ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 17 сторінка

Таким чином, початки романських впливів з’являються в українській архітектурі дуже рано, ще до середини XI ст. (Київ, Чернігів); найбільше посилились вони в другій половині XII ст. – під час інтенсивного будівництва в Галичині за князювання Ярослава Осмомисла. Наступним етапом романізації української архітектури є період розбудови нової столицi Данила Романовича – Холма – у першій половині XIII ст. Першим з відомих у Холмі храмів була вишукано оздоблена церква Іоана Златоуста. Її прикрашали металеві бані лазурового кольору із золотими зірками. Галицько-Волинський літопис згадує і церкву Святої Богородиці, що вражала своїм багато оздобленим iнтер’єром. Оригінальною прикрасою будівель стали різнобарвні майолікові плитки на підлозі. Ці барвисті візерунки були запозичені польськими митцями і згодом стали оздобою багатьох храмів у Польщі. Галицька архітектурна школа істотно вплинула на формування білокам’яної архітектури у Володимиро-Суздальській землі.

Живопис Х-ХІІ ст.Важливою складовою частиною художнього оздоблення давньоукраїнського храму був монументальний і станковий живопис. Головну баню і середню апсиду в найбагатших церквах (Святої Софії, Золотоверхій Михайлівській, Десятинній, Успенській, Печерській) прикрашали композиції з мозаїки. Стіни, стовпи і склепіння покривали фресками. Візантійський вплив у живописі був більш тривалим і стійким, ніж в архітектурі. Візантія дала українському православ’ю іконописний канон, незмінність якого суворо оберігалася церквою. Саме такий підхід послідовно відтворений у мозаїках і багатьох фресках Київської Софії. Проте у цих фресках бачимо й чимало самобутніх, місцевих рис. В культурі Київської Русі, зокрема, у живописі – як і в інших країнах середньовічної Європи – ніколи не переривався струмінь світської творчості. Про це свідчать унікальні пам’ятки давньоукраїнського живопису домонгольської доби, зокрема, настінні розписи на сходах двох башт Київської Софії. Серед них привертає увагу зображення коня, прив’язаного до списа. Цей очевидно давній дохристиянський образ став невід’ємним елементом композиції майбутніх козацьких картинок-«Мамаїв», що набули великої популярностi в народі.

Викликає також інтерес зображення розважальників князівського двору часів Ярослава Мудрого. Карнавальні розваги, що народились як атрибут язичницьких свят і були зрештою дозволені церквою, стали характерним культурним явищем середньовічної Європи. Постійними носіями карнавального начала у середньовічному суспільстві були мандрівні актори-гістріони, потішники. У Франції їх називали жонглерами, Німеччині – шпільманами, в Україні-Русі – скоморохами. Гiстріон виступав водночас як гімнаст, музикант, танцюрист, пісняр, мімічний актор та дресирувальник. Їхні імпровізовані «арени» не потребували спеціальних приміщень і декорацій. Замок, ринкова площа, заїжджий двір були цілком природним тлом вистави. Таке мистецтво цих середньовічних акторів знайшло своєрідне відтворення на фресках Київської Софії.

Чисто народна течія у живописі сусідує зі світськими зображеннями Ярослава Мудрого, його дружини і дітей, сюжетами з побуту київських князів і навіть зображенням окремих історичних подій (прийом княгині Ольги візантійським імператором). Фрески і мозаїки Святої Софії, поза сумнівом, мають світове значення, репрезентуючи високий рівень розвитку монументального мистецтва середньовіччя на українських землях. Таке поєднання мозаїки і настінного малювання стало визначальною особливістю української культури XI ст. серед культур інших європейських народів. У XII ст. посилюється місцева самостійність художньої творчості мозаїстів і стінописщв. Привертає увагу в цьому контексті мозаїка Михайлівського монастиря, яка внесла у зображення постатей більше природних жестів, виразів емоцій та спроб їх передачі порівняно з мозаїкою Софії, виконаною грецькими майстрами згідно з непорушними візантійськими канонами. Прикладом є зображення святого Дмитра Солунського – з характерною українською зачіскою, чисто слов’янськими рисами обличчя. Про сформування місцевих шкіл живопису в Україні у XII ст. свідчать пам’ятки стінопису цього періоду, що вціліли в Києві у церкві Спаса на Берестові і, насамперед, у церкві Святого Кирила. В останній поряд зі схематичними та абстрактними композиціями є кілька більш реалістичних і оживлених, в яких віддзеркалюються спостереження тогочасного життя (наприклад, «Св. Кирило вчить царя»).

