• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ГЛАВИ 13 2 сторінка

Викупу може підлягати вся земельна ділянка або її части­на, що належать на праві приватної власності громадянину чи юридичній особі. Якщо в суспільних інтересах чи з моти­вів суспільної необхідності має бути викуплена лише частина земельної ділянки, а решта площі цієї ділянки не відповідає потребам раціонального використання землі згідно з її цільо­вим призначенням, власник земельної ділянки може вимага­ти викупу всієї земельної ділянки.

Викуп земельних ділянок права приватної власності має здійснюватися за згодою власника, якщо останній не запере-

чує проти запропонованої йому викупної вартості земельної ділянки. У разі незгоди власника земельної ділянки це пи­тання вирішується в судовому порядку.

У разі здійснення викупу земельних ділянок уповнова­жені органи зобов'язані: а) у встановленому цим законом порядку повідомити власника земельної ділянки про необ­хідність викупу земельної ділянки для суспільних потреб; б) визначити у встановленому законом порядку викупну вартість земельної ділянки; в) повідомити власника земель­ної ділянки про її викупну вартість; г) прийняти рішення про викуп земельної ділянки; ґ) укласти з власником дого­вір купівлі-продажу земельної ділянки; д) відшкодувати ви­купну вартість земельної ділянки у порядку, передбаченому законом, рішенням суду чи договором; є) у випадках, перед­бачених законом, прийняти рішення про реституцію зе­мельної ділянки власнику земельної ділянки; є) використо­вувати земельну ділянку для суспільних потреб, вказаних у рішенні про викуп.

Передбачений у ст. 146 ЗК УКраїни перелік суспільних потреб, для яких може бути проведено викуп земельних ді­лянок, не є вичерпним і тому у кожному конкретному випад­ку органи державної влади чи місцевого самоврядування зо­бов'язані доводити суспільний характер тих потреб, для яких пропонується викупити земельну ділянку права при­ватної власності.

Власника земельної ділянки не пізніше ніж за один рік до майбутнього викупу має письмово попередити орган, який приймає рішення про викуп ділянки. Не пізніше одного мі­сяця після одержання повідомлення власник земельної ді­лянки має надіслати до відповідного органу державної влади чи місцевого самоврядування відповідь про згоду на прове­дення переговорів щодо умов відшкодування вартості зе­мельної ділянки.

У разі примусового викупу земельної ділянки вартість та­кої ділянки чи її частини встановлюється відповідно до гро­шової та експертної оцінки земель, яка проводиться у вста­новленому законом порядку.

Якщо власник не згоден із запропонованою йому викуп­ною вартістю земельної ділянки, уповноважені органи прий­мають рішення про примусовий викуп земельної ділянки для суспільних потреб і звертаються із заявою до суду про припи-

нення права власності на земельну ділянку чи її частину у зв'язку з викупом земельної ділянки.

Рішення суду про примусовий викуп земельної ділянки є підставою для припинення права власності у зв'язку з вику­пом її для суспільних потреб. У рішенні суду обов'язково ма­ють бути визначені сума викупної вартості та передбачені чинним законодавством України інші форми компенсації вартості земельної ділянки, з якими погоджується власник такої ділянки. Рішення суду щодо суми викупної вартості під­лягає виплаті власникові земельної ділянки у строки, перед­бачені для виконання судового рішення.

§ 6. Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності

Відповідно до ст. 41 Конституції України примусове відчу­ження об'єктів права приватної власності з наступним пов­ним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану, який може бути запровад­жений в Україні відповідно до законів України «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 р.^г і «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р.²

Правові підстави і порядок примусового відчуження зе­мельних ділянок з мотивів суспільної необхідності регулю­ються ст. 147 ЗК України.

Примусове відчуження земельних ділянок як об'єктів права приватної власності юридичних і фізичних осіб у зв'язку із зап­ровадженням та здійсненням заходів правового режиму воєнно­го чи надзвичайного стану здійснюється органами державної влади, місцевого самоврядування та підлягає наступному повно­му відшкодуванню їх вартості у порядку, визначеному законом.

