ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 15 сторінка

Основні засади київського християнства поширювалися на всі землі Київської держави, в тому числі й на Галицько-Волинське князівство. Галичина зберегла київську християнську модель і тоді, коли стала ядром української державності на її новому етапі розвитку. Для західноукраїнських земель була природною солідарність із західним християнським світом. Культурне життя Волині й Галичини характеризувалося своєрідним переплетінням західноєвропейських і українських елементів, і тому універсалізм київського християнства тут був органічно сприйнятим. Зокрема, це відчувається у Галицько-Волинському літописі, який не демонструє жодних ознак відчуження між православним та латинським світами. Для автора літопису є прийнятними усі західні святі, римський престол він називає апостольською столицею святого Петра, папу – «отцем», водночас декларуючи свою відданість «грецькій вірі».

У князівських канцеляріях Галицько-Волинської держави поряд із староруською мовою документи укладалися також латиною, печатки галицьких володарів мали латиномовні написи. У низці українських міст – Володимирі, Перемишлі, Львові, Сяноку – з’являються громади іноземців з власним самоврядуванням, які привносили західні впливи в український культурний процес. Галицько-Волинські володарі активно заохочували їхню діяльність, надаючи можливість вільно задовольняти культурно-релігійні потреби. Таким чином, для української церкви були характерними культивування духу вселенськості, небажання йти сліпо за візантійськими приписами нетерпимостi до Риму, усвідомлення того, що східна і західна церкви є два світи однієї вселенської християнської церкви. Таке спрямування церковного життя на Україні визначило своєрідність багатьох явищ української культури епохи середньовіччя.

Від часів прийняття християнства давня українська культура в своєму поступальному розвитку дуже швидко досягла рівня культури центрально-европейських країн, особливо у сфері мистецтва. В галузі літературної і наукової творчості її здобутки були більш доступними широкому загалові, ніж на Заході, з огляду на сприйняття староруської мови.

Разом з тим, східнохристиянський релігійний світогляд, що утверджувався візантійським духовенством в Україні-Русі, гальмував залучення місцевих світських елементів до розбудови культурного життя. Візантиїзм включав у систему релігійного виховання загальну освіту, мову, мистецтво, не допускаючи у цих сферах світської співпраці. Вишколене в дусі універсальності релігійного світогляду духовенство намагалося задавати тон усьому культурному процесові. При цьому обрядові й етичні фактори висувалися як головний зміст людського життя; турбота про матеріальні речі як інструмент буденного життя й творчої праці людини залишалися поза межами східнохристиянської релігійності. В основу останньої були покладені аскетичний ідеал і відвернення від реального світу поряд з канонізацією виключно чуттєвих шляхів зв’язку людини з Богом.

Звичайно, такі ідеали духовної простоти були виправдані для висококультурного візантійського суспільства, пересиченого матеріальними розкошами. Проте на українському грунті прищеплення церковно-візантійського світогляду з його догматичним традиціоналізмом гальмувало усі прагнення до творчого розвитку світської цивілізації і відповідних форм культурного життя.

Між тим, поєднання грецьких раціоналістичних течій з християнською ідеєю, що відбулось у західній церкві, дало їй могутній імпульс для здійснення цивілізаційної функції. Вже Бенедикт Нурсійський (480-543) – автор чернечого статуту, який витіснив усі попередні статути чернечого життя, усвідомив нездійсненність ідеалу крайньої аскези і ввів чернече життя у межі, прийнятні для звичайних людей у кліматичних і побутових умовах Заходу. Бенедиктинський статут визначав головну мету чернецтва у досягненні моральної досконалості шляхом слухняності и смирення, однак йому був властивий дух тверезості, що формував більш активний у культурному плані тип чернечого життя. Західна церква стає органічною частиною світського життя. Вже в XI ст. намічається звільнення світських елементів культури з-під влади релігії. При цьому церква сама захищає перші паростки світської освіченості. Школи, засновані духовенством, перетворю-ються на університети, які користуються підтримкою папства, вищого духовен-ства. Своєю чергою, університети активно втручаються у релігійні питання, сприяючи інтелектуалізації церковного життя.

