• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Оцінка істориком І. Крип’якевичем рішення Австро-Угорщини про надання Галичині автономії

Актом «двох цісарів» з дня 23 жовтня (4 листопада н.ст. — Авт.) 1916 р. проголошено повстання польської держави на території, [...] відвойованої військами центральних держав від Росії. Нове Польське королівство, віддане в беззастережну сферу впливу Німеччини, не заімпонувало полякам і не витиснуло з них ні захоплення, ні рекрута, тим більше, що за його кордонами залишилася Познанщина й Галичина. Та тут пішов назустріч давним польським вимогам австрійський уряд. Нехтуючи все те, що він говорив і до чого він був зобов’язаний супроти українців, він рішився на відокремлення Галичини від цілісності Австро-Угорщини. Відокремлення передбачувало такий уклад відносин, що віденський уряд і парламент не мали в майбутньому права вмішуватися у внутрішні відносини Галичини, через що українське населення було здане на польську ласку й правно-державне становище до Австрії, як новостворене Польське королівство до Німеччини. В проводі галицької політики запанувала розгубленість, в масах обурення чергувалося з розчаруванням. Жертви крові, що їх поклала Галичина на побоєвищах Австрії, видавалися даремні. [...]

Велика історія України. Видав Іван Тиктор,— Львів — Вінніпег, 1948.— С.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ДОКУМЕНТІВ_________________

1. Документ № 1.

а) У запропонованому вище фрагменті з «Великої історії України» І. Крип’якевича говориться, що проголошення Польського королівства не могло задовольнити поляків. Чому?

б) Чому, на твою думку, австрійці вирішили надати автономію Галичині, не розділивши її на Східну, населену переважно українцями, і західну, переважно польську?

в) Яку реакцію серед українського населення і політиків Західної України викликало проголошення автономії Галичини? Чому?

§8. УКРАЇНА В ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ
ВІЙНІ

Повторювально-узагальнюючий урок

Світова війн — трагічна сторінка історії України

Перша світова війна стала важким випробуванням для українського народу. Через територію України проходила лінія фронту, яка, мов вогняний смерч, час від часу прокочувалася то на захід — по галицьких і буковинських землях, то на схід — по Волині і Поділлю. І кожного разу обидві армії залишали після себе руїни, сльози й смерть. Ті ж регіони Західної і Наддніпрянської України, які не потрапляли в зону бойових дій воюючих армій, стали їхнім найближчим тилом і несли на собі важкий тягар постачання, й розквартирування військ, лікування поранених, розміщення сотень тисяч біженців і евакуйованих.

Особливого драматизму перебігу війни на території України надавала та обставина, що в арміях противників — Росії, з одного боку, і Австро-Угорщини, з іншого, — воювали українці. Отже, для України війна набула братовбивчого характеру. Вкотре за свою історію українці змушені були розраховуватись за своє бездержавне існування життями своїх співвітчизників.

Роки подолання ілюзій

На початку війни частина українців була переконана, що ціною допомоги одній з воюючих сторін можна буде домогтися поліпшення свого національно-культурного становища. Та ці надії швидко розвіялися. Охоче використовуючи людські й матеріальні ресурси України для ведення війни, Росія і Австро-Угорщина пообіцяли їй навіть автономію. Більше того, окупація Галичини російськими військами у 1914 — на поч. 1915 р. супроводжувалась таким розмахом антиукраїнської істерії і такими масштабами репресій проти українства, що це викликало обурення у всьому цивілізованому світі. Лише одне військове з’єднання — легіон Українських січових стрільців — воювало у цій війні під блакитно-жовтим національним прапором з вірою, що пролита його бійцями кров зміцнить фундамент майбутньої незалежної української держави. В ході війни все більше й більше українців, як членів українських національних партій, так і безпартійних громадян, переконувалися, що Російська і Австро-Угорська імперії жодним чином не враховують національних інтересів українців. В цих умовах національно-визвольний рух набував усе радикальніших форм.

