• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Ісус Христос — центральна постать християнства

Центральною постаттю християнства є Ісус Христос (грец. Христос — месія, рятівник), історичність існуван­ня якого сучасні дослідження не заперечують. Згідно з християнським ученням Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця заради спасіння людства зійшов із небес на землю, олюднився через народження його Дівою Марією, ставши Боголюдиною, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв мученицьку смерть (через розп'яття) з метою спо­кутування вродженого гріха та гріхів людства. На третій день після поховання Христос воскрес, а потім вознісся на небо і як невід'ємна іпостась Святої Трійці зайняв місце справа від Отця. Християни вірять, що Ісус Христос при­йде вдруге і почне судити всіх живих і мертвих за заслуга­ми, після чого настане царство Боже.

Тож Ісус для християн не просто достовірна історична особа, що народилася у Віфлеємі (місто у давній Іудеї, нині м. Бейт-Лахм) у 4 р. до н. є. Він Боголюдина, місія якої — вказати шлях до Бога. Ісус описав цей шлях трьома слова­ми: «Бог є любов». Так він вказав людям їх призначення, навчивши їх користуватися своєю свободою. Надзвичайно дохідливою мовою, в очевидно буденних ситуаціях Ісус по­казував, як виявляти любов. Своєю поведінкою він не сті­льки заперечив канони іудаїзму, скільки піднявся над ни­ми. Замість закону розплати «око за око, зуб за зуб» він за­пропонував прощення у формі іншого закону — «коли тебе вдарять по правій щоці, підстав ліву».

Християнська любов — беззастережне прийняття того, кого лю­биш, і самовідданість щодо нього аж до самозречення.

Ісус не вимагав жодних ритуалів чи форм літургії, не будував храмів. Він обмежувався лише Господньою молит­вою, зміст якої вміщує в собі все, що можна сказати про сто­сунки з Богом.

Господня молитва («Отче наш»)

Отче наш (усі люди — брати і діти Божі), що ecu на не­бесах (тобто його не треба шукати в якійсь надлюдині)/ Не­хай святиться Ім'я Твоє (Бог інший за своєю природою, і люди повинні це визнати), нехай прийде Царство Твоє (лю­ди бажають повного тріумфу Господа), нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі (люди повинні зробити свій вне­сок у справу Бога, слідуючи його волі).

Хліба нашого насущного дай нам сьогодні (незважаючи на науку, усі все одно залежать від Бога).

/ прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуват­цям нашим (ставлення індивіда до інших може вплинути на ставлення до нього Бога).

/ не введи нас у випробовування, але визволи нас від лу­кавого (людська свобода мусить бути скерована Богом).

Усього десять фраз, вони краще будь-яких інших аргу­ментів переконують, за яких умов, за яких дій людина мо­же досягти Божої благодаті.

Особа Ісуса Христа — істинного Бога й істинної люди-і їй — поєднує всіх християн. В основі їхнього віровчення — ііого слова, що закарбовані в Біблії, а в основі культу — свят­кування протягом року основних подій його життя.

Місія Ісуса.Ісус розпочав публічне служіння на своїй оатьківщині — у Галілеї. Він проповідував радісну звістку про прихід царства Божого: «...Настав час і наблизилось і Царство Боже: покайтесь і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1:15). Іудеї вірили, що в кінці часів Бог втрутиться у земну істо­рію і, здійснивши Страшний суд, установить своє царство на землі — царство миру і гармонії, правити яким буде Ме­сія — цар, Божий помазаник.

Ісус учив, що цей час уже настав: здійснювані ним чу­деса зцілення та оживлення мертвих покликані були свід­чити про присутність Духа Божого. Звертаючись до учнів, Ісус пояснював, що він є не могутній і славний земний цар і вождь, якого вони очікували, а той, кому належить перенес­ти багато страждань. Ісус ототожнював себе із сином людсь­ким, виконуючи останній Божий суд над людством. Він під­креслював, що «Син Людський не для того прийшов, щоб Йо­му служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для визволення багатьох» (Мк. 10:45).

Ісус утверджував перевагу справжньої щирості і мило­сердя над буквальним, але формальним, виконанням вимог закону Мойсеевого. Із багатьох його суджень і притч логічно випливає висновок: убогий, який щиро вірує, є ближ­чим Богу, ніж нещирий самовпевнений святоша, що посі­дає високий щабель у релігійній ієрархії.

На Таємній вечері (вечері Господній в іудейське свято Песах) Ісус оголосив учням, що попередній завіт з іудеями завершився і що Бог уклав новий завіт, викарбований кро­в'ю його жертви на Голгофському хресті. Християни вірять, що через смерть і воскресіння Ісуса Христа смерть і зло на землі назавжди переможено. Він сам є втіленим словом Бо­жим, завершальним відкриттям Божим, співвічним Богу-Отцю, істинним Богом та істинною Людиною.

Ісус прагнув, щоб люди зрозуміли, що царство Боже схо­дить із небес на землю за допомогою тих справ, які він здійс­нює, і тієї доброї новини про спасіння, яку він проповідує.

Царство Боже — шлях до спасіння.Царство, про яке говорив Ісус Христос, передусім є духовним світом, реаль­ністю, де виконується воля Бога і в яку людей запрошують увійти. Воно не обмежується одним невеликим народом чи географічною областю, воно включає в себе все. Бог здійс­нює свою верховну владу скрізь. Проте Ісус проповідував щось більше, ніж всеохопне управління світом. Він пропо­відував царство як світ, у якому виконується воля Бога що­до спасіння. У цьому розумінні царство Боже є нічим ін­шим, як вічним спасінням. Перебувати в царстві означає бути спасенним; відмовитись увійти в царство — означає за­гинути.

Ще один важливий аспект проголошеного Ісусом царс­тва полягає в тому, що воно водночас є реальністю теперіш­нього і майбутнього. В іудейській теології мова йшла про те, що таке царство має настати в кінці цього гріховного сві­ту. Для Ісуса ж воно — одночасно і є, і буде. Люди можуть уже зараз приєднатися до вічного Божого спасіння і почати радіти його благословенню, живучи в цьому грішному сві­ті. Таким чином царство Боже постає як реальність тепе­рішнього. Водночас, коли цей світ завершить своє буття, царство залишиться і в майбутньому. Шлях до цього царс­тва Ісус указав словами: «Покайтесь і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1:14—15).

Отже, спасіння слід розуміти як нове життя у царстві Божому. Коли людина, будучи оновленою благодаттю Бо­га, входить до царства, вона духовно очищається, духовно народжується, стає новою і починає зовсім інше життя. Якщо немає оновлення життя, то незалежно від того, що говорить людина про своє ставлення до Бога, Бог істинно не знає її.

Ісус протиставляє дійсне життя у царстві Божому хиб­ному життю поза ним. Ті люди, що перебувають поза царс­твом Божим, уявляють, що істинна мета життя полягає у примноженні власності або у владі над іншими. Вони мо­жуть навіть мати вигляд благочестивий, радіти плодам людських зусиль чи досягти певної внутрішньої самореалізації. Однак ніщо з того не відповідає суті істинного жит­тя. Справжнє життя не зводиться до матеріального багатст­ва, і людям не радиться збирати собі скарби на землі. Не зво­диться воно і до привілейованого статусу, яким би високим він не був. Навіть зовнішня побожність і релігійна законо­слухняність не мають цінності при визначенні істинного жит­тя. Хто бажає здобути весь світ, може втратити при цьому свою душу. Тому блага, які багато значать у цьому світі, при входженні до царства належить відкинути.

Нове життя, яке пропонує всім людям Ісус, коли вони входять до царства, подібне невичерпному джерелу живої води, яке втамовує спрагу цього життя і веде до життя віч­ного. Найхарактернішою рисою тієї нової особистості, якою слід стати, є любов. Люди мають понад усе на світі полюби­ти Бога всім своїм єством. Важливою умовою перебування у царстві має бути і така ж безмежна любов до свого ближ­нього. На що не здатна людина, на те здатне її перетворене серце. Кожному дана можливість скинути з престолу влас­не звеличене Я і відкинути власні амбіції, щоб відвести для Бога належне місце в особистому житті, зрозуміти, як він відображається в інших.

