Принцип колективізму

Однією із суперечностей людського буття є те, що внутрішній світ особистості має автономний характер; з іншого боку – він залежить від соціального середовища, моральних взаємин, духу колективізму, характерного тій чи іншій спільноті.

Колективізм (від лат соllectivus – збірний) – моральний принцип, який проголошує пріоритет інтересів і мети колективу як соціальної спільноти людей, об'єднаних суспільно значущими цілями над прагненням індивіда й характеризує високий рівень групової згуртованості [53, с. 171]. Позитивний вплив колективу на особистість тим визначальніший, чим більш доброзичливим, дбайливим є ставлення колективу до внутрішнього світу індивіда.

Гуманістичний підхід до розв'язання проблеми “колектив – особистість” відкидає ідею абсолютизації підпорядкованості особистості колективу, яка була домінантною у системі морального виховання в колишньому СРСР. Проте гуманістична концепція морального виховання людини не вважає продуктивною і думку про необмежений, безумовний пріоритет особистості стосовно колективу. Саме в такому аспекті намагаються розглядати це складне питання деякі сучасні педагогічні напрями, зокрема особистісно орієнтований. Переважна більшість сучасних педагогів, науковців вважають, що тут слід дотримуватися вимог категорії “міра”, яка унеможливлює однобічність, абсолютизацію явищ. Більше того, категорія “міра” в етиці виконує роль норми. А це означає, що її застосування істотно сприятиме вирішенню проблеми співвідношення обов'язку особистості перед колективом і колективу перед особистістю, дозволить визначити взаємний “моральний поріг” вимог, оцінок, цінностей, форм їх використання, а головне – змістовно сформувати моральні якості особистості. Саме таких позицій дотримувався у своїй педагогічній теорії і практиці А.С.Макаренко, який сформулював ідею морального виховання особистості “в колективі та через колектив” [135].

Колективістська концепція морального виховання є надбанням світової педагогічної думки і сповна відповідає гуманістичній теорії. Водночас зазначимо, що деякі вчені висловлюють думки про необхідність відмови від принципу колективізму, концепцій і досвіду А.С.Макаренка як антигуманних [117, с. 45].

Очевидно, все ж, відмова від принципу колективізму є справою надто небезпечною в умовах переходу до ринкових відносин, коли відбувається приниження ролі соціуму в моральному вихованні особистості, виявляється нігілістичне ставлення до самої ідеї колективізму, неосяжних меж серед молоді набуває сплеск агресивності й насильства, в основі яких лежить “зоологічний” індивідуалізм і егоїзм.

Справжній колективізм не заперечує значення саморозвитку й самовизначення особистості, а сприяє розвитку його індивідуальної неповторності, виконує позитивну захисну роль щодо інтересів, прагнень людини і особливо дитини. “Захищаючи колектив у всіх точках його стикання з егоїзмом особи, колектив тим самим захищає кожну особу і забезпечує для неї найсприятливіші умови розвитку”, – писав А. С. Макаренко [135].

Кругова порука – це спотворення принципу. Тут спільність базується на основі удаваної дружби і товариськості, взаємного вибачення за здійснення аморальних вчинків своїх співробітників (сьогодні ти мене “прикрив”, а завтра я тебе візьму “під захист”); страху за приниження гідності.

Для кругової поруки характерні критерії відносин, які далекі від норм гуманізму, порядності. Це замкнена спільність невеликої групи людей, яка протиставляє себе всьому колективу як “не нашому”. Тут можуть утворюватися свої “норми”, “правила”, “критерії” поведінки. Деформація людських стосунків набуває форм від грубого приниження гідності – аж до знущання над особистістю, навішування ярликів. Найбільше це стосується тих, які мислять інакше. Тут найвищою мірою здатна себе виявити негативна роль колективу.

