ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 18 сторінка

У 1479 р. шлюб між Ізабелою (1451 – 1504) – королевою Кастилії і Фердінандом (1452 – 1516) – королем Арагону привів до злуки обох королівств. Із здобуттям Гренади у 1492 р. майже весь Піренейський півострів, крім Португалії, був об’єднаний в руках іспанських королів. У 1480 р. міста Кастилії уклали між собою загальний союз – «святу Германдадду», опираючись на який Фердінанд організував грізну міліцію і забезпечив собі значні прибутки. Істотну підтримку королівська влада одержала від церкви. Участь у прибутках від продажу індульгенцій (булла Крузади) збільшила фінансові можливості іспанських монархів, а отримане від папи право «жалувати всім бенефіції» дало їм велику владу над духовенством. За допомогою інквізиції, задуманої як засіб відновлення релігійної єдності і перетвореної на знаряддя уряду, король Іспанії придушував усі прояви опозиції.

Політична єдність і монархічна система, що утвердилися в Англії, Франції та Іспанії, не прищепилися, проте, ні в Німеччині, ані в Італії. Золота булла імператора Священної Римської імперії Карла IV Люксембурзького (1356), яка встановлювала порядок виборів імператорів (він обирався колегією курфюрстів – архієпископами кельнським, майнцським та трирським, королем чеським, герцогом саксонським, маркграфом бран-денбурзьким і пфальцграфом рейнським) утвердила суспільне право в Німеччині, не зміцнивши, однак, влади імператора.

В Італії зовсім не було центральної влади. Колишнім республікам прийшли на зміну дрібні монархії, де правлячі династії не відзначалися міцністю. У Мілані на герцогському престолі спочатку бачимо представників роду Вісконті, потім – Сфорца (1450); у Флоренції панують Медічі (1434); Генуя підкори-лася герцогу Міланському; Піза – герцогу Тосканському. Папство будь-якими засобами намагалося поширити свою світську владу на дрібних деспотів в околицях Рима. На півдні Італії королі з Анжуйської династії утвердились у Неаполітанському королівстві і вели тривалу боротьбу з Арагонським домом, що володів Сицилією. У 1442 р. Неаполітанське королівство перейшло до Арагонської династії.

У політичному просторі Європи зміцнила своє становище Австрія, яка належала одній з княжих династій Німеччини – Габсбургам. Її представники, що обиралися імператорами Священної Римської імперії германської нації, шляхом війн, а надто за допомогою шлюбних союзів об’єднали під своєю владою Австрію, Штирію, Каринтію, Крайну, Тіроль, а також королівство Чехію та Угорщину – різноплемінні землі на південний захід і північний схід від середньої течії Дунаю. Шлюб Максиміліана I Габсбурга із спадкоємицею Карла Сміливого – принцесою Марією Бургундською дав Габсбургам у спадкове володіння сімнадцять квітучих провінцій Нідерландів і на довгі роки зробив їх суперниками французьких королів. Входячи своїми західними регіонами до складу Німеччини, Австрія на сході межувала з Польщею і разом з нею утворювала форпост Європи перед наступом турків, яким на деякий час навіть вдалося захопити Угорщину.

Отже, посилення національно-держав-них тенденцій у політичному розвитку країн Західної Європи відбувалось одночасно з процесом політичної дефеодалізації. Він супроводжувався об’єднанням дрібних політичних організмів у великі, перетворенням феодальних сеньйорів з поміщиків-господарів лише на привілейований стан підданих короля і заміною саме відносинами підданства колишніх відносин феодальної ієрархії – сеньйорно-васальних.

Стаово-представницькі установи.Західноєвропейські держави переходять із середніх віків у новий час у формі станових монархій. В нових обставинах королі для забезпечення різноманітних державних витрат, а також у справах, що потребували підтримки впливових верств суспільства, були змушені звертатися до різних станів – світської феодальної аристократії й рицарства, духовенства, буржуазії. Станово-представницькі установи виникли на різних етапах у всіх західноєвропейських державах (у Франції – генеральні штати, Англії – парламент, Іспанії – кортеси тощо). Право представництва в них належало не всім станам, а здебільшого дворянству – шляхті, духовенству і, зрідка, городянам-міщанам – як це мало місце в Англії. Міста, що мали самоврядування, спочатку були представлені не обраними депутатами, а муніципальними владними представниками (консулами, ешевенами, мерами, бургомистрами, ратманами). Комбінація феодальних і муніципальних станових елементів залежала від місцевих умов. У Франції, наприклад, духовенство, дворянство і буржуазія становили три окремих штати, тоді як в англійському парламенті утворилися дві палати, з яких одна (верхня) складалася з вищого духовенства і великих баронів, а друга (нижня) – з представників дрібних баронів, рицарів і городян.

