ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 20 сторінка

Сходження на великокняжий престол малолітнього Казимира – за часів володарювання у Польщі Володислава III «Варненьчика» (1434 – 1444) – означало фактичний розрив польсько-литовської унії. Литовсько-руські можновладці підкреслювали спадковий характер влади Казимира «силою народження природженого володаря» суверенної Литви, а не визначеного Польщею намісника. І хоча після загибелі Володислава III у битві з турками під Варною Казимира було обрано польським королем (1444), Литва зберегла свою повну політичну незалежність. Литовсько-руські пани у переговорах з представниками корони підкреслювали спадковий характер влади Казимира всупереч польсько-шляхетським поняттям про виборність верховної влади. При цьому вони прагнули, щоб Казимир забезпечив єдність Волині й Поділля з Великим князівством Литовським і щоб унія трактувалась як вільний союз рівноправних у державно-правовому розумінні сторін. Напередодні коронації у травні 1447 р. Казимир видав так званий «Віленський привілей», що істотно розширив права та свободи шляхти Великого князівства Литовського, в тому числі й українських земель, звільнивши їх підданих від низки державних повинностей і віддаючи їх повністю під патримонійну юрисдикцію дідичів чи державців. Князі, пани та шляхта отримували право вільно виїздити за кордон для вирішення майнових питань і рицарської служби. Розвиваючи попередні правові норми, цей документ фактично вперше на українських землях проголошував право недоторканості особи від арешту й ув’язнення без вироку суду, подібно до англійської «Великої Хартії вольностей» 1215 р., що започаткувала засади правової держави в Європі.

Київська держава Олельковичів. Волинське князівство. Зв’язки із західним світом.Отже, у середині XV ст. владу переймає литовська олігархія і водночас посилюються відцентрові тенденції у провінціях Великого князівства Литовського. У Смоленській землі владу захопив мстиславський князь Юрій Лугвенович, поширивши її ще й на Полоцьк і Вітебськ. На Волинь повернувся Свидригайло, який завершив тут своє життя як удільний володар з титулом великого князя. Жмудь визнала своїм князем сина Сигізмунда Михайла. Підляшшя було захоплене мазовецьким князем Болеславом. Відокремилась і Київська земля.

Проте віденським олігархам на чолі з досвідченим Яном Гаштольдом вдалося опанувати ситуацію. Насамперед, після збройної боротьби із загонами польської шляхти литовські пани повернули Підляшшя, виплативши 600 кіп празьких грошей Болеславові Мазовецькому. Юрій Лугвенович був вибитий із Смоленська литовськими військами і втік у Новгород Великий. Було також придушено й виступ Михайла Сигізмундовича.

Разом з тим, центральний уряд був змушений піти на поступки руській (українській) партії. Відразу після проголошення Казимира великим князем литовським Київську землю було надано князеві Олександру (Олельку) Володимировичу – синові Володимира Ольгердовича, і тим відновлено Київське удільне князівство. Олелько Володимирович (одружений з дочкою московського князя Василія I і Софії Вітовтовни) – один з найвидатніших представників княжої еліти України. В період протиборства Свидригайла і Сигізмунда Кейстутовича він був серед небагатьох українських сеньйорів, які підтримували останнього.

Негативне ставлення Олелька до Свидригайла сформувалося, напевно, в період після смерті Вітовта, коли обидва ці князі претендували на велике княжіння. Проте незадовго до вбивства Сигізмунда Олелько з невідомих причин був ув’язне-ний великим князем і з появою в Литві Казимира відразу з’явився при його дворі. Вже 1441 р. ним видаються документи, підписані «государем-отчичем». Ця титулатура засвідчує намір Олелька продовжити намагання останніх володарів Галицько-Волинської держави надати своїй владі монархічного характеру на європейський зразок. Фактично на Україні відновилася ситуація кінця XIV ст., коли на значній частині її території відродилася державність на засадах васального суверенітету. Князювання Олелька та його сина Семена становить певний цілісний період, що характеризується виразними спробами відновлення української державності. Олельковичі досить успішно продовжували лінію свого батька Володимира Ольгердовича на розширення меж князівства. У 1456 р. князь Семен отримав «в державу» Брацлавщину, що увійшла до складу князівства Олельковичів поряд з Київщиною і Переяславщиною. Володіння Олельковича поширилися частково і на Чернігово-Сіверську землю, зокрема чернігівське Посем’я, Путивльський повіт тощо. Відбувалась інтенсивна колонізація Задніпров’я, що досягала річок Самари на півдні й Оскола на сході; на цьому напрямку Олельковичам довелося вести запеклу боротьбу з татарами. Таким чином, до складу відродженого Київського князівства увійшла значна частина українських територій, які становили ядро колишньої Старокиївської держави.

