ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 16 сторінка

Останній з групи «філософів» – Кирило, єпископ Туровський, якого називали «другим Златоустом» – жив у другій половині XII ст. (1130-1182). До нас дійшло близько десятка його церковних проповідей і молитов, що відзначалися високою поетичністю, використанням поряд з біблійними сюжетами традиційних елементів дохристиянської народної творчості.

Однією з яскравих особистостей XI ст. був ігумен Києво-Печерського монастиря і його засновник Феодосій, автор повчальних послань до ченців християнської церкви. Феодосій, як особа наближена до двору князя Ізяслава Ярославича, підтримував його у боротьбі з братами. Однак після того, як Ізяслав звернувся за допомогою до Польщі, рішуче засудив його вчинок.

У той самий час ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором були створені цікаві історичні твори «Чтенія про життя і чудеса Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського». Останній містить відомості про заснування уславленого Печерського монастиря, його зв’язки з князівською родиною, про життя і побут ченців монастиря.

До релігійно-моралістичної літератури належать описи паломницьких подорожей. Однією з найбільш популярних пам’яток давнього письменства цього жанру стало вже згадуване «Житіє і хоженє Данила руськия землі ігумена», що збудило в Україні-Русі масовий інтерес до паломництва. Твір Данила став підручником для багатьох прочан на час подорожі до Палестини. В XIX ст. його перекладено на французьку, грецьку і німецьку мови для наукових дослідів. Паломник Данило, який на чолі дружини ходив на молебен до Гроба Христова, описує природу, флору, фауну Палестини, місто Єрусалим, його храми і звичаї, пов’язані з ім’ям Ісуса Христа. Він розповідає легенди і перекази, почуті під час подорожі, висловлює пережиті почування. Не забув Данило і про рідну Україну: неодноразово він порівнює пейзажі Палестини і своєї батьківщини – Чернігівщини. У творі простежуються зносини Київської Русі із зарубіжним світом, іноземні впливи на літописну та апокрифічну літературу України.

Яскравою пам’яткою світської літератури початку XII ст. є «Поученіє» Володимира Мономаха. Воно складається з трьох самостійних частин: повчання дітям, спогадів та послання до чернігівського князя Олега. Усі частини твору пов’язані між собою ідеєю боротьби з феодальними усобицями. Звертаючись до своїх дітей, Мономах наголошує на необхідності виконувати священні обов’язки князя – піклуватися про долю держави, її єдність, суворо додержувати договорів тощо. Князь повинен не тільки права свої знати, але й про обов’язки дбати. Літературний прийом звертання батька до дітей був дуже поширений у середньовічній літературі як на Сході, так і на Заході. Це дає підстави дослідникам провод ити аналогії між «Поученієм» і настановами англосаксонського короля Альфреда Великого, який заповів своїм спадкоємцям об’єднати в межах реформованого ним королівства всі англійські землі, що ще перебували під владою норманів. До цього варто додати, що англійська література мала «повчання», призначене для родини короля Гарольда II, написане єпископом Леофріком, що опікувався його дітьми. Дочка Гарольда II – Гіта, яка стала дружиною Мономаха, могла донести цей твір до свого чоловіка.

Схожі морально-етичні сентенції і політичні заповіти вміщують «Настанови Людовика Святого». Його якості «святого короля», «справедливого судді», що особисто чинив суд «під тінню Венсенського дуба», сприяли загальній тенденції до утвердження миру у Франщї і подолання усобиць. Подібно до Володимира Мономаха, перед моральним авторитетом якого схилялася більшість князів Київської Русі, весь тодішній західний світ вбачав у Людовику охоронця міжнародного права, загального миротворця.

Звичайно, ці порівняння не можуть іти далі виявлення типологічної схожості. «Поученіє» Володимира Мономаха є оригінальним твором, в якому автор постає визначним державним діячем, глибоким мислителем, що розмірковує про основи людського буття. Середньовічний читач міг побачити в ньому складну суперечливу особистість, сповнену сумнівів щодо сутності людини, роздумів про християнську мораль, тогочасні соціальні й політичні проблеми.

Пам’ятками літератури XI-XII ст. були літописи, в яких на тлі народних легенд і переказів відображались історичні події. На давніше оповідання напластовувались пізніші повідомлення, кілька коротких оповідей зводились в одну, ширшу за хронологічними рамками, в результаті чого виникав компілятивний літописний звід. Кілька літописних зводів утворювали літописну збірку, яка поширювалася у списках, створюваних у різний час.

