ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 29 сторінка

Українська феодальна верства в нових умовах.На підставі акту 1569р. шляхта українська, литовська і польська зрівнювались у правах. Польська шляхта одержувала право безперешкодно набувати маєтки і володіти ними в Литві, шляхта литовська і українсько-білоруська – у Польщі. Король міг роздавати маєтки як в межах Польщі, так і в землях українських, білоруських і литовських. Проте, оскільки в Польщі не залишилося вільних земель, король реалізовував це своє право лише на Україні, де постійно виникали поселення вільних селян, які освоювали ще донедавна безлюдні незаймані землі. Оскільки так звані «артикули Генріха III» 1573 р. встановили по всій Речі Посполитій повну владу шляхти над селянським населенням, ставало зрозумілим, що несло українському селянству роздавання королем заселених колонізованих земель шляхті та магнатам. Селяни неминуче перетворювалися на кріпаків. Вже в першій половині XVI ст. розвиток фільваркової системи, посилене вивезення хліба на ринок, зменшення селянської ріллі і збільшення панщини зумовлювали істотні соціальні зрушення. Люблінська унія посилила намагання української, литовської, а тепер і польської шляхти максимально використати свої привілеї і прикріпити селянина до землі.

З посиленням кріпосництва після 1569 р. почастішали втечі селян, які на-прикінці XVI – на початку XVII ст. набули масового характеру. Селяни заселюва-ли південь Поділля і Київщини на правому березі Дніпра, Сіверщину і Західну Полтавщину – на лівому. Проте дуже швидко ці заново сколонізовані землі ставали предметом зазіхань з боку магнатів, шляхти та орендарів. Вже 1569 р. – у рік самої унії – урядовцям було наказано обревізувати так звані «пустині» у воєводствах Подільському, Брацлавському і Волинському з метою наступного роздавання земель у довічне або ленне користування. Її ініціатором став польський король Стефан Баторій, але найбільш інтенсивно процес роздавання земель проходив за його наступника – Сигізмунда III (1587–1632). Сеймове рішення 1590 р. «про роздачу пусток, що лежать за Білою Церквою» надало королю право роздавати степові землі по обох берегах Дніпра, аж до московського кордону.

Люблінська унія дала новий імпульс полонізації української феодальної верстви. Проте цей процес не був однозначним ні в просторі, ні в часі, ні в масштабах охоплення якоїсь соціальної категорії. В західних регіонах України, що увійшли до складу корони ще у XV ст., спільність станових інтересів і прагнення зрівнятись із польським панством не лише формально-юридично (це було забезпечено законом), але й фактично в умовах відсутності будь-яких національно-державних перспектив дуже швидко призводили до денаціоналізації колись відомих і заможних українських родів. Вже на XVI ст. їх не залишилося в Галичині. Цей процес охопив значною мірою й середню шляхту. Однак дрібна шляхта ще довго трималася своєї національності, православ’я, що мало неабияке значення, оскільки її суспільне становище давало реальні можливості стати речником українських національних інтересів. Досить згадати представників галицьких шляхетських родів Балабанів, Копистинських, Желиборських, Плетенецьких, Кальнофойських, Радиловських та інших, їхню визначну роль в культурному, освітньому і церковному житті не лише Галичини, а й усієї України.

Ще інтенсивніше процес денаціоналізації відбувався у північно-західних українських землях – Белзькій, Холмській і Підляській. Підляшшя, хоча до 1569 р. входило до складу Литовської держави, проте майже повністю пройнялося польською культурою. Напередодні Люблінського сейму підляські депутати зверталися до великокняжої канцелярії з тим, щоб офіційні документи висилалися на Підляшшя польською мовою, а не загальновживаною у державі руською (українсько-білоруською). І хоча литовський уряд рішуче відмовив, зауваживши, що листи з великокняжої канцелярії видаються «рускимъ писмомъ и языкомъ по всему панству є. к. милости вел. князству Литовскому», через рік Підляшшя увійшло до складу корони і «польське письмо» стало основним в офіційному листуванні.