Водночас Олельковичі намагалися зміцнити політичні впливи української аристократії в Литовській державі в цілому. Семен Олелькович, одружившись із донькою Яна Гаштольда, увійшов у близькі стосунки з литовським панством і став спільним імовірним кандидатом литовських автономістів і української партії на великокняжий престол. Результатом цієї політичної комбінації стало посольство ради «панів і всього великого князівства», що прибуло до Казимира влітку 1456 р. з низкою вимог. Посли вимагали повернення великому князівству Поділля (цілком імовірно, що в разі успіху воно увійшло б до складу Київського князівства), інших відторгнутих Польщею земель, а також повернення Казимира до Литви. Ставало зрозумілим, що у випадку невиконання вимог литовські пани оберуть собі власного великого князя. Кандидатом на престол був Семен Олелькович. У 1461 р. справа номінації окремого великого князя литовського знову постала на сеймі у Вільно. Присутні на ньому князі й пани одностайно звернулися до Казимира з тим, щоб він сам постійно перебував у Литві, або іменував великим князем Семена Олельковича. Одночасно висувалася вимога повернення Поділля; суперечка за цей край набула надзвичайної гостроти. І лише мілітарне зміцнення Польщі після успішного завершення війни з Пруссією у 1466 р. стримало литовських автономістів від збройного виступу.

За Олельковичів відбувається дальший розвиток зв’язків України із західним світом. У першій половині XV ст. в українському суспільстві, як в політичних колах, так і серед представників духовенства, дедалі більшого розуміння і сприйняття знаходила ідея об’єднання східної і західної церков. Це було тим більше на часі, що Візантійська імперія, опинившись перед смертельною загрозою з боку турків, гарячково шукала допомоги західноєвропейських держав. Візантійський імператор Іоан VI Палеолог розпочав переговори з папою Євгенієм IV і запропонував злуку церков у надії на допомогу західного католицького світу. З цією метою було вирішено скликати Вселенський собор, який мав полагодити справу церковного розколу християнського світу. Наприкінці 1437 р. імператор і константинопольський патріарх з представниками вищої церковної ієрархії Сходу прибули до Ферари. Сюди ж прибув і київський митрополит Ісидор – палкий прихильник єднання обох церков. Урочистий акт про об’єднання було підписано 5 липня 1439 р. у Флоренції, куди собор був перенесений з Ферари. До речі, усі найвидатніші його учасники увічнені на фресках славетного італійського художника Беноццо Гоццолі. Є там зображення і київського митрополита. За східну церкву акт злуки підписали візантійський імператор, усі митрополити і єпископи (в тому числі Ісидор) – крім митрополита ефеського Марка; за латинську церкву – 115 єпископів.

Слід зауважити, що саме Ісидорові належить першорядна роль ініціатора і головного конструктора унії. Він рішуче вплинув на імператора з тим, щоб прийняти унію на запропонованих папою умовах. Ісидор отримав від папи сан кардинала-пресвітера і звання апостольського легата для Литви, Лівонії і українських земель у складі Польщі. Наприкінці 1439 р. він повертається до своєї митрополії через Венецію, Загреб, Будапешт і Краків. Звідси він прямує до Перемишля, Львова, Галича, Холма, а звідти – до Вільно. Скрізь він проповідує ідеї Флорентійської унії і рівність християн обох обрядів. Проте ідея унії не зустріла державної підтримки ні в Польщі, ні в Литві.

У Литві церковну політику визначав віленський єпископ Мацей, прихильник Базельського собору й обраного ним папи, ворог української церкви. До партії противників папи Євгенія IV належали також примас Польщі, гнєзненський архієпископ Миколай Тромба і більшість польських єпископів.

