ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 28 сторінка

Безпосередньо на українських землях єзуїти створили свій осередок у Ярославі, де було відкрито першу єзуїтську колегію (1574–1575). Ініціювала її створення вдова полонізованого галицького магната Яна Криштофа Тарновського Софія, сповідником якої був відомий Петро Скарга. Дальшому розвиткові Ярославської колегії особливо активно сприяла щедрими пожертвами донька Софії Анна – дружина Олександра Острозького, воєводи волинського. Якийсь час діяла єзуїтська колегія в Замості, але 1594 р. замість неї тут було утворено Замойську академію. У 80-х роках організуються перші єзуїтські місії у Львові, що поширюють свою діяльність На Поділля, Волинь. Одна за одною відкриваються єзуїтські колегії у Львові, Перемишлі, Луцьку, Кам’янці, Вінниці, Барі, Бересті, Острозі, Овручі і, нарешті, вже напередодні Хмельниччини – у Києві.

Слід мати на увазі, що до Берестейської унії 1596 р. , діяльність єзуїтів ще не була спрямована на денаціоналізацію українського населення і, насамперед, його верхів. Такі помітні постаті православного світу, як Загоровські і Чарторийські віддають своїх дітей на навчання до єзуїтських колегій, «бо там фалять дhтям добрую науку». Навіть московський імігрант князь Курбський схвалював ці кроки, хоча й застерігав від небезпеки навернення до католицького «полувhрія». Для багатьох українців навчання в єзуїтських школах було засобом ознайомлення з європейською освітою, наукою, культурою – і не більше. Воно не похитнуло їх свідомої належності до українства і православної віри. Досить сказати, що між вихованцями єзуїтських колегій були такі визначні постаті національно-визвольної боротьби, як П.Сагайдачний та Б.Хмельницький.

Завдяки наполегливому використанню усіх засобів впливу єзуїти домоглися залучення на свій бік якнайширших верств суспільства. Для здобуття симпатій селянства вони навіть відстоювали деяке скорочення панщини і право панським підданим залишати села. Вміли також підбурювати міщан проти протестантських багатіїв, привертати на свій бік шляхту і магнатів. Надзвичайно активною була їхня діяльність у сфері освіти. Єзуїтські колегіуми, вміло використовуючи досягнення гуманістичної педагогіки, легко здобували собі слухачів. Завдяки їм католицизм міг успішно протидіяти найкращим протестантським школам. Згодом лише социніани своєю Раківською академією могли суперничати з єзуїтами на педагогічній ниві.

Контрреформаційна пропаганда намагалася застосовувати набагато більше засобів впливу, ніж досі було на озброєнні католицизму чи протестантизму. Користувалися як живим словом, так і мистецтвом, музикою, літературою, театром тощо. Знову посилюється увага до процесій, паломництва, а також культу святих, що формував певний кодекс поведінки (наприклад, святого Ісидора для землеробів чи святого Станіслава Костки для молоді). Мірою розвитку польської національної свідомості і культури посилився процес полонізації католицизму, толерований церквою. Зростала роль народних елементів в обрядовості, світ понять релігійних наближувався до ментальності і умов життя тогочасної Польщі. В результаті протягом XVII ст. церква стала набагато ближчою до національних потреб, ніж у попередні сторіччя.

У повороті польського суспільства до католицизму рушійною силою виступало фанатичне міщанство. Підбурюване нетерпимими католицькими проповідниками, воно вдавалося до нищення протестантських святинь, бібліотек, багатьох культурних надбань нововірців. Польським королям – апологетам католицизму не треба було застосовувати якихось спеціальних урядових заходів для утвердження католицизму, аби підвести Польщу до рівня тих країн Західної Європи, де Контрреформація здобула перемогу.

