ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 30 сторінка

У Раківській друкарні поряд з численними доктринальними творами, що їх з цікавістю читали в усій Європі, друкувалися і твори українських письменників-полемістів, спрямовані проти Берестейської релігійної унії. Серед них – «Апокризис» і «Ектезис або коротке зібрання прав, які відбувалися на партикулярному синоді в Бересті Литовському 1597 р.». Ці твори приваблювали аріян насамперед своєю антикатолицькою спрямованістю. Чи не найважливішою рисою Раківського аріянського центру була його релігійна толерантність, яка давала можливість для одержання освіти і культурного вдосконалення не тільки аріянам, а й католикам, кальвіністам, православним.

Социніанство, яке пов’язувало спасіння людини не стільки з вірою, що спирається на розум або пізнання, скільки з моральним самовдосконаленням і моральними вчинками, робило етику чи не найважливішою дисципліною у Раківській академії. Разом з тим, погляди социніан вже істотно відрізнялися від догматів ранніх антитринітаріїв, які заперечували участь у державних справах, війнах і навіть необхідність захищати своє життя. Навпаки, социніани починають приділяти питанням участі в державному житті значну увагу. Для них держава стає знаряддям секуляризації суспільного життя, консолідації нації, пробудження патріотизму. Згодом ці погляди знаходять продовження у працях визначного голландського юриста-філософа Гуго Гроція, творця першої системи міжнародного права. Прагнення до мирного і розумного співжиття социніани вважали таким, що належить людській природі і не суперечить засадам особистої вигоди. Тому норми, які випливають з потреб розумного співжиття, є загальнообов’язковим природним правом, що стосується всіх, незалежно від різниць релігійних і національних.

Саме до участі у політичних і державних справах почала готувати своїх вихованців Раківська академія, ставлячи головною метою вирішення практичних, цілком світських проблем. Тому поряд з етикою важливим предметом викладання тут стала політика, що спиралася на грунт історичних знань.

Антитринітарські ідеї рівності, братерства, любові, високої моральності, які прищеплювалися в раківській системі освіти, знаходили сприятливий грунт в українському суспільстві. Недаремно, коли католицька реакція ліквідувала усі раківські культурно-освітні установи, вони продовжили діяльність у Киселині на Волині. Певний час Киселин відігравав роль центру социніанства, яке знаходило підтримку багатьох діячів українського національно-визвольного руху.

Діяльність реформаторських громад, в тому числі й социніан, здійснювалася в контексті формування національної свідомості, консолідації всіх національних сил і творення національних держав. Одним з визначних моментів цього процесу було застосування живої народної мови в церкві. Саме задля цього у багатьох країнах Європи розпочався переклад Біблії і насамперед Євангелія на національні мови. На Україні з’являється Пересопницьке Євангеліє (1556–1561), Євангеліє В. Тяпинського (близько 1570), Новий Заповіт Негалевського (1581) та інші. Причому українські переклади здійснювались, як правило, з протестантських джерел. Оночасно в українських церквах залунали проповіді і літургія народною мовою. Характерне у зв’язку з цим застереження Івана Вишенського – консервативного поборника давніх традицій української церкви, супротивника будь-яких новацій: “Євангелия и Апостола в церкви на литургии простым языком не выворочайте; по литургии же для вырозуменья людского попросту толкуйте и выкладайте; книги церковные все и уставы словянским языком друкуйте». Ці висловлювання Вишенського свідчать, що вживання української народної мови в церкві вже набуло великих масштабів. Ставши мовою церковних книг і богослужіння, вона водночас ставала і мовою літератури. Поширення протестантизму на Україні у вигляді аріянства відіграло важливу роль у засвоєнні українським суспільством новітніх західноєвропейських філосоіських течій, суспільно-політичних і науково-культурних здобутків.

§ 2. ЗАГОСТРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-РЕЛІГІЙНИХ І СОЦІАЛЬНИХ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ НАПРИКІНЦІ XVI ст.