Найбільше прихильників Ісидор мав на Україні. На початку 1441 р. він прибув до Києва, де був з почестями зустрінутий київським князем Олельком, активним прибічником унії. Київський князь надав «отцю своєму Сидору, митрополиту київському і всієї Руси» спеціальну грамоту, якою підтверджувались давні права митрополита – майнові, судові і фінансові. У своїй грамоті Олелько посилався на «старе право Київської митрополії, визнане в Уставі Володимира і Номоканоні Ярослава». Зокрема, «государ і отчич Києва» визнав право митрополита на всі землі, що належали Святій Софії. Таку ж підтримку одержав Ісидор від Свидригайла та багатьох українсько-литовських православних князів.

Проте дуже негативно Ісидор та ідея унії були зустрінуті в Москві. На четвертий день по прибутті московський князь оголошує його єретиком і ув’язнює в Чудовому монастирі. Ісидорові вдалося втекти з в’язниці – спочатку в Литву, а звідти податися до Риму. Московська церковна ієрархія протягом певного часу не наважувалась порушити права щодо руської церкви константинопольського патріарха Григорія Маммі. Однак, аби запобігти поверненню влади Ісидора над усім православ’ям – і в Литві, і в Москві – 15 грудня 1448 р. собор російських єпископів поставив «митрополитом на всю Русь» рязанського єпископа Іону. Перестороги московського великого князя і московського кліру не були безпідставними. Ісидор під час своїх візитів до Константинополя вишукував засоби відновити свою владу над руською церквою. У 1443 р. він зустрічався в Будапешті з польським королем Володиславом III. Король видав привілей українській церкві, яким зрівнював у правах українсько-білоруське духовенство з латинським. Саме цей документ, підтверджений польськими королями у 1501, 1543 і 1621 роках, був правовим підгрунтям існування української церкви в Польщі. Проте на практиці він неодноразово порушувався поляками.

Фактично Ісидор продовжував здійснювати керівництво церковними справами у литовсько-польських православних єпархіях. Так, єпископ володимирський і берестейський Данило їздив до Константинополя, отримав там наставлення від Ісидора і був прийнятий духовенством єпископату без протидії. В цілому до Ісидора зберігалося лояльне ставлення як з боку українсько-білоруського духовенства, так і пансько-княжих кіл. Особливу прихильність до нього виявляли Олельковичі. Олелько Володимирович, який свого часу так приязно зустрічав Ісидора, був схильний знову прийняти його в Києві й пристати до унії. Відоме послання патріарха Григорія Маммі київському князеві з роз’ясненням умов прийнятої греками унії і з такою обіцянкою: «а коли пріидет к вам преосвященный митрополит кіевскій і всея Русіи и всечестный кардинал Кир Исидор, о Св. Дусh возлюбленный брат и сослужитель нашего смиренія, он научит и покажет вас о всем словом и дhлом».

Проте приїзду Ісидора до Києва і дальшому утвердженню унії перешкодили політичні зміни в Римі і Константинополі. Після смерті ініціаторів Флорентійської унії – папи Євгенія IV (1447) і візантійського імператора Іоана VIII Палеолога (1448) їхні наступники виявились неспроможними продовжити справу об’єднання церков. Обіцяної допомоги проти турків Візантія не отримала, і у Константинополі розгорнувся рух протесту проти унії; Григорій Маммі був позбавлений патріаршого сану і перебрався до Риму.

Після відмови 1451 р. у Константинополі від Флорентійської унії і вигнання патріарха-уніата Маммі, обрання митрополитом Іони дістало підтвердження патріаршою столицею. Впродовж якогось часу Іоні вдавалося бути фактичним митрополитом «всієї Русі», окрім галицьких єпархій. Латинсько-польське духовенство виступало в тій ситуації проти унії, вбачаючи в її реалізації можливість небажаного для них піднесення й розвитку української церкви, їх влаштовувала або повна її латинізація, або збереження підпорядкованою Москві. Під тиском польських церковних ієрархів Казимир грамотою від 1451 р. підтвердив право Іони на «столи митрополичь кіевскій і всея Руси». Таке рішення викликало невдоволення українських єпископів і київського князя, якого, однак, поряд з іншими магнатами змусили підписати привілей Іоні на управління литовськими єпархіями. Не дали практичних результатів і спроби Ісидора апелювати до папи Миколая V. Хоча римський первосвященик і підтвердив незаконність позбавлення Ісидора влади над українськими і білоруськими єпархіями, проте Іону підтримали прибічники виключної латинізації українсько-білоруської церкви – канцлер Олесницький і віденський єпископ Матей, що призвело зрештою до утвердження Іони в Київській митрополії.

