Жанрової класифікації

ри вивченні національного фольклору протиставлення феноменологічного підходу історичному може бути переосмислене як опозиція синхронія/діахронія. Щоправда, хронологічні межі обраного в підручнику синхронічного "зрізу" – друга половина XIX ст. – можуть здатися надто широкими. Проте стосовно фольклору такий "зріз" його не може бути подібним до стоп-кадру: український фольклор, якщо враховувати й переднаціональні форми розвитку, живе вже не менше сімнадцяти тисячоліть, тож і обраний нами відтинок часу, півсторіччя, відповідає для нього приблизно двом місяцям людського життя. Чи суттєво зміниться доросла людина за такий термін? До того ж фольклор змінюється дуже повільно – в усякому разі, повільніше за літературу, професійний живопис або книжкову графіку, і навіть повільніше за народну сільську моду. Отже, обраний тут синхронічний "зріз" вважатимемо за коректний.

Мова не про те, що протягом другої половини XIX ст. український фольклор узагалі не змінювався, а що зміни ці (їх будемо, звичайно, враховувати) не заважають обраному підходу. Вибір же саме цього періоду пояснюється зовсім не тим, що це була "класична" доба розвитку нашого фольклору: таку слід шукати деінде раніше, та й узагалі це поняття для фольклору малопридатне. Друга половина XIX ст. – це період, коли фольклор, незважаючи на всі іноземні впливи, зберігав ще багато архаїчного, був традиційним. Важливо також, що він, уже теоретично осмислений як національний, був із достатньою повнотою зафіксований фольклористами, тож є досяжним для вивчення в наш час. Традиційність фольклору другої половини XIX ст. дозволяє без великих ускладнень доповнювати його фіксації за рахунок записів більш ранніх і, почасти, пізніших – як таких, що відбивають і тодішній стан вітчизняної усної традиції.

Наступна серйозна проблема, що постає на шляху феноменологічного вивчення українського фольклору – це його структурування. Здавалося б, нічого кращого за жанровий поділ для цього не вигадати. На жаль, у фольклористів інколи виникає бажання підкреслити своєрідність феномена фольклору за рахунок категорії жанру. Так, на думку болгарського фольклориста Б. Нічева, її на фольклор цілком механічно перенесено "естетико-літературною практикою нового часу", а фольклор як такий не потребує для своєї екзистенції "спеціальної інституції, якою є жанр". Що ж до його класифікації та систематизації, то вистачить і "реальних категорій – це мотив, цикл як цілісність ("цикловата цялост" – С. Р.), сюжетне гніздо, формула". І спроба узагальнення: "Якщо звернутися до мови парадоксів, то формула є жанр фольклору, а жанр є формула літератури"¹. Щоб розвіяти чари, навіяні роздумами болгарського фольклориста, достатньо порівняти, навіть не виходячи за межі пісенності, яку досліджує Б. Нічев, будь-яку думу з першою-ліпшою коломийкою. До того ж і більшість формул у фольклорі не є загальнофольклорними: скажімо, епічні формули дум не використовуються в ліричних піснях. Легко також переконатися, що в плані генетичному відносини фольклору з літературою поставлені Б. Нічевим догори ногами. Адже саме фольклор передав своїй старшій сестрі літературі категорію жанру, вироблену на усній стадії розвитку людської культури. Узагалі ж категорія жанру не тільки є специфічно фольклорною за ґенезою, вона зберігає свою надзвичайну важливість
і для розвиненого традиційного фольклору, яким є український.

Інша справа, що в традиційному фольклорі та в новітній літературі європейського типу жанри дуже сильно відрізняються. Завдяки високорозвиненому теоретичному самоосмисленню, що виявляє себе в критиці, автокоментарях письменників, теоретико-літературних працях, починаючи з "Поетики" Арістотеля, деклараціях представників літературних напрямів, стилів, течій, груп, підручниках з історії та теорії літератури тощо, уявлення про жанри в літературі чіткіші та, в усякому разі, визначаються раціонально викладеними дефініціями, тоді як носії українського фольклору, наприклад, "піснями" називають і ліричні пісні, й історичні, й обрядові різних типів, і балади.