Проте, попри всі успіхи єзуїтів у Польщі, слід мати на увазі, що їхні політичні впливи, як і в західноєвропейських країнах католицького табору, мали свої певні межі. В другій половині XVI ст. жоден єзуїт не засідав ні в сенаті, ні в посольському колі сейму, ні навіть у судовому трибуналі. Окрім визначних дипломатів-єзуїтів Поссевіна і Воти важко назвати ще когось із політичних представників єзуїтського ордену у дипломатичній сфері. Як правило, вони виступали виконавцями другорядних справ з малопомітними результатами. Навіть виховання, де так багато було зроблено єзуїтами, не стало їхньою монополією. Значну частину освітньої справи тримали в руках Краківська академія (згодом – Ягелонський університет) та інші ордени. У магнатських і шляхетських оселях єзуїти поступалися бернардинцям та іншим чернечим чинам. Так само слабким їхній вплив був у війську, де капеланами служили інші ченці. Ці обставини зумовили дотримання релігійної толеранції в Речі Посполитій ще на деякий час, хоча, безперечно, Контрреформація крок за кроком зміцнювала свої позиції в державі. Проте імпульс, наданий польському суспільству гуманістичним і реформаційним рухами, виявився досить потужним. Варфоломіївська ніч, зокрема, викликала появу низки памфлетів і призвела до сильних антифранцузьких настроїв у польському суспільстві. Навіть такий ревний католик як канцлер коронний Ян Замойський активно відстоював свободу у справах віри і погоджувався «скоріше вмерти, ніж витримати, щоб хоч один поляк був вимушений насильно прийняти католицизм».

У 1573 р. на конвокаційному сеймі шляхтою було запроваджено Генеральну варшавську конфедерацію; вона декларувала вічний мир між різновіруючими. Усі релігійні суперечки мали розв’язуватись у мирний спосіб, а за кожним шляхтичем визнавалася свобода в обранні релігії.

Незважаючи на протидію вищих католицьких ієрархів, рішення Варшавської конфедерації були підтверджені королем Генріхом Валуа і, таким чином, стали законом, який забезпечував права і свободи усіх конфесій. Православні також неодноразово посилалися на акт Варшавської конфедерації, відстоюючи право на свою віру під час наступу Контрреформації. Навіть покровитель єзуїтів Стефан Баторій (1575–1586) відмовився від насильницького викорінення «єресі» і дав присягу дотримуватися релігійного миру і свободи. Але саме в період правління Стефана Баторія відбулося зміцнення позицій єзуїтів, а отже і Контрреформації в цілому. У 1577 р. Пйотрковський синод польського духовенства прийняв постанови Тридентського собору, протест проти Варшавської конфедерації й прокляв тих, хто визнав релігійну свободу.

Контрреформація отримала активну підтримку і в особі короля Сигізмунда III Вази – вихованця єзуїтів. Він оточив себе єзуїтами, переніс столицю до Варшави, перетворивши її на опертя католицизму (подібно до Мадрида – нової столиці Іспанії). Сигізмунд був змушений офіційно підтвердити низкою актів свободу віросповідань, в тому числі й для православних, що одержали кілька спеціальних королівських забезпечень. Проте на практиці некатоликам не було можливості здійснювати свої права повною мірою. На початку XVII ст. католицька реакція продовжувала наступ. У дисидентів відбирали храми, позбавляли їх посад, почалися відверті напади на протестантські громади. У 1617 р. у Кракові вводиться Index librorum prohibitorum, а наступного року – сувора цензура.

Чи не найбільше занепаду Реформації в Польщі сприяла державно-політична ситуація. Саме в цей період різко загострюються відносини двох панівних суспільних верств країни – магнатерії і шляхти. Люблінська унія та безкоролів’я по смерті Сигізмунда II Августа привертали всю увагу найбільш впливових суспільних сил; питання ж релігійно-догматичні відсунулися на другий план. У цей момент між католицьким духовенством з’являються яскраві постаті, з якими протестантським лідерам стає дедалі важче вести боротьбу. Реформація дедалі більше втрачає своїх прибічників, тоді як католицька церква крок за кроком відвойовує втрачені позиції.

Контрреформація, як і Реформація, мала істотний вплив на культурно-релігійну ситуацію в Україні наприкінці XVI – на початку XVII ст. При цьому, однак, не відбувався розрив з власною культурною традицією і візантійським православ’ям як домінантами національної духовності.

Загострення міжконфесійних взаємин в Україні свідчило про неможливість послуговуватись лише доктринальним традиціоналізмом східної церкви, що переживала занепад богословських шкіл, інших духовно-культурних осередків. Православна церква, як і католицька, почала усвідомлювати необхідність піднесення своєї місійної функції, активізації свого впливу на суспільну свідомість усіх соціальних верств нації і особливо її еліти. Українське православ’я мало можливість запозичити у західного християнства досвід пошуків вдосконалення церковного життя, розширення масштабів функціонування релігійної культури шляхом самооновлення. Власне на цьому шляху в українському суспільстві виникла і втілювалась у життя ідея об’єднання з римським престолом.

