• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ГЛАВИ 13 1 сторінка

ПРПВОВЄ РЕГУЛЮВАННЯ РИНИОВОГО ОБІГУ .ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК

§ 1. Юридична природа ринкового обігу земельних ділянок

Здійснення земельної реформи змінює суть і характер зе­мельних правовідносин, веде до появи нових інститутів зе­мельного права, серед яких можна назвати інститут правово­го регулювання ринку землі.

З правової точки зору ринок земель — це врегульовані нормами чинного законодавства суспільні відносини, що ви­никають у процесі здійснення органами державної влади та місцевого самоврядування прав власника на землю від імені Українського народу, а також реалізації фізичними і юридич­ними особами, державою і територіальними громадами га­рантованого Конституцією України суб'єктивного права власності та інших прав на земельні ділянки, формування і функціонування інфраструктури ринку землі, державного і самоврядного регулювання ринку землі на національному, регіональному та місцевому рівнях, забезпечення захисту прав учасників ринку землі.

Об'єктом таких правовідносин є земельні ділянки, які не заборонені законом для вільного відчуження від однієї особи до іншої. Суб'єктом ринкових земельних правовідносин вис­тупають фізичні і юридичні особи, органи державної влади та місцевого самоврядування, які можуть бути учасниками цивільно-правових відносин. Зміст цих правовідносин ста­новлять права та обов'язки всіх учасників ринкових земель­них відносин.

Відповідно до Указу Президента України «Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки»

від ЗО травня 2001 р. одним з принципів формування земель­них відносин у найближчі п'ять років є включення землі у ринковий обіг. При цьому у чинному законодавстві України, яке присвячене регулюванню ринкових земельних відно­син¹, не розкривається юридична сутність поняття «обіг зе­мельних ділянок».

Щоб розкрити правову природу цього поняття, необхід­но виходити з того, що об'єктом ринкових земельних пра­вовідносин є земельна ділянка з характерними для неї фі­зичними та юридичними ознаками (нерухомість, обмеже­ність у просторі, неможливість переміщення з одного місця на інше, правовий титул, права та обов'язки особи). З ура­хуванням фізичних ознак земельні ділянки як об'єкт суб'єктивного права фізично не можуть передаватись з рук у руки від однієї особи до іншої. Тому вживання словосполу­чення «обіг земельних ділянок» характеризує економічний аспект ринку землі.

У юридичному значенні це поняття слід розглядати через призму врегульованих нормами чинного законодавства суспільних відносин, що виникають між особами з приводу набуття і реалізації права власності та інших речових прав на земельні ділянки, права оренди земельних ділянок. Тому обіг земельних ділянок має означати перехід прав на земель­ну ділянку від однієї особи до іншої. При цьому підстави, спо­соби, правові форми і порядок передачі прав на земельні ді­лянки мають визначатися у чинному законодавстві. Так, чинним ЗК України встановлено, що перехід прав на земель­ну ділянку може здійснюватись відповідно до закону шляхом прийняття адміністративного рішення, укладення цивільно-правової угоди, рішення суду.

З урахуванням викладеного обіг земельних ділянок (пере­хід прав на земельні ділянки) — це врегульовані нормами чинного законодавства суспільні відносини, що виникають між відповідними суб'єктами у процесі переходу прав на зе­мельні ділянки з підстав і в порядку, передбаченому законом, договором, рішенням суду.

¹ Указ Президента України «Про заходи щодо розвитку та регулюван­ня ринку земель населених пунктів, Інших земель несільськогосподар-ського призначення» від 4 лютого 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 6. — Ст. 205.

л

До правових засад обігу земельних ділянок слід віднести: а) рівність суб'єктів права власності і господарювання пе­ред законом; б) законність; в) гарантованість і непоруш­ність права власності на землю; г) додержання цільового призначення земельних ділянок; ґ) врахування сервітутів та інших існуючих обмежень на земельні ділянки; д) обов'язковість відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) у передбачених законом випадках; є) обов'язко­вість проведення експертної грошової оцінки земельних ді­лянок при укладенні цивільно-правових угод; є) обов'язко­вість нотаріальної форми цивільно-правових угод із земель­ними ділянками; ж) обов'язковість державної реєстрації прав на земельні ділянки.