Ситуація змінилася, коли на папський престол зійшов Каліст III (1455 —1458) – прибічник ідей, закладених у постановах Флорентійської унії. У колі своїх найближчих дорадників, між якими був і митрополит Ісидор, папа проводить консультації з приводу проголошення окремої Київської митрополії. Відновлення митрополії у Києві активно підтримали Олельковичі, зокрема, князь Семен – активний прибічник незалежності української церкви. Зрештою, після кількох років конфліктів у 1458 р. папською буллою київським митрополитом був призначений Григорій – учень Ісидора, його колишній протодиякон. Висвячений експатріархом Григорієм Маммі і затверджений римським папою Пієм II, київський митрополит фактично і номінально був уніатським ієрархом. Таким чином, у 1458 р. стався остаточний поділ московської і української православних церков. Остання проіснувала фактично як автокефальна до 1686 р. Юрисдикції Київської митрополії підлягали Київський архієпископат, а також єпископати Брянський, Смоленський, Полоцький, Турівський, Луцький, Володимирський, Перемишльський, Холмський та Галицький.

Утворення незалежної Київської митрополії дало початок новому етапу в культурно-релігійному і суспільно-політичному розвитку східнослов’янських народів. Спроба московських князів використати авторитет митрополитів київських і всієї Русі, що перебували в Москві, для поширення своєї влади над православною церквою Великого князівства Литовського зазнала невдачі. В умовах свого окремого існування російська церква набуває фактичної автокефалії і дедалі глибше інтегрується в державний організм. При цьому вона відіграє важливу роль у формуванні московської великодержавної доктрини, що грунтувалася на засадах візантійського цезаропапізму і деспотизму золотоординських правителів. З проголошенням горезвісної тези – «Москва – третій Рим» – московська церква відмежовується і від західного світу, і від «унійного» Константинополя, набуваючи специфічних рис замкнутості, закостенілості у богословії та релігійної підозрілості. Отже, російська церква перетворюється на чинник, що сприяє самоізоляції Російської держави.

На зовсім інших підвалинах формується в цей час церковне життя в Україні. Православний Київ, який від часів розколу церкви жодного кроку не зробив у бік розриву з Римом, продовжував підтримувати зв’язки з обома центрами христи-янства. На противагу автаркістичній Москві православний Київ демонструє свою відкритість, здатність сприймати здавалося б протилежні духовно-культурні явища, що проникали в Україну з греко-православного світу і католицької Західної Європи. Надзвичайно показовим є прийняття у 1443 р. на настійну вимогу митрополита Ісидора так званого «Диплома Володислава» (польського короля Володислава Ягайловича), що утверджував рівність прав католицької та унійної православної церков на українських землях польської корони (в Галичині і західному Поділлі). Згідно з королівським привілеєм світській владі заборонялося втручатись у церковні справи і судочинство, підтверджувалася недоторканість маєтностей і володінь церкви. Цей документ, який згодом підтверджувався наступними королями і великими князями литовськими, сприяв усвідомленню українським духовенством європейських принципів церковного устрою, що не допускали злиття внутрішньої церковної ієрархії з державною владою.

З відновленням національної митрополії Київ знову стає притягальним центром для всіх українських земель. Діяльність Олельковичів значною мірою сприяла культурно-національному піднесенню. Семен Олелькович відбудував КиєвоПечерську лавру, сприяв діяльності вченого гуртка при Софійському соборі. За Олельковичів у Києві з’явився новий центр державного управління – на Флорівській горі, де за європейською середньовічною традицією було збудовано замок – місце перебування київських князів. Київ тоді саме дістав магдебурзьке право і продовжував розвивати торговельні зв’язки із західними країнами. Певна активізація культурно-національного життя мала виразне західне спрямування. Після Флорентійського собору київські митрополити фактично вийшли з-під юрисдикції константинопольського патріарха і дотримувалися засад унії. Частими стали звертання українського духовенства та знаті до римського папи з огляду на недоброзичливе ставлення до України з боку польського латинства. Так, 14 березня 1476 р. київський митрополит Мисаїл звертається до папи з пам’ятним листом-посланням, в якому підтверджує вірність унії і відкидає польські наклепи на українську церкву. Лист був підписаний також князями Михайлом Олельковичем, Дмитром Більським, В’яземським та ін.

