн стояв уже на боцi Оттокара.

Данило Романович об’єднався з Болеславом Соромливим у Краковi, згодом до них приєднався на рiчцi Одрi бiля мiстечка Козлiї i Володислав. Проте, пiд Опавою союзники не зумiли налагодити узгоджених дiй i мiсто не було здобуте. Потiм об’єктом наступу коалiцiйних сил став «град рекомый Насилье» (тобто Нассiдель), пiсля чого прийняли рiшення припинити дальше просування. Таким чином, воєннi дiї торкнулися порiвняно невеликого регiону вздовж сiлезько-моравського кордону, ледве зачепивши власне Моравiю. Залишається нез’ясованим, чому польськi i галицько-волинськi союзники не розгорнули бiльш широких дiй. Зрештою, i похiд самого Бели IV в Моравiю не вiдзначався рiшучiстю.

Лiтописець зазначає, що Данило виявляв гаряче бажання йти в похiд на Опаву – «ово короля (тобто Бели) ради, ово славы хотя». Згiдно з iншою лiтописною сентенцiєю, «по сей славной побhдh на Чехах Данило Романович начат повсюду славен быти, яко и папа римскiй величаше его». Напевно, цей мотив пошукiв слави не варто вiдкидати цiлком. Зокрема М.Дашкевич вважає, що пiд впливом захiдноєвропейських традицiй i на Українi «склалось стремлiння до рицарської слави». Причому, вiн має на увазi також i Чехiю, яку «середньовiчна романтика» мала «своїм форпостом з боку схiднослов’янського свiту i була слабшою у Польщi й Угорщинi». Як зазначає вчений, «Данило Галицький, очевидно, переважно вiд захiдних рицарiв сприйняв вiдрiзнявший його рицарський дух, пiд впливом якого вiн починав iнодi походи просто, щоб показати себе i допомогти своїм друзям, без усякої для себе вигоди». Звичайно, рицарський дух Данила навряд чи варто заперечувати. Проте про повну безкориснiсть для нього походу 1253 р. говорити не доводиться. Похiд цей був важливим елементом спiвробiтництва з Угорщиною, найбiльш необхiдного для Бели IV, але й зумовленого також розрахунками Данила. Похiд на Опаву вiдбувався тодi, коли Роман Данилович з дружиною перебували в облозi у замку Гiмбургу; отже, Данила спонукала надiя, а можливо й чiткий розрахунок, побачити свого сина володарем однiєї з європейських країн на Дунаї.

За кiлька рокiв пiсля походу на Опаву Данило разом iз синами знову з’яв-ляються в лавах противникiв Оттокара II. Давньоруськi лiтописи – в тому числi галицько-волинськi – нiчого не згадують про участь Данила у вiйнi Бели IV проти чеського короля, зображаючи його надзвичайно заклопотаним литовськими i татарськими проблемами. Проте, сам Оттокар II в листi до папи Олександра вiд 8 жовтня 1260 р. повiдомляє про перемогу над Белою бiля Крессенбруна i серед переможених називає Данила – короля русiв.

Лiтопис зазначає, що в цей час Данило переживає скруту через новий татарський наступ. Татарський набiг (згiдно з лiтописом, вiн стався 1261 р., проте ця дата викликає сумнiв низки дослiдникiв) змушує князя залишити Галич i податися до Угорщини. Саме в цей перiод вiйни Чехiї з Угорщиною Данило мiг приєднатися до останньої з метою забезпечити собi допомогу Бели. Як свiдчить Длугош, з Данилом у складi угорського вiйська були його сини Лев i Роман.

Поразка Бели IV пiд Крессенбруном 1260 р. стала поворотним моментом у стосунках мiж угорським i чеським монархами. Мiж ними налагоджуються мирнi i навiть дружнi взаємини, що увiнчалися шлюбом чеського короля з онукою Бели IV. Цьому шлюбовi передувала Вiденська угода ЗI березня 1261 р. мiж Оттокаром i Белою з його союзниками. Серед останнiх джерела називають i «rех Rиssiае», що свiдчить про участь в угодi Данила Романовича. Таким чином, було покладено кiнець тривалiй ворожнечi галицько-угорського альянсу i Чехiї через австрiйську спадщину. В iсторiї середньовiчної України подiї цього перiоду вiддзеркалюють широту полiтичних планiв i полiтичних зв’язкiв Данила Романовича. Його участь у зазначених подiях дала змогу європейському суспiльству тих часiв познайомитись з яскравою особистiстю українського князя, що набув певної слави як енергiйний i активний учасник полiтичних процесiв у Центральнiй Європi.

