• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДИСЦИПЛІНИ

Для усвідомлення специфіки культурологічного знання студентам необхідно мати чітке уявлення про предмет і завдання дисципліни, місце культурології у системі гуманітарних та природничих наук, ознайомитися з основними методами й принципами дослідження культурології, що відкривають широкі можливості пізнання життя та глибин істини ніж кожна наука окремо. Серед основних наукових концепцій культурологічного знання в розділі відзначено три напрями української культурології. Велика увага приділяється розкриттю поняття “культура” як предмету культурології.

1.1. Предмет і завдання дисципліни. Формування культурології як своєрідної галузі наукових досліджень розпочалося наприкінці ХХ ст., коли розмежування, уточнення та поглиблення досліджень світо-глядних дисциплін призвело до виокремлення напрямів різноманітних знань. У процесі свого становлення та розвитку культурологія узагальнювала й зводила до спільного знаменника понятійний апарат, єднала культурно-мистецькі дисципліни, надаючи можливість цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу й діяльності людства. Таким чином, культурологія – це система знань про закономірності й розвиток культури, засоби усвідомлення її суті. Вона відкриває цикл гуманітарних предметів, що викладаються у вузах. Основні функції культурології полягають у тому, що, не підміняючи викладання філософії, історії, політології й релігієзнавства, вона знайомить читачів із методикою аналізу й вивчення духовних здобутків народів світу, певний внесок, до яких зробив український народ. Отже, культурологія – це комплексне гуманітарне дослідження явищ і законів культури.Культурологія розширює історичний аспект культури філософськими, антропологічними[1], соціологічними підходами до аналізу, вивчення та узагальнення теоретичних проблем, явищ та феноменів культури.

Культурологія – це особлива галузь гуманітарного знання, що синтезує у собі філософські, історичні, антропологічні, етнографічні, соціологічні та інші дослідження культури, тобто специфічний спосіб життєдіяльності людини, головним змістом якої є гуманізація природи й суспільства. Культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ характеризується своєю багатоплановістю. Це не тільки комплекс історичних, філософських й культурознавчих дисциплін, а й самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань. Таким чином, культурологія – це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв’язки та взаємовпливи. Культурологія могла б концептуально впливати на формування культури суспільства, розробляти засоби втілення її у життя, а також розробляти основи державної політики, направленої на задоволення духовно-культурних потреб як усього суспільства, так і конкретної людини.

Методи й принципи культурології.Оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів й принципів дослідження її досить широкий. Він становить епістемологію культури,[2] представлену загальною системою методологічних підходів, принципів і методів пізнання, систематизації й аналізу світових культурних процесів:

Діахронний – виклад явищ, фактів і подій світової та вітчизняної культури у хронологічній послідовності.

Синхронний– порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретроспективи або перспективи.

Порівняльний – виявлення загальних та особливих закономірно-

стей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливу культур, визначення їх своєрідності або спорідненості.

Типологічний – виявлення типологічної близькості історико-культурних процесів.

Археологічний – вивчення загального стану розвитку культури минулих поколінь на підставі матеріальних знахідок.

Семіотичний – ґрунтується на вченні про знаки, що дає змогу вивчити знакову систему, структуру або текст будь-якого артефакту.

Психологічний – вивчення суб’єктивних механізмів функціону-вання культури, індивідуальних якостей людини та несвідомих психічних процесів.

Біографічний – тлумачення явищ культури через відображення біографії та особливості творців культурних цінностей.

Цивілізаційний – осмислення явищ культури через інтегративні галузі спеціалізованих гуманітарних й природничих знань у контексті культурної епохи.

У 2003 році на відміну від курсу “Українська та зарубіжна культура”, що обмежувався рамками історії культури, “Культу-рологію” було введено як базову навчальну дисципліну в перелік предметів, що вивчаються у вищих навчальних закладах України.