Найдавнішим літописом вважається «Повість минулих літ», що охоплює події від найдавніших часів до початку XII ст. «Повість» збереглася у двох літописних списках: Лаврентіївському та Іпатіївському. Дослідники вважають, що в основі «Повісті» – ранні київські та новгородські літописні зводи. Початковий звід літопису закінчується 1093 р. На початку XII ст. вона доповнювалась і переписувалась ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором, а згодом – ігуменом Видубицького монастиря у Києві Сильвестром. Лаврентіївський список був переписаний ченцем Лаврентієм для суздальського князя Дмитрія Костянтино-вича у 1377 р. Суздальський літопис продовжує «Повість» до 1305 р. Іпатіївський список (XV ст.) південноруського-українського походження був знайдений в Іпатіївському монастирі в Костромі. Крім «Повісті» до списку увійшли Київський звід (XII ст.), Чернігівський і Галицько-Волинський літописні зводи. Два перших охоплюють події XII ст., Галицько-Волинський – до 1292 р.

Поряд з літописами у зводах містяться легенди й перекази, уривки з творів візантійських і античних авторів, Біблії. Історія України-Русі розглядається в контексті світової історії. Особлива у вага приділяється історії Києва як осередка консолідації східнослов’янських племен. У назві літопису відображено головну мету його написания – з’ясувати «откуда есть пошла Руская земля, кто в Киеве нача первее княжити, и откуда Руская земля стала есть».

«Повість минулих літ» стала визначним історичним твором давньої України-Русі, що доніс до нащадків літературні пам’ятки часів розквіту Київської держави. Її брали за основу при складанні багатьох пізніших літописних списків у Києві, Переяславі, Чернігові та інших містах. Зокрема, як уже зазначалося, до Іпатіївського списку крім «Повісті» увійшов Київський літопис. Київський літописний звід закінчується 1200 роком. Джерелом його написания стали літописні відомості Київського і Чернігово-Сіверського князівств та літопис переяславського князя Володимира Глібовича. Саме в Київському літописі вперше зустрічається термін «Україна», про що йшлося вище. Цікавим свідченням близькості Русі із західним світом є наведена в літописі легенда про хрестоносців, що їх тіла після смерті ангел нібито забирає на небо.

3 феодальним роздробленням України-Русі і втратою Києвом політичної могутності літописання набуває поширення в інших князівських центрах. У XII-XIII ст. найважливішими центрами Галицько-Волинського князівства стають Галич і Володимир-Волинський. Головним джерелом вивчення історії Південної Русі XII-XIII ст. є Галицько-Волинський літопис, що увійшов до Іпатіївського списку. У ньому відображено головні події періоду утворення і розквіту Галицько-Волинського князівства. Історичні події XI-XII ст. у західноукраїнських землях фрагментарно описано також у «Повісті минулих літ» та Київському літописі, що свідчить про зростання могутності цього князівства. Галицько-Волинський літопис безперервно описує події впродовж цілого століття і витримує п’ять редакцій (1234, 1266, 1285, 1289, 1292). Численні відомості щодо Литви, Польщі, Угорщини й Пруссії свідчать про обізнаність українських авторів із західно-европейськими історичними джерелами та про близькість багатьох аспектів політичного и культурного життя України і країн Центральної Європи, з якими підтримувались у цей період якнайтісніші зв’язки.

Слід зауважити, що староукраїнська історіографія, на відміну від інших жанрів тогочасного письменства, розвивалась незалежно від візантійських шаблонів. Саме ця духовнотворча свобода стає її визначальною рисою. «Свою простоту, свіжість, силу, сей арамат життя, епохи, що віє від неї, – зауважує М. Грушевський, – і робить її чи не найціннішою частиною нашого старого письменства».