Стосунки з Римом.Серед iнших напрямкiв полiтичної дiяльностi Данила Галицького прiоритетне мiсце мали його зносини з Римом. Участь Петра Акеровича у Лiонському соборi 1245 р. була свiдченням традицiйної зацiкавленостi Риму в руських справах, яка ще бiльше посилилась пiсля татарського нашестя. Того ж року папа направив посольство на чолi з францисканцем Плано де Карпiнi до татар i на Україну з тим, щоб докладно вивчити ситуацiю на мiсцi i подати, зокрема, точну iнформацiю про настрої i вiдносини у православнiй церквi. Посли прибули разом з Васильком Романовичем, який зустрiв їх в Сiлезiї i супроводжував до Володимира-Волинського, де вiдбулася зустрiч з руськими єпископами. Почалися переговори про можливе прилучення української церкви до Риму. Повертаючись з Орди, Данило особисто зустрiвся з посольством десь на Надднiпрянщинi, а вдома на нього чекали листи вiд папи у справi об’єднання церков. Зав’язалося жваве листування мiж папою Iнокентiєм IV i Данилом, головним змiстом якого була органiзацiя протитатарської допомоги i церковне об’єднання. У 1247 р. посольство Плано Карпiнi їде через Київ у Холм, де вiдбулася ще одна зустрiч з єпископами в присутностi Данила i його бояр. Пiсля наради галицькi посли вирушають до папи i повертаються з викладеними ним у листах умовами церковної злуки й обiцянками допомоги. Папа звертався з листами водночас i до Олександра Невського, якого теж закликав до єднання. Очевидно, що папа прагнув лише формування оборонного фронту для захисту Захiдної Європи вiд татарських наскокiв, тодi як Данило розраховував на органiзацiю хрестових походiв проти татар. Саме з цього вiн виходив у своїх переговорах з Римом. У 1247 р. Iнокентiй IV прислав Даниловi королiвську корону, проте князь не прийняв її, оскiльки без серйозних гарантiй захiдної допомоги цей крок мiг спровокувати агресiю татар. Тому, як свiдчить Галицько-волинський лiтопис, вiн вiдповiв папi: «Не можу прийняти твоєї корони без твоєї помочi». Правда, папа у тому ж роцi проголосив хрестовий похiд проти татар, однак заклик Риму залишився без вiдповiдi. Переговори з папою були перерванi аж до 1253 р. Цього року Данило вже почував себе бiльш упевнено i саме готувався до активного протистояння татарським загонам на Правобережжi. До того ж папа знову виступив з iдеєю органiзацiї протитатарського хрестового походу i створення коалiцiї з Польщi, Чехiї, Моравiї, Сербiї та померанських князiвств. У цiй ситуацiї Данило погодився на прийняття королiвської корони. Коронацiя вiдбулася в Дорогичинi на Пiдляшшi пiд час його походу на ятвягiв. Як пише лiтописець, «прийняв вiнець вiд Бога, вiд церкви святих Апостолiв, вiд стола святого Петра, вiд отця свого папи Iнокентiя i вiд усiх його єпископiв». Папу було визнано верховним пастирем руської церкви, проте водночас пiдтверджено непорушнiсть схiдного обряду i церковних прав.

Коронування Данила Галицького iстотно пiднесло авторитет української держави серед європейських народiв. Слiд мати на увазi, що титулатура Русi-України як королiвства вже мала певну традицiю. Ми зустрiчаємо її у зверненнi папи Григорiя VII до Iзяслава Ярославича; причому папа називає Iзяслава – позбавленого держави – королем, тодi як Болеслава польського – тiльки князем. Галичина i Волинь у багатьох європейських анналах також виступають як королiвство. У листуваннi з Данилом i Васильком папа Iнокентiй IV обох титулує королями. Для порiвняння зауважимо, що в листi до магiстра Тевтонського ордену папа називає Данила «достойним королем Русi», тодi як Олександра Невського – «шляхетним мужем, князем Суздальським». Так само вищий, нiж для Олександра Невського, титул застосовує папа i щодо Данилового брата Василька, якого вiн називає «свiтлим королем Володимира». В питаннях титулатури апостольська столиця не могла припуститися помилки, тому що це було б грубим порушенням полiтично-правних принципiв феодальної Європи. Отже, статус Галицько-Волинської держави як королiвства – спадкоємця Київської держави – був цiлком легiтимним в очах тодiшнього суспiльства. Характерно, що Бела IV, даючи Ростиславовi Михайловичу окреме князiвство – банат Мачву (аби покiнчити з його претензiями на Галичину) i незважаючи на свiй союз з Данилом, сам не вiдмовився вiд титулу «короля Галiцiї i Лодомерiї». Коронацiя Данила i надання Галицько-Волинському князiвству статусу королiвства було ще одним важливим кроком України в напрямку до Європи, акцептування її суспiльно-культурних цiнностей. Цього прагнули найбiльш далекогляднi українськi полiтики доби середньовiччя, серед яких Данило Галицький – один з найвидатнiших їх представникiв.