Становість державних сеймів, де не була представлена більшість населення країн, робило їх знаряддям вищих верств суспільства, що здійснювали свої соціальні прагнення часто на шкоду інтересам селян і міських низів. Так, погіршення побуту селян і навіть їх пряме закріпачення в Німеччині, Угорщині, Польщі й Данії було справою місцевих станових сеймів; англійський парламент брав активну участь в обезземеленні селян Британії. Тому зібрання державних чинів не користувалися довір’ям і підтримкою народних мас, і це було однією з причин їхнього безсилля у боротьбі з королівською владою. Іншою причиною політичної слабкості представницьких установ був міжстановий антагонізм. Існуючи у соціальних стосунках, він переносився й у представницькі зібрання. Кожний «чин» відстоював лише свої власні інтереси, ігноруючи інтереси інших «чинів». Найбільш властиве це було дворянству, яке з презирством дивилося на представників городян, або «третій стан» – як стали його називати з кінця XV ст., відмовляючись бачити в ньому рівноправного партнера. Винятком був лише англійський парламент, у нижній палаті якого відбулося злиття дрібних королівських васалів, рицарів і городян, що солідарно відстоювали свої права та інтереси. Усім представницьким установам довелося витримувати боротьбу з королями на грунті поділу влади, і ця боротьба мала різні наслідки. У деяких випадках сейми досягали повної переваги над короною, яка перетворювалася в результаті на своєрідну магістратуру аристократичних республік; там утверджувалися принципи виборної монархії. Це мало місце в Польщі, якийсь час у Данії і Швеції, а також у Чехії та Угорщині. Проте з них лише Польща залишилась до кінця своєї незалежності (XVIII ст.) аристократичною республікою з довічним королем на чолі. В інших країнах збори державних чинів або зовсім припинили своє існування, або продовжували існувати без владних прав у державі.

Криза католіцизму.У XIV і XV ст. католицизм, як певна система устремлінь і принципів, переживає тяжку кризу. Середньовічний католицизм мав теократичний і клерикальний характер, прагнув підпорядкувати світські стани духовенству, ігнорував національну самобутність, насаджував догматичну думку і аскетичну мораль, а отже не міг не породжувати могутньої опозиції як з боку зовнішніх сил, так і в самій церкві. Насамперед посилилась опозиція світська, яка набула національного, політичного і соціального змісту. Ще більше суперечили духові католицизму раціоналізм та індивідуалізм гуманістичного духу, що зароджувався в цей період.

Помітно захитався авторитет папства. Відступ від спіритуалістичних ідеалів, прагнення до світського панування, нестримний потяг до стягнення грошей – особливо під час боротьби з Гогенштауфенами – призвели до занепаду папства. Скликані 1302 р. Філіпом IV Красивим генеральні штати Франції проголошують незалежність французької корони від папи. Їхній приклад наслідує англійський парламент, який за королювання Едуарда III відмовляється сплачувати Римові данину, накладену папою в часи правління Іоана Безземельного. Більш того, під тиском французького короля на папський престол було обрано нікому не відомого гасконського прелата Бертрана де Го, який став папою під іменем Климента V (1305 – 1314). Новий папа обрав місцем своєї резиденції місто Авіньйон і започаткував цим новий період в історії папства, відомий під назвою «авіньйонський полон пап», під час якого французький престол безцеремонно втручався у справи папської курії у своїх власних інтересах.

Авіньйонські папи, проте, продовжували протистояти спробам німецької імперії посилити свій вплив в Італії, що тягло за собою величезні витрати. В результаті папи вдавалися до безоглядного пошуку додаткових надходжень, серед яких особливе обурення викликав небачений до того продаж індульгенцій.

Авіньйонські папи несподівано зустрілися з сильною внутрішньою опозицією частини ордену францисканців – так званих міноритів, серед яких виник рух, ворожий «зіпсованому» папству і корисливому духовенству. Це був протест середньовічного аскетизму проти виродженої теократії, який мав великий відгомін у суспільстві і особливо в народних низах.