Характеризуючи суспільну свідомість християнської Європи у середньовічну добу в цілому, слід наголосити на пануванні релігійного світосприйняття. Картина людської долі і всесвіту в уявленні середньовічної людини не виходила за його межі. Проте вже в добу «каролінгського ренесансу» і – після певної перерви – наприкінці XI ст. можна спостерігати спроби середньовічних вчених надати «дивам» якогось підпертя у вигляді логічних суджень. Це відкривало певний простір для світського світогляду в умовах панування релігійної свідомості. Світський характер і зведення релігійного ферменту до мінімуму властиві багатьом сторінкам літописів XII-XIII ст. Ця доба зосереджує увагу історіографії на оспівуванні воєнних діянь князів і дружин. Єдине, що на думку авторів є гідним закріплення як «історія», це воєнні подвиги феодальної верстви. В результаті поза увагою літописців залишалися справи державного устрою та політики, культура, економічне життя і навіть церковні справи. Такі характер і зміст мали західноєвропейські хроніки – англійські, німецькі, французькі, а також хроніки деяких сусідів України-Русі, зокрема Польщі.

Часи створення середньовічних хронік і літописання (XII-XIII ст.) були періодом формування нових держав у Західній і Східній Європі, коли в очах суспільства саме діяння короля і його васалів, або князя і дружини, були вирішальним фактором державотворення. У багатьох європейських мовах, де не закріпилося грецьке поняття «історія», у тому самому значенні вживається поняття «діяння» (латинській, польській, чеській та ін). Тогочасні історіографи походили саме з рицарсько-дружинницької верстви і навіть ставши ченцями залишалися пройнятими ідеологією свого стану. Тому зовсім не випадково українські літописи, що містили відомості про діяння князів, ввійшли до складу найбільших польських хронік. Тексти літописів дісталися навіть до Англії, де були використані в хроніці Матвія Паризького.

Тенденція до формування світської літератури знайшла свій найбільш послідовний вияв у давньоукраїнському поетичному шедеврі «Слово про похід Ігоря» (1187). Ця поема стоїть в одному ряду з творами західноєвропейського епосу – «Піснею про Роланда», «Піснею про Нібелунгів», «Піснею про мого Сіда». Д. Чижевський зауважує, що найближче до «Слова» стоять «Беовульф» – староанглійський епос VIII ст., французькі поеми про подорож Карла Великого до Палестини та кельтський епос.

Характерною особливістю «Слова», як і його західноєвропейських аналогів, є широке використання образів народної поезії. Впадає в око його могутня язичницька стихія, поетичні згадки старих богів – Даждьбога, Хорса, Стрибога, Дива, які слід трактувати саме як наявність в Україні-Русі сталої поетичної традиції, а не потяг до «поганських» вірувань у князівсько-дружинницькому середовищі. Саме тому, зауважує М. Грушевський, ці імена «законсервувалися в християнських часах і не бентежили христолюбних слухачів, як не тривожили наслідки такої ж традиції Апольони й Мінерви середньовічних католиків».

Високохудожнє «Слово» залишається єдиним відомим нам твором такого рівня старої української літератури, велика частина якої втрачена для нащадків. Так само втрачено було і князівсько-дружинний епос, що мав багато спільних рис із західноєвропейською рицарською поезією. Старий епос, або «старини», – народна назва пісень про богатирів, Київ та князя «Володимира Красне Сонечко». До нас вони дійшли у вигляді так званих російських «билин» (штучна назва, вигадана у XIX ст.), а також фрагментів літописів, що зберегли чимало переказів, пов’язаних зі старим епосом. В Україні старини не збереглися, оскільки у ХVI-XVII ст. були витіснені новим типом епосу – «думами»; проте перекази про богатирів і згадки про них зустрічаються у багатьох літературних творах українського середньовіччя. Український епос, як і західноєвропейський, виник як поезія аристократичних верств і лише з часом занизив свій соціальний статус, ставши надбанням народного загалу. Цікаво, що Іллю – чи не найпопулярнішого в Україні-Русі старовинного героя – згадує і західноєвропейський епос: німецька поема «Ортнід» та норвезька сага про Тідрека. Знає Володимирову Русь і «Пісня про Роланда». Серед героїв старин зустрічаємо також iм’я родича Володимира – Добрині – й відголоски про його участь у хрещенні новгородців. Натяки про це вміщено у старинах, де йдеться про купання у Почайні, здобування води Володимирові (символ хрещення), побивання змія (символ поганства).

Можливо, деякі старини давніше мали більш інтенсивне релігійне забарвлення – як це було в Західній Європі, де в складанні епічних творів певну участь брало і духовенство.

