ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 19 сторінка

Зростання могутності Великого князівства Литовського.Воєнно-політичні події XIV ст. в Україні свідчили про поглиблення європейського характеру її розвитку, зумовлене посиленням контактів з іншими країнами Європи. Особливо інтенсивними стають зв’язки України з Німеччиною, Угорщиною, Чехією, Орденом і, безперечно, з Польщею, яка захоплює частину українських земель. До цього слід додати країни та міста Надбалтії і особливо Литву, з якою Україна утворює єдиний політичний організм на два століття. Тоді як сусідня Московська держава в своєму політичному розвитку переймалася візантійською теократичною системою у поєднанні з орієнтальним деспотизмом Золотої Орди, Україна у складі Великого князівства Литовського активно акцептує західні моделі та принципи суспільно-політичного життя. Незважаючи на падіння Галицько-Волинської держави, інтенсивність соціально-економічного та культурного життя в Україні не слабшає, українське суспільство набуває форм існування, притаманних добі розвинутого феодалізму в Європі. Формується станове представництво – ознака зрілого феодального устрою. Територіальна децентралізація Великого князівства Литовського багато в чому гарантувала збереження традиційного місцевого укладу українських земель, їх вільний розвиток на європейський зразок. Західному спрямуванню історичного розвитку України в цей період сприяло гостре протистояння Великого князівства Литовського і Московської держави, що прагнула оволодіти українськими землями. У цьому протистоянні українське суспільство в цілому активно протидіяло наступу російського деспотизму, що давало українцям змогу зберігати давні традиції домонгольської Русі-України і активно сприймати європейські форми суспільного розвитку, які були немислимі для Москви. В Україні – складовій частині Великого князівства Литовського – на довгі роки утвердилися такі засади, як договірні відносини в суспільно-політичному житті, розмежування державної і церковної влад, обмеження монархічної влади великого князя, самоврядування територій і міських громад, урахування прав і гідності особи – нехай і в обмеженому соціальному просторі.

Отже, утвердження влади Гедиміновичів в Україні, яке, до того ж, супроводжувалося культурною асиміляцією литовської знаті, тривалий час не перешкоджало державно-політичному буттю українського народу. Останнє цілком вписувалось у політичний контекст Європи, де значна кількість держав на той час ще базувалася на династичних та універсалістичних принципах.

Невдача на Ворсклі була лише тимчасовою перервою у зростанні могутності Литовської держави. Ціною поступок хрестоносцям прикордонних жмудських волостей Вітовт укладає з ними мир і знов переносить воєнну активність на схід. У 1404 р. він приєднує до своєї держави Смоленськ. Війна з Московським князівством (1406 – 1408) певною мірою зміцнила позиції Литви на Сході. У Новгороді і Пскові на княжі столи були посаджені ставленики Вітовта, низка міст Московського князівства – Вязьма, Козельськ, Мценськ – увійшли до складу Литви. Тверський і рязанський князі визнали свою васальну залежність від литовського великого князя. У 1408 р. перейшов на бік Москви Свидригайло, який був з великими почестями прийнятий князем Василем II Темним і одержав небувале «кормління»: Володимир на Клязьмі, Переяславль, Юріїв, Волок, Ржев і половину Коломни. Проте перебування Свидригайла у Москві не було тривалим. 1409 р. він повертається до Литви і вступає у зносини з німецькими рицарями, готуючи змову проти Вітовта. Останній, дізнавшись про це, заточив невдалого заколотника у Кременецькому замку, де той провів 9 років.

