МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
ГЛАВИ 13 5 сторінкаЗемлі сільськогосподарського призначення посідають перше місце при класифікації земель на категорії (ст. 19 ЗК України). Щодо цієї категорії земель найповніше реалізуються вимоги радикального реформування земельних відносин та виникнення відносин приватної власності на землі. 2. Пріоритетність земель сільськогосподарського призна Якщо говорити точніше, то мається на увазі пріоритетність сільськогосподарського землевикористання, що означає закономірність встановлення офіційних переваг цього виду землевикористання над іншими та необхідність використання за природним і юридичним призначенням. Ці землі визначені на підставі даних державного земельного кадастру придатними для потреб сільського господарства, не можуть бути використані для інших потреб. Для будівництва промислових підприємств, залізниць та автомобільних шляхів, ліній електропередачі і зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних із веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості (п. З ст. 23 ЗК). Принцип пріоритетності ще чіткіше встановлений ЗК України 2001 р. для особливо цінних земель (ст. 150). Зокрема, вилучення цих земель для несільськогосподарських потреб взагалі не допускається. Земельні ділянки таких земель, що перебувають у державній або колективній власності, можуть вилучатися (викуплятися) лише для будівництва об'єктів загальнодержавного значення та деяких інших загальних потреб за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується з Верховною Радою України. Якщо йдеться про земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, то їх вилучення (викуп) погоджується з Верховною Радою України. Отже, принцип пріоритетності земель сільськогосподарського призначення — це загальна вимога законодавства у вигляді спеціальних правил, спрямованих на збереження цих земель як найбільш цінної категорії. З цим принципом, що закріплює істотні особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення, пов'язані й інші положення у цій сфері. Пріоритетність правового режиму цих земель передбачає необхідність їх цільового використання. Вже саме поняття земель сільськогосподарського призначення пов'язано насамперед із призначенням їх для такої цілі, як виробництво сільськогосподарської продукції (ст. 22 ЗК). А основним і першочерговим обов'язком власників земельних ді- лянок є «забезпечення використання їх за цільовим призначенням», що чітко закріплено у п. 1а ст. 90 ЗК України1. За невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням Земельним кодексом та іншим законодавством України встановлено відповідальність (зокрема, ст. 211 ЗК України). 3. Спеціальна визначеність кола суб'єктів сільськогосподарського землекористування та наявність спеціальних вимог щодо них. Основними суб'єктами права приватної власності на землі сільськогосподарського призначення є громадяни України. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть лише орендувати ці землі. Більшість громадян України отримала земельні ділянки у власність безоплатно у процесі реструктуризації земель колективних сільськогосподарських підприємств. Це — селяни, колишні члени цих підприємств. Суб'єктами землекористування цього виду земель можуть бути також певні юридичні особи. Це — фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи, приватні аграрні підприємства. Селяни мають право вільного вибору організаційно-правових форм здійснення землекористування. Іноземні юридичні особи та іноземні юридичні держави не можуть бути суб'єктами права власності на землі сільськогосподарського призначення (п. 4 ст. 22 ЗК). Загальним для всіх суб'єктів сільськогосподарського землекористування є їх безпосередній зв'язок із сільськогосподарським виробництвом і ведення його переважно на ринкових товарних засадах. До певних суб'єктів використання земель сільськогосподарського призначення, особливо для фермерів, існують спеціальні вимоги (наявність сільськогосподарської освіти, відповідного досвіду роботи тощо). Суб'єктами сільськогосподарського землекористування особи стають внаслідок одержання певних земельних площ у встановленому порядку. Отже, останнє є для них правовста-новлюючим фактом. 1 Пшбокий аналіз принципу пріоритетності цільового використання земель дає П. Кулинич. — Див.: Кулинич П. Цільове призначення та цільове використання земель за новим Земельним кодексом України // Юридичний журнал. — 2002. — № 3. Як громадяни України, так і юридичні особи України, будучи спеціальними суб'єктами земельних відносин, володіють і спеціальною земельною правоздатністю. 4. Право приватної власності на землі сільськогосподарського призначення стало головним наслідком реалізації радикальної земельної реформи. Ще на початку 90-х років в Україні почався процес виникнення права приватної власності на землі, який, крім юридичного, набув ще й гостро політичного характеру. Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р.1, поряд з пануючою на той час державною, запроваджувалися колективна і приватна форми власності на землю. Вперше в Україні селяни дістали право бути власниками земель сільськогосподарського призначення. Переважно це стало можливим для створення і функціонування селянських (фермерських) господарств. Згодом за Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р.2 було запроваджено паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств, тобто право членів КСП при безперешкодному виході з них одержувати безоплатно у приватну власність свою частку землі (пай) у натурі (на місцевості), що посвідчувалося Державним актом на право приватної власності на землю. Це положення мало історичне значення. Конституція України чітко не визначила форми власності на землі, хоч по-суті структурно закріпила приватну, комунальну і державну власність на землю та встановила, що «право власності на землю гарантується». Лише ЗК України 2001 р. у ст. 78 чітко визначив, що «земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності». Ткким чином, в аграрному секторі економіки України виникла принципово нова система відносин земельної власності, основу якої становлять відносини приватної власності на землі сільськогосподарського призначення3. Отже, принци- 1 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 18. — Ст. 225. 2 Урядовий кур'єр. — 1994. — 15 листопада. 3 Гурввський В. К. Право приватної власності громадян України на І
пово нові первісні засади в аграрному секторі економіки України є наслідком земельної реформи, зокрема адміністративно-правового і земельно-правового, а не цивільно-правового виникнення права власності на ці землі. Якщо на першій стадії земельної реформи перехід до приватної власності на землі здійснювався переважно адміністра-тивно-правовими методами, то на сучасному його етапі дедалі поширенішими мають ставати ринкові способи виникнення прав на землі, зокрема придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, за іншими цивільно-правовими угодами (з обов'язковим урахуванням особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення). 5. Раціональність — принцип сільськогосподарського з емл екористування. Публічно-правове значення земель сільськогосподарського призначення, їх незамінна роль для забезпечення продовольчої безпеки всієї країни роблять принцип раціонального використання цих земель всеосяжною вимогою для всіх суб'єктів земельних відносин. Тому і приватний власник, і орендар сільськогосподарських земель не можуть керуватися лише особистою потребою одержання найбільшого доходу від цих земель, а мають додержуватися правил їх посиленої правової охорони, яка є складовою поняття раціональності сільськогосподарського землекористування. Під раціональністю землекористування розуміють не стільки максимальну економічну ефективність, скільки наукову обґрунтованість і найбільшу доцільність використання найціннішої категорії земель з одночасним додержанням екологічних правил їх охорони. Тому не випадково ст. 5 ЗК України забезпечення раціонального використання та охорони земель закріпила як принцип земельного законодавства. У зв'язку з особливою цінністю і водночас посиленою можливістю погіршення стану земель сільськогосподарського призначення для них цей принцип має першочергове значення. З цим пов'язана і потреба посиленої правової охорони цих земель, зокрема їх ґрунтів як «об'єкта особливої охорони» (ст. 168 ЗК). Передбачена спеціальна порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основними природними властивостями — так зване бонітування ґрунтів (ст. 199 ЗК), збереження і навіть можливість поліпшення цієї якості теж є завданням раціональності їх вико- ристання. З цією ж метою передбачено природно-сільськогосподарське районування земель (ст. 179 ЗК). Принцип раціональності землекористування найбільше значення має для земель сільськогосподарського призначення, оскільки для таких категорій земель, як землі житлової та громадської забудови, землі історико-культурного призначення, землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони, важливим є лише факт відведення земель, а не їх господарське використання. Для земель же сільськогосподарського призначення порядок і умови їх цільового виробничого (та іншого) використання становлять основу змісту земельної правосуб'єктності. Принципове значення права раціональності сільськогосподарського землекористування, як істотної складової предмета земельного права полягає у чіткому відмежуванні останнього від предмета цивільного права. 6. Відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва. Раціональне використання, у тому числі охорона земель, як його складова, забезпечується і в такий спеціальний спосіб, як відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва. Перш за все воно стосується сільськогосподарських угідь, зокрема ріллі, як найціннішої складової земель сільськогосподарського призначення, а також багаторічних насаджень, перелогів, сіножатей, пасовищ. Стаття 207 ЗК України встановила правові умови (підстави) відшкодування втрат. За загальним правилом, площі земель сільськогосподарського призначення не повинні знищуватися і переводитися в інші категорії земель. Якщо ж таке трапляється або має місце обмеження прав власників земель і землекористувачів чи погіршення якості сільськогосподарських угідь (ґрунтів), то одержані внаслідок цього втрати мають бути відшкодовані. § 3. Суб'єкти права сільськогосподарського землекористування та загальна характеристика їх правового статусу Поняття та особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення зумовлюють спеціальний суб'єктний склад цього виду землекористування.