Термін ”культурологія” у 1909 р. запропонував німецький філо-соф і фізик В.Освальд, який виявив різницю між культурологією й соціологією[3], а також використав цей термін для опису специфічних явищ, яким є культура як феномен суто людської діяльності. У 1939 році американський філософ Леслі Уайт (1900-1995 рр.) увів цей термін у контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця “Наука про культуру” (1949 р.) сприяла виділенню культуро-логії в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхід-ність визначення предмету культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення явищ культури.Однак у західно-європейській науковій традиції культурологія у розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилася. Феномен культури розглядався там із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру у Європі та Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика[4] та посткультурна лінгвістика. Як окремий напрям наукового дослідження “культурологія” закріпилася в Україні та ряді країн СНД, поєднавши у собі культурно-історичний, філологічний, просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, етнографію, психологію, художню практику.

В українській культурології визначилися три напрями дослід-ження:

Перший. Традиційна історична культурологічна школа. Вона займається виявленням та описом фактів, подій і досягнень світової, національної або регіональної культури, чи певної культурно-історичної епохи (Середньовіччя, Відродження, Просвітництва та ін.).

Другий. Філософія культури або теорія культури. Її завдання полягає, по-перше, в осмисленні та поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси, по-друге, у розкритті провідних тенденцій в еволюції культури, причин розквіту або кризових явищ.

Третій. Соціологія культури досліджує функціонування культури в цілому, або наявні у ній субкультури – масову, елітарну, міську, сільську, жіночу, молодіжну та ін. Цей напрям досліджен-ня вивчає зрушення та зміни, що відбуваються у культурі, а також реакцію на них різних верств населення.

Отже, культурологія – це наука, що орієнтується на етику соціального й гуманітарного знання про людину й суспільство, вивчає культуру як цілісність, як специфічну функцію й модель людського буття.

1.2. Культура як предмет культурології. Термін “культура” походить від латинських слів “colo”, ”cultio”, що означає обробіток, “colore” – обробляти, вирощувати, а пізніше – уклонятися та вшано-вувати богів чи предків. До середини І ст. до н.е. ці слова пов’язу-валися із землеробською працею, але Марк Порцій Катон (234 – 149 рр. до н.е.) у своєму трактаті “Про землеробство” уже пише не просто про обробіток землі, а про “обробіток окремої ділянки, яка неможлива без особливого душевного настрою” селянина. Поступово поняття “культура” поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, тобто вдосконалення самої людини – у листах Марка Тулія Цицерона (106 – 43 рр. до н.е.), відомих під назвою “Тускуланські бесіди” (45 р. до н.е.) у вислові“культура духу є філософія” йшлося саме про це. В епоху Середньовіччя слово “культура” продовжує використовуватися у значенні аграрного виробництва (“agri cultura”), але в інших сферах людського буття воно набуває значення “культу” (“cultus”). У XVII столітті слово “культура” починає вживатися як самостійний термін для означення духовного світу людини, що здатна протистояти природі, а культурна європейська людина Нового часу, починає протиставлятися “природній людині минулого”.

Зараз культура – це складний суспільний феномен, що відіграє величезну роль у життєдіяльності людини: праця, побут, дозвілля, спосіб життя як окремої особи, так й усього суспільства, менталітет тісно пов’язані з рівнем розвитку культури. Культура впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби, ціннісні орієнтації. Рівень культури визначає подаль-шу долю людини, ціль її життя.

Отже, культура – це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної й духовної праці, системою соціальних норм й настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей з природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб’єкта.

Культура та цивілізація.У значенні “культури” часто вживається поняття цивілізація. Цивілізація – це матеріальна куль-тура або доцільна впорядкованість людського середовища.

Поняття “культура” вживається:

- для характеристики певних історичних епох (первісна культура, антична культура, середньовічна культура і т. ін.);

- для визначення конкретних людських спільнот, народностей, націй (українська культура, культура племені майя, американська культура тощо);

- для визначення специфічних сфер життєдіяльності (культура праці, політична культура, художня культура), у вужчому смислі, як сфера духовної життєдіяльності людей;

- як сумарний термін, що характеризує предметні результати діяльності людини: машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі й права і т. ін.).

Під поняттям “культура” розуміють людські сили й здібності, що реалізуються у процесі життєдіяльності: знання, вміння, навички, рівень інтелекту, морального й естетичного розвитку, світогляд, засоби й форми спілкування людей.

