ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 27 сторінка

Низка ідей та принципових засад західноєвропейської Реформації, а саме – вільнення з-під влади Риму, демократизація церкви і наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг на національні мови, заснування шкіл – знайшли широкий розголос в Україні. Православне населення одержало важливі засоби протидії поширенню католицизму на українських землях, пристосовуючи ідеї Реформації для власних потреб. Разом з тим, боротьба протестантів з католицькою церквою стала зразком для православних в оновленні власної церковної організації. Цей вплив виявився, зокрема, у намаганнях братств взяти під контроль діяльність духовенства.

Братські діячі критикують не лише католицьку, а й православну церкву, її ієрархію, паразитичний розкішний спосіб життя кліру, беруть справу віри у свої руки. Від протестантів запозичується в Україні практика шкільництва та полемічної літератури. Вводячи в церковну службу українську мову, братчики-реформатори вбачали в цьому необхідний елемент утвердження свободи сумління і громадянських свобод, засіб боротьби проти полонізації і покатоличення. Право кожного на вільне тлумачення Біблії, яке відстоювалось реформаторами в Україні, перетворювало його на важливий засіб критики тогочасних суспільних порядків, церковних ієрархів і можновладців. Цьому ж завданню слугувала ідеалізація ранньохристиянських громад, що сповідували бідність і спільність майна, чим виражалося прагнення до соціальної справедливості і духовного оновлення у тогочасному суспільстві.

Під впливом Реформації національно-визвольний рух в Україні став під гасло боротьби за віру. За цим гаслом, як і в інших країнах, що вели релігійні війни, приховувалась антифеодальна спрямованість і прагнення здобути незалежність.

На ранньому етапі реформаційного руху великокнязівська і королівська влада як у Литовсько-Руській державі, так і в Польщі намагалася не допустити поширення нової віри. Вже після виступу Лютера у 1520 р. з’являється грамота Сигізмунда I, яка під загрозою ув’язнення й конфіскації майна забороняє ввозити з-за кордону його книжки. Проте невдовзі трапилася подія, що докорінно вплинула на долю реформаційного руху не лише в Литовсько-Руській державі й Польщі, а й в усій Європі. Йдеться про секуляризацію Тевтонського (Прусського) ордену, тобто утворення з нього світської держави із спадковим монархом. Останній великий магістр ордену Альбрехт Бранденбурзький з роду Гогенцолернів (1490–1568) прагнув звільнити орден від васальної залежності від польського короля і великого князя литовського Сигізмунда I Старого, свого дядька (батько Альбрехта був одружений з донькою Казимира IV Ягелончика). У 1519–1521 рр. він вів війну з Польщею, але зазнав поразки і змушений був укласти перемир’я. Альбрехт сподівався отримати допомогу від імператора Карла V та німецьких князів, проте марно, що й кинуло його в обійми реформаторів. Познайомившись з Лютером та Меланхтоном і сприйнявши їхні ідеї, герцог вирішив здійснити реформацію на землях ордену. Підтримку в цьому йому надав Сигізмунд I Старий. 8 квітня 1525 р. у Кракові був укладений договір, згідно з яким Пруссія перетворювалась на герцогство, васальне щодо Польщі і спадкове в сімействі Альбрехта. У Кенігсберзі було скликано ландтаг, проголошено секуляризацію Тевтонського ордену і введення в Пруссії лютеранства. Після цього реформацію в країні було проведено без особливих труднощів. Альбрехт відкрив по всій країні школи, в Кенігсберзі – гімназію і університет. Він особисто опікувався виданням книг німецькою, а також литовською мовами з метою поширення лютеранства. Заснувавши з цією ж метою друкарню, Альбрехт мав намір наблизити до свого двору Франциска Скорину, книги якого були одним з джерел реформаційних перекладів Біблії. У 1530 р. Скорина якийсь час перебував у Кенігсберзі. Від герцога він отримав рекомендаційну грамоту до віденського воєводи Альбрехта Гаштольда, в якій першодрукаря названо «видатним і багатовченим мужем». Від цього часу і у Великому князівстві Литовському, і в Польщі швидко поширюються найрізноманітніші реформаційні течії, що істотно послабило позиції католицької церкви в обох державах.

Територіальна близькість Пруссії, де реформаторське віросповідання стало пануючим, до Литовського великого князівства і Польщі, постійні і розмаїті контакти між ними сприяли поширенню нової віри в імперії Ягелонів, в тому числі і в її українських та білоруських землях.