Саме XII ст. розпочинає в українському мистецтві той процес, що мав місце у багатьох країнах Західної Європи. Засвоївши все, що дав візантійський живопис, західноєвропейські і, передусім, італійські художники стали на шлях передачі засобами малярства краси зовнішнього і внутрішнього світу людини; це привело до утвердження новітніх прийомів живопису і остаточного звільнення від схематизму і умовностей плоскісних зображень, приписуваних візантійським каноном. Щоправда, на Україні цей процес мав непослідовний і специфічний характер, що було зумовлено особливостями місцевого релігійного та культурно-історичного розвитку.

Однією з найголовніших окрас храмів стали ікони, які початково виконувались візантійськими, а згодом і місцевими майстрами. У «Києво-Печерському патерику» згадується монах-маляр Алімпій, що юнаком потрапив у науку до грецьких художників, які розписували Успенську церкву наприкінщ XI – на початку XII ст. Він став одним з перших відомих українських іконописців. Зразком найдавнішого станкового живопису стала Володимирська Богоматір, привезена у Київ в XI ст. Цей твір визначного майстра візантійського мистецтва, безперечно, вплинув на формування таланту і смаку давньоруських художників. Ікона перебувала у князівській резиденції у Вишгороді, звідки Андрій Боголюбський вивіз її у Володимир на Клязьмі після пограбування київських святинь.

Про багатогранність хисту українських майстрів свідчать пам’ятки прикладного мистецтва IX-XII ст. Високого рівня досягла майстерність ювелірів, які використовували різноманітну техніку обробки кольорових металів – зернь, скань, чеканку, чернь, перебірчасту емаль. Поряд з цим роэвивалося кольорове вишивання, ліплення з глини, різьблення на кості, металі, камені, дереві, художнє лиття, виготовлення барельєфів на шиферних плитах, скляного і керамічного посуду. Вироби українських майстрів користувалися великим попитом у країнах Центральної і Західної Європи.

Західні впливи в українській архітектурі ХІІІ ХІV ст.Татаро-монгольська навала завдала страшного удару розвиткові культури на українських землях, але не припинила його. У Галицько-Волинській державі, навпаки, татарське лихоліття стимулювало будівничу діяльність Данила Галицького та його наступників. У XIII-XIV ст. було збудовано кілька храмів у Львові, що збереглися у перебудованому вигляді до наших днів. Серед них – церкви Миколи, П’ятниці, Онуфрія, костьоли Марії Сніжної та Іоана Хрестителя. Був розбудований Холм – резиденція Данила, про розкішні князівські палаци і храми якого оповідає літопис. Інтенсивне будівництво розгорнулося у Волинській землі. В її центрі – Володимирі – зводяться княжі і боярські палаци. Під патронатом князя Володимира Васильковича (1270-1288) побудовано церкви Петра в Бересті, Благовіщення в Кам’янці, Георгія в Любомлі.

Будівництво велося згідно з усталеною на Русі архітектурною традицією. Це потверджують тринефна Вірменська церква у Львові (ХIVст.), близька до аналогічних тринефних храмів Іоана Богослова у Луцьку і Святого Юра у Львові, що не збереглися, та церква Різдва Богородиці в Рогатині (ХIУст.). Традиції романської доби на Україні завершують дві унікальні пам’ятки української архітектури – церкви-ротонди Святого Василія у Володимирі-Волинському і Горянська в Ужгороді (XIII-ХIVст.).

У післямонгольський період (XIII-XIV ст.) масштабні культові споруди зразка попередньої доби вже не будуються. Характерною рисою цього етапу розвитку архітектури стає перенесення типу українського народного житла у будівництво кам’яних храмів. 3’являються невеликі тридільні однонефні та одноапсидні церкви, які відкривають нову сторінку впливу народної творчості на муровану архітектуру України. Прикладом таких споруд є церква Святих Дмитрія та Покрови у Луцьку (XIV, XV ст.). Цей тип поширився у наступні століття й утвердився у мурованому і дерев’яному варіантах, споріднених між собою як об’ємно-просторовою композицією, так і конструктивними особливостями.