Римо-католицький світ активно послуговувався лойолівськими «духовними вправами», якими людина мала б доводити себе шляхом штучної екзальтації до стану вищого блаженства, відмовляючись від особистих суджень, особистої волі. В Україні цей дух самозаглиблення знайшов свій вияв, насамперед, у монастирсь-кому житті, діяльності низки організаторів чернецтва, які сприяли популяризації патериків, аскетичної літератури в цілому, піднесенню й оновленню культу печорських угодників. Серед них слід відзначити таких діячів, як подвижник і схимонах Йов Княгиницький, який уславився своїм високим авторитетом у справах «чистоти віри», Йов Залізо – ігумен Дубенського, згодом – Почаївського монастирів, який запровадив суворий чернечий лад (студитський устав), поєднував церковно-адміністративну й освітню діяльність з подвижницьким аскетичним життям, Йосиф Вельямин Рутський та Йосафат Кунцевич, які об’єднали українські і білоруські уніатські монастирі в одну василіянську конгрегацію святої Трійці на зразок західного чернецтва. Прагнення до вдосконалення ієрархічної структури церкви в Україні позначилося відмовою від послуху константинопольському патріархові, боротьбою за ставропігію православних братств, нарешті, намірами утворення незалежного київського патріархату, що мав об’єднати греко-католиків і православних.

Засвоєння контрреформаційних ідей у релігійній свідомості необ’єднаних православних християн пов’язано, насамперед, з наступною добою, відновленням православної ієрархії і діяльністю Петра Могили – архімандрита Києво-Печерської лаври, а згодом – київського митрополита. Київський владика активно відстоював запровадження суворої канонічної дисципліни, чітке визначення правових норм участі єпископату, священства та мирян у церковному житті, сміливе залучення новітніх здобутків науки, мистецтва, здійснення місійної праці через проповідь, школу, книгу, театр, унормування богослужбової практики й кодифікацію відповідних текстів.

Засвоєння ідей Контрреформації на національному грунті сприяло входженню українського православ’я у коло нових ідей, символів, мистецьких форм, пов’язаних з формуванням бароко. Якщо Ренесанс в Україні проявився лише окремими спалахами далеко не у всіх видах художньої творчості (причому, часто поступаючись консервативним традиціям «візантиїзму»), то бароко утворило цілу систему художнього мислення, на тривалий час заполонивши усі сфери українського духовного життя.

розділ VІІ. інтеграція українських зеель у польській державі

§ 1. ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Об’єднання Польщі і Великого князівства Литовського.Проникнення Реформації та ідеології гуманізму в Польщу істотно вплинуло на політичну поведінку шляхти. Під впливом нових ідей у шляхетському середовищі формується так званий рух «екзекуції прав», спрямований проти магнатів як соціальної групи, що мала політичні й майнові переваги і становила головну перешкоду середній шляхті на шляху до гегемонії в державі. Екзекуціоністи домагалися також церковної реформи, повернення заставлених королівських земель, що їх магнати намагались утримати за собою, впорядкування судочинства, нормалізації роботи фіскального й військового апаратів, уніфікації держави. Тобто вони прагнули зміцнення центральної влади і забезпечення переваги середньої шляхти, ліквідації породжуваних магнатерією відцентрових традицій, з одночасним утриманням в залежності міщанства й селянства. Сейму відводилася головна роль у здійсненні програми екзекуціоністів. Вони чинили тиск на короля з метою відірвати його від магнатерії і зробити прибічником шляхетського руху.

Воєнно-політична ситуація на початку 60-х років виявилася сприятливою для здійснення намірів екзекутивної партії. Сигізмундові II Августу не вдалося завадити московському царю Івану Грозному ліквідувати татарські держави – Казанське і Астраханське ханства (1552, 1556), що розв’язало Москві руки для наступу на заході. У 1557 р. російські війська вторглися в межі Лівонського ордену, намагаючись вийти до узбережжя Балтійського моря. В цих умовах Литва зважилася на воєнні дії. Спроба литовських можновладців і Сигізмунда II Августа вести війну лише силами Литовсько-Руської держави зазнала невдачі. В лютому 1563 р. російські війська здобули Полоцьк, що було сильним ударом для Литви. Сигізмунд-Август переконався у явній недостатності підтримки магнатів, які не могли дати ради сильно зростаючому невдоволенню шляхти.