Незважаючи на низку гострих синодальних постанов у Ленчиці і Пйотркові (20–30-ті рр.), королівські заборони виїздити на навчання за кордон, покарання за переховування протестантських магістрів зупинити стрімке поширення нової віри було неможливо. Річ Посполита, за висловом сучасників, стає «asylem haereticom» – притулком єретиків. У реляціях папського легата Фульфія Руджієрі до Риму зазначалося, що у ній зійшлися «всі секти та й відбудували давню вавілонську вежу... ті, що прогнані за сектантство не лише з Італії, а й з Німеччини, і навіть з самої Женеви, мають захист в тім королівстві, як у останньому безпечному пристанищу». І дійсно, під кінець правління Сигізмунда I Старого Річ Посполиту заливає справжній потоп найрізноманітніших сект: социніан (аріян, або антитринітаріїв), анабаптистів, іудаїстів тощо. Після смерті Сигізмунда I реформаційна гарячка зростає. На з’їздах і сеймиках, у магнатських палацах і шляхетських загуменках палко і пристрасно обговорюються питання віри, церковно-релігійного життя. Але якщо на заході Європи реформаційний рух супроводжувався гострим протистоянням сторін і часто переходив у криваву боротьбу, у Речі Посполитій протестанти отримали повну свободу розвитку.

Україна й Білорусія не могли не відчути впливу реформаційної хвилі, грунт для сприйняття якого був підготовлений місцевими «єресями». Однією з них були так звані «жидовствуючі», які, зазнавши репресій у сусідній Московській державі, знайшли собі притулок у Білорусії, а згодом на Україні. Низка положень віровчення жидовствуючих мала багато спільного з різними напрямками європейської Реформації. Це стосується відмови від культу Богородиці, поклоніння іконам, низки християнських настанов, таїнств, а також твердження, що Бог є один і не має ні Сина, ні Духа єдиносущних і співпрестольних йому. Ця остання теза жидовствуючих пояснює, зокрема, чому саме на Україні «прийнялися» антитринітарські течії.

Протестантські громади на території України у 30–40-ті роки XVI ст. з’являються, як правило, у великих панських маєтках або у містах, що належали магнатерії.

Лютеранство, що поширилося здебільшого на землях Західної Великопольщі, не мало вагомого політичного впливу. Очевидно, польські феодали вбачали у лютеранстві засіб зміцнення влади монарха (як це сталося у Пруссії) і перешкоджали його поширенню у країні. І все ж чимало молодих українських і білоруських шляхтичів, що навчалися в Німеччині, були, за свідченням українського історика О. Левицького, слухачами Меланхтона і навіть самого Лютера.

Інакше складалося утвердження кальвінізму, який зібрав чимало прихильників як серед шляхти, так і серед магнатів. Шляхті імпонували демократичні засади кальвінізму (що стосувалися, звичайно, лише шляхетського стану), які давали змогу посилити опозицію абсолютистським тенденціям королівського двору. Саме ця реформаційна течія створювала ідеологічні підстави для встановлення залежності державної влади від суспільного представництва і надання останньому права опору зловживанням монарха. Ці ідеї були дуже близькими шляхті і ставали ідеологічним обгрунтуванням їхніх політичних аспірацій.

В середині XVI ст. кальвінізм швидко поширився серед шляхти в Малопольщі і Литві. До нього прилучилося також чимало магнатів. Серед покровителів кальвінізму в Польщі були такі представники магнатерії, як Ян Ласький – племінник великого канцлера коронного, архієпископа гнєзненського і прімаса Польщі, Станіслав Замойський, Ян і Станіслав Собєські та інші. На Україні досить тривалий час послідовниками кальвінізму була родина Потоцьких. Саме вони побудували школи у Кам’янці-Подільському, Панівцях, Хмельнику. Скандального розголосу набув перехід до кальвінізму київського католицького єпископа Миколи Паца. На початку 50-х років кальвіністом став литовський канцлер князь Микола Радзивіл Чорний, власник багатьох маєтностей в Білорусії (Несвіж) і Україні (Олика на Волині). У зовнішній політиці він був прибічником союзу з Габсбургами, рішуче виступав проти поглиблення державної унії між Польщею і Великим князівством Литовським. Під його опікою у Бересті було створено друкарню, видання якої сприяли поширенню Реформації на Україні і Білорусії. Серед них – славнозвісна Берестейська або Радзивілова Біблія, зразком для якої була гугенотська Біблія французькою мовою.

