ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 13 сторінка

По смертi Юрiя I у володiння Галицько-Волинською землею вступили його сини Андрiй I та Лев II Юрiйовичi (1308 – 1323), якi титулувалися «божиєю милiстю князi всiєї Руської землi, Галичини i Володимирiї». Ця запозичена iз Захiдної Європи титулатура останнiх Романовичiв мала пiдкреслювати незалежнiсть князiвської влади. Характерною рисою є також вживання поряд iз назвами Галичини i Володимирiї термiну Русь. Пiд 1339 р. останнiй володар краю Юрiй II називає себе «божою милiстю князь i дiдич королiвства Русi». «Королiвство Русь» було тодi загальноприйнятою назвою у Захiднiй Європi для Галицько-Волинської держави.

Застосовувана у державi Романовичiв титулатура «царя», «самодержця», «короля», а також вживання захiдноєвропейських королiвських iнсигнiй – королiвської дiадеми або корони, скiпетра, держави – свiдчило про тенденцiю змiцнення монархiчної влади, притаманної в той перiод бiльшостi країн Європи.

Андрiй I i Лев II пiдтримували тiснi зв’язки з польським королем Владиславом Локетком, що сприяло змiцненню їхньої влади у князiвствi i подоланню олiгархiч-них устремлiнь галицького боярства. Дружнi стосунки князiв з Польщею доповнювалися союзом з Прусським орденом, у договорi з яким (1316) мiстилася обiцянка «захищати вiд татар».

Головною метою зовнiшньополiтичного курсу Андрiя i Лева Юрiйовичiв було вiдновлення оборонного союзу держав проти татар i забезпечення повної незалежностi вiд Золотої Орди. Разом з тим, союз з орденом був спрямований проти намiрiв литовського князя Гедимiна вiдторгнути пiвнiчнi регiони Галицько-Волинської держави (Дорогичин – Бересте). Братам вдалося також утримати Закарпатське пiдгiр’я з Мукачевим, здобуте їхнiм дiдом Левом.

Зближення Романовичiв з орденом було зумовлене не лише воєнно-полiтичними цiлями. Важливе значення мали також торговельнi стосунки мiж обома державами. У 1320 р. Андрiй Юрiйович надав купцям одного з найважливiших мiст ордену Торуня привiлей, що iстотно знижував мито на низку товарiв. Галицько-Волинська держава обiймала значну частину балтiйсько-чорноморського простору, через який проходив другий «шлях iз варяг у греки». Його роль зростала iз посиленням ордену, коли в районi нижньої течiї Вiсли виникло чимало мiст iз значним нiмецьким купецьким елементом – Торн, Марiєнбург, Ельблонг, Кульм та iншi. Цi мiста, що увiйшли до Ганзейського союзу, стали активними партнерами Галицько-Волинської держави. Посилення торгiвлi з орденом викликало приплив нiмецького елементу до Галичини i Волинi, який тривав весь час iснування держави Романовичiв. Про це, зокрема, свiдчить грамота Дмитра Дедька – регента держави, якою дозволялося торунським купцям залишатись у Львовi на постiйне перебування.

На початку XIV ст. Галицько-Волинське князiвство ще залишалося об’єднавчим центром українських земель i вiдiгравало важливу роль у життi Центральної i Схiдної Європи, а також у боротьбi проти татаро-монгольської експансiї. Це пiдтверджує i лист Владислава Локетка до папи Iоана XXII, написаний у травнi 1323 р., що сповiщає про смерть Лева i Андрiя, якi за висловом короля, «були для нас незборимим захистом вiд жорстокого племенi татар».

На думку деяких дослiдникiв, мiж 1316-1320 роками вiдбувся великий набiг татарської орди пiд проводом хана Узбека на Галицько-Волинську державу. Цей набiг був успiшно вiдбитий вiйськами, очоленими князями Андрiєм i Левом Юрiйовичами. Iнший, ще сильнiший наскок Узбека на Захiдну Україну (1323) знову розбився об українську оборону, але коштував численних втрат галицько-волинському боярству, усьому народовi, а також життя молодим князям Андрiю i Леву.