Лівонська війна викликала гостру кризу Великого князівства Литовського як окремого державного організму. Вона була надзвичайно непопулярною на Україні, особливо серед православної української шляхти. Відгомоном цих опозиційних настроїв був бунт зем’ян у військовому таборі під Вітебськом, очолюваний волинським аристократом Бокієм. Під впливом всіх зазначених подій українське боярство і зем’янство рішуче домагається звільнення з-під впливу панів-рад. Більшість цих нащадків давньоруських дружинників хоча й володіли земельною власністю, проте лише за ленним (умовним) правом, а не за правом повної власності, істотно залежачи від великих ленників – колишніх удільних князів та інших литовсько-українських магнатів. Українське боярство приваблював польський станово-суспільний лад з його шляхетськими вольностями і правами. Введення такого ж устрою в Литовській державі обіцяло йому юридичну рівність з магнатами, набуття прав повної земельної власності, закріпачення селян і, нарешті, зменшення залежності від великокняжої влади й набуття впливу на перебіг політичних справ в державі. Зі згаданого табору під Вітебськом всупереч волі магнатів литовсько-українська шляхта надсилає петицію до великого князя і короля з проханням здійснити унію з Польщею. Таким чином, польська екзекутивна партія знайшла собі нову і досить могутню підтримку. Сигізмунд II Август у цій ситуації вирішив змінити союзника і пішов на зближення зі шляхтою. На Пйотрковському сеймі (1562) було проголошено «екзекуцію маєтностей», яка мала повернути королівщини, роздані до 1504 р., до королівського скарбу. Наступні «екзекуційні сейми» у 1563–1564, 1565, 1566 і 1567 роках посилили вплив шляхетської демократії на політичне життя. Екзекуційний рух, одержавши підтримку короля, багато зусиль докладав до повного об’єднання Литовської держави з Польщею. Спираючись на Сигізмунда II Августа, литовсько-українсько-білоруській шляхті, як уже зазначалося, вдалося запровадити на польський зразок свої станові повітові сеймики, вибори сеймових депутатів, нове судочинство тощо. Шляхта Великого князівства Литовського, таким чином, діставала можливість безпосередньо впливати на вирішення державних справ, що завдавало значного удару політичній могутності магнатерії. В результаті позиції прибічників об’єднання істотно зміцнилися. До цього слід додати, що і частина литовсько-руських магнатів схилялася до компромісу з Польщею задля зміцнення позицій у боротьбі з Москвою. Нарешті, смерть Сигізмунда-Августа, який не мав нащадків, загрожувала остаточно розірвати зв’язки обох держав, що також посилювало небезпеку для Литви з огляду на російську експансію.

У 1563–1564 рр. у Варшаві розпочалися польсько-литовські переговори про унію. Під час переговорів Сигізмунд-Август зрікся своїх спадкових прав на Литву з тим, аби сприяти її об’єднанню з Польщею. Проте литовська сторона не прийняла королівської декларації, погоджуючись лише на слабкий зв’язок зі збереженням Литовської держави як окремого політичного організму.