Криза католицької церкви посилилася під час так званого «великого розколу» і на соборах першої половини XV ст., що прагнули реформувати церкву із середини. Її потрясало протистояння двох партій, одна з яких бажала обмеження папської влади соборами, а інша відстоювала папський абсолютизм. Перемога останньої лише підсилила лінію авіньйонської курії. Папи другої половини XV ст. поводили себе, насамперед, як італійські князі і світські правителі і лише потім – як духовні володарі католицького світу. Все це свідчило, що католицька церква, втративши свій колишній моральний авторитет, виявилася нездатною реформуватися власними силами. Такий її стан викликав рух так званих «попередників реформації», які підготували протестантську Реформацію XVI ст.

Отже, у XIV-XV ст. католицько-феодальна система переживала глибоку кризу. Вона уразила соціально-політичні підвалини «класичного» феодалізму, його ідеологічну надбудову, розчистивши грунт для торжества абсолютизму, розвитку ранньокапіталістичних відносин, могутніх зрушень у духовній і суспільно-релігійній сферах.

§ 2. БОРОТЬБА ПОЛЬЩІ І ЛИТВИ ЗА УКРАЇНУ. ВЕЛИКІ КНЯЗІ ЛИТОВСЬКІ – ІНТЕГРАТОРИ ДАВНЬОРУСЬКОЇ СПАДЩИНИ

Падіння Галицько-Волинської держави. Утвердження Литви в Наддніпрянській Україні.Криза феодально-католицької системи і породжені нею тенденції соціального, економічного, політичного та культурного розвитку не могли не позначитися на історичному бутті українських земель. Проте прояви цих тенденцій були далеко не однаковими, а різномасштабними і суперечливими. Занепад Києва і зміщення центру суспільно-політичного життя українців у Галицько-Волинську державу потягли за собою значне посилення західних впливів, якщо не перевагу їх над комбінацією візантійських і орієнтальних, що утверджувалися в часи піднесення Київської держави. У XIII – на початку XIV ст. Україна, яка в своєму розвитку прямувала до створення однонаціональної об’єднаної держави, енергійно приєдналася до європейського політичного процесу і, здавалося, посіла міцні позиції серед країн Центральної Європи. Дальший розвиток подій, проте, завдав сильного удару українській державності.

Послаблення зовнішньополітичної позиції Галицько-Волинської держави та внутрішня криза, зумовлені егоїстичною політикою боярської олігархії, відбувалися на тлі зміцнення і внутрішньої консолідації її давніх політичних суперників у Центральній Європі —Литви, Польщі й Угорщини. Усі вони прагнули територіального розширення за рахунок українських земель.

На початку XIV ст. у Польщі відбувається швидке подолання феодальної роздробленості. За часів Владислава Локетка і надто за його сина Казимира III (1333 – 1370) пошвидчилось об’єднання Польщі, яка прагне розгорнути експансію на галицько-волинські землі.

Ще більше зміцніло в цей період Угорське королівство, особливо з утверд-женням у ньому Анжуйської династії. За Карла-Роберта Анжуйського (1308 – 1342) і його сина Людовика (1342—1382) Угорщина володіла Болгарією, Хорватією, Валахією, Молдавією, а також українськими землями – Буковиною і Закарпатською Україною.

Значних результатів добивається Литва, яка розпочала експансію на білоруські й українські землі ще в XIII ст. За часів першого об’єднувача Литви князя Міндовга було захоплено так звану Чорну Русь і деякі білоруські землі. Особливо швидко зростає Литва за Гедиміна (1316 – 1341), який завершив розпочате Міндовгом приєд-нання білоруських земель, а також захопив кілька північних українських князівств. У 20-ті роки XIV ст. литовські війська почали наступ на землі Київського князівства. Незважаючи на значні спустошення, Київ залишався важливим політичним, економічним і культурним центром. Він був символом традицій давньої руської держави, її головним містом. Тому оволодіння старою столицею мало «узаконити» претензії литовського князя на землі Русі. Як свідчать літописи, війська Гедиміна захопили спочатку Овруч і Житомир, а потім – після місячної облоги – Київ. Проте встановити повний контроль над Київським князівством Литві у цей період не вдалося. Намісник литовського князя у Києві поділяв владу з ханським баскаком, який, очевидно, контролював не захоплену Литвою частину території Київщини.