Долучення українського населення до новітніх технологічних досягнень

Піднесення національно-визвольного руху було результатом тих важливих процесів, які викликала в українському суспільстві світова війна. Участь у воєнних діях мільйонів українських селян, мобілізованих до російської і австро-угорської армій, істотно змінила їх. Ьони чи не вперше зіткнулися з новітніми досягненнями людської цивілізації. І хоча це була воєнна техніка, призначена для вбивства людей, вміння поводження з нею значно розширяло світогляд патріархального, забитого, малоосвіченого або неосвіченого взагалі селянства. Військова муштра, яку вони проходили, перш ніж піти в бій, а також участь в добре організованих операціях показали їм переваги організації і дисципліни. В ході війни частина українців, зокрема тих, що мали якусь освіту, одержали навички військового керівництва, стали офіцерами. Особливо багато вихідців із сільського середовища вступили до офіцерських училищ і стали молодшими командирами в 1915-1916 рр., коли після поразок початкового періоду війни велика частина кадрових офіцерів загинула або перебувала в госпіталях.

Зростання національної свідомості

Характерно, що процес долучення українців до досягнень цивілізації відбувався одночасно із зростанням їхньої національної свідомості.

Цьому знов-таки сприяла війна. Багато українських селян, особливо наддніпрянських, йдучи в бій під заклики «За віру, царя і вітчизну!», слабо уявляли собі, що є тією вітчизною, за яку їм доведеться проливати кров, а може і вмирати. На питання «хто ви?» вони відповідали «православні» або «полтавці» чи «чернігівці» (чи якось інакше, у залежності від регіону, де жили перед мобілізацією). Надзвичайно рідко говорили «українці», ніколи «поляки» чи «росіяни». Але потрапивши в багатонаціональні за своїм складом військові з’єднання, спілкуючись щоденно з представниками інших національностей, вони швидко усвідомлювали свою етнічну приналежність. Особливо, коли у відносинах представників різних національностей з’являлося глузування чи відверта ворожнеча на національному ґрунті. У російській і австро-угорській арміях такі випадки були звичайним явищем.

Усвідомленню українськими солдатами себе як представників окремої нації сприяло їхнє спілкування з населенням завойованих територій, зокрема західноукраїнських, де люди розмовляли зрозумілою для них мовою, співали однакових з ними пісень. На початку Першої світової війни в Наддніпрянській Україні різко збільшилася кількість українських книжок, які продавали або передавали з рук у руки. Ці книжки надходили з окупованої Галичини й Буковини. В перші дні окупації Львова один із його мешканців спостерігав картину, коли біля книжкового магазину Наукового товариства ім. Тараса Шевченка утворилася черга кіннотників російської армії, українців за походженням. Солдати купували «Кобзар». «Того дня, — свідчить цей очевидець, — книгарня випродала весь наклад Шевченкового «Кобзаря». Але наступного дня російські власті книгарню закрили, а книги конфіскували, що викликало негативну реакцію не лише львів’ян, але й частини українців — солдатів російської армії.

Таким чином, війна спричинила наслідки, прямо протилежні тим, на які сподівалися воюючі держави. Замість зміцнення їхньої імперської могутності, посилення контролю над народами залежних країн відбувалося протилежне. У ході війни ці держави, зокрема Російська й Австро-Угорська імперії, опинилися у стані гострої економічної і соціально-політичної кризи, а національно-визвольний рух поневолених народів піднявся на новий щабель розвитку. Незважаючи на великі людські й матеріальні втрати. Перша світова війна сприяла визріванню українського народу, перетворенню його на повноцінну націю, готову до створення власної держави.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ_________________

1. Які найголовніші загальнонаціональні завдання стояли перед українським народом на початку XX ст.?

2. Чи мали українці ресурси, необхідні для вирішення цих завдань? Які це ресурси?

3. Розкрий зміст терміна «українське питання».

4. Яке місце займала Україна в планах воюючих у Першій світовій війні сторін? Порівняй ці плани.

5. Охарактеризуй позиції політичних партій Наддніпрянщини щодо Росії та держав Троїстого союзу.

6. Яким було ставлення до воюючих сторін представників політичних партій і народу Західної України?

7. З якою метою був утворений легіон Українських січових стрільців і який бойовий шлях він пройшов?

8. У чому полягала трагедія українського народу в Першій світовій війні? Чи міг він уникнути цієї трагедії?

9. Чим була викликана погромницька антиукраїнська політика російської влади в Галичині наприкінці 1914 — на поч. 1915 р.?

10. Якими мотивами керувалася українська інтелігенція, беручи участь у діяльності громадських товариств і комітетів з допомоги жертвам війни?

11. Що викликало посилення українського національно-визвольного руху на Наддніпрянщині в роки Першої світової війни?

12. Які цілі ставив перед собою Союз визволення України і як він добивався цих цілей?