Саме в цей період посилилася загроза як Польщі, так і Литві з боку Німецького ордену. В союзі з Ягайлом Литвою було розроблено спільний план протиорденської кампанії. У військах обох володарів надзвичайно численними були українці. До складу 15 полків литовського князя входило 7 з етнічно українських земель, а з 16 польських – 6 спорядили Галичина і Поділля. У битві під Грюнвальдом (1410) хрестоносці зазнали нищівної поразки. Сам великий магістр Ордену Ульріх фон Юнгінген був убитий у бою. Укладений у 1411 р. в Торуні мир повертав Вітовтові жмудські землі, до Польщі відійшла Добржинська земля; Орден мав сплатити контрибуцію. Після Грюнвальдської битви становище Вітовта як незалежного володаря Великого князівства Литовського знову зміцнилось. У тому ж 1411 р. Вітовту було повернуто Західне Поділля, що належало якийсь час Свидригайлові, а 1402 р., після втечі його до Пруссії відійшло до Польщі. Політичну незалежність Литви закріпила Городельська унія 1413 р. Вона чітко визнала литовську державність на чолі з великим князем. Свою самостійність Литва мала зберегти і після смерті Вітовта, проте під суверенітетом польського короля. Запроваджувався інститут спільних польсько-литовських сеймів. Городельський акт підтвердив привілейоване становище католиків у Великому князівстві Литовському. Хоча місцеве врядування на Україні чинили православні феодали, найвищі посади у литовській державі – воєвод і каштелянів у Вільно і Троках – мали обіймати лише литовці-католики; лише вони мали входити і до складу великокнязівської ради. Литовська католицька шляхта діставала такі самі права, які мала польська шляхта в коронних землях. Ці пункти Городельської унії викликали антагонізм між литовськими і українсько-білоруськими феодалами. Процес формування литовсько-руської державності часів Вітовта характеризувався спробами усунення від влади місцевих князів – як Рюриковичів, так і православних Гедиміновичів. Зрозуміло, що обмеження влади великих феодалів на Україні викликало їхнє невдоволення й зумовлювало вперту боротьбу української знаті за відновлення свого політичного впливу.

Городельська унія дала новий імпульс піднесенню зовнішньополітичної могутності Великого князівства Литовського. Ще напередодні, у 1409 р., Вітовт втручається у династичну боротьбу в Золотій Орді і сприяє утвердженню в ній Тохтамиша. Він розпочинає активну колонізацію узбережжя Чорного моря: будує фортецю Акерман, кам’яну митницю на острові Тавань (на нижньому Дніпрі) та низку інших замків і укріплень. В результаті все узбережжя між Дністром і Дніпром потрапляє під контроль Литви. В цей період розгорнулася жвава торгова діяльність генуезьких купецьких факторій у Криму. Кримський півострів опиняється у сфері впливів Литовсько-Руської держави. В певну залежність від неї потрапляють і окремі татарські орди на півдні України. Український етнічний елемент став складовою частиною населення Криму й з того часу утримується там і до наших днів.

Спроби церковної унії з Римом.Вітовт прагнув ліквідувати вплив Московського князівства на церкву підвладних йому білоруських та українських земель, активізувати їхні зв’язки з Римом з метою забезпечення у своїй державі незалежності релігійного життя. Він домігся того, що митрополит Кипріан (креатура Ольгерда) на якийсь час прибув до Києва і тривалий період перебував у литовських православних єпархіях. За це йому були підпорядковані нові єпархії у Володимирі-Волинському і Холмі. Кипріан багато зробив для зближення Русі з Римом: проводив переговори з цього питання з Ягайлом, знайомився з настроями українського кліру і феодальної верхівки щодо можливого об’єднання церков.

Вітовтові вдалося добитися, щоправда ненадовго, незалежності від Москви православної церкви в межах своєї держави. У 1414 р. собор українських і білоруських ієрархів поставив на чолі окремої Київської митрополії Григорія Цамблака. Вихід з підпорядкування Москві був зумовлений прагненням українців до церковно-політичної і церковно-адміністративної самостійності з огляду на зростання могутності Литовсько-Руської держави.

Іншим аспектом церковної політики Вітовта була підготовка церковної унії. Великий князь литовський вбачав у ній важливий засіб протидії як латинізації Польщею, так і поглинанню української церкви Москвою. Підтримуючи ідею об’єднання церков римського і східного обрядів, Вітовт виступав не за поглинання останньої, а за унію на грунті збереження обрядів, традицій і всієї самобутності української церкви.

Отже, унія могла стати фактором зміцнення політичної стабільності Великого князівства Литовського, засобом більш інтенсивної європеїзації усіх його складових частин. Такий підхід давав змогу Україні відстояти свою національну ідентичність і поглибити взаємозв’язки із західним світом.