Незважаючи на тяжкі умови соціально-політичного розвитку, українське мистецтво шукає нових форм вияву і знаходить їх у процесі поглиблення куль-турних контактів із західноєвропейським світом. Готичний стиль, що прийшов на зміну романському, не оминув своєю ходою і українські землі.

Готика торувала свій шлях насамперед там, де з’являлися верстви міщанства, ремісників, організованих на засадах магдебурзького права, або безпосередньо з потоками німецької колонізації земель Східної Європи. Важливу роль у поширенні готики відіграли торговельні шляхи із Західної Європи через Пряшів, Бардіїв, Берегове, Перемишль, Львів; ці міста залишили нам чимало зразків своєрідної акцептації готичного стилю. Українські зодчі, дотримуючись традиційних засобів будівництва і конструктивних рішень, брали на озброєння й готичні стильові ознаки – нервюрні склепіння, контрфорси, видовжені віконні отвори та інші гостролучні архітектурні елементи. Прикладами таких будов є вже згадувані вірменська катедра у Львові та церква Різдва Богородиці в Рогатині. Найбільше готичних будівель мав Львів, залишки яких до сьогодні ховаються за ренесансними і бароковими перебудовами, здійсненими після пожежі міста у 1527 р.

Елементи готики зустрічаються у багатьох пам’ятках оборонного призначення. У XIII-XIV ст. на Поділлі, Волині, Галичині, Буковині і Закарпатті зводяться замки-фортеці, які були заборолом міст і сіл від нападів іноземних загарбників. Ці споруди стали продовженням мережі феодальних замків, що вкрили всю Західну і Центральну Європу, ніби засвідчуючи безпосередню причетність України до соціально-політичних і культурних процесів європейського середньовіччя. Так, літописець, який описав оборонні споруди міста Володимира, зазначає, що вони могли суперничати з найкращими фортецями Західної Європи. Українсько-литовські феодали органічно приймали західноєвропейські мистецькі форми, що поєднувалися з місцевими традиціями. Такими були найбільші на Україні Білгород-Дністровська та Хотинська фортеці, зведені наприкінці XIII – у першій половині XIV ст. В них поєдналися давньоруські конструктивні прийоми та романо-готичні стильові ознаки.

Інтенсивне замкове будівництво здійснювали князі Коріатовичі, які були засновниками эамків на Поділлі (зокрема, відомої Кам’янецької фортеці), в Ужгороді, Мукачевому, Хусті. Найбільшим замком на Волині був замок великих князів литовських у Луцьку, збудований князем Любартом Гедиміновичем. Ця велична споруда мала вигляд романської фортеці з елементами готики, обнесеної цегляними мурами 10-12 м заввишки з трьома баштами 27 м заввишки. Як і скрізь в Європі, феодальні замки на Україні були не лише засобом оборони, а й місцем зосередження різних проявів світського життя аристократичних верств, їхньої артистичної творчості тощо. В цьому своєрідному змаганні двох стилістичних напрямків – готичного і місцево-візантійського – було джерело оригінальності і художньої неповторності багатьох мистецьких творів в Україні зазначуваного періоду. Цей синкретизм мистецького процесу, що відображав своєрідність місця України в європейському культурному і суспільному середовищі, знайшов свое продовження у засвоєнні нею наступних «великих стилів» – ренесансу і бароко.

Проторенесансні тенденції в живописі.У XIV ст. продовжуються традицiї монументального живопису. Галицько-Волинський літопис згадує фрескові ансамблі у храмах Луцька, Хотина, Холма, Володимира, що не дійшли до нашого часу. Нечисленні пам’ятки українського монументального живопису XIV ст. збереглися здебільшого на західноукраїнських землях і в нинішній Польщі. В них знайшли своє відображення контакти України із західноєвропейським мистецьким світом періоду пізньої готики та проторенесансу. Зростання міст на заході України у XIII-XIV ст. сприяло посиленню міщанської верстви, а з нею і формуванню інтелігенції, яка сприяла зрушенням у сфері духовного життя, появі ранніх проявів гуманізму.

