ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 25 сторінка

З іншого боку, чимало представників гуситського руху і громад «чеських братів» підтримувало тісні зв’язки з Україною. Поширенню ідей Гуса у Великому князівстві Литовському сприяв, зокрема, його соратник Ієронім Празький, який, перебуваючи при дворі Вітовта (1412–1413), справив особливо сильне враження на православну знать. Він неодноразово демонстрував свою прихильність і повагу до православ’я в присутності католицьких ієрархів, прилюдно віддаючи йому перевагу перед римською церквою.

Після драматичних подій, пов’язаних зі спаленням Гуса, учасники чеського гуситського руху прагнуть відшукати між різноманітними напрямками християнського віросповідання істинну апостольську традицію, не зіпсовану, на їхню думку, папством. Значний інтерес в цьому зв’язку для них становило церковне життя в Україні. У релігійному трактаті одного з «чеських братів» – Григорія, написаному близько 1470 р., зазначалося, що саме в Україні, Сербії та Вірменії він бачив сприятливе середовище для розвитку дійсних християнських чеснот і релігійних традицій. Думки, спрямовані на пошуки релігійно-культурних контактів, простежуються і в інших документах. Відомі досить часті подорожі «чеських братів» до України наприкінці XV ст. Активні зв’язки підтримувалися ними з Галичиною. Відомий факт висвячення чехів у священики українським єпископом у Львові. В період вільного розвитку «jednoty bratrskй» в Чехії і Моравії спілкування з галицькими релігійними громадами, їхніми ієрархами і рядовими членами набули постійного характеру.

Події, що відбулися в Чехії у 1420–1430 рр., стали парадигмою багатьох соціально-політичних і національних явищ у країнах Центральної і Східної Європи, в тому числі і в Україні. Слід зауважити, що піднесення в цих регіонах на тлі слабкої монархічної влади економічної і політичної могутності великих феодалів вело до зростання невдоволення дрібних феодальних елементів, які боялися втратити свої права і потрапити у повну залежність від великих сеньйорів. До цього слід додати, що значна частина дрібної і середньої шляхти – рицарства виявилась нездатною пристосуватися до господарювання в умовах становлення товарно-грошових відносин, а тому розорювалась і дедалі більше нижчала своїм соціальним рівнем. Усе це створювало об’єктивні передумови до розширення класового грунту розмаїтих форм соціальних протестів та рухів у Центральній і Східній Європі нового часу. У боротьбу проти великих феодалів вступає не лише селянство і міська біднота, але й дрібна і навіть середня шляхта. Проте, форми взаємодії цих об’єктивних союзників були у різних країнах різними. У Чехії чимало представників шляхти влилося до лав таборитів, що надало можливість гуситському руху в цілому отримати ряд важливих перемог.

Інша ситуація склалася в Німеччині. Хоча Ульріх фон Гуттен у низці своїх памфлетів пропагував ідею союзу рицарів з селянами і бюргерами, проте організу-вати спільний виступ невдоволених станів проти всевладдя князів не вдалося. Ненависть німецького імперського рицарства до великих світських і духовних феодалів усе ж таки не привела до подолання його станової упередженості що-до селянства, що й завадило можливому спільному виступу. У 1522 р. імперським рицарем Францем фон Зіккінгеном було скликано рицарський з’їзд у Ландау, де було утворено союз з метою боротьби проти порушення прав рицарів князями Німеччини. Спроба Зіккінгена захопити Трірське архієпископство зазнала невдачі і викликала рішучу спільну протидію більшості князів. У травні 1523 р. рицарі були розгромлені. Зіккінген, оточений у своєму замку Ландштулі, тяжкопораненим здався переможцям і помер в їх присутності.

Після придушення рицарського руху в Німеччині розпочалася Велика Селянська війна (1524-1525). На початку селянство виступило з досить поміркованою програмою, викладеною у так званих «Дванадцяти статтях». Вони містили низку чисто реформаторських побажань в дусі Євангелія, що стосувалися обмеження всевладдя сеньйорів, повернення відторгнутих общинних земель, встановлення помірних панщини й оброку, ліквідації права поміщика привласнювати спадок померлого селянина тощо. Проте відмова князів і сеньйорів-землевласників прийняти ці побажання призвела до радикалізації руху. Селяни почали збиратись у великі загони, громити шляхетські маєтки й загрожувати містам. Часом до них приєднувались ландскнехти, або окремі дрібні рицарі, які, однак, переслідували свої власні цілі. Серед повсталого селянства не було єдності. Поряд з поміркованими вимогами на зразок «Дванадцяти статей» між ними поширювалися анабаптистські ідеї повного знищення існуючого соціального ладу і заміни його новим ідеальним суспільством.