Поряд з круговою порукою іншими причинами можуть бути:

а) консерватизм традицій, що існує в колективі як пережиток минулого;

б) здеформованість цінностей окремими соціальних працівників, педагогами;

в) удаване розуміння товариськості та дружби окремими педагогами, переплутування ними справжніх критеріїв, справжньої єдності з групівщиною;

г) неправові санкції деяких керівників стосовно своїх підлеглих;

д) байдуже ставлення керівника до своїх підлеглих, його недовіра, підозра, боязливість взяти на себе відповідальність за інших.

Загалом причинами кругової поруки у педагогічних колективах є явища, які суперечать справді демократичному, правовому суспільству, гуманістичним нормам і правилам поведінки.

Кругова порука виникає за певних умов: а) низький авторитет керівника; б) відсутність свідомої дисципліни, її грубе порушення; в) низька педагогічна, етична і правова культура педагогів; г) здеформована совість і честь соціальних працівників.

Для морально–правових відносин більшості педагогічних колективів характерні справжня єдність, дружба, взаємодопомога, моральне здоров'я. Проте не можна не бачити, як у тих колективах, де ще існує кругова порука, відбуваються грубі порушення дисципліни, виникає гнітюча моральна атмосфера, дію якої відчувають на собі передусім клієнти.

Іншою вадою, яка суперечить принципу колективізму, є конформізм. Конформізм у педагогічному колективі – явище не таке вже й рідкісне. Суть його полягає у наступному: особистість пристосовується, пасивно сприймає норми, правила, порядок, які діють у колективі. Мірою конформності є ступінь підпорядкування індивіда колективним стандартам і вимогам. Ця підпорядкованість може бути чисто зовнішньою: соціальний працівник не змінює своїх поглядів, але й не висловлює їх вголос, робить вигляд, що поділяє позицію колективу. В цьому випадку, як тільки тиск припиняється, або як лише індивід виходить з–під контролю відповідної групи, колективу, він знову діє відповідно до своїх особистих переконань.

Набагато складніша і глибша “внутрішня конформність”, коли під тиском колективу, керівництва соціальний працівник, засвоївши погляди більшості, причому не через переконливі аргументи, а просто через побоювання залишитися в ізоляції, стає пристосуванцем, кон'юнктурщиком, пасивним виконавцем дій інших. Сформованість таких соціально–психологічних переконань у соціального працівника неодмінно позначиться і на його стосунках з клієнтами. Вимоги такого соціального працівника, а особливо наставника молоді мають авторитарний, незаперечний характер. Вони паралізують творчість особистості людини, виховують психологію покори, рабської смиренності. Конформізм виховує тиранів, оскільки виключає будь–який спротив, опозицію іншому.

З гуманістичних позицій це питання вирішує екзистенціалізм, представники якого наголошують: “Я” та “Інші” повинні бути у гармонії. Але це можливо за умови, якщо інший істинний для себе поза його буттям для мене, і якщо ми існуємо один для одного, тобто “Я” та “Інший” визначаються ситуацією і не вільні від будь–якої приналежності. Ми обидва повинні зовнішньо проявлятися і, окрім “перспективи себе” – мого погляду на себе та інших на себе, мати перспективу інших – свій погляд на інших і їх погляд на мене.

Якщо ж гармонія між Я та Іншими відсутня (а найчастіше буває саме так), то на порядок денний випливає завдання: подолати інше, самореалізуватися, залишитися собою, не бути гвинтиком авторитарності колективу.

М.Ю.Красовицький на основі аналізу вітчизняної і зарубіжної педагогічної спадщини зробив слушні пропозиції щодо використання принципу колективізму в сучасному навчально–виховному процесі:

1. Ми повинні відмовитися від усіх ідеологічних вірувань у шкільне життя, у зміст діяльності дитячого та юнацького колективів. Необхідно на ділі реалізувати принцип його самодіяльності. Це особливо стосується всіх минулих і сучасних орієнтацій на виховання єдиного типу особистості, бо саме такий підхід породжує насильство над нею.

