Міжвоєнний період у Західній Україні позначений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні верстви населення й політичні сили, погляди котрих на майбутнє України та засоби його досягнення подекуди були протилежними.
У Галичині найважливішою силою було міжпартійне Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) під керівництвом Д. Левицького, яке виникло в 1925 р. на базі передвоєнної Національно-демократичної партії та деяких інших політичних груп центристського спрямування. Об’єднання орієнтувалося на здобуття Україною самостійності, не вдаючись до терористичних методів, на демократичний розвиток української держави. У складі УНДО було багато відомих представників західноукраїнської інтелігенції: літераторів, журналістів, учителів, діячів кооперації, священиків, адвокатів. Це була партія інтелектуальної еліти краю. її визначними діячами були: В. Бачинський, С. Витвицький, Д. Левицький, К. Левицький, Ю. Павликовський та ін. Не випадково переважна більшість українських депутатів у польському сеймі була представниками саме УНДО, яке на виборах збирало до 600 тис. голосів.
У другій половині 30-х років відбувається зближення УНДО з правлячими колами. На той час уряд Ю. Пілсудського поряд з терором почав запроваджувати так звану федеративно-національну програму, згідно з якою допускалося викладання української мови в гімназіях Волині та польських школах Східної Галичини, припинялося переслідування православного духовенства; українським банкам і кооперативам охочіше надавалися грошові позики. За таких обставин між польським урядом і УНДО укладено угоду під назвою «нормалізація». УНДО відмовилося від антиурядової боротьби, а польський уряд припинив переслідування українських демократичних організацій.
Збільшувалось українське представництво в польському сеймі, а один із лідерів УНДО В. Мудрий був обраний його віце-маршалком.