Гедимін поставив у залежність також Смоленськ, намагався поширити свій вплив на Псков і Новгород. Але ці спроби викликали протидію сильного Москов-ського князівства.

В результаті значних територіальних здобутків Литва перетворилася на велику державу. Причому значна частина анексій була здійснена без застосування зброї. Стоячи на порівняно низькому рівні суспільного і культурного розвитку, Литва зазнавала істотного впливу соціально-політичних і культурних традицій з боку білоруських та українських земель. Гедимін почав титулуватися «королем литовським і руським», його столиця Вільно перетворилася на один з важливих осередків українсько-білоруської культури. Більшість синів великого князя литовського прийняли православ’я. Литовські князі залишали фактично недоторканим соціально-політичний лад зайнятих білоруських і українських земель, які зміцнили Литву своїми військовими формуваннями, високою культурою, розвинутою економікою, вмінням будувати і захищати фортеці тощо.

Після смерті Юрія II розпочалася боротьба Литви з Польщею за володіння Галичиною та Волинню, що тривала 40 років. Галицькі бояри, побоюючись вторг-нення поляків, проголосили галицько-волинським князем сина Гедиміна – Любарта (Дмитра), який мав родинні зв’язки з династією Романовичів і був православним. Це викликало протидію з боку Польщі та Угорщини, які у 1340 р. вдерлися в Галичину. На якийсь час польський король захопив Львів, але, зустрівши рішучий опір населення, був змушений залишити місто. Місцеве боярство визнало над собою владу Любарта, проте фактично вона поширювалася лише на територію Волинського князівства. Галицькою землею управляла група бояр, на чолі якої стояв енергійний воєвода Дмитро Дедько – організатор опору польським загарбникам. Його регентське правління було останнім періодом галицької державності.

У 1349 р. Казимир III захопив Галичину і Волинь – крім Луцької землі, що залишалася під владою Любарта. Проте втримати усі здобуті землі йому не вдалося: литовці зуміли повернути собі Волинь. Ситуація ускладнилася претензіями Угорщини щодо спадщини Романовичів. У 1350 р. Казимир уклав з угорським королем Людовиком договір, яким підтверджувалося право угорських володарів на «руське королівство». Галичина мала залишатись у довічному володінні Казимира, після чого – перейти до складу Угорщини.

У 1351 р. відновилася війна Польщі з Литвою. В результаті кількох успішних походів і укладення в 1366 р. перемир’я Казимир домігся закріплення за собою Галичини, Холмщини, значної частини Волині. Навіть Любарт був змушений визнати певну залежність від польського короля. Втім, цей поділ галицько-волинської держави не був остаточним. До кінця XIV ст. Червона Русь була в особливих відносинах з Польщею: вона ще не стала її складовою частиною, провінцією польської держави, проте була особистою власністю спочатку Казимира, а потім Людовика.

Водночас з воєнними діями на заході в середині 50-х років XIV ст. Литва розпочинає активний наступ на чернігово-сіверські землі. Активну роль в експансії Литви на схід і південь відігравав син Гедиміна – великий князь литовський Ольгерд (1345 – 1377). Доручивши своєму брату Кейстутові оборону Литви на заході від німецьких рицарів, Ольгерд енергійно продовжував політику свого батька – приєднання давньоруської спадщини. У 1359 р. він захопив Брянськ, створивши тим загрозу Московському князівству.

Наприкінці 1361 – на початку 1362 рр. литовські війська зайняли Київ і його землі. Ольгерд усунув з київського стола князя Федора і передав князювання своєму синові Володимиру Ольгердовичу. Невдовзі, у тому ж 1362 р., Ольгерд оволодів південною частиною Чернігово-Сіверщини і більшою частиною Переяславської землі. Слід підкреслити, що захоплення нових земель литовцями відбувалося за активної участі феодалів, які мали володіння на Волині та Поділлі. Разом з тим, частина місцевого боярства підтримала литовського великого князя, сподіваючись з його допомогою визволитися з-під влади Золотої Орди і забезпечити свої інтереси. Внутріполітична слабкість Золотої Орди, де посилилися процеси феодальної роздробленості і жорстока боротьба різних угруповань знаті за владу, створювала сприятливі обставини для звільнення українських земель від ординської кормиги. Восени 1362 р. Ольгерд завдав татарам поразки у битві під Синіми Водами (середня течія Південного Бугу), у його війську були здебільшого загони українських князівств, що активно сприяли ліквідації влади Золотої Орди.