Саме в цей період італійський живопис в особі Джотто і його школи здійснив надзвичайно важливий крок у напрямку відходу від візантійських канонів і переходу до реалізму. Цей епохальний поворот в історії європейського мистецтва залишив свій виразний слід у настінних розписах каплиці в Горянах під Ужгородом – так званій Горянській ротонді. У низці композицій, а надто у «Покрові», виразно простежуються прийоми джоттівської школи. Діва Марія зображена на повний зріст з молитовно складеними руками, два ангели підтримують її мантію, під покровом якої віруючі на колінах. Усі обличчя виконані у характерній джоттівській манері. Про нові проторенесансні тенденції розвитку українського мистецтва свідчать також фрагменти фрескових розписів Вірменської церкви у Львові. Тим самим тенденціям відповідають розписи українських художників у Польщі, які мали тут свою традицію ще з XII ст. (ціла композиція фресок староруського стінопису у костьолі Святого Михайла у Вроцлаві).

Укладення унії Великого князівства Литовського з Польщею дало змогу останній використати великі мистецькі досягнення України. Цьому активно сприяв новий король Польщі – син української князівни, естетичні смаки якого формувалися на зразках українського мистецтва. Ягайло, а згодом і його нащадки широко використовували українських майстрів для оздоблення палаців, костьолів, каплиць. У 1340 році українські маляри розписали одну з каплиць Вавеля у Кракові. У 1393-1394 рр. владика з Перемишля розписував костьол на Лисці під Краковом та королівську спальню у краківському замку, за що був щедро винагороджений королем. Нещодавно розчищено від пізніших нашарувань фрески, виконані українськими майстрами у Вислицькій колегіаті у 1397-1400 рр. Вони переконливо свідчать про намагання відійти від традиційних візантійських іконографічних канонів в напрямку правдивої передачі почуттів і переживань людини, більш повно виразити індивідуальність митця.

Вислицькі розписи засвідчують посилений інтерес українських майстрів до драматичних, пасійних (страсних) сюжетів, притаманних насамперед західноєвропейському мистецтву. Традиційні засоби і форми українського живопису поєднуються тут з готичними. В обличчях персонажів відтворюються народні типажі; їх стилістичні аналогії можна спостерігати у галицькому іконописному малярстві пізнішого часу, пройнятому впливами проторенесансу. Вислицький настінний живопис продовжує традицію оздоблення фресками готичних споруд, що була започаткована в добу Данила Галицького (звістка Галицько-Волинського літопису про оздоблення холмських храмів «стеклами римськими» – готичними вітражами).

Чимало пам’яток староукраїнського мистецтва стали важливими компонентами польського духовного життя. Деякі з них пов’язані з іменем Володислава Опольського, який у 1372-1378 рр. правив Руським королівством як намісник угорського короля Людовика з титулом «пан і дідич» Руської землі. Одночасно він залишався князем Опольської і паном Велюнської земель. У 1382 р. Володислав завершив будівництво у Ченстохові на Ясній горі (Велюнська земля) монастиря паулінів і костьолу, де помістив вивезену з України ікону Белзької Богоматері (згодом славнозвісна Маtkа Boska Czestochowska – польська національна святиня). Він же наділив це місто самоврядуванням і надав йому герб із зображенням орла і галицько-волинського лева. Причому золотий лев займає в ньому більш почесне праве місце. Герб Ченстохова зберіг по наші дні в інсигнії польської національної святині не лише традиційний гербовий знак Романовичів, а й старо-українську державну синьо-жовту барвосполуку.

Гуманістичну тенденцію розвитку образотворчого мистецтва втілює видатна пам’ятка української культури – Київський Псалтир 1397 р. Ця рукописна книга містить 301 ілюстрацію. Мініатюри Псалтиря відзначаються різноманітністю композицій, глибокою виразністю, індивідуальною характерністю облич, точним малюнком та свіжістю кольорів. Відхід від традиційної аскетичної суворості, утвердження нових естетичних принципів переконливо свідчили про сприйняття українськими митцями нових явищ західноєвропейського мистецтва. Отже, Україна виразно демонструє свою єдність з європейським світом, який переживав появу перших ознак Відродження, викликаного глибинними змінами духовного і суспільного життя народів Європи.

РОзділ v. Криза феодалізму в європі. Україна в складі великого князівства литовського (Хіv-Хv ст.)

