ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 14 сторінка

Тенденції нової культури захопили і літературний процес. На межі XIII і XIV ст. спочатку в італійській літературі і в літературах інших країн Європи латину поступово витискає народна мова. Їі палким прихильником був геніальний Данте Алігієрі (1265-1321), автор знаменитої «Божественної комедії». Поему справедливо називають синтезом середньовічної культури і прологом культури Ренесансу. Попри всю складність системи ідей, алегоризм і символістичність, схоластичні і теологічні абстракції, властиві середньовічному світовідчуттю, поетові притаманні реалістичність, матеріалістична виразність і конкретність образів, намагання передати внутрішній світ людини. Це єднає Данте з Джотто, виразно засвідчує єдність стилістичної системи двох титанів, що знаменувала перехід від середньовіччя до Відродження.

Першим яскравим представником нової епохи був Франческо Петрарка (1304-1374). Своєю славою він завдячує чаруючим ліричним віршам, в яких він оспiвує свою кохану Лауру. Створений ним жіночий образ є цілком земним, відмінним від безплотного образу Беатріче з «Комедії» Данте, або далекої дами з рицарської лірики. Любовна лірика Петрарки, вміщена ним у збірці «Канцоньєре» (книга пісень), стоїть поряд з віршами на політичні та моральні теми, філософськими та естетичними роздумами. Одним з кращих віршів збірки є патріотична канцона «Італія моя», в якій він висловлює свою любов до батьківщини.

Гуманістичний напрямок, започаткований Петрарковою поезією, доповнюється прозою Бокаччо (1313-1375). Його найкращим творчим досягненням є «Декамерон» – збірка новел, позначених багатством і розмаїттям сюжетів, їх вільним і широким розвитком, пильною увагою автора до реального світу, зображенням персонажів різних соціальних верств, їхніх характерів, побуту, зовнішності, вбрання тощо.

Творчість перших представників гуманістичного напрямку розвилась на грунті досягнень цивілізації пізнього середньовіччя. Вона була тісно пов’язана з реалістичною національною народною традицією, яка пробивалася крізь нашарування духовної диктатури церкви. Разом з тим, пристрасний інтерес гуманістів до земного життя стимулював їхню увагу до античності. Античність сприймалась як найвищий авторитет, ідеал людської культури, до якого митцi звертались у намаганнях подолати середньовічну теоцентричну систему сприйняття світу. В центр уваги ставала людина, яка мала право на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення чуттєвих і духовних потреб. Вона формувала нову мораль, що прагнула єдності духу і плоті, відкидала аскетизм попередньої доби.

Нові явища виникали в усіх сферах духовного життя – науці, філософії, літературі, мистецтві. Здавалося, що після тривалого періоду середньовічної темряви, панування релігійної ідеології, відбувається відродження духовної творчості, властивої античному світові. Звідси виник і сам термін – Відродження. Воно стало новим етапом в історії світової культури.

§ 2. ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА I РОЗВИТОК УКРАЇНИ-РУСІ

Східна і західна церкви. Криза організації церковного життя в Європі.Культурний розвиток України-Русі відбувався на тлі поглиблення політичних і догматичних розходжень Риму і Константинополя. У країнах Західної і Центральної Європи католицька церква протистояла мирянам як особлива згуртована привілейована корпорація. Відособленість католицького духовенства від мирян виявлялась, наприклад, у причасті кліриків вином і хлібом, а світських осіб – тільки хлібом, або у встановленні для всіх католицьких священиків целібату. У Візантії межа між духовенством і мирянами не була такою глибокою: усі віруючі причащались однаково, целібат поширювався тільки на єпископів і ченців. У східній церкві дещо менше відчувалася відстань між вищим і нижчим духовенством. Існували особливості і в інститутах чернецтва. Католицький чернець мав менше свободи у виборі способу життя, виду аскези та індивідуального шляху спасіння, ніж візантійський.

Відмінності у структурі церков були пов’язані з догматичними розходженнями. На Заході панувало вчення про те, що спасіння людини цілком залежить від церкви, в руках якої і оцінка чеснот віруючого, і відпущення його гріхів. Східне християнство допускало більший індивідуалізм в цьому аспекті, відводило важливу роль у спасінні людини індивідуальній молитві, через посередництво якої відбувалося містичне злиття з божеством.