Поглиблення розколу між православ’ям і католицизмом перетворювало «візантійський фактор» в Україні на гальмівний на шляху секуляризації духовно-культурного життя. Вже після падіння Старокиївської держави й ускладнення суспільно-політичного процесу брак світської культури ставав дедалі відчутнішим у сфері громадського буття й об’єктивно сприяв посиленню західних впливів. Виявом цього був західний вектор суспільно-політичного і культурного розвитку Галицько-Волинської держави. Проте татаро-монгольська навала і втрата національної державності внесли істотні корективи у цей процес.

§ 3. ОСВІТА I ДАВНЄ УКРАЇНСЬКЕ ПИСЬМЕНСТВО

Освіта.Проникнення християнської культури, ускладнення політичного життя, розвиток торгівлі, удосконалення техніки вимагали дедалі більшої кількості освічених людей. Цього ж вимагали й завдання релігійно-просвітницького характеру. У великих культурних центрах зростала потреба у книжках для навчання та приватного користування. Центрами письменності в Україні-Русі, як, власне, й у всій християнській Європі, стали церкви і монастирі, при яких діяли шкільні навчальні заклади. Подібно до європейських монархів Карла Великого та імператора Оттона, київські князі виступали покровителями шкільництва, дбаючи насамперед про піднесення освіченості серед аристократичних верств. Володимир Великий, за свідченням літописця, наказав збирати дітей бояр і дружинників «на ученіє книжное». Ярослав Мудрий під час князювання у Новгороді заснував школу для 300 дітей старост та священиків. У 1086 р. Ганна Всеволодівна, онука Ярослава Мудрого, відкрила в Києві при Андріївському монастирі першу жіночу школу. На той час Європа ще не мала подібних аналогів. Численні написи на пряслицях, керамічному посуді, графіто на стінах київських соборів вказують на те, що чимало письменних людей було й поза князівсько-дружинницьким і священницьким прошарками.

В епоху «каролінгського відродження» у західноєвропейській школі вже склалася певна система навчання, згідно з якою крім обов’язкового богословня вивчалися також «сім вільних мистецтв». Під ними розумілися два цикли дисциплін. Перший ступінь навчання становив тривіум – «три шляхи пізнання»: граматика, риторика і діалектика (логіка). Другий ступінь – квадривіум – «чотири шляхи пізнання»: арифметика, геометрія, астрономія і музика. Джерела не дають чіткої і повної інформації про зміст давньоруської шкільної освіти. Разом з тим відомо, що першим і головним ступенем навчання було читання. Більшість учнів приватних та церковних шкіл проходили лише цей клас. Другий ступінь освіти включав письмо и лічбу. Тут навчали чотирьом арифметичним операціям, вмінню обчислювати дроби. Дальшим етапом навчання було вивчення іноземних мов – насамперед грецької, що була необхідною з огляду на тісні контакти з Візантією у політичній, церковній, культурній і торговельній сферах.

Зносини України-Русі із Західною Європою вимагали знання латинської мови. Вона набула особливого поширення у західних регіонах, де нею нерідко готувалися державні документи. Тут навчалися також і німецької мови, необхідної з огляду на тісні політичні контакти галицько-волинських володарів з Германською імперією та Орденом.

Є припущення, що в Україні-Русі були вищі школи, які готували до державної, культурної та церковної діяльності. Це, зокрема, навчальні заклади при Софійському соборі і Печерському монастирі в Києві. 3 них вийшли такі видатні діячі давньоруської культури, як митрополит Іларіон, єпископи Лука Жидятич і Клим Смолятич, літописці Нестор і Сильвестр, філософ Кирило Туровський, математик Кирик та інші. Вони володіли іноземними мовами, були знайомі з античними, візантійськими, західноєвропейськими авторами. Як свідчить митрополит Климентій, у середині ХШ ст. в Київській Русі було близько 400 чоловік, що знали грецьку мову. Вінцем освіти вважалось освоєння ораторського мистецтва та вміння складати поетичні твори.