Братства як фактор реформації релігійно-церковного життя в Україні та її національно-культурного відродження.У другій половині XVI ст. значного розвитку досягли міста України, їх інтеграція у загальноєвропейські економічні процеси, що були викликані новими географічними відкриттями, перемішенням торговельних шляхів, посиленням ролі товарно-грошових відносин, формуванням зародків капіталізму, зумовлювала істотні зрушення в міському житті. Засновувалися нові міста, особливо у Південно-східній Україні, зростали старі центри, де пожвавлювалися ремесло й торгівля, поглиблювався поділ праці. На цьому тлі посилюється соціальна диференціація міського населення. Розбагатіле міщанство формує міську аристократію на західноєвропейський зразок, яка утворює патриціат, тісно пов’язаний не лише зі шляхетськими, а й із найвпливовішими магнатськими родинами. Хоча в патриціаті західноукраїнських земель переважали іноземці – німці та поляки, не бракувало в його складі й багатих українських родин, які міцно трималися православ’я і зуміли посісти впливове становище у тодішньому суспільстві. Яскравим представником такої верстви був львівський патрицій Костянтин Корнякт. Спочатку він розбагатів на торгівлі мальвазією, згодом здобув право орендувати мита, вів торгівлю бавовною та іншими товарами, мав своїх представників у Німеччині. Цей «український Фуггер» отримав шляхетство і вступив у родинні зв’язки з могутніми магнатськими фаміліями. Його син був одружений з донькою одного з магнатів Оссолінських, доньки – з Гербуртами, Тарновськими, Вишневецькими. Економічна потуга дала можливість Корняктам відігравати значну роль в національно-культурному і політичному житті української громади у Львові. Тоді як в Україні ширилися польські культурні впливи, зростала кількість костьолів, кляшторів, інших католицьких споруд, Корнякти вдаються до розмаїтої меценатської діяльності, інтенсивного церковного і світського будівництва, утверджуючи високий рівень національної культури. Важливим кроком в цьому напрямку було будівництво на кошти українського патриція славнозвісної вежі Корнякта, яка разом з Успенською церквою і каплицею Трьох святителів склали ансамбль, що засвідчив засвоєння досягнень ренесансного стилю на українських землях. Нова вежа, споруджена італійськими майстрами, ніби протистоїть вежі кафедрального костьолу; вона постала саме в час активного наступу католицизму й спроб полонізації і стала символом волелюбного духу українського населення. Свідченням сприйняття ренесансно-гуманістичних ідей українським суспільством а також демонстрації українським патриціатом своїх майнових достатків й суспільної ваги був так званий будинок Корнякта на площі Ринок у Львові. Ця будівля своєю архітектурою перегукувалася з ренесансними спорудами королівської резиденції Вавеля, замком Замойських у Замості та іншими будовами магнатерії, які демонстрували вихід суспільства за межі середньовіччя, нове ставлення до дійсності. Високий мистецький та комфортно-функціональний рівень цього будинку українського патриція робив його найбільш імпозантною спорудою міста. У другій половині XVII ст. він став власністю польського короля Яна Собеського.

Чимало заможних міщанських родів було і в інших містах України, в тому числі і в Києві. Аристократичний патриціат столиці Старокиївської держави репрезентували Мелешковичі, Мефодовичі, Балики, Булиги, Ходики. Багато хто з них мав значні земельні володіння. Так, В.Ходика володів селами Криничі та Юр’євичі під Києвом.

Зростання економічної ролі українського міщанства давало йому реальні можли-вості протидіяти полонізації українського населення і намаганням польської влади посилити позиції польських та німецьких міщан, і пертворити міста України на опорні пункти свого панування. Після Люблінської унії посилилася міграція польського міщанства у міста Волині, Брацлавщини і Київщини. Польський уряд, який залишив українській шляхті право офіційно спілкуватися мовою «руською» (українською), наголосив, що у міщанських справах буде користуватися виключно польською мовою.

В умовах кризового стану української шляхти на арену суспільно-політичного життя активно виходить українське міщанство. Воно протистоїть наступу католицизму і відстоює національну ідентичність українського народу. У втіленні реформаційних ідей релігійної свободи українське суспільство вбачало перспективу вільного національно-культурного розвитку, тому ці ідеї знайшли розуміння українського «третього стану» і стали його духовною зброєю.