Польський король висловлював занепокоєння, що по смертi останнiх Романо-вичiв стає можливим захоплення захiдноукраїнських земель i посилення татарської загрози його державi.

Припинення прямої лiнiї династiї Романовичiв призвело до нового посилення полiтичної ролi галицького боярства i втручання у галицько-волинськi справи iноземних держав. Суперниками у боротьбi за спадщину Романовичiв виступили Польща й Угорщина, якi зумiли досягнути внутрiшньої консолiдацiї i прагнули реалiзувати свої давнi загарбницькi намiри щодо захiдно-українських земель. Претензiї на Волинь все вiдвертiше висувало Литовське князiвство, яке за часiв князя Гедимiна (1316 – 1341) посилило свiй рух на землi Пiвденно-Захiдної Русi в цiлому.

Боротьба трьох держав – Польщi, Угорщини й Литви – закiнчилася компромiсом, в результатi якого галицько-волинським володарем став мазовецький князь Болеслав Тройденович, син дочки Юрiя I Львовича Марiї. Вiн прийняв православ’я i пiд iменем Юрiя II став останнiм самостiйним володарем Галицько-Волинського князiвства.

Незважаючи на своє польське походження, Юрiй II вiв активну протипольську полiтику, намагався повернути Люблiнщину. Його спроби зблизитися з Литвою, одруження з дочкою Гедимiна Євфiмiєю також свiдчили про самостiйнiсть його полiтики щодо Польщi. Проте, внутрiполiтичне становище Галицько-Волинського князiвства було нестабiльним. Хоча пiд владою Юрiя II залишалася бiльшiсть галицько-волинських земель, впливова боярська аристократiя успiшно протидiяла утвердженню незалежного князiвського правлiння.

Як i в рештi українських земель, боярство в Галичинi утворювало думу. Вона була близька до князя i не мала юридичного значення, але вiдiгравала важливу роль як корпоративний виразник iнтересiв усього боярського стану.

Вiд кiнця XIII ст. i до iнтронiзацiї Юрiя-Болеслава суспiльна роль i мiць боярства значно зростають. Вiдома грамота Андрiя, видана «ex Consilio baro-num ac nobilium nostrorum». В цей перiод боярство поповнюється службовими князями, що з рiзних причин втратили свої удiли, їхнє становище мало чим вiдрiзнялося вiд iнших бояр.

Пiд час володарювання Юрiя-Болеслава його боярська рада певною мiрою нагадує своїм складом сенат на польський або угорський взiрець iз таким самим прагненням обмеження княжої влади. На вiдмiну вiд традицiйної боярської думи, яку формувало усе боярське оточення князя, у складi ради Юрiя були тiльки воєводи найголовнiших мiст, придворний княжий суддя та єпископ. Саме за їх згодою видавалися найважливiшi акти. Очевидно, Юрiй-Болеслав в останнi роки свого правлiння планував здiйснити низку реформ в Галицькiй Русi, що наблизили б її державнi iнституцiї до європейського зразку, i реформа боярської думи на польський взiрець була одним з її компонентiв.

Одночасно вiн реформує врядування у мiстах, де замiсть давнiх тисяцьких i воєвод з’являються намiсники князя – палатини (palatinus). На їхню функцiю обмежувати владу мiсцевого боярства вказує те, що всi вони були iноземцями. При європейських середньовiчних королiвських дворах палатини були найбiльш впливовими вельможами. У Польщi вони з’являються в епоху короткотривалого панування чеського короля Вацлава i зосереджують у своїх руках владу адмiнiстративну, судову i вiйськову.