На початку 1418 р. Цамблак бере участь у Констанцькому соборі, де виголошує привітальну промову папі і висловлює сподівання на укладення унії східної і західної церков. Характерно, що київський митрополит прибув на чолі величної литовсько-руської делегації, до складу якої входили також світські князі й магнати (з них галицьке представництво становило кілька сот осіб). Ця депутація справила велике враження в Констанці і була урочисто зустрінута німецьким імператором Сигізмундом. Проте нового папу Мартина V не міг задовольнити запропонований Цамблаком спосіб проведення унії – через скликання спільного собору обох церков за участю визначних богословів і знавців канонічного права. Наявність у католицькій церкві в той період різних течій, неприйнятних римському престолові, робили справу унії практично нездійсненною. Саме на Констанцькому соборі виявилися розбіжності поглядів на примат папи у католицькому світі. Переговори, що розпочалися між візантійським імператором і римським папою, на якийсь час приспали пильність литовського великого князя. Тому після смерті Цамблака Вітовт погодився на визнання промосковського Фотія єдиним митрополитом київським. Справа окремої української митрополії і питання унії були відкладені.

Піднесення престижу великих князів литовських в Європі, спроби їхньої коронації. Позиція українського панства.Наприкінці свого віку, досягнуши вершини могутності, князь Вітовт прагнув забезпечити Великому князівству Литовському незалежне політичне існування в європейському світі. Способом досягнення цієї мети він вважав прийняття королівського титулу. В цьому його підтримали німецький імператор Сигізмунд і король угорський, зацікавлені у ліквідації польсько-литовської унії. У своїх монархічних устремліннях Вітовт спирався як на українську монархічну традицію, про яку йшлося вище, так і на традиції у власне литовському суспільстві. Досить пригадати факт прийняття королівської корони литовським князем Міндовгом в середині XIII ст., коли Литва тільки починала активно втручатися у політичне життя Центральної і Східної Європи. Тоді литовський князь намагався убезпечити свою державу від тиску християнських сусідів і, зокрема, хрестоносців, прийнявши корону від папи Інокентія IV.

Наприкінці 90-х років XIII ст. натрапляємо на королівську титулатуру родоначальника нової династії – «короля Путувера», батька литовських князів Вітеня і об’єднувача Литви Гедиміна. Згодом, у XIV ст. з поступовим проникненням Литви на українські землі на титулатуру литовських князів вплинула вже досить виразно сформована українська монархічна традиція. Так, Гедимін титулував себе «королем литовським і руським». Відоме звертання візантійського імператора до «володимирського короля Дмитрія Любарта» (1347).

У 1365 р. при дворі німецького імператора Карла IV з’являється племінник Ольгерда шостий син Кейстута князь Бутавт, який отримав від імператора герцогський титул та ім’я Генріха. А напередодні Карл IV звертався до Ольгерда із закликом прийняти християнство, обіцянками опіки й підтримки. Ці факти свідчать про те, що литовська княжа сім’я вже істотно «українізована» і прагне налагодити зв’язки із західним світом та західним християнським середовищем. Для цього були об’єктивні підстави, що грунтувалися на давніх зносинах Русі-України із Західною Європою. Наприкінці XIV ст. поряд з намірами проголошення незалежності Великого князівства Литовського Вітовт виношує задум просити у римського папи королівську корону. Про це з тривогою говорили рицарі Ордену. Однак поразка на Ворсклі змусила Вітовта відкласти свої плани щодо коронації.

Влітку 1421 р. у Часлові було проголошено позбавлення чеського престолу імператора Сигізмунда, який доти був королем Чехії. Чеська корона була запропонована Вітовту. В липні того ж року у Прагу прибувають представники Вітовта: спочатку – Вишек Рачинський, а згодом – князь Сигізмунд Корибутович, який стає на чолі чеського політичного руху. Вітовт намагається здійснювати у Чехії тиск на імператора Сигізмунда, добиваючись від нього відмови підтримувати Орден у так званому жмудському питанні, а також інших політичних поступок. У 1423 р. було досягнуто угоди з імператором, згідно з якою останнім визнавалися повні і довічні права Литви на Жмудь, а Вітовт відмовлявся від підтримки чехів у боротьбі проти імператора і відкликав Корибутовича з Чехії.

Саме від цього часу починається зближення Вітовта з імператором і підготовка до задуманого литовським великим князем здобуття королівського сану. Передбачаючи опозицію з боку поляків, Вітовт шукав підтримки цього кроку від українського панства, що було зацікавлене у здійсненні політичного плану великого князя. Очевидно, з цією метою він вдався до об’їзду у 1429 р. українсько-білоруських земель Великого князівства Литовського і забезпечив широке представництво українських князів і шляхти на з’їздах європейських монархів у Луцьку і Вільно, де передбачалася коронація Вітовта.