Невпевненiсть Данила щодо допомоги Риму не була марною. Коли татарськi загони почали тиснути на його позицiї на Правобережжi, вiн опинився наодинцi з небезпечним ворогом. Пiсля успiшного протистояння Куремсi Данило уклав з ним перемир’я. Ймовiрно, що умовою цього миру була татарська вимога розiрвати стосунки з папою. Це сталося у 1256 р., через три роки пiсля укладення угоди з Римом. Вiдбулося це не з вини галицького володаря, а тому, що захiднi країни виявили байдужiсть до долi Галицько-Волинської держави.

У 1257 р. папа Олександр II – наступник Iнокентiя IV – видав буллу Даниловi, нагадуючи йому про його зобов’язання. Вiн закликав до навернення i погрожував Даниловi церковними карами на випадок непослуху. Проте, навчений гiрким досвiдом, Данило не зважив на перестороги папи i не поновив зв’язкiв з Римом. Безперечно, що його мало цiкавили богословськi чи обрядовi вiдмiнностi мiж захiдною i схiдною церквами. У взаєминах з Римом вiн керувався насамперед полiтичними iнтересами як свiтський володар, i це було цiлком природно. Так само папська столиця постiйно зверталася в той час до полiтичних i силових засобiв у своїй дiяльностi i, звичайно, не обмежувалася чисто релiгiйними заходами у поширеннi свого впливу. Так, вiдверто полiтичне забарвлення мало хрещення литовського князя Мiндовга. Вiн був навернений хрестоносцями. Проте, охрестившись i прийнявши корону вiд папи, вiн поступово знову вiдiйшов вiд християнства i жорстоко переслiдував християн. Минуло понад сто рокiв, поки Рим зумiв повернути втраченi позицiї у Литвi i вiдновити там католицтво.

Розiрвання стосункiв з Римом не врятувало Данила вiд дальшого тиску татар. Ситуацiя ще бiльше погiршилася, коли Куремсу у 1259 р. замiнив енергiйний воєначальник Бурундай, що прийшов «со множеством полков татарських, в силе тяжьце и ста на местах Куремhсенех». Даниловi й Васильковi довелося допомагати татарам у їхньому походi на Польщу й Литву i тим розiрвати з останнiми союзницькi стосунки. Бiльше того, Романовичi були змушенi, згiдно а наказом Бурундая, зруйнувати укрiплення Володимира, Кремiнця, Луцька i Львова. Лише Холм залишився непорушним. Плани Данила опанувати Схiдну Україну та Київ i визволитися з татаро-монгольського ярма не здiйснилися. У 1264 р. Данило помер, але, незважаючи на невдачi, полiтичний вплив Галицько-Волинського князiвства в Центральнiй Європi залишався великим.