Юрiй II дотримувався прозахiдного i протитатарського курсу. В цьому контекстi в 1325, 1327, 1334 i 1335 рр. укладалися договори з хрестоносцями, в яких обiцяно мiлiтарну допомогу ордену.

З iнiцiативи Юрiя II вiдновлюється Галицька митрополiя – Галич отримує митрополита Теодора. Цей крок галицько-волинського володаря, якого аж нiяк не можна зарахувати до ревних прихильникiв православної релiгiї, був продиктований, насамперед, полiтичними мiркуваннями – намаганням змiцнити сувереннiсть Галицько-Волинської держави. В цьому ж контекстi слiд розглядати користування Юрiєм королiвською печаткою свого дiда, вживання термiну «королiвства» щодо своєї держави, а також титулу «господаря з Божої милостi» щодо себе. У боротьбi з боярством Юрiй II спирався на мiста, активно протегував мiщанству, в тому числi й iноземцям, що давало привiд для демагогiчної агiтацiї проти князiвської влади. 7 квiтня 1340 р. Юрiй II був отруєний боярами. Його вбивство перервало династичне правлiння Романовичiв, що набуло великої сили державної традицiї як в очах галицького суспiльства, так i для iноземних держав.

Зрештою, у змiнi династа не було нiчого такого, що виходило б за межi традицiй феодальної Захiдної Європи, для нацiональних монархiй якої подiбнi змiни на престолах були звичним явищем. Досить кинути погляд на сусiднi Польщу, Австрiю чи Угорщину; та й самi Романовичi, як бачимо, були не проти, аби утвердитись як династи у рiзних державах. Проте фатальною для України виявилась позицiя галицького боярства, фактично ворожого власнiй державностi. Боярська олiгархiя, традицiйно пройнята вузькостановими iнтересами, прагнула не обмеження «абсолютизму» монарха, чого вимагала аристократiя в багатьох захiдноєвропейських країнах, а будь-що забезпечити своє панiвне становище – навiть цiною суверенiтету держави. Оскiльки князiвська влада була головною силою, що могла протидiяти боярству, останнє не зупинилося перед її повною лiквiдацiєю.

Iз втратою династiї в Галицько-Волинськiй державi утворився полiтичний вакуум. З цього часу починається тривала боротьба мiж її сильними сусiдами – Польщею, Угорщиною i Литвою – за захiдноукраїнськi землi. Значення Галицько-Волинської держави в українськiй iсторiї важко переоцiнити.

На думку С. Томашiвського, це була «перша чисто українська полiтична органiзацiя», яка в часи свого найбiльшого пiднесення обiймала 9/10, а пiд кiнець iснування – 3/4 залюднених просторiв України. Вчений вважав, що вона зберегла Україну вiд передчасного поневолення i асимiляцiї її Польщею. Разом з тим, вiдкриваючи захiдноєвропейськiй культурi шлях на українськi землi, ця держава дала змогу уникнути однобiчної орiєнтацiї на Вiзантiю, запобiгти утвердженню монгольських впливiв, що стало фатальним для соцiального i полiтичного розвитку Володимиро-Суздальської землi. Перша загальноукраїнська держава сприяла акумуляцiї значних матерiальних i духовно-творчих сил, якi забезпечили Українi iснування як окремого нацiонального органiзму в наступний перiод.

розділ IV. культурний розвиток давньої Русі-України в контексті середньовічної європейської культури

§ 1. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Особливості середньовічної культури Західної і Центральної Європи визначалися своєрідністю процесу формування феодального суспільства на території колишньої Західної Римської імперії. Під впливом переселения народів і утворення «варварських» королівств у цій частині Європи відбувався складний процес взаємопроникнення античної культури і культури романо-германських народів, що перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу.