Анабаптизм був не лише релігійним вченням, але й цілісним соціальним світовідчуттям; він поєднував у собі містичне сектантство з проповіддю революційного перевороту. Одним з його представників був Томас Мюнцер. У своїх виступах за всі страждання народу він обіцяв прихід царства Божого на землі, земний рай тотального братерства й рівності під керівництвом богонатхненних пророків. Коли почалися селянські виступи, його проповіді набули похмурого й жорсткого характеру. Він став називати себе новим Мойсеєм й закликати до очищення землі вогнем і мечем. Для нього всі представники влади – це нечестивці, що ображають Бога. «Поки злодії живі, ви не звільнитесь від людського страху; вам не можна говорити про Бога, доки вони керують вами. Отже за діло, доки ще не вийшов час!.. Не ваша йде війна, а Господня!» – закликав він повсталих.

Рух селян спочатку видавався дуже грізним. Проте він дуже швидко зазнав поразки. Селянство не отримало необхідної підтримки від інших станів. Заможні городя-ни об’єдналися з князями і прелатами для придушення виступу. Погано озброєні, ненавчені воєнній справі селянські загони (оскільки серед них майже не було професійних військових – рицарів) повсюди зазнавали поразок від найманих ландскнехтів. Після придушення повстання становище селян не покращилося; лише в деяких місцях полегшили десятину і оброки. На засіданні рейхстагу обмежилися балаканиною про відміну кріпосницьких звичаїв. Сеньйорам і рицарям повернули права на панщину і мита. Але повернувшись у свої маєтки з допомогою князівських військ, вони були змушені підкоритися князям, які в результаті придушення селянської війни отримали найкращі позиції. Поразка селян була крахом надій на поліпшення свого існування для багатьох інших станів: ремісників, дрібних чиновників, священиків, вчителів, частково дрібних рицарів.

Розрізнені виступи станів не могли перерости у довготривалий визвольний рух проти великих феодалів, що на кілька століть зуміли забезпечити собі панівне становище у Священній Римській імперії германської нації і надовго паралізувати політичну свідомість інших верств суспільства.

Інша ситуація склалася в Україні, де поява козацтва стала фактором консолідації усіх станів, зацікавлених у ліквідації панування магнатерії, а зрештою – і польсько-шляхетського панування в цілому. Саме козацтву, яке сформувалось як стан, що поєднав у собі прикмети, здавалось би, антагоністичних верств – селянства й дрібного служилого боярства – шляхти, судилося трансформувати стихійні селянські бунти у довготривалі селянсько-козацькі війни проти феодально-кріпосницької системи. Цей могутній рух дуже швидко набув характеру національно-визвольної боротьби і привів до ліквідації влади польської адміністрації в Україні та утворення незалежної української держави.

Виникнення козацтва, його роль у зародженні буржуазних відносин в Україні.Посилення феодального гноблення, дальше закріпачення селян у поєднанні з іншими формами національних і релігійних утисків (насамперед на землях, захоплених Польщею), викликали опір українського народу. Кінець XV – початок XVI ст. на Україні, як і в інших країнах Європи, характеризувалися сильним антифеодальним рухом. Ще наприкінці XV ст. по Галичині, Буковині й Західному Поділлю прокотилося могутнє повстання селян під проводом Мухи, яке ніби продовжувало традиції чеських таборитів, очолюваних Яном Жижкою, і передувало селянській війні в Німеччині, що спалахнула у 1525 р.

Головний зміст боротьби селянства полягав у намаганні позбутися різних форм гноблення з боку феодалів-землевласників або феодальної держави. Нерідко доведений до відчаю селянин кидав власне господарство, домівку і йшов світ за очі шукати кращої долі. У країнах Західної і Центральної Європи, затиснутих кордонами сусідніх держав, втікачеві залишався єдиний шлях для отримання індивідуальної свободи – до міста, де через якийсь час він ставав особисто вільним. Саме тому на Заході місто ставало головним осередком, де формувалися антифеодальні сили, що виступали чинником руйнування старої системи і формування більш прогресивних буржуазних відносин.