Вказані органи можуть приймати рішення про примусове відчуження земельних ділянок, якщо таке обмеження прав громадян і юридичних осіб передбачене у затвердженому за­коном України Указі Президента України про запровадження правового режиму воєнного стану.

¹ Офіційний вісник України. — 2000. — № 17. — Ст. 691.

² Там само. — 2000. — № 15. — С. 588.

ГЛЙВП 14

Право приватної власності на земельну ділянку припиня­ється з моменту прийняття рішення відповідного органу дер­жавної влади, місцевого самоврядування чи військового ко­мандування.

У разі запровадження правового режиму надзвичайного стану примусове відчуження земельної ділянки здійснюється на строк дії надзвичайного стану.

По закінченні дії обставин, у зв'язку з якими було введено воєнний чи надзвичайний стан і проведено примусове відчу­ження з приватної власності земельної ділянки громадян і юридичних осіб, колишній власник має право вимагати від уповноважених органів повернення цієї ділянки у власність.

У разі неможливості повернути примусово відчужену зе­мельну ділянку власникові за його бажанням надається інша земельна ділянка.

Відшкодування вартості примусово відчужених земель­них ділянок при запровадженні правового режиму воєнного чи надзвичайного стану здійснюється у порядку і строки, визначені Президентом України у відповідному Указі.

правова охорона земель

§ 1. Поняття і зміст

правової охорони земель

Згідно зі ст. 14 Конституції України земля є основним на­ціональним багатством, що перебуває під особливою охоро­ною держави. Це положення Основного Закону країни відоб­ражено і деталізовано у Земельному кодексі України, Законі України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 року¹ та ін­ших актах земельного законодавства.

Правова охорона земельявляє собою систему врегу­льованих нормами права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціональ­ного використання земельного фонду країни, запобігання необгрунтованому вилученню земель із сільськогосподар­ського обороту, захисту земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також щодо відтворення та під­вищення родючості грунтів, продуктивності земель лісово­го фонду, забезпечення особливого правового режиму зе­мель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. її основне завдання полягає в забезпеченні збереження та відтворення земель­них ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Охорона земель є надзвичайно важливим чинником забезпечення продовольчої та екологічної безпе­ки країни. Тому важливу роль у здійсненні завдань право­вої охорони земель відіграє держава шляхом виконання ря­ду своїх функцій.

¹ Офіційний вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1431.

У процесі здійснення правової охорони земель держава виконує чотири основні функції — регулюючу, стимулюючу, контрольну та каральну.

Регулююча функція правової охорони земель зводиться до встановлення правил раціонального використання земельних ресурсів. Такі правила можуть встановлюватися, наприклад, у формі обов'язків власників і користувачів земельних ділянок щодо їх раціонального використання, нормативів допустимої експлуатації земель, нормативів їх якісного стану та допусти­мого антропогенного навантаження на земельні ресурси.

Стимулююча функція правової охорони земель поля­гає в запровадженні економічних стимулів раціонального ви­користання та охорони земельних ресурсів, які передбачені, зокрема, ст. 205 ЗК України.

Контрольна функція правової охорони земель зводить­ся до здійснення відповідними органами державної влади та місцевого самоврядування державного контролю за вико­ристанням та охороною земель.

Каральна функція правової охорони земель виявляєть­ся у встановленні санкцій за порушення правил раціональ­ного використання і охорони земель та їх застосуванні до по­рушників земельного законодавства. Такі санкції застосову­ють суди, а також державні інспектори з контролю за вико­ристанням і охороною земель та деякі інші посадові особи.