§ 1. РОЗКЛАД КАТОЛИЦЬКО-ФЕОДАЛЬНОЇ СИСТЕМИ У СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЄВРОПІ

Феодально-католицька система, що склалася в країнах Західної Європи в епоху середньовіччя, визначала головні засади їхнього соціально-економічного, політичного і культурного розвитку. Середньовічний католицизм і феодалізм виробили своєрідні форми буття романо-германських народів, які виділяли їх в особливий західний світ, відмінний від східної греко-слов’янської спільноти. В основі феодальної системи було володіння великою земельною власністю, що надавало власникові право державної влади (хоча й у політичній залежності від вищого власника) і ставило у юридичну залежність від нього безпосередніх виробників – селян. Істотною рисою феодалізму виявилося роздрібнення верховної влади, поєднання її із землеволодінням і встановлення васальної ієрархії в середовищі феодалів. Чим незалежнішими ставали феодальні власники від короля, тим більшою мірою землеволодіння ставало основою політичної влади і тим глибше суспільство поділялося за ієрархічними ступенями. З іншого боку, процес руйнування феодалізму, якщо брати його політичний аспект, полягав у державному об’єднанні; відокремленні державної влади від землеволодіння і зникнення системи васалітету. Верховна влада зосереджується в одних руках, феодальні сеньйори перетворюються на поміщиків, ієрархічні «сходи» змінюються загальним підданством королю. Період повного торжества феодалізму у політичній сфері розпочинається приблизно із розпадом імперії Карла Великого і триває до кінця хрестових походів, змінюючись періодом відродження державницьких засад і посилення королівськоі влади. Феодалізм як політична система характеризувався насамперед неподільністю влади і землеволодіння, тобто не могло бути землеволодіння без влади і влади без землеволодіння. У поступовому поєднанні одного й другого факторів і полягав процес феодалізації, у відокремленні – руйнування політичного феодалізму.

Соціально-економічним аспектом феодалізму було поєднання великого землеволодіння з дрібним господарством, внаслідок якого селянин, з одного боку, був забезпечений землею, а з іншого – перебував у юридичній залежності від землевласників. Форми такого поєднання могли бути різноманітними: короткотермінова оренда землі вільною людиною, довічне користування ділянкою кріпаком, різні проміжні форми. Процес розкладу феодалізму в соціально-економічному плані тривав довше, ніж занепад його політичних засад і відбувався у двох площинах. З одного боку, він полягав у звільненні особи і землі від тієї «кріпості», яку на них накладало феодальне право. Причому особисто вільні селяни ще тривалий час мали лише доступ до землі, що залишалася власністю феодала, і сплачували чинш або відбували натуральні повинності за ведення на ній господарства. З іншого – це було поступове «відкріплення» селянства від землі, руйнування тих зв’язків, що встановилися між великим і дрібним господарством, і поступовий перехід до господарювання на засадах вільного найму.

Феодалізм призвів до поділу суспільства на дрібні замкнуті структури. Разом з тим, він став відправним пунктом усього наступного економічного і політичного розвитку Західної Європи, який полягав у розгортанні промислово-торговельної діяльності, розвитку товарно-грошових відносин, піднесенні соціальної ролі міста над помістям, об’єднанні феодальних сеньйорій у великі держави.

Ще однією підвалиною історичного буття народів Європи був католицизм. Середньовіччя сформувало його у цілісну духовно-культурну систему, що охоплю-вала усі прояви особистого і громадського життя. Римо-католицька церква мала свою ієрархію, що поширювалась на всі країни Західної Європи, свою політичну доктрину, що вчила про перевагу церкви над державою. Вона мала у своєму розпорядженні власну судово-правову систему, свої фінанси, що формувалися шляхом збирання різних податків на користь церкви. Церква сформувала власну філософську доктрину, виробила етичні норми, що базувалися на проповіді аскетизму, свій монастирський тип співжиття, свої духовні братства і школи. Духовні особи досить рано зробилися великими землевласниками – членами феодальної ієрархії, мали власні землі, васалів і кріпосних. В результаті церква мала змогу реально протидіяти світським феодалам у боротьбі за владу над суспільством і утверджувати свою політичну й економічну могутність.