Новий перелік позитивних духовних рис має замінити руйнівні й непотрібні риси попереднього життя. Ісус опи­сує їх як «блаженства» для тих, хто убогий духом, лагід­ний, прагне правди, милосердний, чистий серцем, здатний творити мир та любити і прощати своїх кривдників. Нові духовні риси повинні втілюватись у конкретних діях що­до вороже налаштованих. Це підтвердить, що їхній но­сій — істинна дитина небесного Отця, який виявляє таку ж любов.

Ісус про природу і долю людини.У вченні Ісуса немає досконало розробленого вчення про людську особистість. Він був занадто обтяжений практичними наслідками люд­ської недосконалості й гріховності, щоб мати час для теоре­тичних досліджень на цю тему. Ісус співчував людям, що вбивались у натовп і нагадували йому овець, які не мають пастуха. Головне ж у його ставленні до людей — це те, що люди створені Богом. І як творіння Божі вони відповідаль­ні лише перед Богом.

Ісус учив, що кожна людина має велику цінність. Не­бесний Отець знає про потреби людей і турбується про них. Навіть волосся на головах людських пораховано. Бог поси­лає свої благословення однаковою мірою як для праведних, так і для неправедних, не розрізняючи їх. Оскільки Бог ці­нує всіх людей, вони здатні цінувати і себе та інших.

Гріховність людства також було предметом вчення Ісу-са Христа. Та він не вважав гріховність нездоланним бар'є­ром між людиною і Богом. Це лише підґрунтя для підйому, зростання. Якщо індивід бажає вдосконалюватися, то йо­му слід починати з відвертого визнання своєї безпораднос­ті. «Я прийшов закликати не праведників, а грішників до покаяння», — так говорив про це Ісус (Лк. 5:32). Усюди зу­стрічаючи трагічні наслідки гріха, він докоряв тим, хто ви­правдовував себе, не визнаючи свою гріховність, і суворо засуджував тих, хто спонукав інших людей творити зло. Разом із тим Ісус стверджував, що людська гріховність є не сутністю людини, а лише її викривленням. Спасіння у цар­стві Божому відродить людей такими, якими їм призначив бути Бог.

Згідно з ученням Ісуса Христа кожну людину чекає смерть. Деякі люди, як ті, хто спокутував, так і ті, хто не спокутував свої гріхи, після своєї смерті перейдуть у проміж­ний стан, щоб, перебуваючи в ньому, чекати кінця світу — або у благословінні, або у обраній ними самими відокремле­ності від Бога. У життя після смерті людина візьме із собою те, що заслужила — прощення гріхів або осудження за них. Ісус говорив, що після смерті другої можливості для спасін­ня у людини не буде, і ніяка реінкарнація не надасть шансу для спасіння у наступному житті. Тому смерть віруючого — це фактично не смерть, а перехід від обмеженості у спілку­ванні з Богом до його повноти, оскільки «кожна людина ві­руюча в Мене не помре ніколи» (Ін. 11:25—26).Невіруючіж завершать своє життя у гріхах і ніколи вже не зможуть прий­ти туди, де перебуває Ісус (на небо), тому що вони відмови­лися від Божого спасіння.

Цей світ буде існувати до другого пришестя Христа. Сво­їм учням у бесіді на Оливній горі (Мт. 24—25)він розпові­дав, що знаменнями кінця будуть віровідступництво (Мт. 2:10), поява псевдохристів і псевдопророків (Мт. 24:6) та проповідь Євангелія по всьому світу (Мт. 24:14). Дата цієї події не відома нікому (Мт. 24:42; 25:13). Вона станеться не­сподівано і раптово. На думку деяких богословів, у цей час воскреснуть і виправдані, і засуджені. Тоді ж відбудеться і Останній суд над людством.

Після тисячолітнього царства на землі прощені успад­кують життя на небі, яке Ісус називав домом Отця свого і своїм місцеперебуванням. Ті ж, хто відкинув запропонова­не їм Богом спасіння, потраплять у місце осудження, мук і погибелі. Ісус порівнював його з вогняною піччю, з вогнем нічним і називав геєною, де гинуть і душа, і тіло.

Отже, християнство у певному розумінні і є Христос. Во­но існує разом із своїм засновником, а він нероздільний зі своїм ученням — новим заповітом Бога людству.

Моральне вчення християнства

Перші віросповідні правила християн було сформульо­вано апостолом Павлом у його Посланнях (Рим. 10:9; Кор. 12:3; 15:3—5). Вони вимагали передусім сповідання віри в Ісуса Христа, його викупну жертву та чудесне воскресіння, і І^е був своєрідний загальнообов'язковий для всіх христи­ян догматичний мінімум.

Символ віри.Зі становленням і розвитком християнст­ва виникла ціла низка правил та Символів віри, які регла­ментували й спрямовували життя християнських громад перших століть нашої ери. Найсуттєвішим із них став Нікео-Константинопольський Символ віри, що був затвердже­ний на перших двох Вселенських соборах.

Символ віри — стислий виклад головних догматів певної релігії, безумовне виконання яких є обов'язком віруючого.

Усі християни дотримуються такого Символу віри:

а) існує один всемогутній Бог, який своїм словом усе створив, всім керує та існує вічно;

б) Бог є справедливий суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає;

в) Бог — один, але в трьох іпостасях (особах): Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий; три іпостасі утворюють Пресвя­ту Трійцю;

г) Син Божий став людиною, страждав, помер і воскрес задля спасіння людей;

ґ) Ісус Христос заснував єдину соборну й апостольську церкву, в якій відбувається спасіння людини Божою благо­даттю;

д) є вічне життя і воскресіння покійників.

Ці положення є обов'язковими для визнання їх христи­янами. Щоб витлумачити їх глибинну сутність, було ство­рено особливі тлумачні книги — катехізиси. Це дохідливі посібники для релігійного навчання.

Символ віри, сформований на Нікейському та Констан­тинопольському Вселенських соборах, визнається трьома ос­новними напрямами християнства: православ'ям, католи­цизмом та протестантизмом. Католицька церква сповідує ще й восьмий пункт Символу віри (про Святого Духа) з додатком filio que (філіокве, тобто «і від Сина»), який означає, що Свя­тий Дух виходить не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.

Заповіді Мойсея.Основою і першим джерелом мораль­ної доктрини християнства є Десять заповідей Божих, які були дані пророкові Мойсею на горі Синай (Вих. 20:2—17).

1. Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів передо Мною.

2. Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі і що на землі долі, і що у воді під землею. Не вклоняйся і не служи їм.

3. Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно.

4. Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий — субо­та — для Господа Бога твого.

5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!

6. Не вбивай!

7. Не чини перелюбу!

8. Не кради!

9. Не свідчи неправдиво на свого ближнього.

10. Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані во­ла його, ані осла його, ані всього, що у ближнього твого!

Перші чотири заповіді, що зводяться до праведного бо-говшанування та богопоклоніння, є витоками людської мо­ральності, їх дотримання породжує цілу низку інших чес­нот: смирення, щедрість, шанобливість, відсутність корис­толюбства, щирість, правдивість тощо.

Заповіді Ісуса Христа.Другим джерелом християнсько­го морального вчення, за Біблією, є дев'ять заповідей бла­женства Нагірної проповіді Ісуса Христа (Мт. 5:3—12).

1. Блаженні убогії духом, бо їхнє Царство Небесне.

2. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені.

3. Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони.

4. Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони наси­тяться.

5. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть.

6. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога.

7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими на­звуться.

8. Блаженні вигнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне.

9. Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і бу­дуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради ме­не. Радійте та веселіться — нагорода бо ваша велика на не­бесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами.

Осмислення стверджувальних заповідей Нагірної пропо­віді Ісуса Христа засвідчує, що людина може досягти повно­ти власного духовного існування — блаженства — тільки шляхом культивування в собі таких моральних чеснот, як смиренність, каяття, правдолюбство, милосердя, лагідність, миролюбство, мужність у борні за правду і справедливість.

Нагірна проповідь принципово по-новому переосмислює моральні настанови старозавітного закону.

Так, не лише звертається увага на обов'язковість зовніш-ніх дій (« не кради », « не вбивай »), а й наголошується на важли­вості праведного внутрішнього стану, духовного спрямування. 'Тобто праведними мають бути не тільки вчинки, а й помисли.

