ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 24 сторінка

В період утвердження абсолютизму формується такий важливий компонент економічного життя як державне господарство – поняття фактично чуже «класичному» феодалізму. Феодальна держава не знала іншого господарства, крім господарства феодального власника; отже, володіння монарха було таким самим особистим його господарством, як і господарство будь-якого феодального сеньйора. Прибутки й витрати монарха за своїм характером також мало чим відрізнялися від сеньйоріальних. Всі загальнодержавні потреби задовольнялися натурою. Головна з них – потреба у війську – задовольнялась у формі феодального ополчення. Фортеці будувалися відробітковою працею; внутрішнє управління також базувалося на численних феодальних правах і зобов’язаннях. Проте з утвердженням і зростанням великих національних держав змінюється і характер війн, які отримують небачений досі розмах – як у плані театрів воєнних дій, так і їхньої тривалості. Феодальне ополчення виявилося зовсім непридатним для нової широкомасштабної війни, оскільки було розраховане на порівняно обмежені у просторі й часі воєнні дії. Вихід був у формуванні найманих армій. Їхня поява у подвійний спосіб підривала політичну силу феодальних верств. З одного боку, втрачалася їхня роль оборонця держави проти зовнішньої небезпеки, а з іншого – на перший план висувалась фінансова проблема, а разом з нею і той клас, в руках якого зосереджувався грошовий капітал, необхідний для її вирішення. Ведення війни в нових масштабах потребувало швидкого оперування такими величезними сумами, які перевищували звичайні прибутки короля – навіть підкріплені державними податками, головними платниками яких були власники грошових капіталів. Саме ця ситуація сприяла зародженню державних позик, в яких наочно виявилася політична сила грошовитих людей, грошей взагалі. Нова грошова аристократія починає заслоняти собою аристократію феодальну.

Політична сила нових грошових магнатів почала виявлятися вже у XIV-XV ст. У Франції своїми величезними коштами вражав Жак Кьор – син кушніра, який виявив надзвичайну енергію і кмітливість у веденні різноманітних торгових і фінансових підприємств. Його комерційний і банківський дом суперничав з іншими фінансовими магнатами – Медічі. З особливою силою і наочністю політичний вплив грошової аристократії виявився на початку XVI ст. під час боротьби за імператорську корону між Карлом Габсбургом і французьким королем Францис-ком I. Закулісний бік цього протистояння двох найвпливовіших монархів Європи полягав переважно у підкупі німецьких князів-електорів (курфюрстів), які отримали від Карла V величезну на той час суму – 850 000 флоринів. Ця сума була позичена імператору здебільшого Фугерами, один з яких – Яків Фугер, мав повну підставу писати Карлові V у 1523 р.: «Відомо і цілком очевидно, що ваша величність не могли б отримати римської корони без моєї допомоги». І навпаки, були моменти, коли відсутність підтримки Фугерів ставила германського імператора в скрутне становище. У 1524 р. він не отримав від них своєчасно грошей, внаслідок чого похід імператорського війська у Південну Францію зазнав невдачі і французам вдалося відвоювати Мілан. Тривалий час Фугери тримали у своїх руках долю війни і миру, а разом з тим певною мірою долю Священної Римської імперії і католицької церкви. Тісно зв’язані з папським престолом, вони виступили прибічниками старої церкви, коли в Німеччині розпочалася релігійна реформація.

З розвитком товарно-грошових відносин, розростанням міст, формуванням національних ринків сільським жителям стало вигідно збувати на ринок продукти сільськогосподарського виробництва. Причому їхня ціна весь час зростала внаслідок величезного припливу золота й срібла і відповідного знецінення грошей. У передових країнах Західної Європи, де на той час вже було закладено підвалини буржуазних відносин, відбувався інтенсивний процес звільнення селянства від кріпосництва і перетворення його на фермерів або вільнонайманих сільськогосподарських робітників (Англія, Нідерланди, частково Франція). В інших країнах втягування поміщицьких господарств у товарно-грошові відносини і орієнтація на ринок вели, навпаки, до ще більшого закріпачення селянства і посилення панщини задля одержання більшого прибутку. Усі зазначені процеси, поряд зі змінами у соціальному і політичному розвитку Західної Європи, розхитували економічні підвалини феодалізму, розширювали сферу буржуазних відносин.