На Поділлі, особливо в його західній частині, яка теж рано відійшла до Польщі, польський уряд роздавав польській шляхті й магнатам найліпші й найбільш залюднені землі, залишаючи українським державцям малозаселені, наражені на татарську небезпеку «пустині». Через якийсь час ці землі, сколонізо-вані українцями, ставали також здобиччю польських феодалів. У результаті в Західному Поділлі до кінця XVI – початку XVII ст. майже не залишилося середньої української шляхти. Дещо інша ситуація склалась у Східному Поділлі, де існували численні гнізда старої службової української шляхти навколо замків Барського, Хмельницького та інших. Місцеві старости були зацікавлені в тому, щоб ця шляхта залишалася на місцях для забезпечення оборони краю й захищали їх від польських зайд, які одержували собі у королівській канцелярії «привілеї» на відібрання земель у «безправних» державців.

На Волині після прилучення її до Польщі з’являється ціла низка нових властителів-католиків – як дрібних, так і заможних, польського або литовського походження. Проте місцева аристократична верхівка – Острозькі, Заславські, Сангушки, Збаразькі, Вишневецькі, Дубровицькі, Гольшанські, Чарторийські, Корецькі, Четвертинські, Монтовти, Кирдеї, Семашки, Загоровські, Дорогостайські, Боговитини – до кінця XVI ст. залишалася українською. Вірною національним традиціям в цей період залишалась і більшість волинської середньої шляхти. Збереженню національних позицій української шляхти і магнатерії на Волині сприяли їхній міцний зв’язок з землею і місцевим населенням, місцеве право, якому мусили підлягати прийшлі елементи, українська мова в місцевих урядах. Проте після 1569 р. українська аристократична верхівка на Волині почала втрачати свою «опірність», дедалі більше проймаючись польською стихією, не задовольняючись рівнем національної культури, послабляючи зв’язок з православною церквою. Належність до останньої за тих умов була чи не найважливішою ознакою національності.

На Київщину мігрувала як польська, так і українська (волинська) шляхта. Причому волинські магнати мали явну перевагу, оскільки розпочали цей рух ще в першій половині XVI ст. На київському Правобережжі у його північній частині, збереглося чимало значних українських панських родин – Немиричі, Горностаї, Тишкевичі, Аксаки, Лозки, Єльці та ін. Чимало давніх шляхетських родів було на Овруччині. Уся ж південна Київщина перетворилася на комплекс латифундій, прибраних до рук українськими і польськими магнатами, які, до того ж, розпоряджалися великими королівщинами – староствами. Більшість середньої і дрібної української шляхти Наддніпрянщини залишалася православною впродовж усієї другої половини XVI ст. Слід мати на увазі, що перехід української феодальної верстви до католицтва або вживання польської мови у побуті не завжди супроводжувалися зреченням національності і давніх традицій. Чимало української шляхти, визнаючи себе складовою польського державного організму і засвоюючи польську культуру, продовжувала усвідомлювати свою належність до українського етносу і до української політичної традиції. Яскравим представником такої категорії був католик Станіслав Оріховський – син українського шляхтича, визначний польсько-український культурний діяч, з ім’ям якого пов’язане виникнення специфічного терміну «gente Ruthenus natione Polonus» (руського роду польської нації). Для української шляхти зараховування себе до «natione Polone» зовсім не означало втрату української національної свідомості. Відомо, що у тогочасній Речі Посполитій право декларувати себе представником нації належало тільки магнатсько-шляхетській верстві, яка, до речі, вважала себе іншого ніж решта населення етнічного походження, і виводила себе генетичне від сарматів. Тому визначення своєї належності до «natione Polonus» відображало, насамперед, прагнення української шляхти зрівнятись у політичних правах з польською шляхтою і користуватися її становими привілеями у повному обсязі.

Носіями української національної свідомості були не лише ті представники української шляхти, що перейшли до католицтва, але й протестанти, зокрема такі її репрезентанти, як Немиричі, Чапличі, Гойські та інші. Згідно з тогочасними західноєвропейськими феодальними традиціями зміна сюзерена не означала якихось докорінних змін у соціальному статусі дворянського стану. Тому для української шляхти, яка була вірною спочатку великому князеві литовському, а відтепер королю польському, головне завдання полягало у реальному забезпеченні саме національно-релігійних прав. До втілення в життя Берестейської церковної унії українська шляхта і магнатерія здебільшого зберігала національну ідентичність.