Важливим напрямом державної політики щодо охорони земель є стандартизація і нормування у галузі використання земель, які здійснюються шляхом прийняття нормативів і стандартів. Вони визначають вимоги щодо якості земель, до­пустимого антропогенного навантаження на грунти та окре­мі території, а також щодо допустимого сільськогосподар­ського освоєння земельного фонду країни. В Україні застосо­вуються, зокрема, нормативи: оптимального співвідношен­ня земельних угідь; якісного стану грунтів; гранично допус­тимого забруднення грунтів; деградації земель та грунтів.

Охорона земельних ресурсів здійснюється також шляхом рекультивації порушених земель, що включає комплекс орга­нізаційних, технічних і біотехнологічних заходів, спрямова­них на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель.

Згідно з Земельним кодексом при здійсненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару грунту, власни-

ки земельних ділянок і землекористувачі повинні забезпечу­вати зняття, складування, зберігання поверхневого шару грунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий, або на іншу земельну ділянку для підвищення Ті продуктив­ності та інших якостей. Нарешті деградовані і малопродук­тивні землі, господарське використання яких є екологічно небезпечним та економічно неефективним, підлягають кон­сервації, яка становить окремий напрям охорони земель.

Важливе значення у забезпеченні охорони земель має юридична відповідальність за порушення земельного зако­нодавства. Особи, винні в недодержанні передбачених зако­нодавством вимог щодо охорони земель, можуть бути при­тягнуті до адміністративної, цивільної, а в ряді випадків і до кримінальної відповідальності.

§ 2. Суб'єкти та об'єкти

правової охорони земель

Надання землі на законодавчому рівні статусу основного національного багатства, що перебуває під особливою охоро­ною держави, покладає на органи державної влади, а також на органи місцевого самоврядування загальний обов'язок за­безпечити раціональне використання та охорону земельних ресурсів країни. Виконання цього обов'язку забезпечується здійсненням названими органами низки функцій управлін­ня землями, які спрямовані на охорону земельних ресурсів.

Важливу роль у сфері правової охорони земель країни відіграє Верховна Рада України, яка визначає засади державної політики в галузі використання та охорони земель, приймає закони у галу­зі регулювання земельних відносин та затверджує загальнодер­жавні програми щодо використання та охорони земель (ст. 6 ЗК).

Прийняті Верховною Радою закони України «Про охорону земель» і «Про державний контроль за використанням та охо­роною земель» від 19 червня 2003 р. та інші документи у сфері охорони земель реалізуються через діяльність органів держав­ної виконавчої влади, яку очолює Кабінет Міністрів України. Згідно зі ст. 13 ЗК України з метою забезпечення охорони зе­мель цей орган здійснює: 1) реалізацію державної політики у галузі використання та охорони земель; 2) розробку і забезпе­чення виконання загальнодержавних програм використання

У процесі здійснення правової охорони земель держава виконує чотири основні функції — регулюючу, стимулюючу, контрольну та каральну.

Регулююча функція правової охорони земель зводиться до встановлення правил раціонального використання земельних ресурсів. Такі правила можуть встановлюватися, наприклад, у формі обов'язків власників і користувачів земельних ділянок щодо їх раціонального використання, нормативів допустимої експлуатації земель, нормативів їх якісного стану та допусти­мого антропогенного навантаження на земельні ресурси.

Стимулююча функція правової охорони земель поля­гає в запровадженні економічних стимулів раціонального ви­користання та охорони земельних ресурсів, які передбачені, зокрема, ст. 205 ЗК України.

Контрольна функція правової охорони земель зводить­ся до здійснення відповідними органами державної влади та місцевого самоврядування державного контролю за вико­ристанням та охороною земель.

Каральна функція правової охорони земель виявляєть­ся у встановленні санкцій за порушення правил раціональ­ного використання і охорони земель та їх застосуванні до по­рушників земельного законодавства. Такі санкції застосову­ють суди, а також державні інспектори з контролю за вико­ристанням і охороною земель та деякі інші посадові особи.