Поняття “цивілізація” (< лат. civilis – громадянський, державний) подекуди вживається як синонім культури, у вузькому смислі – матеріальної культури. У даному випадку – це рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної та духовної культури (антична цивілізація, християнська цивілізація, сучасна цивілізація).

Цивілізація виникає тоді, коли накопичення матеріальних й духовно-культурних здобутків призводять до необхідності організації їх у систему, що призводить до появи писемності, класової диференціації суспільства, утворення держави, появи містяк окремих суспільних організмів, будівництва монументальних споруд.

Базове значення поняття цивілізація лежить в уявленнях стародавніх греків і римлян про переваги існування людей за законами й у державі. Держава – це суспільство, у якому править закон, за яким живуть усі люди даного суспільства, отже, вони розглядаються як цивілізовані, тобто такі, що мають громадянські права й відповідні достоїнства. Народи, що не знали законів й були підпорядковані царю, стародавні греки не відносили до цивілізованих, вважаючи, що ці народи позбавлені таких доброчесностей вільної людини, як мужність, справедливість та людська гідність.

Значення поняття “цивілізація” змінилося у XVIII столітті, коли французькі матеріалісти-просвітителі стали визнавати цивілізованими тільки суспільства, побудовані на началах розуму, справедливості й приватної власності. В подальшій історії людства стало очевидним, що цивілізація разом із культурою становлять суперечливу єдність, виступаючи у ролі її функціонального підрозділу: якщо культура є системою смислу людського буття, то цивілізація становить предметним ресурсом культури[5].

Цивілізація й культура також становлять два різні засоби реалізації творчих сил людини. Якщо в культурі усе матеріальне й практичне слугує духовному, то в рамках цивілізації дух слугує матеріальному й практичному. Цивілізація характеризується засобом й рівнем оволодіння силами природи, а культура виникає у результаті оволодіння людиною своєї власної природи. Відтворення робочої сили, збільшення вільного часу – це ознака цивілізації, а відтворення особистих структур людини шляхом виховання й навчання – ознака культури, її традицій, норм і цінностей.

Співвідношення культур.Культура – це фактор, що організовує усі рівні життя людей. Вони взаємопов’язані, але неоднорідні:

народна культура (корінна) створюється у глибинах народного духу, у повсякденній трудовій діяльності народних мас на основі багатого життєвого досвіду, накопиченого століттями;

“висока культура”, до кращих зразків якої мають відношення окремі геніальні особи: художники, вчені, винахідники, проповідники, пророки, вожді, вони виховані народною культурою і справжні її носії;

елітарна культура – культура, притаманна еліті суспільства, до якої належать родова аристократія, фінансово-промислові магнати, політичні лідери з владними повноваженнями. Вона включає у себе ритуально-етикетні, мовні та морально-етичні особливості, запози-чення елементів інших культур, дистанціювання від народу й зверхнє ставлення до нього;

демократична культура – культура, невіддільна від культурного буття трудового народу, цілий пласт його життя, культура вільна, майже не формалізована;

масова культура з’явилася на початку ХХ століття. Для неї характерні стандартизація культурної діяльності, профанація, активне тиражування за допомогою ЗМІ (мода, кіно, телебачення і т. ін.). “Масова культура” суперечлива: з одного боку, вона робить доступ-ними культурні здобутки “високої культури”, а з другого – вульгари-зує їх, підміняє оригінальність копією, робить пересічним спілку-вання з мистецтвом, наукою, породжує конформізм та посередність.

Культура, як цілісне явищеумовно поділяєтьсяна підгрупи: побутова, політична, правова, художньо-творча, технічна, виробнича:

побутова культура характеризується особливостями народів, що тривалий час проживають на певній території;

політична культура – важливий фактор суспільства, що форму-ється відповідно до реальних соціально-економічних відносин, які сформувалися у різних народів у різні часи;

правова культура – формується на базі перших двох, чим вищий рівень суспільства, тим вищий рівень правових відносин, але нині, з ускладненням соціально-економічних умов і державних структур дедалі важче стає впорядковувати правові відносини, які часто суперечать нормам побутової та етнічної культури і служать не людині, а потребам партій і великого капіталу, хоча подаються як загальнолюдські чи загальнонаціональні;