Нова економічна ситуація в Європі вплинула на розвиток ремесла й торгівлі, розбудову старих і виникнення нових міст в українських землях Литовської держави. В XV ст. у воєводствах Київському, Волинському і Брацлавському налічувалося близько 35 міст і містечок. На середину XVI ст. їхня кількість зросла до 150. Найбільшим містом був Київ, в якому мешкало 6 тисяч жителів. Київ, що продовжував відігравати роль найважливішого культурного та економічного центру України, справляв сильне враження на іноземців, які відвідували місто. Так, радник німецького цісаря Сигізмунд Герберштейн (1486–1566) пише: «Київ – старовинна столиця Русі. Пишність і справжня королівська велич цього міста підтверджується самими його руїнами і пам’ятками». Михайло Литвин, який залишив яскраві свідчення про природні багатства Києва, Київщини і Придніпров’я, так писав у 1550 р. про київську торгівлю: «Київ переповнений чужоземним крамом», у Києві «така велика кількість дорогих шовкових одягів, дорогоцінного каміння, соболів та ін. дорогоцінних хутер, що мені самому траплялося бачити шовк, що коштував дешевше, ніж у Вільно лен, а перець дешевше солі». Великими містами (понад 700 будинків) вважалися також Кременець, Брацлав; середніми (від 200 до 700 будинків) – Берестечко, Вінниця, Володимир, Дубно, Збараж, Житомир, Канів, Ковель, Костянтинів, Литовіж, Луцьк, Олика, Острог, Соколь, Степань, Торчин, Турійськ, Черкаси; малими – Белев, Вижва, Заславль, Звенигород, Клевань, Корець, Красилів, Локачі, Любеч, Межиріч, Миляновичі, Несухоїжі, Овруч, Острожець, Оручів, Остер, Полонне, Рівне, Торговиця, Чорнобиль, Чуднів, Шульжинці, Переяслав, Біла Церква. Найбільше міст і містечок зосередилося у Волинському воєводстві (32 міста і 89 містечок), що було порівняно краще захищене від татарських набігів. Англійський мандрівник Ф. Морісон, подорожуючи наприкінці XVI ст. Польщею, писав у щоденнику: «Волинь є найбільш врожайна провінція королівства, найбагатіша красивими містами й замками».

Серед міст Галичини і західного Поділля та інших українських земель, що входили до складу Польщі, були відомі Львів, Холм, Перемишль, Сянок, Смотрич, Кам’янець-Подільський.

За своїм юридичним та адміністративним статусом міста і містечка України поділялись на великокняжі (29), приватні (112) і церковні (7). Адміністративні, господарські і правові відносини міської громади й феодала, який отримував місто в умовне володіння, регулювалися спеціальними державними постановами, що визначали, насамперед, коло повинностей міських жителів на користь «державця» й держави, взаємовідносини між міщанами й шляхтою. На міських жителів покладався великий тягар різного роду повинностей і податків. Вони, зокрема, сплачували «серебщизну», зобов’язувалися ремонтувати міські укріплення, мости, супроводжувати «кінно» й «збройно» старост і воєвод під час військових експедицій тощо.

Наприкінці XV – на початку XVI ст. в українських містах Великого князівства Литовського поширюється магдебурзьке право. Його запровадження супроводжувалося відміною звичаїв, що діяли раніше, а також литовського та давньоруського права, відміною влади і суду над міщанами державців, намісників, воєвод, веденням самоврядування (ради), яке обиралося міщанами. Магдебурзьке право передбачало утворення двох колегій міського самоврядування: «лави» на чолі з війтом, що відала кримінальними справами, і «ради» на чолі з бурмистром, що відала цивільним судом, наглядала за торгівлею, міською поліцією тощо. На відміну від західноєвропейського український варіант магдебурзького права передбачав призначення війта феодалом – власником міста, а не шляхом виборів; причому війт істотно обмежував діяльність ради, призначав райців (членів ради) і навіть бурмистра. З українських міст Литовської держави лише у Києві жителі могли самостійно обирати війта. В XVI ст. магдебурзьке право почали надавати своїм містам і великі феодали, тримаючи, проте, самоврядування у підпорядкуванні своїй владі. Протягом XV – 60-х років XVI ст. магдебурзьке право одержали такі міста: Володимир (кінець XV ст.), Київ (1494), Луцьк (1432, вдруге – 1497), Дубно (1498), Рівне (кінець XV ст.), Левків (1503), Перемишль (кінець XV ст.). Квасів (1513), Доробуж (1514), Белев (1516), Кузьмин (1517), Ковель (1518), Острожець (1528), Кременець (1442, вдруге – 1536), Торчин (1540), Берестечко (1547), Вижва (1548), Костянтинів (1561), Поліщенці (1561), Брацлав (1564), Олика (1564). В західних районах України магдебурзьке право вже у XIV-XV ст. одержали міста Сянок (1339), Львів (II половина XIV ст.), Кам’янець-Подільський (1374), Берестя (1390), Дорогичин (1429), Смотрич (1448) та інші.