Включені до складу корони землі Волині і Наддніпрянщини здавна були регіоном впливів великих магнатів українського походження. Отже, нова ситуація істотно зміцнювала потугу магнатерії в Речі Посполитій в цілому як стану і відкривала можливості для її дальшого зростання.

Незабаром величезні земельні простори Брацлавщини, Київщини, а також Лівобережної України опинилися в руках українських (переважно волинських), а також деяких польських магнатів, які створювали тут свої латифундії і намагались утвердити кріпосницькі порядки. Так, після смерті князя Януша Острозького у 1620 р. в майораті Острозьких нараховувалось 80 міст і містечок, 8700 сіл. Сюди не входили так звані «старостинські» міста і села, що ними також розпоряджався Острозький. Князі Вишневецькі, які до своїх величезних маєтностей прилучили ще й спадщину згаслого роду магнатів Збаразьких, володіли також десятками міст і містечок. Їхні посілості на правому боці Дніпра простягнулися широкою смугою через воєводства Київське, Волинське і Сандомирське. На лівому березі Дніпра горезвісний Ієремія Вишневецький на середину XVII ст. володів значною частиною Полтавщини, 56 містечками і селами, 39 610 господарями і 423 млинами. Величезними маєтностями в Україні заволоділи також магнати Корецькі, Ружинські та інші. Дещо пізніше різними шляхами величезні маєтності потрапили і до рук польських магнатів – Жолкевських, Потоцьких, Калиновських. Так, старості вінницькому і брацлавському Валентію-Олександру Калиновському було надано місто Умань з величезними земельними просторами між річками Удичем, Бугом, Синьою Водою, Ятранню і Рабанню.

Після смерті Сигізмунда II Августа невелика група найбільш впливових магнатів прибрала до рук керівництво державою. Цей поворот до олігархії відбувся при збереженні усіх зовнішніх ознак шляхетської демократії. Значно послабилася влада короля, який відтепер сходив на трон лише шляхом елекції, тобто відійшли у минуле ті елементи династичного принципу, що мали місце за Ягелонів. Зменшилася роль сеймів, а натомість зростало значення місцевих сеймиків, де особливо сильними були позиції магнатів. Влади центральна і місцева виявилися безсилими проти сваволі магнатерії, яка мала у своєму розпорядженні власні війська і громади залежної від неї дрібної шляхти. В результаті істотно знизилася повага до судочинства і права, як наслідок невиконання багатьох судових вироків, невигідних магнатам. Магнати виявились некоронованими монархами у своїх володіннях. Їм до того ж належали найвищі центральні і місцеві посади – канцлера, гетьманів, хорунжих, воєвод, каштелянів, старост тощо. Чимало з цих посад ставали спадковими в їхніх родах. Внаслідок цих тенденцій розпочалося ніби відродження політичної феодалізації суспільства. Державна влада знову подрібнювалась і переходила на місцях до впливових аристократичних кланів.

Така політична ситуація була не поодинокою в європейському світі. Майже аналогічні процеси в цей період відбуваються у Франції, де, незважаючи на утвердження королівського абсолютизму, слабкість монархічної організації в ході релігійних війн вилилась у посилення феодальної реакції. Поділена за Франциска I на дванадцять генерал-губернаторств, країна через якийсь час знов була охоплена феодальною анархією. Генерал-губернатори провінцій, які, подібно до воєвод Литовської держави чи Польщі, мали безпосередньо представляти королівську владу на місцях, виявили нездатність виконувати покладені на них завдання. Як правило, вони призначались із представників найбільш знатних феодальних родів, нерідко – з принців королівського дому. Завдяки своєму незалежному соціальному становищу, особистим зв’язкам і впливам губернатори починають з часом розігрувати у своїх генерал-губернаторствах роль маленьких королів. Вони оточують себе придворною атрибутикою, діють самовладно, мало звертаючи увагу на інструкції та накази центральної влади і розглядаючи свої губернаторства як власні спадкові «ф’єфи». Генерал-губернатори прагнуть заручитися підтримкою короля на передачу підпорядкованих їм областей своїм синам або близьким родичам; ці області стають, таким чином, ніби фамільним надбанням різних феодальних «домів».