Після падіння Західної Римської імперії церква зуміла зберегти свою організацію і виступила своєрідною противагою тенденціям феодальної роздробленості, що набирали сили у соціально-політичному розвитку європейського світу. Феодальна роздробленість завдала сильного удару державній владі, проте виявилась нездатною дезорганізувати церкву. Папство стало тим елементом, який зв’язував відособлені політично народи католицького світу у певну цілісність, духовною столицею якої був Рим, а мовою богослужіння і писемності – латина. Папський престол сформував певну систему відносин з усіма країнами Західної Європи, послуговувався цілою армією ченців, мав величезну паству, якою він керував від імені Бога. Все це давало йому можливість вести боротьбу з європейськими світськими володарями за їх політичне підпорядкування церкві. В XI-XIII ст. католицька система досягла своєї найвищої точки розвитку. Це був час грандіозних заходів феодально-католицького світу – хрестових походів, духовно-рицарських орденів і папської міліції, жебракуючих ченців, схоластичної філософії і політичної теорії, яка передбачала підпорядкування церковному авторитетові і людського розуму, і світської влади. Проте Європі не судилося перетворитися на величезну теократію.

Зародження буржуазних відносин.Соціально-економічна еволюція, що супроводжувалася розвитком торгівлі і ремесла, ростом міст, розкладом натурального господарства, не могла не вплинути на суспільно-політичний та економічний устрій європейських країн. У деяких з них склалися сприятливі умови для формування капіталістичних відносин. З розкладом цехових структур виникає нова форма промислового виробництва – мануфактура, яка об’єднала під одним дахом великі маси вільнонайманих робітників. Головними причинами її виникнення були дальший поділ праці, широкий розвиток товарно-грошових відносин, а отже і значне збільшення ремісничої продукції, що надходила на ринок. Перші мануфактурні підприємства з’являються у найбільш розвинутих містах Італії, а також у центрах експортної торгівлі – фландрських, голландських та інших містах, де зародки капіталістичного виробництва спостерігалися вже у XIV-XV ст. Ще у середині XIII ст. в Італії розпочалося звільнення селян від кріпосної залежності, що було пов’язано з розвитком міст і ліквідацією політичної влади феодалів. Міста-держави користувалися своїм новим владним становищем для звільнення селян, які отримували особисту свободу і поповнювали верстви вільнонайманих робітників у містах.

Наприкінці XIV – на початку XV ст. формується капіталістична мануфактура в Англії. Її підприємства з’являються переважно на селі і займаються переробкою вовни. Водночас відбувалася заміна панщини грошовою рентою, що давало селянству більшу особисту свободу і прокладало шлях до ліквідації кріпосництва. В XV ст. майже всі селяни були переведені на грошові платежі і більшість з них викупилася на волю. Змінилося й соціальне обличчя англійського дворянства. Чимало дрібних і середніх феодальних земельних власників – рицарів – жили вже не стільки феодальною рентою, скільки експлуатацією найманої праці сільських батраків. Разом із багатими городянами, що купували землю, та заможними селянами вони склали нове дворянство, тісно пов’язане з ринком.

Розвиток виробництва, формування внутрішнього ринку, загострення соціальних конфліктів зумовили глибокі зміни у соціально-політичній структурі європейського суспільства, що призвели до загальної кризи феодально-католицької системи. Вона супроводжувалася виникненням поряд з двома традиційними класами – феодалів і селян – нової соціальної верстви – буржуазії, яка формувалася з ремісників і купців, власників промислових підприємств. Зосередивши у своїх руках значні кошти, буржуазія ставала дедалі впливовішою силою у феодальному суспільстві. Її значення зростало мірою розвитку торгівлі й виробництва, посилення ролі грошей як засобу обміну. Відчуваючи під собою міцний економічний грунт, новий клас намагався посісти відповідне місце у політичному житті, що вело до загострення його боротьби з феодалами.

