Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДИСЦИПЛІНИ

 

 

Для усвідомлення специфіки культурологічного знання студентам необхідно мати чітке уявлення про предмет і завдання дисципліни, місце культурології у системі гуманітарних та природничих наук, ознайомитися з основними методами й принципами дослідження культурології, що відкривають широкі можливості пізнання життя та глибин істини ніж кожна наука окремо. Серед основних наукових концепцій культурологічного знання в розділі відзначено три напрями української культурології. Велика увага приділяється розкриттю поняття “культура” як предмету культурології.

1.1. Предмет і завдання дисципліни. Формування культурології як своєрідної галузі наукових досліджень розпочалося наприкінці ХХ ст., коли розмежування, уточнення та поглиблення досліджень світо-глядних дисциплін призвело до виокремлення напрямів різноманітних знань. У процесі свого становлення та розвитку культурологія узагальнювала й зводила до спільного знаменника понятійний апарат, єднала культурно-мистецькі дисципліни, надаючи можливість цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу й діяльності людства. Таким чином, культурологія – це система знань про закономірності й розвиток культури, засоби усвідомлення її суті. Вона відкриває цикл гуманітарних предметів, що викладаються у вузах. Основні функції культурології полягають у тому, що, не підміняючи викладання філософії, історії, політології й релігієзнавства, вона знайомить читачів із методикою аналізу й вивчення духовних здобутків народів світу, певний внесок, до яких зробив український народ. Отже, культурологія – це комплексне гуманітарне дослідження явищ і законів культури.Культурологія розширює історичний аспект культури філософськими, антропологічними[1], соціологічними підходами до аналізу, вивчення та узагальнення теоретичних проблем, явищ та феноменів культури.

Культурологія – це особлива галузь гуманітарного знання, що синтезує у собі філософські, історичні, антропологічні, етнографічні, соціологічні та інші дослідження культури, тобто специфічний спосіб життєдіяльності людини, головним змістом якої є гуманізація природи й суспільства. Культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ характеризується своєю багатоплановістю. Це не тільки комплекс історичних, філософських й культурознавчих дисциплін, а й самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань. Таким чином, культурологія – це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв’язки та взаємовпливи. Культурологія могла б концептуально впливати на формування культури суспільства, розробляти засоби втілення її у життя, а також розробляти основи державної політики, направленої на задоволення духовно-культурних потреб як усього суспільства, так і конкретної людини.

Методи й принципи культурології.Оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів й принципів дослідження її досить широкий. Він становить епістемологію культури,[2] представлену загальною системою методологічних підходів, принципів і методів пізнання, систематизації й аналізу світових культурних процесів:

Діахронний – виклад явищ, фактів і подій світової та вітчизняної культури у хронологічній послідовності.

Синхронний– порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретроспективи або перспективи.

Порівняльний – виявлення загальних та особливих закономірно-

стей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливу культур, визначення їх своєрідності або спорідненості.

Типологічний – виявлення типологічної близькості історико-культурних процесів.

Археологічний вивчення загального стану розвитку культури минулих поколінь на підставі матеріальних знахідок.

Семіотичний – ґрунтується на вченні про знаки, що дає змогу вивчити знакову систему, структуру або текст будь-якого артефакту.

Психологічний вивчення суб’єктивних механізмів функціону-вання культури, індивідуальних якостей людини та несвідомих психічних процесів.

Біографічний – тлумачення явищ культури через відображення біографії та особливості творців культурних цінностей.

Цивілізаційний – осмислення явищ культури через інтегративні галузі спеціалізованих гуманітарних й природничих знань у контексті культурної епохи.

У 2003 році на відміну від курсу “Українська та зарубіжна культура”, що обмежувався рамками історії культури, “Культу-рологію” було введено як базову навчальну дисципліну в перелік предметів, що вивчаються у вищих навчальних закладах України.