Важливим напрямом державної політики щодо охорони земель є стандартизація і нормування у галузі використання земель, які здійснюються шляхом прийняття нормативів і стандартів. Вони визначають вимоги щодо якості земель, до­пустимого антропогенного навантаження на грунти та окре­мі території, а також щодо допустимого сільськогосподар­ського освоєння земельного фонду країни. В Україні застосо­вуються, зокрема, нормативи: оптимального співвідношен­ня земельних угідь; якісного стану грунтів; гранично допус­тимого забруднення грунтів; деградації земель та грунтів.

Охорона земельних ресурсів здійснюється також шляхом рекультивації порушених земель, що включає комплекс орга­нізаційних, технічних і біотехнологічних заходів, спрямова­них на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель.

Згідно з Земельним кодексом при здійсненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару грунту, власни-

ки земельних ділянок і землекористувачі повинні забезпечу­вати зняття, складування, зберігання поверхневого шару грунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий, або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктив­ності та інших якостей. Нарешті деградовані і малопродук­тивні землі, господарське використання яких є екологічно небезпечним та економічно неефективним, підлягають кон­сервації, яка становить окремий напрям охорони земель.

Важливе значення у забезпеченні охорони земель має юридична відповідальність за порушення земельного зако­нодавства. Особи, винні в недодержанні передбачених зако­нодавством вимог щодо охорони земель, можуть бути при­тягнуті до адміністративної, цивільної, а в ряді випадків і до кримінальної відповідальності.

§ 2. Суб'єкти та об'єкти

правової охорони земель

Надання землі на законодавчому рівні статусу основного національного багатства, що перебуває під особливою охоро­ною держави, покладає на органи державної влади, а також на органи місцевого самоврядування загальний обов'язок за­безпечити раціональне використання та охорону земельних ресурсів країни. Виконання цього обов'язку забезпечується здійсненням названими органами низки функцій управлін­ня землями, які спрямовані на охорону земельних ресурсів.

Важливу роль у сфері правової охорони земель країни відіграє Верховна Рада України, яка визначає засади державної політики в галузі використання та охорони земель, приймає закони у галу­зі регулювання земельних відносин та затверджує загальнодер­жавні програми щодо використання та охорони земель (ст. 6 ЗК).

Прийняті Верховною Радою закони України «Про охорону земель» і «Про державний контроль за використанням та охо­роною земель» від 19 червня 2003 р. та інші документи у сфері охорони земель реалізуються через діяльність органів держав­ної виконавчої влади, яку очолює Кабінет Міністрів України. Згідно зі ст. 13 ЗК України з метою забезпечення охорони зе­мель цей орган здійснює: 1) реалізацію державної політики у галузі використання та охорони земель; 2) розробку і забезпе­чення виконання загальнодержавних програм використання

ї

та охорони земель; 3) організацію ведення державного земель­ного кадастру, державного контролю за використанням і охо­роною земель та здійснення землеустрою; 4) встановлення по­рядку проведення моніторингу земель та деякі інші функції.

Суб'єктами правової охорони земель є також місцеві дер­жавні адміністрації. Так, відповідно до ст. 17 ЗК України до їх повноважень належать: участь у розробці та забезпеченні ви­конання загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм з питань використання та охорони земель; координа­ція здійснення землеустрою та державного контролю за вико­ристанням та охороною земель; координація діяльності дер­жавних органів з питань земельних ресурсів та деякі інші.

До суб'єктів правової охорони земель належать 1 органи міс­цевого самоврядування. Так, обласні та районні ради здійсню­ють: забезпечення реалізації державної політики в галузі вико­ристання та охорони земель; погодження загальнодержавних програм використання та охорони земель, беруть участь у їх ре­алізації на відповідній території; затверджують та беруть участь у реалізації регіональних програм використання земель, підви­щення родючості ґрунтів, охорони земель; координацію діяль­ності місцевих органів земельних ресурсів; організацію землеус­трою; розпорядження землями, що перебувають у спільній власності територіальних громад тощо (статті 8 і 10 ЗК).