Між східною і західною церквами утворилися досить значні розбіжності, що стосувалися церковної обрядовості. Ці відмінності складалися впродовж століть і були виявленням церковних традицій Заходу і Сходу, на формування яких впливали локальні звичаї, прийняті у церковному ритуалі тієї чи іншої місцевості. Територіальна відособленість та мовні відмінності Заходу і Сходу поглиблювали ці літургічні розходження. Суперечки з питань обрядовості між католицьким і православним духовенством втягували у конфлікт широкі верстви населения і сприяли поглибленню церковного протистояння. Впродовж кількох століть між папським престолом і константинопольською патріархією безперервно точилася – відкрито або приховано – боротьба за релігійне і політичне главенство. Ця боротьба, як уже зазначалося, була сповнена драматичних колізій, пристрасної догматичної полеміки.

У 1054 р. константинопольський патріарх Михайло Кируларій (1043-1058) закрив підпорядковані Риму церкви і монастирі у Візантії, проголосив єрессю традиційні у латинян причастя опрісноками і дотримання суботнього посту. Кируларій розпочав боротьбу за поширення православ’я в Південній Італії і категорично відмовився визнати верховенство папи над схід+ною церквою. Папа Лев IX не визнав посягань константинопольського патріарха, і в липні 1054 р. відбувся повний розрив двох церков.

Для східної церкви були неприйнятними як обрядові, так і догматичні правила латинян: споживання опрісноків замість квасного хліба при причасті; дотримання суботнього посту, целібат; звичай священиків голити бороду; хрещення шляхом самого лише обприскування, без занурення у купіль; зневажання культу ікон, місце яких зайняли скульптурні зображення. У богословській сфері головне розходження стосувалося трактування природи Трійці. Латиняни наполягали на визнанні походження Святого Духу не тільки від Бога-Отця, але й від Сина. Грецькі ж богослови підкреслювали самостійність осіб Трійці при єдності її при-роди. У співвідношення осіб Трійці вони вводили монархічний принцип, тоді як у трактуванні латинян Трійця перетворювалась на ієрархізовану єдність. Середньовічному мисленню Заходу подібна іерархія осіб була ближчою і зрозумілішою, ніж монархічна система, яка, своєю чергою, більш адекватно відповідала самодержавницькій структурі Візантії. Західній релігійності був особливо притаманний культ Бога-Сина Ісуса Христа; розп’яття – зображення Христа на хресті – стало головною святинею у храмах латинського Заходу. На Сході поширилося почитання Святого Духа й свят п’ятидесятниці і Духовного дня.

Незадоволення східного духовенства викликав підхід західної церкви до оцінки нею гріхів і доброчинних справ людини, а також до визнання можливості індульгенцій (викупу) гріхів, для чого церква мала володіти певним запасом благодаті, нібито нагромадженим християнськими святими і подвижництвом праведників.

Західна церква була носієм універсалізму, що вело до формування централізованої ієрархічної церковної організації на чолі з теократичним монархом – римським папою. Папський престол не підпорядковувався світській владі і провадив самостійну політику. У Візантії світська держава сама втілювала універсалістську ідею и стояла на чолі всього християнського світу. Духовна влада на Сході була обмежена світською.

Поряд з догматичними і обрядовими розходженнями східну й західну церкви розділяли досить стійкі соціально-психологічні відмінності. Західній релігійності були властиві глибока емоційна напруженість, що межувала з релігійною екзальтацією. Для вірувань візантійців були притаманними філософська розсудливість, схильність до трансцендентних ідей. Схвильована уява латинян постійно зверталася до хресних страждань Ісуса Христа; у православній церкві на перший план висувались радісні, світлі моменти його життя. Ці психологічні розбіжності знайшли відображення у візантійській і західноєвропейській культурі, зокрема в літературі та мистецтві.

Після поділу європейського християнського світу на західний і східний Україна опинилася в останньому. Проте вона не була відмежованою від західноєвропейської цивілізації. Її культурний розвиток у середньовічну епоху відбувався синкретично, інтегруючи духовні та мистецькі явища обох напрямів, творчо перевтілюючи їх і створюючи свої власні.