Термін ”культурологія” у 1909 р. запропонував німецький філо-соф і фізик В.Освальд, який виявив різницю між культурологією й соціологією[3], а також використав цей термін для опису специфічних явищ, яким є культура як феномен суто людської діяльності. У 1939 році американський філософ Леслі Уайт (1900-1995 рр.) увів цей термін у контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця “Наука про культуру” (1949 р.) сприяла виділенню культуро-логії в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхід-ність визначення предмету культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення явищ культури.Однак у західно-європейській науковій традиції культурологія у розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилася. Феномен культури розглядався там із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру у Європі та Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика[4] та посткультурна лінгвістика. Як окремий напрям наукового дослідження “культурологія” закріпилася в Україні та ряді країн СНД, поєднавши у собі культурно-історичний, філологічний, просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, етнографію, психологію, художню практику.

В українській культурології визначилися три напрями дослід-ження:

Перший. Традиційна історична культурологічна школа. Вона займається виявленням та описом фактів, подій і досягнень світової, національної або регіональної культури, чи певної культурно-історичної епохи (Середньовіччя, Відродження, Просвітництва та ін.).

Другий. Філософія культури або теорія культури. Її завдання полягає, по-перше, в осмисленні та поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси, по-друге, у розкритті провідних тенденцій в еволюції культури, причин розквіту або кризових явищ.

Третій. Соціологія культури досліджує функціонування культури в цілому, або наявні у ній субкультури – масову, елітарну, міську, сільську, жіночу, молодіжну та ін. Цей напрям досліджен-ня вивчає зрушення та зміни, що відбуваються у культурі, а також реакцію на них різних верств населення.

Отже, культурологія – це наука, що орієнтується на етику соціального й гуманітарного знання про людину й суспільство, вивчає культуру як цілісність, як специфічну функцію й модель людського буття.

1.2. Культура як предмет культурології. Термін “культура” походить від латинських слів “colo”, ”cultio”, що означає обробіток, “colore” – обробляти, вирощувати, а пізніше – уклонятися та вшано-вувати богів чи предків. До середини І ст. до н.е. ці слова пов’язу-валися із землеробською працею, але Марк Порцій Катон (234 – 149 рр. до н.е.) у своєму трактаті “Про землеробство” уже пише не просто про обробіток землі, а про “обробіток окремої ділянки, яка неможлива без особливого душевного настрою” селянина. Поступово поняття “культура” поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, тобто вдосконалення самої людини – у листах Марка Тулія Цицерона (106 – 43 рр. до н.е.), відомих під назвою “Тускуланські бесіди” (45 р. до н.е.) у вислові“культура духу є філософія” йшлося саме про це. В епоху Середньовіччя слово “культура” продовжує використовуватися у значенні аграрного виробництва (“agri cultura”), але в інших сферах людського буття воно набуває значення “культу” (“cultus”). У XVII столітті слово “культура” починає вживатися як самостійний термін для означення духовного світу людини, що здатна протистояти природі, а культурна європейська людина Нового часу, починає протиставлятися “природній людині минулого”.

Зараз культура – це складний суспільний феномен, що відіграє величезну роль у життєдіяльності людини: праця, побут, дозвілля, спосіб життя як окремої особи, так й усього суспільства, менталітет тісно пов’язані з рівнем розвитку культури. Культура впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби, ціннісні орієнтації. Рівень культури визначає подаль-шу долю людини, ціль її життя.

Отже, культура – це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної й духовної праці, системою соціальних норм й настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей з природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб’єкта.

Культура та цивілізація.У значенні “культури” часто вживається поняття цивілізація. Цивілізація – це матеріальна куль-тура або доцільна впорядкованість людського середовища.

Поняття “культура” вживається:

- для характеристики певних історичних епох (первісна культура, антична культура, середньовічна культура і т. ін.);

- для визначення конкретних людських спільнот, народностей, націй (українська культура, культура племені майя, американська культура тощо);

- для визначення специфічних сфер життєдіяльності (культура праці, політична культура, художня культура), у вужчому смислі, як сфера духовної життєдіяльності людей;

- як сумарний термін, що характеризує предметні результати діяльності людини: машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі й права і т. ін.).

Під поняттям “культура” розуміють людські сили й здібності, що реалізуються у процесі життєдіяльності: знання, вміння, навички, рівень інтелекту, морального й естетичного розвитку, світогляд, засоби й форми спілкування людей.

Поняття “цивілізація” (< лат. civilis – громадянський, державний) подекуди вживається як синонім культури, у вузькому смислі – матеріальної культури. У даному випадку – це рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної та духовної культури (антична цивілізація, християнська цивілізація, сучасна цивілізація).