Українському міщанству силою конкретних історичних обставин не судилося, подібно до західного бюргерства, безпосередньо сприяти формуванню національної державності і стати опертям центральної влади в боротьбі з феодальним сепаратизмом. Проте, як і городяни Західної Європи, воно відіграло важливу роль у формуванні національних пріоритетів суспільно-політичного і культурного життя, своєю активною участю у національному русі істотно розширило його соціальне підгрунтя, надало йому нових форм і звучання. Як і в Західній Європі, в українських містах – хоча й у скромніших масштабах – формується ранньобуржуазна культура, поширюються прогресивні суспільні течії.

Одним з проявів українського суспільного руху в цей період була діяльність братств – релігійно-національних товариств, що створювалися при церковних парафіях членами ремісничих і цехових організацій. Вони спиралися на традицію середньовічних релігійних братств як Західної, так і Східної Європи, ставлячи перед собою насамперед релігійно-благодійні завдання – підтримку своїх храмів, проведення громадських богослужінь, влаштування церковних урочистостей, братських обідів, допомоги хворим і бідним братчикам, організації шпиталів. Проте з часом поле діяльності братств значно розширюється. Утворені міщанством як станові організації, братства з часом перетворюються на всестанові і відіграють надзвичайно важливу роль в організації національної самооборони і культурного піднесення всього українського населення.

Найраніше вони з’являються в Галичині, де вже не залишилось української магнатерії, а шляхта була істотно ослаблена і дезорганізована. На тлі суспільної деградації української шляхетської верстви галицьке міщанство, рівень добробуту якого впродовж XVI ст. помітно зріс, демонструє одночасно піднесення національної самосвідомості й громадянської організованості. Головним і найбільш впливовим братством було братство при церкві Успіння Богородиці у Львові. Засноване як фундація із суто корпоративними функціями, львівське Успенське братство з часом починає активно виступати з національними вимогами від імені всієї української громади Львова. Зусиллями львівського міщанства у 1538 р. було відновлене львівське православне єпископство, здійснено низку важливих національно-культурних акцій (закладання школи, друкарні, відновлення Успенської церкви тощо).

У 1586 р. Львівське братство прийняло новий статут, який був затверджений антіохійським патріархом Йоакимом. Воно підпорядковувалось безпосередньо вселенським патріархам й дістало право контролювати єпископа. У 1593 р. константинопольський патріарх Ієремія надав Успенській братській церкві права патріаршої ставропігії, тобто звільнив її від підпорядкування єпископу й митрополиту. Відтоді братство стало називати себе Ставропігійським братством, підкреслюючи цим свою незалежність від місцевої церковної влади і своє право контролювати церковне життя, духовенство та єпископат. Згідно зі статутом Львівська ставропігія була всестановою інституцією, до якої міг вступити «всякий, хто б він не був: міщанин, або шляхтич, передміщанин або будь-хто з посполитих людей».

На таких самих організаційних засадах наприкінці XVI ст. виникають братства у Рогатині, Красноставі, Бересті, Городку, Комарні, Любліні, згодом – на Волині, Поділлі, Наддніпрянщині. Пізніше утворилися братства у Києві (1615) і Луцьку (1617).

Провідну роль у діяльності братств відігравало міщанство. Серед перших активних львівських братчиків бачимо здебільшого представників середніх верств – братів Рогатинців, Красовських, Хому Бабича, Івана Богатирця та інших. Разом з тим були й репрезентанти впливового і заможного патриціату (наприклад, згадуваний уже купець Костянтин Корнякт). Лист львівських братчиків до патріарха Ієремії (6 лютого 1592 р.) засвідчує між членами братства українських і білоруських православних магнатів – новогрудського воєводу Федора СкуминаТишкевича, берестейського каштеляна Іпатія Потія (майбутнього ініціатора Берестейської унії); до «Альбому» братства (своєрідної членської книги) були вписані князі Адам Вишневецький, Кирик та Роман Ружинські, сенатор Адам Кисіль, деякі молдавські господарі, їхні бояри та інші. Якщо зважити, що з усіх станів Речі Посполитої лише шляхта (незалежно від віросповідання) мала голос на сеймах та сеймиках і була єдиною повноправною верствою, то її підтримка вимог братств надавала цим вимогам потужного суспільного звучання. Серед братчиків бачимо і представників духовенства, зокрема найвищої його ієрархії: київського митрополита Михайла Рогозу, дерманського архімандрита Генадія, пресвітера Софійського собору Филипа Атанасевича, київського архідиякона Гаковича.