§ 2. Інституційно-функціональне забезпечення ринкового обігу прав на земельні ділянки

Реалізацію державної політики у сфері регулювання зе­мельних відносин та забезпечення обігу земельних ділянок здійснюють органи законодавчої, виконавчої, судової влади, а також органи місцевого самоврядування. Основні повнова­ження Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади, Верховної Ради АР Крим, Ради міністрів АР Крим, обласних державних адмініс­трацій, Київської та Севастопольської міських рад, а також сільських, селищних, міських рад у цій сфері закріплені у ЗК України та інших законодавчих актах.

Державне регулювання обігу земельних ділянок передба­чає виконання зазначеними органами державної влади та місцевого самоврядування комплексу організаційно-право­вих, фінансових, економічних, кадрових, інформаційних, на­уково-технічних та інших заходів, спрямованих на забезпе­чення вільного доступу до земельних ділянок усіх заінтересо­ваних осіб, безперешкодного набуття прав на земельні ділян­ки, створення необхідної інфраструктури, забезпечення пра­вового захисту не лише суб'єктів права на землю, а й усіх учасників ринку землі.

Зокрема, органи державної влади та місцевого самовря­дування мають виконувати завдання щодо розробки та

І

вдосконалення прозорого порядку відчуження земельних ділянок, надання фізичним і юридичним особам можливос­ті вибору різних дозволених видів функціонального вико­ристання земельних ділянок, розробки механізмів набуття прав на земельні ділянки на конкурентних засадах. Крім того, ці органи зобов'язані формувати необхідну інфрас­труктуру ринку землі, забезпечувати її функціонування, створювати умови для розвитку конкуренції, забезпечення прозорості і законності операцій із земельними ділянками. У цьому зв'язку неабияке значення для належного функціо­нування обігу земельних ділянок мають організація земель­них бірж, земельних банків та інших фінансово-кредитних установ, створення дієвої і доступної для кожного держав­ної реєстраційної системи прав на землю. Відповідно до ви­мог чинного земельного законодавства України перехід прав на земельні ділянки потребує обов'язкового проведен­ня їх експертної грошової оцінки юридичними і фізичними особами, які одержали Сертифікат оцінювача і мають пра­во проводити таку оцінку згідно із Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну ді­яльність» та Законом "Про оцінку земель" від 11.12.03 р.

Відповідно до ст. 14 Конституції України громадяни, юри­дичні особи і держава набувають і реалізують право власнос­ті на землю виключно відповідно до закону. Виходячи з цьо­го, лише Верховна Рада України у законі визначає земельні ділянки, що можуть перебувати у вільному обігу без будь-яких законодавчих чи інших заборон, встановлювати обме­жений обіг земельних ділянок для окремих категорій земель та окремих суб'єктів, визначати землі, що не можуть перебу­вати у цивільно-правовому обігу, або встановлювати морато­рій на відчуження чи інший спосіб передачі земельних діля­нок від однієї особи до іншої на певний термін.

§ 3. Правочини із земельними ділянками

Відповідно до статей 13, 14 і 41 Конституції України, а та­кож норм чинного Земельного кодексу України обіг земель­них ділянок має здійснюватися у визначених законом право­вих формах, важливе місце серед яких посідають правочини.

При цьому у Кодексі не вживається поняття «правочин», а застосовується термін «угода» щодо набуття права власності на земельні ділянки чи права користування.

Аналіз змісту норм статей 127, 131, 142 та інших норм ЗК України дає можливість стверджувати, що вживане у цьому законі поняття «угоди» щодо земельних ділянок є тотожним поняттю «правочини», під яким у Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 р. розуміються дії особи, спрямовані на на­буття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Види, зміст та порядок укладення правочинів щодо земель­них ділянок визначені у нормах глав 20 і 21 та інших статтях ЗК України. Вказані у цьому законі правочини щодо земель­них ділянок мають цивільно-правовий характер. Тому до ре­гулювання відносин, що виникають у процесі укладення і ви­конання таких угод, необхідно застосовувати норми цивіль­ного законодавства України. Однак за своєю юридичною природою угоди щодо земельних ділянок мають не лише ци­вільно-правовий, а й публічно-правовий характер, оскільки їх укладення і виконання опосередковано рішеннями органів державної влади та місцевого самоврядування щодо визна­чення правового режиму земельної ділянки як предмета уго­ди, а також оформленням прав на земельні ділянки.