На осінь 1362 р. війська Ольгерда витіснили ординські сили з Поділля. Воно було передано в уділ племінникам Ольгерда – Юрієві, Олександрові, Костянтинові та Федорові Коріатовичам, які «почали боронити Подольську землю от татар и баскакам выхода не почали давати».

Результатом успішних походів Ольгерда було включення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель – Київщини з Переяславщиною, Волині, Поділля і Чернігово-Сіверщини. Населення, що зазнавало тяжких утисків під час ординського панування, вважало перехід під владу Литви меншим злом.

Відсутність серйозного опору утвердженню Литви на українських землях пояснювалося ще й тим, що більшість литовських князів дотримувалися православ’я і були перейняті впливами української культури. Вони майже не змінили військового устрою Русі-України, її господарської та судово-адміністративної системи. Місцеві князі й бояри повинні були лише служити великому князеві литовському і надавати йому дружину та земські ополчення. Вислів в одному з тодішніх документів – «ми старовини не рухаємо і новини не вводимо» – став ніби підтвердженням намірів литовської правлячої верхівки залишити без змін суспільний устрій захоплених земель. Держава, в якій етнічні литовські землі становили лише приблизно десяту частину, тривалий час забезпечувала вільний політичний розвиток народів, що увійшли до її складу. Разом з тим, нова династія прагнула зміцнити свої позиції на всьому ареалі нової держави. Повсюдно провадилось утвердження Гедиміновичів на княжих столах давніх українських земель-князівств, а згодом – ліквідація їхньої автономії з остаточною втратою ознак державності.

Прагнення Литви об’єднати під своєю владою «всю Русь» наштовхнулося на рішучий опір Московського князівства, яке також проводило політику «збирання» руських земель. Відкритий конфлікт між обома державами спалахнув у 1368 р., коли Ольгерд втрутився у боротьбу московського і тверського князів на боці останнього. Несподівано литовське військо вступило у межі Московського князівства і підійшло до Москви, оточивши в кремлі князя Дмитра Івановича. Проте здобути кремль не вдалося. Спустошивши навколишню місцевість, Ольгерд був змушений відступити. Ця литовсько-московська війна (1368 – 1372) стала початком упертої і довголітньої боротьби між Московським князівством і Литовською державою за гегемонію на сході Європи.

Поліцентризм в процесі державного об’єднання розрізнених у період феодальної роздробленості земель був непоодиноким, хоча і різномасштабним явищем у багатьох регіонах Європи. Можна у зв’язку з цим згадати спроби Чехії відігравати роль другого центру об’єднання польських земель у XIII-XIV ст. У 1300 р. чеський король Вацлав II був увінчаний польською короною у Гнєзно, проте цей успіх не був тривалим і польські Пясти знову посіли престол Польщі. Наявність двох центрів об’єднання призвела до того, що Сілезія відійшла до Чехії.

У XIII-XIV ст. чи не у кожному значному сілезькому місті був правлячий князь, число яких сягало 18. Поступово протекторат, встановлений чеськими королями над Сілезією, перетворив цей регіон на їхнє ленне володіння. Імператор Карл IV підпорядкував Німецькій імперії всю Сілезію, проте останній, як і низці українських земель у Литовській державі, було залишено самоврядування та її князівські сейми.

У 60-ті роки, як уже зазначалося, точилася боротьба між Литвою, Польщею та Угорщиною за галицько-волинські землі. У розпал війни помер останній представник польської династії Пястів – король Казимир III (1370). Разом з польською короною Людовику Угорському дісталася й Галичина. Характерно, що титулатура Галицько-Волинської землі як королівства зберігалася в традиції Західної Європи і після втрати Західною Руссю політичної самостійності. Так, англійський мандрівник Джон Мендвіл – автор «Подорожей», датованих 70-ми роками XIV ст. – зазначає, що Угорському королю поряд з іншими землями належить «велика частина королівства Русі». У 1372 р. Галичина була передана у ленне володіння родичеві Людовика – Володимирові, князю Опольському.