У січні 1569 р. в Любліні скликано сейм з участю представників Литви, який мав вирішити питання про унію обох держав. Литовські магнати цього разу змогли утримати представників шляхти під своїм контролем, і спільний сейм перетворився на засідання двох фактично окремих сеймів. Переконавшись, що король польський і великий князь литовський Сигізмунд II Август готовий підтримати польські домагання, литовські магнати 1 березня 1569 р. вночі таємно залишили Люблін разом із представниками інших станів. Однак це не зупинило польську сторону, яка вирішила діяти без литовських представників, що, на їхню думку, незаконно залишили сейм. Під тиском польських сенаторів король підписав грамоту про приєднання до коронних земель Волині і Підляшшя і закликав депутатів цих провінцій до участі в сеймі під загрозою конфіскації маєтків і позбавлення посад. Незадовго до цих подій на Підляшші, де осіло чимало польської шляхти, а частина православних зем’ян вже була сполонізована, було приписано вживання української (руської) мови в місцевих урядах. Боячись втратити свої привілеї, волинські магнати і шляхта присягнули на вірність польській короні. Найдовше зволікали зі складанням присяги волинські магнати – князі О. Чарторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький – впливові представники української аристократії, для яких Волинь була головною твердинею. У спеціальній заяві, виголошеній князем Костянтином Вишневецьким, що мала бути певним застереженням королю, зазначалося: «Заявляємо вашій королівській милості, що ми пристаємо (до Польщі) людьми вільними й свобідними, з тим щоб не були ми понижені в наших чеснотах шляхетських, бо ми нарід настільки благородний, що не попустимо першинства ніякому іншому народові на світі...» Проте після відповіді короля: «Я поступлю по праву», – що загрожувало застосуванням репресій, вони припинили опір і склали присягу. В результаті литовські вельможі – прибічники незалежності Литви – опинились у скрутному становищі. Війна з Москвою і відсутність підтримки з боку українських магнатів і шляхти робили для них неможливою організацію серйозного опору домаганням польських експансіоністів. Вони були змушені повернутися на сейм і продовжити переговори про унію. Такий легкий успіх спонукав польських політиків до розширення своїх територіальних претензій. Вони виступили з вимогами включення до складу Польщі Брацлавщини (Східне Поділля) й Київщини і, подолавши слабку опозицію, добилися прилучення до Польщі тих українських земель, що досі перебували у складі Великого князівства Литовського. В серпні 1569 р. закінчився Люблінський сейм, який об’єднав Литву і Польщу в одну державу з одним спільним сеймом. Литва зберігала деякі елементи автономії лише в межах своєї етнічної території й, частково, Білорусії. Під владою Польщі опинилися майже всі українські землі, що поділялися тепер на такі воєводства: Руське (Галичина) з центром у Львові, Белзьке (Белз), Подільське (Кам’янець), Волинське (Луцьк), Підляське, Брацлавське (Вінниця), Київське (Київ), Берестейське (Берестя), згодом – Чернігівське (Чернігів).

Україна в очах європейського світу до і після Люблінської унії.Виникає питання, наскільки інтеграція України в склад польського державного організму вплинула на уявлення про неї західноєвропейського світу. У багатьох західноєвропейських авторів XV-XVI ст. було досить чітке сприйняття України, її географічного положення та етнополітичних відмінностей від найближчих сусідів. Так, у праці італійця А.Контаріні «Подорож до Персії» (вийшла друком 1487 р.) точно зафіксовано межу між Польщею і Україною. «20 березня, – писав він, – виїхав я з Польщі і вступив до нижньої Русі, яка теж належить до володінь названого короля (Казимира Ягелончика – авт.); до 23 числа їхали весь час лісами, зупиняючись для відпочинку то в невеликих замках, то в селах, і прибули в місто, яке називається Луцьк (Lusch); місто те має досить гарну, хоч і дерев’яну фортецю, де ми залишилися до 24 числа». Подорож «нижньою Руссю» автор веде приблизно від Західного Бугу. Контаріні також чітко розрізняє Росію і Україну, для якого перша є «Московією», або «верхньою Руссю», а друга – «нижньою Руссю». Впадає в око, що в зазначених описах України немає відчуженості, погляду на неї як на екзотичну неєвропейську країну, що часто стосувалося сусідньої Московії.

Разом з тим, досить часто під терміном «Русь» Західна Європа розуміла Україну і Білорусію, які були складовими частинами Великого князівства Литовського. Так, у 1507 р. в Римі була видана славнозвісна «Географія» Птоломея з додатком «Сучасна карта Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини, Русі й Литви». На ній «Русь» обіймає українські і білоруські землі, що разом з литовськими становили одне державне тіло. Прикметно, що Україна тут подається разом з головними країнами Центральної Європи.

Надзвичайно важливе значення для формування уявлення Західної Європи про Україну в новий час мав «Трактат про дві Сарматії», який вийшов з-під пера польського вченого-гуманіста Матвія Меховіти у 1517 р. Автор дотримувався птолемеївської традиції в ономастиці Східної Європи. Проте його «Європейська Сарматія» включає фактично всю старокиївську державну територію з Прибалтикою і без Польщі. Причому він чітко поділяє «Європейську Сарматію» на «Русію» і «Московію». «В Європейській Сарматії, – зазначає Меховіта, – є області русів або рутенців, литвинів, москів та інші, що прилягають доних, між ріками – Віслою на заході й Танаїсом (Доном – авт.) на сході». У своєму творі польський гуманіст подає стислий нарис історії Київської Русі, яка безпосередньо пов’язується саме з «Русією», тобто з Україною. Органічний зв’язок Київської династії з Руссю-Україною, а не з «Московією», став концептуальною моделлю для більшості західноєвропейських авторів XVI-XVII ст., що розглядали історичний процес у Східній Європі.