Впливи братів Радзивілів особливо посилились, коли у 1548 р. на польський престол зійшов Сигізмунд II Август, який був одружений з їхньої сестрою Варварою. За прикладом Радзивілів до нової віри прилучилося чимало представників знатних православних родів – Вишневецьких, Кишок, Фірлеїв, Ласоцьких, Морштинів, Воловичів, Гойських, Сапіг, Ходкевичів та інших. За ними пішли більш дрібні шляхетські роди.

Поширенню протестантизму на Україні і в Білорусії сприяла видавнича діяльність вихованця Краківського університету Симона Будного. Він домагався ведення протестантської пропаганди «руською мовою», чому сприяли його несвізькі видання – «О оправданіи грhшного человhка перед Богом» і «Катыхизисъ» для простых людей языка руского». У присвяті видання дітям Радзивіла вислов-лювалася радість з приводу друкування книги слов’янською мовою й сподівання, що княжата любитимуть свою рідну мову.

Тоді як Радзивіли, підтримувані частиною православних можновладців, намагалися використати нову релігію для зміцнення незалежності Литовської держави, в коронних польських землях відбувалися протилежні процеси. Тут кальвіністи виступили з проектом створення польської національної церкви, сподіваючись таким чином підпорядкувати її державі і одночасно створити передумови для посилення інтеграційних процесів у Речі Посполитій. На їхню думку, національна церква мала об’єднати всі християнські віровизнання включно з православ’ям. За прикладом Англії планувалося зберегти церковну ієрархію і більшість обрядів, проте головою церкви мав стати король, а найвищою владою – національний собор. Кальвіністи розпочали підготовку до об’єднання протестантських церков, над чим активно працював письменник-гуманіст Ян Ласкі (1499–1560) – приятель Меланхтона, прибічник Реформації, який активно діяв впродовж багатьох років в Англії, Фризії і Німеччині. У 1555 р. депутати сейму виступили з пропозицією скликання національного собору, що мав би ліквідувати релігійний розкол. Пропозиція була підтримана королем і католицькими єпископами. Сигізмунд-Август відрядив до папи посла із завданням домагатися дозволу на скликання собору, відправлення служби Божої польською мовою, причастя під обома видами і ліквідації целібату. Проте ці вимоги були відкинуті Римом, після чого король відмовився від дальших кроків в цьому напрямку.

Намагання створити національну церкву загалом були позитивним явищем в контексті самої Реформації. Вже у 1551 р. єпископи були змушені відмовитися від юрисдикції у справах віри, яку з часом формально прийняв король. Нарешті, як уже зазначалося, в 1563–1565 рр. у Польщі й Великому князівстві Литовському офіційно утвердилась релігійна віротерпимість, послабилася залежність польської церкви від римського папи.

Юридичне закріплення рівності конфесій було унікальним явищем у тогочасній Європі; типовими за часів Реформації були швидше криваві зіткнення на релігійному грунті як всередині європейських держав, так і між ними. Становище в Литовсько-Руській державі й Польському королівстві свідчило, що в європейському суспільстві, розколотому на дві великі партії – католиків і протестантів, пройнятих фанатизмом і закликами до міжусобної боротьби – визріла третя сила, що не бажала ні переслідування реформаторів, ні підтримки їх зброєю, а домагалася національної згоди шляхом утвердження віротерпимості. Україна, яка завжди демонструвала релігійну толерантність, була сприятливим середовищем для такої політики. Ось чому у багатьох випадках українська православна шляхта виступала солідарно з протестантами у боротьбі за свободу віри, проти будь-яких релігійних утисків.