художньо-творча культура уособлює багатоаспектність і багатовимірність людської художньої діяльності, охоплюючи народну художню творчість і професійну мистецьку діяльність. Якщо народна творчість не передбачає опанування певним видом діяльності на рівні професії, то для професійно-мистецької роботи потрібно пройти серйозну школу професійного навчання;

технічна культура– оскільки нині техніка супроводжує людину протягом усього життя і відіграє суттєву роль у формуванні її характеру й поведінки, нагальним питанням є відносини та взаємозв’язки людини й машини, які визначає технічна культура;

виробнича культура стосується проблем і норм етичних відно-син між собою членів виробничих колективів та їх взаємин з керів-ництвом. Вона потребує вироблення оптимальних моделей виробни-чих відносин із максимальною адресною прив’язкою, тому загальні етичні норми, розроблені в часи колишнього СРСР, не придатні нині, бо не враховують психологічні особливості людей, сформованих в одній політичній системі і раптом кинутих у іншу.

Форми вираження культури.У своїй багатогранності та розмаїтті культура має такі форми вираження: наукові, технологічні, мистецькі, світоглядно-релігійні та ін.

Наука, як уособлення і найвищій рівень розвитку культурного процесу, узагальнює, класифікує, формує освітній процес. Це стимулює розвиток суспільної думки, що сприяє нагромадженню національного валового продукту, національного валового доходу та визначає суспільно-економічний рівень життя людей.

Технологічна культура забезпечується науковим рівнем розвитку суспільства. Вона полегшує працю людини, вивільняє кількість позаробочого й вільного часу, завдяки чому людина одержує більше можливостей для розвитку та самовдосконалення.

Світоглядно-релігійна культура розділилася на дві незалежні системи – партійну й релігійну. Якщо партійна обіцяє усі блага люди-ні відразу, то релігійна, відволікаючи від земного буття, здійснення своїх програм переносить у потойбічний світ.

Мистецтво – це процес й сукупний результат людської діяль-ності, особлива форма суспільної свідомості, що являє собою вира-ження дійсності в художніх образах. Будучи складовою духовної культури, мистецтво дає можливість людині виявити свої художньо-творчі здібності, утвердитися на рівні самодостатнього суб’єкта. Мистецтво включає в себе всі види художньої творчості – літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, графіку, декоративно-прикладне мистецтво, музику, танок, театр, кіно та інші види людської діяльності. Його суть полягає у чуттєвому вираженні надчуттєвого, воно є також естетичним освоєнням світу в процесі художньої творчості. Розкриваючи питання про співвідношення культури та мистецтва, студенти повинні враховувати характерні особливості мистецтва: по-перше, його тісний зв’язок з переживаннями та чуттєвими емоціями, по-друге, його чуттєве сприйняття та суб’єк-тивне бачення дійсності, по-третє, образність та творчий характер, по-четверте, його неперевершене значення як могутнього засобу спілкування людей.

Функції культури слід зазначити такі:

- людинотворча – засвоюючи досягнення культури, людина пізнає себе і визначає своє місце в суспільстві й у світі, мету свого життя;

- інформативна: збагачення людини попереднім досвідом, тобто щоб стати культурною, людині необхідно пройти через усі епохи попередньої культури( І.В.Гете);

- регулятивна – культура створює норми і правила для організації спільного проживання людей;

- аксіологічна – встановлення ціннісних пріоритетів;

- гедоністична – спрямування на отримання задоволення, насо-лоди.

Читайте також:

1. R – розрахунковий опір грунту основи, це такий тиск, при якому глибина зон пластичних деформацій (t) рівна 1/4b.
2. VII. ТЕСТИ З ДИСЦИПЛІНИ «МІЖНАРОДНА
3. Активне управління інвестиційним портфелем - теоретичні основи.
4. Анатомо-фізіологічні основи статевого розвитку.
5. Біологічні основи мислительної діяльності.
6. Біомеханічні основи шинування при пародонтозі.
7. Біохімічні основи розвитку витривалості
8. Біохімічні основи розвитку силових і швидкісних якостей
9. Валютний ринок, основи його функціонування. Основні види валютних операцій
10. Вивчення основи слова і закінчення
11. Визначення етики бізнесу як наукової дисципліни
12. Вимоги до гірських порід основи гребель

Переглядів: 603