Старозавітна норма «око за око, зуб за зуб» взагалі ніве­люється скасуванням помсти і встановленням домінуван­ня принципу любові, що випливає з двох заповідей Божих: «Люби Господа Бога всім серцем своїм і всією душею, і всі­єю своєю думкою» і «Люби ближнього свого, як самого се­бе». Адже на цих двох заповідях, як учив Ісус Христос, увесь Закон і пророки стоять (Мт. 22:37—40).

З Нагірної проповіді випливає головне правило практи­чної моралі: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому — Закон і Проро­ки» (Мт. 7:12).

Культ християнства

У системі християнської релігії вельми розвинутою є куль­това практика як форма зовнішнього вияву релігійності та за­сіб встановлення і підтримки містичного спілкування вірую­чого з Богом. У структурі християнського культу виокрем­люють таїнства та обряди й систему відправ богослужінь.

Сім святих таїнств.В основу культу християнства по­кладено сім святих таїнств, які визначають повноту й доско­налість благодаті Божої.

Таїнство — обрядова дія в християнстві, через яку, за вченням цер­кви, віруючому передається Божа благодать.

Здійснення таїнства є реальною подією поєднання не­бесного і земного світів, запорукою прилучення віруючого до божественного. Ортодоксальна християнська тради­ція (православ'я, католицизм) визнає сім таїнств, кожне з яких має догматичний смисл, започаткований ще Ісусом Христом:

1) хрещення — символізує прийняття людини в лоно християнства, зняття з неї вродженого гріха і відкриття та­ким чином їй шляху до спасіння;

2) миропомазання — символізує освячення і зміцнення духовних сил християнина на шляху до спасіння;

3) сповідь (покаяння) — звіт віруючого про порушення заповідей Божих;

4) євхаристія (причастя) — символізує єдність Бога з людьми; полягає в частуванні віруючих хлібом і вином, які, за вченням церкви, при здійсненні обряду таємниче пере­творюються на «тіло і кров Господні»;

5) священство — за християнським вченням, це повно­важення і сила, які Бог надає чоловікам і які необхідні для виконання спасительних обрядів Євангелія;

6) шлюб — зводиться до того, що майбутнє подружжя, обіцяючи перед вівтарем бути вірним один одному, отри­мує через священнослужителів благодать однодушності «до благословенного народження і християнського вихо­вання дітей»;

7) оливоосвячення (соборування) — символізує зцілен­ня людини від душевних і тілесних хвороб й одночасно є засобом відпущення нерозкаяних гріхів.

Серед інших культових дій у християнстві поширени­ми є молитва; іконовшанування; вшанування хреста, релік­вій святих та священних місць; богослужіння, пости.

Молитва. Християнська молитва зазвичай звернена до Бога-Отця через Ісуса Христа під керівництвом Святого Духа. Вона троїста за формою. І це не випадковість. Фор­ма молитви випливає з природи Божого одкровення, най­вищим виявом якого є життя, смерть і воскресіння Ісуса Христа. В основу християнської молитви покладено ро­зуміння того, що Ісус усунув перешкоди, що відділяли Бога від людей, оскільки своєю смертю на хресті він спо­кутував і здолав відчуження, породжене їхніми гріхами.

Молитва не просто спосіб переконати Бога зробити щось для людей. Скоріше це спосіб приєднання до його про­мислу. Тому в Біблії молились Авраам і Давид, Ілія й Іона. Часто молився Ісус і вчив цьому своїх учнів. Він звертав особливу увагу на довірливість, щирість і лаконічність мо­литви. Центральною молитвою християнського культу є Господня молитва («Отче наш»), яка читається в христи-

янських церквах регулярно. Вона визнається всіма хрис­тиянськими течіями.

Іконовшанування.Починаючи з VIII ст., в християнстві офіційно визнано іконовшанування. Православне та като­лицьке богослов'я, обґрунтовуючи цю традицію, зазначають, що ікона допомагає віруючому зосередитися, спрямовує йо­го увагу до предмета молитовного розмірковування, а тому невіддільна від молитовної діяльності.

Вшанування хреста, реліквій, святих та священних місць.Ґрунтується воно на їхній причетності до реальних чи легендарних подій в історії християнства. Згадки про них посилюють релігійні почуття віруючих та слугують запо­рукою єдності церковної традиції.

Богослужіння, пости.Християнські богослужіння скла­даються з добового, тижневого та річного богослужбового кіл.

Добове коло богослужінь, що вельми розвинуте у схід­ному християнстві, передбачає вечірні, повечірні, опівніч­ниці, ранкові та години «часів». Це здебільшого колектив­ні молити, що супроводжуються богослужбовими співами та читанням біблійних текстів.

Своєрідним центром добового кола християнських від­прав є літургія (меса), що має дві частини — «літургію оголшених» та «літургію вірних». Під час першої частини можуть бути присутніми як хрещені, так і не хрещені, але наближені до християнства й підготовлені до таїнства хрещення. Лі­тургійна відправа у своїй другій частині передбачає вже при­сутність і участь лише охрещених членів церкви, які спові­далися та приготувалися до участі у таїнстві євхаристії як центральній події літургії.

Літургія (грец. litos — загальний і ergov — справа) — обідня, най­головніше християнське богослужіння, що проводиться у всіх хрис­тиянських віросповіданнях.

Тижневе коло відправ є сукупністю добових кіл богослу­жінь протягом тижня. Кульмінацією тижневого кола є не­дільна літургія.

Річне коло богослужінь — це система християнських свят, що склалася протягом І—IV ст. н. є. У першу чергу до них відносяться дванадесяті свята, або дванадцять найви­значніших (після Пасхи) свят. Вісім із них установлено на честь основних подій із життя Ісуса Христа, чотири (так зва­ні Богородичні) — на честь Богородиці.

Ці свята мають ще одну класифікацію: вони поділяють­ся на неперехідні, дати відзначення яких чітко фіксовано, і перехідні, дні проведення яких залежать від дати святкування християнської Пасхи. До неперехідних належать де­в'ять свят:

1) Різдво Христове — 25 грудня (7 січня за новим стилем);

2) Хрещення Господнє (Богоявлення, Водохреща) -6 (19) січня;

3) Стрітення Господнє — 2 (15) лютого;

4) Благовіщення Пресвятої Богородиці — 25 березня (7 квітня);

5) Преображення Господнє — 6 (19) серпня;

6) Успіння Пресвятої Богородиці — 15 (28) серпня;

7) Різдво Пресвятої Богородиці — 8 (21) вересня;

8) Воздвиження хреста Господнього — 14 (27) вересня;

9) Введення в храм Пресвятої Богородиці — 21 листо­пада (4 грудня).

До групи перехідних належать три свята:

— Вхід Господній до Єрасулима (за тиждень до Пасхи);

— Вознесіння Господнє (на 40-й день після Пасхи);

— П'ятдесятниця, або день Святої Трійці (50-й день пі­сля Пасхи).

Пасха (Великдень) встановлена на честь воскресіння Ісу-са Христа. Це свято свят християн має три етапи: 1) перед-пасхальний тиждень («страсний» — пов'язаний із згадкою про останній тиждень земного життя Ісуса); 2) пасхальна неділя (свято Світлого Христового Воскресіння); 3) після-пасхальний тиждень («чистий»).

До великих свят річного кола богослужінь належать також:

а) Обрізання Господнє — 1 (14) січня;

б) Покрова Пресвятої Богородиці — 1 (14) жовтня;

в) Різдво Іоана Хрестителя — 24 червня (7 липня).

Протягом року відзначаються дні народження та дні па­м'яті святих, а окремі християнські громади святкують так звані престольні (або храмові) свята, тобто дні святих, на честь яких було побудовано їхні храми.

В особливій пошані у християн і пости: щотижневі (се­реда і п'ятниця), на деякі дванадесяті та великі свята і чо­тири багатоденні пости — Великий, Петрів, Успенський і Різдвяний. Великий піст передує Великодню і розпочи­нається за 49 днів до Пасхи. Петрів піст (Петрівка) три­ває від дня Усіх Святих до 29 червня (12 липня); Успенсь­кий піст — з 1 до 15 (14 до 28) серпня, а Різдвяний (Пили­півка) — з 15 (27) листопада до 25 грудня (7 січня). Пости передбачають не стільки утримання від певних видів їжі, скільки духовне очищення та самовдосконалення вірую­чих християн.