Подібні тенденції міжконфесійної політики майже водночас виявили себе у Франції, де їх речником виступив визначний державний діяч канцлер Мішель де Лопіталь. Він примусив королеву Катерину Медічі прийняти його політичну концепцію, згідно з якою Франція мала жити власним державним життям і не могла бути поглинутою ні «революцією Півночі», ні «реакцією Півдня». За Лопіталем, віра мала бути терпимою, закон мав захищати, а король – бути неупередженим. Під впливом канцлера 13 губернаторів Франції і представники від двох світських станів – дворянства і буржуазії – на своєму спільному засіданні в серпні 1561 р. у місті Понтуазі чітко висловилися за надання протестантам повної свободи віросповідання. Як зазначав французький історик О. Тьєрі, «відбулось дещо небачене у Франції – відокремлення церкви від держави; поряд із старовинними храмами відкрились під охороною закону молитовні будинки людей, релігія яких досі визнавалась єретичною». Проте Франції довелося пережити тривалу і кровопролитну громадянську війну, аж поки 13 квітня 1598 р. було прийнято Нантський едикт, який гарантував повну свободу совісті і право реформатам обіймати громадські посади не даючи присягу, що суперечило їхній вірі. Від часу прийняття едикту Франція майже сто років жила в умовах рівності громадянських прав католиків і протестантів, визнання повної свободи двох віросповідань.

Річ Посполита тривалий час уникала збройних конфліктів на релігійному грунті. Проте міжконфесійне протистояння не було остаточно подолане, оскільки католицька церква намагалася повернути собі втрачені позиції і посісти виключне місце в державі. Ці наміри польської церкви стимулювалися новою тенденцією в суспільно-релігійному житті Західної Європи.

Контрреформація в Західній Європі.Реформаційний рух підштовхнув наміри католицької церкви здійснити реформацію у самій собі і нейтралізувати таким чином впливи єретичного протестантизму у всіх його різновидах. З цією метою необхідно було консолідувати рішуче налаштованих адептів католицизму, підпорядкувати їхню діяльність єдиній меті. Католицька церква мусила дисциплінувати клір, відвернути папство від надто світської політичної поведінки, створити нові інструменти боротьби за зміцнення католицизму, зблизитись із католицькими монархами, протиставити «єретичній» реформації свою власну, католицьку. Усі ці кроки почали здійснюватися з 40-х років XVI ст., коли було створено новий орден – єзуїтів, введено інквізицію і сувору книжкову цензуру і, нарешті, проведено Тридентський собор, що заклав підвалини Контрреформації в Західній Європі.

Видатну роль у проведенні реформи всередині католицької церкви та у вихованні європейського світського суспільства в дусі непримиренного католицизму відіграв орден єзуїтів. Він спирався на ті кола в католицьких країнах, яких не зачепила ні Реформація, ні гуманістичні течії – на ортодоксальних католиків, відданих інтересам церкви. На відміну від численних католицьких орденів, які також створювалися на цих засадах з певними спеціальними завданнями (проповідь серед простолюддя, піднесення рівня освіченості духовенства тощо), діяльність єзуїтів відразу набула універсального характеру і поширилася на всі європейські країни і поза їхні межі. Причому середньовічний аскетизм і самозречення були замінені вишуканим дипломатичним мистецтвом, яке спиралося на найновіші досягнення у засобах політики, що надавало оновленому католицизмові життєздатності, сприяло новим надбанням.

Засновником ордену був іспанський дворянин Ігнатій Лойола (1491–1556), однак справжнім його організатором став наступник Лойоли – Дієго Лайнес, за якого було остаточно прийнято написаний Лойолою статут з коментарями нового лідера ордену. Лойола у юнацькі роки був пажем при дворі іспанського короля Фердінанда Католика, згодом брав участь у війні Карла V з Франциском I, під час якої був поранений у ногу і залишився кульгавим. В період тривалого лікування він дійшов переконання, що має служити церкві як духовний рицар. Лойола та його однодумці розпочали активну місіонерську діяльність, яка дуже швидко набула розголосу. У 1540 р. папа Павло III після деяких вагань затвердив орден під назвою «Societas Jesu» («Товариство Ісуса»), члени якого повністю віддавали себе у розпорядження папи як намісника Бога на землі. Першим довічним генералом ордену, підвладним лише самому папі, був обраний Лойола.