Залучення до діяльності братств широких верств українського суспільства перетворює їх на загальнонаціональну інституцію, що бере активну участь у суспільно-політичному і культурно-національному житті України наприкінці XVI – на початку XVII ст. Одним з найважливіших завдань, які вирішували братства, була боротьба за оновлення церковно-релігійного життя на Україні, піднесення культурно-освітнього рівня православного духовенства, відродження його суспіль-ного призначення. Українська церква після втрати Україною решток державності наприкінці XV ст. переживала тяжку кризу. Вона опинилася без могутньої підтримки держави, якою користувалася від початків свого становлення, і була вже не в силі відігравати суспільно-культурну роль, властиву їй у староруський період.

Мірою поширення польських впливів і переходу шляхетсько-магнатської верхівки до католицтва православна церква в Україні також зазнавала дедалі відчутніших втрат, позбавлялася значної матеріальної і моральної підтримки найбільш впливової і заможної верстви. Великої шкоди українській церкві завдавало право патронату короля, яке давало йому змогу впливати на призначення найвищих церковних ієрархів. На ці посади часто призначалися особи, пройняті мирськими інтересами, далекими від високого призначення духовного пастиря. В результаті православні церковні ієрархи мало чим відрізнялися від світських феодалів, не приділяли належної уваги піднесенню духовного, культурного і організаційного рівня церковного життя. Вище духовенство та єпископат виявилися нездатними боронити інтереси православних віруючих перед наступом католицизму з огляду на свій невисокий загальний культурний рівень і невміння створити відповідну часові систему освіти. Нижчі духовні чини також дуже часто були малоосвіченими, вели невідповідний санові спосіб життя і, отже, не могли здійснювати належний вплив на свою паству. Українська православна церква, таким чином, опинилась у такому самому стані, як і католицька церква західноєвропейських країн напередодні Реформації (переживала так звану «порчу»).

В цих умовах братства стали своєрідною формою реформаційного руху, одним з напрямків діяльності якого було оновлення православної церкви. Братства надали Реформації в Україні демократичного характеру, поставивши в центр уваги низку соціальних аспектів. Уся їхня освітньо-культурна діяльність була спрямована на ліквідацію монополії привілейованих верств на освіту, коментування богословських творів, на загальне піднесення духовного життя суспільства.

У статуті Львівської братської школи було записано, що «богатые над убогими в школе нечим вышшим не мают быти, только самою наукою, плотию же равно вси...», «учити дидаскал и любити мает дети все заровно, як сынов богатых, так и сирот убогих, й которые ходят по улицам живности просячи...»

Львівській та іншим братським школам було властиве прагнення втілити в життя гуманістичну ідею світської освіти. Королівська грамота 1592 р., виклопотана лідерами українських і білоруських магнатів К. Острозьким та Ф. СкуминоюТишкевичем, дала змогу розширити програму навчання у братських школах відповідно до вимог часу, зокрема запровадити у шкільному навчанні латинську мову.

Саме братства активно виступали за переклад і видання Біблії рідною мовою, що було важливим аспектом реформаційного руху в країнах Європи. Піднесення престижу і гідності рідної мови, боротьба за її належне місце в суспільному житті сприяли національному самоутвердженню і стали визначальними рисами національно-визвольної боротьби українського народу.