Виходячи з цього, правове регулювання обігу земельних ділянок потребує комплексного підходу до застосування норм та методів як приватно-правового, так і публічно-пра­вового характеру. При цьому правове забезпечення обігу зе­мельних ділянок має здійснюватися з врахуванням того, що у таких випадках норми цивільного законодавства співвідно­сяться з нормами земельного законодавства як загальні і спеціальні. Як зазначається у п. 2 ст. 131 ЗК України, укла­дення передбачених у п. 1 цієї статті угод щодо земельних ді­лянок здійснюється відповідно до Цивільного кодексу Украї­ни з урахуванням вимог цього Кодексу. Такий підхід до розу­міння юридичної природи правочинів щодо земельних діля­нок дає змогу провести їх класифікацію на певні види, а та­кож вказати на особливості стосовно форми, чинності та змісту таких правочинів.

Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України право­чини можуть бути односторонніми та багатосторонніми (до­говори). Така класифікація правочинів є прийнятною і для характеристики правових форм обігу земельних ділянок.

Зокрема, до односторонніх правочинів щодо земельних діля­нок належать: а) дарування; б) спадкування за заповітом, в) добровільна відмова від земельної ділянки. До двосторон­ніх правочинів відносять: а) договір купівлі-продажу; б) дого­вір міни; в) договір про спільну власність на земельну ділян­ку; г) договір про довічне утримання особи, яка є власником земельної ділянки; ґ) договір про переуступку частки у праві власності на земельну ділянку; д) установчий договір про створення господарського товариства з передачею земельної ділянки чи права користування земельною ділянкою до ста­тутного фонду; є) договір оренди земельної ділянки; є) дого­вір суборенди земельної ділянки; ж) договір про право забу­дови земельної ділянки; з) договір застави (іпотеки) тощо.

Враховуючи особливості землі як об'єкта права класифі­кацію правочинів щодо земельних ділянок можна проводити і за іншими ознаками. Так, наприклад, залежно від категорії земель слід розрізняти правочини щодо земельних ділянок сільськогосподарського та несільськогосподарського приз­начення. Залежно від суб'єктного складу правочини щодо зе­мельних ділянок можуть бути між фізичними особами, між фізичними і юридичними особами, між юридичними особа­ми, між фізичними та юридичними особами і органами дер­жавної влади та місцевого самоврядування. Названі критерії класифікації правочинів щодо земельних ділянок не є ви­черпними і можуть бути розширені.

В сучасних умовах становлення первинного і вторинного ринків землі обіг земельних ділянок оформляється договора­ми купівлі-продажу.

Загальні вимоги щодо поняття, форми, порядку укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки визначені у Цивіль­ному кодексі України. Виходячи зі змісту ст. 655 Цивільного ко­дексу України договір купівлі-продажу земельної ділянки — це двосторонній правочин, відповідно до якого одна сторона (про­давець) передає або зобов'язується передати земельну ділянку у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зо­бов'язується прийняти земельну ділянку і сплатити за неї певну грошову суму. Сторонами договору купівлі-продажу виступа­ють, з одного боку, власники земельних ділянок або органи дер­жавної влади та місцевого самоврядування, з іншого — покупці земельних ділянок, які мають відповідати вимогам, визначеним чинним цивільним та земельним законодавством.

т

У ЗК України закріплюються вимоги щодо земельної ді­лянки, як предмета угоди, правового становища покупців і продавців земельних ділянок, змісту угод, порядку укладен­ня, оформлення і виконання договору купівлі-продажу зе­мельних ділянок. Зокрема, ст. 127 ЗК України регулює особ­ливості укладення договорів купівлі-продажу земельних ді­лянок державної і комунальної власності.