Біблія — священна книга християн

Священною книгою християн (Святим Письмом) є Біб­лія (грец. bibliv — книги). Християни її ще називають Сло­ном Божим, Книгою спасіння, Книгою Книг тощо. Назва <• Біблія» утвердилася із IV ст. Так уперше назвав цю книгу Константинопольський патріарх і богослов Іоанн Златоуст (прибл. 350—407). Біблія формувалася протягом І тис. до н. є. — II ст. н. є. шляхом відбору, редагування та канопізації текстів, які іудейська, а згодом і християнська тра­диції вважали богонатхненними.

Структура Біблії.Біблія складається з двох частин: Ста­рого Завіту і Нового Завіту. Слово «Завіт» (давньоєвр. berit, грец. diatheke — угода, договір, союз, заповіт) походить від біблійної ідеї про угоду (завіт) Бога з обраним народом та з усім людством. Старим Завітом називається та частина Біб­лії, де йде мова про угоду Бога з давньоєврейським наро­дом. Цю частину іудеї вважають священною. Друга части­на — Новий Завіт — розповідає про угоду Бога вже з усім людством через місію Ісуса Христа. Для християн обидві частини є священними.

Кожна частина Біблії, у свою чергу, поділяється на окремі книги. Так, Старий Завіт включає в себе 50 книг, Новий Завіт — відповідно, 27. Водночас сучасні православ­ні видання мають 77 книг (тобто повний перелік), като­лицькі — 72, а протестантські — лише 66. Такий різно­бій пояснюється тим, що на відміну від 27 книг Нового Завіту, які визнавали й визнають усі християни, щодо 50 книг старозавітної частини такої одностайності не спо­стерігається.

Старий Завіт.Причиною суперечок є наявність двох ос­новних версій канону Старого Завіту, що складалися із середи­ни І тис. до н. е. до кінця І ст. н. е., — Александрійської та Палестинської. Александрійська версія була сформована се­ред євреїв діаспори (тобто за межами Палестини), зазнала впливу грецької культури і була популярною. Вона й стала основою християнського Старого Завіту. Поділений на 50 книг Старий Завіт став надбанням православних, а у 45-книжному варіанті — католиків.

Палестинська ж версія була сформована й відредагована іудейськими книжниками. У ній залишено поза увагою 11 книг з Александрійського канону. У XVI ст. ця версія при­вернула увагу європейських реформаторів на чолі з М. Лютером. Тому протестантська Біблія у Старому Завіті містить 39 книг. Католицька церква як відповідь протестантам канонізувала на Тридентському соборі Старий Завіт із 45 книг, 39 з яких дістали назву протоканонічних, решта — девтероканонічних. Православні включають до своїх ви­дань Біблії усі 50 книг Старого Завіту, умовно поділяючи їх на 39 канонічних й 11 дуже корисних.

Християни усіх напрямів розрізняють у Старому Завіті такі групи книг:

а) П'ятикнижжя Мойсееве — Книги Буття, Вихід, Ле-вит, Числа та Повторення Закону (Второзаконня);

б) книги історичні — Книги Ісуса Навина (Єгоінуа), Суд­дів, Рут, чотири книги Царів та дві книги Хронік, Ездри, Неемії, Естер (серед неканонічних книг до цієї групи нале­жать три книги Маккавеїв, Товіт, Юдит, книга Ісуса сина Сарахова, друга й третя книги Ездри);

в) книги пророцькі — книги «великих» пророків: Ісаї, Єремії, Плач Єремії, Єзекіїль, неканонічне Послання Єре-мії— та книги «малих» пророків: Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії, п'ять неканонічних додатків до книги Даніїла;

г) книги учительські (поетичні): Йова, Екклезіаста, Приповісті Соломонові, Пісня над Піснями, Книга Псалмів (Псалтир), неканонічні Премудрості Соломонові.

У Старому Завіті розповідається про створення світу і людини, про рай, потоп і складні перипетії життя Богом об­раного єврейського народу. Є також різні молитви (псал­ми), філософсько-моралістичні твори, релігійна публіцис­тика, лірична поезія тощо.

Новий Завіт.Складається він з чотирьох Євангелій — від святих Матвія, Марка, Луки та Іоанна. Перші три Єван­гелія, що споріднені спільністю сюжетів та манерою викла­ду, називаються синоптичними (дослівно — «з однієї точ­ки зору»).

Найдавнішим вважається Євангеліє від Марка, хоча в Біблії воно розміщене після Євангелія від Матвія. Існує версія, що воно було написане приблизно через тридцять років після смерті Ісуса Христа. Ісус у Марка представле­ний як той, хто має владу над хворобами, гріхами і силами мороку. Чотири з шістнадцяти глав Євангелія від Марка присвячено смерті Ісуса. Автор також описує страту Іоанна Хрестителя, чия праця з підготовки до явлення Ісуса зга­дується у всіх чотирьох Євангеліях.

Євангеліє від Матвія більше за обсягом, ніж Євангеліє від Марка. Воно написане з чітко визначеної іудейської по­зиції. Автор поміщає вчення Христа у п'ять розділів, по-

вторюючи цим самим П'ятикнижжя — п'ять книг Закону Мойсея на початку Біблії. Ісус постає тут як новий, велич­ніший Мойсей. Однак, попри своє іудейське походження й ортодоксальні погляди, Матвій описує прихід волхвів зі схо­ду до малого Христа, даючи цим самим зрозуміти, що Ісус є (Спасителем усього світу, а не лише окремого народу.

Лука, мабуть, язичницький (не іудейський) теолог ак­центує увагу на вселенському значенні Христа. Він підкрес­лює співчуття Ісуса до бідних, знедолених, жінок. Говорить про важливість молитви та про діяльність Святого Духа.

Так само вдумливо розповідає про вплив і значення Ісу­са четверте Євенгеліє — від Іоанна. У ньому найбільше ува­ги зосереджено навколо кількох чудес Христа, які Іоанн на­киває знаменнями. Вони пов'язані з висловлюваннями Ісу­са, що здебільшого починаються зі слів «я є...». Так, щілення сліпого ілюструють слова «я є Світло Світу», воскре­сіння Лазаря — «я є Життя і Воскресіння». Сам Ісус харак­теризується як «двері», «шлях до істини і життя», «вино і хліб життя » тощо. У чертвертому Євангелії Святий Іоанн дає зрозуміти, що Ісус ламає усталені категорії й пропонує ін­ші — вищі. Навіть такі великі слова, як «вчитель», «пророк» і «Месія» недостатньо значимі для нього. Він є Господь, Бог і Слово, яке стало плоттю.

До Нового Завіту входять також історична книга Діянь (або Дій, Діяння) Святих Апостолів; 21 Послання Святих Апостолів, 14 із яких пов'язано з іменем апостола Павла, решта — з апостолами Яковом, Петром, Іоанном, Юдою; і нарешті, пророцька книга Об'явлення Святого Іоанна Бо­гослова (Апокаліпсис).

Формування канону Нового Завіту було тривалим про­цесом. Протягом І—IV ст. н. є. відбиралися загальновжи­вані тексти шляхом їх співставлення та визначення на цер­ковних соборах ступеня святості. У цій складній і відпові­дальній справі активну участь на різних її етапах брали такі християнські богослови-апологети, як Юстин Філософ (Му­ченик), Татіан, Іриней Ліонський, Тертулліан, Оріген, Кли-мент Александрійський тощо. Офіційний список із 26 книг, крім Апокаліпсису, було затверджено Лаодикійським со­бором у 365 р. Згодом новозавітний канон обговорювався на Гіппонському (393) та Карфагенському (397) соборах. А остаточну редакцію затвердив Трульський собор у 692 p., хоча канонічність Апокаліпсису аж до IX ст. бралася час від часу під сумнів.

Апокрифи.У процесі канонізації книг Біблії значна час­тина християнських творів до Святого Письма не ввійшла.

Та вони продовжували функціонувати у християнському се-редовищі. Ці книги одержали назву апокрифів.

Апокрифи (грец. apokriphos — таємний, секретний) — релігійні тво­ри, які офіційно не визнані священиками, отже, не є канонічними.