Розвиток літературної творчості у давній Україні-Русі був тісно пов’язаний з християнізащєю тогочасного суспільства і став важливою складовою ії інтеграції у європейський культурний процес. За своїми тематичними компонентами, жанровими та стильовими особливостями література старокнязівської доби відповідала літературі середньовічного Заходу. Разом з тим, не можна не помітити вузькості сфери суб’єктивних переживань в руських літературних творах, зокрема, порівняно скромні масштаби світської творчості, любовної лірики тощо. Ці аспекти літературного процесу на Заході отримали більш сильний імпульс завдяки ширшому доступу до античної культури за посередництвом латини. На Україні таку саму роль могла б відігравати грецька мова, проте вона була надбанням надто обмеженого кола фахівців, кількість яких зменшувалася мірою занепаду старих політичних і культурних центрів Київської Русі та втрати ними зв’язків із Візантією.

Слід також мати на увазі, що літературний процес, як і духовне життя в цілому, у давній Українi-Русі тривалий час розвивалися під сильним впливом Візантії. Якщо на Заході крім духовенства в духовно-інтелектуальній творчості помітне місце посідали рицарство та міщанський стан і вже в ранньому середньовіччі із зародженням міської культури починається процес секуляризації духовної творчості, то в Україні ситуація складалася дещо інакше. Можна сказати, що тенденції світської культури, народжені в добу розквіту Київської держави, у наступний період не мали продовження, на яке можна було сподіватися. Початки міської культури, що зароджувалася під час посиленого містобудування у князівствах Київської Русі, дуже швидко занепали внаслідок татаро-монгольського нашестя та інших причин.

Єдиним духовно-соціальним фактором, який міг підтримувати літературу, залишається церква. Оскільки її політична роль не була значною, тим більше вона намагалася впливати на культурний процес, який цілком підпадав під контроль духовенства. Візантія активно сприяла клерикалізації всіх аспектів державного і суспільного життя східноєвропейських народів. Суха візантійська література з її схематичністю і християнсько-аскетичним духом стала взірцем для них на довгі роки. Літературна творчість майже не виходила за межі «житій», проповідей, літописів, апокрифів, казкових повістей. Церква не допускала народних і світських елементів в літературі, навіть античну класику трактуючи у своєрідний догматичний спосіб. Церква не давала простору для розвитку драматичної літератури і її недорозвинутість стала характерною для візантійськослов’янського Сходу. Східнослов’янський рицарсько-дружинний стан не мав традицій культу жінки, властивих рицарству Західної Європи, які спиралися на відповідні традиції античного світу. Орієнтальне розуміння становища жінки, притаманне візантійському суспільству, значною мірою було перенесене до країн, що перебували під його впливом. Це робило неможливим розвиток любовної лірики, яку плекали трубадури й трувери. Зрештою, українська духовна творчість у своїх намаганнях наблизитись до західноєвропейської культури весь час була змушена рахуватися з візантійською традицією, що призводило до гальмування багатьох літературно-мистецьких процесів. В результатi середньовічний рівень розвитку культури, в тому числі літературного процесу, зберігався в Україні набагато довше, ніж у країнах Західної Європи.

§ 4. АРХІТЕКТУРА I ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Архітектура Старокиївської держави.Письмові джерела, археологічні дослідження, залишки пам’яток свідчать про високий рівень розвитку в Україні-Русі Х-XIV ст. будівництва, архітектури і образотворчого мистецтва. Давньоруська держава потребувала оборони своїх кордонів від нападів кочових племен. Найбільше загрожували кочовики південним землям. Захищаючи підступи до Києва, київські князі збудували міста-фортеці на річках Сулі, Трубежі, Стугні та Ірпені. Замість звичних на той час земляних валів з частоколом і ровом русичі зводять зруби-городні, засипані всередині землею, влаштовують заборола-бруствери з бойовими майданчиками для воїнів. Висота валу сягала 10-16 м. Це укріплення доповнював рів з водою та підйомний міст через нього. Головною частиною кожного міста був так званий «детинець», з якого й починалася забудова. Тут розміщувалися княжий двір, кафедральний собор, резиденція єпископа. Ця частина міста була ліпше укріплена. За її межами будувалися торжища, будинки бояр, дружини, ремісників. Більшу частину забудови становили дерев’яні споруди. Традиції їх створення мали глибокі корені в народній архітектурі дохристиянських часів і були успадковані майстрами X-XI ст.