Мова не про об'єктивні якості певного жанру в літературі чи у фольклорі. Наприклад, у літературі дуже чітко розроблена й жорстко визначена номенклатура жанрів віршованої лірики періоду класицизму змінилася в часи романтизму цілком аморфним уявленням про "ліричний вірш", "ліричну поезію", що ним користуємося й тепер. Натомість та ж кумулятивна казка об'єктивно має дуже чіткі формальні особливості, які, на перший погляд, принципово не відрізняються від тих, що вимагаються від сонета. Різниця в ступені суб'єктивній усвідомленості уявлення про жанр учасників літературного процесу й учасників фольклорної трансмісії текстів. Зрозуміло, що й сучасний читач романів може скласти собі уявлення про жанр романів інтуїтивно, просто читаючи один текст за одним – але ж він може знайти визначення роману в якійсь передмові, теоретико-літературній праці, шкільному підручнику тощо. Натомість в українському традиційному фольклорі реципієнт думового епосу інтуїтивне уявлення про жанр думи (до появи фольклористики, в усякому разі) міг винести тільки й виключно з багаторазового прослухування дум і спостереження за кобзарями та лірниками, зі скупої інформації, видобутої з думового "кондуїту" (Л. Дег) – у даному випадку, зводу неписаних правил, що ними треба було керуватися, слухаючи виконання дум і винагороджуючи виконавців. У порівнянні з літературним фольклорний жанр ближчий до природного явища, нагадує діброву поруч із парковою алеєю XVIII ст.

У фольклорі жанр набуває особливої питомої ваги й особливої цінності через те, що як засіб структурування усної традиції він є, власне, майже безальтернативним. Адже у фольклорі немає ані "стилів епохи", ані художніх методів, ані доробків окремих письменників, письменницьких шкіл, об'єднань, груп. Творець, виконавець і слухач фольклорного тексту мають за собою об'єктивно безмежний і суб'єктивно неозорий "простір інтертекстуальності" (безмежний і неозорий тому, що практично кожне виконання твору дає новий текст), а якось організувати його для себе можуть лише за допомогою уявлення про жанр, хай інтуїтивного й аморфного, відрізняючи, скажімо, "пісню" від "казки", а "приказку" від "загадки". Так само й слухач, щоб адекватно зрозуміти почутий ним текст, має виконати "першу з умов герменевтики", яка, за Х.-Г. Гадамером є "предметне розуміння, ситуація, що виникає тоді, коли я та інший маємо справу з тією ж річчю"². Саме інтуїтивне уявлення про жанр і дозволяє слухачеві віднести почутий текст до певної категорії.

Але таке природне для носія фольклору інтуїтивне уявлення про жанр не може, зрозуміло, задовольнити фольклориста, хоча спроби обмежитися ним були. Так, німецький казкознавець К. Обенауер, відмовляючись від визначення жанру казки, написав, хоч і напівжартома: "Діти знають, що воно таке казка"³. Своєю чергою,
Е.-К. Кьонгас Маранда, авторка змістовного дослідження фінських загадок, стверджує, що "теоретичного визначення" цього жанру не треба шукати, бо "існує повна згода між "народом" і фахівцями стосовно того, що таке загадка. Кожного разу, коли я прохала фінів загадати загадку, я чула саме загадку..."⁴.