У січні 1429 р. відбувся пишний з’їзд європейської феодальної знаті у Луцьку, куди прибули, зокрема, імператор Сигізмунд, датський король, папський легат, Ягайло, Вітовт і великий князь московський. Зібрання мало обговорити прусську і гуситську проблеми, а також волоський конфлікт, що виник між Польщею і Угорщиною. Наприкінці з’їзду імператор запропонував Вітовтові королівську корону. Ягайло, для якого це було несподіванкою, дав згоду на коронацію. Проте згодом під тиском польського панства у листі до Сигізмунда він виступив проти коронування, мотивуючи це умовами польсько-литовської унії і залежністю Литви від Польщі. Неприхильна позиція Ягайла викликала різке погіршення стосунків між обома сторонами. Вітовт ще більше зблизився із Сигізмундом і навіть погрожував Ягайлові ділом довести незалежність Литви. Конфлікт прикував до себе увагу всієї Європи. Папський легат доносив у серпні, що Литва і Польща «ні про що не думають окрім оборони своїх прав і роздратування досягло такого ступеня, що справа готова вирішитися зброєю й великим розливом крові».

Плани Вітовта щодо коронації зустріли співчуття й підтримку з боку литовських панів і шляхти, а також українських феодалів. Польський представник на Нюренберзькому сеймі німецьких князів 1430 р. зазначав: «Раніше не лише Вітовт, подібно іншим князям литовським і руським, зобов’язувався вірністю і покорою Ягайлові, але й прелати, князі, пани, бояре, шляхта й рицарство Литовської землі обіцяли полякам воєнну допомогу проти ворогів; понад це ті ж литовські чини дали письмову обіцянку, що після смерті Вітовта нікого не визнають великим князем Литви крім Ягайла і будуть у покорі йому і королівству Польському; тепер же, всупереч попереднім записам, Вітовт, а також прелати, князі, пани, бояри і шляхта Литовської землі домагаються в імператора Сигізмунда, щоб з його допомогою створити королівство Литовське і коронувати Вітовта».

Незважаючи на протидію польської сторони, коронацію було призначено на 8 вересня 1430 р. у Вільно. У коронаційному акті, виготовленому заздалегідь в імператорській канцелярії, Литва проголошувалася королівством на вічні часи з тим, що литовські королі «будуть самостійні, не підвладними або васалами ні нашими (імператора), ні Священної імперії, ні чиїмись іншими, служачи щитом християнства на цьому пограниччі – допомагаючи проти язичницьких нападів».

Проте у визначений для коронації день корона не прибула до литовської столиці, оскільки була перехоплена в дорозі польськими панами. Коронацію було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт несподівано помер. Події навколо коронування Вітовта свідчили про надзвичайне зростання престижу Литовської держави в очах Європи. Зовнішньополітичну лінію Вітовта можна розглядати як продовження курсу Галицько-Волинської держави на активну участь у політичному процесі Центральної Європи, яка завжди вважала Велике князівство Литовське литовсько-руською державою і ніколи не ігнорувала важливого значення і великої питомої ваги у ній українсько-білоруського компоненту.

Про це, зокрема, свідчить діяльність князя Сигізмунда Корибутовича – Вітовтового представника у Празі, що певний час правив у Чехії іменем свого довірителя. Допоміжний загін Сигізмунда значною частиною складався з уроженців Галичини. Серед його близьких соратників бачимо одного з князів Острозьких, якого джерела називають «Fridericus dux de Ostrog». Сам же Сигізмунд також іменується «руським герцогом». Після зближення Вітовта з імператором і відкликання Сигізмунда князь через якийсь час з’являється в Чехії знову. Йому пропонувалася чеська корона, проте королем чеським він не став ні номінально, ні фактично, взявши на себе лише роль примиренця поміркованих чашників і радикальних таборитів на чолі з Яном Жижкою. Його спроби примирити чеський рух із Римом викликали опір радикальних кіл гуситів і призвели до ув’язнення князя 17 квітня 1427 р. По звільненні Сигізмунд змушений покинути Чехію, але продовжує підтримувати гуситський рух. Зі своєю дружиною він брав участь у чеському поході проти німецьких рицарів і сприяв їх розгрому біля Домажліц (1431).