В цілому міське самоврядування на Україні мало обмежений характер і не позбавило міста вповні від феодальної залежності. Феодальна залежність міщанства посилювалася національно-релігійними утисками. В багатьох містах українське міщанство було усунуте від міського самоврядування, воно піддавалося дискримінації і під час прийому до цехів, де переважали німців й поляки. Завдяки підтримці великокняжої та королівської адміністрацій чільні позиції в цехах займали німецькі й польські купці та ремісники, які відтісняли українських православних міщан.

Разом з тим, не можна заперечувати того факту, що магдебургія сприяла економічному розвиткові міст в Україні, формуванню в них елементів буржуазного суспільства. Міське право наближало українські міста до міст Західної Європи, де з розвитком міського життя, парламентів, міських судів закладався фундамент громадянського суспільства. Більш інтенсивно це відбувалось у західних регіонах України, де на кінець XV ст., за словами І. Крип’якевича, «Львівська Русь вже була переодягнена в нову культурну одежу... Постав новий тип в житті України – міщанин: матеріальним життям подібний до Заходу, вірою і мовою зв’язаний з руським Сходом».

Слід також мати на увазі, що українська народницька історіографія дещо перебільшувала масштаби дискримінації українського міщанства. Так, у львівській хроніці польського історика Зіморовича (1597–1677) вміщено згадку про русина Івана Черкаса, який у 1418 р. став бурмистром міста. У 1577 р. у Львові було створено новий орган адміністративного управління – колегію з 40 мужів (Quadragintorum), до якої увійшли Лесько Малецький та Хома Бабич, фундатори львівського Ставропігійського братства. І.Крип’якевич засвідчував притягальний момент в організації львівського самоврядування для українського міщанства, незважаючи на всю нерівноправність становища у XVI ст.: «Проте до міста пливе народ із передмість: такі homines novi серед мурів були Кибалка, Гірка й інші, яких ми бачили на передмістях: йдуть і чужі з інших міст – Матвій з Дрогобича, Івасько з Перемишля, Сенько з Добромиля». Наявність представників української громади у складі магістратів менших міст було типовим явищем. Так, у Дрогобичі 1575 р. відповідно до постанови королівської комісії до міської ради входило двоє православних на рівні з двома католиками. У Рогатині на 1614 р. міський магістрат складався з 10 українців, а документи підписувалися українською мовою.

Розвиток міст був тісно, пов’язаний із розвитком торгівлі. З України вивозили, насамперед, худобу, хліб, мед, віск, хутра, деревину, шкіри тощо. Причому хліб вивозився як на захід, так і на південь через чорноморські порти, засновані Вітовтом. З початком становлення капіталістичних відносин у Західній Європі на зламі XV-XVI ст. значно зріс попит на сільськогосподарську продукцію; отже, Україна вивозить її дедалі інтенсивніше. З іншого боку, зростає попит українських феодалів на промислові вироби, предмети розкоші, що привозились із Західної Європи. В результаті Україна стає країною великої транзитної торгівлі, що зосередилася насамперед у Києві, Львові, Кам’янці і Луцьку.

Слід також мати на увазі давні традиційні зв’язки України з європейським світом. Від Києва проходив шлях суходолом через Володимир-Волинський, Краків, Прагу до Баварії, Рейнської землі, Англії, Франції та Іспанії. Через Прип’ять, Буг та Німан лежав шлях до Балтійського моря і Саксонії. Татаро-монгольське панування призвело до зниження торговельного руху цими шляхами, але не припинило його. Вже у XV ст. ці зв’язки значною мірою були відновлені. Швидко зростало значення Гданська, який відігравав роль посередника у торгівлі України з країнами Західної Європи. Важливого значення набуло вивезення деревини та продуктів її переробки, що використовувались для виготовлення зброї, у корабельній справі, а поташ – у виробництві тканин, скла, мила. Ці товари через Гданськ потрапляли до Фландрії, Англії, Франції.