Ще одним важливим твором, який знайомив західноєвропейського читача із східноєвропейським світом, була книга Сигізмунда Герберштейна «Нотатки про Московію» (1549). Хоча вона присвячена переважно Московській державі, німецький дипломат, мандрівник і вчений у розділі «Про Литву» подає низку відомостей про українські землі. Причому він чітко розрізняє етнічну Литву, що «врізається в руські землі й має власну мову та римську віру», і Україну й Білорусію – «руські землі». «Я розповідаю тут не тільки про цю землю (власне Литву – авт.), а й про країни, які до неї прилягають, яких об’єднують під загальною назвою Литва, – зауважує Герберштейн. – Вона тягнеться вузькою смугою від міста Черкаси, що стоїть на Бористені, до самої Ливонії». Герберштейну також належить чи не найперша в Західній Європі спроба дати опис українських козаків, яких він називає «черкасами» – згідно з російською терміно-логією XVI-XVII ст. Проте він чітко усвідомлює їхню етнічну належність до українців-русичів. «Черкаси, які живуть по Бористену, – пише Герберштейн, – суть русичі і відрізняються від тих черкасів, що живуть в горах біля Понту (черкесів на Кавказі – авт.)». Разом з тим, населення Сіверщини, Волині, Києва називається просто русичами. Отже, вже на середину XVI ст. козацтво стало відомим Європі, насамперед, своєю відчайдушною боротьбою з татарами, що і викликало зацікавлення Герберштейна.

Уявлення про українські землі як про цілісну країну – незалежно від їх входження до тих чи тих політично-територіальних утворень, віддзеркалено у багатьох західноєвропейських космографіях XVI ст. (Й. Боемія, С. Мюнстера, Ф. Бельфоре, А. Теве та ін.). Так, Мюнстер у своїй «Космографії» виключив Галичину з опису Польського королівства і включив її у розділ, присвячений Русі (Україні і Білорусії), причому окремо й від Литви.

Сприйняття України як соборної країни, населеної одним народом, міцно закріплюється у європейській дипломатії й політиці. Про це переконливо свідчать матеріали західноєвропейських архівів. Зокрема, у 1540 р. французький посол у Венеції Пелісьє інформував короля про події в Туреччині і часто згадував славнозвісну Роксолану – Настю Лісовську, дочку українського священика з галицького міста Рогатина, яка стала дружиною турецького султана Сулеймана Пишного. Пелісьє вказує на її «руське походження» і зауважує, що «мешкають ці Руські від Карпатських гір до Бористена й Понта Евксінського». Венеціанський посол у Константинополі Наваджеро, доповідаючи сенатові про Роксолану, також вказує на її належність до «de natione russa», тобто «руської нації». У заповіті одного з венеціанських вельмож (1564) згадуються – «невільниця руського походження Уляна з Рогачова» та «невільник руського походження з Черкас на Бористені». Таке поєднання е переконливим свідченням того, що і українців над Дністром, і українців над Дніпром Західна Європа вважала одним народом. Про це ж свідчить і праця кардинала Баронія «Relatio de Ruthenorum origine et conversione», в якій йдеться про походження руського (українського) етносу та історію зв’язків Русі з Римом. В цьому творі розселення русинів (українців) фіксується на всьому етнічному просторі України. Цікаво, що українці, як окремий етнос, потрапили до широко відомої в Європі книги про античні і сучасні тоді костюми світу, створеної двоюрідним братом і учнем Тіціана – Чезаре Вечеллі. Малюнки до неї виготовив сам славнозвісний італійський живописець. У книзі Вечеллі Русь-Україна, що межує з «Лівонією і Литвою», чітко відрізняється від Польщі і Московії; в ній подано навіть малюнок «руського жовніра».