Спільними для ранньосередньовічних освітніх процесів у Західній Європі і Київській Русі були спроби культивування античної філософії. Незважаючи на те, що зміст «каролінгського відродження» визначав християнський світогляд, при дворі Карла Великого було створено «академію», яка сприяла посиленню інтересу до античної літератури і, зокрема, до платонівської філософії. В Київській Русі у перекладних візантійських, а також оригінальних (починаючи від Святославового) збірниках поряд з іменами християнських авторів було чимало й античних письменників. Клим Смолятич зазначає, зокрема, що він писав «от Омира (Гомера), от Аристотеля и от Платона». У «житії» чернігівської княжни Єфросинії засвідчено, що хоча вона навчалася не в Афінах, але вивчала «афінську премудрість», засвоївши «філософію, риторику і всю граматику». Разом з тим, такі дисципліни, як історія, історія літератури, географія, природничі науки, філософія і навіть теологія, на думку М. Грушевського, не викладалися в системі, а знання з них засвоювалися з перекладених візантійських підручників та шляхом спілкування з більш досвідченими у «книжному почитанії».

Перелік перекладеної на старослов’янську мову літератури свідчить, що більшість книжок йшли на Русь саме з Візантії. Значного поширення набули твори візантійських авторів – Георгія Амортола, Козьми Індикоплова, Іоана Златоуста, Іоана Дамаскіна, у творах яких давньоруські читачі мали змогу знайомитись також з фрагментами античних авторів. Перекладна література подавала основи богослов’я, філософії, риторики, граматики, правові, історичні знання тощо. За безпосередньою участю київських князів при великокняжих дворах, митрополіях, монастирях, школах створюються бібліотеки. «Почитаніє книжноє» було дуже популярним в Україні-Русі і вважалося шляхом до спасіння душі. Літописець відзначав, що «книгами бо кажееми и учими есми пути покаянию, и мудрость бо обретаем и воздержание». Відомо, що Ярославом Мудрим було засновано при Софійському соборі велику бібліотеку; у києво-печерському «Патерику» згадується про правнука Ярослава – Миколу Святошу, який подарував монастирю свої книжки. Клим Смолятич писав про книгозбірню ченця Григорія, книжки з якої коштовніші за дорогоцінні речі. Середньовічні бібліотеки являли собою своєрідні наукові інституції, оскільки були не лише книгозбірнями, а й центрами перекладання, переписування розмаїтої літератури; вони потребували згуртування значної кількості вчених, високоосвічених людей.

Високий рівень освіти відзначають літописці у князів. Так, Ярослав Мудрий особисто перекладав книжки з грецької мови. Його син Всеволод Ярославич знав п’ять мов і «много в монастири й церкви на училища подаяння подавал». Князівна Кунгута Ростиславна, дружина чеського короля Пшемисла Оттокара II, стала першою відомою чеською поетесою. Знання іноземних мов і письменницький талант відзначали князя Володимира Мономаха.

Починаючи з XIV ст. чимало українців виїздило до Італії, Франції, Німеччини, Голландії, Чехії, Австрії одержувати освіту в університетах.

Вже у XIV ст. студенти українського походження вчаться у Паризькому університеті. Причому серед вихованців Сорбонни були не лише студенти, а й бакалаври та ліценціати – носії перших вчених ступенів, і навіть магістри й доктори. 3 кінця XIV – першої половини XV ст. відомі імена «магістра з Рутенії» Петра Кордована, «ліценціата мов і бакалавра рутенської нації з Києва» Германа Вілевича, «докторів рутенської нації» Бенедикта Сервінуса та Івана Тишкевича, студентів «з Рутенії» Івана, Самійла Лінкевича, Андріана Загорикуса «нації рутенської з України» та інших.

Особливу роль у підвищенні освіченості й культури для всього слов’янства, в тому числі й для українців, відіграв Празький університет, заснований на зразок паризького чеським королем Карлом IV Люксембурзьким (1348). Обраний на німецький імператорський престол, засновник нової династії намагався надати своїй празькій резиденції особливого блиску, зробити новий навчальний заклад в центрі Європи вогнищем освіти й науки для чотирьох «націй» – чеської, саксонської, баварської і польської. Тут отримували освіту також вихідці з Литовського великого князівства, в тому числі й з України. Цьому активно сприяли Ягелони, всіляко заохочуючи поширення європейської освіченості у своїй державі. У 1397 р. королева Ядвіга заснувала при Празькому університеті бурсу для литовських студентів, де було також чимало українців.

Празький університет став взірцем для Краківського, де від самого початку його існування (1364) навчалися українські студенти, записані як «рутени». Деякі з них залишалися викладати й після закінчення університетських студій.