Саме з посиленим розвитком міст та вибухом «комунальних революцій » пов’язані початки громадянського суспільства в Європі. Носіями його стають міста, «повітря яких робить людину вільною». Згідно з магдебурзьким правом мешканці міст жили на засадах самоврядування, були незалежними не лише економічно, а значною мірою й політично. Саме на городян та їхні кошти спиралися монархи Європи у боротьбі проти феодальної верхівки за створення загальнонаціональних ринків. Разом з тим, міста стали головною силою, що стримувала .надмірну централізацію влади в абсолютних монархіях Європи. З бюргерського середовища тогочасних європейських міст сформувалася буржуазія, яка започаткувала нову капіталістичну епоху в європейській і світовій цивілізації.

На Україні з її своєрідним геополітичним становищем і відносно слаборозвинутим життям міст, які не мали такого ступеня свободи, як на Заході, закріпачене селянство знаходило порятунок в інших місцях. Ними стали незаймані степові простори, де не було феодалів, княжої чи королівської адміністрації і де можна було господарювати не оглядаючись на пана. І хоча умови життя на нових землях були надзвичайно тяжкими, потік утікачів у малозалюднені та зовсім не освоєні землі України з кожним роком зростав.

Втечі на окраїни Поділля й Київщини стали поширеною формою селянсько-плебейського протесту проти феодальних порядків. Утверджуючись на нових місцях за допомогою плуга й шаблі, ці втікачі вважали себе вільними, ні від кого не залежними і почали називати себе козаками, що означало тюркською мовою «вільні люди». Польський хроніст XVII ст. С. Грондський надзвичайно влучно розкрив соціальну підставу виникнення козацтва: «Ті з руського (українського) народу, – писав він, – котрі ... не хотіли тягнути ярмо і терпіти владу місцевих панів, уходили в далекі краї, на той час ще не заселені, і привласнювали собі право на свободу.., засновували нові колонії і, щоб відрізнятися від підданих, що належали руським (українським) панам, стали називати себе козаками». Першою документальною звісткою про козаків є згадка польського хроніста Мартина Бельського, який, описуючи похід Яна Ольбрахта у Східне Поділля (1489), засвідчив, що польське військо могло успішно просуватись у південних степах лише завдяки місцевим козакам, які добре знали місцевість.

Поява козаків у родючих південних степах супроводжувалась їх інтенсивною господарською діяльністю, що сприяла розвиткові землеробства і скотарства, утворенню козацьких слобід і хуторів. Чимало їх виникло вже наприкінці XV —у першій половині XVI ст. у верхів’ях Південного Бугу, а також на Лівобережжі – вздовж річок Трубежа, Сули, Псла та інших. Вчорашні «дикі поля» ставали складовою частиною господарського організму України. В результаті козацької колонізації були освоєні величезні південні простори, що стало одним з важливих факторів могутності Польської держави. І це прекрасно усвідомлювали сучасники. Автор широковідомого в Європі твору – «Опису України» (1650) – Гільйом Левассер-де-Боплан (французький військовий інженер на польській службі) писав: «Місцеве населення... так далеко відсунуло її (держави) межі і доклало стільки зусиль до обробітку пустинних земель.., що в сучасну пору їх незвичайна плодючість становить головне джерело прибутку... держави».

Подібні висловлювання дають підстави для порівнянь ролі України в економіч-ному житті Речі Посполитої з роллю Нідерландів у складі імперії Карла V, з яких той діставав у 8-9 разів більше прибутків, ніж з Америки. За свідченням одного з венеціанських дипломатів, саме в об’єднаних нідерландських провінціях були «справжні скарби і рудники, там справжня Індія, яка давала імператору можливість вести війни, яка зберегла йому державу, добробут і вплив». Цю оцінку повною мірою можна застосувати до Польщі й України. Родючість української землі, нестримний колонізаційний хист її народу, його рідкісна працьовитість виявилися справжнім «ельдорадо» для польської держави.