Вже після його смерті єзуїти були звільнені від монастирського життя і перестали бути звичайним чернечим орденом, набувши характеру розгалуженої міжнародної духовно-політичної корпорації зі своєрідною організацією і дисципліною, метою і засобами діяльності, моральними настановами і політичними вченнями. Усіма можливими засобами єзуїти сприяли відродженню у католицизмі його середньовічних засад, організації боротьби з єрессю, повертали у лоно католицької церкви тих, хто відпав від неї, поширювали свою діяльність і на позаєвропейський світ. Їхній політичний вплив був надзвичайно сильним, оскільки вони обіймали ключові посади в церкві та державі. Єзуїти виступали в ролях духовників і радників монархів, політичних і дипломатичних агентів, світських проповідників, вихователів юнацтва, організаторів шкільництва, вчених і письменників, християнських місіонерів. Орден дуже швидко поширив свої установи і навербував собі членів у різних країнах Європи. Насамперед, єзуїти утвердилися в Італії, Іспанії, Португалії – незважаючи на те, що і Карл V, і навіть Філіп II зустріли їх не дуже дружелюбно. Досить міцні позиції посіли вони у католицьких землях Німеччини, особливо у Баварії та Австрії. У Франції під час релігійних війн вони були заангажовані партією фанатичних католиків. Разом з тим, єзуїти поширили свою діяльність і на некатолицькі країни. Наприкінці XVI ст. вони проникають в Англію, Швецію, інші протестантські країни. Московську державу і навіть Туреччину. Водночас надзвичайно активною була їхня місіонерська діяльність поза європейським світом – в Ост-Індії, Японії, Китаї, Абіссінії, Мексиці, Південній Америці; єзуїтами було навіть засновано цілу державу – Парагвай.

Головними засобами, що ними користувалися єзуїти, були педагогічна діяльність і дипломатія. Ними була заснована величезна кількість шкіл, з якими не могли суперничати протестантські. Вся шкільна система єзуїтів сприяла засвоєнню найрізноманітніших знань, які слугували, однак, утилітарним завданням ордену. Розроблена єзуїтами система моралі давала широкі можливості залежно від ситуації довільно трактувати основні релігійно-етичні вимоги, нехтувати клятвою, здійснювати будь-які злочини в ім’я «вищої мети» – «вящої слави Божої». Цікаво, що єзуїти – подібно до кальвіністів – виявилися своєрідними прибічниками ідеї народовладдя і поставили питання про право не підкорятися нечестивим правителям і «чинити опір тиранам» – якщо папа міг позбавляти корони єретичних государів. Ця концепція набула особливої популярності у Франції під час релігійних війн і поєдналась із закликами до царевбивства, що зрештою і було здійснено стосовно Генріха III і Генріха IV. Зовні демократичне, єзуїтське політичне вчення насправді відстоювало теократичну тенденцію, яка провадилась у життя незалежно від суспільного устрою країни, де єзуїти мали вплив. Єзуїти та їхня система були спрямовані на відновлення пануючого становища церкви стосовно особистості і суспільства. Універсалізм, що придушував прояви національних засад, теократичні принципи, які вимагали підпорядкування державної влади папству, намагання поставити світське суспільство під опіку духовенства були характерними особливостями здійснюваної єзуїтами політики контрреформації; таке саме ставлення католицизму до народів можна було спостерігати в епоху середньовіччя.

Важливу роль у розгортанні контрнаступу католицизму відіграв Тридентський собор, який з перервами тривав з 1545 по 1563 рр. Його значення полягало в утвердженні суворо папістського напряму, зміцненні папського главенства в католицькій церкві і спробах повернути панівну роль церкви у державі. Собор переглянув усю церковну догматику в напрямку поглиблення розбіжностей католицького віровчення і протестантизму, причому саме тоді, коли Карл V намагався послабити протистояння обох віросповідань у своїй імперії. Було визначено, у що повинні вірувати католики, а також вжито ряд заходів для того, аби зробити духовенство більш освіченим, моральним, дисциплінованим, відданим інтересам церкви і вилучити з церковного життя все, що могло вводити у спокусу (як, наприклад, торгівля індульгенціями). Під час роботи собору папа Павло IV – енергійний і здібний діяч – запровадив в Італії суди іспанської інквізиції, активно підтримав діяльність єзуїтів і організував цензуру. У 1559 р. був складений горезвісний «Index, librorum prohibitorum», до якого потрапили не лише протестантські твори, а й усі книги, що не відповідали духові суворого католицизму. Розпочалися гоніння і страти через спалення на вогнищі, від яких рятувалися втечею. Світському гуманізмові, релігійній толерантності, взагалі всій італійській культурі було завдано страшного удару. З передової країни, яка започаткувала Ренесанс, Італія перетворилася на країну непримиренного католицизму, що стояв на перешкоді живим і незалежним культурним і суспільним рухам, нищив здобутки Відродження і Реформації.