Біблійні апокрифи поділяють на старозавітні і новоза­вітні. До старозавітніх належать, наприклад, Завіти 12 патріархів, книга Єноха, варіанти Книги Буття та Второза-коння. До апокрифічних творів новозавітної пори відносять­ся, у першу чергу, різного ґатунку Євангелія (іудео-христи-янські, гностичні) — Євангеліє евіонітів, Євангеліє євреїв, Протоєвангеліє Якова, Євангеліє досконалості, Євангеліє Іс­тини, Євангеліє Фоми. Відомі також Євангелія, які були по­ширеними серед деяких етнічних груп (Євангеліє до єгип­тян, арабське Євангеліє) чи серед послідовників окремих ре­лігійних лідерів (Євангелія Валентина, Василіда, Керинфа, Левнія, Лукіана, Маркіона, Фалдея) тощо.

Із прийняттям відповідних канонічних текстів біль­шість апокрифів церква заборонила. Водночас ті, що явно не суперечили прийнятим догматам, мали дозвіл на існу­вання. Деякі, наприклад «Пастир» Герма, Дидахе (По­вчання дванадцяти апостолів), Євангеліє народження Ма­рії, Євангеліє дитинства Спасителя, Протоєвангеліє від Якова, навіть служили джерелом християнської церков­ної практики.

Мови Біблії — давньоєврейська та арамейська (або хал­дейська — державна мова колишнього Вавилона) у Старо­му Завіті та грецька (діалект койне) у Новому.

Найдавніші переклади Старого Завіту — Таргуми — з'явились у другій половині І тис. до н. є. Серед них — Тар-гум Цонафана (V ст. до н. є.), Таргум Онкелос (IIIст. до н. є.), Таргум Самарян (І ст. н. є.). Найвідомішим перекладом Ста­рого Завіту грецькою мовою є Септуагінта, або переклад Сім­десяти (прибл. III ст. н. є.). Він був створений на основі Але-ксандрійського канону і став основою старозавітної частини християнської Біблії. Ним послуговувалося східне грекомо­вне (пізніше — православне) християнство. А західне хрис­тиянство користувалося латинськими перекладами, зокре­ма тим, що був здійснений протягом 383—405 pp. під керів­ництвом Ієроніма Блаженного (347—420). Цей переклад у XV ст. отримав назву Вулгата (загальноприйнята). Латинсь­ка Біблія за цією назвою була канонізована Тридентським собором 1546 р. і донині є офіційною в католицькій церкві.

Українські видання християнського Святого Письма.Незважаючи на те що український народ тривалий час не

мав власної державності, а українська мова — державного статусу, українці раніше з-поміж усіх слов'янських наро­дів Центральної і Східної Європи отримали Біблію рідною мовою.

Поширювали Біблію в Україні перші християнські мі­сіонери, серед яких був один із Христових учнів — апостол Андрій (І ст. н. е.). Він, побачивши красу київських пагор­бів, пророче сказав своїм супутникам: «На цих пагорбах за­сяє благодать Божа і здвигне Бог багато церков». Пропові­дуючи християнське вчення, місіонери принесли з собою і книги Святого Письма, які з часом почали перекладати да­вньою літературною українською мовою і поширювати у рукописних варіантах. За свідченням християнських і лі­тописних джерел, Слово Боже на українських землях лу­нало задовго до прийняття християнства як державної ре­лігії київським князем Володимиром (988). Однак найда­вніші рукописні тексти біблійних кодексів України-Русі, що дійшли до нашого часу, датовані XI ст. Із кількох їх сотень збереглося лише 13 пам'яток. Найвідоміші серед них: Остромирове євангеліє (1056 —1057), Трирський Псалтир (1078—1087), Реймське євангеліє, Архангельсь­ке євангеліє, Туровське євангеліє, Чудовський Псалтир (усі датовані другою половиною XI ст.). Із XII ст. дійшли до нас 28 рукописів; із XIII — 18 повних рукописів і 32 уривки; із XIV — 16 кодексів і 35 уривків, а з XV — понад 100 великих рукописних текстів. Найціннішим із перекла­дів українською мовою є рукописне Пересопницьке єван­геліє (1556—1561), яке біблієзнавці вважають шедевром каліграфії і мініатюрного живопису.

У 1581 р. побачила світ Острозька Біблія (м. Острог, Рів­ненська область), яку в 1663 р. було передруковано без змін у Москві. Через рік почала працювати спеціальна комісія для порівняння її тексту з іншими перекладами. Робота три­вала кілька років. І лише шоста комісія за участю професо­рів Києво-Могилянської академії В. Лящевського, Г. Сло-минського і Я. Блоницького підготувала оптимальний ва­ріант тексту, який кілька разів перевидавали у Києві, Москві, Санкт-Петербурзі. Його було взято за основу відо­мої Почаївської Біблії в п'яти томах великого формату (1798). Цей переклад Біблії було перевидано у 1859 р. в Пе­ремишлі (Польща).

Перший повний переклад Біблії українською мовою здійснили український письменник, публіцист, перекладач Пантелеймон Куліш (1819—1897), вихованець Віденсько­го університету, фізик Іван Пулюй (1845—1918) та український письменник Іван Нечуй-Левицький (1838—1918). Підготовлений ними текст Біблії («Кулішева Біблія») зіі згодою Лондонського Біблійного Товариства і за його під тримки було надруковано у Відні в друкарні А. Гольц гаузена (1903). Перевидання було здійснено у Відні (1912), Берліні (1921, 1930), Нью-Йорку, Лондоні (1947), та в Ки­єві (2000).

У XX ст., з огляду на нові дані, відкриття, яких не мали перекладачі XIX ст., а також на істотні зміни в українсько­му мовознавстві, виникла потреба у новому перекладі Біб­лії. Другий повний переклад Біблії українською літератур­ною мовою здійснив митрополит, професор Іван (Іларіон) Огі-єнко (1882—1972). За згодою Британського Іноземного Біблійного Товариства (куратора національних перекладів Біблії), цей переклад було надруковано у 1958 р. та багато разів перевидано в Канаді, СІЛА, країнах Західної Європи. На українських теренах його видавали у 1995 та 2002 pp.

Третій повний переклад Біблії здійснив священик, пе­рекладач Іван Хоменко (1892—1981). Видали його під час заключних сесій Другого ватиканського собору 1963 р. Цей переклад називають римським, оскільки І. Хоменко працював над ним переважно в Римі під егідою і безпосе­реднім контролем духовного керівництва Української гре-ко-католицької церкви, яке на той час перебувало в еміг­рації в Італії. Користуються ним не лише греко-католики, а й православні, протестанти. Біблієзнавці вказали не ли­ше на точний виклад змісту тексту, а й на особливу мане­ру його викладу, милозвучність сучасної української лі­тературної мови.

Українське Біблійне Товариство, створене в 1991 р. із бла­гословення першого патріарха Київського і всієї України Мстислава (1898—1993), нині працює над четвертим пере­кладом Біблії українською літературною мовою. У 2000— 2001 pp. побачив світ четвертий (сучасний) переклад Ново­го Завіту. Триває робота над Старим завітом.

Вселенські собори — етапи формування основних догматів християнства

Сутність християнської (як і будь-якої іншої) релігії ви­ражають її догмати. Вони не підлягають критиці й мають у віровченні силу абсолютного авторитету. Тому заперечен­ня або сумніви щодо будь-якого з християнських догматів

розцінюються церквою як єресь і передбачають накладан­ня анафеми.

Догмати (грец. dogmatos — думка, вчення) релігійні— основні по­ложення віровчення певної конфесії, що вважаються вічними і не­змінними істинами, встановленими Богом, і є обов'язковими для визнання їх усіма віруючими.

Основними християнськими догматами спочатку були вчення про триєдність Бога, боговтілення, спокуту, вознесіння, хрещення, безсмертя душі. Пізніше до них додали догмати про божественну і людську природу Христа, наяв­ність у нього двох воль і двох дій та іконовшанування. Із поділом християнства на православну, католицьку й про­тестантську церкви з'являються догмати, які визнають ли­ше прихильники певного напряму. Так, суто католицьки­ми є догмати про чистилище, про сходження Духа Святого не тільки від Отця, а й від Сина, про непорочне зачаття Бо­городиці та її тілесне вознесіння на небо, про непогріши­мість Папи Римського; а суто протестантськими — догма­ти «спасіння вірою» та визначеності.