Козацькі слободи й хутори були набагато вищими своїм добробутом проти вбогих покріпачених сіл. І, безперечно, головною причиною цього стала зацікавленість вільної людини, якою був козак, у розвитку свого власного господарства, відсутність феодального примусу. Останнього не знало козацьке господарство, яке від початків свого існування базувалося на використанні найманої праці. Про це свідчать різноманітні документи епохи. Вже у статуті Сигізмунда I від 14 серпня 1544 р. йдеться про козаків та їхніх наймитів, з яких черкаський ста-роста брав незаконні мита.

Як дрібний власник і продуцент козак був найбільше зацікавлений у ліквідації великого феодального землеволодіння та феодально-кріпосницької системи взагалі, що постійно загрожували йому як незалежному виробникові. Отже, якщо на Заході розхитування феодальної системи і утвердження буржуазних відносин були пов’язані, насамперед, з розвитком міського життя і формуванням відповідних соціальних груп, то на Україні такою соціальною верствою стало козацтво.

Козаки зуміли створити оригінальну соціальну організацію, яка усім своїм єством була спрямована проти феодальних порядків. Усі без винятку члени козацької самоврядної громади, яка була одночасно військовою організацією, мали рівні права на користування землею, участь у козацькій раді, виборах старшини тощо. Козаки переконливо демонстрували українському селянству можливість організації соціального та економічного життя без феодала і тим здійснювали сильний вплив на покріпачене селянство. Це зробило козацтво детонатором глибоких соціальних рухів проти феодальної системи, що струшували весь державний організм Польщі.

Поява козацтва викликала страх і ненависть магнатів та шляхти, які прагнули ліквідувати його як стан вільних людей і заволодіти сколонізованими козацькими землями. Під тиском шляхти козацькі громади змушені були відступати дедалі глибше на південь. Вже на середину XVI ст. кількість козаків значно збільшилася в межах Канівського і Черкаського староста. Цей регіон став своєрідним козацьким краєм – головним місцем зосередження козацтва.

Проте кресовим магнатам, що являли собою адміністрацію порубіжних староств, вдалося поставити в залежність частину козаків, яких вони примушували нести сторожову службу у прикордонних замках, поповнювати загони панських «служебників» тощо. Ті ж козаки, які не хотіли миритися з таким становищем, відступали на «низ», за дніпровські пороги, де розпочалися нові колонізаційні процеси. За порогами козаки заснували так звані «уходи» – рибні та мисливські промисли, пасіки, місця солевидобутку. Промисли були тоді головним господарським заняттям козаків. Але вже на початку XVI ст. за порогами з’являються козацькі зимівники (хутори) – переважно скотарські господарства.

Небезпека, яка загрожувала господарській діяльності на нових місцях, змушувала козаків розпочати будівництво невеликих укріплень, що називалися січами. Початкове розрізнені невеликі січі існували в багатьох місцях, в тому числі на добре відомій Хортиці. Одну з перших згадок про них вміщено у «Хроніці» польського письменника XVI ст. Мартина Бельського. «Ці люди, – писав він про козаків, – постійно зайняті ловлею риби на низу, там таки сушать її на сонці без солі». На зиму, як зазначає хроніст, козаки розходилися «по найближчим містам, як, наприклад, Київ, Черкаси та ін., залишивши на острові, на безпечному місці, на Дніпрі, човни і кілька сот чоловік на коші (na korzeniu), як вони кажуть, при стрільбі, так як мають в себе і гармати, захоплені в турецьких фортецях і відбиті у татар». Виникнення коша в результаті об’єднання окремих груп козаків і слід вважати утворенням Запорізької Січі – нової організації козацтва, яке перебувало за Дніпровими порогами. На думку відомого дослідника козацтва В.О.Голобуцького, Запорізьку Січ було засновано на острові Томаківка, що лежить на південь від Хортиці. На Томаківці, як зазначає М. Бельський, «найчастіше живуть козаки» і вона «служить їм, по суті, найсильнішою фортецею на Дніпрі». Від заснування Запорізької Січі до ліквідації її російським царизмом у 1775 р. вона була могутнім опертям українського народу в боротьбі проти кріпацтва, національного гноблення та іноземних загарбників. Як зазначав К. Маркс, з утворенням Запорізької Січі «дух козацтва розлився по всій Україні».