Представники тогочасної української аристократії вбачали майбутнє української духовності, її церковного життя у поєднанні західних і східних культурних традицій. Автори послання не бачать розбіжностей між греками й римлянами у трактуванні Христа, визнають верховенство папи, підлеглість йому Київської митрополії, схвалюють рішення Флорентійського собору. Ця видатна пам’ятка української суспільно-політичної думки виразно декларує належність України до західноєвропейської культурної спільноти. Відповіддю було підтвердження папою Сикстом IV рівноправності східного і латинського обрядів.

При княжому дворі виявляються ренесансні тенденції культурного життя, позначені секуляризаційним духом, пошуком нових джерел духовності, виходом за рамки традиційної візантійської вченості. Свідченням зростання національної свідомості, властивої західноєвропейському світу в цей період, було намагання послабити візантійські впливи і повернутися до власної історичної традиції. З цим були пов’язані дві нові редакції «Києво-Печерського патерика», здійснені у 1460 – 1462 рр. Звернення до величного історичного минулого Києва, ідеалізація героїв-предків стояли у прямому зв’язку з державницькими аспіраціями Олельковичів, їхнім намаганням повернути давній столиці її колишню роль політичного центру.

У близькому оточенні київського князя були вчені, які здійснили низку перекладів з єврейської мови творів філософського та науково-природничого змісту – трактати з метафізики і логіки, книги з медицини, астрономії, астрології. Між ними виділяється своєрідна медична енциклопедія «Арістотелеві Врата», або «Тайная Тайних»; вона була створена на арабському Сході, а після хрестових походів через латинську та єврейську версії стала надбанням західноєвропейської та слов’янської літератури.

Важливе значення для формування наукових уявлень про будову Землі мали переклади так званого «Шестокрила» і «Космографії». В основу останньої лягла праця англійського астронома XIII ст. Йоана де Сакробоско (Джона Галіфакса) «Трактат про сферу», що у XIV-XVI ст. був перекладений з латини англійською, італійською, французькою, німецькою та іспанською мовами. «Шестокрил» був перекладений зі староєврейської особистим астрологом князя Михайла Олельковича Захарієм Скарою. Зазначені твори популяризували арістотелівськоптоломеївське вчення про кулястість Землі на противагу пануючим досі примітивним візантійським уявленням про плоскісність світобудови. Здійснений завдяки меценатству Олельковичів переклад наукової літератури, яка не вкладалася в існуючу церковну традицію, була своєрідною декларацією самоцінності наукового пізнання, свідченням ренесансних тенденцій у культурному розвитку України.

У 1470 р. Захарія Скара прибув до Новгорода у складі почту брата Семена Олельковича – князя Михайла і сприяв утвердженню протореформаційного руху, прибічники якого дістали назву «зжидоватілих». Власне іудаїзму в цій «єресі» не було. «Єретики» з Києва були просто представниками певних українських і білоруських освічених верств, які вже не задовольнялися старою візантійською книжністю і шукали західних, більш відповідних епосі джерел духовності. На думку дослідників, цей рух виявляє спільні риси із чеським гуситизмом, з яким багато хто з українських і білоруських панів вже мали досить активні контакти.

Поряд із єрессю «зжидоватілих» на Україні в цей період поширюються дуалістичні концепції створення світу спільно Богом і Сатанаїлом, авторство яких приписують так званим катарам, або вальденсам. Вони виходили з того, що негативні сторони світового ладу походять від Сатани, а саме – державний устрій, соціальні відносини, офіційна церква з її обрядами і службами. Такі течії на Україні поряд із протореформаційними рухами у західноєвропейському світі були свідченням спільності для Сходу і Заходу кризових явищ, провіщенням нової епохи, що приходила на зміну середньовіччю. Недаремно І. Франко зауважував, що у кінці XV ст. «повіяло на Україні новим європейським духом».