Християнизація України-Русі. Константинополь чи Рим?Запровадження християнства князем Володимиром як офіційної релігії зовсім не означало повсюдного та швидкого його утвердження в суспільному й культурному житті України-Русі. Раніше вже зазначалося, що проникнення християнства на землі східних слов’ян було тривалим процесом, початки якого можна віднести до середини I тисячоліття нової ери. 988 р. став точкою відліку чергового (не остаточного), хоча і дуже важливого етапу проникнення християнства на Русь. Впродовж наступного століття воно з великими труднощами поширюється переважно у містах; село значною мірою залишалося поза цим процесом. Характерно, що аж по XII ст. у церквах обладнувались спеціальні хрещальні для дорослих язичників, які бажали прийняти християнство. Лише з XII ст. починається масове навернення до християнства жителів північних регіонів Давньоруської держави.

Літературні пам’ятки ранньофеодальної доби наповнені ремствуванням духовенства на тяжке становище церкви та її служителів з огляду на зневажливе ставлення до нової релігії князів, погане відвідування ними храмів. Неабияку роль у протидії християнству відігравали носії давніх релігійних вірувань корінного населення – волхви. Вони нерідко очолювали масові виступи, що мали соціальний підтекст і водночас спрямовувалися проти православної церкви. В цьому виявився конфлікт між новою культурою феодального суспільства, яке народжувалось, і культурою попередньої доби, яка мусила зійти зі сцени. I християнізація, і феодалізація суспільства України-Русі відбувалися майже одночасно. Християнство не зустріло тут протидії міцних і розвинутих форм давнього язичницького культу і з допомогою держави швидко витіснило носіїв старої релігії з верхніх поверхів суспільного и культурного життя. Проте останні закріпилися в селянському середовищі, де тривалий час здійснювали опір тотальній християнізації давньоруського суспільства. Внаслідок тривалого протистояння традиційної і нової культур в Україні-Русі склалося так зване «двовір’я»; воно виникло як результат накладання християнської моделі світу на модель, вироблену культурою дохристиянського періоду. Православна церква була змушена рахуватися з попередньою традицією, споруджуючи храми там, де були зведені капища; церковний календар узгоджувався з датами усталених давньоруських дохристиянських свят. Так, велику кількість в Україні храмів Успіння Богородиці пов’язують, зокрема, з тим, що це християнське свято припадало на 15 серпня – день язичницького свята збирання врожаю. Водночас із придушенням давніх вірувань на Русі зберігали їм життя в нових умовах, що фактично забезпечувало тривалість двовір’я.

Слід мати на увазі, що зазначені особливості певною мірою є характерними і для релігійної свідомості західноєвропейського середньовіччя. М. Блок, зокрема, зазначає, що католицизм на той час ще не вповні оволодів масами. Проповіді, що мали утверджувати християнське віровчення в широких верствах, читалися не регулярно. Приходське духовенство, яке формувалося без належного контролю, часто було погано освіченим і не здатним виконати покладене на них завдання. Безперечно, прихожани дещо знали про світ Біблії; цьому також сприяли фрески і барельєфи – «книги для неписьменних» на стінах та карнизах храмів. Проте водночас релігійне життя живилося багатьма віруваннями и обрядами, що залишилися від давньої магії, інших проявів дохристиянської народної культури. В селах Західної Європи – як і на її сході – відправлялися численні пов’язані з життям природи обряди (наприклад, надзвичайно поширене святкування травневого дерева). Отже, утвердження гегемонії церкви в культурному житті Європи в цілому було тривалим і складним процесом, який супроводжувався взаємодією фольклорних традицій з офіційною церковною доктриною.