Чеський період життя Сигізмунда Корибутовича увійшов в українську історичну традицію як вияв українською аристократією рицарської доблесті на європейський зразок. Разом з тим, цей епізод засвідчує рівноправний статус одного з її представників з коронованими європейськими монархами, його вірність православ’ю. У 1631 р. київський митрополит Ісайя Копинський у своєму зверненні до князя Ієремії Вишневецького згадував у числі його предків і «Жигимонта», який «для великой дhлности рыцерской взятый былъ на королевство Ческое». Звернення було зроблене в контексті намагань українських церковних ієрархів повернути князя Ієремію до православ’я, оскільки його предки – в тому числі і князь Сигізмунд – «были релhи Грецкой». У проповіді Петра Могили «Крест Христа Спасителя», присвяченій князю Корибут-Вишневецькому, зазначено: «Гды зась позрю на клейнотh пресвhтлого дому вашей княж. милости, вижу тамъ тот крестъ Христовь презъ вhру православную Церкви апостолскои кафолическои, на Всходh уфундованой, в которой почавши отъ Димитріа Корібута и сына его Димітріевича Корібута, кроля ческого, а брата Ягела, кроля полского, и Витулта ксіонженца литовского... в цалости трвалесь».

Відгомоном згаданих чеських подій є українська пісня, записана у Станіславівському повіті Галичини. В ній співається, як «король руський» бере в полон «турського царя» і везе його в Чехію:

«А повіз його, а в Чеську землю,

А в Чеській земли короля нема

Ой ти, паночку, господарочку,

А в Чеській земли королемъ будешь».

Зміст пісні відповідає часові, коли чеський гусит ський рух скинув з чеського королівського престолу німецького імператора і доля цього престолу певною мірою опинилася в руках литовсько-руського великого князя; а в Чехії його іменем почав діяти Сигізмунд Корибутович, що спирався на українську дружину з Галичини. «Турецький цар» —це традиційний персонаж української історичної і епічної словесності, який часто потрапляє в народну пісню незалежно від конкретних історичних обставин.

Боротьба феодально-аристократичних угруповань.По смерті Вітовта внутріполітична ситуація в Литві ускладнилася. Всупереч Городельській унії, яка зобов’язувала литовське католицьке панство обирати великого князя литовського лише за згодою Ягайла і польських правлячих кіл, литовські магнати пішли на зближення з українськими та білоруськими князями й боярами і у порозумінні з ними обрали великим князем Свидригайла Ольгердовича, молодшого брата Ягайла. Цей акт поставив під загрозу існування польсько-литовської унії. У відповідь Польща прагне приєднати до корони принаймні порубіжні українські землі. 1430 р. польські війська вдерлися у західне Поділля й зайняли найважливіші подільські фортеці. Проте Свидригайло взяв під варту Ягайла, що перебував того часу у Вільно, й примусив його дати наказ польським військам відступити. Звільнений з полону, Ягайло сам очолив польську армію, яка влітку 1431 р. рушила на Волинь. Незважаючи на розгром війська Свидригайла під Луцьком, полякам не вдалося оволодіти містом, обороною якого вдало керував воєвода Юрша. Після п’ятитижневої облоги Ягайло з великими втратами мусив відступити від міста. Українське населення Брацлавщини й Волині активно боролося проти польської армії. В серпні 1431 р. Свидригайло та Ягайло уклали перемир’я, згідно з яким західне Поділля відійшло до Польщі, а Волинь залишилася за Литвою. Однак Свидригайло не відмовився від дальшої боротьби. У своїй політиці він спирався на українських і білоруських князів та бояр, незадоволених привілейованим становищем у державі католицької литовської знаті.

Свидригайло продовжив політичну традицію контактів із країнами Центральної Європи, започатковану його українськими і литовськими попередниками. В пошуках твердої опори у своїй наполегливій боротьбі за владу він зблизився з Німецьким орденом, уклавши з ним оборонно-наступальний союз за безпосереднього сприяння імператора Сигізмунда. Водночас через посередництво Сигізмунда Корибутовича Свидригайло увійшов у контакт з лідерами гуситів, які висловили готовність допомогти литовському князеві у його боротьбі. В одному з листів до магістра Ордену Свидригайло зазначає, що князь Прокіп (один з лідерів гуситів – авт.). і князь Сигізмунд Корибутович «разом із старійшинами гуситів обіцяли йому ворогів його і союзників визнавати за своїх власних».