Безперечно, що проблема жанру і проблема жанрової класифікації – найскладніші у фольклористиці. Жанрологія є однією з найбільш дискусійних галузей і в теорії літератури, де пропонували для розв'язання проблеми жанру підходи соціологічний, історико-типологічний, психологічний, лінгвістичний тощо, але досі не дійшли до загальновизнаного розуміння цього явища. У фольклористів тут свої труднощі. На думку С. В. Мишанича, пов'язані вони з тим, що "фольклористи-збирачі та видавці усної творчості йшли здебільшого від побутових функцій фольклорного матеріалу, теоретики – від структурних ознак того чи іншого жанру. Поєднання цих двох підходів – стихійно-емпіричного і теоретико-літературознавчого – дало загальноприйнятну на сьогодні жанрову систему українського фольклору"⁵. Це твердження дещо спрощує реальну ситуацію. Обидва названі С. В. Мишаничем підходи давно вже синтезовані, зокрема В. Я. Проппом: за його дефініцією 1964 р. специфіка жанру визначається "його поетикою, побутовим застосуванням, формою виконання і стосунком до музики"⁶; модифікацію цієї формули подає 1966 р. О. І. Дей. За цим підходом, коротко кажучи, жанр у фольклорі – це єдність певних структурних ознак і побутової функції. Але не слід відкидати й побутового, власне, розуміння фольклорного жанру, за яким жанр є сукупність творів, що до нього входять за цими, наперед визначними критеріями.

Цікаві думки про сутність фольклорного жанру висловив відомий російський славіст М. І. Кравцов. Вихідним пунктом своїх роздумів він узяв одну з модифікацій дефініції В. Я. Проппа, подану Н. П. Колпаковою: жанр – це "такий, що історично склався, тип художньої форми, обумовлений суспільною функцією даного виду мистецтва і відповідним характером змісту"⁷. М. І. Кравцов вважає за адекватну стану справ у фольклорі лише першу частину визначення, адже суспільні функції (фольклору загалом і притаманні кожному жанру окремо), "хоч і впливають на особливості жанру, самі не входять до поняття жанру, бо жанр – тип художньої форми, що історично склався, а тому й мінливий"⁸. Із цим, за деяких застережень, можна погодитися.

Але й прийнявши розуміння жанру у фольклорі як насамперед типу художньої форми, ми змушені зважати й на те, що й у даному випадку критерії жанру, накладені на фольклорний твір, завжди залишають "люфт". Явище це випливає з природності й неусвідомленості екзистенції фольклорного жанру, і з ним пов'язана й закономірність, на яку звернув увагу Б. М. Путілов: "Сукупність естетичних ознак характерна для жанрової системи (ідеться про "художню систему" окремого жанру – С. Р.) у цілому, але вона не обов'язково повинна з точністю й повнотою відтворюватися в кожному конкретному тексті. У багатьох випадках справа обмежується лише частиною ознак. Внаслідок цього склад жанру не є однорідним. Жанровій системі в ньому буде повністю відповідати якесь основне ядро творів, а в ряді інших творів вона може проявлятись не так різко, бути більш розпливчастою"⁹. Цьому явищу теж можна підшукати природну аналогію – наприклад, у виході на поверхню землі якоїсь руди, де є головна жила і є викиди периферійні, в яких метал розплавлений разом із породою. На той же аспект екзистенції фольклорного жанру, але вже з позиції твору звернув увагу і В. М. Гацак, зазначивши, що "у кожного твору є певна сукупність "параметрів", яка утримує його в межах даного жанру"¹⁰. У подальшій теоретичній розробці проблем специфіки жанру у фольклорі варто буде пригадати й спробу Д. Бен-Амоса в есе "Жанри фольклору " (1976) перейти "від умовного погляду на жанри як на статичні категорії до інтерпретації їх як способів комунікацій"¹¹.