Людовик Угорський боявся утвердження Польщі в Галичині й прагнув стерти сліди перебування в ній свого союзника Казимира. Завдяки цьому Галичина ще деякий час зберігала статус напівсуверенного, васального державного утворення. У 1372 р. Володислав Опольський отримав з рук Людовика титул і стан управителя «Руського королівства». В одній зі своїх пізніших грамот Володислав навіть застосовує титул «самодержця Русі», що його прикладав свого часу літописець до Романа Мстиславича. Виступаючи проти повернення Галичини Польщі, Володислав 6 липня 1387 р. видав у своїх маєтностях в Ченстохові грамоту, в якій закликав галицьких міщан покластися на рішення чеського короля, мишинського маркграфа, рейнського палатина або когось із саксонських герцогів у справі державної належності Галичини.

Володислав поводився майже як суверенний володар Галицького князівства; він мав власні інсигнії, монету тощо. Здавалося, що новий володар дбає про забезпечення Галичині певної автономії. Разом з тим, оточивши себе сілезькими німцями, поляками, угорцями, він енергійно сприяв утвердженню в цій землі іноземців, підтримував німецьку колонізацію міст, відкрито протегував зміцненню католицької церкви. Могутнє колись галицьке боярство втратило свій політичний вплив і зосередилося виключно на захисті своїх станових інтересів, відмовившись від державницьких устремлінь. У 1387 р., скориставшись феодальними міжусобицями в Угорщині, Польща остаточно заволоділа Галичиною, яка залишалась під її владою до 1772 р.

Після смерті Ольгерда (1377) постало питання про цілісність Великого князівства Литовського. Ядро своїх володінь – Вільно, Вітебськ, Мінськ, Новгородок Ольгерд передав своєму старшому синові від другої дружини – Ягайлові (1377 – 1392 – великий князь литовський, 1386-1434 – король польський). Йому ж як ві-ленському князю дісталося й верховенство над усіма Гедиміновичами й Ольгердовичами. Проте старші брати – сини першої дружини Ольгерда – не змирилися з цим. Вже в 1377 р. Андрій Ольгердович – князь полоцький, який претендував на велике княжіння, виступив проти Ягайла, але через деякий час втік у Псков, а згодом – у Москву; 1379 р. він брав участь у поході московського князя від Брянська на південь. Інший Ольгердович – Дмитро, володар Чернігово-Сіверщини, також перейшов на бік Москви. Верховну владу Ягайла ще раніше відмовилися визнати Любарт Волинський і Коріатовичі на Поділлі, а також Дмитро-Корибут Новгород-Сіверський. Цю ситуацію намагалася використати Москва, яка, готуючись до вирішальних боїв із Мамаєвою ордою, прагнула ослабити Литву і перетягнути на свій бік південно-руських князів, незадоволених союзом Ягайла з татарами.

Початок польсько-литвоського зближення. Кревська унія.У 1381 р. князь Кейстут, брат Ольгерда, спираючись на підтримку українських, білоруських і литовських феодалів, які шукали зближення з Москвою в антиординській боротьбі, захопив Вільно й усунув Ягайла від влади. Однак з допомогою Тевтонського ордену Ягайло вже у липні 1382 р. відновив свою владу і полонив Кейстута та його сина Вітовта. Через кілька днів Кейстут був задушений у підземеллі Кревського замку. Вітовту вдалося втекти у Пруссію, звідки він розпочав активну боротьбу з Ягайлом за великокнязівську владу. У 1384 р. Ягайло уклав з Вітовтом мир і зобов’язався віддати йому усі землі його батька. Але становище Ягайла залишалося непевним, загроза його владі з боку удільних князів не була усунута, тривав наступ Німецького ордену. За цих умов Ягайло вирішив укласти союз з Польщею. Польські пани, зі свого боку, були заінтересовані в об’єднанні Польщі та Литви, сподіваючись з допомогою литовсько-руських збройних сил відбити наступ німецьких рицарів, повернути собі загарбане ними Помор’я і нейтралізувати спроби Литви оволодіти Галичиною та Західною Волинню. Крім того, підштовхуване Римом католицьке духовенство Польщі сподівалося поширити католицтво на литовські, українські та білоруські землі.