Серед найближчого оточення Свидригайла не бракувало й представників литовської католицької аристократії – супротивників інкорпорації литовсько-руських земель до складу Польського королівства. І все ж Ягайло зумів скористатися побоюванням частини литовського панства втратити своє привілейоване становище. У вересні 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано заколот, який очолив брат Вітовта – Сигізмунд Кейстутович, князь стародубський. Змовники несподівано напали на Свидригайла в Ошмянах під Вільно. Поваленому володареві ледве вдалося втекти у Полоцьк. Сигізмунда було проголошено великим князем. У жовтні 1432 р. було відновлено Віленську унію 1401 р., за Польщею визнано західне Поділля, а також порубіжні волинські міста Олесько, Ратно, Ветли й Лопатин.

Проте влада Сигізмунда Кейстутовича поширювалася лише на власне литовські землі, Берестейщину і Підляшшя. Полоцька, Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщи-на, Волинь та східне Поділля визнали своїм володарем Свидригайла. Розпочалися тривалі міжусобні війни, які в багатьох своїх проявах набули характеру протистояння польській експансії на Україні. Яскраву сторінку до боротьби за Поділля проти союзників Сигізмунда поляків вписав князь Федько Несвіжський. З невеликими силами, часто вдаючись до методів партизанської боротьби (несподіваних наскоків, засідок), він зумів повернути Смотрич і Брацлав, завдати відчутного удару головній польській армії на річці Мурахві поблизу Копистерина. Нарешті, весною 1433 р. вдалим маневром князь Федько виманив польську залогу з Кам’янця-Подільського, розбив її і вдерся до міста. Проте несподіваний арешт Федька Свидригайлом дав змогу полякам знову заволодіти західним Поділлям. Певне напруження між Свидригайлом і «руською партією» виникло після спалення з наказу князя православного митрополита Герасима – за підозрою у зносинах з Москвою. Закиди Свидригайлові у потуранні католиць-ким пропольським елементам не мали під собою реального грунту. Послідовно протидіючи намірам Польщі поглинути Велике князівство Литовське, Свидригайло спирався на прихильників його державної незалежності, незважаючи на їхню конфесійну належність.

Втручання великих князів литовських – і Вітовта, і Свидригайла – у релігійні питання відбувалося на тлі посилення прагнень європейських монархів керувати церквою на своїх територіях. У Західній Європі національні почуття ставали дедалі потужнішим фактором у церковних справах, хоча папська влада ще зберігала величезні важелі політичного і духовного впливу у християнському світі. І все ж прояви необмеженої влади, яку світські володарі отримали над релігійними інститутами згодом, вже виразно виявилися у XIV-XV ст. Намаганням не дати перетворити православну церкву на знаряддя чужих політичних впливів, насамперед Московської держави, і була продиктована церковна політика великих князів литовських, що, зрештою, й привело до створення окремої київської митрополії у Литовсько-Руській державі.

Для зменшення соціальної напруженості Сигізмунд і Ягайло пішли на поступки і відповідними актами – 1432 і 1434 рр. – зрівняли в майнових і особистих правах православних литовсько-руських феодалів з литовцями-католиками. Щоправда, зберігалася стаття Городельської унії, яка не допускала православних на найвищі державні посади і в раду, проте на практиці її не завжди дотримувались.

У вересні 1435 р. над річкою Свентою під Вількомиром відбувся вирішальний бій між претендентами на литовський великокняжий престол. Це був кульмінаційний момент протистояння русько-православної і католицько-пропольської партій, за яким уважно спостерігав західний світ. У це протистояння було втягнуто багатьох володарів і великих феодалів Центральної Європи. На боці Свидригайла виступили допоміжні загони сілезців та австрійців, а також князь Сигізмунд Корибутович з чехами (у цій битві він був поранений, потрапив у полон до переможців і загинув жорстокою смертю). Головним союзником «руської» партії був Орден. Обіцяв допомогу й імператор Сигізмунд, проте його військові відділи не встигли прибути вчасно.