Цілком природно, що кожен із догматів є складовою єди­ного християнського віровчення. І все ж спільною основою є тринітарний догмат (вчення про Святу Трійцю). Згідно з ним християни поклоняються єдиному у трьох особах (іпостасях) Богу — він Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий. Постулю­ється, що безначальний Отець передвічно народжує Сина, який є досконалим одкровенням Отця, тому й іменується ще Словом-Логосом. Від Отця також сходить Дух Святий. Дже­релом цього постулату є Новий Завіт: «Споконвіку було Сло­во, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» (їв. 1:1); «А коли Втішитель прибуде, що Його від Отця Я пошлю вам, — той Дух правди, що походить від Отця, Він засвідчить про Ме­не» (Ів. 15:26). Всі три іпостасі рівні («рівночесні») у своїй божественності. їм належить однаково поклонятися: «Бо троє свідкують на небі: Отець, Слово і Святий Дух, і ці Троє — Одно» (їв. 5:7).

Причиною початку процесу формування християнських догматів була потреба у визначенні засад та меж (ортодок­сії) християнської доктрини. Вважається, що церква, ви­голошуючи своє віровчення у формі догматів, надихається силою Святого Духа і утверджується авторитетом свого гла­ви Ісуса Христа. Основні догмати християнства формува­лися та проголошувалися на перших семи загальноцерков-них, тобто Вселенських (IV—VIII ст.), соборах.

І Вселенський собор. У 325 р. у м. Нікея за імператора Костянтина Великого, який виступив у ролі судді в богословських суперечках, було скликано І Вселенський собор. Робота собору тривала місяць. Весь цей час безперервно ве­лась полеміка щодо аріанства — вчення александрійського пресвітера Арія, який відкидав постулат про божественну сут­ність та передвічне народження Ісуса Христа від Бога-Отця. Арій вчив, що Син Божий є творінням Божим, хоча і найви­щим з усіх. Тобто він розглядав Ісуса Христа не як Бога, а як історичну особу. Однак більшість не погодилася з Арієм. То­му до Символу віри було внесено визначення особи Ісуса Хрис­та як «Бога істинного від Бога істинного» та «народженого, не створеного». Підсумковий документ підписали всі, за ви­нятком самого Арія та ще двох присутніх, за що їх і вигнали. Після завершення роботи собору Костянтин влаштував для йо­го учасників розкішний банкет, про який християнський іс­торик Євсевій писав, що він скоріше нагадував чудовий сон.

На цьому соборі також було прийнято перші сім пунк­тів Символу віри та ухвалено відзначати свято Воскресіння Ісуса Христа (Пасху) у першу неділю після першого весня­ного рівнодення, яке буває між 4 квітня та 8 травня.

Єпископам знадобилося два місяці для того, щоб після собору повернутися додому. Згодом стало очевидним, що значна кількість єпископів поставила свої підписи під під­сумковим документом лише через повагу до побажань ім­ператора, а не тому, що він виражав їх особисті переконан­ня. Хоча аріанство було офіційно засуджено, воно існувало й далі, і багато його прибічників, «напіваріан», мало у цер­ковній ієрархії досить високі посади. Не пройшло і десяти років, як їм вдалося відправити у заслання трьох основних своїх противників, серед яких був і церковний діяч Афана-сій Александрійський.

Оглядаючи шлях, який пройшло християнство — від роздробленої секти до офіційної релігії могутньої Римської імперії, — нині можна з упевненістю стверджувати, що пе­реможна хода християнської церкви мала і позитивні, і не­гативні наслідки. Християнство підняло моральний статус держави: суспільство визнало гідність жінки, було заборо­нено гладіаторські бої, доля рабів полегшилася, римське за­конодавство стало справедливішим, а процес благовістя прискорився. Проте, незважаючи на всі переваги, зближен­ня з державою мало для церкви і зворотний бік. Так, дер­жава в обмін на визнання церкви та доброзичливе до неї ставлення отримала право втручатися у духовні й богослов­ські справи. Тому історія християнства тих часів є склад­ною павутиною відносин між церквою та імператорськими державами як на Сході, так і на Заході.

II Вселенський собор.Після І Вселенського собору релі­гійна боротьба тривала. Імператора Феодосія, який успад­кував владу у 378 р. і за своїми поглядами належав до ан-тиаріанської партії, постійно турбували богословські супе­речки на Сході. Тому у 381 р. він скликає у Константинополі черговий — II Вселенський собор. До порядку денного було внесено чотири основні питання. По-перше, було підтвер­джено Символ віри, прийнятий на І соборі в Нікеї, що по­клало край аріанству. По-друге, до рішення нікейського фо­руму додали ще один пункт: Святий Дух виходить від Отця. Відтак II собор утвердив догмат про рівність та єдиносущ-ність Бога-Духа Святого з Богом-Отцем і Богом-Сиком. Не погодившись із цим постулатом, 36 єпископів залишили со­бор. По-третє, собор засудив погляди такої теологічної течії в християнстві як аполінаріанство. Аполінарій (310— 390) — антиаріанин, що хотів особливо наголосити на тому, що Ісус є цілковито Богом. Цим він фактично відкидав дру­гу половину вчення: Ісус цілковито є людиною.

Рішенням собору нікейський Символ віри було доповне­но п'ятьма новими постулатами: про Святого Духа, про церк­ву, про воскресіння мертвих, про хрещення та про майбутнє життя після смерті. Так Символ віри набув завершеного зміс­ту і слугує дороговказом для християн і в наші дні.

Четвертий пункт порядку денного не мав нічого спіль­ного з христологічними суперечками, проте відображав по­стійну боротьбу за першість серед церков. В одному з рішень собору сказано: єпископ Константинопольський має пер­шість після єпископа Римського, оскільки Константино­поль став Новим Римом. Політичне підґрунтя цієї постано­ви полягало в тому, що Константинополь з часу появи — 330 р. — почали поціновувати як нову столицю імперії. Рим же вважався містом, у якому було засновано імперію, і то­му за ним безумовно визнавалася першість честі. Досі ж, якщо Римському єпископу віддавалася перша шаноба, то Константинопольський єпископ займав друге місце. Зна­чення цього рішення полягало не просто у захисті прав єпи­скопа Константинопольського від можливих посягань на йо­го місце у церковній ієрархії. У ньому помітно значно глиб­ший підтекст: політичний престиж міста пов'язувався з його церковним лідером. Пізніше захисники папства вико­ристовували це рішення Константинопольського собору для доведення першості Рима ще в ранньому християнстві. Про­тивники ж цієї теорії переконували, що за своєю природою така першість є скоріше політичним фактом, а отже, Рим отримує її тільки тому, що був першою столицею імперії.

Попри прийняті собором рішення, мир серед християн не настав. На початку V ст. виник новий христологічний конфлікт, пов'язаний з іменем Константинопольського єпис­копа Несторія (428—431), який гіперболізував людську природу Ісуса, на противагу його божественності. Він учив, що Діва Марія народила звичайну людину Ісуса, з якою а часом Бог об'єднався духовно. Виходячи з цього, Ісуса Хри-ста Несторій називав Богоносцем, а не Боголюдиною, а Ді­ву Марію — Христородицею, а не Богородицею.

III Вселенський собор.Щоб покласти край дискусіям в 431 р. у м. Ефес імператор Феодосій II (408—450) скликав III Вселенський собор. Собор, засудивши вчення Несторія (несторіанство) як єресь, ухвалив визнавати в Ісусі Хрис-ті з часу його втілення (Різдва) єдність двох природ: боже­ственної і людської, а отже, сповідувати Ісуса Христа як істинного Бога та істинну Людину. Собор проголосив ви­знання Пресвятої Діви Марії Богородицею. Було також ос­таточно затверджено текст нікео-константинопольського Символу віри і категорично заборонено вносити до нього будь-які зміни і доповнення. Патріарха Несторія відпра­вили в заслання.

IV Вселенський собор.Відбувся за імператора Маркіа-на (450—457) 451 р. у м. Халкидон. У ньому брало участь більше 500 єпископів. Він став найбільшим представниць­ким зібранням за всю історію раннього християнства. Со­бор розглядав чергову теорію про природу Ісуса Христа — євтихіанство, автором якої був архімандрит одного з кон­стантинопольських монастирів Євтихій. Його вчення мало й іншу назву — монофізитство (грец. monos — один і phi-sis — природа). Євтихій стверджував, що людська природа в Ісусі повністю поглинута Божеством. Тому в ньому слід ви­знавати винятково божественну природу. Халкидонський со­бор рішуче засудив монофізитство, знову проголосивши, що Ісус Христос є водночас істинним Богом й істинною Люди­ною. Згідно зі своєю божественною суттю він вічно народжу­ється від Отця. Відповідно ж до людської природи він утіли­вся від Діви Марії й у всьому, крім гріхів, рівний людям.