Одночасно з Київським князівством було відновлене Волинське удільне князівство, де сидів Свидригайло з довічним титулом великого князя. До Волинського володіння Свидригайла були прилучені Гомель і Туров. Таким чином, переважна більшіст» українських земель опинилася в руках репрезентантів української феодальної аристократії. Все це викликало занепокоєння польських правлячих кіл, які не залишали намірів включити українські землі до складу корони. У вересні 1451 р. польські сенатори під приводом хвороби Свидригайла висунули перед Казимиром вимогу інкорпорації Волині, загрожуючи в іншому разі оволодіти цим краєм силою зброї. Однак литовські пани вважали Волинь васальним володінням великого князя литовського і вжили рішучих заходів, аби запобігти невигідному для них перебігу подій. Ще за життя Свидригайла на Волинь прибули князі Юрій Пінський та Радивіл Остикович, давній сподвижник Свидригайла воєвода Юрша, які ввели військові гарнізони у волинські замки і паралізували всі спроби поляків оволодіти краєм. 10 лютого 1452 р. помер Свидригайло – старий лідер автономістів і «волинська справа» спричинила чергове загострення на польсько-литовському з’їзді в Парчові (1453). Польська сторона запропонувала взяти в посередники папу римського або когось із європейських монархів, знову загрожуючи відібрати Волинь силою зброї. Проте тривала війна Польщі з Прусським орденом (1454 – 1466) послабила її претензії на Волинь, яка залишалась у складі Великого князівства Литовського, однак удільне князівство було ліквідоване.

Литовське панство, звичайно, не могло погодитись із зростанням політичної могутності «української партії», яка спиралася на майже самостійне державне утворення, що перебувало лише під номінальною владою великого князя. Наприкінці 1470 р. помер Семен Олелькович. Його брат Михайло Олелькович на звістку про це залишив своє намісництво у Новгороді й поспішив до Києва з тим, щоб обійняти київський стіл. Проте його чекало гірке розчарування. Польсь-кий хроніст Длугош зазначає, що «литовські пани дуже хотіли, щоб це князівство (київське – авт.) знову було повернене на звичайну провінцію великого князівства, як і інші руські князівства, і вимогли то від короля, щоб він туди призначив намісником Мартина Гаштольда». Незважаючи на опір киян, що вилився навіть у збройний виступ, Гаштольд здобув Київ і силою зброї примусив визнати свою владу. Як у Києві, так і на Волині на вищі урядові посади призначалися поперемінно представники української знаті і литовські пани. Рідня Семена Олельковича одержала як компенсацію дрібне князівство Слуцьке у Пінському Поліссі.

Повстання української феодальної аристократії.Ліквідація спочатку Волинського, а згодом і Київського удільного князівств свідчила про те, що литовські католицькі можновладці відчували себе достатньо сильними, аби не рахуватися з українсько-білоруськими інтересами і остаточно усунути їх речників – феодальну аристократію – на другий план. Це не могло не викликати протидії українських князів, досить відчутної на зламі XV і XVI ст. Одним з її виявів була змова 1481 р. У ній взяли участь князі Іван Юрійович Ольшанський, Михайло Олелькович і Федір Іванович Більський – син Івана Володимировича, молодшого брата князя Олелька. Як зазначають літописні джерела, вони хотіли «отсесть» від Литви землі на південь від річки Березини, тобто уділи І. Ольшанського і М. Олельковича, і перейти у підданство великого князя московського (типове явище для середньовічних феодальних володарів Європи, які часто міняли своїх сюзеренів). Одночасно змовники виношували й династичні плани, вважаючи, що Олельковичі, як старша за Ягелонів гілка Ольгердовичів, мають більші права на литовський великокняжий престол. Безперечно, що однією з причин змови була ліквідація Київського князівства й утиск інтересів Олельковичів. Характерно, що Михайло Олелькович ще за життя свого брата титулувався київським князем; літописні звістки неодноразово називають Київ його вотчиною.

Проте змову було викрито. Ольшанського і Олельковича було схоплено і страчено 30 серпня 1481 р. Більський встиг втекти до Москви. Змова князів виразно показала, що у внутрішньому і зовнішньому політичному житті князівства Литовського відбулися істотні зміни – сталося фактичне усунення українсько-білоруського елементу від вирішення державних справ і остаточно утверджена литовсько-католицька перевага. Після смерті Казимира (1492) в Литві владу успадкував його син Олександр (1492-1506), тоді як польським королем було обрано Олександрового старшого брата Яна Ольбрахта. Олександр видав привілей, який ще більше посилював роль панів-рад у державному житті і зміцнював політичні позиції католицько-литовських кіл. Вороже ставлення останніх до союзу з Польщею призвело до того, що Литва, послаблена внутрішнім протиборством, опинилася сам на сам із надзвичайно сильними супротивниками.