2. Відмовитися від думки про те, що лише колектив є єдиним інструментом виховання. Це призводить до недооцінки інших джерел виховання, зокрема внутрішніх сил самої особистості.

3. Без сумніву, слід категорично відмовитися від будь–яких форм колективної відповідальності за вчинки окремої особистості. Ця жорстока й антигуманна сторона “паралельної дії” справді перетворилася на одну з фундаментальних засад тюремної “педагогіки”, на сумну реальність колоній для неповнолітніх правопорушників. Сприяючи певним чином зміцненню зовнішньої дисципліни, цей підхід відкриває необмежені можливості для знущань і розправи вихованців над особистістю.

4. Гуманістична педагогіка не може погодитися з положеннями про безумовне підкорення інтересів особистості інтересам колективу (групи, більшості), про доведення конфлікту особистості з колективом навіть до нещадного кінця. Це положення стало джерелом багатьох людських трагедій і в суспільстві, і в межах школи, класу.

5. “Розкріпачення” особистості вимагає відмови у виховному процесі від тези про перевагу колективної (групової) думки над думкою окремої особистості під час розв'язання тих чи інших питань життя колективу. Ігнорування особистої думки зумовлює нівелювання, пригнічення особистості, виховує в неї або конформізм у найбільш спотворених формах, або цинізм і руйнівний протест проти всіх колективних дій.

6. Теоретична і практична педагогіка повинна відмовитися від будь–яких спроб обмеження свободи вибору дитини у таких сферах, як участь у певних виховних заходах, форми і об'єкти спілкування, політичні погляди, світоглядна та релігійні цінності, хобі тощо.

7. Повністю суперечить принципам гуманізму і колективізму вимога обговорювати в колективі будь–який вчинок особистості. Безумовно, мав рацію В.О.Сухомлинський, який вважав педагогічним невіглаством використовувати дитячу спільність як педагогічну палицю, засіб цькування особистості, як шлях тиску на неї [117].

Рішуче відкидаючи ідеологічні, кон'юнктурні й авторитаристські перекручення принципу виховання “в колективі та через колектив”, необхідно все–таки зберегти все найкраще, що виправдало себе у виховній практиці педагогів–гуманістів. Це такі положення й підходи:

1. Головною метою формування та діяльності дитячого колективу є особистість, її здібності, інтереси, потреби, розкриття творчого потенціалу. Справжній колективізм передбачає безумовне визнання унікальності, неповторності індивіда, повагу до його особистості разом із відповідальністю і вимогливістю.

2. Фундаментальною основою колективістського виховання залишається створення в дитячому колективі системи гуманних відносин.

3. Забезпечення свободи кожної особистості в колективі не дозволяє відмовитися від украй необхідних для його нормального функціонування певних обмежень. Без цього неможлива ніяка спільна творча діяльність. Ігнорування такого підходу, як показує досвід, призводить до культивування у школі “зоологічного” індивідуалізму.

4. Необхідно зберегти демократичні традиції організації життя дітей у колективі – самоуправління, гласність, виборність і зміну лідерів, свідомий порядок, дисципліну, самообмеження. Не може бути успішним виховання громадянина–господаря своєї країни, якщо дитина, підліток не набувають у школі досвіду відповідальності за виконання певних функцій в організації життя школи, класу. Все це є відомими істинами, але важливо їх не розгубити.

5. Не можна забувати висновок, зроблений А.С.Макаренком у найважчі часи його педагогічного подвижництва: припинення діяльності, руху – смерть колективу. І цей висновок про значення спільної творчої діяльності, спільного творення добра, турботи про навколишній світ, про іншу людину є, можливо, найкращим, найважливішим для сучасної школи [117, с. 63–65].

Отже, принцип колективізму є одним із важливих у педагогічній етиці. У ментальності українського народу він виконує роль традиції, яку слід творчо використовувати у навчально–виховному процесі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Принцип педагогічного оптимізму	\|	Поняття категорій етики

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.