Перші християнські храми теж споруджувалися з дерева. Це, зокрема, церкви Іллі на Подолі у Києві та на місці поховання Бориса і Гліба у Вишгороді. Дерев’яна архітектура мала певний вплив на архітектуру кам’яних культових споруд, князівських палат (палацу Святослава у Києві).

Із запровадженням християнства в Україні-Русі значного поширення набуває будівництво мурованих храмів. Українська церква, що мала свої витоки з Візантії з її високим рівнем розвитку архітектури та мистецтва, теж прагнула діяти на віруючих силою художньо-емоційного впливу. Велич архітектурних споруд, їхнє художнє оздоблення справляли глибоке враження на вчорашніх язичників і сприяли утвердженню їх у християнській вірі.

Прийняття християнства дало небувалий поштовх розвиткові архітектури, монументального, образотворчого і декоративного мистецтва. Першим кам’яним християнським храмом в Україні-Русі була Десятинна церква у Києві, збудована в 989-996 рр. Вона стала останнім притулком киян після прориву татаро-монголів через міські укріплення у 1240 р. Ця тринефна споруда була оздоблена мозаїками і фресками, прикрашена вишуканими тканинами і коштовностями. За часів Володимира і Ярослава Десятинна церква була головним собором, політичним і громадським центром міста. У 1037 р. новим таким центром столищ Київської Русі стала Софійська церква, збудована Ярославом на місці розгрому печенігів. Вона була зразком високих технічних і мистецьких досягнень не лише для всієї Східної, але й Центральної Європи, символізувала суперництво Київської Русі з Візантією. Собор являв собою п’ятинефний хрестоподібний храм, оточений з усіх боків відкритою галереєю, яка пізніше була замурована. Iнтер’єр собору прикрашали мозаїка, фрески, різьблення по мармуру. Поруч із Софією на честь християнських патронів князя Ярослава та його дружини Інгігерди були збудовані Георгіївська та Іринінська церкви. Архітектура київської Софії вплинула на розвиток мистецтва в інших регіонах Київської Русі. На зразок цього собору і з такою ж назвою були збудовані храми в Новгороді та Полоцьку.

За часів Ярослава Мудрого територія укріпленої князівської частини міста значно розширилася. Київ був обнесений валом 11 м заввишки, на якому були зведені дубові стіни. Головним в’їздом до міста стали Золоті ворота, споруджені на зразок константинопольських. На початку XI ст. велике будівництво розгорнулось у багатьох давньоруських містах. Зокрема, в 30-ті роки за наказом Мстислава Володимировича в Чернігові в центрі князівського града був споруджений собор Спаса. Храм являв собою характерну для того часу будову – тринефну, восьмистовпову, з п’ятьма главами. Давній українській архітектурі X-XI ст. були притаманні деякі спільні риси, а саме – мішане мурування з каменю та цегли (плінфи), п’яти- і тринефні хрестовокупольні плани храмів, багатокупольні завершення, башти зі сходами на хори, відкриті галереї й вишукане прикрашення споруд фресками, мозаїками, різьбленням шиферних і мармурових плит. Давньоукраїнські зодчі, виявляючи високий естетичний смак, швидко оволодівали архітектурними і будівельними прийомами візантійських майстрів і пристосовували їх до місцевих умов.

3 другої половини XI ст. починається створення і забудова монастирів. За часів Ярослава Мудрого (1051) Антонієм з Любеча був заснований Печерський монастир. Великий князь дарував йому землю поблизу своєї літньої резиденції – Берестового. Саме тут у 1073-1078 рр. Святославом Ярославичем був споруджений головний храм монастиря – Успіння Богородиці, який започаткував новий напрям в архітектурі Київської Русі. Шестистовпний хрестовокупольний храм завершував один великий купол. Східна стіна мала три гранчасті апсиди. Денне світло потрапляло не лише через вікна бані, а й через довгасті отвори у стінах. Особливістю храму була його одноверхість, відсутність галерей. За традицією, інтер’єр прикрашали мозаїки, фрески, різьблені шиферні плити. Іконопис виконали іконописці монастиря, найвідоміший з них – Алімпій. Архітектурний стиль Успенського собору став взірцем для князівсько-монастирського будівництва XI-XII ст. Його наслідували архітектори Чернігова, Галича, Володимира-Волинського, Переяслава, Ростова, Суздаля, Полоцька та інших міст.