Вплив Реформації на братський рух виявився у намаганнях братчиків подолати зловживання ієрархії, а також у вимогах самостійного вирішення мирянами справ церковних громад. Ідея соборного правління здобула собі прибічників у широких верствах міщан, козаків, нижчого духовенства і стала, таким чином, виявом реформаторських тенденцій до більш широкого залучення світських осіб до вирішення церковних питань. Братства прагнули зберегти чистоту християнської віри й моралі між усіма віруючими, незалежно від становища у церковній ієрархії. «Коли й єпископ пішов би проти закона та почав би правити церквою не по правилах святих апостолів та святих отців, навертаючи праведних до неправди і підтримуючи беззаконників, то нехай всі противляться такому єпископові, як ворогові правди», – зазначалось в статуті львівського Успенського братства. Подібні вимоги стояли в одному ряду зі спільними і для протестантів, і католиків принципами, що виправдовували виступи проти «нечестивих» церковних ієрархів і «єретичних» монархів.

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. братства Галичини виступили проти львівського православного єпископа Гедеона Балабана. Українська православна ієрархія, яка досі знаходила спільну мову з братствами, була явно незадоволена правами, наданими ним патріархам. Львівський першоієрарх – родовитий шляхтич, що дістав владицтво у спадок від батька і мав намір передати його своєму племінникові – не хотів підпорядковуватись гурту «хлопів простих – кушнірів, кожум’яків, сідельників». Позитивним моментом такого підпорядкування було деяке оздоровлення церковного життя. Разом з тим, контроль братств над єпископами у своїй основі був неканонічним, а отже викликав кризу серед вищої православної ієрархії і прискорював перехід більшої її частини до унії.

Боротьба за оновлення православної церкви часом переростала – як і в деяких західноєвропейських реформаційних течіях – у заперечення церкви взагалі. Прикладом цьому є діяльність викладача Львівської братської школи Стефана Зизанія. Він доводив, що церква непотрібна для спілкування з Богом, виступав за її перетворення на безпастирську громаду. У боротьбі проти католицизму він застосовував чимало західноєвропейських реформаційних ідей і водночас вживав їх для критики православної церковної верхівки. Використовуючи популярний серед реформаторів закид папі – зображуючи його антихристом, Зизаній ставить поряд з ним православного митрополита Михайла Рогозу. Соціальний і релігійний радикалізм Стефана Зизанія робив його небезпечним для верхів як католицького, так і православного духовенства, викликав переслідування з боку королівської влади.

Братства відіграли важливу роль у боротьбі з католицькою експансією. Вони зміцнили українські громади у містах, які тепер могли спертися на мережу шкіл, друкарень, кадри освічених людей, вихованих як за кордоном, так і у власній школі. Ціла низка видатних церковних і світських діячів вийшла з братських шкіл і принесла своїй батьківщині величезну користь. Особливу увагу братства приділяли вдосконаленню проповіді, домагаючись від українських пастирів високого фахового рівня і здатності полемізувати з висококваліфікованими єзуїтськими «казнодзеями». Братства використовували всі доступні їм заходи в обороні православної віри, протистояли національній дискримінації. Вони постійно направляють депутації до короля, ведуть судові процеси, здійснюють тиск на судові трибунали. Прикметно, що з 1616 р. у Варшаві постійно перебувають братські представники, які виступають захисниками у церковних справах. Особливо зросла роль братств у боротьбі з католицизмом після Берестейської унії, коли було ліквідовано православну ієрархію. Братства здобувають дедалі могутнішу підтримку всіх верств населення, зокрема козацтва, і стають надзвичайно важливим засобом захисту українського народу від денаціоналізації і соціально-політичної деградації.

Берестейська унія в контексті «європеїзації» українського суспільства.Реформація і Контррформація, як ми вже бачили, позначилися на суспільно-культурному та релігійному житті України. Кожна з цих суспільно-релігійних течій по-своєму вирішувала назрілу потребу оновлення релігійного життя, а разом з ним і всього соціально-культурного буття європейських народів.

В цьому контексті слід розглядати і Берестейську церковну унію між католиками і православними. Вже в концепції Флорентійської унії, що передбачала об’єднання обох віровчень при збереженні православними внутріцерковних традицій і звичаїв під егідою папського Риму, була істотна відмінність від чисто середньовічного католицького універсалізму з його вимогою абсолютної інкорпорації православних в католицьку церкву.