Земельні ділянки, що підлягають продажу, мають бути вільними від прав на них інших осіб, за винятком певних об­межень і сервітутів, встановлених законом чи рішенням суду відповідно до статей 98—102, 110—115 ЗК України.

Покупцями земельних ділянок із земель державної та ко­мунальної власності можуть бути громадяни України, а та­кож юридичні особи, засновані громадянами України і юри­дичними особами України. Вказані суб'єкти можуть уклада­ти договори купівлі-продажу і набувати у власність земельні ділянки із земель державної та комунальної власності як сільськогосподарського так і несільськогосподарського приз­начення з урахуванням обмежень, передбачених законом. Аналізуючи вимогу закону щодо покупців земельних ділянок, необхідно зазначити, що такий підхід до визначення потен­ційних покупців земельних ділянок є не логічним, оскільки порушує права інших юридичних осіб, які засновані за учас­тю держави, територіальних громад, іноземних фізичних і юридичних осіб. З метою забезпечення всім суб'єктам під­приємницької діяльності України вільного доступу до набут­тя у власність земельних ділянок несільськогосподарського призначення Президент України в Указі «Про вдосконалення системи державного управління земельними ресурсами та контролю за їх використанням і охороною» від 19 серпня 2002 р. доручив Кабінету Міністрів України подати до Вер­ховної Ради України пропозиції щодо вдосконалення порядку продажу земельних ділянок державної та комунальної влас­ності спільним підприємствам, заснованим за участю іно­земних юридичних та фізичних осіб, передбачивши необхід­ність погодження рішень про такий продаж з Кабінетом Мі­ністрів України¹. 10 липня 2003 р. Верховна Рада України внесла відповідні зміни до Земельного кодексу України².

¹ Урядовий кур'єр. — 2002. ___ „__

² Офіційний вісник України. — 2003.

21 серпня — № 153.

№31. —Ст. 1600.

Не можуть бути покупцями земельних ділянок із земель державної та комунальної власності юридичні особи Украї­ни, засновані виключно на державній і комунальній власнос­ті, засновані особами без громадянства чи іноземними фі­зичними і юридичними особами, у статутному фонді яких є частка державної чи комунальної власності, засновані гро­мадянами і юридичними особами України разом з іноземни­ми фізичними і юридичними особами.

Іноземні фізичні і юридичні особи, особи без громадянства, мають право на укладення договорів купівлі-продажу земель­них ділянок лише несільськогосподарського призначення для підприємницької діяльності у межах населених пунктів або ж за їх межами в разі придбання об'єктів нерухомого майна.

Продавцями земельних ділянок державної і комунальної власності є органи державної влади та місцевого самовряду­вання. У випадках, передбачених ЗК України, продавцем зе­мельних ділянок державної власності може бути Кабінет Мі­ністрів України.

Основними способами продажу земельних ділянок є конку­рентний продаж та викуп земельної ділянки під об'єктами не­рухомого майна, так званий договірний продаж. Продаж зе­мельних ділянок із земель державної та комунальної власності має здійснюватись переважно на конкурентних засадах шля­хом проведення земельних торгів у порядку, передбаченому статтями 134—139 ЗК України. Особливості продажу земель­них ділянок державної і комунальної власності іноземним дер­жавам та юридичним особам закріплені у ст. 129 ЗК України.

Чинний ЗК України передбачає, що право власності на земельні ділянки може набуватися відповідними суб'єкта­ми не лише на основі договорів купівлі-продажу, а й інших цивільно-правових угод. Серед таких угод у цьому законі названі договори міни, дарування, а також правочин успад­кування. При цьому перелік цивільно-правових угод, відпо­відно до яких може набуватися право власності на землю, не є вичерпним. Укладення таких угод здійснюється відпо­відно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог ЗК України. У разі укладення договору міни (бартеру) кожна зі сторін зобов'язується передати іншій стороні у власність одну земельну ділянку в обмін на іншу земельну ділянку. Мі­на земельних ділянок передбачає проведення їх грошової та експертної оцінки з метою визначення їх вартості відповід-