На Тридентському соборі католицька церква замість багатьох суперечливих положень віровчення отримала догмати і консолідувалася навколо папи, причому незаперечність його авторитету була головним пунктом усіх постанов. Наслідками цієї консолідації стали посилення впливу у внутрішній і зовнішній політиці цілої низки держав католицької реакції та утворення великого міжнародного союзу, ворожого до протестантських країн. Головними силами цього союзу були Іспанія, Австрія, а згодом Польща, що стала опорою католицької реакції на сході Європи. Суперництво Габсбургів з французькими королями позбавило контрреформістів можливостей оволодіти Францією, яка постійно шукала союзів з протестантськими німецькими князями і навіть брала участь у Тридцятилітній війні на боці протестантських країн. Католицька реакція активізувалася саме тоді, коли реформаційний рух почав ширитись на периферії реформаторства – у Шотландії, Франції, Нідерландах. Масштабність обох суспільних течій не могла не призвести до міжнародних ускладнень і, з іншого боку, до зближення єдиновірних держав.

Реформація в Нідерландах супроводжувалась загальнонаціональним повстанням проти Іспанії, і була підтримана англійським урядом та французькими протестантами. З іншого боку, Франція неодноразово зазнавала втручання з боку Іспанії під час релігійних війн, а в Шотландії перебіг Реформації визначала боротьба французьких та англійських впливів. Протистояння католицизму і протестантизму нерідко супроводжувалося боротьбою абсолютизму з прибічниками політичної свободи, як, скажімо, в Нідерландах. Проте ці тенденції не зав-жди збігалися: наприклад, в німецьких протестантських князівствах домінував абсолютизм, а Польща демонструвала найвищу ступінь політичної свободи – щоправда, в межах одного стану – саме в період католицької реакції. При цьому необхідно зауважити, що протестантизм протистояв відродженому і войовничому католицизму з не меншою нетерпимістю і реформістським ригоризмом.

Разом з тим, говорячи про контрреформістський рух в Європі, було б невірно цілком ототожнювати його з католицькою реакцією. Контрреформація була також своєрідним виявом потреби релігійного оновлення всередині католицької церкви, якого вона прагнула досягти в межах традиційних церковних інститутів, догм і обрядів. Католицька церква в період Контрреформації багато взяла від протестантизму і гуманізму, творчо пристосувавши їхні досягнення до своїх мети і програми. Це позначилось і на певному оновленні культу старих святих, наповненні новим змістом колишніх таїнств і обрядів, піднесенні змісту релігійних проповідей, пристосуванні до своїх потреб художньо-мистецьких досягнень Відродження і бароко, народної культури, інтелектуальної творчості. Завдяки створенню широкої мережі шкіл, наближенню до народного розуміння християнства, активному місіонерству, пристосуванню до місцевих особливостей політичного, економічного і культурного життя контрреформаційний католицизм істотно оновився і зміцнів. Отже, Контрреформація була важливим соціально-культурним явищем в житті Європи нового часу, що органічно доповнило народжені ним гуманістичний і реформаційний рухи.

Наступ католицизму у Східній Європі. Єзуїти, їх проникнення в Україну.Тоді як у Західній Європі конфронтація католицизму і Реформації розливала ріки крові, Польща переживала найсприятливіші умови для розвитку нової віри. Проте вже на початку 60-х років XVI ст., коли протестанський рух досяг вершини і здавалося, що настали останні часи панування католицизму в цій країні, розпочалася криза в громадах протестантів. Головною причиною слабкості реформаційного руху було те, що він не пустив глибокого коріння в народних масах, а залишився вірою насамперед шляхетської верстви. Зрештою, він не зумів міцно утвердитись і в шляхетському середовищі, почавши занепадати вже у тому ж поколінні, яке звернулося до нової віри. До занепаду реформаційного руху в цілому призвела також взаємна нетерпимість між його різними течіями, що не дало нововірцям змоги виступати спільно проти католицизму.

Дискусії між радикальним крилом Реформації, яке очолювали священики плебейського походження, і протестантським табором в цілому почалися вже в п’ятдесяті роки. До розколу дійшло у 1562 р., в результаті чого утворилося два собори – кальвіністський та аріянський . Основою суспільної ідеології аріян була засада, згідно з якою усі люди є братами, ніхто не повинен користатися з чужої праці і чужої крові.Вонивиступали за відмову від військової чи державної служби, звільнення селян від підданства, спільне користування землею. Найбільш радикальні з них рішуче висловлювалися проти приватної власності та станового поділу суспільства і робили навіть спроби реалізувати на практиці утопічно-комуністичні постулати (аріянська громада в Ракові, 1569 р.). Проте радикальні течії аріянства поступилися поміркованому крилу, особливо після прибуття з Італії Фауста Социна, який надав рухові організаційної міцності, а також нових імпульсів його політичній і суспільній доктринам.