Середньовічна духовна культура відрізнялася своїм церковним характером від світської цивілізащї античного світу в епоху її найвищого розквіту. В Західній Європі церква прагнула утвердити свое панування над державою, що стало політичним догматом середньовічного католицизму. Поряд з цивільним правом формується ще й церковне право, яке намагається розширити свою компетенцію і підпорядкувати собі життя мирян у правовому відношенні. Теологія утверджує свою перевагу в царині інтелектуальної діяльності, перетворюючи науку і філософію на своїх прислужниць. Те саме відбувалось і в моральному світовідчутті. На противагу ідеалу античної людини, яка бачила свое морально вдосконалення і досягнення особистого блаженства в цьому земному світі, середньовіччя створило аскетичний ідеал зречення світу і пригнічення плоті заради загробного спасіння душі. Панування церкви над світом у сфері практичної діяльності і духовних інтересів – з одного боку, а з іншого – зречення життя плоттю і земними інтересами становили основні риси середньовічного світовідчуття. Теократизм і аскетизм, що знайшли свое втілення у папстві і чернецтві, стали, таким чином, визначальним ферментом духовного життя середньовічної Західної Європи на противагу як античній цивілізації, так і духовній культурі нового часу.

Середньовічна культура Західної Європи пройшла тривалий шлях еволюційного розвитку і не була чимось цілісним у часі. Від виникнення «варварських» королівств у V-VI ст. і до утворення монархії Каролінгів відбувався процес становления головних католицько-феодальних форм середньовічного культурного життя, які знайшли свій розвиток і утвердження у наступні століття. По завершенні хрестових походів і з початком нового часу (XIV-XV ст.) середньовічна культура виявляе усі ознаки кризи і переходу до нової – ренесансної, гуманістичної за своїм характером культури.

«Каролінгський ренесанс», «оттонівське відродження».У період правління Карла Великого спостерігалося певне піднесення духовного життя, що дало підстави історикам дати культурі цієї епохи назву «каролінгського ренесансу». Його генеза тісно пов’язана з проведенням Карлом шкільної реформи, що мала на меті підвищити рівень освіченості франкського духовенства. Реформа була викликана катастрофічною нестачею серед духовенства грамотних кліриків, які могли б зрозуміти принайм ні найпростіші біблійні тексти латинською мовою. Карл Великий вимагав від монастирів обов’язкової організації шкіл, для чого було залучено цілу низку вчених з Італії. Завдяки їм у школах було повернуто латині давню вимову, синтаксис та орфографію. Було проведено реформу писемності, в результаті якої скрізь було встановлено чітке написання латинських літер – «каролінгський мінускул». Втім ця відроджена мова залишалася незрозумілою для загалу населення імперії, яке розмовляло романськими і германськими говірками.

Літературному процесові доби «каролінгського ренесансу» було притаманне створення наслідувальних творів переважно християнської літератури перших століть нашої ери. Поряд з цим каролінгські переписувачі вводили в обіг книги античних авторів – поетів, філософів, юристів, політичних діячів. Наприкінці правління Карла Мартела сформувалася придворна історіографія у формі «королівських щорічників». 3 істориків, сучасників Карла Великого, широко відомим був Ейнгард, який своєю славою завдячував створеній ним біографії імператора. Станом розвитку знань і різноманітними науковими і теологічними питаннями Карл Великий цікавився особисто. При його дворі відбувалися часті дискусії за участю вчених, які з часом привели до відкриття двірцевої школи для молодих дворян. Її викладачами були найвидатніші вчені й письменники Західної Європи.

Паралельно з розвитком письменства розвивалося мистецтво, яке зверталося до класичних традицій, прагнучи водночас створити власну програму. Завдяки ініціативі Карла Великого і його оточення з’явилися численні мистецькі осередки. Архітектори, художники, різьбарі, підтримувані опікою можновладців, створили пишне придворне мистецтво, яке наслідувало пізньоримські й візантійсько-равеннські зразки.