13. Охарактеризуй наростання економічної і політичної кризи в воюючих країнах. Що її спричинило?

14. Чим було викликане проголошення автономії Галичини і які наслідки воно мало для українського населення?

15. Як Перша світова війна вплинула на зростання національної свідомості українського народу? Які наслідки це мало?

ЗАПАМ’ЯТАЙ ЦІ ДАТИ_________________

30 ипня 1914 р.—початок Першої світової війни

30 липня 1914 р. — Симон Петлюра в журналі «Украинская жизнь» виступив із статтею «Війна і українці»

1 серпня 1914 р. — створення Головної Української Ради

4 серпня 1914 р.— створення Союзу визволення України (СВУ)

Серпень-вересень 1914 р. — Галицька битва

Серпень 1914 р. — згода австрійського уряду на створення легіону Українських січових стрільців (УСС)

Вересень 1914 р. — репресії російської окупаційної адміністрації в Галичині

9 березня 1915 р. — капітуляція австро-угорського гарнізону фортеці Перемишль

Квітень 1915 р. — виступ селянської бідноти в с. Нижня Сироватка Сумського повіту

19 квітня 1916 р. — початок контрнаступу німецько-австрійських військ у Галичині

Травень-червень 1916 р. — «Брусиловський прорив»

листопада 1916 р. — Франц-Йосиф І проголошує автономію Галичини

ТЕМА УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ
(1917 — ПОЧАТОК 1918 РОКУ)

§9. КРАХ САМОДЕРЖАВНОГО
РЕЖИМУ В УКРАЇНІ

Згадай:
1. Що свідчило про наростання гострої кризи в Російській імперії в роки Першої світової війни?
2. У чому полягала суть «українського питання» і яке було до нього ставлення у Росії та Австро-Угорщині?
3. Чим характеризувалося посилення національного руху в Наддніпрянській Україні в 1915-1916 рр.?

Лютнева революція і Україна

У лютому 1917 р. у Росії перемогла демократична революція. Соціально-політична обстановка докорінно змінилася. Самодержавний лад був повалений. Влада в Російській державі перейшла до Тимчасового уряду — перехідного органу, утвореного за згодою між представниками Державної думи та есеро-меншовицькими керівниками виконкому Петроградської ради. Він зобов’язувався передати свої повноваження Установчим зборам, скликання яких передбачалось у найближчому майбутньому. Ці збори мали визначити форму державного ладу і прийняти Конституцію країни. Очолив уряд голова Всеросійського союзу земств і міст князь Г. Львов. До складу уряду ввійшли кадети, октябристи, есери, безпартійні. Міністром юстиції став трудовик О. Керенський.

У великих містах України про події в Петрограді стало відомо вже 27 лютого — 1 березня. За кілька днів звістка про повалення царату поширилася по всій Україні. У містах і селах відбувалися багатотисячні мітинги й демонстрації, учасники яких вітали революцію в Петрограді й вимагали ліквідації в Україні старої адміністрації. Більшість представників царського режиму без опору передала свої повноваження новим властям.

Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі й над Україною. Як і в інших регіонах, тут він спирався на політично близькі йому елементи — членів губернських, міських і повітових управ, активістів місцевих організацій Земського союзу, Союзу міст. Воєнно-промислових комітетів тощо. Як правило, це були промисловці, землевласники й урядовці, переважно кадетської орієнтації. Вони створювали місцеві комітети, громадські ради, що розглядались як представницькі органи місцевої влади. Виконавчу владу на місцях Тимчасовий уряд передавав своїм комісарам, якими стали голови губернських і повітових земських управ. Здебільшого це були місцеві поміщики. Вони й заступили царських урядовців.

Міліція ради робітничих депутатів на вулицях Києва. Березень, 1917 р.

Новий уряд ліквідував обмеження на об’єднання громадян у партії та громадські організації, дозволив видавати газети різних напрямів, вільно проводити мітинги та демонстрації. Проте на глибокі соціально-економічні перетворення не міг зважитись. Уряд відкладав їх до Всеросійських Установчих зборів. Ігнорувалося прагнення пригноблених народів до національного самовизначення.