Блокада турками Чорного моря надала нового імпульсу європейській континентальній торгівлі зі Сходом, у якій Україна посідала важливе місце. Вже в середині XV ст. через Німеччину, Угорщину, Польщу було прокладено торговельний шлях з Північної Італії на Схід, який мав компенсувати втрати від занепаду чорноморсько-кримського напрямку. Новими центрами італійської торгівлі стали Краків і Львів, де зосередилася діяльність численних представників купецьких родин Генуї, Флоренції, Венеції, багатьох торговельних і банківських підприємств. Чимало просякнутих духом Відродження освічених, енергійних людей налагоджувало тісні стосунки з місцевою елітою, активно інтегрувалось у місцеве життя і переносило на новий грунт тенденції розвитку світської науки і культури, європейської заповзятливості. Прикладом може бути Пилип Калімаха (1437–1496), який почав свою діяльність як представник підприємницької родини Тедальді, а з часом став радником польських королів Казимира Ягелончика і Яна Ольбрахта, вихователем королівських дітей, активним провідником династичних інтересів Ягелонів. Як історик, політик і письменник він поєднував у своїй творчості матеріалістичні філософські погляди з антифеодальними суспільними настановами. Не випадково він став автором однієї з перших світських біографій у Польщі – життєпису іншого визначного гуманіста, львівського католицького архієпископа Григорія з Сянока, відомого як прибічника відокремлення науки, філософії й етики від теології, критика магнатерії, захисника інтересів міщанства.

Інтенсивна господарсько-торговельна і культурницька діяльність іноземців простежується не лише у Кракові і Львові, але й у Перемишлі, Дрогобичі, Жидачеві, Городку, Коломиї. На Захід «татарським шляхом» через Львів, Коломию», Луцьк, Кам’янець, Київ потягнулися каравани східних товарів.

Приплив іноземного капіталу, торговельна кон’юнктура викликають значне торговельне й економічне пожвавлення. Іноземці беруть у свої руки різні промисли, зокрема, відроджують занепалий видобуток галицької солі. Її здешевлення стимулює рибні промисли, експорт риби й інших продуктів. Незважаючи на дискримінацію, українські купці дедалі більше набувають економічної міці, підносяться на вищі соціальні щаблі.

Винятковою стає роль Львова в економічному житті України. Львівська міщанська громада прагне торговельної монополії, намагається здобути виключне становище шляхом одержання права на так званий «склад», тобто заборону транзиту із Заходу на Схід і навпаки будь-яким іншим купцям окрім львівських. Зрештою Львів зумів зосередити у своїх руках контроль над усією торгівлею українських земель на Схід і Південь, що дало змогу місцевому міщанству нагромадити значні матеріальні ресурси і грошові капітали та притягти найбільш енергійних і заможних людей з інших галицьких міст.

Молода щойно сформована українська міська буржуазія вже не бажає миритись зі своїм другорядним становищем. Свідома своєї зрослої економічної сили вона домагається від королів і вищих польських урядовців реалізації низки культурно-національних завдань. Серед здобутків українського руху першої половини XVI ст., мабуть, найважливішим було відновлення зусиллями львівських міщан львівського православного єпископату, який очолив місцевий братчик міщанського походження Макар Рафаїлович (1538–1539). Це було тріумфом нової соціальної верстви, яка з часом дедалі .активніше бере участь у національно-культурному відродженні України.

Фільваркова система.Початок нового часу в усій Європі характеризувався надзвичайним збільшенням попиту на сільськогосподарську продукцію. Розвиток товарно-грошового господарства, зростання міст і заможності міщанства, демографічні зміни збільшували потребу насамперед у харчових продуктах. Ціни і платежі зростали у всіх галузях виробництва, але найбільше – на зернову продукцію, тоді як вироби споживчо-ремісничі (сукна, полотно, взуття, одяг) дорожчали найповільніше. Ринкові умови, що складалися у всіх регіонах Європи, робили рільничу продукцію пріоритетною, заохочували до її виробництва, обіцяючи найбільші прибутки.