Під час релігійних війн чимало генерал-губернаторів, за словами сучасника, «поводили себе, як справжні королі». Вони встановлювали і збирали на свою користь податки, набирали війська, вели переговори і укладали союзи; причому робилося це часто не лише без відома короля, але й саме проти нього. Тому, коли Генріх IV розпочав ліквідацію внутрішніх усобиць у Франції, йому довелося вести справжні дипломатичні переговори з майже незалежними феодальними аристократами і «викупати» уних цілі регіони, на які вони вже звикли дивитись як на цілковиту власність.

В Речі Посполитій така поведінка багатьох магнатів – воєвод та старост – стала нормою соціально-політичного буття. Особливо це стосувалося українських кресових магнатів, яких в народі називали «королев’ятами». Можна провести паралель в цьому контексті між князями Острозькими з їхнім майоратом, що включав землі Волині, Київщини, Галичини та інші, і герцогами Гізами, які володіли Лотарингією, або герцогами Бульйонськими з їхнім фактично спадковим Седанським генерал-губернаторством.

Прибутки магнатів були такими високими, що дозволяли їм утримувати двори, які часом не поступалися блиском королівському. Вони мали своїх власних урядовців, придворних, військо і навіть дипломатів. Діяли вони як абсолютні володарі – проводили переговори з іноземними державами, вели війни, здійснювали анексію маєтків, забирали собі підданих. У XVII ст. магнатські володіння у Речі Посполитій набули характеру майже незалежних невеликих держав, що нагадували тогочасні дрібні князівства-держави Німецької імперії.

Тоді як значна частина української шляхти, зрівнявшись у політичних правах з польською, виявляла також тенденцію до переходу у католицтво, нащадки давніх українських князів, які мали значно більший вплив, ніж відповідний соціум у Польщі, чинили опір поширенню католицтва в Україні і відстоювали православ’я. Українська аристократія, особливо на Волині і в Поліссі, довгий час тримала у своїх руках усі найважливіші адміністративні посади в литовській Україні, оскільки Литовський статут забороняв роздавати їх іноземцям, в тому числі й полякам.

Найпершим її репрезентантом – опікуном православ’я на всій території Речі Посполитої – був князь Василь-Костянтин Острозький, воєвода київський, син Костянтина Івановича Острозького, гетьмана Великого князівства Литовського, відомого полководця і державного діяча. Князь Василь-Костянтин, званий частіше Костянтином на честь свого батька, мав тісні родинні зв’язки з багатьма впливовими родинами Речі Посполитої. Він був одружений з дочкою каштеляна краківського і коронного гетьмана Яна Тарновського Софією, яка успадкувала від батька величезні маєтки в Західній Галичині з містом Тарнів і збільшила й без того могутні земельні володіння Острозьких. Володіння князя, що перейшли у спадок до сина Яну-ша, включали 80 міст і містечок, 2760 сіл, а річний прибуток становив 10 млн. золотих. У 24 роки молодий магнат стає старостою володимирським і воєводою волинським, а з 1560 р. і до кінця життя – київським воєводою – фактичним некоронованим монархом України.

Надзвичайно впливове становище Острозьких навіть давало підстави вважати князя Василя-Костянтина одним з можливих претендентів на польський престол після смерті короля Стефана Баторія. Енріко Спаноккіо, секретар папського нунція у Варшаві Альберта Болоньєтто, у зв’язку з цим підкреслював, що князь є найпомітнішою і надзвичайно шанованою в Речі Посполитій особою, однак на заваді до сходження на престол стоїть те, що він «русин і вождь схизматиків». Спаноккіо також зафіксував Острозького першим у списку претендентів на угорську королівську корону. Надзвичайно високо оцінювали його українська православна церква і представники тогочасної української інтелігенції, називаючи князя «стовпом православ’я», «філяром і оздобою православної церкви», «начальником православ’я», «великим заступником і потіхою всього народу руського». Недаремно сам Костянтин Острозький в одному з листів за кордон підписується – «З Божої ласки князь на Волині». Зрештою, в цих монархічних аспіраціях української магнатерії не було чогось нездійсненного, звичайно, за умов переходу до католицтва і відмови від своєї народності. Це й було підтверджено на практиці обранням на польський престол у другій половині XVII ст. представника іншого визначного українського князівського роду – Михайла Корибута-Вишневецького (1669-1673).