Виникнення рад

Крім Тимчасового уряду та його місцевих органів, у період Лютневої революції виникли ради робітничих і солдатських депутатів. Абсолютну більшість місць у радах одержали партії меншовиків, есерів, бундівців, що відповідало реальному впливу цих партій серед населення на той час. Більшовиків у радах, особливо на початку весни 1917 р., було мало. Ради підтримувалися в основному представниками національних меншин в Україні. Склад рад визначав їхню політичну лінію, ставлення до головних питань революції. Меншовики й есери підтримували Тимчасовий уряд та його політику, зокрема курс на продовження війни, погоджувалися з відкладенням до Установчих зборів інших важливих питань революції. Щодо рад, то вони вважали їх тимчасовими органами, які існуватимуть до утворення конституційних органів влади.

На перехідному етапі, тобто до Установчих зборів, ради зобов’язані були служити гарантом успішного демократичного розвитку, збереження і поглиблення завоювань Лютневої революції. На практиці це нерідко призводило до втручання рад у владні повноваження Тимчасового уряду й дезорганізації суспільного життя. Вже наказ №1 Петроградської ради, виданий 1 березня, передбачав обрання у військових частинах рад і солдатських комітетів, які брали на себе контроль над військами, залишаючи за офіцерами лише командування в бойових операціях. Цей наказ підривав дисципліну, сприяв розкладу армії.

Українські політичні партії в 1917 р.

Після Лютневої революції розгорнулася легальна політична діяльність українських національних партій. Наймасовішою з них була Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), членів якої називали українськими есерами. Визначним лідером цієї партії був М. Грушевський, що перейшов до УПСР від українських лібералів. Серед інших відомих діячів цієї партії виділялися В. Голубович, М. Ковалевський, О. Севрюк, П. Христюк та ін. Есери виступали за глибокі аграрні перетворення в інтересах селянства, ліквідацію поміщицького землеволодіння. У галузі національно-державних відносин обстоювали автономію України у складі Російської держави.

Другою за чисельністю і впливом політичною партією була Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), яку ще називали партією українських есдеків. її керівниками були В. Винниченко, І. Мазепа, С. Петлюра, М. Порш та ін. УСДРП виступала за демократичний розвиток України з соціалістичною перспективою, за її автономію у складі федеративної Росії.

Частина українського суспільства ліберально-демократичного спрямування об’єдналася в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ), або партію есефів. З соціалізмом ця партія не мала нічого спільного, а її назва була прийнята з тактичних міркувань. Есефи виступали за глибоке реформування народного господарства й аграрну реформу при збереженні приватної власності, за парламентську республіку. З Росією Україна мала будувати відносини на федеративних засадах. УПСФ була нечисленною партією, але у її складі були такі авторитетні діячі українського національно-визвольного руху, як А. Ніковський, Д.Дорошенко, І. Фещенко-Чоиінський, С. Офремов, О. Лотоцький, С. Шелухин та ін.

Заможніші верстви (українські поміщики, багатоземельне селянство тощо) схилялися до консервативної політичної течії, яку / представляла Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). На чолі УДХП стояли брати Сергій і Володимир Шемети та В. Липинський. УДХП спиралася на традиційні цінності українського суспільства — приватну власність і хуторянське селянське господарство. Демократи-хлібороби не обмежувалися автономією України і були схильні визнати необхідність її незалежності. Щодо цього вони зближалися з відкрито самостійницькою Українською народною партією (брати О. та А. Макаренки, І. Липа, О. Андрієвський, І. Луценко), яка відновила свою діяльність після Лютневої революції.

Крім українських національних партій, в Україні діяли загальноросійські партії: конституційні демократи (кадети), соціалісти-революціонери (есери), соціал-демократи (більшовики і меншовики) та ін. Ця строката політична палітра доповнювалася філіями загальноросійських єврейських, польських та інших партій національних меншин.

Політичні партії були одним з важливих чинників революційного розвитку 1917 р.

Політичний курс більшовиків в Україні

Більшовицька партія належала до загальноросійських партій, керівні органи яких були в столиці Росії — Петрограді. Звідти надходили всі настанови й інструкції місцевим організаціям більшовиків в Україні. їхні чисельність і вплив навесні 1917 р. були незначними. До того ж чіткої і зрозумілої позиції, власних відповідей на питання революції вони до квітня 1917 р. (повернення В. Леніна з еміграції) не мали. Обстановка почала змінюватися після VII (квітневої) Всеросійської конференції більшовиків, що ухвалила рішення, в основу яких було покладено Квітневі тези — доповідь «Про завдання пролетаріату в даній революції», з якою В. Ленін виступив 4 квітня 1917 р.