17 — 4-123
І Суб'єктами права сільськогосподарського землекористування є лише ті особи, які мають спеціальну, тобто земельну правоздатність; вона виникає на підставі земельного законодавства. Для земель сільськогосподарського призначення земельна, а не цивільна правоздатність особливо наочна. Так, якщо відведенням земельної ділянки під будівництво (землі житлової і громадської забудови) по-суті обмежуються подальші земельні відносини, то для сільськогосподарських суб'єктів це є лише правовстановлюючим фактом для подальшого їх функціонування у процесі використання цих земель. Останнє особливо повно проявляється у системі земельних прав власників земельних ділянок, а також орендарів. Загальна земельна правоздатність притаманна всім громадянам та юридичним особам. Але, це лише можливість бути суб'єктами конкретного права землекористування. Його ж реалізація певною особою можлива лише внаслідок здійснення конкретних правових умов. У такий спосіб виникає суб'єктивне право сільськогосподарського землекористування. Коло спеціальних суб'єктів, які мають земельну правоздатність стосовно земель сільськогосподарського призначення відносно обмежено. Такими є лише ті особи, як фізичні, так і юридичні, які у встановленому порядку одержали конкретну земельну ділянку на праві власності або на праві користування (оренди). У зв'язку з цим вони набувають спеціального земельно-правового статусу, тобто стають носіями певних земельних прав та обов'язків. Конкретна земельна дієздатність у суб'єктів земельних відносин стосовно земель сільськогосподарського призначення визначена певними чіткими правовими умовами як для фізичних, так і для юридичних осіб. Вона в основному закріплена Земельним кодексом України, а також спеціальним законодавством. Крім права на одержання земельної ділянки, цим законодавством передбачається можливість займатися працею на землі, сільськогосподарським виробництвом. Провідне місце серед суб'єктів сільськогосподарського землекористування посідають громадяни України. Здебільшого це селяни. Вони можуть реалізувати свою земельну правоздатність як індивідуально, так і за допомогою певних групових (колективних) організаційно-правових форм. Громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування (пере- іважно на засадах оренди) також для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва (п. З «а» ст. 22 ЗК). Серед товарних форм ведення сільськогосподарського виробництва нині найпоширенішими є фермерські господарства та сільськогосподарські кооперативи. Значною мірою це зумовлено наявністю спеціальних законів, які регламентують їх правовий статус. На практиці як землекористувачі існують також аграрні акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, агрофірми тощо. Суб'єктами сільськогосподарського замлекористування можуть бути: сільськогосподарські підприємства; сільськогосподарські науково-дослідні установи та навчальні заклади; сільськогосподарські професійно-технічні училища та загальноосвітні школи, а також несільськогосподарські підприємства, установи та організації; релігійні організації та об'єднання громадян. Суб'єкти сільськогосподарського землекористування (особливо його великих організаційних форм) повинні, як правило, відповідати певним вимогам щодо освіти, досвіду роботи в сільському господарстві, здатності вести господарство тощо. Земельний кодекс України 2001 р. передбачив також приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій (ст. 25 ЗК). їх працівникам при приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій безоплатно передаються земельні ділянки з визначенням кожному певної земельної частки (паю) у натурі (на місцевості). Це стосується також пенсіонерів (колишніх працівників цих підприємств, установ, організацій). Не можуть бути суб'єктами права власності на землі сільськогосподарського призначення іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи та іноземні держави (п. 4 ст. 22 ЗК). Виняток із цього загального правила встановлено лише стосовно спадкування цих земель іноземними громадянами, а також особами без громадянства. Проте, на підставі п. 4 ст. 81 ЗК України такі землі протягом року підлягають відчуженню. Таку саму норму встановлено і для іноземних юридичних осіб (п. З ст. 82 ЗК). Цим підкреслюєть-
17* II \ \ ся ос°блива національна цінність цих земель, їх провідна роль /Vм забезпечення земельних інтересів громадян України тз інших українських землекористувачів. Особливості правового статусу суб'єктів сільськогосподарської"0 землекористування позначаються на системі їх прав та обовязків- Селяни як громадяни України володіють усім комплексом прав * свобод, які закріплено в Конституції України. Проте, ті з ни^> Щ° стосуються земельних прав, проходять спеціалізацію V земельному законодавстві. В першу чергу це робиться в д,емедьпощ кодексі України, а також у законодавчих актах, ПрИСвячених різним аграрним суб'єктам. Земельний кодекс України 2001 р. закріпив загальні права власників земельних ділянок (ст. 90) та їх загальні обов'язки (ст. $?!)