Проте навіть за цими застереженнями розуміння жанру як типу художньої форми не може бути прикладене до деяких фольклорних утворень, що їх фольклористи звикли називати жанрами. За спостереженнями відомого українського казкознавця І. П. Березовського народна казка "розрослася (притому за різними ознаками й по багатьох лініях) і вшир, і вглиб, давши початок багатьом, до певної міри відмінним один від одного щодо жанрових ознак, художнім різновидам, які, проте, ніколи остаточно не поривають із своєю природною жанрово-генетичною основою і фактично в сукупності є органічними складниками того широкого поняття, що звичайно пов'язується у фольклористиці з терміном «казка». Отже, казка виходить за рамки традиційного для науки про народну творчість поняття жанру"¹²

Щоб вийти з цього нового ускладнення, доводиться ввести науковий відповідник отій казці взагалі – "казкову прозу", і це вже буде вид як сукупність творів, ширша за жанр. Своєю чергою, "казкова проза" є складовою ще ширшої сукупності – "усної прози". Це вже рід як максимально широке поняття жанрової класифікації фольклору. Із сказаного випливає, що разом із більшістю фольклористів ми дотримуємося думки, що кращої основи для класифікації жанрів у фольклорі, ніж класичний Арістотелів поділ, не знайти. Основи швидше умовної: адже Арістотель мав на увазі лише літературу й тому полишив за межами своїх міркувань не лише згадану "усну прозу", а й голосіння, замовляння, дитячий фольклор; навіть такий важливий для себе жанр, як міф, він розглядає тільки як сюжетний матеріал для трагедій (II, 13–14).

Пізніші теоретики віднесли літературні відповідники "усної прози" до епічного роду, а за ними, намагаючись зберегти Арістотелів поділ, пішли й деякі фольклористи. Єдине виправдання для цього – той факт, що в новітній літературі роман – від "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного до "Улісса" Дж. Джойса – виконує інколи
певні функції епопеї. Як справедливо зазначає петербурзький фольклорист Д. М. Балашов, генетичні студії свідчать, що літературна "художня проза не народилася з епосу. Скоріше за її виток можна прийняти казку, легенду, історичний чи родовий переказ, тобто ті жанри, які оминув свого часу Арістотель"¹³. Отже, ми дотримуємося погляду, що "усна проза" – це специфічно фольклорний, "позаарістотелів" рід. Арістотеліву ж епосу, у "Поетиці" представленому поемами Гомера, у фольклорі відповідає епос мелічний – у нас думи, балади, історичні пісні, оповідні "псальми" тощо.

До ліричного роду в українському фольклорі належать жанри ліричної пічні та монострофи (коломийки тощо). Складніше з "драмою". Найяскравіший твір української "народної драми", так звана "вертепна драма", виникла поза фольклорною традицією, а тому має розглядатися як явище літературно-фольклорних зв'язків (див.: 6.2). Із творами "театру людей" справа не краща: тут до справжньої усної традиції належать лише напівімпровізовані "п'єски", що виконуються під час календарних обрядів. Але ж і в "Поетиці" "драму" трактовано як літературний рід, що походить – це Арістотель чітко демонструє (4,5) – з обрядового фольклору. Тож і ми будемо згадані твори аналізувати в розділі, присвяченому ще одному специфічно фольклорному роду, цього разу, сказати б, "доарістотельевому" – обрядовому фольклору.

Народні паремії опиняються поза пропонованою класифікацією; оскільки ж генетично вони найбільше пов'язані з жанрами "усної прози", то й розгляд їх долучаємо до відповідного розділу. Нарешті, дитячий фольклор, що є певною підсистемою фольклору дорослих, і розглядатиметься окремо, у його зв'язках із жанровою структурою цього останнього. Залишилося питання послідовності викладу. З погляду генетичного, вона мала б бути такою: "усна проза"; "обрядова поезія"; "епос"; "позаобрядова лірика"; "дитячий фольклор". Якщо ж керуватися прийнятим у цьому підручнику принципом "від простого – до складного", то доцільніше йти від жанрових концентрів не те, щоби простіших, але краще вивчених, до теж надзвичайно складних, та й вивчених гірше – таких, як народна лірика та обрядова поезія. Отже, і в цьому випадку маємо починати з усної прози.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 5	\|	ЗАПИТАННЯ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.