Розвиток товарно-грошових відносин рішуче вплинув на перебудову феодального господарства. У Великому князівстві Литовському шляхта або боярство традиційно одержували додатковий продукт переважно у вигляді натуральної, а з часом – і грошової ренти. Обробіток панської оранки не мав великого господарського значення. Переконавшись, що дрібноселянське господарство не дасть швидкого збільшення ренти, шляхта прагне створити власну оранку за рахунок скорочення селянської. На місце старих феодальних дворів, які не порушували господарської діяльності селянської общини, приходить фільваркова система, що базується на широкому застосуванні панщини. Панський фільварок, на відміну від колишнього двору, був більш складним господарством, розрахованим на збільшення товарної продукції шляхом експлуатації праці залежних селян, їх повного закріпачення. Разом з тим, панщинна праця селянина не покривала всієї потреби фільварку в робочій силі, внаслідок чого власники фільварків були змушені вдаватися до використання найманої робочої сили.

Фільваркова система зумовила ряд заходів, спрямованих на посилення феодальної залежності селянства і, зрештою, на його повне закріпачення. Причому вона поширилась не лише на землі Польсько-Литовської держави, а й на сусідні території, охопивши тою чи іншою мірою всю Центральну і Східну Європу. Ці процеси, однак, не поширилися на Західну Європу, де й надалі поглиблювався розвиток елементів капіталізму, в результаті чого зростав вплив міщанства. Отже, шляхи соціально-економічного розвитку Західної і Центрально-Східної Європи розійшлися, що призвело до певного дуалізму європейського господарства. Проте це не означало розриву чи послаблення взаємозв’язків. Навпаки, можна говорити про взаємозалежність і взаємообумовленість обох шляхів розвитку. На першому етапі здавалося, що землеробські країни, які віддали перевагу сільськогосподарському виробництву, отримали з цього найбільше переваг. Проте з часом виявилось, що країни Західної Європи забезпечили собі швидший економічний розвиток, і, разом з ним, господарську перевагу перед Центральною і Східною Європою.

Втягування панських маєтків у сферу товарно-грошових відносин змінило весь побут шляхти, яка раніше байдуже ставилась до ведення власного господарства. Як зазначає сучасник, в цей період «шляхта зайнята не чимсь іншим, як тільки обробітком землі й розплодженням худоби. Це вона не вважає за ганьбу... Навіть шляхтянки торгують предметами, які стосуються їхнього домашнього господарства».

Особливого розмаху фільваркова система набула із запровадженням у 1557 р. Сигізмундом-Августом II так званої «волочної реформи». Згідно з цією реформою в низці регіонів Литовського князівства було переміряно і розділено на волоки (ділянки) всю землю, якою користувалися селяни. Кожне селянське господарство діставало у своє користування певну ділянку й виконувало всі повинності й панщину відповідно до її розмірів. Бідняцькі господарства одержували невеликі ділянки землі – близько 1/11 волоки завбільшки, так звані загороди. Забезпечені тягловою худобою заможні селяни діставали повний наділ, який приблизно дорівнював 1 волоці (20 га).

Земля, що залишалася після наділення селян, відходила під фільварок. Співвідношення фільваркової і селянської землі становило 1:7. Причому, володарі фільварків весь час прагнули змінити його на свою користь. Волочна реформа заміняла дворище індивідуальним селянським господарством – «димом», руйнувала старі общинні форми і сприяла розвиткові великого землеробського господарства, його зв’язкам з ринком. Разом з тим, вона супроводжувалась захопленням селянських земель, посилювала феодальне гноблення селянства, вела до його цілковитого закріпачення. Шляхта тримала наділи на правах повної власності, тоді як селянин мав лише право землекористування. Волочна реформа на Україні була проведена в межах Берестейщини, Пінщини, Кобринського повіту і Кременецького староства на Волині. На решті території (Східна Волинь, Київщина, Брацлавщина) вона не проводилась.

Зміни у сільськогосподарській сфері були пов’язані не лише з економічною кон’юнктурою. Істотне значення мало також зміцнення політичної переваги шляхти у становій структурі суспільства, яке полегшувало їй одержання грунтів під фільварки і дешевої робочої сили. Протягом XIV і особливо XV ст. накреслилася виразна тенденція до значного зростання прибутків тих верств, що вели безпосереднє виробництво – насамперед міщанства і заможного селянства. Це загрожувало відносним зубожінням шляхті-дворянству, яка скрізь у Європі почала вдаватися не лише до захисту своїх позицій політичних, але й суспільних і економічних. На території Польщі, а згодом Великого князівства Литовського проявом такої господарської активності була розбудова панського фільварку.