Цивілізація виникає тоді, коли накопичення матеріальних й духовно-культурних здобутків призводять до необхідності організації їх у систему, що призводить до появи писемності, класової диференціації суспільства, утворення держави, появи містяк окремих суспільних організмів, будівництва монументальних споруд.

Базове значення поняття цивілізація лежить в уявленнях стародавніх греків і римлян про переваги існування людей за законами й у державі. Держава – це суспільство, у якому править закон, за яким живуть усі люди даного суспільства, отже, вони розглядаються як цивілізовані, тобто такі, що мають громадянські права й відповідні достоїнства. Народи, що не знали законів й були підпорядковані царю, стародавні греки не відносили до цивілізованих, вважаючи, що ці народи позбавлені таких доброчесностей вільної людини, як мужність, справедливість та людська гідність.

Значення поняття “цивілізація” змінилося у XVIII столітті, коли французькі матеріалісти-просвітителі стали визнавати цивілізованими тільки суспільства, побудовані на началах розуму, справедливості й приватної власності. В подальшій історії людства стало очевидним, що цивілізація разом із культурою становлять суперечливу єдність, виступаючи у ролі її функціонального підрозділу: якщо культура є системою смислу людського буття, то цивілізація становить предметним ресурсом культури[5].

Цивілізація й культура також становлять два різні засоби реалізації творчих сил людини. Якщо в культурі усе матеріальне й практичне слугує духовному, то в рамках цивілізації дух слугує матеріальному й практичному. Цивілізація характеризується засобом й рівнем оволодіння силами природи, а культура виникає у результаті оволодіння людиною своєї власної природи. Відтворення робочої сили, збільшення вільного часу – це ознака цивілізації, а відтворення особистих структур людини шляхом виховання й навчання – ознака культури, її традицій, норм і цінностей.

Співвідношення культур.Культура – це фактор, що організовує усі рівні життя людей. Вони взаємопов’язані, але неоднорідні:

народна культура (корінна) створюється у глибинах народного духу, у повсякденній трудовій діяльності народних мас на основі багатого життєвого досвіду, накопиченого століттями;

“висока культура”, до кращих зразків якої мають відношення окремі геніальні особи: художники, вчені, винахідники, проповідники, пророки, вожді, вони виховані народною культурою і справжні її носії;

елітарна культура – культура, притаманна еліті суспільства, до якої належать родова аристократія, фінансово-промислові магнати, політичні лідери з владними повноваженнями. Вона включає у себе ритуально-етикетні, мовні та морально-етичні особливості, запози-чення елементів інших культур, дистанціювання від народу й зверхнє ставлення до нього;

демократична культура – культура, невіддільна від культурного буття трудового народу, цілий пласт його життя, культура вільна, майже не формалізована;

масова культура з’явилася на початку ХХ століття. Для неї характерні стандартизація культурної діяльності, профанація, активне тиражування за допомогою ЗМІ (мода, кіно, телебачення і т. ін.). “Масова культура” суперечлива: з одного боку, вона робить доступ-ними культурні здобутки “високої культури”, а з другого – вульгари-зує їх, підміняє оригінальність копією, робить пересічним спілку-вання з мистецтвом, наукою, породжує конформізм та посередність.

Культура, як цілісне явищеумовно поділяєтьсяна підгрупи: побутова, політична, правова, художньо-творча, технічна, виробнича:

побутова культура характеризується особливостями народів, що тривалий час проживають на певній території;

політична культура – важливий фактор суспільства, що форму-ється відповідно до реальних соціально-економічних відносин, які сформувалися у різних народів у різні часи;

правова культура – формується на базі перших двох, чим вищий рівень суспільства, тим вищий рівень правових відносин, але нині, з ускладненням соціально-економічних умов і державних структур дедалі важче стає впорядковувати правові відносини, які часто суперечать нормам побутової та етнічної культури і служать не людині, а потребам партій і великого капіталу, хоча подаються як загальнолюдські чи загальнонаціональні;

художньо-творча культура уособлює багатоаспектність і багатовимірність людської художньої діяльності, охоплюючи народну художню творчість і професійну мистецьку діяльність. Якщо народна творчість не передбачає опанування певним видом діяльності на рівні професії, то для професійно-мистецької роботи потрібно пройти серйозну школу професійного навчання;