• Зокрема, всі власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку1, ПЄрЄдавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; г) використовувати у встановленому поряд^ для власних потреб наявні на земельній ділянці загаль-НОП0іішрені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'є^сти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджував жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. 0к бачимо, ці права власників земельних ділянок враховують можливість вільно володіти, користуватися і розпоряджалися своїми земельними ділянками, а також посівами і насадженнями на них, виробленою продукцією. Крім того, вони моз}суть, за певних умов, використовувати і певні інші при-родяі ресурси, які є на їх ділянках. Третя група прав цих власників зосереджена у сфері організації господарської діяльності на власних земельних ділянках. 1 За Перехідними положеннями ЗК України громадяни та юридичні осо(5и, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (па!8)не мають права до 1 січня 2005 р. продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилучені земель для суспільних потреб. Нарешті, всім земельним власникам належить право відшкодування завданих збитків. Відповідно до ст. 156 ЗК України збитки відшкодовуються внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, тимчасового їх зайняття для інших видів використання, встановлення обмежень щодо них, погіршення якості ґрунтового покриву цих угідь, приведення їх у непридатний для використання стан та неодержання доходів за час тимчасового їх невикористання. Як бачимо, підставами для відшкодування збитків можуть бути як правомірні дії, так і правопорушення. Встановлено порядок відшкодування цих збитків. Слід зазначити, що ЗК України дав неповний перелік прав власників земельних ділянок. Крім прав, перелічених у ст. 90, до неї можна включити ще й такі їх права, як право проведення меліоративних робіт, дарувати земельну ділянку, обмінювати земельну ділянку, право сервітуту. Загальні права для всіх власників земельних ділянок спеціалізуються залежно від конкретного виду землекористування (фермерського, кооперативного, особистого селянського тощо). Загальні для всіх власників земельних ділянок обов'язки встановлено в ст. 91 ЗК України. Зокрема, вони зобов'язані: а) забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості земель; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; є) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Як бачимо, законодавчий перелік обов'язків власників земельних ділянок є значно ширшим, ніж їх прав, що само по собі не відповідає правилу їх кореспондування. Крім того, ст. 91 ЗК України дає право законом встановлювати й інші їх обов'язки, чого не зазначено щодо прав власників земельних ділянок. Нарешті, з системи їх обов'язків випав головний з
них — раціонально використовувати землі сільськогосподарського призначення. До позитивних рис регламентації системи обов'язків слід віднести включення до неї низки важливих екологічних вимог, а також правил стосовно добросусідства, сервітутів, охоронних зон, які є новелами ЗК України 2001 р. На відміну від прав власників земельних ділянок, їх обов'язки, як правило, не підлягають подальшій спеціалізації у поточному законодавстві. Права та обов'язки користувачів земельних ділянок регулюються статтями 95 та 96 ЗК України та є аналогічними до прав та обов'язків власників земельних ділянок. Правомірний виняток становить лише право власників продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину. Видається доцільним доповнити Земельний кодекс України правом та обов'язком (для тих суб'єктів, яким землі надаються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва) використовувати земельні ділянки відповідно до вимог і правил товарного сільськогосподарського виробництва. § 4. Фермерське землекористування Важливою в ринковій економіці організаційно-правовою формою реалізації громадянами України (переважно селянами) їх земельних прав є фермерські господарства. Фермерське господарство — це форма підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних'ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства. . Фермерство — нова для сучасного періоду побудови ринкової аграрної економіки України структура на землях сільськогосподарського призначення. Істотна особливість фермерських господарств, як суб'єктів земельних та інших відносин, зумовила необхідність прийняття нової редакції спеціального законодавчого акта про них — Закону України «Про фермерське господарство» від 19 липня 2003 р.1. 