У 1592 р. Костянтин Острозький отримав від Сигізмунда III грамоту з обіцянкою не призначати вищих православних церковних ієрархів без рекомендації князя. Ця впливова позиція Острозького у церковному житті підкріплювалася тим, що у своїх величезних маєтностях він мав 20 монастирів і понад 600 церков. Меценатство Острозького сприяло утворенню в Острозі на Волині значного культурного осередку: школи, друкарні, гуртка вчених і письменників, які розгорнули активну боротьбу за піднесення української культури. Він не поступається деяким європейським монархам небаченим досі розмахом культурницько-освітньої діяльності, підтримкою, розбудовою і реставрацією храмів, значними пожертвами на різні потреби духовного життя України.

Острозький продемонстрував своєю діяльністю виразне прагнення української магнатсько-шляхетської верстви, не залишаючи православної традиції, збагачувати українську духовність західноєвропейськими культурними надбаннями. Він віддав свого сина Януша на виховання до двору германського імператора Максиміліана II, де той, зокрема, навчався військовій справі.

До речі, Януш Острозький мав успадкувати володіння князів Острозьких на території Габсбурзької імперії. Про це велися переговори між князем Костянтином Костянтиновичем і представниками римської курії. Майнові справи Острозьких в імперії стали приводом для більш тісних зв’язків цього роду з європейським світом. У тридцять років Януш дістав номінацію волинського воєводи, а через кілька років – каштеляна краківського, першого світського сенатора Речі Посполитої. Його молодший брат Олександр у 23 роки одержав після нього Волинське воєводство.

З метою залучення кращих науковців до заснованої ним школи в Острозі, Костянтин Острозький підтримує зв’язки з Римом, запрошує до себе протестантських діячів, які погоджувалися працювати в царині української культури (Христофор Філалет-Бронський, Мотовило та інші), відряджає близьких до себе людей на навчання в Західну Європу. Острозька школа мала виразно європейський характер. Саме за європейською традицією тут викладалося сім «вільних наук», на вивчення кожної з яких відводився один або два роки. Поряд з цим викладалися грецька, латинська і слов’янська мови. Завдяки князю Острозькому Острог стає центром освіти і культури для всієї України. Місто набуває європейського вигляду. Його будівлі одержують ренесансне декоративне оздоблення, яке органічно поєднувалося з національною художньою традицією сакральних і світських споруд міста.

Культурні осередки, щоправда, не такі масштабні, як в Острозі, створювалися й іншими українськими магнатами. Такими центрами стали двори двоюрідного брата Костянтина Острозького князя Юрія Слуцького – одного з нащадків Олельковичів, князя Михайла Вишневецького – старости овруцького, князя Андрія Курбського, який емігрував з Москви й одержав Ковельське староство на Волині та інші.

Для багатьох українських магнатів і шляхти європейська освіченість та культура стають невід’ємними рисами їхнього буття. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. чимало представників давніх українських родів відвідують західноєвропейські міста, навчаються у зарубіжних університетах. Зокрема, в Падуанському університеті навчалися троє князів Олельковичів-Слуцьких (Юрій, Семен і Олександр) – останні представники чоловічої лінії цього давнього українського княжого роду. Поряд з ними в стінах цього навчального закладу бачимо Вишневецьких (Івана-Костянтина та Ієремію-Михайла), Сапіг, Ходкевичів, Дорогостайських, Курцевичів та інших. Джерела вказують на перебування братів Олельковичів на початку 80-х років XVI ст. також в Мілані, Римі, Страсбурзі та інших містах Європи. Миколай і Прокіп Синявські відвідували на початку XVII ст. Італію та Нідерланди. Навіть такий супротивник усілякого нововірства як Андрій Курбський намовив свого брата князя Михайла Оболенського виїхати на навчання до Кракова, а згодом до Італії. Сам князь Андрій вже у своїй волинській резиденції самостійно вивчив латинську мову.

Залучення української феодальної верстви до суспільно-культурного життя Речі Посполитої доби Контрреформації викликало неоднозначну реакцію в її середовищі. Знайомство із західними соціальними і правовими інституціями, нормами суспільної поведінки, культурою в цілому вело до усвідомлення українським суспільством нагальної потреби у змінах багатьох форм дотеперішнього буття.