Давньоруська держава виникла і розвивалася на перехресті різних цивілі-зацій, що перебували у складній взаємодії, постійних зіткненнях і взаємопроник-ненні. Рух кочовиків зі сходу на захід, тиск імперії Каролінгів та їхніх політичних спадкоємців – імператорів Священної Римської імперії германської нації із заходу на схід, рух варягів-вікінгів з півночі на південь і проникнення Візантії з півдня на північ східноєвропейського ареалу були тими факторами, що створювали соціально-політичні й культурні умови формування української державності і української церкви. Своїм геополітичним становищем Україна-Русь виявляла належність як до середземноморського культурного комплексу, так і до культури країн Балтійського регіону. І Середземне море, і Балтійське на різних етапах історичного розвитку Європи були своєрідними «внутрішніми морями», що тісними економічними і культурними «путами» пов’язували міста різних країн і народів. Мірою посилення цивілізаційних процесів у Західній Європі західні майстри де-далі частіше зустрічаються в Київській Русі. Цьому, безперечно, сприяла та об-ставина, що католицька і православна церкви ще не були розділені. В XI ст. навіть виник проект північногерманського патріархату, який мав обійняти Скандинавські країни, Ісландію та східних слов’ян. У Київській Русі були католицькі храми і після розколу християнської церкви, здійснювалися римські церковні і політичні місії. Деякі руські князі користувалися патронатами римських пап, обдаровували латинські монастирі, одружувались із західноєвропейськими принцесами.

Після поділу Римської імперії на Східну і Західну візантійська культура здійснювала постійний вплив на західноєвропейську. Візантійські памятники завжди були зразками для каролінгських, оттонівських і, нарешті, романських митців – як носії античних традицій, що були перервані в культурі Західної Європи «варварами» з півночі та сходу. В VI ст. у Візантії було реалізовано ідею поєднання давньоримської базиліки і центричного храму: вона знайшла свое втілення у Константинопольській Софії. 3 цього часу східнохристиянські хрестово-купольні храми відрізняються від західноєвропейських, в основі яких продовжувала залишатися протягом усього середньовіччя витягнута із заходу на схід базиліка. Центричний тип храму зумовив і особливу систему розміщення його розписів, прийняту усім східнохристиянським світом. Проте це відокремлення візантійського мистецтва, як прояв своєрідності й певної культурної єдності східних християн, не припинило взаємовпливів і взаємопроникнень обох культурних світів.

Характерні для середньовічного світовідчуття поділ світу на полярні протилежності, недовіра й упередженість до всього «чужого» у національному, мовному та віросповідальному аспектах не були абсолютними. Людина середньовіччя з часом дедалі більше прагне долати численні перепони на шляху до взаєморозуміння, позбуватися відчуженості всупереч релігійній та етнічній ворожнечі, постійним кривавим зіткненням. І на Сході, й на Заході на світ починали дивитися ширше та об’єктивніше. Недаремно провансальський трубадур Пейре Карденаль (XIII ст.) висловлював бажання засвоїти словесність сарацинів, запозичити тонкий роэум античних філософів і мужність татар.

В Європі існували окремі регіони, де перебіг історичних подій створив умови для сприйняття і засвоєння місцевою культурою культурних здобутків інших народів, які, видозмінюючись, починали нове життя, наповнювались новим змістом і формували надзвичайно яскраві самобутні культурні й соціальні явища. Саме таким шляхом відбувалося залучення України-Русі до зрілої культури візантійського середньовіччя і, водночас, засвоєння нею розмаїтостей соціальних і духовних інституцій країн феодальної Західної Європи. Причому Україна була далеко не єдиним регіоном такого роду. Досить звернути увагу на блискучу культуру Сицилії XII ст., де після арабського і норманського завоювань переплелися західні й східні мотиви. Місцева архітектура, зокрема, поєднала риси візантійського, романського й арабського стилів: деякі сицилійські храми нагадували мечеті, інші – християнські базиліки.

Вже від самого початку поширення християнської культури в Україні-Русі виникає і мiцнішає її зв’язок з низкою регіонів Західної Європи, об’єднаних візантійським культурним комплексом. Типологічно схожі його вияви знаходимо як в мозаїках та фресках півдня Італії, Сицилії, Венеції, так і в пам’ятках Київської Русі. Цікавим в цьому контексті є славнозвісний саркофаг Ярослава Мудрого, який виявляє стилістичну близькість із низкою саркофагів в Аквітанії. Спільним джерелом для них послужили відповідні пам’ятники в Равенні (саркофаг Валентиніана III в храмі Святого Франциска). Саме в XI-XII ст., коли творяться мозаїки Софії Київської і Михайлівського Золотоверхого собору, візантійське мистецтво, переживши двохсотрічний кризовий період іконоборства, знову активно впливає на західноєвропейське.