Виникнення Запорізької Січі було надзвичайно великою подією у боротьбі українського народу за свою державність. Саме тут, на Січі, зародилися перші клітини того державного організму, який згодом виріс у державу Богдана Хмельницького. Причому ця державність докорінно відрізнялася від більшості тогочасних феодальних держав. Тут не було ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва, ні поділу на стани. Замість феодального примусу на Запоріжжі утвердився принцип використання найманої праці, що сприяло розвиткові більш прогресивних буржуаз-них відносин. І хоча Запорізька Січ мала досить складну соціальну структуру з наявністю багатіїв і бідноти, їй був притаманний яскраво виражений демократизм.

Переймаючи функції носія української державності від колишньої феодальної еліти, козацтво формувало її на принципово відмінних від більшості державно-політичних систем тогочасного світу засадах. Тоді як у більшості європейських країн утвердився абсолютизм, або олігархічно-аристократичне правління, козацтво послідовно формувало демократичні інститути, які з часом як клітини національної державності утвердились на території всієї Наддніпрянської України. Запорізька Січ стала однією з нечисленних держав-республік, що були ніби острівці серед моря європейських держав з феодально-монархічним устроєм. Не випадково К. Маркс, слідом за М. Костомаровим, назвав Запорізьку Січ «християнською козацькою республікою». Ця новостворена козацька республіка стояла в одному соціальному ряду з італійськими містами-республіками Венецією і Генуєю, вільними німецькими містами, голландськими штатами, Англією, яка за часів Олівера Кромвеля також «скуштувала» переваг республіканського устрою. Саме з містами-республіками – італійськими, нідерландськими, німецькими – пов’язаний початок Відродження і викликаний ним розквіт мистецтва, поезії, науки. Розкутий вільний городянин став ініціатором географічних відкриттів, створення промислових мануфактур, вільної торгівлі, розвитку політичної думки. Дещо пізніше, значною мірою завдяки нестримній життєдайній енергії козацтва, цей подих нового життя відчула на собі й Україна.

Козацтво відігравало надзвичайно важливу роль у культурному житті українського народу. Зміцнившись як окремий стан, вільний від кріпацтва й панщини, козацтво в особі, насамперед, своїх гетьманів та численної старшини активно сприяло розквіту освіти, науки, культури і мистецтва на Україні. Бурхливий розвиток мистецького і літературного життя у XVII ст., саме коли козацтво вийшло на широку арену суспільно-політичного життя України, супроводжувався виникненням нового своєрідного стилю, який недаремно дістав назву козацького – або українського бароко.

На формування козацтва вплинула та обставина, що воно опинилося фактично наодинці з надзвичайно небезпечним ворогом – турецько-татарськими завойовниками, що здійснювали безперервні наскоки на Україну. Посланець імператора Рудольфа II до українських козаків Еріх Лясота наприкінці XVI ст. підкреслював, що кожний хлібороб, «виходячи на польові роботи, завжди має рушницю на плечі і шаблю або тесак на поясі». Кожний козак мусив за свій кошт нести військову службу, брати участь у походах. Ні литовський, ні згодом польський уряди не зуміли організувати оборони південних кордонів своєї держави. Це завдання виконало козацтво, яке стало незборимим бастіоном України перед нападами турків і татар.

Сміливі походи козаків на турків і татар, їхні героїзм і самопожертва, військова майстерність привертали увагу тодішнього європейського світу. Чимало представників європейських держав намагалися заручитися військовою допомогою запорожців, входили у зносини із Запорізькою Січчю як з незалежною державою. Так, у 1594 р. на Січ прибув посол німецького імператора Рудольфа II Еріх Лясота, який мав завданням укласти з нею воєнний союз проти Туреччини. З цією ж метою намагався встановити контакти з козацькими ватажками і, зокрема, із Наливайком посланець папи Климентія VIII. У листі до козаків папа писав: «Маємо відомості про вашу хоробрість і воєнну відвагу і добре про це поінформовані».

Запорізьке козацтво в очах Західної Європи стає однією з головних сил, що протистоять наступу Туреччини на християнські країни. Про це свідчать, зокрема, численні гравюрні та інші зображення політичного змісту, які на той час були поширені в країнах Європи. Так, на одній з голландських гравюр, видрукований у місті Дельфті 1650 р., поруч з фігурами, що персоніфікували собою Іспанію, Англію, Швецію, Німеччину, Польщу та Московію, вміщено постать козака – символ України. Поряд з нею є віршований напис: «козак дуже сердитий, його серце в грудях хоче розірватися. З великою ненавистю до Туреччини гострить він шаблю». Про Московію ж говориться, що вона загрожує Європі – хоче нацькувати на неї Туреччину.