До повноважень сільських, селищних, міських рад у галу­зі охорони земельних ресурсів на відповідній території нале­жать: розпорядження землями територіальних громад; орга­нізація землеустрою; координація діяльності місцевих орга­нів земельних ресурсів; здійснення контролю за використан­ням та охороною земель комунальної власності, додержан­ням земельного та екологічного законодавства; викуп зе­мельних ділянок для суспільних потреб, пов'язаних з охоро­ною земель та інших природних ресурсів, з земель приватної власності у межах сіл, селищ, міст; обмеження, тимчасова за­борона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земель­ного законодавства (ст. 12 ЗК).

Крім органів державної влади загальної компетенції та ор­ганів місцевого самоврядування, важливу роль у забезпечен­ні правової охорони земель відіграють галузеві органи дер­жавної виконавчої влади. Серед них слід виділити Державний комітет України по земельних ресурсах та Міністерство охо-

рони навколишнього природного середовища України. їх пов­новаження щодо охорони земель визначені у статтях 14 і 15 ЗК України, а також у Законі України "Про охорону земель".

Обов'язок забезпечення охорони земель у процесі їх вико­ристання закон покладає і на власників та користувачів зе­мельних ділянок. Тому суб'єктами правової охорони земель є і громадяни та юридичні особи, яким земельні ділянки нале­жать на праві власності, праві постійного користування чи праві оренди. Так, згідно зі статтями 91 і 96 ЗК України власни­ки та користувачі земельних ділянок зобов'язані: додержувати­ся вимог законодавства про охорону довкілля; підвищувати ро­дючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі; до­держуватися обмежень, пов'язаних Із встановленням охорон­них зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних та осушувальних систем; забезпечувати використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням тощо. Відповідно до ст. 14 Закону України «Про оренду землі» в договорах оренди земельних ділянок як їх обов'язкова умова мають визначатися цільове призначення орендованої земель­ної ділянки, умови її використання та збереження якості землі.

Згідно з законодавством України охороні підлягають усі землі в межах території держави. Отже, об'єктом правової охорони земель є всі землі, на які поширюється суверенітет України. Однак суб'єкти правової охорони земель мають різ­ний правовий статус і, відповідно, різну компетенцію у сфері охорони земель. Крім того, землі України поділяються на дев'ять категорій, кожна з яких має особливий правовий ре­жим і потребує вжиття різних за змістом заходів щодо їх охо­рони. Тому землі як об'єкт правової охорони за суб'єктами та специфікою їх охорони можна поділити на дві групи.

За суб'єктами правової охорони можна виділити зем­лі, охорона яких є обов'язком того чи іншого суб'єкта. Так, власники та користувачі земельних ділянок охороняють ді­лянки, що перебувають у їх власності чи користуванні. Об'єк­том охорони земель, яку здійснюють сільські, селищні та міські ради, є землі в межах відповідних населених пунктів. Об'єктом охорони земель, здійснення якої покладено на ра­йонні та обласні органи влади (районні ради, районні дер­жавні адміністрації, обласні ради, обласні державні адмініс­трації), є землі, відповідно, в межах району чи області. На­решті, об'єктом охорони земель, яку здійснюють Верховна

І

Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство охоро­ни навколишнього природного середовища України, Дер-Лскомзем України, є всі землі держави.

За специфікою об'єкта охорони землі класифікують за їх Категорійною належністю та цільовим призначенням. Так, від­повідно до ст. 19 ЗК у складі земель України виділяють дев'ять категорій земель. Використання та охорона кожної з них регу­люються як загальними, так і спеціальними нормами земель-Иого права, які враховують соціально-економічну та екологічну Специфіку земель кожної категорії. Окремими об'єктами охоро-Ии земель слід вважати землі, віднесені до кожної з передбаче-їадх Земельним кодексом України категорій земель.

Класифікація земель як об'єкта правової охорони має не адше теоретичне чи дидактичне (навчальне) значення, а й Має прикладний характер. Внаслідок проведення такої кла­сифікації виявляють землі, охорона яких належить до компе-Т-енції відповідного суб'єкта.