Зростання шляхетських привілеїв у Польщі, а з часом й у Великому князівстві Литовському істотно полегшувало використання дешевої панщинної праці селянина, передусім у рільництві, а також в інших галузях сільського господарства. На противагу країнам Західної Європи, де політичний вплив міщанства обмежував посилення експлуатації дворянством своїх підданих, в Польщі розклад суспільно-політичних сил не створив у XV-XVI ст. такої протидії. В цих умовах польська шляхта здобула собі необмежені можливості визиску селянства і використання на свою користь ринкової кон’юнктури на зерно. Зрівнятись у правах з польською шляхтою, отримати такі самі можливості у зміцненні свого економічного і політичного становища прагнула шляхта українська і білоруська, що бачила у шляхті польській своєрідний еталон, на який вина орієнтувалася у складному переплетінні класових і національних взаємин у Великому князівстві Литовському.

§ 3. СОЦІАЛЬНІ ПРОТЕСТИ В ЄВРОПІ І УКРАЇНІ

Гуситський рух. Селянська війна в Німеччині.Розвиток товарно-грошових відносин, які дедалі глибше проникали в усі сфери феодального господарства, вів до істотних змін у соціально-економічному становищі різних класів та соціальних груп. Прагнення феодальної верхівки збільшити свої прибутки призвело до посилення експлуатації низів суспільства, насамперед селянства; зосередження великих земельних володінь в руках магнатів вело до втрати середнім дворянством свого колишнього становища, а дрібним – нерідко й землі і правових позицій. Розширення панської оранки, як вже зазначалося, супроводжувалось у деяких країнах Європи посиленням кріпосної залежності селянства, його зубожінням, зростанням панщини, позбавленням селян особистої свободи. В селянському середовищі визрівало гостре невдоволення, яке загрожувало вилитись у масштабні форми стихійного протесту.

Першим його виявом у Центральній Європі став масовий виступ селян і міського плебсу у Чехії, пов’язаний із загальнонаціональним гуситським рухом. Проте чеський релігійно-національний рух не відразу набрав гострорадикального соціального звучання. Він мав у своєму середовищі чимало поміркованих діячів, які, не бажаючи соціальних потрясінь, ставили, однак, завдання протидії римській курії і германізації чеського населення. Чеські магнати виношували чисто олігархічні плани обмеження влади монарха і конституційного закріплення власних позицій у керівництві державою; чеська шляхта домагалася розширення земського самоврядування і поділу влади з магнатерією. Спільними для всіх гуситських течій були наміри позбавити духовенство маєтностей, обмежити світські претензії церкви.

Ці настрої знаходили підтримку відповідного соціуму Польщі, Литви, а також України і Білорусії. Ян Гус мав прибічників у різних верствах польсько-литовського суспільства і навіть при королівському дворі. Зберігся його лист до Ягайла, в якому він роз’яснював свою позицію щодо індульгенцій і намагався заручитися підтримкою польського короля. Під час суду у Констанці польська депутація як могла підтримувала Гуса, намагаючись полегшити його долю.

Арешт і спалення вождя чеського реформаційного руху стали новим етапом радикалізації суспільних настроїв. У відповідь по всій Чехії у всіх верствах – за винятком вищого чеського панства – прокотилася хвиля обурення. Селянсько-плебейське крило гуситського руху обрало своїм місцем зборів гору Табір у Південній Чехії. Таку ж назву отримало й місто, засноване повсталим народом у 1420 р., яке стало центром опору. Помірковане крило гуситів утворювали середні й дрібні чеські феодали, а також магістри Празького університету, бюргери та інші середні прошарки. Одним з їхніх лозунгів був: «Чаша для мирян!», що означало вимогу причастя мирян не лише хлібом, але й вином з чаші; звідси й назва цієї течії – «чашники».