Латинська і церковно-слов’янська мови. Їхнє місце в культурному процесі.Країнам Західної і Східної Європи був притаманний певний мовний дуалiзм. На Заходi мовою культури була майже виключно латинська мова, водночас на побутовому рівні вживалася жива народна. Виняток становили кельтський і скандинавський світи, що мали багату поетичну й дидактичну літературу національними мовами. Своєрідна ситуація склалася також в Англії. Звичайно, там було створено чимало творів латинською мовою, яка посіла певне місце в ранньому англійському феодальному суспільстві. Однак поряд з нею значне поширення в літературному житті і юриспруденції мала староанглійська мова. Цією мовою писалися поетичні твори, історичні хроніки, нею королі видавали закони, вона була мовою шкільного навчання тощо. Це був чи не єдиний приклад з тодішньої західної цивілізації, коли народну мову було піднесено на рівень державної. Проте нормандське завоювання припинило цю практику, і вже з кінця XII ст. латинська мова майже повністю витісняє із суспільного вжитку англосаксонську.

В епоху піднесення «каролінгського ренесансу» національні мови ще були у вжитку в імперії. Це стосувалося, насамперед, германських діалектів – рідної мови для багатьох придворних осіб та вищого духовенства. Записувалися старовинні пісні, в бібліотеках знаті зберігалося чимало рукописів «тевтонською» мовою. Проте падіння Каролінгської імперії і наступні феодальні усобиці докорінно змінили ситуацію. Вже в період з кінця IX ст. до кінця XI ст. твори німецькою мовою порівняно з латинськими становлять мізерний відсоток. При цьому слід зазначити, що латинь тоді була далеко не «мертвою» мовою; нею висловлювались невідомі античності нові світовідчуття, нові думки, особливо у сфері релігійній. В результаті у Західній Європі стався своєрідний лінгвістичний розкол. 3 одного боку – величезна більшість незнайомих з латиною людей, позбавлених можливості отримувати необхідну літературу звичною розмовною мовою для задоволення потреб духовного і громадського життя; з іншого – порівняно невелика група освічених людей, які, оволодіваючи латиною, фактично ставали двомовними. Вони могли читати теологічні та історичні твори, написані для них латинською мовою, розуміти літургійне богослужіння, ділові документи тощо. Латинська мова у середньовічній Європі стала не лише носієм освіченості; вона була фактично єдиною мовою, якою здійснювалось шкільне навчання.

Слід мати на увазі, що середньовічна латинь проникала у світ феодальної еліти далеко не рівномірно. Її знавців, звичайно, не бракувало серед духовенства, проте більшість середніх і дрібних сеньйорів були людьми майже цілком неписьменними. Перш ніж братися за освіту великим феодалам або монархам необхідно було міцно закріпити за собою спадкову владу і створити належну атмосферу при своєму дворі. Ось чому часто можна бачити разючу різницю в освіченості між представниками однієї династії. Оттон Великий – засновник Саксонської династії – навчився читати у 30 років, Конрад II – перший імператор Салійської династії – зовсім «не знав грамоти». Проте їхні нащадки – Оттон II і Генріх III – отримали добру освіту. Те саме бачимо й на нижчих східцях суспільної ієрархії. Саме неосвіченістю світських феодалів можна пояснити велику роль духовних осіб у державному управлінні. У Франції від середини VIII ст. впродовж п’яти наступних століть королівську канцелярію очолювали представники духовенства. Саме в їхньому середовищі виховувались носії певних політичних традицій, виразники волі монарха, яких бракувало в інших верствах феодального суспільства. Така сама ситуація мала місце і в інших європейських країнах.

Залучення України до сім’ї християнських європейських народів також позначилося на її мовному середовищі. Після запровадження християнства в Україні-Русі спостерігається бурхливий розвиток церковної і світської літератури. Мова цих книг, що називалася церковнослов’янською або староболгарською (нею говорили у ті часи предки нинішніх болгар), відрізнялася від живої розмовної мови українців, білорусів та росіян і була, насамперед, мовою богослужіння, а також школи й літератури.