Отже, перші чотири Вселенські собори мали спільну проблему: дотримуючись послідовності в головній меті — засудити єресь, — вони не пропонували позитивного пояс­нення природи Христа. Як правило, протистояння закін­чувалося повною поляризацією позицій. У вченні про при­роду Христа є два полюси: людський і божественний. Тому труднощі виникали при спробі утримати їх хоча б у віднос­ній рівновазі та не дати одній із позицій отримати перева-

гу. Так, аріани надто підкреслювали людську природу Хри­ста, що принижувало його божественність. У свою чергу, прибічники Аполінарія зводили нанівець його людську при­роду. Несторіани винні у подальшому приниженні його бо­жественності, на що монофізити негайно відреагували, від­мовивши в можливості Ісусу бути людиною.

Усе ж перші чотири Вселенські собори мали надзвичай­но важливе значення для ранньої церкви. Хоча христологіч-ні протистояння час від часу спалахували з новою силою, фундаментальні принципи християнства було зрештою сформульовано. Згоди про те, що природа Христа є союзом божественного та людського і вона не має однозначного визначення, врешті-решт було досягнуто. А догмати, затвер­джені на цих соборах, й нині залишаються чинними.

V Вселенський собор.До поділу 1054 р. християнства на православ'я і католицизм відбулися ще три Вселенські со­бори. V Вселенський собор у 533 р. у м. Константинополь було зібрано з приводу суперечок, що не затихали між по­слідовниками Несторія, з одного боку, і Євтихія — з іншого.

VI Вселенський собор.У 630 р. знову у м. Константино­поль розпочав роботу VI Вселенський собор. Він був покли­каний засудити монофелітів, які, хоч і визнавали в Ісусі Христі дві природи — божественну і людську, — але напо­лягали на наявності єдиної волі — божественної. Друга се­сія цього собору відбулася через 11 років (641) у Трульсь-ких царських палатах. Собор затвердив правила внутріш­нього церковного управління, а саме: 85 правил Святих Апостолів, правила шести Вселенських і семи помісних со­борів, а також правила 13 отців церкви (найавторитетніших священнослужителів). Згодом ці правила було доповнено правилами VII Вселенського та ще двох помісних соборів — утворився «Номоканон» («Керманична Книга»), який є ос­новою, правовим кодексом церковного управління право­славної церкви.

VII Вселенський собор.Останній у церковній історії, VII Вселенський собор працював у 787 р. в м. Нікея. На ньому було відновлено поклоніння іконам і засуджено іконоборство.

Римською католицькою церквою визнаються Вселенсь­кими і собори, проведені вже без участі православних. Ех нараховується 21. Останній із них — II Ватиканський собор — збирався у 1962—1965 pp. Тоді було перегля­нуто напрями роботи церкви у зв'язку з її новими географі­чними масштабами й культурними змінами у світі. Право­славні визнають тільки сім перших Вселенських соборів, протестанти — перші чотири.

Поділ християнської церкви

на православну (Східну) та католицьку (Західну)

У 330 р. імператор Костянтин на місці селища Візантій заснував місто Константинополь (сьогодні Стамбул), що, як виявилося пізніше, поклало перший камінь у фундамент роз'єднання Сходу і Заходу і відкрило шлях до церковного поділу 1054 р. Це місто продовжувало бути осередком, де зберігалася греко-римська культура, коли Захід занепав під ударами германських племен у V ст. Згодом до Константи­нополя перемістився центр політичної влади на Сході. На Заході ж єпископ Римський після 476 р. (дата офіційної лік­відації інституту римських імператорів) одержав, крім ду­ховної, ще й політичну владу.

У 395 р. імператор Феодосій увів роздільне управління східною і західною частинами імперії, яке з падінням Риму запрацювало на повну силу. Церква на Сході була фактично під владою імператора, а от Папа Римський перебував надто далеко від столиці, щоб імператор міг і ним управляти. За відсутності ефективної політичної влади на Заході папа став як духовним, так і світським правителем в часи криз. Вихо­дило, що імператори на Сході були, по суті, папами (патрі­архами), тоді як на Заході папи (патріархи) були фактично імператорами. Внаслідок цього у церкві сформувалося два протилежні погляди на світську владу.

На зламі І і II тис. виявилося, що церква на Сході таки не змогла стати повністю незалежною від влади. Вона, як і раніше, перебувала в лоні греко-римської культури. На За­ході ж настали так звані темні віки. Після падіння Риму церква тут не мала сильних політичних суперників у бо­ротьбі за імператорський трон і зміцнювалась у міру того, як самотужки вирішувала проблеми культурного хаосу, що супроводжував занепад імперії.

Теоретичні погляди Заходу також відрізнялися від схід­них. Латиномовний Захід був схильний враховувати прак­тичні аспекти управління і не переймався формулюванням догматів віри. Грекомовний Схід більше цікавився вирішен­ням богословських проблем у філософському дусі.

Ще одна відмінність між двома частинами церкви по­лягала у ставленні до целібату — обітниця безшлюбності католицького духовенства. На Сході дозволявся шлюб «бі­лого» духовенства, яке не постригалось у чернецтво. На Заході заборонялося одружуватися всьому духовенству. Суперечки виникали у деяких випадках навіть у зв'язку з дозволом носити бороду. Священики на Заході могли го-

дитися, на Сході — зобов'язані були носити бороди. Захід підкреслював значення латинської мови, тоді як східні цер­кви користувалися грецькою. Хоча ці й інші подібні момен­ти з позицій сьогодення здаються навіть тривіальними, у ті часи церковне керівництво надавало їм великого значення.

Обидва крила церкви вели суперечки і з теологічних питань. На Толедському церковному (не Вселенському) со­борі було сформовано 589 додатків до християнського Сим­волу віри про сходження Святого Духа від Бога-Отця «і від Бога-Сина». І хоча VII Вселенський собор (787) ухва­лив формулу «Святий Дух сходить від Отця», навколо неї розгорнулася суперечка Рима і Константинополя. Аахенський (не Вселенський) собор 809 р. знову наполіг на філіокве, папи римські остаточно його визнали, а греко-візантійські ієрархи рішуче відкинули. У 867 р. Візантійський патріарх Фотій звинуватив Папу Римського Миколая І і за­хідних християн у єресі, оскільки вони самочинно внесли до канонічного тексту Символу віри фразу філіокве. Схід­ні християни були рішуче проти такої зміни.

Суперечки між Сходом та Заходом час від часу загост­рювалися через нові протиріччя — і кожне з них ще більше збільшувало ворожнечу.

Приблизно із середини II ст. виникла проблема дати святкування Великодня. Відмінність у поглядах на це пи­тання надалі стала бар'єром до розвитку дружніх стосунків.

Християни на Заході допускали і живопис, і скульпту­ру в культі, а на Сході відмовилися від статуй, але викорис­товують ікони.

Поділ 1054 р. підсумував попередні протиріччя. Патрі­арх Константинопольський Михайло Керулларій (1043— 1059) засудив церкву на Заході за використання прісного хліба у євхаристії. Прісний хліб (опрісноки) було введено до церковної практики у IX ст. Папа Римський Лев IX (1002—1054), у свою чергу, послав кардинала Гумберта, ка­нцлера Римської церкви Фрідріха та архієпископа Петра з Амальфії як легатів (послів) до Візантії, щоб розв'язати су­перечку. Протиріччя у поглядах все більше загострювались у міру того, як тривало обговорення. 15 липня 1054 року римські легати поклали на алтар кафедрального собору Свя­тої Софії у Константинополі буллу про відлучення від церк­ви патріарха і його послідовників. Патріарх Михайло Керу­лларій не бажав залишатись у боргу і 20 липня скликав со­бор своєї партії, на якому наклав анафему на Папу Римського і його ієрархію (духовенство). Так поділ християнства пору­шив єдність церкви.

З того часу Римська католицька і православна церкви йдуть своїми шляхами. Обопільні відлучання тривали до 7 гру­дня 1965 року, коли їх було відмінено Папою Римським Па­влом VI і Константинопольським патріархом Афінагором.