Нотатки про Русь як Україну вміщено у творах деяких західноєвропейських письменників доби Відродження. Так, у Рабле в одному з епізодів його роману «Гаргантюа і Пантагрюель» є згадка про Русь, яка подається поряд з Пруссією, Польщею, Литвою, Валахією, Трансільванією, Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Для нього цілком зрозумілою і природною є належність Русі-України до європейського світу. Разом з тим, Рабле цікавиться, до якої з частин світу – Європи чи Азії – належить Московія; ії він схильний розмістити в останній. В «Есе» Монтеня наводяться два епізоди з української історії – війни київських князів з Болеславом Хоробрим та напади турків на Україну наприкінці XV ст. і один – з російської історії часів татаро-монгольської навали. При цьому слід зауважити, що французький автор чітко розрізняє «Русь» і «Московію», тобто Україну і Росію.

Люблінська унія і включення майже всіх українських земель до складу Польської держави не змінили розуміння соборності України в західноєвропейському світі. У 1573 р. француз Блез де Віженер написав для Генріха Валуа – новообраного польського короля – книгу про Польщу, в якій вказувалося, що руський народ живе по обидва боки Збруча.

Разом з тим, у цей час терміни «Україна», «український» набули широкого вжитку і ввійшли у міжнародне використання поряд з термінами «Русь», «руський». На мапі, спеціально виготовленій за наказом короля Карла IХ для Генріха Валуа у 1572 р., територія по обидва боки Дніпра позначена написом «Ukraine» (Україна). Крім традиційних північних і західних регіонів вона охоплює також Слобідську Україну і територію Полтавщини, Херсонщини, Катеринославщини, а нижче розміщено напис «Cosaques» – Козаки. На мапі французького купця Мотіеля (1580) територія України позначена терміном «Uсkrania». На ній показано міста Овруч, Житомир, Київ, Кам’янець-Подільський, Чигирин та інші.

Ці дві мапи свідчать, що давня народна назва нашої землі входить у широкий вжиток разом з виходом на арену суспільно-політичного життя нових станів – козацтва, міщанства, селянства і близької до них дрібної шляхти та духовенства, які заховали цю давню національну термінологію. Збереглася значна кількість мап XVII та XVIII ст. в музеях і бібліотеках Італії, Франції, Німеччини, Австрії, Голландії, Англії, Чехії, Польщі, на яких етнічна територія України вже позначена саме цією назвою. Дедалі частіше зустрічаються назви «земля козаків», або «область» чи «держава козаків» тощо. Разом з тим. Російська держава й надалі називається Московією, а не Руссю, чи Росією. Поряд з назвою «Україна» продовжувала вживатись і стара назва «Русь», що стосувалася майже всієї території сучасної України. У 1619 р. вийшла широко відома в Європі праця д’Авіті «Держави, королівства і князівства світу», якою користувалися дипломати на нарадах Вестфальського конгресу після закінчення Тридцятилітньої війни. У книзі зазначено, що «Руссю» або «Роксоланією», «Рутенією», «Росією» називаються всі землі, що входять до складу Польсько-Литовської держави від Полтавщини і до Карпат; народ, який живе на них, вживає одну й ту саму мову, дотримується грецької віри й зветься «руським». Згадуються тут і козаки, які є частиною цього народу; на Волині, частині Русі, живе князь Острозький – «шеф всіх руських грецької віри».

Таким чином, незважаючи на драматичний перебіг політичних подій, що мали наслідком включення України до складу Польської держави, вона залишалась у свідомості європейського світу цілком самостійним етно-суспільним організмом, який продовжував своє життя й в умовах тимчасової втрати державності. Усі попередні розмаїті економічні, соціально-політичні і культурні контакти України з країнами Західної Європи, її безпосередня тривала участь у бурхливому політичному житті Центральної Європи, боротьба з турецько-татарською загрозою зробили Україну постійним і незалежним компонентом європейської спільноти, що й було відображено у багатьох історичних, географічних та літературних працях того часу. Важливу роль в утвердженні цього уявлення про Україну відігравав також ренесансно-гуманістичний підхід у світосприйнятті народів, пов’язаний з піднесенням національних пріоритетів у суспільному житті, відходом у минуле універсалістських і, часом, ефемерно-фантастичних уявлень феодального світу про народи та їхній розвиток. У новому підході головну роль відігравали вже не ті чи інші швидкоплинні політичні ситуації й адміністративні кордони, а органічне, властиве для нової епохи усвідомлення «природного» поділу країн і розселення народів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 27 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 29 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.