Необхідність брати участь у роботі трибуналу, сенату, сейму, спілкування з польськими родичами, урядовцями – все це вимагало від українського панства якомога швидше пристосовуватись до нових умов. Проте, для багатьох шляхетсько-магнатських родин ці зміни виявилися фатальними, оскільки призвели до полонізації і втрати своєї національності. Намагань Костянтина Острозького та інших українських магнатів стати на заваді польським і католицьким впливам на Україні було недостатньо з огляду на явну перевагу сил контрреформації після Люблінської унії. Значна частина українського панства пришвидчила свій перехід у польсько-католицький табір. Слабкість позицій українського суспільства зумовлювалась і невідрадним станом православної церкви.

Посилення реформаційних рухів. Социніанство в Україні.Першою реакцією на незадовільний стан православної церкви був перехід до лав реформаторства багатьох представників шляхти. Люблінська унія сприяла зміцненню реформаційного руху на українських землях. Особливого поширення набуває антитринітаризм, який одержав собі могутнього патрона в особі магната Яна Кишки, одруженого зі старшою донькою князя Костянтина Острозького – Гальшкою. Ян Кишка передав социніанам у своїх володіннях значну кількість костьолів і православних церков, заснував низку шкіл і друкарень. На Україні сферою його діяльності була переважно Берестейська земля. Однак після смерті Кишки у 1592 р. діяльність социніан у цьому регіоні поступово слабшає і занепадає.

Більш міцними були їхні позиції на Волині, де антитринітарії дістали підтримку низки представників місцевого панства. Князь Курбський – ревний поборник чистоти православної віри, який понад двадцять років прожив на цій землі – скаржився у листі до князя Острозького, що чимало людей кинулись у «пропасть єреси лютерскія і других розлични сект». Серед останніх переважали антитринітарії. Їх покровителем був каштелян київський Іван Чаплич-Шпановський, який дав притулок у своєму маєтку багатьом представникам цієї єресі. Аріяни користувались явною і прихованою підтримкою князя Острозького, який мав у своєму найближчому оточенні аріянських вчених-богословів, учителів тощо. Середних – Мотовило, автор ненадрукованої відповіді на книгу єзуїта Петра Скарги «Про єдність церкви Божої», Христофор Філалет-Бронський — автор славнозвісного «Апокризиса», видрукованого в острозькій друкарні, слуга князя – володимирський «писар гродський» Ст. Кандиба та інші. Прибічниками аріянства вважалися і такі українські магнати, як князі Януш Заславський та Володислав Збаразький, котрі, однак, невдовзі перейшли у католицтво. Аріянами були зв’язані з Острозьким каштелян київський Роман Гойський та маршалок двору князя Гавриїл Гойський, зусиллями яких утримувалась аріянська школа у місті Гощі Острозького повіту. Серед інших центрів социніанства на Волині були містечка Киселин, Ляхівці, Берестечко.

До кінця XVI ст. протестанти – переважно социніани – поширили свою діяльність на Поділля, де у місті Хмельнику було засновано социніанську школу, і Київщину. За деякими даними у Київському воєводстві налічувалося близько 500 протестантських церков (1570). У цьому регіоні одними з чільних представників реформаційного руху були українські магнати Немиричі, які належали до старовинної великопанської родини Київської землі. Про економічну потугу цього роду свідчить те, що один з них був власником 30 міст та містечок і 300 сіл. Степан Немирич, вихований вже на догматах аріянства, був обраний київською шляхтою на почесну посаду підкоморія київського. Перехід Немиричів до аріянства наближує їх – як і десятки інших українських панських родин – до західноєвропейської культури, проте водночас вони втрачають зв’язки з українським оточенням, серед якого їхні предки жили впродовж багатьох поколінь. Так, підкоморій Степан бере участь у придушенні козацького повстання 1625 р. і у роботі урядової комісії, що зменшила козацький реєстр до 6000 (Куруківська угода). Проте його сини (Юрій, Степан і Володислав), хоча й були активними прибіч-никами аріянства, відновлюють зв’язок зі своїм народом й беруть активну участь в українському державному будівництві за часів Б. Хмельницького та І. Виговського.