В цей час створюються мозаїки соборів Святого Марка у Венеції, Санта Марії дель Амміраліо у Палермо, Успіння Богоматері у Монреале та інші. На думку сицилійських королів і венеціанських дожів, лише мозаїка могла відповідати політичному та економічному розквіту, тому блискові придворного життя, що мав місце у цих землях. До такого ж самоутвердження прагнуть і київські князі, запрошуючи до себе віэантійських архітекторів та художників.

Ця спільність духовно-культурних процесів Заходу і Сходу Європи мала свій вияв і в багатьох інших сферах. Наприкінці XI – на початку XII ст. у Києві з’являються болгарські ченці-єретики Адріан і Дмитрій, що сповідували богомильство (від імені болгарського священика Богомила – першого проповідника вчення). Поширення цієї єресі в Болгарії і Візантії відбувалося досить швидко, оскільки знаходило підтримку найвищих верств суспільства. Незважаючи на досить енергійні протизаходи візантійського уряду, богомильство поширилось у всій Візантії, Сербії, Боснії, на всьому узбережжі Адріатики, а також знайшло чимало прибічників у Західній Європі. Під різними назвами – маніхеї, павликіани і патарени в Італії, альбігойці та вальденси у Франції – вони були відомі впродовж усіх середніх віків. Відповідно до свого віровчення богомили та їхні західноєвропейські послідовники відкидали таїнства, не визнавали поклоніння іконам і хресту, храми вважали житлом демонів, відкидали християнське богослужіння і свята. 3 книг Святого Письма визнавали лише Євангеліє. Зневажаючи тілесну природу людини, богомили вчили уникати світу та його благ і перемагати плоть шляхом подвигів самозречення. Особливими чеснотами у богомилів вважалися некористолюбство і злидарство. Вони також відкидали шлюб, вважаючи його справою диявола. На грунті фантастичного письменства богомилів з досить сильними орієнтальними мотивами розквітли рицарське письменство та францисканські ідеї самозречення плоті. 3 богомильським світовідчуттям дослідники пов’язують романські прикмети в архітектурі й малярстві Болгарії, Сербії та України. Різновиди богомильства – катари або патарени Ломбардії, альбігойцi Провансу – відіграли важливу роль у духовному розвитку Західної Європи, зокрема, у підготовщ реформаційних течій західного християнства. Богомильство впливало и на культурний процес у Київській Русі, зокрема, на розвиток апокрифічної літератури; воно підготувало появу новгородсько-псковської стригольницької єресі. Якщо взяти до уваги, що чеське гуситство через альбігойців, катарів і вальденсів також мало зв’язок з богомильством, то стануть зрозумілими багато спільних рис духовного життя східного греко-слов’янського и західного романо-германського світів, що знайшли свій вияв і на Україні.

Починаючи з другої половини XIV ст. в Україні посилилась тенденція до більш активного входження у західноєвропейський культурний простір. Цьому сприяли істотні зміни у політичному становищі українських земель, включения більшості з них до складу Литовської держави, яка впродовж багатьох десятиліть відігравала важливу роль у Центральній Європі. Одночасно Україна переживає разом з іншими слов’янськими країнами – Сербією, Македонією, Болгарією – так званий «другий слов’янський вплив», пов’язаний з розквітом ісихазму. Найбільш визначними представниками цієї течії у Візантії – Григорієм Синаїтом та Григорієм Паламою – висувалося твердження про можливість чуттєвого осягнення енергії, що йде від Бога; тому перехід у екстатичний стан шляхом повного самозречення, мовчання й непорушності дасть змогу побачити «фаворське світло», тобто підпасти під Божу благодать і Боже озаріння. Ісихасти проповідували смирения, аскетизм, сприяли поширенню містичних настроїв у церковному житті. їхнє вчення зазнало гострої критики з боку вихованця латинської схоластики грека Варлаама з Колабрії, який дошкульно називав ісихазм «пупоумієм» або «пуподушиєм». До чисто теоретичних суперечок додавалися події політичні, в тому числі наміри порозуміння з римською церквою, зближення з західним світом. У протистояння ісихастів та їхніх прозахідних супротивників включилися широкі верстви візантійського та пiвденнослов’янського суспільства і впродовж кількох десятиліть воно набуло надзвичайного загострення.