Стилістичні особливості Успенського собору вплинули на майстрів, що за наказом Святополка Ізяславича спорудили 1108 р. у Києві Михайлівський Золотоверхий монастир (поряд зі збудованим півстоліттям раніше Дмитрівським монастирем). Виняткове художнє та історичне значения мала мозаїка головного собору монастиря, виконана як грецькими, так і місцевими майстрами.

Князі дедалі більше коштів витрачали на будівництво храмів і монастирів, намагаючись перевершити один одного у меценатстві. Наприкінці XI ст. великі храми в Києві збудували Всеволод та його син Володимир Мономах. Монастир і Михайлівський собор, заснований в урочищі Видубичі над Дніпром князем Всеволодом (1070-1088), здобув широку славу. Саме тут ігумен Видубецького монастиря Сильвестр (1105-1118) склав літописний звід – «Повість минулих літ». Серед споруд Видубецького монастиря значний інтерес з огляду на свої інженерні якості викликала підпірна стіна Михайлівської церкви (1199), зведена Петром Мілонегом. Цьому видатному зодчому приписують також авторство храмів Василя в Овручі і Дванадцяти апостолів у Білгороді (кінець XII ст.). Володимир Мономах заснував неподалік від Печерського монастиря у князівській резиденції Берестовому монастир Спаса. Собор монастиря згодом став мавзолеем київських Мономаховичів.

У 30-ті роки XII ст. на Подніпров’ї формується новий архітектурний стиль, спорудам якого притаманне певне спрощення планових і композиційних рішень. Як правило, це шести- та чотиристовпні храми з однією главою, трьома апсидами і паралелепіпедним або кубічним об’ємом. Складаються три архітектурні школи: київська, чернігівська і переяславська, об’єднані загальною стилістичною спрямованістю. До числа перших пам’яток цієї архітектури в Киеві належать церква Богородиці Пирогощі на Подолі та Кирилівська церква. Серед храмів чернігівської школи виділяється собор Бориса і Гліба та Успенський собор Єлецького монастиря.

Певні еволюційні зміни стилю відбуваються наприкінцi XII – в першій половині XIII ст. Архітектура давньоруських храмів набуває нових рис, зокрема, підкресленої динаміки східчастих композицій, більшої живописності декору, домінування вертикалізму, динамічного злету конструкцій і форм не лише зовні, а й в інтер’єрі. До храмів цього типу на Подніпров’ї дослідники відносять церкву Василія в Овручі, собор Апостолів у Білгороді під Києвом, П’ятницьку церкву в Чернігові та ін.

Причому, споруджуються вони за новою будівельною технікою з маломірної цегли-плінфи, а також брущатої, поширеної спочатку у романському, а згодом і готичному будівництві Центральної Європи. Для цієї доби характерною є поява невеликих «посадських» церков, що будувалися не лише князями та монастирями, а й торговельними та ремісничими громадами. Ставилися вони на торгу і називалися часто «п’ятницькими» – на честь покровительниці торгівлі Параскеви П’ятниці.

Стильові зміни в архітектурному будівництві України-Русі були пов’язанi з бурхливим розвитком міського життя, що відбувалося тоді не лише на заході, але й на сході Європи. У західноєвропейських містах починає своє життя готика; у давньоруських містах архітектурні споруди набувають вежоподібного характеру, витягнутих пропорцій, на зміну статичним композиціям приходять більш динамічні і мальовничі.

Впливи романської архітектури.3 другої половини XII ст. помітно слабшає візантійський вплив у давньоукраїнській архітектурі. Поступовий відхід від візантійських зразків – при збереженні візантійської основи хрестовокупольного храму – фактично розпочався ще з будівництва Софії Київської. Цей відхід був пов’язаний з утвердженням впливу романської архітектури. Археологічні досліди в українських храмах XI-XII ст. відзначають наявність при них характерних для романського стилю баптистеріїв (хрестилень), а також двох веж по обох кінцях західного фасаду.