Н — 4-123

но до Методик оцінки, що затверджені Кабінетом Міністрів України. За погодженням сторін можлива грошова доплата за земельну ділянку більшої вартості, що обмінюється на земельну ділянку меншої вартості. У разі укладення догово­ру міни зміна цільового призначення земельної ділянки від­бувається у порядку, передбаченому статтями 18—21 ЗК України. До договору міни (бартеру) застосовуються прави­ла про договори купівлі-продажу або інші договори, елемен­ти яких містяться в договорі міни (бартеру), якщо це не су­перечить суті відносин сторін. Договір міни підлягає нота­ріальному посвідченню.

Серед підстав набуття права власності на земельні ділян­ки Земельний кодекс називає також договір дарування, від­повідно до якого одна сторона (дарувальник) передає або зо­бов'язується передати у майбутньому іншій стороні (обдаро­ваному) безоплатно земельну ділянку у власність. Сторонами у договорі дарування можуть бути громадяни України та юридичні особи України, держава Україна, Автономна Рес­публіка Крим, територіальні громади. Договір дарування зе­мельної ділянки укладається письмово і посвідчується нота­ріусом. Право власності обдарованого на одержану земельну ділянку виникає з моменту одержання Державного акта на право власності на землю та реєстрації права власності у встановленому порядку.

Право власності на земельні ділянки виникає також у по­рядку спадкування. Спадкування визначається у Цивільно­му кодексі України як перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування земельних ділянок здійснюється за заповітом або за законом. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи. Спадкоємцями за запо­вітом можуть бути також юридичні особи, держава та інші особи. Земельний кодекс України не містить заборон щодо спадкування земельних ділянок іноземними громадянами, осо,бами без громадянства та іноземними юридичними осо­бами. Однак у цьому Кодексі є норми щодо заборони офор­млення права власності на успадковані у встановленому ци­вільним законодавством порядку земельні ділянки сільсько­господарського призначення. Відповідно до статей 81 і 82 ЗК України землі сільськогосподарського призначення, отрима­ні у спадщину іноземними юридичними особами, іноземни-

ми громадянами та особами без громадянства, підлягають відчуженню протягом одного року.

У практиці роботи більшості установ комерційних банків в Україні серед основних способів забезпечення зобов'язань, поряд з гарантією, поручительством, страхуванням, неус­тойкою, найпоширенішим і ефективним є застава, якою оформляється майже 80% кредитних договорів¹.

Поняття застави та іпотеки, а також основні принципи застави як способу забезпечення зобов'язань, порядок здій­снення застави визначені у Цивільному кодексі України, За­коні України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. (з наступними змінами та доповненнями)², Законі України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р.³ та в інших підзаконних нормативних актах.

Заставою визнається такий спосіб забезпечення зо­бов'язань, за яким кредитор (заставодержатель) має пра­во у разі невиконання боржником (заставодавцем) забез­печеного заставою зобов'язання одержати задоволення вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Згідно із Законом України «Про іпотеку», іпотека — це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні іпотекодавця, внаслідок якого іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою основного зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок переданого в іпотеку не­рухомого майна переважно перед іншими кредиторами цьо­го боржника, якщо інше не встановлено цим Законом. Під не­рухомим майном (нерухомістю) у Законі розуміються земель­ні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділян­ці і невід'ємно пов'язані з нею, переміщення яких є неможли­вим без знецінення та зміни їх призначення.

Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане з зем­лею, — будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухо­мого. Відповідно до законодавства України предметом іпо-

¹ ГриджукД. М., Олійник В. О. Забезпечення кредитних зобов'язань
у діяльності банків. — К., — 2001. — С. 136.

² Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 47. — Ст. 642.

³ ІЬлос України. — 2003. — 15 липня. — № 129.

14*

теки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та багаторічні насадження.

На відміну від Земельного кодексу України 1992 р., у ново­му ЗК України право іпотеки земельних ділянок значно роз­ширене не лише за об'єктним, а й за суб'єктним складом.