Багато цікавих описів та звісток про Запоріжжя і козацтво залишили європейські мандрівники. Серед них – італієць Гамберіні (1584), курляндський герцогський гофрат Міллер (1585), згадуваний вже Еріх Лясота (1594), численні польські мемуаристи та інші. Гамберіні, наприклад, так характеризував українських козаків: «З козаків можна зібрати 14 000-15 000 добірного, добре озброєного війська, жадного більше слави, ніж наживи, готового на всяку небезпеку. Їхня зброя – шаблі і рушниці, яких у них ніколи не бракує. Добрі вони до війни пішої і кінної... дають собі добре раду на морі. Мають усякі човни й на них їздять у походи на чорноморські землі». Виняткове місце займає перекладений на кілька європейських мов «Опис України» французького інженера Боплана; цей твір поряд з інформацією про козаків містить цінні відомості з географії, історії та етнографії України. «Козаки понад усе цінять волю, без якої не могли б жити. Це головна причина, чому вони такі схильні до повстань проти місцевих вельмож», – зазначав Боплан.

Згідно з відомостями українського історика І.Борщака вже у 70-х роках XVI ст. на королівській раді Франції стояло питання про запрошення на французьку службу загонів запорожців. А в 1594 р. одночасно в Німеччині і Франції вийшли друком дві книги про боротьбу запорожців проти татар. У праці французького автора Бодієра «Огляд турецької історії» (1617) зазначається, що козаки «єзвичайним лихом великої турецької держави і, здається, Бог народив козаків для противаги, хоч і не рівної могутності оттоманській». Автор книги «Історія козацьких війн проти Польщі» француз П’єр Шевальє писав про козаків, що вони з гордістю носять своє ім’я, бадьорі, міцні, мало дбають про нагромадження майна, волелюбні і нездатні терпіти ярма, сміливі і хоробрі.

Високу боєздатність запорізького козацтва засвідчив польський мемуарист домініканець Опольський – свідок селянсько-козацького повстання 1637-1638 рр. «Хоч між козаками немає жодного князя, сенатора, воєводи, – писав він, – але ці мужики такі, що коли б не обмежували права, встановлені для плебеїв, між ними знайшлися б гідні того, щоб їх визнано рівними щодо хоробрості Фемістоклові та Квінктієві Цинцинатові, якого від плуга закликано до диктатури».

Дослідники відзначають помітний вплив на Запорізьку Січ військово-рицарської культури середньовічної Європи. З європейським рицарством запорізьке козацтво єднали родинний принцип взаємовідносин – побратимство, рівність, демократизм; високий соціальний статус свободи, мужності, війни, відданості товариству і навпаки – низький статус спокійного способу життя; інститут кобзарів-труверів; спеціальне навчання молоді (паж і зброєносець при рицарі – молодики в січовій школі і джури при старшинах); специфічне ставлення до жінки, меча й коня; ритуальний зв’язок між битвою та бенкетом тощо.

Чимало «рицарських» рис запорізькому козацтву додала українська шляхта й магнатерія, що були носіями і продовжувачами військових традицій княжих дружин. Ці риси передавалися козацтву під час його постійних і різноманітних контактів з кросовими українськими магнатами Вишневецькими, Збаразькими, Острозькими, Ружинськими, Дашковичами та іншими, які мали свої військові формування зі служилого боярства та шляхти, постійно здійснювали військові експедиції, залучаючи до них козацтво. Водночас, серед козацтва, що формувалося здебільшого з селянства, було чимало представників шляхти, які прищеплювали новому соціальному середовищу елементи свого світогляду, побуту, звичаїв. Значний приплив до лав козацтва залишків донедавна сильного прошарку службового боярства – нижчої соціальної категорії феодально-рицарського стану на Україні – відбувся у другій половині XVI ст.

Внаслідок визнання шляхетських прав лише за тими особами, в яких були документальні підтвердження на земельну власність і шляхетство, значна частина дрібних зем’ян, панцирних і путних бояр, збройних слуг мали перейти у нижчий соціальний ряд. В результаті після 1569 р. значна кількість українського дрібного рицарства на теренах Південної Київщини і Брацлавщини, зберігаючи свій традиційний спосіб життя, пов’язаний з обороною кордонів держави, була позбавлена її підтримки і суспільного визнання. Частина цього стану злилася з козацтвом, вносячи в його середовище «рицарський фермент», істотно впливаючи на формування його класового обличчя і зміст його політичних і соціальних вимог.