15 серпня 1385 р. у Креві був підписаний договір між польськими послами і Ягайлом, а також його братами Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом і Лугвенем, що репрезентували литовських удільних князів. Ягайло зобов’язався прийняти католицтво й хрестити все литовське населення, приєднати до Польщі всі литовські, українські й білоруські землі. Це була спроба об’єднати два мало схожі між собою державних організми. Велике князівство Литовське мало просто інкор-поруватися у склад земель польської корони. У лютому 1386 р. Ягайло прибув до Кракова, хрестився, прийнявши ім’я Владислава, одружився з польською королевою Ядвігою і в березні був коронований польською короною.

Кревська унія стала реальною загрозою державній самостійності Великого князівства Литовського й збурила гостру протидію литовсько-білорусько-української знаті. Вже навесні 1385 р. князь Андрій Ольгердович Полоцький розпочав воєнні дії проти Ягайла на Вітебщині. Найбільш активно проти Ягайла виступив енергійний і честолюбний Вітовт (1392 – 1430), незадоволений своїм підлеглим становищем при двоюрідному братові. Усобиця закінчилась договором в Острові (1392), згідно з яким Вітовт одержав Троки та інші волості Кейстута у корінній Литві, зберігаючи одержану раніше Луцьку волость на Волині. Разом з цим, на нього покладалася, за висловом польського середньовічного історика Длугоша, «вся управа земель литовських і руських», тобто він став фактичним намісником Ягайла у Великому князівстві Литовському.

У 90-х роках Вітовт провадив активну політику ліквідації великих князівських уділів на українських землях. У 1392-1393 рр. усунено Любартовичів на Волині, яка була передана Ягайлом безпосередньо Вітовту. Був позбавлений уділу новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут. На початок 1393 р. вся Чернігово-Сіверщина перейшла під управління намісників Вітовта. Впродовж 1393 р. було подолано опір Федора Коріатовича на Поділлі. У 1395 р., залишившись без будь-якої підтримки, київський князь Володимир Ольгердович позбувся свого уділу; Київською землею почав управляти Скиргайло Ольгердович, а через деякий час – безпосередньо Вітовт.

Замінивши своїми намісниками найбільш значних удільних князів, Вітовт зробив важливий крок на шляху централізації Великого князівства Литовського і зміцнення його самостійності. Починаючи з 1395 – 1396 рр. у грамотах Вітовта зустрічається титул великого князя. Він прагне до перетворення Литви і підвладних їй земель на самостійне королівство і знаходить підтримку своїм намірам у литовської феодальної верхівки, а також українських і білоруських князів та боярства.

З ліквідацією старої удільної системи українських земель місцеві феодали мусили задовольнятися своїм культурним впливом у новій державі. При дворі великого князя литовського були поширені білоруська й українська мови, значним впливом користувалося православ’я. Книжна білорусько-українська мова й надалі залишалась урядовою. Разом з цим, великокняжа влада змушена була рахуватися із соціально-політичними, становими інтересами українських феодалів, підтвердивши їхні права відповідними земськими уставними грамотами. Значною мірою зберігалися старі форми самоврядування, місцевий суд тощо. Все це забезпечувало певну внутрішню стабільність різнонаціональної Литовської держави, давало змогу Вітовтові спрямовувати зусилля на оволодіння Чорноморським узбережжям і витіснення звідти Орди. Для цього він прагнув також використати загострення внутріполітичної боротьби у Золотій Орді за ханський престол. Влітку 1399 р. Вітовт вирушив з Києва походом на південь з метою нанести вирішальний удар татарам. Проте 12 серпня 1399 р. у битві на Ворсклі війська Вітовта зазнали цілковитого розгрому. Сам Вітовт з невеликою дружиною врятувалися втечею. Ця поразка ослабила позиції Вітовта і змусила його знову шукати зближення з Ягайлом. 18 січня 1401 р. на з’їзді феодалів у Вільно було укладено унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Всі українські й литовські землі по смерті Вітовта мали перейти безпосередньо до польської корони.

Невдача на Ворсклі перекреслила далекосяжні честолюбні плани Вітовта, послабивши на якийсь час воєнні й політичні позиції Литовської держави. Фактично було відновлено стан, зафіксований Островською угодою 1392 р. Віленська унія викликала незадоволення Свидригайла Ольгердовича, який відчув можливість втрати прав на литовський великокняжий стіл. І хоча у 1403 р. він одержав у ленне володіння Східне Поділля і Сіверщину, молодший брат Ягайла постійно загрожував внутрішній стабільності Литовської держави.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 17 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 19 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.028 сек.