Перемога ісихазму у Візантії означала відродження елліністичного християнського містицизму і небажання підкоритися раціоналізму Заходу, світській науці, пов’язаній з першими паростками Ренесансу. На довгі роки країна підпала під вплив афонського чернецтва – вогнища відродженого ісихазму, оплоту православного побожництва. Слід мати на увазі, що крайні течії ісихазму мали багато спільних рис з богомильством та іншими єретичними течіями, які заперечували офіційну церкву, всіляку обрядовість, культивували соціальний радикалізм. Ці течії переносилися в Україну і знаходили там сприятливий грунт в народному середовищі.

Разом з тим, відбувалося піднесения аналогічних протицерковних і містичних течій у західному християнстві, які також торували собі шлях на Україну. Кризові явища у католицько-феодальній системі, тривала боротьба імперії і папства, міських громад проти натиску феодалів, розчарування різних верств населення в офіційній церковній доктрині спричиняли у середньовічному суспільстві пошуки спасіння поза «правовірним» католицтвом, звертання до давніх традицій апостольської неімущої церкви.

На цьому грунті у Західній Європі виникають розмаїті течії, яких об’єднує заперечення практики офіційної церкви, намагання утвердити самозречення и високу моральність. Як гостра форма покаяння активізуються бичування й самобичування, що поширюються не лише у чернечому середовищі. Ці рухи – як вищий вияв аскетизму – стають масовими й охоплюють дедалі більше країн Європи. Так, 1348 р. у тодішній папській резиденції Авіньйоні було організовано процесії з бичуванням, що мали на меті відвернути епідемію чуми. 3 такою ж метою проходять процесії бичівників в Італії, звідки вони перекидаються до Німеччини й далі – в Угорщину, Чехію, Польщу.

Спочатку церква не наважувалася виступати проти масового руху покаянництва, що відсувало на другий план духовенство та церковні обряди. Проте через якийсь час католицька церква гостро засудила покаянництво як противагу церковним функціям духовенства й почала репресії проти нього. Масовий рух було припинено, однак покаянницькі товариства з публічними процесіями і самобичуванням не були остаточно викорінені і знаходили підтримку в жебрацьких чернечих орденах августинців, францисканців і домініканців.

Покаянницькі організації відіграли важливу роль у розвитку поетичної творчості, зокрема у поширенні церковної поезії народною мовою і витісненні латинських гімнів. Для релігійних відправ і процесій складалися спеціальні побожні пісні, що переповідали народною мовою історію Христових мук, страждання Богоматер різні епізоди з їхнього життя. Дослідниками помічено чимало паралелей в українських церковних страсних плачах та піснях про Богородицю і пісенному репертуарі західного покаянництва. Цікаво, що поширення покаянницького руху в Угорщині та Полыці збіглося з періодом польсько-угорської окупації Галичини, що й відкрило в Україну шлях покаянницьким співам і апокрифічним писанням.

Важлива роль у суспільному усвідомленні єдності й цілісності світу в добу середньовіччя належала мандрівникам. Хоча феодальне суспільство було розділене на замкнуті соціальні верстви, а території – на феодальні утворення – князівства, герцогства, графства тощо, людині середньовіччя було властиве шановливе ставлення до подорожі, відчуття «життя в дорозі». У чернечому статуті бенедиктинців зазначалося, що з «особливою ретельністю слід приймати вбогих і пілігримів, бо в їх особі більш усього приймається Христос». Недаремно з такою шаною приймав єрусалимський король Болдуін паломника з далекої української землі ігумена Данила.

Мандрівників шанували й на Україні. У своєму «Повчанні» Володимир Мономах закликав шанувати гостя, звідки б він не прийшов, знатний він чи простолюдин, оскільки мандруючи він прославить чоловіка по всіх землях або злим, або добрим. Такій діалектичній єдності відцентрових і доцентрових сил, елементів об’еднання і відокремлення людей сприяла культивована у християнському світі концепція католицької церкви як «вселенської». На Заході прагнення католицизму до універсальності й розширення свого впливу, що посилювалось єдиною мовою церкви – латиною, сприяло розвиткові комунікативності повсякденного укладу життя. На Сході таку ж роль відігравало православ’я.