1 ГЬлос України. — 2003. — 29 липня. — № 139. Правовий режим цих господарств та умови використання ними земельних ділянок встановлено ЗК України та названим спеціальним законом. Землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичні й особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам-членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. При цьому права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює само фермерське господарство. Земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності. Земельний кодекс України (ст. 121) встановив норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам України із цих земель. Зокрема, для ведення фермерського господарства — у розмірі земельної частки (паю) визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться господарство. Якщо на цих територіях є кілька підприємств, то розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих сільськогосподарських підприємствах. Членам фермерських господарств надано право одержувати у приватну власність (безоплатно) раніше надані їм у користування земельні ділянки, їх розмір дорівнює земельній частці (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, площа яких перевищує цей розмір, передаються громадянам у приватну власність для ведення фермерського господарства на підставі цивільно-правових угод. При цьому земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, громадські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю). Йдеться про тих громадян, які мали земельні ділянки у постійному користуванні, але не набули раніше права на земельну частку (пай). Тим самим таких громадян урівняно в цьому праві з колишніми членами колективних сільськогосподарських підприємств. Законом України «Про фермерське господарство» закріплено, що громадяни України, які до 1 січня 2002 року отрима- ли в постійне користування або оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства., мають переважне право на придбання (викуп) земельних ділянок розміром до 100 гектарів сільськогосподарських угідь, у тому числі до 50 гектарів ріллі, у власність з розстрочкою платежу до 20 років. Для ведення фермерського господарства земельні ділянки надаються громадянам єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближеними до існуючих шляхів, електро- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури. Землі лісового і водного фондів, що входять до складу сільськогосподарських угідь, за загальним правилом, не можуть передаватися у приватну власність для ведення фермерських господарств. Виняток складають невеликі — до 5 гектарів ділянки лісу у складі фермерського господарства і невеликі — до 3 гектарів ділянки під замкненими природними водоймами. Істотна новела введена законом щодо успадкування фермерського господарства і пов'язаних з цим земельних відносин. Так, згідно зі ст. 23 Закону України «Про фермерське господарство» при успадкуванні фермерського господарства двома або більше спадкоємцями земельна ділянка поділу не підлягає, якщо в результаті її поділу утвориться хоча б одна земельна ділянка менше мінімального розміру, встановленого для цього регіону. Регіональні мінімальні розміри земельних ділянок мають бути науково обгрунтованими. Вони визначаються центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики України та Українською академією аграрних наук і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Звернення стягнення та земельні ділянки, надані у власність для ведення фермерського господарства, допускається у випадках, коли у фермерського господарства відсутнє інше майно, на яке може бути звернено стягнення. Права фермерських господарств щодо використання земель регулюються Земельним кодексом України та Законом України «Про фермерське господарство». Права всіх власників земельних ділянок закріплено в ст. 90 ЗК України. Отже, фермерські господарства та члени господарства як власники земель мають право продавати або іншим шляхом відчужувати свої земельні ділянки, передавати їх в оренду, заставу, спадщину. Проте, згідно з перехід- І ними положеннями Кодексу до 1 січня 2005 р. вони не мають права це робити. Виняток становлять договір міни земельної ділянки та передача її у спадщину. Ці угоди можна укладати, не чекаючи зазначеного терміну. Це також стосується і вилучення земель для суспільних потреб. При цьому слід мати на увазі, що вилучення особливо цінних земель (зокрема, чорноземів) для несільськогоспо-дарських потреб, як загальне правило, не допускається. Припинення права власності на земельну ділянку (її відчуження) може мати місце лише з мотивів суспільної необхідності та для суспільних (а не особистих) потреб. У фермерських господарств та їх членів-власників земельних ділянок органи державної влади та органи місцевого самоврядування мають право за їх згодою викупити ці ділянки для певних суспільних потреб. Фермерські господарства та їх члени-власники земельних ділянок є повноправними їх користувачами. Вони мають право самостійно господарювати на цих ділянках. Проте, слід мати на увазі їх спеціальну земельну правоздатність. Це означає, що вони, будучи аграрними суб'єктами, в першу чергу повинні використовувати свої землі для вирощування сільськогосподарських культур, ведення тваринництва, організації переробки сільськогосподарської продукції тощо. Тобто йдеться про цільове використання земель сільськогосподарського призначення. Вони мають повне право власності на всі посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур (на корню) та на всю вироблену продукцію; можуть розпоряджатися ними на свій розсуд. Проте, держава повинна допомагати фермерам в організації вигідного збуту сільськогосподарської продукції як у самій державі, так і поза її межами. Читайте також:
|
||||||||
|