До найбільш поширеного архітектурного типу будівель належали базиліки, що відображали римські традиції і продовжували меровінгську архітектуру. Малярство тієї епохи характеризував виразний поворот до греко-римської античності. Людська постать і класичний орнамент знову знайшли свое місце у мистецтві, де ще наприкінці VIII ст. панували геометричні мотиви. Відроджений настінний живопис храмів черпав іконографічні мотиви з візантійських та сирійських рукописів. Найповніше уявлення про каролінгський живопис дають пам’ятки ілюстративного мистецтва, створені у бенедиктинських монастирях. Вони свідчать, що каролінгське малярство втратило виключно декоративний характер, властивий попередній меровінгській епосі, і, як у ранньохристиянський період, стало одним з чинників навчання і морального впливу на віруючих.

Пожвавлення культурного життя у Західній Європі, що його називають «каролінгським ренесансом», не було довготривалим; воно виявилось також обмеженим у просторі. Розпад імперії Карла Великого, який супроводжувався безперервними феодальними війнами, спустошливими нашестями норманів, угорців, сарацинів, частим голодом та епідеміями викликали загальне зниження рівня духовної культури феодального суспільства. Лише серед найвищого духовенства залишалися вихованці каролінгської школи, носії високої освіченості епохи.

Наприкінці Х – на початку XI ст. в Німеччині знову спостерігалося культурне піднесення – так зване «оттонівське відродження». Воно було пов’язане з діяльністю королів Саксонської династії – Оттонів I, II та III, які сприяли пожвавленню літературного і мистецького життя. В мистецтві Оттонівської імперії утверджувались урочиста застиглість форм, замкнутість композиції, плоскісність і жорстка графічність вирішень, що стали характерними ознаками нового романського стилю.

Зародження міської культури.Зміни, що відбулися в соціально-економічному і політичному житті Європи XI-XII ст., позначились і на культурному процесі. Його найважливішим аспектом було зародження міської культури. Мірою розвитку міст, зростання їхньої суспільної ролі міські громади потребували дедалі більше письменних людей, здатних вести різноманітні справи міського самоврядування. Це зумовлювало появу шкіл, не підпорядкованих церкві. Перші такі школи відкрилися в Парижі, Болоньї, Оксфорді; викладали в них найвизначніші мислителі тих часів, які нерідко наражалися на невдоволення церкви. Саме таким викладачем був видатний філософ XII ст. Петро Абеляр (1079-1142), який двічі засуджувався церковними соборами. Він утверджував пріоритет розуму над релігійними догмами і церковними авторитетами, підносив світські знання, античну філософію.

Протилежний напрямок представляв Бернард Клервоський (1091-1153). Він вважав, що людині доступні три ступені пізнання. Найнижчий ступінь – чуттєвий, далі – розумовий; найдосконалішим є пізнання через роздумування, коли людині у стані релігійного екстазу відкриваються таємниці буття, недоступні для пізнання в інший спосіб. Філософія, культивована у середньовічних школах, дістала назву схоластичної, тобто шкільної. Крім цього широкого трактування поняття «схоластика» мало й вужче значення. Воно прикладалося до тих філософів, які шукали обгрунтування віри на шляху розумового пізнання. Одним з чільних представників схоластики був Ансельм Кентерберійський (1033-1109), автор логічного доказу існування Бога. Свої обгрунтування схоласти шукали насамперед у «Святому Письмі», а у філософській аргументації спиралися на Арістотеля, твори якого з логіки становили основу університетського навчання.