Саме такий підхід до єднання двох конфесій отримав певний імпульс в умовах глибоких перетворень західного християнства за нової епохи. Безперечно, на новій католицькій програмі об’єднання християнського світу позначилися гуманістичні концепції трансформації релігійних уявлень, зокрема, прагнення до «загальної релігії», яке базувалось на тому, що всім народам природно властива звернена до одного Бога єдина релігія. Чимало гуманістів прагнуло використати християнство як духовну силу, здатну досягнути «всесвітнього єднання людства». Не випадково Кампанелла в посланні до європейських і неєвропейських правителів, в тому числі і до московського царя, висував ідею об’єднання всіх різновірних християнських народів з католиками і визнання верховної духовної влади папи римського. Цікаво, що і антитринітарії також вірили у можливість створення універсальної релігії. Звичайно, подібні концепції не були офіційною програмою Контрреформації, проте вони могли бути певним ідеологічним підгрунтям на шляху церковного об’єднання католиків і православних під егідою папського престолу. Традиційне намагання папської курії розширити свої впливи на Сході дістали новий імпульс після значних втрат католицизму в результаті реформаційного руху. І в цих намаганнях Рим зміг спертися на грунт, створений кризовим станом православної церкви.

Певна відкритість українського православ’я, його інтерес до нових явищ, пов’язаних як з протестантським рухом, так і Контрреформацією, робили цілком реальними ті чи інші унійні проекти. До їх здійснення прихильники унії намагаються залучити впливових магнатів, які трималися православ’я, але відчували гостру потребу його реформування. Це стосувалося, зокрема, і князя Костянтина Острозького, який підтримував тісні контакти як з протестантами, так і з контрреформаторами. У його оточенні бачимо і єзуїта Петра Скаргу – духовника дружини князя католички Софії Тарновської, і його ідеологічного супротивника протестанта Мотовила. Саме в контексті звичайної для єзуїтів практики – привертати на свій бік насамперед елітарні прошарки суспільства – слід розглядати спробу їхнього чільного представника Петра Скарги зробити князя Острозького ініціатором унії православних і католиків. Цю мету переслідувала книга єзуїтського проповідника «Про єдність церкви Божої» (1577), присвячена князеві.

Слід, однак, зауважити, що програма Скарги, яка передбачала релігійно-культурну і церковну уніфікацію, відмову православних від церковнослов’янської мови та своїх обрядових традицій, не могла бути сприйнята князем. Але контакти представників папської курії з Острозьким не припинились. Активно діяли в цьому напрямку папський нунцій у Варшаві А. Болоньєтто та легат римської курії, а згодом визитатор папських колегій у Східній Європі А. Поссевіно. У численних повідомленнях до Риму на початку 80-х років обидва свідчили, що Острозький готовий до унії і має намір схилити до неї константинопольського патріарха, і навіть самостійно здійснити угоду між обома конфесіями. Проте спроба Риму ввести новий – григоріанський – календар на всій території Речі Посполитої викликала різке міжконфесійне загострення в державі, сильний опозиційний рух як православних, так і протестантів. На цьому грунті виникли конфлікти між львівськими православними міщанами і католицьким архієпископом Д. Саліковським. Введення нового календаря об’єктивно вело до заборони православних богослужінь за старим – юліанським – календарем; це викликало повсюдне обурення православних усіх станів. В цій ситуації князь Острозький рішуче виступив на захист православної віри. На якийсь час спроби здійснення унії були призупинені. Стефан Баторій був змушений видати універсал, який роз’яснював, що православні мають право здійснювати богослужіння за старим календарем. Події початку 80-х років започаткували тривалу антикатолицьку полеміку й дали поштовх виникненню численної полемічної літератури в українському письменстві. Здавалося, для унійних проектів не залишалося місця в українському суспільстві. Проте внутрішня ситуація в українській церкві знов оживила уніатські тенденції в її середовищі.

Слід мати на увазі, що вже від часів Флорентійської унії і падіння Константинополя українська православна церква фактично була автокефальною. Київський митрополит обирався собором, або призначався королем і лише формально затверджувався константинопольським патріархом. Арешт і заслання турецькою владою константинопольського патріарха у 1584 р. дали поштовх до нових спроб здійснення унійних планів.