Лелій і Фауст Социни (дядько і племінник) відіграли важливу роль у переході польського антитринітаризму на рейки гуманізму, відході від соціального радика-лізму і перетворенні його на раціональне віровчення, в центрі якого були людський розум і моральне вдосконалення. Лелій Социн двічі відвідував Польщу, а його племінник Фауст, приїхавши туди у 1579 р., назавжди залишився у цій країні.

Аріянство зазнавало сильного тиску не лише з боку католицизму, але й з боку реформаторських напрямків. У 1570 р. в Сандомирі було укладено угоду, яка дала змогу досягти компромісу і навіть співпраці між протестантськими віровизнаннями. Проте ця угода об’єднала лише кальвіністів, лютеран і чеських братів. Аріяни не були до неї допущені. Безперечно, це негативно позначилося на протестантизмі в цілому.

Натомість у таборі супротивників протестантів з’явилися нові сили, які знов піднесли католицизм у Речі Посполитій. Значну роль у цьому відіграли єзуїти. Вперше намір запросити їх для виховання молоді було висловлено на Варшавському синоді у 1561 р., однак тоді ця думка не знайшла підтримки з огляду на сподівання знайти наставників у власній країні. Першим закликав єзуїтів до своєї єпархії єпископ вармійський (польська Пруссія) Станіслав Гозій, що його у 1551 р. король і єпископи обирали представником на Тридентський собор. У 1561 р. Пій IV надав Гозієві сан кардинала і призначив його одним з п’яти своїх легатів на соборі, де він посів місце серед найбільш ревних поборників папських планів та ідей і був прозваний протестантами «богом папістів».

Гозій зблизився з Лайнесом з метою запрошення єзуїтів до Польщі і добився від короля прийняття на Парчовському сеймі визначень Тридентського собору, а також видання едикту про вигнання з Польщі іновірців-іноземців. Після відкриття в Брунсберзі єзуїтської колегії (1564) розпочалося проникнення єзуїтів і у суто польські єпархії. Почали діяти єзуїтські колегії у Пултуську (1565), Вільно (1569), Познані (1571) та інших містах.

До початку XVII ст. єзуїти в Речі Посполитій мали у своєму розпорядженні 15 колегій і резиденцій, де працювали близько 400 членів ордену. Між ними було чимало високоосвічених людей, причому не лише шляхетського, але й міщанського походження (близько 50% у першій хвилі). Єзуїти зуміли зорганізувати деморалізованих католицьких проповідників і розгорнути надзвичайно енергійну антиреформаторську діяльність, буквально затопивши країну зливою дошкульних брошур, памфлетів, летючих листівок з нищівною критикою своїх опонентів. Значним впливом користувалися єзуїтські проповідники та письменники, між якими було чимало видатних постатей, таких як Петро Скарга або перекладач Біблії Якуб Буяк.

Появу єзуїтів в Україні і Білорусії слід віднести до часу їхнього прибуття до Вільно (1569), яке було вогнищем білоруської та української культури. Між єзуїтами і протестантами у литовській столиці розпочалися бурхливі диспути. З часом єзуїтам вдалося різними засобами навербувати собі чимало прибічників з-поміж литовсько-руських магнатів і шляхти та навернути їх до католицтва. Серед них були Ян Ходкевич – онук Олександра Ходкевича, одного з ревнителів православ’я, засновника Супрасльського монастиря; Микола-Христофор, Юрій, Альберт і Станіслав Радзивіли – сини лідера протестантів Радзивіла Чорного; нарешті, завдяки зусиллям Петра Скарги був повернений з протестантизму до католицтва канцлер литовський Лев Сапега. Важливою підтримкою діяльності єзуїтів стало надання королем Стефаном Баторієм Віленській єзуїтській колегії титулу академії і прав університету, що зрівняло її з Краківським університетом (1578). Вже наступного року тут навчалося близько 600 студентів, серед яких було чимало синів з найкращих українських і білоруських аристократичних родин.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 26 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 28 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.