За допомогою поляків Сигізмунд Кейстутович вщент розгромив війська Свидригайла і його союзників – лівонських рицарів. Після поразки під владою Свидригайла ще залишались українські землі – Київщина, Чернігово-Сіверщина, Брацлавщина (на Поділлі), землі Луцька і Кременецька (на Волині). Проте вже 1438 р. Сигізмунд опанував усі землі Великого князівства Литовського, в тому числі й українські. Західне Поділля закріпилося за Польщею.

Через якийсь час Сигізмунд Кейстутович вже сам прагне забезпечити незалежність від Польщі Великого князівства Литовського. В цьому він знаходить підтримку імператора Священної Римської імперії (одночасно чеського короля) Альбрехта, вдячного Сигізмундові за допомогу у відстоюванні чеського престолу від зазіхань брата польського короля Володислава III Казимира.

Політика Сигізмунда, який у своїх намаганнях зміцнити владу спирався на середніх і дрібних феодалів, не знайшла підтримки як литовських, так і українських сеньйорів. У 1440 р. Сигізмунда було вбито в Трокайському замку змовниками, їх очолювали удільний князь Іван Чарторийський та воєвода віленський Довгерд. Чарторийський, як один з чільних представників української аристократії, мав на меті проголошення великим князем її кандидата Свидригайла. Останній на звістку про смерть Сигізмунда прибув до Луцька, де був зустрінутий з великими почестями волинським панством. Підтриманий галицькими і волинськими магнатами, Свидригайло серйозно сподівався посісти великокняжий престол. В одній з грамот, виданій у червні 1440 р., він уже титулує себе dux Lithvanial. Проте литовські феодали не могли допустити такого посилення української партії. Великим князем литовським був проголошений молодший син Ягайла – 13-річний Казимир. Реальна влада опинилася в руках групи литовських можновладців на чолі з регентом Яном Гаштольдом. Проте внутрішнє становище в Литовсько-Руській державі залишалося нестабільним. Феодальна знать, сподіваючись повернути собі колишні права, активно протидіяла зміцненню центральної влади. Поведінка феодальної аристократії Великого князівства Литовського у XV ст. не була винятком з європейського політичного процесу, де феодальна опозиція королям неодноразово намагалася взяти реванш і відновити втрачені привілеї. Досить згадати так званий «феодалізм принців» у Франції на початку XV ст., коли партія бургундців і партія арманьяків в результаті міжусобної боротьби істотно підірвали політичну єдність країни. Боротьба найбільших англійських феодалів за владу і доходи з королівської казни точилася майже впродовж століття, її апогеєм стала згадана вище «Війна Червоної і Білої Троянд», під час якої свавілля і беззаконня феодалів набули небаченого розмаху.

Безперечно, зміцнення великокнязівської влади і спроби централізації Литовської держави мали прогресивний характер; вони вели до подолання політичного феодалізму, а отже відбивали загальну тенденцію розвитку тогочасного європейського світу, що полягала в утвердженні централізованих держав. Проте таке спрямування політичного процесу дедалі більше суперечило національнодержавним інтересам українського складника Великого князівства Литовського. Якщо в перші десятиріччя після приєднання до Литви українські землі зберігали попередній політичний устрій, а українсько-білоруський аристократичний елемент був чи не визначальним у новій державі, то після Кревської унії 1385 р. становище зазнає істотних змін. Польсько-литовський католицький елемент відіграє дедалі більшу роль у суспільно-політичному житті, відтісняючи на другий план українсько-білоруську знать, яка доти домінувала в Литовській державі. Централізаційні реформи, що здійснювались великими князями литовськими, спиралися значною мірою на католицькі верстви і підривали таким чином національно-державну традицію попередніх часів. Тому протистояння українських удільних князів централістсько-абсолютистській політиці великих князів об’єктивно робило його чинником боротьби за збереження елементів української державності. У складному переплетінні польсько-литовських взаємин український компонент, втрачаючи свою відносну незалежність та ознаки політично-правового суб’єкту, перетворювався на предмет зазіхань обох сторін. Польські правлячі кола, захопивши Галичину, претендували на приєднання до польської корони й усіх інших українських земель, пов’язаних політично з цим краєм. В результаті литовська програма «збирання» давньоруської спадщини поступилася польському експансіонізму, який зрештою позбавив Литовську державу її найцінніших земель.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 18 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 20 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.