Відповідно до ст. 133 ЗК України у заставу можуть переда­ватись земельні ділянки, які належать громадянам та юри­дичним особам на праві власності. Земельна ділянка, що пе­ребуває у спільній власності, може бути передана у заставу за згодою усіх співвласників.

Передача в заставу частини земельної ділянки здійсню­ється після виділення її у натурі (на місцевості). Заставодер-жателем земельної ділянки можуть бути лише банки, які від­повідають вимогам, установленим законами України.

Угоди, які укладаються щодо земельних ділянок у процесі приватизації земель державної і комунальної власності, а та­кож на вторинному ринку землі, за своїм змістом і формою мають відповідати вимогам, закріпленим у чинному ЗК Укра­їни, а також нормам цивільного законодавства.

Стаття 132 ЗК України передбачає обов'язкове додержан­ня письмової нотаріальної форми угод про перехід права власності на земельні ділянки.

Зміст угод про перехід права власності на землю залежить від правового режиму земельної ділянки, способу відчуження земельної ділянки та виду цивільно-правової угоди. У ст. 132 ЗК України закріплено істотні умови, що мають бути внесені до змісту всіх угод про передачу права власності на земельні ділянки. Водночас сторони, керуючись п. 2 ст. 131 ЗК Украї­ни, мають право вносити до змісту угод додаткові умови, що є характерними для того чи іншого виду цивільно-правових угод про передачу права власності на земельні ділянки.

У договорі купівлі-продажу земельної ділянки вказуються такі істотні умови, як предмет договору, дані про місце розта­шування, площу, функціональне призначення; обтяження та обмеження щодо використання земельної ділянки, ціна про­дажу, умови оплати, порядок розрахунків, права та обов'язки сторін, а також інші умови, які визначаються за погоджен­ням між продавцем і покупцем.

Відповідно до чинного законодавства України укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки має бути підписа-

ний сторонами та підлягає нотаріальному посвідченню з оп­латою державного мита.

Укладений і нотаріально посвідчений договір купівлі-про­дажу земельної ділянки разом з рішенням продавця є підста­вою для відведення земельної ділянки у натурі і легалізації права власності покупця на земельну ділянку.

Предметом угод про передачу права власності на земельні ділянки є конкретні, індивідуально-визначені на місцевості земельні ділянки відповідної площі та правового режиму. Як­що земельна ділянка має обтяження чи обмеження щодо її використання за цільовим призначенням, у договорі мають бути зазначені зміст цих обтяжень та обмежень, а також під­стави їх встановлення (застава, сервітути, оренда). В угодах купівлі-продажу, міни (бартеру) має бути вказана договірна ціна земельної ділянки у національній грошовій одиниці — гривні. Коли стороною виступає іноземна держава чи інозем­на юридична особа, договірна ціна може вказуватися в іно­земній валюті. Зміст угод про перехід права власності на зе­мельні ділянки включає також зобов'язання сторін щодо про­ведення розрахунків, передачі земельних ділянок від однієї особи до іншої, додержання наявних обмежень і обтяжень щодо предмета угоди, виконання заходів з охорони і раціо­нального використання земельних ділянок тощо.

§ 4. Продаж земельних ділянок на конкурентних засадах

Відповідно до ст. 134 ЗК України земельні ділянки дер­жавної або комунальної власності, призначені для продажу суб'єктам підприємницької діяльності під забудову, підляга­ють продажу на конкурентних засадах (земельні торги). Закріплення принципу обов'язкового продажу на конкурен­тних засадах земельних ділянок із земель державної і кому­нальної власності означає, що такі земельні ділянки не мо­жуть бути відчужені шляхом договірного продажу чи прид­бані у власність на основі договору оренди з правом викупу, чи передані безоплатно у власність суб'єктів підприємниць­кої ДІЯЛЬНОСТІ.

Учасниками земельних торгів можуть бути юридичні осо­би і громадяни—суб'єкти підприємницької діяльності, які

сплатили реєстраційний і гарантійний внески і можуть бути покупцями відповідно до законодавства України.