§ 3. Нормування і стандартизація у галузі охорони земель

Згідно з Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р. стандартизація — це діяльність, що поля­гає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою до­сягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфе­рі, результатом якої є підвищення ступеня відповідності про­дукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усунення бар'єрів у торгівлі і сприяння науково-технічному співробітництву¹. Мета стандартизації і нормування в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів полягає в забезпеченні екологічної і санітарно-гігієнічної безпеки гро­мадян шляхом прийняття відповідних нормативів і стандар­тів, які визначають вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння земель тощо.

Відповідно до ст. 165 ЗК України, поряд зі стандартизаці­єю, в сучасних умовах застосовується ще один напрям забез-

¹ Офіційний вісник України. — 2001. — № 24. — Ст. 1057.

печення впорядкованості суспільних відносин у галузі охоро­ни земель — нормування. Воно полягає у прийнятті норма­тивів, перелік яких встановлений ЗК України: а) оптималь­ного співвідношення земельних угідь; б) якісного стану ґрун­тів; в) граничнодопустимого забруднення ґрунтів; г) показ­ники деградації земель та ґрунтів.

Нормативи оптимального співвідношення земель­них угідь встановлюються для запобігання надмірному ант­ропогенному, в тому числі сільськогосподарському, освоєнню території та надмірній розораності земельних угідь сільсько­господарського призначення.

Нормативи якісного стану ґрунтів встановлюються для здійснення ефективного контролю за якісним станом ґрунтів сільськогосподарських угідь, які використовуються у сільсько­господарському виробництві, та запобігання їх виснаженню.

Нормативи гранично допустимого забруднення ґрунтів запроваджуються з метою встановлення критеріїв придатності земель за їх основним цільовим призначенням (сільськогосподарським, оздоровчим, рекреаційним тощо). До нормативів граничнодопустимого забруднення ґрунтів належать: граничнодопустимі концентрації у ґрунтах хіміч­них речовин, залишкових кількостей пестицидів і агрохімі-катів, важких металів тощо; максимально допустимі рівні забруднення ґрунтів радіоактивними речовинами.

Нормативи рівня деградації земель та ґрунтів встановлюються для кожної категорії земель з метою здій­снення ефективного контролю за земельними ресурсами та запобігання погіршенню їхнього стану.

Слід зазначити, що застосування стандартів та нормати­вів у галузі охорони земель та відтворення родючості грунтів може здійснюватися шляхом укладення та реалізації догово­рів. Наприклад, у договорі оренди земельної ділянки можуть бути визначені обов'язки орендаря щодо додержання у про­цесі використання орендованої ділянки певних параметрів (стандартів, нормативів) її використання. Стандарти та нор­мативи можуть також реалізовуватися через укладення та виконання договорів на рекультивацію земель, їх консерва­цію, виконання землевпорядних робіт тощо.

За роки незалежності в Україні ще не були прийняті віт­чизняні стандарти чи нормативи у галузі охорони земель та відтворення родючості грунтів. Однак законодавство не ви-

15 — 4-123

ключає можливості застосовування стандартів у цій галузі, які були прийняті органами влади колишнього СРСР, якщо вони не суперечать законодавству України.

§ 4. Рекультивація земель

Рекультивація земель — це комплекс організаційних, техніч­них, біотехнологічних та правових заходів, здійснюваних з ме­тою відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та про­дуктивності порушених земель. Земельний кодекс України про­голошує грунти земельних ділянок, незалежно від їх власниць­кого статусу чи цільового призначення, об'єктом особливої охо­рони. Це означає, що, по-перше, права власників земельних ді­лянок і землекористувачів щодо ґрунтового покриву на їх ділян­ках обмежуються законом. Зокрема, вони не мають права здій­снювати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу органів, що здійснюють дер­жавний контроль за використанням та охороною земель. По-друге, у разі отримання дозволу на проведення діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару ґрунту, власники земельних ділянок і землекористувачі зобов'язані забезпечити зняття, складування, зберігання поверхневого шару ґрунту та його нанесення на ділянку, з якої він був знятий (рекультивація), або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей. Громадяни та юридичні особи, які не викону­ють вимог законодавства щодо рекультивації земельних діля­нок, притягуються до юридичної відповідальності.