Розвиток товарно-грошових відносин, що дедалі більше розкладав натуральне господарство, підривав економічну силу і колишню політичну могутність феодальної аристократії. Потребуючи весь час грошей для постійних воєнних походів, придбання предметів розкоші та інших витрат, які б забезпечували зовнішній блиск найбільш привілейованого стану, феодали не зупинялися перед позиками за великі відсотки, заставами земель тощо. Зрештою надмірні витрати виявлялися непосильними для багатьох із них і призводили до розорення. Відповідно звужувались і політичні можливості феодальної верхівки, її здатність неподільно панувати в суспільстві. В результаті тривалої боротьби першими з-під зверхності великих феодалів вийшли міста й міське населення. Одночасно відбувалося часткове або повне звільнення (за викуп) частини заможного селянства. Чимало феодалів розривало свій зв’язок із землею і переселялося до міста, віддаючи землю в оренду або продаючи її новим власникам із середовища буржуазії.

Посилення королівської влади, політична дефеодалізація і зміцнення національних держав.ослабленням феодальної аристократії намагалася скористатися королівська влада, яка, спираючись на новий клас, повела наступ на феодальні права сеньйорів. Перші ознаки цього процесу були помітними вже у попередній період; у XIV-XV ст. протистояння короля і сеньйорів набирає сили. Буржуазія потребувала сильної влади, що могла б припинити феодальні міжусобиці і забезпечити умови для промислового виробництва, нормального функціонування торгівлі як всередині країни, так і за її межами. Поряд з буржуазією опертям королівської влади ставало і дрібне рицарство, яке часто терпіло від великих сеньйорів і шукало захисту в зміцненні центральної влади.

Зазначені фактори працювали на користь утворення національних держав, що базувалися на більш міцних соціально-економічних підвалинах. Спільність господарських інтересів різних верств суспільства штовхала до подолання бар’єрів, якими були межі окремих феодальних володінь, і об’єднання народів у великі держави. Щоправда, не всі народи добилися територіального об’єднання у єдиній державі. Це відбулося насамперед у тих країнах, де економічне життя досягло значного розвитку, торгівля і промисловість вийшли за межі міських округ; новоутворені національні держави, своєю чергою, дали новий імпульс дальшому зростанню торгівлі та промисловості.

Тенденція до посилення королівської влади і зміцнення національної держав-ності особливо яскраво виявилась у Франції, де уже в середині XIII ст. Людовик IХ (1215 – 1270) істотно обмежив феодальні права сеньйорів. Цей процес тривав і на початку XIV ст., проте Столітня війна (1337 – 1453), викликана нею економічна руйнація, загальне невдоволення населення військовими поразками королівської армії, повстання феодальних можновладців проти короля на якийсь час повернули країну до феодальної анархії. Феодальні сеньйори знову стали незалежними і навіть укладали союзи проти свого сюзерена з чужоземними володарями. Однак у другій половині XV ст. після закінчення війни з Англією, яка втратила майже всі захоплені території у Франції, французькі монархи розпочали приборкання феодальної аристократії.

Королівська влада була головним рушієм політичних перетворень, що розпочалися у XV ст. і тривали у XVI і XVII ст. Створення регулярного війська і введення постійних податків забезпечили королям Франції силу, на яку вони завжди могли спертися у боротьбі з феодалами. Феодальна аристократія ослаблена ще за Карла VII (1403 – 1461), продовжує втрачати позиції за Людовика XI (1423 – 1483), який енергійно здійснював об’єднання Франції. «Більше здатний панувати над світом, ніж королівством», – за висловом мемуариста та історика тієї доби Філіпа де Комміна, – Людовик після тривалої боротьби переміг свого наймогутнішого суперника-васала Карла Сміливого – герцога Бургундського, а також інших сеньйорів і відібрав у них більшу частину володінь.

В Англії могутність аристократії була підірвана тривалим протиборством двох таборів, очолюваних Ланкастерами і Йорками (війна Червоної і Білої Троянд, 1453 – 1485). Щоб вирішити, яка з цих фамілій має посісти престол, англійська знать не шкодувала ні крові, ні багатства. Протягом одного лише правління Едуарда IV (1460 – 1483) п’ята частина всіх земель шляхом конфіскацій потрапила під владу корони. Генріх VII Тюдор, що «узаконив» своє право на престол у битві під Босвортом, фактично не відчув опору старого дворянства, сили якого вже були вичерпані. Новий король Англії за хитрістю і жорстокістю не поступався французькому монархові Людовику XI; він продовжував політику послідовної боротьби проти самостійності баронів за зміцнення королівської влади.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 16 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 18 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.