Таким чином, мовою писемності в Україні, як і в усій Європі у ранньому середньовіччі, стала мова церкви. Тривалий час церковнослов’янська мова відігравала на Русі таку саму роль, як на заході Європи латинська або грецька на її сході. Вводити живу розмовну мову в літературу України-Русі тоді ніхто спроб не робив, як не вводилися певний час живі європейські мови на місце всевладної на заході Європи латини.

Найраніше рідна мова починає застосовуватись у писемності романських народів – вже у XII-XIII ст.; в Німеччині – особливо інтенсивно з початком Реформації. У схiднослов’янських народів церковна мова була більш зрозумілою народним масам, ніж латинська для народів Західної Європи, і тому вона затрималась як мова письменства на триваліший період. Вона нiколи не була розмовною мовою, засобом повсякденного спілкування, проте впливала на формування своєрідної літературної мови в Україні, а також у росіян і білорусів. Вже у найдавніших літературних пам’ятках, таких скажімо, як «Ізборник Святослава» (XI ст.), або «Проповіді» Григорія Богослова (XI ст.), видно виразні сліди живої народної української мови з місцевими діалектними забарвленнями, що відрізняє їх від пам’яток північних земель (наприклад, «Новгородських Міней»).

Численні переписувачі книг мимоволі вводили у старослов’янську мову живу українську розмовну лексику і дедалі більше «українізували» її. Так, в «Ізборнику Святослава» зустрічаємо характерне для української мови вживання h замість є: сhмь, камhнь; о замість є після ж, ч, ш, щ: чоловhка, жона тощо. Особливо виразно народна українська мова постає в оригінальних пам’ятках, що не були копіями церковнослов’янських творів. До них належать, насамперед, давні літописи та «Слово про похід Ігоря». Жива розмовна мова дійшла до нас з тих далеких часів не тільки з пам’ятками нашої культури, а и з творами чужоземців. Візантійський історик і мандрівник Пріск Панійський 448 року записує на території України два народних слова: «мед» і «страва», що цілком відповідають сучасній українській мові. В одному із записів єврейського письменникаХII ст. Петах’ї Регенсбурзького знаходимо чисто українську форму назви головної річки України – Дніпро, тоді як у літописах та інших давніх творах панує церковнослов’янське – Днепръ.

3 часом книжна мова дедалі більше еволюціонізувала в бік наближення до живої народної мови. Найбільш яскраво це засвідчують грамоти XIV-XVI ст., просякнуті могутньою течією української мови. Отже, як і в Європі в цілому, в Україні набирає сили тенденція утвердження живих народних мов у культурному житті. Проте складний процес взаємодії книжної (літературної) і народної мов тривав в Україні до кінця XVIII ст., поки остання врешті-решт не стала основою української літературної мови.

Давнє українське письменство.Запровадження християнства зумовило поширення в Україні-Русі перекладної літератури візантійських авторів, що відігравала роль стимулятора культурного розвитку і в Західній, і в Східній Європі. Значної популярності набули також твори болгарських авторів. На Україну-Русь надходитъ християнська література, передусім Старий і Новий Завіти, тексти проповідей і повчань отців церкви – Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Златоуста та інших. Давні українські книжники, переписуючи ці літературні пам’ятки, супроводжували їх коментарями, переказами історичних подій, сюжетами місцевого життя.

Від XI ст. збереглося небагато пам’яток писемності – рукописних книжок на пергаменті, художньо оформлених заголовними літерами, заставками, ілюстраціями. Це, зокрема «Остромирово Євангеліє» (1056-1057), написане для новгородського посадника Остромира київським ченцем Григорієм; два «Ізборника Святослава» (1073, 1076) – книжки для світського читання повчального характеру; «Архангельське Євангеліє» (1092); «Туровське Євангеліє» (XI ст.).

Дуже поширеними в Україні-Русі були твори агіографічного (житійного) жанру, де описувалося життя мучеників та подвижників-аскетів: «Як створив Бог Адама», «Ходіння Богородиці по муках», «Ходіння Агапія в рай» та інші. На зразок візантійських були складені місцеві оригінальні твори – «Житіє Бориса і Гліба», «Житіє Феодосія Печерського». «Житія» являли собою традиційний жанр християнської літератури, де подавалася розмаїта галерея християнських героїв. Чимало з них написані досить жваво і за своєю художньою вартістю не поступалися світському роману. У «житіях» часто використовувалися сюжети, що стали предметами літературних обробок у пізнішій літературі.