Українська державність у ХІV ст.По смертi Данила три його сини – Лев, Мстислав i Шварно – роздiлили мiж собою тi землi, що були пiд безпосередньою владою батька. Лев Данилович сидiв у Галичi i Перемишлi, Мстислав – у Теребовлi, Шварно володiв Холмщиною i Волзькою землею. Волинь фактично знову вiддiлилася вiд Галичини i дiсталася синовi Василька Романовича – Володимиру, а по його смертi (1288) – Мстиславу Даниловичу. Проте обидвi гiлки Романовичiв вели спiльну зовнiшню полiтику, особливо щодо Польщi та Литви. Разом з ординцями галицько-волинськi князi ходили у воєннi походи проти Литви (1277), на Угорщину (1285) i Польщу (1286-1288). Серед усiх Романовичiв найбiльш енергiйним i рiшучим полiтиком та здiбним воєначальником виявив себе князь Лев (1264-1301). Вiн був досить помiтною постаттю в складних воєнно-полiтичних комбiнацiях, що виникали в Центральнiй Європi. Пiд час боротьби Оттокара II Чеського з Рудольфом Габсбурзьким за утвердження в Австрiї обидвi сторони намагалися заручитися пiдтримкою галицького князя. Тодi Лев став союзником Габсбургiв, проте згодом його ставлення до супротивникiв змiнилось. Особливу активнiсть вiн виявив у Польщi, де пiсля смертi Болеслава Соромливого Лев навiть виступає як один з претендентiв на великокнязiвський кракiвський престол i домагається прилучення Малопольщi до Галичини. Пiд час цих подiй Лев зблизився з чеським королем Вацлавом II. Такий поворот полiтики Данилового сина пов’язаний зi змiнами у галицько-угорських стосунках i намаганням виробити стосовно Угорщини бiльш стриману i самостiйну позицiю. Iншою складовою оновлення полiтичних орiєнтирiв Лева була змiна його стосункiв з Польщею. По смертi князя Болеслава Кракiвського (1279) Лев Данилович, як уже зазначалося, виступив претендентом на кракiвський стiл i пiсля неуспiху у цiй справi вiв наполегливу боротьбу з новим кракiвським князем Лешком Чорним за схiднi окраїни його князiвства. Пiзнiше вiн пiдтримував силою зброї iншого претендента на Кракiв – Болеслава Земовитовича, князя Мазовецького, одруженого з донькою Оттокара II Кунгутою. Саме в умовах напружених стосункiв з Угорщиною та Польщею налагоджувалися зв’язки мiж Чехiєю i галицьким князем.

У 1291 р. Лев Данилович вiв боротьбу з герцогом Вратиславським (Бреславльським) Генрiхом IV, захищаючи вiд нього Болеслава Земовитовича. I хоча Болеслав незабаром вiдмовився вiд прав на кракiвський стiл, Лев Данилович пiсля невдалої облоги Кракова перенiс боротьбу з Генрiхом в Сiлезiю. Лiтопис повiдомляє, що пiд час цих подiй «Лев hха въ Чехы на снем ко королеви, зане любовь держаше съ ним велику; и доконцавъ съ ним миръ до своего живота. Король же одарив Льва дарами всякыми дорогыми, и тако отпусти с великою честью й прihха ко своимъ полкомъ».

Дружнi стосунки з Вацлавом II пiдтримувались i пiзнiше. Пiсля смертi володаря Кракова Генрiха IV на Польщу i Кракiв, зокрема, висуває претензiї чеський король. Лев стає спiльником останнього у його боротьбi за Польщу проти Владислава Локетка. Саме тодi Лев Данилович оволодiв Люблiном i Люблiнською землею. Цей здобуток Галицької держави яскраво свiдчив про тогочасну перевагу її над Польщею. Водночас вiн намагався заволодiти Закарпатською Руссю i на короткий час приєднав Закарпатське пiдгiр’я з мiстом Мукачевим.

Широкi можливостi посилення впливу галицько-волинських князiв у Литвi вiдкрилися пiсля смертi Мiндовга. Шварно Данилович (одружений з донькою Мiндовга) та Василько Романович активно пiдтримали сина Мiндовга Войшелка i допомогли йому утвердитися на литовському престолi. Зростання українського культурного, релiгiйного i полiтичного впливу у Литовськiй державi зумовило встановлення там своєрiдного спiвправительства Войшелка i Шварна Даниловича. У 1267 р. Войшелк постригся у ченцi i передав княжий престол Шварновi. Перед Романовичами постала реальна перспектива утвердження їхньої династiї на литовському великокняжому престолi. Проте антагонiзм мiж ними призвiв до убивства Войшелка Левом у 1267 р. Князювання Шварна тривало недовго i пiсля його смертi (1269) галицько-волинськi впливи були рiшуче подоланi литвином Тройденом (1270-1282). На початку XIV ст. Литовське князiвство стає грiзним сусiдом Галицько-Волинської держави.

Жорстокiсть i пiдступнiсть Лева викликали протидiю його полiтичним амбiцiям з боку волинського князя Володимира Васильковича (1270-1289). Незважаючи на домагання Лева, володимирський стiл перейшов у спадщину його молодшому брату – Мстиславу Даниловичу. Фактично Галичина й Волинь iснували як самостiйнi полiтичнi органiзми. В цiй ситуацiї Лев не мiг ставити перед собою таких далекосяжних планiв, як його батько, й мусив займати лояльну позицiю щодо Орди. Втiм золотоординськi правителi «вiддячували» за це розоренням українських земель. Так, пiд час походу на Польщу у 1286 р. татари страшенно пограбували землi свого «союзника».