технічна культура– оскільки нині техніка супроводжує людину протягом усього життя і відіграє суттєву роль у формуванні її характеру й поведінки, нагальним питанням є відносини та взаємозв’язки людини й машини, які визначає технічна культура;

виробнича культура стосується проблем і норм етичних відно-син між собою членів виробничих колективів та їх взаємин з керів-ництвом. Вона потребує вироблення оптимальних моделей виробни-чих відносин із максимальною адресною прив’язкою, тому загальні етичні норми, розроблені в часи колишнього СРСР, не придатні нині, бо не враховують психологічні особливості людей, сформованих в одній політичній системі і раптом кинутих у іншу.

Форми вираження культури.У своїй багатогранності та розмаїтті культура має такі форми вираження: наукові, технологічні, мистецькі, світоглядно-релігійні та ін.

Наука, як уособлення і найвищій рівень розвитку культурного процесу, узагальнює, класифікує, формує освітній процес. Це стимулює розвиток суспільної думки, що сприяє нагромадженню національного валового продукту, національного валового доходу та визначає суспільно-економічний рівень життя людей.

Технологічна культура забезпечується науковим рівнем розвитку суспільства. Вона полегшує працю людини, вивільняє кількість позаробочого й вільного часу, завдяки чому людина одержує більше можливостей для розвитку та самовдосконалення.

Світоглядно-релігійна культура розділилася на дві незалежні системи – партійну й релігійну. Якщо партійна обіцяє усі блага люди-ні відразу, то релігійна, відволікаючи від земного буття, здійснення своїх програм переносить у потойбічний світ.

Мистецтво – це процес й сукупний результат людської діяль-ності, особлива форма суспільної свідомості, що являє собою вира-ження дійсності в художніх образах. Будучи складовою духовної культури, мистецтво дає можливість людині виявити свої художньо-творчі здібності, утвердитися на рівні самодостатнього суб’єкта. Мистецтво включає в себе всі види художньої творчості – літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, графіку, декоративно-прикладне мистецтво, музику, танок, театр, кіно та інші види людської діяльності. Його суть полягає у чуттєвому вираженні надчуттєвого, воно є також естетичним освоєнням світу в процесі художньої творчості. Розкриваючи питання про співвідношення культури та мистецтва, студенти повинні враховувати характерні особливості мистецтва: по-перше, його тісний зв’язок з переживаннями та чуттєвими емоціями, по-друге, його чуттєве сприйняття та суб’єк-тивне бачення дійсності, по-третє, образність та творчий характер, по-четверте, його неперевершене значення як могутнього засобу спілкування людей.

Функції культури слід зазначити такі:

- людинотворча – засвоюючи досягнення культури, людина пізнає себе і визначає своє місце в суспільстві й у світі, мету свого життя;

- інформативна: збагачення людини попереднім досвідом, тобто щоб стати культурною, людині необхідно пройти через усі епохи попередньої культури( І.В.Гете);

- регулятивна – культура створює норми і правила для організації спільного проживання людей;

- аксіологічна – встановлення ціннісних пріоритетів;

- гедоністична – спрямування на отримання задоволення, насо-лоди.


Читайте також:

  1. R – розрахунковий опір грунту основи, це такий тиск, при якому глибина зон пластичних деформацій (t) рівна 1/4b.
  2. VII. ТЕСТИ З ДИСЦИПЛІНИ «МІЖНАРОДНА
  3. Активне управління інвестиційним портфелем - теоретичні основи.
  4. Анатомо-фізіологічні основи статевого розвитку.
  5. Біологічні основи мислительної діяльності.
  6. Біомеханічні основи шинування при пародонтозі.
  7. Біохімічні основи розвитку витривалості
  8. Біохімічні основи розвитку силових і швидкісних якостей
  9. Валютний ринок, основи його функціонування. Основні види валютних операцій
  10. Вивчення основи слова і закінчення
  11. Визначення етики бізнесу як наукової дисципліни
  12. Вимоги до гірських порід основи гребель




Переглядів: 601

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
КУЛЬТУРОЛОГІЯ | Таким чином, культура – це специфічна форма об’єднання людей і формування духовної свідомості окремої особи.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.004 сек.