Раніше эазначалось, яку важливу роль у політичному житті Європи в цілому відіграв так званий «норманський фактор». Поява норманів на території Давньоруської держави, а також у західноєвропейських країнах супроводжувалась певними культурними імпульсами. Їх можна спостерігати, передусім, у формуванні князівськодружинного прошарку в Київській Русі, а також відповідних аристократично-рицарських верств півдня Італії, Франції, Англії на різних етапах їхньої еволюції.

Слов’янізовані форми норманських імен перших київських князів – Олег, Ольга, Ігор, поширення варязьких імен серед київської знаті у першій половині Х ст. свідчать про можливий білінгвізм якоїсь частини варязьких дружинників. Він зафіксований і повідомленням Костянтина Багрянородного, який записав (мабуть, зі слів київського варяга) подвійний ряд найменувань дніпровських порогів – слов’янською і скандинавською мовами. Взаємодія на рівні інститутів цього ж соціального середовища залишила свій слід і в давньоруській лексиці. Скандинавські запозичення «варяг», «гридь», «тіун», «стяг» охоплювали переважно військово-організаційну, дружинну сферу діяльності. Дослідники знаходять також чимало спільного як у змісті, так і у формальних особливостях давньоруської і скандинавської дружинних поезій, схожості поховальних обрядів феодальної знаті, подібність у військовій моді тощо.

Інтенсивний обмін в ідеологічній сфері, що намітився у Х ст., досяг свого апогею в XI ст. Проте в цей період набирає сили зворотня тенденція. Молода феодальна державність Півночі, освячена християнською церквою, бере собі за взірець організацію державного життя Київської Русі. У королівських сагах збірки «Хеймскрінгли» Ярослав Мудрий постає не лише родичем і союзником північних конунгів, але й втіленням зразкового феодального монарха. При його дворі певний час перебували кожний з норвезьких королів – Олаф Святий, Магнус, Гаральд Хардрад, які за свое ревне поширення християнства набули слави «королів-місіонерів». Проте скандинавські впливи в цілому були менш помітними порівняно з потужними духовними впливами Візантії та країн Західної Європи.

Київ прийняв християнство східного обряду, однак це не призвело до конфронтації із латинським світом. Київська Русь інтегрувала як східні, так і західні культурно-релігійні елементи і творила власну модель, власні риси, яких не було ні у візантійській церкві, ні у західній. Засвоюючи східні обряди і культові форми, Україна-Русь наповнювала їх власною духовністю, далекою від Візантії. Було цілком відкинуто візантійську теократію, що робила імператора вирішальним чинником у справах правовірності. Безперечно, церква у Київській державі залежала від князівської влади, проте вона ніколи не досягла такого ступеня залежності, як у Константинополі. В настановах першого митрополита-українця Іларіона говорилося, що світська влада держави мала дбати про світські справи, а церква – про добро душ. Разом з тим церква мала відігравати роль духовного наставника світських владик. Отже, у давній Україні-Русі у відносинах між церквою і владою князя склався певний альянс, в якому церква відігравала роль духовника і васала одночасно.

Особливістю київської церкви був її універсалізм. Незважаючи на антиримську пропаганду Візантії, що часом набувала особливої гостроти, київське християнство зберігало збалансоване ставлення як до східних, так і до західних християн. Впродовж усього періоду самостійного державного існування – від прийняття християнства і до середини XIV ст. – Україна вважала себе складовою частиною європейської християнської спільноти. В цей час українська церква фактично зберігала свою незалежність, хоча й визнавала зверхність константинопольського патріарха. Дружні стосунки з Римом були додатковим свідченням на користь її автокефальності. Ці відносини тривали й після розколу 1054 р., посилюючись або слабшаючи, але ніколи не перериваючись. Незважаючи на тиск Візантії, Київ жодним актом не заявив про своє роз’єднання з Римом. Київська держава, особливо в часи її могутності, не могла перетворитися на васала візантійського імператора, оскільки мала власні духовні та культурні цінності. Характерно, що вогнищем християнської ідеології в Україні-Русі був не собор Святої Софії – осідок митрополита-грека, а Печерський монастир – символ місцевої традиції, заснований і підтримуваний місцевим духовенством і князівською владою.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 13 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 15 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.