Оповідання про епізоди з життя святих чи просто глибоко віруючих людей та їхню доброчинність, що доповнювалися морально-релігійними сентенціями, об’єднувались у збірки-«патерики» («Патерик синайський», «Патерик скіфський», «Патерик римський» тощо). На їх зразок у Києві було створено «Києво-Печерський патерик». Київський патерик, зокрема, розповідає про будівництво великої Лаврської церкви, де виявилося три почини – «грецький» (візантійський), «варязький» (західноєвропейський) та місцевий, і цим засвідчує ранні культурні зв’язки Русі із Західною Європою.

Одночасно з канонічною християнською літературою поширювалася так звана апокрифічна, або «легендарна», яка не визнавалася церквою і не приймалася нею до канонічних складових Святого Письма. Незважаючи на це, апокрифічна література – майже ідентична на сході й на заході християнського світу – набула величезної популярності. Чимало апокрифів використовувалися єретицькими течіями християнства, зокрема богомилами. Вони мали певний вплив і на образотворче мистецтво, у творах якого є чимало деталей, запозичених з апокрифічних оповідей. Так, зі старокиївської літератури до багатьох творів українського мистецтва потрапив сюжет про «Хресне дерево». У ньому йдеться про Адамів череп, що лежав під деревом, з якого потім було зроблено хрест Ісусові Христу. Потрапивши на Голгофу, Адамів череп омивався кров’ю Спасителя, яка таким чином «змивала гріхи» з першолюдини.

Тоді ж з’являється велика кількість візантійської історичної літератури. Це насамперед, хроніки Іоана Малали і Георгія Амартоли, що використовувалися літописцями як важливі історичні джерела.

Слід зауважити, що переважна більшість перекладної і християнської богослужбової та іншої літератури йшла в Україну-Русь з Болгарії. Разом з тим, чимало пам’яток походять з Моравiї та Чехії, де вони були створені або перекладені з латинської за часів існування там церковнослов’янського богослужіння. Серед них такі: «Римський патерик» або «Бесіди папи Григорія», «житія» західних святих Бенедикта, Віта, Іоана Милостивого, Аполінарія Равенського тощо. Чимало творів було перекладено і на Україні.

Разом з тим, у Київській Русі створюється оригінальне письменство, що є одним з найдавніших у середньовічній Європі. Літературні твори переважно релігійного характеру створювались і переписувались здебільшого представниками духовенства за монастирськими мурами, в підземеллях печер. Проте вони не цуралися думок і про світські події та стосунки. На думку відомого українського літературознавця та історика літератури С. Єфремова, серед письменників, що започаткували давнє українське письменство, слід розрізняти дві групи. Перша – «філософи», до якої належать митрополит Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський і анонімні автори похвали святому Клименту й похвального слова Рюрикові; їхнім творам притаманні витончений стиль, «на візантійських зразках вироблена форма та символічне тлумачення Св.Письма». Друга – «простеці», що стояли осторонь вищих літературних шукань і прагнули більш простих за стилем творів, буквального розуміння Святого Письма (Лука Жидятич, Феодосій Печерський, Яков Мніх, Нестор, Георгій Зарубський, Серапіон та інші.)

3 ім’ям Іларіона пов’язана одна з найдавніших письмових пам’яток середньовіччя – «Слово о законе и благодати»; воно присвячене великому князеві Володимиру і прославляє хрещення Русі. У першій частині цього твору коротко викладається Старий Завіт, що його Іларіон називає «законом». Це є перехідний ступінь до вищого стану – «благодаті», тобто Нового Завіту. Друга частина «Слова» прославляє князя Володимира, який приніс на Русь «млеко хрещення» і зробив її відомою в усіх кінцях землі. Твір просякнутий радістю за духовне оновлення Київської держави, гордістю за могутність і славу Русі.