Церква, що була не в силі зупинити поширення світських знань, поставила собі завданням очолити освіту, і насамперед університетську, яка почала зароджуватись в Європі у XII ст. У середині XIII ст. спеціальною буллою папи Олександра IV було забезпечено привілейоване становище богословів із «жебрачих орденів» у Паризькому університеті. Одним з яскравих представників середньовічної філософської думки був домініканець Фома Аквінський (1225-1274). Розмежовуючи знания і віру, а також визнаючи за останньою вищість, він разом з тим вважав, що не існує суперечності між істиною проголошеною і пізнаною на шляху розумовому. Вищість віри він вбачав в тому, що пізнання істин проголошених обмежувалось можливістю людського розуму. Фома Аквінський, на відміну від своїх попередників, не осуджував світської держави у противагу царству Божому. Останнє, на його думку, було просто більш досконале, ніж світська держава. Слід мати на увазі, що Фома Аквінський як філософ формувався під сильним впливом багатовікової науково-богословської християнської спадщини Сходу, зокрема таких видатних діячів східної церкви, як Климентій з Олександрії, Оріген, святий Василій, святий Кирило та Іоан Дамаскін (автор твору «Джерело знання»). Погляд останнього на логіку і філософію як на важливий інструмент богослов’я ліг в основу релігійно-філософської концепції томізму. Фома Аквінський і схоластика користувалися великим авторитетом серед православних богословів і церковних письменників. У XIV ст. під впливом Фоми Аквінського у греко-візантійській богословській літературі сформувалась окрема томістично-схоластична школа, діячі якої перекладали твори визначного домініканця на грецьку мову, писали свої твори у дусі схоластичного методу й активно відстоювали його погляди та авторитет проти опонентів.

У пізніші часи високий авторитет Фоми Аквінського був незаперечним у стінах Киево-Могилянської академії. Її засновник митрополит Петро Могила вивчав творчість Фоми в західних університетах і мав його книгу про святі тайни у власній бібліотеці.

Одним з найбільш відомих його критиків став францисканець Роджер Бекон (1214-1294), який викладав в Оксфорді і Парижі. Центральним мотивом його філософської програми була ідея практичного значення усяких знань, почерпнутих з наукових досліджень природи. На його думку, знання повинні служити поліпшенню умов життя людини, а шляхом до їх набуття мав стати розвиток наук експериментальних і математичних. Вершиною наук визнавалася теологія, яка повинна сконцентруватися на завданнях практичних і прагматичних – на тлумаченні слова Божого і навчанні людей.

Найвищим здобутком літературної творчості середньовіччя був рицарський епос, споріднений з давніми народними сказаннями про воєнні діяння. Однією з найбільш популярних рицарських поезій є «Пiсня про Роланда». Народний переказ подій VIII ст., пов’язаних з боротьбою Карла Великого проти арабів, після обробки поетом-рицарем трансформується в картину життя феодального суспільства XI-XII ст. Головний герой – граф Роланд – постає перед читачем як ідеальний тип рицаря, до кінця відданого своєму сеньйорові, наділеного усіма чеснотами свого стану згідно з уявленнями тогочасного суспільства. У XII ст. з’являеться твір німецького рицарського епосу – «Пісня про Нібелунгів», в основу якого лягли події з історії бургундів з часів їх перебування над Рейном у V ст. У цей же період поширюються рицарські романи у віршах про легендарного короля Артура та його рицарів «круглого столу», романи про Тристана та Ізольду тощо.

Незалежно від рицарського епосу, який користувався повсюдним визнанням, розвивалася лірична поезія. На противагу епосу, вона мала елітарний характер. Чільне місце в ній посідала творчість провансальських трубадурів (від trоbаr – творити), які оспівували ідеальну рицарську любов до «дам серця». В північних регіонах Франції їх називали труверами. Трубадури-трувери, як правило, були представниками найвищих феодально-аристократичних верств. Досить згадати поезії Річарда Левине Серце, написані королем під час ув’язнення німецьким імператором Генріхом VI. Проте серед трубадурів були також вихідці з дрібного рицарства і навіть з середовища городян. Саме цим поетам належали найбільш близькі до народної творчості ліричні поезії.

Під впливом провансальської лірики, поширеної в період хрестових походів, у Німеччині також виникла рицарська лірична поезія – міннезанг. Ії творці – міннезінгери, подібно до трубадурів, самі виконували свої твори, що переходили від замку до замку.