Із зміцненням козацтва польський уряд і польсько-шляхетська верства в цілому були змушені рахуватися з новими соціально-правовими особливостями козацтва, в основі яких лежали наміри колишнього дрібного рицарства домогтися юридичного імунітету відносно місцевих урядовців.

У спектрі взаємин тогочасного польського суспільства з українським козацтвом не бракувало найрізноманітніших підходів – від ідеї фізичного винищення козацтва і до пропозицій його легалізації і організаційно-станового оформлення. Цікавим у зв’язку з цим є проект київського католицького єпископа Йосипа Верещинського, українця за походженням, який мав певні контакти з козацтвом. Згідно з його задумом козацтво мало зорганізуватися на зразок європейських рицарських орденів з гетьманом на чолі. Його територією мали стати землі Лівобережного Подніпров’я з центром у Переяславі. Під час воєнних дій козаки мали виставляти 3-4 тисячі чоловік. Їм забезпечувались земельні володіння як плата за службу і право на самоврядування. Фактично за своїм правовим статусом вони мали наблизитися до шляхти. Зрозуміло, що без наявності дрібнорицарського прошарку в середовищі козацтва такі проекти не могли прикладатися до чисто селянського субстрату, який був одним з генетичних первнів низового товариства.

Характерно, що аналогічні пропозиції були передані Наливайком польському королю на початку 1596 р. Козацький ватажок вважав за потрібне виділити окрім Запоріжжя також прикордонну територію між Бугом і Дністром, де козаки мали б нести сторожову службу. Передбачалося будівництво замку – резиденції козацького гетьмана. Під час війни козацтво за наказом короля зобов’язувалося виступити «де потреба того покаже, як на неприятеля Хреста Святого, так і на Князя Великого Московського».

Процеси певного зближення інтересів дрібнорицарської верстви з нижчими станами феодального суспільства мали місце і в країнах Західної Європи. Вони знайшли свій вияв, зокрема, у згадуваному вже русі німецького рицарства на чолі з Францем фон Зіккінгеном, спрямованому проти порушень прав рицарства імператором, князями та великими церковними феодалами. Однак, як ми бачили, незважаючи на те, що обидва стани мали спільного ворога, вони діяли ізольовано. Внаслідок цього у 1523 р. очолюваний фон Зіккінгеном рух був розгромлений.

Під час селянської війни, що розпочалася наступного року, окремі представники рицарства іноді очолювали селянські загони. Проте союз обох станів фактично не склався, хоча у вимогах селян часто майже слово в слово повторювалися пункти з програми рицарів. Отже, виступи селянства в Німеччині поступово згасли.

Інша ситуація склалася в Україні. Інтегрувавшись із селянами-втікачами і утворивши з ними новий стан – козацтво, українська дрібна рицарська верства дістала можливість продовження свого існування і активної воєнної та економічної діяльності. Новий стан стимулював глибокі соціальні та національні рухи на зламі XVI-XVII століть, які зрештою привели до ліквідації магнатського землеволодіння і падіння польського панування.

У свідомості козацтва, яке поряд із шляхтою брало участь у воєнних походах і битвах, міцнішає впевненість щодо своєї рівності з шляхтою. Збереглося чимало свідчень, що запорожці вважали себе рицарством. Таке саме уявлення про козацтво як окремий рицарський стан мало місце як серед представників тогочасного українського суспільства, так і багатьох чужинців. Ректор Київської братської школи у вірші на смерть Сагайдачного називає його «зацним рицаром», Еріх Лясота пише, що він попрощався «з усім запорізьким лицарством». Коронний канцлер Ян Замойський, який вважав себе «milosnikorn ludzi riczerskich», назвав козаків – учасників московських війн – «низовим рицарством». Нарешті, надзвичайно прикметною є соціальна характеристика козацтва, зроблена Б. Хмельницьким. В листі до ельблонгського каштеляна Вейгера в листопаді 1648 р. він пише, що «хоч і не всі ми коронні сини (тобто шляхта), але тому, що всі з предків наших воїни, тому (вважаємо) себе рівними Рицарству і В. М. Панам».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 24 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 26 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.