Серед католицьких політиків Риму і Варшави виникають ідеї перенесення осідку патріарха до Києва, Львова, Вільно або навіть Риму. Князь Острозький зі свого боку запропонував розмістити його резиденцію в Острозі. Після звільнення патріарха Ієремії і його приїзду в Україну у 1588–1589 рр. католицькі ініціатори унії поєднали питання перенесення патріаршої резиденції до Речі Посполитої з новими зусиллями у здійсненні спроб об’єднання католиків і православних.

Між тим, Ієремія вдався до кроків, які викликали загострення внутріцерковного становища в українському православ’ї. Надання патріархом права ставропігії Львівському і Віленському братствам, контроль з їхнього боку за дотриманням канонів і поведінкою духовенства аж до єпископів включно призвели до посилення протистояння братств та ієрархів. Останні вбачали в діях патріарха підрив свого авторитету і надмірне посилення влади Константинополя. До того ж, непослідовні дії Ієремії (надання патріарших грамот спочатку на користь братств проти єпископа Балабана, потім – навпаки) дуже нагадували надто непопулярну в європейському світі торгівлю індульгенціями. Ці нерозважливі кроки Ієремії підштовхнули багатьох ієрархів православної церкви до пошуків виходу з кризового стану на шляхах зближення з Римом. Не бажаючи посилення реформа-ційних ідей, носіями яких ставали братства, багато хто з них почав схилятися до унії з Римом.

Ідея об’єднання конфесій по-різному трактувалась у тогочасному суспільстві. Так, для Острозького та інших представників української еліти, пройнятих гуманістичними впливами, унія була засобом оновлення православної церкви, піднесення її до рівня потреб часу, тіснішого зближення із західноєвропейською культурою. У зв’язку з цим плекалися також надії зрівняти у правах православних ієрархів з католицькими (дістати місця в сенаті) і посилити позиції православних у Польській державі.

Наміри вийти з кризи шляхом оновлення і реформування українського православ’я, не порушуючи його основних традицій, запобігти поширенню «єресей» (реформаційних рухів) багато в чому нагадували програму Контрреформації, спрямовану на внутрішню реорганізацію католицтва. Цілком ймовірно, що ідеї зближення православних і католиків грунтувалися на гуманістичних, утопічно-романтичних мріях про возз’єднання християнства, що були властиві і тогочасним українським інтелектуалам. Цю категорію діячів репрезентував Іпатій Потій та деякі інші прибічники унії; завдяки новій системі освіти вони були знайомі з гуманізмом, протестантизмом, античною культурою і філософією, загальними досягненнями ренесансної культури.

Іпатій Потій (1541–1613) – один з творців унії, належав до заможного українського панського роду. В дитинстві навчався у кальвіністській школі князя Радзивіла, потім – у Краківській академії. Одержавши блискучу освіту, він захоплюється протестантизмом і стає його сповідником. Проте на 33 році життя знову повертається до православ’я. Залишивши службу у Радзивіла, він стає королівським секретарем і налагоджує зв’язки з багатьма впливовими особами держави. Потій обіймає досить значні світські посади – земського судді у Бересті, згодом – берестейського каштеляна, що дало йому право зайняти сенаторське крісло. Однак після смерті дружини він зрікається посад і титулів і вступає до чернечого ордену василіян. За рекомендацією Костянтина Острозького у 1590 р. він стає владикою володимирським і берестейським. Потій усвідомлював, що закиди католиків та протестантів щодо низької культури православного духовенства, його користолюбства, байдужості до проблем церковного життя і пастирських обов’язків мають реальні підстави. Способом подолання цих вад, на думку Потія, є зобов’язання вищого духовенства «великой шкодh забhгати... то радою, то наукою то писанием своим». Він навіть вважав за можливе брати приклад з протестантів, які заради залучення вірних використовували живе слово проповіді, друковані твори, освіту, засоби полеміки тощо. Потій закликав посилити роботу над перекладами книг Святого Письма і святих отців церкви «руською мовою», звернутися до творів західної патристики, відділити правовірні твори від неправовірних.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 29 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 31 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.