3 розвитком міської середньовічної культури тісно пов’язана поезія так званих вагантів (від латинського vagari – волоцюга), які репрезентували опозицію сильним світу і прославляли безжурне студентське життя. 3-під пера цих мандрівних студентських поетів також вийшла рясна світська лірика латинською мовою, що черпала мотиви з античної любовної поезії. Вагантів називали також голіардами – за іменем Голіафа, який, згідно з біблійськими легендами, виявив диявольську гордість і непримиренність, й вважався «патроном» бунтів – ливих студентських поетів. Предметом гострої критики голіардів були римська курія, продажність та зажерливість єпископів, лицемірство та неуцтво священнослужителів і ченців.

Зміни, що відбувались у господарському житті країн Західної Європи, також позначились на архітектурі та образотворчому мистецтві. Зростання економіки сприяло інтенсивному будівництву насамперед феодальних замків і церковних соборів. Під впливом римських традицій і арабського мистецтва сусідньої Iспанії у Південній Франції на зламі Х-XI ст. утворився новий стиль, який дістав в колах мистецтвознавців XIX ст. назву романського. За своїм планом церковні будівлі нового стилю відтворювали хрестоподібний тип римської базиліки з її поздовжним і поперечним нефами, абсидами у східному кінці поздовжнього нефу і порталом у західному кінці. Особливості романської архітектури зумовлені застосуванням склепінчатих перекрить, що замінили колишні плоскі. Зводилися простіші напівциркульні, а також хрестові склепіння, відомі ще римлянам. Застосування тесаного каменю як будівельного матеріалу для всіх частин будівлі викликало необхідність збілыпення товщини мурів для врівноваження тиску і до мінімуму обмежило кількість віконних і дверних отворів. Звідси характерні для будівель того часу похмурі інтер’єри, масивність і монументальна могутність зовнішнього вигляду.

Як елементи декоративні в романському мистецтві переважали мотиви геометричних витків або стилізованої рослинності. Не цуралося воно й скульптури, якій були притаманні умовність зображень людських фігур і намагання відтворити те, що бачили скульптори у відомому їм мистецтві мініатюри. Iнтер’єри сакральних будівель дуже часто прикрашалися плоскісним настінним живописом, позбавленим тримірності фігур і перспективи. Кольоровість інтер’єрів посилювали різнобарвні вітражі, які саме в цей час почали эастосовуватись у церковному мистецтві. Романське мистецтво поширилось у всіх країнах, об’єднаних християнсько-латинською цивілізацією. Воно засвідчило народження нової культури в результаті тривалої еволюції феодалізму в Західній Європі. Ця доба супроводжувалась руйнацією родових відносин, феодальними війнами і хрестовими походами, що породжувало почуття дисгармонійності життя, несумісності краси і дійсності. I у проповідях церкви, й у свідомості народу жила ідея гріховності світу, сповненого зла, спокус, підвладного дії страшних таємничих сил. Саме на цьому грунті в романському мистецтві Західної Європи виник етичний та естетичний ідеал, протилежний античному мистецтву з його приматом духовного над тілесним, вираженим через контраст духовної експансії і зовнішньої потворності образів, що відтворювали зашкарублий матеріальний світ.

У містах у XII-XIII ст. народилися нові форми архітектури й образотворчого мистецтва, що репрезентували наступний після романського стиль мистецтва середньовіччя. Він дістав умовну назву готичного, оскільки був синонімом варварства в уявленні істориків Відродження. Вони вперше застосували цей термін щодо середньовічного мистецтва в цілому, не бачачи в ньому нічого цінного.