«Жодної підтримки Тимчасовому уряду», — так сформулював лідер більшовиків ставлення його партії до нової влади. Майбутнє Росії він убачав у знищенні цієї влади, здійсненні соціалістичної революції та встановленні «диктатури пролетаріату». Ця теза була несподіваною не лише для меншовиків і представників інших соціалістичних партій, а й для багатьох більшовиків. Вони вважали, що у відсталій Росії про соціалізм говорити рано, що спроба його введення неминуче спричиниться до знищення демократії, жорсткого диктату меншості над більшістю. Не було це секретом і для В. Леніна. Однак російську революцію він розглядав як початок загальноєвропейської революції, а отже, вважав соціалізм у відсталій Росії, котра обіпреться на щедру допомогу розвинутого Заходу, цілком реальним. Таким чином, майбутнє країни ставилося в залежність від подій у світі. В політиці такі підходи є авантюристичними.

Найбільш вдалою формою влади, яку легко можна було перетворити на «диктатуру пролетаріату», за Леніним, були ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Він кинув у маси гасло «Вся влада радам!» і обіцяв кожному робітникові, солдату, селянину участь у державних справах. Насправді єдиновладдя рад створює ідеальні умови для необмеженої диктатури однієї партії, тієї, яка візьме контроль над радами. На роль саме такої партії претендували більшовики. Вони сподівалися швидко витіснити меншовиків та есерів із рад, завоювати в них більшість. Курс на єдиновладдя рад суперечив накопиченому досвіду людства, яке в процесі суспільного розвитку виробило принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову як необхідну передумову демократії. Відмовляючись від цього принципу, більшовики відмовлялися від демократії, вступали в конфлікт із більшістю населення і підштовхували Росію до громадянської війни.

VII Всеросійська конференція більшовиків торкнулася національного питання. Вона підтвердила програмне положення більшовиків про пр^шо націй на самовизначення. Але, як і раніше, революційно доцільним більшовики вважали не відокремлення, а створення єдиної соціалістичної республіки. Поряд з тим конференція, переважно з тактичних міркувань, відкинула пропозицію керівника більшовиків Києва Г. П’ятакова взагалі відмовитися від визнання права націй на самовизначення.

Точку зору Г. П’ятакова поділяла тоді більшість членів РСДРП в Україні. Не останню роль у цьому відіграла й та обставина, що серед робітників України, як і серед членів більшовицької партії, чисельно переважали не українці, а росіяни, євреї, представники Інших національностей, котрі не поділяли визвольних прагнень українського народу. «Основа пролетарської маси просто не розуміла, причому тут національне питання, навіщо здалась якась Україна... Політичні керівники її теж цього не розуміли, хоча і повторювали програмне гасло про самовизначення націй», — визнавав на початку 20-х років В. Затонський. Після тривалих дискусій «Квітневі тези» В. Леніна були підтримані більшовицькими організаціями в Україні.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ_________________

1. Які події знаменували собою крах самодержавства в Росії?

2. Охарактеризуй повноваження Тимчасового уряду і рад після Лютневої революції.

3. Назви основні українські національні партії, які діяли в 1917 р., охарактеризуй їхні програми.

4. Які загальноросійські партії діяли в Україні?

5. Проаналізуй політичний курс більшовиків в Україні.

6. У чому суть програми РСДРП(б) з національного питання?

ДОКУМЕНТИ:_________________

Читайте також:

1. IV. Оцінка вигідності залучення короткотермінових кредитів
2. V Такі негативні особистісні утворення, як самовпевненість і нерозвиненість автономії та ініціативи, обумовлюють неадаптивне старіння людини.
3. Алгоритм прийняття рішення при прийманні сигналів з випадковою початковою фазою
4. Аналіз виявлених проблем і їхня оцінка
5. Аналіз і оцінка рівня соціальної відповідальності бізнесу
6. Аналіз і оцінка стану охорони праці
7. Аналіз рейтингових підходів і оцінка інвестиційної
8. Аналіз руху грошових коштів у контексті нової фінансової звітності Важливим завданням аналізу фінансового стану підприємства є оцінка руху грошових коштів підприємства.
9. Аналіз стану й оцінка рівня нормування праці
10. Аналіз та оцінка виробничого травматизму в галузі
11. Аналіз та оцінка інвестування в умовах ризику. Якісні та кількісні методи оцінювання проектних ризиків.
12. Аналіз та оцінка організаційних структур управління

Переглядів: 2607