Стилістичні ознаки романської архітектури досить виразно виявились в Успенському соборі Єлецького монастиря. Про це свідчить знаменита романська капітель півколони, що була однією з шести капітелей шести півколон, які проходили вздовж південної і північної стін церкви, по три на кожній, з надвірного боку. Всередині церкви дослідники виявили цілу низку типових романських деталей: віконце в стіні до баптистерію з двома колонками посередині; на зовнішньому боцi апсиди баптистерію – характерні романські деталі – аркатуру і зубчастий пасок тощо. Аналогічні вияви романського стилю можна спостерігати у церкві Успіння Богородиці у Володимирі (1160). Наявність цих ознак, виявлених у цілій низці архітектурних пам’ятників, дала підставу дослідникам говорити про романізацію візантійського стилю на Україні. Таким чином, зберігаючи свої національні риси й особливості, українська архітектура розвивалася в контексті процесу, що був спільним майже для всієї Європи. Порівняно з країнами Західної Європи на Україні романізація дещо спізнилася, але це не змінило провідної тенденції її культурного розвитку. Увійшовши в коло європейських народів, український народ у своїй мистецькій творчості опинився під впливом спільного для більшості з них закону універсальних стилів. Усі великі мистецькі стилі останнього тисячоліття – візантійсько-романський, готичний, ренесанс, бароко, рококо, класицизм, еклектизм – розвивалися на Україні здебілыпого у хронологічних рамках кожного з цих стилів. При цьому в кожному з них українці демонстрували свою самостійну й оригінальну творчість.

3 розпадом Старокиївської держави у XII-XIII ст., як уже зазначалося раніше, поряд зі старими політичними і культурними центрами – Києвом, Черніговом, Переяславом – виростають нові – Володимир-Волинський, Галич, Холм, Туров. Їх політичне піднесення супроводжується бурхливим культурним розвитком. Галицько-Волинському князівству, що розвивалося у тісних політичних і культурних контактах з країнами Центральної Європи, судилося відіграти важливу роль у засвоєнні Україною духовних надбань європейських народів. Одним з проявів цього процесу було посилення романізації галицько-волинської архітектури. На західноукраїнських землях, як і на Подніпров’ї, головним типом церковної будівлі був хрестовокупольний тринефний храм. Проте тут вони споруджувалися не з цегли, а з кам’яних блоків,які ретельно припасовувались один до одного, що було характерним для романської архітектури. Споруду прикрашали аркатурно-колончастим пояском, капітелями, перспективними порталами та іншими елементами романського стилю, пануючого в тогочасній Західній Європі. На вплив цього стилю вказує і будівництво в Галицько-Волинській землі церков-ротонд (Перемишль, Володимир-Волинський). Одним з найяскравіших зразків романського стилю в Україні є церква Святого Пантелеймона у Галичі, що після неодноразових руйнувань і перебудов дожила до наших днів. Виразно романський характер має головний портал храму, завершений півколисто-заглибленим архівольтом, який підтримують чотири стовпці, по два з обох боків дверей. Зразками романського архітектурного різьблення є капітелі стовпів на першій і другій парах, а також низка інших декоративних деталей. На думку дослідників, різьблення головного порталу, зокрема фриз над капітелями, нагадує різьблення ломбардських і надрейнських романських будівель – наприклад, у Шпаєрі, що є цілком зрозумілим з огляду на літописні звістки про жваві українсько-німецькі зв’язки княжої доби. Романський характер має також бічний портал у південній стіні храму. Ще одним важливим елементом, де простежується вплив романського стилю, є всі три опуклі апсиди, стіни яких поділені на поздовжні поля з допомогою тонких півкруглих стовпців, злучених між собою вгорі гладкими луками й увінчаних кошиковими капітелями.

Собор Святого Пантелеймона є типовим прикладом поєднання східного, візантійського і західного (романського) стилів у єдину гармонійну цілісність, що характеризує галицьку архітектурну школу. Її пам’ятки, як правило, були візантійськими в плані, але поряд з цим мали низку романських архітектурних елементів.

Витвором цієї школи був також і Успенський кафедральний собор княжого Галича. Його план відповідав усім вимогам візантійської традиції. Це був квадрат із вписаним рівнораменним хрестом, що його утворювали головний середній неф собору з поперечним нефом – так званим трансептом. Чотири могутні колони підпирали центральну баню, а у східній стіні були три півкруглі апсиди. В наземній своїй частині собор мав багато рис романського стилю: портали й вікна з валковим фризом в шахівницю, висячі півколонки на апсидах з масками на підставках-консолях, зубчастий фриз, кубуваті капітелі круглих колон та консольок, характерну профіляцію основ пілястрів, плетінчатий орнамент й, нарешті – саме будівництво з тесаного каменю.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 15 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 17 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.