Готика була передусім мистецтвом квітучих торговельних і ремісничих міст-комун; його народження викликане новими умовами суспільного життя Європи – піднесенням виробничих сил, грандіозними селянськими виступами, перемогами на початку XIII ст. комунальних революцій. У багатьох країнах зміцнилася королівська влада, яка, спираючись на союз з містами, піднеслась над силами феодальної роздробленості. Релігія залишалась пануючою формою світовідчуття і церква ще була визначальним фактором у розвитку духовної культури. Проте реальний світ вже не відкидався так категорично, його розглядали як досконале творіння Бога. Трагічна безвихідь у сприйнятті світу замінювалась на більш світле і радісне сприйняття його краси, пом’якшувалися суворі звичаї. В мистецтві зароджувалось прагнення відтворити духовні сили і здібності людини.

Архітектурне обличчя західноєвропейських вільних міст надовго визначилося готичними спорудами – соборами, ратушами, біржами, критими ринками, лікарнями, житловими будинками, зосередженими навколо майдану, до якого збігалися тісні покривлені вулички кожум’як, гончарів, ткачів, теслярів. Будівництво здійснювалося тепер не лише церквою, монастирями чи окремими феодалами, але й городянами, громадами, організованими в цехи професіоналами-ремісниками, архітекторами, малярами тощо. Грандіозні готичні собери сильно відрізнялися від монастирських церков романського стилю. Вони були місткими, високими, інтенсивно декорованими і вражали динамічністю, легкістю і живописністю форм. Стрункий силует собору з гострими шпилями і баштами визначав характер міського пейзажу, який доповнювався спрямованими вгору двосхилими гостроконечними дахами житлових споруд. Замкнене кільцем фортечних стін, місто розвивалося вгору.

Властива готичній архітектурі спрямованість угору була породжена ідеалістичним «прагненням душі до неба», новим імпульсом пробудження розуму і почуттів, пристрасним пориванням до прекрасного. Разом з тим, вона пояснювалась раціональними міркуваннями, тіснотою міської забудови. Головна риса готичного собору – стійка каркасна система, в якій конструктивну роль відіграють хрестово-реберні стрілчасті склепіння, прорізані мережею виступаючих ребернервюрів, внутрішні (колони, стовпи) і зовнішні (контрфорси) опори. Головний неф поділявся на ряд прямокутних у плані відрізків, кожний з яких перекривався схрещеними стрілчастими арками. Форма стрілчастої арки зменшувала розпор склепіння, що скріплювало основний несучий кістяк будівлі і полегшувало перекриття. Готичні храми стали менш масивними, в їхніх стінах з’явилися величезні вікна, прикрашені вітражами. Ще більшої динамічності додали їм численні скульптури, кам’яна різьба й орнаменти з рослинними мотивами. Початок готиці було покладено у XII ст., свого найбільшого розвитку вона досягла у XIII-XIV ст., згасання стилю припадає на XIV-XV ст. – період так званої «полум’яніючої готики». У багатьох країнах готичне мистецтво у XV-XVI ст. співіснувало з мистецтвом Ренесансу.

Культура Проторенесансу. Досягнення готики підготували перехід до мистецтва і культури європейського Відродження. Його «колисковим» періодом було XIV ст., коли з’явилися так звані проторенесансні елементи нової культури, що передрікали рішучий поворот до реалізму. В образотворчому мистецтві одним з перших відійшов від застиглих канонів середньовічного іконопису Джотто ді Бондоне (1266-1336), який звернувся безпосередньо до натури і розпочав реформацію в живописі. Зображення людини стало головним у творчості Джотто, який прагнув відтворювати реальний тримірний простір, вагомість пластичного об’єму, модельованого засобами світлотіні. Його цикли фресок з життя Христа і Марії у Капелі дель Арена у Падуї, Франциска Ассизького у церкві Санта Кроче у Флоренції, попри їхню традиційну релігійну сюжетність, наповнені новим глибоко людським смислом; персонажі Святого Письма набувають у розписах художника життєвості, глибини стримуваних почуттів, фігури – могутньої пластичності.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 12 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 14 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.