В останнi десятирiччя XIV ст. князiвства Пiвденно-Захiдної Русi виявились втягнутими у мiжусобну вiйну в Золотiй Ордi, що почалася з посиленням впливу темника Ногая. Лев Данилович, а потiм й iншi галицько-волинськi князi були змушенi визнати свою залежнiсть вiд улусу (державного утворення) Ногая, який спочатку утвердився на територiї Галицького Пониззя, а згодом заволодiв широкими просторами Пiвнiчного Причорномор’я.

Унаслiдок запеклої боротьби золотоординського хана Токти з Ногаєм, що точилася на територiї Поднiпров’я, нового спустошення зазнала Київська земля. Натомiсть галицько-волинськi князi зумiли використати ситуацiю в Золотiй Ордi для повернення Галицького Пониззя i розширення своїх пiвденних кордонiв до гирла Пiвденного Бугу i Днiстра.

Таким чином, незважаючи на татаро-монгольське вторгнення, українська державнiсть вистояла у нелегкий для неї час. В останнi десятирiччя XIII ст. Україна дiстає перевагу над своїми давнiми суперниками – Польщею та Угорщиною, розширивши свої кордони вглиб цих країн на пiвднi – по Тису, на заходi – по Вiслу.

На зламi XIII i XIV сторiч знову було вiдновлено єднiсть Галицько-Волинської держави. Юрiй I Львович (1301-1308) об’єднав у своїх руках усi волостi галицького i волинського князiвств, прийняв королiвський титул i зробив столицею мiсто Володимир. Збереглися печатки з написами; «Господарь Георгiй король Русi» та «Господарь Георгiй князь Володимирiї».

Прийняття королiвського титулу супроводжувалось ще одним надзвичайно важливим полiтичним кроком українського монарха. Зважаючи на те, що у 1299 р. київський митрополит Максим вирiшив перенести свою резиденцiю у Володимир на Суздальщинi, де київськi митрополити перебували вже майже постiйно, Юрiй I домiгся утворення окремої Галицької митрополiї (1303), яка включала Галицький, Волинський, Луцький, Перемишльський, Турiвський i Холмський єпископати, тобто обiймала бiльшiсть заселеної української територiї. Це було реальним наслiдком об’єднання галицько-волинського князiвства, його загального полiтичного пiднесення.

Пiсля внутрiшньої вiйни в Золотiй Ордi i падiння Ногая, Юрiй I зумiв вивести Галицько-Волинську державу з-пiд татарської залежностi. В результатi вiн висунувся як один з найвпливовiших монархiв Центральної Європи. Юрiй I пiдтримував Владислава Локетка (сестра якого була другою дружиною Юрiя) у боротьбi з чеськими Пшемислiдами, втручався у боротьбу представникiв Анжуйської i Баварської династiй за угорський престол. Якийсь час при дворi галицько-волинського володаря шукав притулку Оттон Баварський, що був змушений поступитися Карловi Анжуйському.

На Закарпаттi рух проти Карла Анжуйського очолював Петро, землинський i ужанський наджупан, володар великих земель на кордонi з Галицькою державою. Вiн намагався втягнути у боротьбу «князя русинiв» Юрiя або одного з його синiв i посадити його на угорському престолi. Петро дiстав певну допомогу з Галичини, проте був розгромлений прибiчниками Карла.

I все ж вiдiгравати таку саму роль у Центральнiй Європi, як за часiв Данила, Галицько-Волинська Русь вже не могла. На її захiдних кордонах утвердилася сильна Польська держава, яка зумiла повернути у 1302 р. Люблiн i встановити полiтичну рiвновагу зi своїм давнiм суперником. Мiж Юрiєм i польським князем Владиславом Локетком (королем з 1320 р.) встановилися союзницькi стосунки. Юрiй одружився другим шлюбом з його сестрою Євфiмiєю, неодноразово надавав пiдтримку польському володаревi у боротьбi з його полiтичними супротивниками. Водночас вiн вiдновив союз з Нiмецьким орденом, спрямований проти Литви. За словами польського середньовiчного iсторика Яна Длугоша, Юрiй був «людиною спритною i шляхетною, щедрою для духовних осiб. У його правлiння Русь користувалася благами миру i величезного добробуту». Як вважають дослiдники, до початку 30-х рокiв XIV ст. володарям Золотої Орди не вдалося зупинити внутрiшньої консолiдацiї Галицько-Волинського князiвства, яке знову приєднало значну частину Днiстровсько-Карпатських земель, в тому числi й колишнi володiння ординцiв на захiд вiд Днiстра.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 11 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 13 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.