На початку XVI ст. в епоху Реформації зазнав розколу вже католицизм, і з'явився ще один напрям у християнст­ві — протестантизм (лат.protestans — той, що заперечує, незгодний).

Православ'я

Своїми витоками православ'я сягає перших автокефа­льних християнських церков — Константинопольської, Александрійської, Антіохійської, Єрусалимської, що вини­кли у IV ст. на територіях східної частини Римської імперії і суміжних з нею держав.

Автокефалія (грец. autos — сам і kephale — голова) — повне само­врядування церкви, її незалежність від інших єдиновірних церков.

Церкви почали називатися православними, тобто таки­ми, що «правильно прославляють Бога». Разом ці церкви утворили Святу православну церкву. З часом з'являлися но­ві автокефальні церкви, і сьогодні їх за офіційним церков­ним переліком 15.

Організаційна структура.Православні вважають, що оскільки церква не обмежена ані в часі, ані в просторі і є за­пропонованим людям новим життям із Христом і у Христі, то організаційна структура не має великого значення. Адже Христос реально присутній у своїй церкві. Аналогічно не­має потреби у формальному проголошенні нових догматів. Із погляду православних, усе суттєве було виражено у Сим­волі віри Нікейського собору 325 р. і в богословських ви­значеннях перших семи Вселенських соборів.

Православ'я не має єдиного світового адміністративно­го центру. Це децентралізована асоціація автокефальних церков зі спільними догматичною та канонічною система­ми. Вони мають назву «помісні» і співвідносяться між со­бою згідно з диптихом («по честі») в такій послідовності: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська (Грецька), Албанська, Польська, Православна церква Чехії та Словаччини, Аме­риканська. П'ять церков не одержали офіційного визнан-

ня своєї автокефалії. Серед них — Українська православна церква Київського патріархату.

Отже, перше місце поміж церков посідає Константино­польська, а серед єпископів — її предстоятель, який має ти­тул «Святійший Архієпископ Константинополя — Нового Рима і Вселенський Патріарх» і вважається «першим се­ред рівних». З 1991 р.Константинопольську церкву очолює патріарх Варфоломей І.

Нова автокефальна церква набуває статусу канонічної (грец. капоп — правило, зразок) лише після того, як отри­має спеціальну грамоту — томос — від Константинополь­ського патріарха або відпускну грамоту від тієї церкви, ча­стиною якої ця автокефалія до того була. Константинополь­ському патріарху слід обов'язково повідомити про обрання нового глави помісної церкви. Його представник має бути присутнім при інтронізації (возведенні на престол) нового предстоятеля помісної церкви.

Хоча у православних немає єдиного адміністративного центру на зразок Ватикану, у них є центр православного життя ченців. Він розташований на півострові Афон, що на­лежить Греції. Із 1920р. Афон вважають своєрідною тео­кратичною республікою, до складу якої входить 20 монас­тирів (17 грецьких, російський, болгарський та сербський). Кожний монастир є автономним. Щорічно він вибирає од­ного представника до ради, яка керує республікою. Греція призначає на Афон губернатора і тримає там підрозділ по­ліції. З 1046 р.на територію Афону не допускаються жін­ки, діти, євнухи і безбороді чоловіки.

Окрім Східних автокефальних церков, до православ'я відносяться і шість Давніх східних православних церков, які або не брали участі, або не визнали рішень Халкидонсь-кого собору 451 р. До нехалкидонських церков, що об'єд­нували два напрями — несторіанство й монофізитство, належать Вірменська церква (центральна резиденція глави церкви — м. Ечміадзін у Вірменії); Коптська православна церква (резиденція патріарха — монастир Георгія Побідо-носця неподалік м. Каїр у Єгипті); Сирійська православна церква (офіційна резиденція глави церкви в Айтак'ї (Антіо­хія), фактично в м. Дамаск); Маланкарська Сирійська пра­вославна церква (резиденція в м. Коттаян у штаті Керала, Індія); Ефіопська православна церква (резиденція патріар­ха в м. Аддіс-Абеба); Ассирійська церква Сходу (резиденція католікоса-патріарха в м. Тегеран).

Культ. Православні дотримуються юліанського кален­даря — всупереч католикам, які, починаючи з 1582 p., використовують григоріанський календар. Різниця в часі між цими календарями нині становить 13 днів, тому, напри­клад, православне Різдво відзначається 7 січня, а католиць­ке — 25 грудня.

В основі культу православ'я усі сім християнських та­їнств. Водночас у їх процедурі є певні особливості. Так, пра­вославне хрещення здійснюється потрійним зануренням у воду, а не простим нанесенням на лоб кількох крапель во­ди, як це роблять католики. Миропомазання відбувається відразу ж після хрещення — католики спочатку проводять релігійне навчання дітей і лише у 7—12 років вдаються до цього обряду. Причастя мирян проводиться звичайно квас­ним хлібом. До того ж діти можуть причащатися відразу після моменту хрещення, а не чекати досягнення 7—12 ро­ків, як у католиків. Православне богослужіння супрово­джується хоровим співом, а у католиків — музичним су­проводом. До духовного сану у православ'ї допускаються одружені чоловіки. Щоправда, після того, як чоловік став священиком, його позбавляють права на шлюб. Ченці й єпи­скопи обов'язково мусять бути неодруженими. За певних умов у православ'ї можливий розрив шлюбу, тоді як като­лицька церква допускає лише його анулювання, визнання недійсним. Православні не визнають філіокве.

Культова система православ'я, окрім таїнств, передба­чає молитви, поклоніння хресту, іконам, мощам і святим, а також систему дванадесятих свят. Особливо урочистими богослужіннями відзначаються:

— Різдво Христове (7 січня);

— Хрещення Господнє (Богоявлення) (19 січня за но­вим стилем);

— Стрітення (15 лютого, тобто через 40 днів після Різд­ва Христового);

— Вхід Господній у Єрусалим (вербна неділя) (в остан­ню неділю перед Пасхою);

— Вознесіння Господнє (на 40-й день після Пасхи);

— Трійця (П'ятдесятниця) (на 50-й день після Пасхи);

— Спаси (перший — 14 серпня, другий — 19 серпня, третій — 29 серпня);

— Воздвиження Хреста Господнього (27 вересня);

— Різдво Пресвятої Богородиці (21 вересня);

— Благовіщення Пресвятої Богородиці (7 квітня);

— Пасха (Великдень) (перша неділя після весняного рівнодення);

— Покрова Пресвятої Богородиці (14 жовтня);

— Преображення Господнє (14 серпня.).

Ступені священства.Православ'я має три ступені свя-щенства: дияконство, пресвітерство та єпископство.

Найнижчим ступенем є дияконство. Диякони не ма­ють права самостійно здійснювати богослужіння, а лише допомагають під час їх проведення та прислуговують при таїнствах.

Пресвітери (священики) репрезентують другий сту­пінь священства. Вони вже самостійно проводять богослу­жіння, обряди і шість таїнств із семи, визначених у като­лицизмі й православ'ї, крім рукоположення. У церквах гре-ко-візантійської традиції пресвітери називаються ієреями (протоієреями). Якщо ієрей (протоієрей) прийняв чернецт­во, він називається ієромонахом (або ігуменом, архіманд­ритом). Священики керують парафіями, які об'єднуються в благочинні округи на чолі з ігуменами (або архімандри­тами). Благочинні округи утворюють єпархії, що збігаються з адміністративним поділом певної держави.

Найвищий ступінь священства — єпископство. Цей ступінь представ

Читайте також:

1. Аборт как центральная проблема биоэтики
2. Антропологічна пантеїзація християнства
3. Біблійні теми та історія раннього християнства у драмах Лесі Українки
4. Біблія як священна книга християнства
5. Більшовицький переворот і Центральна Рада
6. Бог живе; Ісус є Христос. Він любить вас. Спаситель сказав істину, проголосивши: “Благословенні миротворці”.
7. Вплив християнства на духовну культуру Київської Русі.
8. ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА КУЛЬТУРУ
9. Вплив християнства на культуру Київської Русі.
10. Загальна характеристика правових ідей раннього християнства.
11. Запровадження християнства в Київській Русі.
12. Запровадження християнства на Русі

Переглядів: 2434