По-третє, згідно зі ст. 166 ЗК України землі, які зазнали змін у структурі рельєфу, екологічному стані ґрунтів і мате­ринських порід та у гідрологічному режимі внаслідок прове­дення гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, підлягають рекультивації.

За відсутності в Україні спеціального правового акта з пи­тань рекультивації земель остання здійснюється відповідно до законодавства колишнього СРСР, яке не суперечить зако­нодавству України. Зокрема, технологічні питання здійснен­ня рекультивації земель регулюються державними стандар­тами, до яких належать ГОСТ 17.4.2.01-81 "Охорона природи. Грунти. Номенклатура показників придатності порушеного шару грунтів для землювання"; ГОСТ 17.5.3.04-83 "Охорона

природи. Землі. Загальні вимоги до рекультивації земель"; ГОСТ 17.5.1.02-85 "Охорона природи. Землі. Класифікація порушених земель для рекультивації"; ГОСТ 17.5.3.06-85 "Охорона природи. Землі. Вимоги до визначення норм зняття родючого шару грунту при здійсненні земляних робіт".

Згідно із зазначеними державними стандартами, рекуль­тивація земельної ділянки складається з двох частин: техніч­ної рекультивації та біологічної рекультивації. Технічна рекуль­тивація є першим етапом відновлення ґрунтового покриву зе­мельних ділянок. Вона передбачає здійснення таких робіт, як засипання деформованої поверхні материнськими породами, планування, очищення, вирівнювання поверхні порушеної ді­лянки та інших. Біологічна рекультивація є завершальним етапом відновлення ґрунтового покриву земельної ділянки. В рамках біологічної рекультивації проводяться роботи щодо нанесення знятого раніше шару родючого ґрунту на порушену земельну ділянку в певній послідовності, визначеній проектом рекультивації земельної ділянки. Кінцевим результатом ре­культивації порушеної земельної ділянки має бути приведення її в стан, придатний для використання в сільскому, лісовому господарстві або інших галузях економіки.

§ 5. Консервація земель

Важливим напрямом охорони земель сільськогосподарсько­го призначення України є консервація деградованих, малопро­дуктивних і техногенно забруднених угідь. Відповідно до ст. 171 ЗК України до деградованих земель належать: а) земельні ді­лянки, поверхня яких порушена внаслідок землетрусу, зсувів, карстоутворення, повеней, добування корисних копалин тощо; б) земельні ділянки з еродованими, перезволоженими грунта­ми, грунтами з підвищеною кислотністю або засоленістю, заб­рудненими хімічними речовинами грунтами та ін. Малопро­дуктивними землями вважаються сільськогосподарські угіддя, грунти яких характеризуються негативними природними властивостями, низькою родючістю, а їх господарське вико­ристання за призначенням є економічно неефективним.

Читайте також:

1. Всі люди є рівними перед Богом. 1 сторінка
2. Всі люди є рівними перед Богом. 2 сторінка
3. Всі люди є рівними перед Богом. 3 сторінка
4. Всі люди є рівними перед Богом. 4 сторінка
5. Всі люди є рівними перед Богом. 5 сторінка
6. Всі люди є рівними перед Богом. 6 сторінка
7. Всі люди є рівними перед Богом. 7 сторінка
8. Всі люди є рівними перед Богом. 8 сторінка
9. Всі люди є рівними перед Богом. 9 сторінка
10. Вступ................................................................................................................ 7 1 сторінка
11. Вступ................................................................................................................ 7 10 сторінка
12. Вступ................................................................................................................ 7 11 сторінка

Переглядів: 653