Протестанти і православні виступали союзниками у боротьбі проти наступу католицизму. В серпні 1594 р. у розпал боротьби з прибічниками унії князь Костянтин Острозький звертається до протестантських лідерів із закликом до солідарних дій з огляду на порушення релігійної толерації, що допускалися королем та урядом. Під час з’їзду протестантів Польщі і Литви у Торуні він надсилає грамоту до його учасників, в якій висловлює переконання, що православні мають виступати разом з протестантами проти католицьких інтриг і з огляду на нелояльну поведінку короля. Князь запевняв, що він може виставити п’ятнадцять тисяч війська і стверджував, що за спільного та енергійного опору уряд не наважиться на жодні насильства щодообох конфесій.

Навесні 1599 р. у Вільно відбувся з’їзд православної і протестантської магнатерії і шляхти. Протестантська сторона з метою зміцнення міжконфесійного союзу запропонувала ідею своєрідної релігійної унії з православними. Ця ініціатива була підтримана К.Острозьким, який мав рекомендувати кілька духовних осіб для порозуміння у релігійних питаннях, і сам виступив на з’їзді із закликом до злуки двох церков. Проте православне духовенство досить прохолодно поставилось до можливих поступок у догматичних питаннях і тому було вирішено обмежитись укладенням політичного союзу. Було утворено конфедерацію, яка постановила виступати солідарне і православним, і протестантам на всіх щаблях, діяти спільно в інтересах охорони обох конфесій від можливих зазіхань уряду.

Ця взаємодія православних і протестантів Речі Посполитої набула загальноєвропейського значення, оскільки перебувала в одному контексті з глобальною протидією Контрреформації і формуванням на цьому грунті воєнно-політичних союзів в Європі – під час Тридцятилітньої війни і згодом. Ось чому видаються цілком логічними пізніші контакти українського козацтва зі шведським королем Густавом-Адольфом, спроби налагодження зв’язків Олівера Кромвеля з Богданом Хмельницьким, утворення коаліції новопосталої козацької держави з протестантськими країнами Швецією, Бранденбургом, Литвою, Трансильванією і, нарешті, перехід одного з найбільш впливових аріян – українського магната Юрія Немирича до козацького табору.

Надзвичайно важливу роль як у контактах православних з аріянами, так і у поширенні ідей аріянства в усьому східнослов’янському світі відіграє польське місто Раків на Радомщині, яке з кінця XVI ст. стає центром цього напрямку протестантизму в Речі Посполитій. Тут було засновано аріянську академію, яка дуже швидко набула великої популярності серед тогочасної інтелігенції. Власники Ракова – Сенінські, гарячі прибічники нової віри – засновують тут також друкарню, де видається чимало полемічної аріянської літератури латинською, німецькою та іншими мовами. У заснуванні академії брали участь поряд з польськими діячами українські социніани. Цей навчальний заклад, де навчалося до 1000 учнів, став надзвичайно притягальним для дітей православної української і білоруської шляхти, і навіть католицької. Головну увагу тут приділяли вивченню діалектики, аби вихованці могли успішно відстоювати свою віру; разом з тим, вивчалися мови, географія, математика тощо, тобто все те, що належало до гуманістичного виховання. Професорами в академії були найвидатніші аріянські проповідники – Криштоф Остерод, Мартін Руар, Андрій Войнаровський та інші. У Ракові відбувалися регулярні релігійні і філософські диспути, на які з’їжджалися аріяни з Німеччини, Франції, Англії, Шотландії; їх постійними учасниками були аріяни з волинського і київського воєводств. Звідси велося листування з найвидатнішими представниками освіченої Європи. Особливого значення набули «Раковські виклади» Фауста Социна, з якими він виступав незадовго до своєї смерті. В них він торкався широкого кола проблем – розуміння Бога, релігії, людини, моралі. В релігії Социн переносив центр ваги з віри і пізнання на діяльність і виконання етичної програми життя. Для нього умовою спасіння людини є сукупність вчинків, що грунтуються на вільному виборі людиною певних моральних імперативів, навіть якщо вони не збігаються з її бажаннями і потребують переборення останніх. Переключення теософії на етику, її дальша раціоналізація створювали підгрунтя для «релігії розуму» і «філософії розуму», з яких почалася епоха Просвітництва.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 28 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 30 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.023 сек.