Наприкінці XV ст. зміцніло Московське князівство. Воно зуміло ліквідувати незалежність Новгорода й Твері і почало тиснути на свого західного сусіда. В цій справі Москва знайшла нового союзника – Кримське ханство, яке всю свою войовничу енергію спрямовувало на українські землі, нещадно їх плюндруючи. Впродовж кількох десятиліть усі фортеці, побудовані Вітовтом на берегах Чорного моря, були знищені, ліквідовано всі здобутки української колонізації Північного Причорномор’я. Узбережжя Чорного моря на довгі роки стало татаро-турецьким.

У цій ситуації один за одним переходять під владу Москви українські удільні князі Чернігово-Сіверщини зі своїми волостями. Серед них – князі Більські, Новосільські, Одоєвські, Воротинські, Мезецькі, Трубецькі, Мосальські та ін. В результаті від дрібних московсько-українських прикордонних сутичок і конфліктів обидві сторони перейшли до відкритих воєнних дій (1492 – 1494 і 1500 —1503), і Москва зуміла захопити майже всю Чернігово-Сіверщину.

Українська князівська опозиція ще раз спробувала виправити внутрішній вектор розвитку Литовської держави на свою користь і змінити ворожу їм систему. В лютому 1508 р. спалахнуло повстання українських феодалів, очолюване князем Михайлом Глинським. Глинський належав до тієї української аристократії, яка активно проймалася західноєвропейською культурою і, з іншого боку, органічно акцептувалася західноєвропейською феодальною елітою. В молоді роки М.Глинський виїхав за кордон для навчання і, залишивши православ’я, перейшов у католицтво. Тривалий час він перебував при дворі німецького імператора Максиміліана, який згодом називав його своїм вихованцем і через свого посла Герберштейна просив за нього, коли М.Глинський сидів у московській в’язниці. Потім князь Михайло служив при дворі курфюрста Саксонського Альбрехта і брав участь у його воєнному поході у Фризію. Побував в Італії та Іспанії, досконало вивчив тогочасне воєнне мистецтво, одержав європейську освіту. Після повернення до Литви М. Глинський – маршалок двірський, найближча і найвпливовіша особа при дворі великого князя Олександра. Його брат Іван дістав звання воєводи київського, третій брат – Василь – воєводи берестейського. З політичною кар’єрою Глинських зростали їхні земельні володіння (крім Глинська – ймовірно, на Переяславщині – Путивль, Туров, низка волостей на Київщині, чимало володінь в інших землях), що перетворило Глинських із початково другорядного боярського роду на могутню силу, впливовішу за будь-який магнатський рід. Проте всі ці здобутки опинилися під загрозою після смерті князя Олександра. Більшість панів-ради, незадоволена піднесенням магната українського походження – хоча й католика, вимагала від Сигізмунда I обмеження його впливу.

Позбавлений новим князем маршалківства та інших впливових посад, Глинський виїхав у свої туровські маєтності і там підняв повстання. Водночас його брати діяли на Київщині. Проте організувати загальний виступ Глинським не вдалося. Він не був підтриманий більшістю православної шляхти й магнатів, що в цілому інтегрувалися в політично-адміністративну систему Литовської держави, зміцнили в ній свої станові позиції і не бажали реставрації удільно-князівського ладу. Так, волинський магнат князь Костянтин Іванович Острозький обіймав надзвичайно важливу посаду – великого гетьмана литовського. Усі найважливіші посади на Волині і Брацлавщині залишилися в руках волинських магнатів, які були не від того, аби витіснити Глинських з Київщини. Саме К.Острозький розгромив повстанців і війська московських воєвод, змусивши Глинського тікати до Москви. Разом з Глинським емігрувало кілька княжих і панських родин: князі Друцькі, Одинцевичі, Жижемські, Козловські, Дрожджі та ін. Цілим гніздом вони були розміщені у Муромському повіті і називалися «Глинського людьми», або просто «литвою». Через якийсь час зазнала репресій ціла низка аристократів, серед яких були воєвода новгородський Ольбрахт Гаштольд, великокняжий конюший Мартин Хребтович – швагер Глинського, його брат Федір – підскарбій великого князівства, маршалок Олександр Ходкевич та ін.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 19 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 21 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.