У 1419 р. після смерті короля Вацлава гусити проголосили його спадкоємця імператора Сигізмунда позбавленим чеського престолу. В результаті розпочалася війна імператора з Чехією, що набула характеру релігійної боротьби католицизму з гуситським реформаційним рухом і боротьби німців зі слов’янами. З-поміж гуситів вийшли талановиті воєначальники – Ян Жижка і Микулаш з Гусинця, які зуміли об’єднати різні течії руху. 14 липня і 1 листопада 1420 р. був розгромлений хрестовий похід, проголошений папою Мартином V і Сигізмундом I. Ця перемога сприяла ще більшому піднесенню повстання і формуванню власної політичної програми таборитів, очолюваних Яном Жижкою. Проте невдовзі в середовищі таборитів виникло ліве радикальне крило хіліастів (від грецької – «тисяча»), або пікартів, які вимагали ліквідації будь-якої власності, твердячи, що настав час «тисячолітнього царства Божого». Розкол між поміркованими таборитами і пікартами, розправи з останніми мали наслідком посилення позицій чеської шляхти і бюргерства. На гуситському сеймі 1421 р. у Чаславі був обраний тимчасовий уряд з 20 директорів, між якими було лише 2 таборити. Під проводом Яна Жижки, а після його смерті (1424) – Прокопа Великого і Прокопа Малого чехи розгромили п’ять хрестових походів і здійснили успішні походи в Угорщину, Австрію, Саксонію, Сілезію, Баварію, Бранденбург. Вплив таборитів у самій Чехії і Європі в цілому значно зріс, що викликало неабияку тривогу європейських феодалів.

Національна боротьба проти німецького панування не привела до послаблення релігійних і соціальних суперечностей у чеському таборі, чим скористалася католицько-феодальна реакція. Чашників заспокоїло прийняття уповноваженими Базельського конгресу чотирьох пунктів їхніх вимог, які встановлювали свободу церковних проповідей, причастя «під обома видами», позбавлення духовенства світської влади і земельної власності, скасування юрисдикції церкви в карних справах. Усобиці, що були викликані незадоволенням таборитів, завершилися розгромом останніх у битві під Липанами (1434). Таборити, які мріяли про повне зруйнування феодального ладу і ліквідацію будь-яких аристократичних привілеїв, зазнали поразки. Для католицького духовенства, імператора і всього феодального світу гуситство було не просто єрессю; воно було проповіддю справжньої політичної і соціальної революції, що загрожувало існуючій соціальній системі.

Чеський релігійний і національно-культурний рух вийшов далеко за власні національні межі, отримавши широкий резонанс як на заході, так і на сході Європи. Раніше вже йшлося про участь Сигізмунда Корибутовича і русько-галицької дружини в гуситських війнах. До сказаного слід додати, що партнером Сигізмунда виступав інший український князь – Федько Федорович Острозький, відомий в чеських джерелах як «Bedzich z Ostroha, knize Ruskэ». Вперше в гуситському русі він фігурує як учасник бою біля міста Усті над Лабою у 1426 р. Восени того ж року він брав участь у здобутті міста Бржецлава у Моравії і отримав його у своє управління. З 1428 р. князь Фрідріх (Федько) разом із Сигізмундом Корибутовичем бере участь у воєнних діях в Сілезії. Острозький був серед тих, хто підтримав кандидатуру на чеський престол Казимира – брата польського короля Володислава Ягайловича.

Протекторкою гуситів вважалася четверта дружина Ягайла – Софія, яка походила з українського княжого роду Гольшанських. З її впливом на чоловіка пов’язаний новий прояв прихильності до чеського руху польського королівського двору. Однак непримиренна позиція у ставленні до гуситів Збігнева Олесницького – єпископа краківського і канцлера – стримувала Ягайла від більш рішучого втручання у чеські справи. Ось чому гусити прагнули зближення з українсько-білоруською партією у Литовській державі та її лідером Свидригайлом. Польсько-литовське протистояння піcля смерті Вітовта призвело до того, що гусити стали предметом запобігань обох партій, внаслідок чого чеські дружини билися в лавах армії Ягайла проти своїх же земляків, що підтримували Свидригайла.

Контакти гуситів з українськими аристократичними верствами викликали небезпідставну тривогу католицького світу щодо можливості тісного об’єднання «схизми чеської» зі «схизмою руською». Збігнев Олесницький у листі папському представникові на Базельському соборі зазначав, що «треба боятися біди не тільки з одного боку – від єретиків Чехії, але ще від єретиків і схизматиків руських, що тримаються віри греків». Особливо лякало католицького ієрарха встановлення тісних зв’язків Сигізмунда Корибутовича зі Свидригайлом, який «ще за життя переможного великого князя Вітовта майже всіх схизматицьких князів і шляхту потиху перетягнув на свій бік великими ласками і тісно зв’язав із собою...» Недаремно Сигізмунд Корибутович, який брав участь у битві під Вількомиром на боці Свидригайла і потрапив у полон, був жорстоко замучений своїми супротивниками з католицько-польського табору.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 23 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 25 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.