«Слово о законе и благодати», як і інші твори староукраїнської літератури, цілком вписувалось у західноєвропейський контекст еволюції християнського світосприймання, що відбувалася впродовж XI-XIV ст. Її найважливішою складовою було переміщення уваги від Старого Завіту до Нового, що стало поворотним пунктом у багатьох аспектах релігійного і політичного життя. Соціально-економічним підгрунтям цього явища було швидке зростання міст і чисельності міського населения. Перед церквою поставало завдання служити в новому середовищі міських купців, ремісників, міської бідноти. Цей новий соціум вимагав переосмислення традиційних методів богослужіння, пристосованих до суспільства, яке протягом майже 700 років було суспільством переважно сільським з майже цілком неписьменним і вбогим населенням. Церква відтепер була змушена більше наголошувати на емоційному та людському аспектах християнства, що відповідало змінам релігійної ментальності. «Євангелічне відродження» охопило всі верстви суспільства, в тому числі й феодальну знать, посиливши у їх середовищі прагнення до чернечого життя. Від XI ст. зросло число проповідей, що проголошувалися мирянам. Підвищення добробуту зробило можливим масовебудівництво церков. Причому, на відміну від попередньої доби, храми активно пропагували сцени а релігійного життя дидактичного характеру мистецькими засобами – скульптурами, фресками, – де увагу віруючих притягали, насамперед, головні персонажі Нового Завіту – Ісус, Богоматір та апостоли. Все це давало змогу світським особам задовольняти свою побожність, віддаватися молитві та релігійному самовдосконаленню в звичайних для неї життевих умовах, а не в стінах монастиря. Отже, у пізньому середньовіччі багато мирян стали жити більш напруженим релігійним життям, не залишаючи світу.

Для України-Русі значення «євангелічного відродження» набувало додаткового сенсу, оскільки вона порівняно недавно стала на шлях християнізації. Тому є зрозумілим, чому після протиставлення Старого Завіту, порівнюваного з місяцем, тінню, холодом – Новому Завітові, який став сонцем, світлом, теплом, Іларіон порівнює поганську Русь із християнською, щоб перейти до звеличення князя Володимира. Причому Іларіон демонструє усвідомлення зв’язку новоствореної київської церкви із эахідним католицьким світом: «Славить похвальними голосами Римська земля Петра і Павла, що через них увірувала в Ісуса Христа, сина Божого... Прославимо ж і ми, по нашій силі.., нашого учителя і наставника великого кагана нашої землі Володимира, внука давнього Ігоря, а сина славного Святослава».

Автор «Слова» Іларіон був одним з найосвіченіших людей своєї епохи. Його кар’єра почалась у церкві в селі Берестові – літній резиденції великих київських князів. Ярослав Мудрий у 1051 р., намагаючись нейтралізувати надмірне посилення візантійського впливу на політичне, культурно і церковне життя, порушив традиції запрошення митрополитів з Візантії. Першим київським митрополитом місцевого походження став Іларіон.

У першій половині XII ст. літературною працею уславив свое життя Клим Смолятич, «книжник і філософ, якого не бувало в Руській землі». Збереглося його «Посланіє» до смоленського пресвітера Фоми, написане між 1147 і 1154 роками, в якому автор виявив високий на той час рівень філософського осмислення низки богословських проблем, підкреслив необхідність глибокої освіченості для керівництва церквою.

Як і митрополит Іларіон, Клим Смолятич розглядав Біблію так би мовити з євангельських позицій, намагаючись, за словами українського літературознавця Л. Білецького, віднайти у Старому Завіті «таємничі праобрази Нового Завіту». Такий підхід був своєрідним продовженням намагань католицьких вчених-схоластів узгодити Старий Завіт з теологічним поглядом на світ, властивим Новому Завітові, всупереч так званим «гностикам», які відкидали старозавітного Бога, біблійних патріархів та багатьох пророків, звинувачуючи їх у жорстокості, дріб’язковості, плотськості та інших вадах.

Звичайно, новонаверненій франкській еліті було важче зрозуміти моральні повчання Нового Завіту, оскільки їм білыпе імпонувала поведінка біблійних царів Ізраїлю, які воювали під покровительством Єгови; в цьому вони бачили віддзеркалення власного життя. Тому для західноєвропейського суспільства був потрібний тривалий процес релігійного оновлення, який у деяких вчених дістав назву «Середньовічної реформації». Очевидно, аналогічна потреба була і в давньоруському суспільстві. Свідченням цього і було роз’яснення Смолятичем свого розуміння і трактування релігійних питань простому священику Фомі, для якого вони не були зрозумілі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 14 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 16 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.026 сек.