Згідно зі ст. 135 ЗК України земельні торги проводяться у формі аукціону або конкурсу. При цьому форму проведен­ня земельних торгів (аукціон або конкурс) визначає влас­ник земельної ділянки, якщо інше не передбачено зако­ном. Крім того, земельні торги можуть проводитися за рі­шенням суду.

Земельний аукціон — урегульований нормами чинного ЗК України та іншими законодавчими актами, а також ло­кальними нормативно-правовими актами конкурентний продаж земельних ділянок, відповідно до якого право. власності на земельну ділянку набуває той учасник зе­мельних торгів, який запропонує найбільшу ціну за зе­мельну ділянку відповідно до її цільового призначення. Його не слід ототожнювати із земельним конкурсом (тен­дером), який може бути місцевим, регіональним, націо­нальним чи міжнародним.

Земельним конкурсом вважають врегульований нормами чинного ЗК України та іншими законодавчими, а також ло­кальними нормативно-правовими актами конкурентний продаж земельних ділянок, відповідно до якого право влас­ності на земельну ділянку набуває той учасник земельних торгів, який запропонує найвигідніші умови придбання і ви­користання земельної ділянки відповідно до її цільового призначення.

Чинний ЗК України визначає порядок проведення земель­них торгів, який складається з кількох етапів.

Результати земельних торгів є юридичним фактом, з яким пов'язується настання, зміна та припинення земельних пра­вовідносин. Враховуючи юридичне значення земельних тор­гів для набуття і реалізації права власності на земельні ділян­ки суб'єктами підприємницької діяльності, у ЗК України пе­редбачаються підстави визнання земельних торгів такими, що не відбулися. Відповідно до ст. 138 ЗК України земельні торги визнаються такими, що не відбулися, у разі: а) відсут­ності покупців або наявності тільки одного покупця; б) якщо жоден з покупців не запропонував ціну, вищу за стартову ці­ну земельної ділянки; в) несплати у встановлений термін пе­реможцем земельних торгів належної суми за придбану зе­мельну ділянку.

В разі незгоди учасника чи переможця земельних торгів з рі­шенням організатора аукціону про визнання земельних торгів такими, що не відбулися, спір вирішується у судовому порядку.

§ 5. Викуп земельних ділянок для суспільних потреб

З метою забезпечення реалізації балансу суспільних, гро­мадських і приватних інтересів у процесі реформування зе­мельних відносин у чинному законодавстві України визнача­ються основні засади та загальний порядок припинення пра­ва власності на земельні ділянки для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності. За своїм змістом правовід­носини з викупу земельних ділянок для суспільних потреб відрізняються від врегульованих нормами права суспільних відносин, що виникають при відчуженні земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності.

Стаття 146 ЗК України визначає органи державної влади та місцевого самоврядування, які мають право приймати рішен­ня про викуп земельних ділянок права приватної власності, містить перелік суспільних потреб, а також закріплює загальні правові засади щодо порядку викупу земельних ділянок.

Викуп земельних ділянок — закріплений у нормах чинного законодавства України комплекс організаційно-правових, фінансових та інших дій органів державної вла­ди і місцевого самоврядування, спрямованих на примусо­ве припинення права приватної власності на земельні ді­лянки з метою наступного використання таких ділянок виключно для задоволення суспільних потреб, передбаче­них законом.

Читайте також:

1. Всі люди є рівними перед Богом. 1 сторінка
2. Всі люди є рівними перед Богом. 2 сторінка
3. Всі люди є рівними перед Богом. 3 сторінка
4. Всі люди є рівними перед Богом. 4 сторінка
5. Всі люди є рівними перед Богом. 5 сторінка
6. Всі люди є рівними перед Богом. 6 сторінка
7. Всі люди є рівними перед Богом. 7 сторінка
8. Всі люди є рівними перед Богом. 8 сторінка
9. Всі люди є рівними перед Богом. 9 сторінка
10. Вступ................................................................................................................ 7 1 сторінка
11. Вступ................................................................................................................ 7 10 сторінка
12. Вступ................................................................................................................ 7 11 сторінка

Переглядів: 749